Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/Хоча-б була постати дожала!
| ◀ Наймичка | Вибрані твори. Кн. II Хоча-б була постати дожала! |
То йому за чужі груші ▶ |
|
Перша половина липня, саме жнива. Літня ніч коротка, але минула ніч трапилася така душна і якась така журлива, що я й очей не зводив. Недовідоме сумне передчуття розгоняло сон. Я встав з ліжка, одягся і рушив з двору до річки на кручу.
Було вельми рано, все ще спало і спало тим міцним сном, що, звичайно, перед світом обгортує усе живе. Небо, земля, дерева, трава, уся рослина, уся животина, усі люди на селі спали. Навкруги стояла мертва тиша; навіть на осиці, що росте біля брами мого двору, листя було нерухоме, не тремтіло; знати, що й повітря спало… Навіть собаки ніде не гавкали; жаби на лузі біля болота не «кумкали», мовчали; мабуть, з утоми і вони спали.
Я вийшов на шпиль кручі, що стрімкою стіною стоїть на самому березі Десни. Вода в річці стояла нерухомим сизим зеркалом, наче течія спинилася, вода застила. Річка спала, доки не збудить її червоно-золотий промінь ранкового сонця.
На тім боці Десни прослалася безкраїм срібно-білим килимом широка просторінь гречок, що тільки саме починали розповнюватися цвітом, а цвіт, перемішавшись з свіжою росою ранковою, напоїв навкруги повітря медяними пахощами… Скошене та ще не згребене на лузі сіно лежало тучними покосами і до гострих пахощів гречок примішувався свіжий, не менш різкий дух материнки, ромну та чебрику.
Заким я дивився навкруги та думками рівняв величавість і багатство природи до тих убогих халупчин, з солом'яними трухлими покрівлями, з чорними дерев'яними димарями, до халупчин, в яких спали тепер придавлені темнотою й малопродуктивною, хоч і непомірно-тяжкою працею, «царі» природи, — густа блакить на східній стороні сонця почала рідшати, яснішати; на край-небі, буцім би з-під землі, почала виходити біла смуга: зірки десь ховалися, зникали, а смуга та все ширшала, потрошечку набиралася ясно-рожевого коліру…
Зоря ранкова занялася, розгорілася, навкруги почало розвиднюватися… Луг і покоси посивіли; по них блищать-мигають искри-самоцвіти…
Тихою течією дмухнув свіжий вітерець ранішній; шелеснув незримими крилами по воді, по траві, по листві й почав будити річку, кущі, дерева, птаство, худобу і людей. Річку поняв легенький, рідкий туман; в сизій воді через туман відбиваються смугами, мінячись, коліри ранкового неба; блідо-рожевий, жовто-золотистий, ясно-зеленкуватий, блакитний…
Тишу зрушив голос корови, мабуть, зголоднілої за ніч; мабуть, їй огидло коло порожніх ясел і тягло швидче на стерню, скроплену росою, і вона поспішала збудити свого сонного господаря. Далі десь гавкнув собака густим басом; до його з болота ще товщим басом обізвався бугай… За кілька хвилин в гайку защебетало птаство свій «добрий день». Іволга пильнувала своїм голосом покрити хор дрібного птаства, але дзвінкий її голос покривав голос иншого хору; на селі ревів товар, ржали коні, мекали вівці, рохкали свині, гегетали гуси, над колодізями скрипіли журавлі. Почався день, минув спочин, прийшла праця й загадала людям роботу.
Я з свого горбка бачу по дворах ранкову метушню: скрізь поять худобу, прочиняють ворота; старіші мажуть вози, підлітки женуть гулящий товар до череди; пастух сурмить серед майдану; підпасачі хвиськають пугами; товар підтюпцем рушає з майдану; отари йдуть повагом і здіймають страшенно густу куряву.З декотрих дворів виїздять порожні вози: де пара волів, де бовкун, де парокінь, а більш за все однокінь. На возах рублі, верьовки, граблі, вила; знати, що люди їдуть по копи.
Де-инде з димарів показався дим; по тих димарях без помилки можна вгадати заможніших селян, у яких є з чого, кому і від кого обід зварити й хліба напекти. Димар в жнива у нас на селі найпевніший покажчик і злиднів і достатків: де не димить, там повна ніч злиднів; не дадуть вони ні дров у печі підпалити, ні горшка в піч засунути.
Ген червоно-гарячим колесом сонце викотило з-під землі й скривавило і Десну, і лозу, і луг, і гречки… Шпарко котиться воно по небі, немов поспішає швидче висушити росу на покосах, бо бачить, що гурток дівчат, зазброєних граблями, рушає на «обчеський» луг і воно — сонечко ясне — хоче посприяти гуртовій гребовиці…
Вже сонечко вище дзвіниці, а он у тому дворі, що на пригорку проти церкви, і досі непомітно жадного руху кого-будь живого. З кривобокої халупчини досі двері не відчинялися. Та халупчина не пустка: там живе німа Наталка. Вона на самого Полупетра повдовіла: чоловік її, Захар Химченко, пішов був у ліс шукати телицю, що з вечора не вернулася з череди. У їх тільки й свічі й воску було — одна єдина ота телиця, більш нічогісінько. Захар побрався з Наталкою, сиротою-безбатченком, позаторік. Наталка, хоч і німа, так зате вродлива, наче квіточка, а Захарко був горбатий. Наймитували вони у одного хазяїна, покохалися та й побралися. На весіллю їх хазяйка подарувала їм телятко, а з того теляти й виросла телиця — єдина надія Захара й Наталки. Телицю знайшов Захар у кущах і пригнав додому, але в лісі напала на його й покусала скажена собака… Водила його Наталка до ворожки; ворожка сколювала йому «щенят» на язиці. Не помогло. А заким староста зібрався повезти Захара до міста, до лікаря, скаженина взяла своє… Мусіли Захара зв'язати й закинути в комору на ніч, щоб ранком вирядити до міста. Не діждався Захар того ранку; зв'язаний, самотою, в темній коморі, без сповіди й без причастя віддав він богові душу.
Ні за що було у Наталки труну зробити, ні за що похорону справити, нічим за подзвіння заплатити. Мусіла позбутися телиці, продавши її тому-ж хазяїну, що подарував телятком… Разом оплакала Наталка і чоловіка, й телицю… Разом поховала в одну труну і чоловіка, й надію…
Мовчки йшла Наталка за труною; мовчки дивилася, як засипали яму, мовчки вернулася до господи: ніхто на очах у неї не помітив ніже єдиної сльозини. Молодиця — наче деревина; неначе смерть чоловіка й на крихту не вразила її, наче вдовине життя було про неї байдуже.
Проходячи часом після смерти Химченка повз його халупчину, — я кожен раз бачив Наталку; кожен раз однаковісенько сиділа вона на сінешному порозі й не зводила очей з маленького хлівця — єдиної на Захаровій селитьбі надвірньої будівлі… В тому хлівці виростала ота теличка. Кільки день назад, проходячи під ту саме годину, коли череда верталася на село, я бачив Наталку не на порозі, а біля воріт: зажурена стояла вона й дивилася на череду. Аж ось показалася сіра телиця, така гарна, сита, шерсть аж вилискується; вона повернула до Наталчиного двору й мекнула. Наталка прожогом кинулася до неї; обвила своїми руками її шию й почала цілувати її морду. Поцілунки сипалися один по одному. Теличка стояла неначе вкопана. Нарешті Наталка виняла з-за пазухи невеличку, посипану сіллю скибку хліба й дала її теличці, а сама знов цілувала теличчину шию…
— Годі панькатися! Не задержуй чужої скотини! — гукнув пастух до Наталки. — Не твоя, так нічого й займати… Пусти її!
Наталка вислобонила з своїх обіймів теличчину шию, повела рукавом по очах, глянула у слід телички й сіла на порозі.
Позавчора я вже не бачив Наталки на порозі: увечері случаєм довідався, що вона пішла жати. У Захара був присівок жита кіп на чотири. Учора-ж увечері я знов бачив, що Наталка стояла біля воріт і визирала череду. Тим-то отеє сьогодні й чудно мені було, що Наталка не виходила з хати ні на сінешний свій поріг, ні в поле жати.
Сонечко починало вже припікати. Підходила південна задуха гарячого літнього дня.
Я ще раз глянув на жита, на луг: на полі виростали вози, навантажені золотими снопами; на лузі лежали валки сіна, біля лугу чотири косарі клали горами покоси густого, буйного вівса.
Я повернувся, щоб рушати до господи. Очі мої впали на Захарову халупчину. Бачу, з дверей вийшла Наталка, в дірявій юпчині, підперезана перевеслом; за перевеслом серп.
— Знати, на роботу йде, — подумав я и пішов собі. Ледве спустився я на шлях, як раптом почувся з майдану якийсь несамовитий крик дітей. Я кинувся швидче на той крик і за хвилину–дві виразно чув: «Рятуйте! Рятуйте, хто в бога вірує!»
Біля громадського колодізя стояв невеличкий гурток дітей 8–10 літ. Дітвора страшенно голосила. Першою думкою було у мене: чи не впало котре з дітей у колодізь.
— Чого ви, діти, голосите? — спитав я.
— Німа Наталка отсе зараз кинулася в колодізь! — Така відповідь, наче громовина та, вразила мене. Я нагнувся над цямринами, глянув у колодізь — нічого не видно, тільки вода блищить.Почали люди збігатися, але все саме жіноцтво. Прибіг пономар.
— Треба, каже, верьовки; треба когось спустити в колодізь, але кого? з чоловіків ледве чи є хто в селі. Побіжу до старости, а як ще й його нема дома — хто його зна, що й діяти. Доведеться ждати, доки не приїде хто з чоловіків з копами.
Пономар побіг.
Жіноцтво стояло, хрестилось, дивувалось, розводило руками, зітхало, жалкувало та розпитувало дітей, як Наталка кинулася в колодізь?
— Так, кинулась та й годі. Ми бачили, як вона йшла в поле і серп у неї за поясом… Прийшла до колодізя, трошки постояла, потім перегнулася та сторч головою й полетіла в колодізь…
Минуло більш двох годин, заким посходилися чоловіки й витягли з колодізя Наталку.
Не було ні найменшої надії вернути життя утоплениці, а проте староста звелів прикотити порожню бочку. Доки ходили по ту бочку, Наталку терли, давили під грудьми, лоскотали, пекли кропивою-джигушкою… Даремна праця!
Тим часом, коли одні поралися коло мертвої, між иншими йшла розмова про те, що спричинилося такому лиху.
— Я вже кілька день помічаю, — говорила найближча сусідка Наталчина, — що вона наче не при собі. То була молодиця, як молодиця, тільки що німа, так через те трохи й сердита, инколи аж люта, а то, як поліг Захарко, так зовсім не та стала: тиха та спокійна така, наче деревина та, і від роботи зовсім відбилася, навіть їсти собі не хоче зварити; зранку до вечора на порозі сидить, згорнувши руки.
— За чоловіком занудилася, — вставила своє слово пономариха.
— Що за чоловіком, я що й за телицею; за телицею може чи не більше ще. Я що-дня, чи корівку в череду жену вранці, чи увечері вийду проти череди, то й бачу, як Наталка стоїть під ворітьми та дожидає ту телицю… А телиця та, щоб ви знали, розумна душа: аби порівнялася з Наталкою, так і поверне до неї, морду простягне, а Наталка її поцілує й хліба дасть.
— Чудне діло, а все від бога! — каже пономариха.
— Та вже-ж не від кого, як не від його, а більш того, що від бідности…
— З розкошів людина на себе рук не наложить, — мугикнув собі в уса староста.
— Як-же тепер з її присівком буде? — спитала якась молодиця. — Учора ми з нею попліч жали: три копі вже стояло, а ще не дожала…
— Не дожала?
— Ні! на одну постать та не дожала…
— Чудна людина! — озвалася пономариха, — хоча-б була постати дожала…
— Годі качать! Несіть тіло в хату! — озвався староста. — Еге! «хоча-б, мовляла, постати була дожала…» Наробила бешкету! Чвалай тепер до волости та неси звістку, що німа Наталка втопилася і… постати не дожала…
1898 р.
у Київі.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |