Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/То йому за чужі груші
| ◀ Хоча-б була постати дожала! | Вибрані твори. Кн. II То йому за чужі груші |
Стельмахи ▶ |
|
Ні, ні! ви собі кажіть-говоріть, що знаєте, а я й слухати не хочу… І мала дитина скаже вам, що не к добру воно йде… Хіба коли таке у нас бувало, яке тепер завелося! Гляньтеся! така дитина, що ледве на п'ядь од землі, а вже й воно спинається, щоб поверх старих голів ходити!.. Бога люди забули; злодійство таке розвелося, що й не сказати; дітвора — і та вже краде; нігде нічого не вдержиш, не сховаєш, в зубах носи — і то вирвуть!.. Од злодійства недалеко й до душогубства. Аби раз знялася рука на чуже, аби раз вона відважилася розвязати у чужому мішку зав'язку, здійметься вона й до замка в церкві, і до ножа на шляху, і до сокири…
От і в нашому селі!.. Мені — хвалити вседержителя! — на восьмий десяток береться, а зроду-віку такого не зазнаю, яке тепер твориться; чисто — наче завтра антихриста сподіватися! Не без того, що було ряди-в-годи і в нашому селі прокинеться крадіжка, так же крали по нужді, або який захожий циган, чи хто з отих щетинників-бородачів, а щоб з своїх хто — так ні! А тепер свої крадуть! Он Євген Шолудь пасіку обікрав; Лаврін Спориш повитягав у попа з комори смушки… та що вже й казати — діти крадуть! Воно й не диво! страху ніякого нема; різки вивели, а словом не діймеш!.. Попа не слухаються, а більш нікому напутити дітей; батьки-б, сказав!.. Овва! які тепер і батьки! Не вміє инший і перехреститься! Тільки слава та, що християни, а суще сказати, так самі пекельні ироди.
Та ще як: само прокрадеться та ще й другому клопоту наробить… Ну, не до віку-ж воно так буде. Господь довго терпить, та вже як і прогнівається!.. А я вже помічаю, що гнів отой праведний прокидається на нашому селі…
От на тім тижні Шпаків Іванець — підліток ще, а вже прокрався: у попа грушу обтрусив… він же поїв ті груші, смакував, а людям довелося видихати їх. А воно-то не легка річ чужу глину класти на свою спину, та ще старій людині, отакій як я. Я ні в що не втручаюся, знаю свою господу та молитву царю небесному, а більш нічого. Отже хто кислиці поїв, а на кого оскома напала.
Зроду-віку ні в якому суді й нога моя не була, знала я свого попа та благочинного, а воно — отой Іванець — накоїло такого, що мене на старості-літьох потягли до слідства; потягнуть, кажуть, ще і в суд… Звісно: не їла душа часнику, не буде й смердіть, а все-ж прикро. Я цілий вік прожила по закону й на суд божий хоч зараз готова, а вже оті сіпаки!.. і заступи, і огради од них, царице небесна… Звісно, всяк чоловік не без гріха, може і я де в чому пригрішила, але великого гріха за мною не було і нема.
Наш отець Максим — на що вже, і господи! який він строгий, — а хоч-би тобі раз мене на поклони поставив, або що!.. не було сього!.. Я на собі усе перенесу, а людям лиха не заподію…
Отець Максим попує у нас десять літ. Люди і про його, і на його… Ігі!.. ще як ремствують, кажуть — не вживчивий; а я, хоч-би тобі раз який почула на собі його руку… Коли що таке і не до смаку, лучче змовчу, бо добре тямлю, що часом бовкнеш язиком та й нашкодиш собі… Мені яке діло до попа; я себе знаю, а до чужих підошов не додивляюся, не так, як ота Танька Халюсенчиха, або Олена Чмелиха. Їм до всього діло; а я — ні!.. Траплялося, що й помічу у отця Максима коломазь на закаблуці, так я собі байдуже! Про мене він чоловік хоч і строгий, але справедливий: двічі на своєму просі займав мою теличку і нічого з мене за спаш не взяв… Біг йому сторицею за те воздасть; вскочить до його в овес чиє багатиреве, от він своє й надолужить, а мене — вдовиці сироти — отець Максим не зобидить…
Наші люди багацько верзуть про його дурниці… Таки у нашому селі люди язикаті!.. За що вони не злюбили отця Максима?.. самі того не знають… «Не обливає, кажуть, а погружає»… Так що-ж! хіба тут його вина… Або знов: «вимова у його не наша»… Що-ж йому діяти, коли він родом десь здалека; а там усі люди протягують… Отця Максима прислано до нас на покуту, не скажу за що; може й не на покуту, а так. Говірка у його, се правда, і мені не до смаку: чи розмовляє, чи читає, зараз пізнаєш що він в постолах; але-ж я призвичаїлася вже і байдуже: чи Оксана, чи Аксінья, а я знаю, шо від хреста я — Ксенія…
Кажуть ще: він неохайний, грошолюб, дерун, а я нічого сього не спостерегла; мою дочку вінчав і чоловіка хоронив, отже й не зідрав, а по-людськи взяв: за повінчання десять, за похорон — три… Хіба не скрізь воно так?.. З чого-ж і йому жити… Не скажу я, що він і дуже строгий, він тільки полякати людей любить. Так се й добре! Иншого нічим не пробереш на землі, а пекла й прокльону воно боїться; таких і треба жахом діймати… Де страх — там і бог. Так коли-б отець Максим, поздоров його боже! не лякав, так у нас-би злодій на злодію їхав і злодієм поганяв… Де не слухають просьбою, там треба грозьбою…
Та що отсе я забалакалася та й забула, з чого почала. Треба-ж вам про Іванця довести до краю.
Прокрався Іванець, не послухався, не спокутував гріха, його й постигла справедлива кара.Ви тільки послухайте, чого накоїв той Іванець!
На тім тижні в понеділок встала я до череди рано-прерано, ще й сонечко святе не вставало. Видоїла корівку, прогнала до череди і стою біля воріт, думаю: що-б мені робити?.. Схилилася на тин, стою й чую — десь вози риплять, копи везуть; а чиї се, думаю собі, такі ранні? Дивлюся, аж то Шпакові діти — жито везуть. — «Еге! — кажу собі на думці, — Шпак первий багатир у нас на селі, а діти у його байдиків не б'ють, працюють добре»…
Бачу: Оленка лежить на возі на снопах, а Іванець іде біля возів. Іде, зирк на попів сад, а там — груш, груш! так рясно, що й листя не знати, та які груші!.. аж горять, аж блищать, сами в рот просяться, так-би очима їх їв… А з однієї груші взяли та через загату на дорогу так і поперевисали!
— Глянь, Іване, — озвалася Оленка з воза, — яке добро у попа! Такого і в нас нема.
— Та ще й рясно як!
— І смачні мабуть! Хоч-би одну покоштувать…
Іванець — плиг на загату! я бачу та мовчу, — як трусне він за гіллю, груші на землю — бух! бух! бух! може з десяток упало… Він їх за пазуху, а сам мерщій до воза. Дав Оленці і сам уплітає.
Тут вже я не змовчала: добро хоч і не моє, а стало мені прикро, що такого багатиря син та отаке діє… краде… ні стида йому, ні сорому. Не втерпіла я й озвалася, кажу:
— А що, Іванчику, смачні чужі груші!
Гадала я, що воно засоромиться, злякається, впаде в ноги та благатиме, щоб я мовчала, нікому не говорила, а він, буцім неприкаянний, підходить до мене, дає мені дві груші й каже:
— Покуштуйте, тоді й знатимете, чи смачні… — Ах ти-ж гаспиде! — думаю собі, — бач, яке воно вже чисто попсоване!.. Взяла я ті груші; спокусливі вони та нічим у мене їсти їх, зубів біг-ма. Сховала я їх… Встала моя Маринка.
— Ось на, кажу, покуштуй отсих груш.
— Се попові? — питає вона.
— Не чиї-ж, його.
— Коли попові, так смачні.
— Хіба ти куштувала?
— Учора согрішила, не втерпіла… спокусливі дуже… На загату злізла та дві зірвала.
Маринка їсть, смакує та прихвалює: такі, каже, як патока; розсипчасті, жувать не треба, так в роті й тають… Ось покуштуйте.
Лизнула й я; справді, на пречудо смачні, та шкода, що крадені… Виходить, що й я примазалася до гріха… Прости господи! треба-ж його якось спокутувати…
Під вечір, так вже от-от сонечку зайти, сижу я за ворітьми, корівку з череди визираю та про своє прегрішеніє з отими двома грушами вболіваю, думаю: спокусив сатана… чим же мені свій гріх іскупити?
Чую, в саду у попа шелест; глянула — грушу трусять, чимало попадало їх на сей бік. Бачу — отець Максим переліз через загату, збирає груші в сакви. Мене святі й надоумили, я зараз до його.
— Добрий вечір! І взяла благословеніє.
— Дай боже!
— Трусите?
— Пора.
— Не що й пора, нехай би ще на дереві з тиждень постояли, та ліпше обтрусити, а то з листям обнесуть…
— Хіба?
Я й розповіла йому і про Іванця, і про себе не потаїла, і чую — на душі у мене полегшало, наче хто камінь з неї зняв…
А через день, саме в середу, кличуть мене до волости. Думаю-гадаю собі: на що я їм, стара, здалася… За мною-ж нічого нема, подушного-ж я не плачу… Чудно, а проте не послухатися не можна. Пішла. Бачу, тут і отець Максим, і Іванець з батьком. Тоді я догадалася, що отець Максим, яко пастир добрий, пильнує відучить людей од злодійства.
— Бачила, — питають мене, — Іванця на злодійстві?
— Бачила… ох, ох! лучче-б було мені такого до віку не бачити… Такого батька дитина… Бачила… гріха на себе не візьму, хоч і тяжко, а треба правду казати: бачила.
Іванець і сам признався, тільки змагався, що він не повну пазуху груш напхав, а лишень сім груш, з них дві мені дав.
Я призналася, що взяла, і кажу: «На мою думку, так воно все одно-єдино: чи сім, чи сім сотень; річ в тому, що гріх, крадіжка, чужого не руш… сказано од самого бога: «не укради!», а не сказано — скільки…
— Та й я, — каже отець Максим, — прентую не за шкоду, а за гріх… Треба хлопця направити, щоб не крав, а то звикне, так що з його буде? З огню рватиме! Я плати за груші не добиваюся, а треба хлопця поучити злегесенька березовою кашею, нехай його покроплять прилюдно, а я за його душу молитимусь хоч цілий рік, бо я за неї перед богом одвіт дать довжен…
Іванець стоїть, очима на людей блимає й увесь крейдою взявся; тіло йому труситься, наче пропасниця його б'є.
На тому-б воно було й край, коли-б старшина не розсупонював свого язика, а то, бачте, почав просторікувати:
— Діти, — каже, — не наше діло… у Шпаченка є батько й мати, се їх діло; нехай собі, як знають, так й карають свою дитину, а нам бити недолітка, та ще щоб прилюдно… ні! сього я не дам…
Отець Максим любенько на те й каже:
— На батьків не можна сподіватися. Коли вони досі не навели дитину на спасенний шлях, так, значить, вони не дотепні на таке діло; нехай, значить, начальство потрудиться…
Старшина, немов наперекір, як затявся, — верзе своє: «не буде сього, не буде та й не буде, щоб ми дітей катували»…
Отець Максим і тепер не розгнівався, а взяв Іванця, погладив по головці й каже:
— Коли ні начальство, ні батьки твої не дбають про тебе, не хочуть обмити з тебе нечисти, так я повинен обмити твою душу. Подумай, чадо моє! що преуготував тобі рогатий дідько на тім світі? — І почав ясувати йому, як труситимуть чорти йому душу, як пхатимуть йому в пельку огняні груші.
Іванець так уважно слухає аж тремтить… З тим і порозходилися.
Увечері йде до мене Іванець з матір'ю.
— Дайте раду, як ублагати попа. Люди кажуть: він клястиме його. — І почала голосити, а Іванець і собі за нею.
— Я, — кажу їм. — невістна про те, як отець Максим чинитиме; він у волості хвалився, що молитиметься за Іванцеву душу…
— Ото-ж воно й є: правитиме по живій дитині панихиду… се-ж і буде клятьба.
— Гм! його діло… звісно… за раба божого Іоанна… а хто сей Іоанн — про те він знає…
— І всі люди знатимуть…
— Мовчки собі може й знатимуть, а ніхто не доведе, не докаже.
Плаче Іванець і мати його плаче, а я думаю собі: се добре, що вони плачуть о гріхах своїх; нехай! швидче господь помилує.
— Голубко-дячихо! — озвалася стара, — поможіть! я страх боюся, аж жах бере… пам'ятаєте, як у Прокопихи рука була однялася з попового прокльону?…— Благайте отця Максима: його воля… аще розрішить, аще звяжеть на землі, тако й на небесі…
Пішли вони до попа, давали йому на молитви — не взяв.
Знов вони до мене. Кажу їм:
— Просіть, благайте… Може тому не взяв, що мало давали… Скільки ви йому?
— П'ять карбованців…
— Ой, ой! та се і я не взяла-б, а то — попу… Як можна! в такому ділі!.. крадіжка!.. І такі багатирі, як ви!… Тут не п'ять, а п'ятдесят мало… І свічки, і олива, і ладан, і на причт, а що-ж йому зістанеться? Самі, здорові, судіть!
Старий Шпак накинув ще десятку; послали з Іванцем. Отець Максим грошей не взяв, а Іванця дурно дві години напучував, щоб не крав; розповів йому, як карають за крадіж у пеклі, показав йому на картинах, яке страхіття у пеклі… Гарні ті картини, тільки що страшні… ну, то-ж на картинах, а дійсне ще гірше! подумаєш — аж млосно стане.
Я радила Шпакам не поскупиться… Так де там! Шпачиха-б не від того: нехай би й п'ятдесят, так-же гроші не у неї, а у Шпака; а Шпак, як підкова та: «хоч ви мене огнем печіть, а більш двадцяти п'яти не дам!» І не дав. Але-ж гріх дурно не минає, треба його завчасу спокутувать… а вони ждали і самі не тямили чого… Тим часом тієї-ж таки ночи Іванцеві приверзлося, що він вже в пеклі, що чортяки мордують його… одно слово, приверзлося усе те, що бачив він на малюнках: і чорти, і огонь, і смола, і все таке… Воно й не диво: грішній душі рай та янголи не присняться!
Схопився хлопець зо сну; кричить, б'ється, просто несамовитий став… І те сказати: таке воно зроду полохливе вдалося, всього було жахається: отсе було аби смеркло, Іванець і в сіни сам не вийде, боїться: «з-під бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене…»
Ото-ж і на другу ніч те саме: ввижається хлопцеві таке, що ні при нас, ні при вас, ні при хаті згадувати! Отсе аби заплющив очі, зараз перед ним ціла череда чортів і ціла мажа груш огняних. Прокинеться, верзе нісенітницю:
— Простіть, батюшечка! не кляніть! не буду…
Світом вже трохи заспокоївся, задрімав. Батько й мати бачать, що непереливки, зараз до отця Максима: і молебень, і водосвяття, і маслосвяття — все наняли… Йдуть до господи, а дочка їм назустріч:
— Лишенько нам важке, горенько нам претяжке!
— Що таке, доню?
— Іванець!..
— Що Іванець?
— Нема вже його…
— А де-ж?
— Чортяки втопили…
— Де? як? коли?
— Прокинувся, скоро ви пішли, та з хати; побіг на пастовень та прожогом сторч головою в копанку…
Батьки тоді ґвалт!.. до копанки… Витягли, чого вже не робили — не помогло…
Отець Максим, як довідався, аж заплакав. Сплакнула і я й подумала собі: «се йому за чужі груші»…
Отець Максим ладен був похоронити дитину по-християнськи, все було готово вже, коли-ж старшина й тут сусіль свого носа:
— Не можна, каже, ховать, слідство треба, нехай приїде лікар…
Приїхало те слідство, людей розпитували і мене стару тягали.
Люди плели: «з переполоху Шпаченко втопився», а я казала й кажу: брехня!Поховали Шпаченка, як слід по-християнськи на гробовищі.
От якого клопоту на все село і начальству накоїв Іванець. А все через ті чужі груші… Заманулося йому груш — ну, попрохав-би у отця Максима, а то, бач, — красти!.. чортяка підвела! крадене смачніше…
А все через те, що в людях страху нема… бога забули… скоро всі крастимуть…
1886 р.
Середівка,
Прилуцького повіту.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |