Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/Стельмахи
| ◀ То йому за чужі груші | Вибрані твори. Кн. II Стельмахи |
Завертка ▶ |
|
В селі Половому — верстов за три до мого хутора — жили брати Венедикт та Іван Чепіги — обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люди молоді, хоча й жонаті: не багато ще вони на світі прожили, а великої собі «слави» зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й до себе в хату не пускали. Не було у їх між людьми иншого прізвища, як — злодії. Злодії — а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.
Обидва Чепіги були понизькі зростом — Венедикт трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван — рижий, наче жар, лице червоне, плямувате; в обох очі осокою; обидва — злюки до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.
Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю — що скажете?
— Все добре, — кажуть, — за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає: поїдом їсть, жити нам не дає.
— За що так?
— Отак як бачите, — з доброго дива: притьмом пристала: «виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то — на Сибір вас заженемо; от вам, кажуть, півроку даємо». Отаке лихо наше.
— Яка-ж тому причина?
— Нема, пане, за нами причини; не злюбили нас безпричинно. Оклепали нас з вітру; ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії — а нехай-же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже… Злодії!.. легко язиком бовкнути, а ти докажи моє злодійство!.. Наче ми не люди і бога в животі не маємо й не тямимо, що хто порося вкрав, в того і в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люди — дверми.
— Ой, чи так воно?
— Бий нас сила небесна, коли не так, ми-ж таки християни.
— Гаразд; та якої-ж від мене поради вам треба?
— Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, от і скажіть нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?
Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.
— Так спишіть нам бумагу на громаду.
— До кого?
— Се вже ваше діло, — до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо… Ге! на Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен — суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. — Отак і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.
Я й на се відмовив і пораяв перепрохати громаду й покаяться.
Чепіги махнули руками та в один голос:
— Каятися нам ні в чому, а прохати — даремна річ! Як уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада — як один чоловік: «виселяйтесь, а ні, так на Сибір».Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали «списати їм бумагу», нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.
Минула зима. На теплого Олексія Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:
— Скрізь, пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кешені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини… Знати, така вже лиха доля нам судилася.
— Я-ж вам і тоді казав.
— А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися — шилом патоки… Кажуть нам: «громада ще нічого не заподіяла, тільки ще похваляється», — так що-ж! хіба ждати, доки заподіє!… Ми ото думали і стали на тому: громада наша — звір лютий; а од звіря — сказано — тікай необзир: ми з братом приміркували — вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі…
— Час добрий!
— Спасибіг, пане! так ми знов до вас. Під хутір ми вибрали оту нашу пісчугу, що під вашим лісом… так чи не буде од вас якої перепони?
— Не може бути; земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.
— Так-то так, але-ж — хто питає, той не блудить… Так благословіть, пане, на сусідство!
— Благословляю!.. Ну, тільки прохатиму й я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.
— Крий боже, паночку! Не дурні-ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемся до вашого добра; самі його оберегатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; на що він? Ми ваша сторожа.
— Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам'ятай-же свою добру обіцянку.
— Моє слово не циганське! І вмру — не забуду його.
— Гаразд.
За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжиної пісчуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік — просто золота голова, коли-б не такий внадливий до шкляного бога, а то було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але за-для Ониськової сем'ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кешеню, і коли п'яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб'є; горшки, миски, глечики — усе череп'я потрощить, часом і піч розверне; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка. Онисько — неначе того тільки й ждав!… Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й звязати Ониська. Приведуть звязаного до мене, я його в комору, доки не вийде з його хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, до віку й чарки в руки не візьме. Місяць-другий справді не п'є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли иншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, шо «на Ониська находить», вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей в шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день-другий, а на третій — і байдуже; хоч вал з його вали!… А вже що за вірний лісник був з його, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока: дерева любив, наче мати сина. Було хто зрубає в гущавині дубка-однолітка на занозу, він і те помітить — прийде й скаже: «Поруб є». Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.
Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий; погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий і кажу:
— Мабуть у тебе в гаю велика косовиця?
— Доки що — бог милував, — відповів він суворо, — а хто його зна, що далі буде: люди від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого… Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам в печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.
Я усміхнувся собі в уса й кажу:
— Всього не викрадуть: ти-ж стерегтимеш…
— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать було їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.
Став я доводити Ониськові, що чи згодився-б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні, — їм про те байдуже; бо нема за мною права втручатися до їх у справи; земля їх власна й ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:
— Без вашої волі вони-б не посміли; у них є инша земля на тім боці села; от — і нехай там таборують.
— А коли їм тут подобається?— Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй і на спиці, і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять — де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього — пісчуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.
Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спасибіг їм, не займали. Де вони добували собі потрібного дерева — не відаю. Онисько твердив своє: «крадуть».
— А може й купують, — кажу я.
— Коли-б купували, — так купували-б у нас, а то їздять кудись за три-дев'ять земель… Крадуть… та біс з ними, — аби наше було ціле.
Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове вішування: що-тижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя — хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:
— Се вони — оті кляті Чепіженки! на моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом — побіжить і за саньми.
— З чого ти знаєш, що то Чепіги?
— Більш нікому.
— Ти-ж не підстеріг!
Онисько аж зубами заскреготів.
— Коли-б я їх підстеріг — ігі! я-б їх почастував льотками!
— А ти-б навідався до них на хутір та никнув-би в клуню; може-б по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.
— Нехай їх огонь візьме! не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.
— Рушницю бери.— Я й то без рушниці і не ступлю; та що вона поможе? заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть… Хіба-б зібрати людей, — старшину…
— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити…
Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.
Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:
— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги.
Покликав я Івана Чепігу:
— Чув, Іване, — шкода у мене в лісі?..
— Чув, та ще й шкода велика! І яка отсе анахтемська душа! от коли-б залапать: просто — налигач на шию та на суху осину!
— А ти, Іване, про своє слово не забув?
— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.
— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.
— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я… жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.
Балакаємо собі любенько, аж зирк! — Онисько з двома чоловіками ведуть звязаного Венедикта Чепігу.
Іван — сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.
Уночі хтось зрубав два грабки на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей да на хутор до Чепіг, саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої грабки,
— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я.Іван німо дивився та трусився.
Я до Венедикта:
— Отак ти своє слово шануєш?
— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.
Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:
— Не бреши, дияволе! винись! винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.
— Що-ж його діяти? — кажу собі на думці, — позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого; а грабувати та цінувати — у мене духу не стане… Простить не можна: люди скажуть — пан дурний.
Глянув я на Ониська: очі у його горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.
— Простіть, пане, на сей раз; більш не будемо, — просяться Чепіги.
— Як-то можна прощати, — озвався замісць мене старшина, — не можна прощать.
— А може вони справді покаються, — кажу я.
— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.
— Покаємось і закаємось, простіть, — просяться Чепиги.
Я мовчав і ладен був простити.
— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина, — пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу: на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.
— Ми піввідра могорича поставимо, — мовив Іван.
— Ми злодійського могорича не п'ємо, — відповів гордовито старшина.
— Як-же ви їх покараєте? — питаю старшини.
— В дві руки шилягою їх! — озвався Онисько.— Се вже наше діло… громадським звичаєм осудимо їх.
— Під різки?
— Може й під шилягу; в зуби їм нічого дивитися.
— Нехай вже його, — озвався Іван, указуючи на брата, — а мене-ж за що? я не крав.
— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?
— Та я… біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця…
— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько: — за такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.
— Ну то вже панська воля, — мовив старшина, — а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волости, та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.
Чепіг повели.
Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шилягу Чепіг не положать.
Другого дня ранком треба було мені в село на базар: ледве наблизився я до базару — чую:
— По дрова! по обіддя! по грабину!
Бачу — обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм Онисько і всі троє, що сили є, гукають:
— По дерево! по обіддя! по грабину!
За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга… З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:
— Яка ціна на грабину? — й висолопить язика. За ним друге:
— Де купували грабину?
А далі цілим хором: «Чепіги злодії! Чепіги злодії!»
Онисько підійшов до мене, спершу усміхнувся, а далі, глянувши на мою сувору твар, каже:— Погляньте, який свербіж напав на Чепіг за те, що крадуть.
— Який свербіж?
— Подивіться їм за пазуху… то громада так присудила.
Я швидче до Чепіг; Онисько розгорнув пазуху у Івана; я глянув і жахнувся! Повнісенька пазуха була кропиви-джиґушки; усе тіло під кропивою знялося пухирями. З очей у Чепіг котилися сльози.
— Чи ви не подуріли оце? — голосно й суворо гукнув я на десятників.
— Громада так присудила, — відповіли вони.
— Паночку, голубоньку! — благали крізь сльози Чепіженки, — згляньтеся на нас, змилосердіться, ослобоніть нас… кропива огнем пече!
— Так вам і треба; то не кропива, то злодійство пече, — озвався чийсь голос.
— Годі вам! не можна так знущатися з людей, — промовив я.
— Хіба вони люди? вони злодії!
— Зараз розвяжіть їм руки й повикидайте кропиву, — кажу до десятників.
— Нам сього не можна, не наша воля; нам велено провести їх тричі по селу.
Я сам розвязав Чепіженкам руки: вони, витрусивши кропиву, кинулися терти землею попечене тіло, а люди навкруги їх реготали й глумилися…
Не минуло й місяця, як Онисько злапав знов Івана Чепігу на порубі й привів до мене. Венедикт прийшов виручати брата «з напасти».
— Може й на сей раз простите? — підсміювався Онисько, — прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте иншого, такого, щоб покривав злодіїв.Почав я усовіщувати Чепіг: вони винилися, каялися, а нарешті Іван і каже:
— А розсудіть, паночку, ще й так: Чепіги — стельмахи, їм треба дерева, а дерева у їх свого нема, що-ж їм діяти?
— Купити.
— Купив би село, да грошей голо… а ви з двох дубків не зубожієте.
— А сором? гріх?
— І сором, і гріх люди без'язикі; та ще й те сказати: яке се злодійство? нужда закон переміняє..
— Кажеш — не злодійство, а що-ж воно? ліс не твій?
— Звісно не мій, божий… ви його не садили, не ростили.
— А земля чия?
— Земля ваша, так ми-ж землі не беремо.
— Чия земля, того й те, що в землі й на землі.
— Простіть, паночку!
Не було у мене на думці прощати, але ще менше не гадав я позивати Івана, або ставити його на суд у волості; треба було самому прибрати кару. Я став на тому, щоб на цілу ніч замкнути Івана в комору. Іван мовчав.
— І мене, коли так, замкніть з ним, — кланявся Венедикт.
— Тебе ні за що, тебе не злапапи…
— Вже-ж — воля ваша, — мовив Іван, — а сам я не піду; що хочте робіть зо мною; у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір, а в темній коморі сам не сидітиму, а закинете силою, так повішуся.
— Він, пане, страх як боїться пацюків і завжди в темноті ввижається йому, що пацюки цілою отарою гризуть його.
— Так не в комору його, а в льох, — озвався Онисько, — в льоху ні на чому повіситься, там ні гвіздків, ні трамків нема.
— Ні вже, сього не буде, — мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров'ю, посатаніли; з тварі його і з движків було знати, що в комору він не піде, а коли закинуть його силоміць, він скоїть щось лихе.
— Коли так — я тебе знов на суд громадський.
Чепіженки знов у ноги мені; землю їдять, присягаються, що до віку, до суду ніже єдиної гільки у моєму лісі не зрубають.
— Добре, — кажу я, — отже вам мій суд і присуд: коли впродовж двох місяців нічого не вкрадете в моєму лісі, — подарую вам на два стани обіддя; коли ще два місяці нічого не займете — подарую вам дерева на повних три стани коліс. Чуєте? Коли-ж не додержите слова, жалкуватимете на себе.
Не скажу, що-б воно вийшло з такого присуду: може-б я й відкупився був від злодіїв, але сталося так, що не минуло й місяця, як я продав свій хутір і зараз же вибрався з його геть далеко.
Минуло день-крізь-день цілих десять років. Я про Чепіг зовсім забув, як забув і инші прикрості від сусід-селян.
Торік трапилося мені простувати через Чепіжин хутір. Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але через гущавину листви визирало жовтогаряче проміння його.
Порівнявшись з Чепіжиним хутором, я його не пізнав, — так гарно він перемінився: замісць трьох хатин, тепер їх з десяток; скрізь добра горожа, на всьому знати хазяйську руку й догляд; колишнього злиденного убожества й сліду нема! В дворі видко через плетінь кілька корів, та які рослі, ситі, вим'я трохи не до землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.
— Або се не Чепіжин хутір, або Чепіги звелися i хто инший тут живе, — подумав я собі й спитав підвідчика:
— Чий сей хутір?
— Злодійський…
— Колись був Чепіжин.
— І тепер він їх; он же під хатою й сам Чепіга сидить; люди зовуть хутір злодійським.
Я придивився до того діда й пізнав — Івана Чепігу; зараз з воза та до його. Привітався. Іван пізнав мене і, радіючи, промовив:
— Де ви взялися, паночку? От не сподівався на вас! Зайдіть же до двору та підночуєте у нас.
До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночи було не зручно. Справді — лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою; а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста, ще доки сонце не пектиме. Так і зробили.
Іван Чепіга вельми осунувся, зістарівся; твар жовта, наче воскова або шапраном вимазана.
— А де-ж Венедикт? — питаю його.
Іван розпачливо махнув рукою й відповів:
— Пропав!
— Помер?
— Біг його святий знає: може й помер, а може ще й живий, — нам невідомо. Небавом після вас, як погнали його на Сибір, так з того часу про його ні вісти, ні слуху.
Я вже не розпитував, за що Венедикт пішов на Сибір.
— А ти, Іване, як перебуваєш? Бач, як сметаною взялася і голова, й борода, а ще-ж твій вік не дуже й старий.— Гріх нарікати: з того часу, як покинули злодійство — життя наше поліпшало; розжились і на пасіку, я пасічникую; діти з небожатами коло землі; а зимою стельмашать… Тільки мого й лиха, що здоров'я позбувся.
— Не здужав?
— Не то, щоб вельми й не здужав, а правду сказати — на злодійство пішло моє здоров'я; на тому клятому злодійстві змарнував свої сили. Не по-божому жили ми колись, чужим живилися, ото воно нам випадком і випало!
Мене кортіло довідатися подробиці життя Чепіг за останні десять років, але ніяково було розпитувати; боявся, щоб часом не розколупати в Івана старої виразки; та таки сподівався, що може й сам Іван — а він людина охоча до слова — розкаже. Так воно й сталося. Випивши з моїх рук чарочку рому, Іван підбадьорився й став казати мені:
— Пам'ятаєте либонь, пане, яка була у нас з вами остання умова? Отож, як минули ті два місяці, що ви нам положили, ми пішли до того пана, що ваш хутір купив; кажемо йому: так і так, отака й така умова була у нас з старим паном.… Він слухав, слухав, та як гримне на нас: «геть! вон звідсіля, злодії! он у мене на стіні дубельтівка висить, так вона умовлятиметься з вами…» Пішли ми, облизня піймавши. Сидимо собі в господі, згадуємо вас і таки потроху нарікаємо, що через вас отак змарнували довгий час, нічого чужого не займали, а яка користь з того?
— Знаєш що, Венедикте! — кажу я братові, — покиньмо красти: пан, себе-то ви — поздоров боже вас, — правду казав, що дешевше купить, ніж украсти.
Венедикт розсердився.
— Кидай, — каже, — коли охоту маєш, нехай би тебе об землю кинуло!… Кидай, а що їстимеш? без краденого і жінки, й діти з голоду попухнуть…Подумав я — наче й правду Венедикт каже: з чого справді житимемо? Заробить нігде; землі у нас — самі знаєте — і на одну сім'ю на омаль; а батько, немов наумисне, на лихо нам, навчив нас стельмахувати: коли-б яке инше у нас ремесло, а то — роби колеса; а з чого робить? не укравши — ні з чого… А на крадіжку на ту, — кажу вам, як перед богом, — часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу. Отсе — поїдемо було полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо у чотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу поживитися, — часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати да мізкувати — бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти… На лихо й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові, тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з'їжа у нас велика: що заробимо — те проїмо, ніяк не зіб'ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан оцей колишній ваш гайок продав попові. «Ну, думали ми, з попом може швидче уладнаємось». Пішли до попа: просимо у його лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.
— Се не моє діло, — каже нам батюшка, — ліс не мій; я купив його синові; єднайтесь з ним, а моя хата з краю.
Ми до поповича. Молоде воно хлоп'я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:
— Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева на віру.
Не згодився. На віру, каже, нікому нема у мене, тим паче таким злодіям, як ви.
Тяжко нам; а тут як прип'яли нас на весні за подушне!.. просто — хоч умирай! знаємо, що платити треба, а платила нігде взяти… Останню конячку продати, так тоді самим хіба торби на плечі та в Київ у Лавру… Що-ж його діяти?… Не доплатимось — старшина коня забере та під молоток і продасть… Отак журимось — аж ось прийшла чутка, що Онисько з перепою занедужав.
— Се на наше щастя, — каже Венедикт, — сю ніч до поповича по обіддя.
Прийшла ніч темна така, що хоч око виколи. Оттак, як перед першими півнями, ми і в лісі. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило-б. Взялися до неї, тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб у чотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й послали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили у клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її. Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий — мій синаша Михайло — лишився біля коня. Перенесли один цурупалок — нічого, гаразд; перенесли й другий — нічого не чутно; ледве взялися за останній, аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача, тільки підошвами крешуть, а я затремтів, свою колоду упустив; вона мені як дасть по ногах, — я й присів… Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може-б і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся да головою в рів, — добре забився! підвівся і вже не гнався за Венедиктом, вернувся до мене й каже:
— Ну, що нам з тобою робить?Я мовчу да трушуся; а попович до Ониська:
— Розпряжи спершу коня да припни на приколень, нехай пасеться, а ти, — до наймита, — знайди шматок лати завдовжки в косову сажінь та принеси сюда.
Чую я отсе й жах мене бере: се вони коло моєї смерти захожуються: почав я молитися богові.
Приніс наймит лату.
— Бери, — каже до його попович, — лату, сокиру й віжки; а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.
Я йду, мовчки молюся, аж сорочка на мені труситься; думаю: або повісять, або зацуркують мене! Гоподи! хоч-би було попрощатися з жінкою та з дітьми.
Привели мене до болота.
— Еге! — думаю, — утоплять мене.
— Ну, злодію, — озвався до мене попович, — роздягайся.
Я йому в ноги; прошу у його милосердія, а він регочеться й каже:
— Не бійся, дурню! ми не будемо тебе топити; кому охота за тебе йти на Сибір… роздягайся.
Роздягли мене, як мати народила.
— Лягай тепер на землю, — постіль м'ягка!
Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.
Простягли вони мене; підложили під поперек мені оту латину, розпяли мої руки й поприв'язували до неї; а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.
— Давай тепер лози! — каже попович.
Примчав Онисько добру горстку лози.
Перевернули мене спиною до гори… Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:
— Тепер, хлопці, по-московськи — в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.
Як взялися мене полосувати!… Мати божа! спершу я кричав, що сили було, а потім і духу рішився і не скажу, чи довго вони мене катували.
Пішли собі, а мене так звязаного й покинули біля болота. Отоді-то почалися мені суще пекельні муки. Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже-ж мій, батьку!… паночку-голубоньку мій! що я тоді притерпів, того й не вимовити!.. Лежу, поворухнутися мені не можна; а клята мошка та комарі так і п'ють і п'ють мене… Ох-ох! — жахливо й тепер! Не тямлю, як я доліз до болота і вліз у воду; не тямлю нічого; а вже світом отямився, коли Онисько розвязав мене й витяг з болота. Глянув я на себе — усе тіло моє пухирем взялося. Одягся, приліз рачки до хати… Як побачили мене жінка, діти, небожата — так очам своїм не няли віри… Почали голосити, потім положили мене в клуні; думали: вночі дійду…
Вранці привезли попа сповідати мене та запричастити.
— Що се ти, Іване? — спитав батюшка.
Я йому усе до-чиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав.
Запричастив він і каже до мене:
— Молись богові!… а одужаєшь, приходь до мене; я тобі запоможу, аби ти покинув своє погане ремесло — злодійство… та прости, не кляни мого сина.
Я заприсягнув, що коли господь одведе од мене смерть і я видужаю, так до віку рука моя ні до чого чужого й не доторкнеться; і дітям і внукам закажу красти.
— Нездужаю ото я, — говорив далі Іван Чепіга, — гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую — припікають Венедикта: «плати!» — а платити нічим. Забувся сказати вам, що попович, як ото злапав нас на порубі, так і коня нашого й воза забрав. Ходив до його Венедикт прохати, щоб вернув. Де там!… і слухать не хоче; позивай, каже, мене в суд. — Ну, де вже нам позиватися! Венедикт не стерпів, — пустив йому півня, а сам опинився на Сибірі…
Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:
— Візьми отсе, та з моєї легкої руки й щирого серця нехай тобі господь поможе розжитися, а злодійство покинь.
Що-ж би ви думали? Справді у попа легка рука була! За ті десять карбованців купив я дерева та й принявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно — дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, це озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п'ять станів коліс учистили: зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре; купили хліба, соли; і знов на готівку — дерева. Та отак що-неділі: за тиждень зробимо п'ять станів, а в неділю продамо… Діло наше йде добре.
Минув рік.
Ми самі собі дивуємось! нема у нас ні сварки з людьми, ні лайки: нікого ми не боїмось; спокійно лягаємо, спокійно встаємо; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося й про одежину; усе у нас є, — не багацько, а без нужди живемо; живемо не пишно, але затишно. Отак за рік і з попом поквитували, і чужої порошини не заняли… І на душі у мене — просто літній, погожий день!…
На друге літо упала нам з неба нова ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо возьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали; цілий день мусів він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; бачте: у його був не простий віз, а бричка, так просте колесо з нашого воза йому не годилося. От він слово по слові розбалакався з нами й став нам розповідати, як і де люди живуть… добре розповідав, наче по писаному… Ото як поїхав він, я почав радитися з дітьми, а потім і з усім нашим родом: а що, коли-б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі, так як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас; а що всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата й що в хаті — те моє; а що в дворі й за двором — те гуртове. Порадилися, умовилися, спробували: добре діло йде: і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили… горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися й лаятися ми забули вже й як! І в селі тепер нас люди не цураються, а шанують, тільки продражнили нас «гуртовиками»; та ми на се не ображаємося! Що-ж! ми справді живемо й працюємо гуртом і, хвалити бога, на-віки нам добре; коли-б тільки здоров'я мені більше. Що-ж! кляті комарі випили його. Ех! коли-б не вони!.. Та вже-ж не вернеш… От бачте, як ми прожили отсі десять літ. Перш за все дяка попові, що зарадив мені оті десять карбованців. Що, паночку, коли-б оті гроші були у мене раніш? Що коли-б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?… Не зазнав би я комарів, і Венедикт не був-би в Сибірі. Ох, гроші, гроші! недобрий чоловік вас видумав!
— Самі гроші, Іване, нічого не вдіють: розум та добре серце всьому голова на світі.
— Авже-ж…
У Переходовці.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |