Гей ци чули, люди добрі,
перед ким то звіри стинуть,
А за ким то молодицї,
а за ким дївчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
то капітан на Підгір'ї,
Красний, красний як царевич,
двадцять років і чотири.
Хлопцїв тисяч єму служить, —
поклони ся пред ним, крале!
На той топір його ясний
клали Нїмцї много стали,
А на тії порошницї
били Угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
як у двоє царства твого.
Ясна нічка в Чорногорі,
місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно,
чось му серце в грудех млїє:
Нї топірчик вже не пестить,
нї кресак не обзерає,
Ходить, ходить по долинї,
клонить голов тай думає.
“Гей капітан, ти наш пане,
не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
Може хлопцїв побудити?”
Онде хлопцїв тисяч двістї
полягали по убочи…
Гей які-ж бо буйні, жваві,
а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
хиба кров та буйні вина;
Хлїб їх білий не годує,
лиш жуброва солонина.
А капітан став над ними,
рве пистоля, зводить скали;
Грим!! а збуїв тисяч двістї
на ногах вже поставали:
“Що розкажеш, пан капітан?
Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
кажеш голов з вязів зняти?”
“Вража голов не пропаде,
заки руська не застила,
Але красна, красна Дзвінка
на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною.” —
“Як розкажеш, і до грани!
Ти капітан в Чорногорі,
а ми твої, капітане”.
Ясна нічка в Чорногорі,
світить місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двістї
квапить Добуш облазами.[1]
А сова десь затужила,
що аж серце в грудех млїє, —
В Чорногорі нічка ясна,
місяць світить, місяць мріє.
“Капітане, заверни ся!
Птаха нужду нам ворожить”.
“Хто то каже?” — крикнув Добуш, —
“Головою най наложить!”
Тай ухопив за пистоля.
“Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
Озде груди, — мож стріляти”.
Так казав Іванчик любчик.
Ви не чули о Іванї?
Ей, леґінь то був хороший,
перший він по капітанї;
А капітан єго любить,
лїпше май нїж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
аж му руки білі ввяли.
“Тобі сором, славний Добуш?
Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки хабалицї
свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
Шо та сука тебе любить?
Базаринки твої любить!
Заверни ся, бо тя згубить”.
“Аби-сь дав ми тілько злота,
шо наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною
йти до Дзвінки, — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями,
але Добуш — нї, нїколи!”
“Я тебе бих мав лишити?
Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали,
тай не діждуть люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи!
Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате,
чей гнїву вже в нас не буде”.
* * *
“Добрий вечер, красна Дзвінко,
отвори, пусти до хати!
Сїмсот хлопцїв є зо мною,
а вже час би вечеряти.
Ми принесли срібла, злота,
ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити,
отвори нам лиш небого”.
“Ци то ви там, славний Добуш?
(Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила,
буде світ ся дивувати) —
Ей даруйте, любку любий,
що не можу вас пустити,
Стефана ся от надїю,
як узнав би, міг би бити”.
“Шо ти з твоїм чоловіком! —
Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
Отвори ми, я ти кажу”.
“Я бо кажу, славний Добуш,
що сегодне не отворю”.
“А я піду на підсїнє,
тай з дверми ся сам поборю”.
“В мене двері тисовії,
не злодїям до розлому!”
“Шо ти кажеш, гей гадюко?!”
кликнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
як солома все ся крушить,
Двері гримли серед хати, —
аж набій тут в уха глушить.
Ей набою-ж ти зрадливий,
ей набою голосненький!
З капітана кров ся лїє,
впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві
кров кипяча трави росить,
А капітан кличе хлопцїв,
тай конає, тай їх просить:
“Як я, братя, вже загину,
то зложіть мня на топори,
Занесїть мня, де найкрасше,
занесїть мня в синї гори,
Там де люде не заходя,
там де пташки не співають,
Там мене ви поховайте,
най Ляхи мій гріб не знають.
“А мій топір золочений
в Днїстер-Дунай затопіте,
Нехай знають руські люде,
нехай знають руські дїти:
Шо хто жінцї в світї вірить,
мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
Йой! прости мня — Божа Мати!”
В Чорногорі сонце сходить,
Чорногора в світлї тоне,
А в скалї там десь глибоко,
там сова десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує,
бо в могилї вже не чути
Анї пісню Добушову,
нї флояри слезні нути.
|
