Струни/Том 1/Добуш

Матеріал з Вікіджерел
< Струни‎ | Том 1(Перенаправлено з Добуш)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Добуш.

Гей ци чули, люде добрі,
 перед ким то звіри стинут,
А за ким то молодиці,
 а за ким дівчата гинут?
То наш Добуш, наша слава,
 то капітан на Підгірї,
Красний, красний як царевич,
 двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служит, —
 поклони ся пред ним крале!
На той топір его ясний
 клали Німці много стали,
А на тії порошниці
 били Угри з юта много,
А той ремінь більше вартий,
 як у двоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
 місяць свігит, місяць мріє,
А капітан ходит сумно,
 чось му серце в грудех мліє:
Ні топірчик вже не пестит,
 ні кресак не обзерає.
Ходит, ходит по долині,
 Клонит голов тай думає.

«Гей капитан, ти наш пане,
 не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
 не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
 ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
 Може хлопців побудити?»

Онде хлопців тисяч двісті
 полягали по убочи...
Гей якіж бо буйні, жваві,
 а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
 хиба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
 лиш журбова солонина.

А капітан став над ними,
 рве пистоля, зводит скали;
Грим!! а збуїв тисяч двісті
 на ногах вже поставали:
«Що розкажеш, пан капітан?
 Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
 кажеш голов з вязів зняти?

Вража голов не пропаде,
 заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвінка
 на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною». —
 «Як розкажеш, і до граниі
Ти капітан в Чорногорі,
 а ми твої, капітане».

Ясна нічка в Чорногорі,
 світит місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двісті
 квапит Добуш облазами.
А сова десь затужила,
 що аж серце в грудех мліє, —
В Чорногорі нічка ясна,
 місяць світит, місяць мріє.

«Капітане, заверни ся!
 Птаха нужду нам ворожит».
«Хто то каже? крикнув Добуш, —
 Головою най наложит!»
Тай ухопив за пистоля.
 «Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
 Озде, груди, — мож стріляти».

Так казав Іванчик любчик.
 Ви не чули о Івані?
Ей, леґінь то був хороший,
 перший він по капітані;
А капітан єго любит,
 ліпше май ніж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
 аж му руки білі ввяли.

«Тобі сором, славний Добуш?
 Маєш в землю що дивити:
За-длі Дзвінки хабалиці
 свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
 Що та сука тебе любит?
Базари нки твої любит!
 Заверни ся, бо тя згубит».

«Аби-сь дав ми тілько злота,
 що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
 то я Дзвінки не покину.
А не хочеш ти зо мною
 йти до Дзвінки — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями,
 але Добуш — ні, ніколи І»

«Я тебе бих мав лишити?
 Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали,
 тай не діждут люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи!
 Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате,
 чей гніву вже в нас не буде».

* *
*

«Добрий вечер, красна Дзвінко,
 отвори, пусти до хати!
Сім сот хлопців є зо мною,
 а вже час би вечерати.
Ми принесли срібла, злота,
 ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити,
 отвори нам лиш небого».

«Ци то ви там, славний Добуш?
 (Ти ся хочеш наливати!
Я ти пива наварила,
 буде світ ся дивувати).
Ей даруйте, любку любий,
 що не можу вас пустити,
Стефана ся от надію,
 як узнав би, міг би бити».

«Що ти з своїм чоловіком! —
 Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
 Отвори ми, я ти кажу». —
«Я бо кажу, славний Добуш,
 шо сегодне не отворю».
«А я піду на підсінє,
 та з дверми ся сам поборю.

«В мене двері тисовії,
 не злюдіям до розлому!»
«Що ти кажеш, гей гадюко?!»
 гукнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
 як солома все ся крушит,
Двері гримли серед хати, —
 Аж набій тут в уха глушит.

Ей набоюж ти зрадливий,
 ей набою голосненькийі
З капітана кров ся ліє,
 впав капітан мо оденький.
Впав, конає на мураві,
 кров кипача трави росит,
А капітан кличе хлопців,
 тай, конає, тай їх просит:

«Як я, братя, вже загину,
 то зложіт мня на топори,
Занесіт мня, де найкраще,
 занесіт мня в сині гори,
Там де люде не заходя,
 там де пташки не співают,
Там мене ви поховайте,
 най Ляхи мій гріб не знают.

«А мій топір золочений
 в Дністер-Дунай затопіте.
Нехай знают руські люде,
 нехай знают руські діти:
Що хто жінці в світі віриг,
 мусит марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан...
 Йой! про-сти мня — Божа — Мати!»

В Чорногорі сонце сходит,
 Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
 Там сова, десь плаче, стоне,
Але Добуш їй не чує,
 бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушову,
 ні флояри слезні нути.