Вибір поезій (Федькович, 1920)/Добуш

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вибір поезій
О. Федькович
Добуш
• Інші версії цієї роботи див. Добуш Вецляр: «Струя», 1920
Добуш.

Гей ци чули, люде добрі,
 перед ким то звіри стинут,
А за ким то молодиці,
 а за ким дівчата гинут?
То наш Добуш, наша слава,
 то капітан на Підгір'ї,
Красний, красний як царевич,
 двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служит, —
 поклони ся пред ним крале!
На той топір єго ясний
 клали Німці много стали,
А на тії порошниці
 били Угри злота много,

А той ремінь більше вартий,
 як у двоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
 місяць світит, місяць мріє,
А капітан ходит сумно,
 чось му серце в грудех мліє:
Ні топірчик вже не пестит,
 ні кресак не обзерає.
Ходит ходит по долині,
 Клонит голов тай думає.

„Гей капитан, ти наш пане,
 не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгірю,
 не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
 ай потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?
 Може хлопців побудити?“

Онде хлопців тисяч двісті
 полягали по убочи…
Гей які-ж бо буйні, жваві,
 а які в них бистрі очи!
Бо води ще в'ни не пили,
 хиба кров та буйні вина;

Хліб їх білий не годує,
 лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,
 рве пистоля, зводит скали;
Грим!! а збуїв тисяч двісті
 на ногах вже поставали:
„Що розкажеш, пан капітан?
 Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеви
 кажеш голов з вязів зняти?“

„Вража голов не пропаде,
 заки руська не застила,
Але красна, красна Дзвінка
 на вечірки запросила.
Ви підете враз зі мною“. —
 „Як розкажеш, і до грани!
Ти капітан в Чорногорі,
 а ми твої, капітане“.

Ясна нічка в Чорногорі,
 світит місяць з звіздочками;
З леґінями тисяч двісті
 квапит Добуш облазами.
А сова десь затужила,
 що аж серце в грудех мліє, —

В Чорногорі нічка ясна,
 місяць світит, місяць мріє.

„Капітане, заверни ся!
 Птаха нужду нам ворожит“.
„Хто то каже? крикнув Добуш, —
 Головою най наложит!“
Тай ухопив за пистоля.
 „Озде стою, пане брате,
Ще раз кажу: заверни ся!
 Озде, груди, — мож стріляти“.

Так казав Іванчик любчик.
 Ви не чули о Івані?
Ей, леґінь то був хороший,
 перший він по капітані;
А капітан єго любит,
 ліпше май ніж топір з стали.
Як поглянув на Івана,
 аж му руки білі ввяли.

„Тобі сором, славний Добуш?
 Маєш в землю що дивити:
За-длі Дзвінки хабалиці
 свого брата хочеш вбити?
Як, ти думаш, добра душе,
 Що та сука тебе любит?

Базаринки твої любит!
 Заверни ся, бо тя згубит“.

„Аби-сь дав ми тілько злота,
 що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми в двоє більше,
 то я Дзвінки не покину.
А не хочеш ти зо мною
 йти до Дзвінки. — в твоїй воли;
Заверни ся з леґінями,
 але Добуш — ні, ніколи!“

„Я тебе бих мав лишити?
 Я, твій брат, тебе самого?
Того люде не діждали,
 тай не діждут люде того. —
Гай, на перед, гайдамахи!
 Де капітан, там і люде.
Дай ми руку, пане брате,
 чей гніву вже в нас не буде“.

***
„Добрий вечер, красна Дзвінко,

 отвори, пусти до хати!
Сім сот хлопців є зо мною,
 а вже час би вечерати.

Ми принесли срібла, злота,
 ми принесли меду много,
Будем їсти, будем пити,
 отвори нам лиш небого“.

„Ци то ви там, славний Добуш?
 (Ти ся хочеш напивати!
Я ти пива наварила,
 буде світ ся дивувати)
Ей даруйте, любку любий,
 що не можу вас пустити,
Стефана ся от надію,
 як узнав би, міг би бити“.

„Шо ти з своїм чоловіком! —
 Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
 Отвори ми, я ти кажу“. —
„Я бо кажу, славний Добуш,
 що сегодне не отворю“.
„А я піду на підсінє,
 тай з дверми ся сам поборю.

„В мене двері тисовії,
 не злюдіям до розлому!“
„Що ти кажеш, гей гадюко?!“
 гукнув Добуш гірше грому,

Тай ухопив за одвірки:
 як солома все ся крушит,
Двері гримли серед хати, —
 аж набій тут в уха глушит.

Ей набою-ж ти зрадливий,
 ей набою голосненький!
З капітана кров ся ліє,
 впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві,
 кров кипяча трави росит,
А капітан кличе хлопців,
 тай, конає, тай їх просит:

„Як я, братя, вже загину,
 то зложіт мня на топори,
Занесіт мня, де найкрасше,
 занесіт мня в сині гори,
Там де люде не заходя,
 там де пташки не співают,
Там мене ви поховайте,
 най Ляхи мій гріб не знают.

„А мій топір золочений
 в Дністер-Дунай затопіте,
Нехай знают рускі люде,
 нехай знают рускі діти:

Що хто жінці в світі вірит,
 мусит марне загибити,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
 Йой! про-сти мня — Божа — Мати!“

В Чорногорі сонце сходит,
 Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
 там сова, десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує,
 бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушову,
 ні флояри слезні нути.