Вибір з творів Осипа Юрія Федьковича/Опришок
| ◀ Сафат Зїнич | Вибір з творів Опришок |
|
Нас було двох у батька: Семен старший, та я, двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець, хожу й я; та гуляємо як ті соколи межи соколами, землї під собою не чуємо. Усї нас люблять, усї кланяють ся, усї поважають. Сказано, багатирські сини!
Семен був парубок годний, тихий, розумний; було й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Оттакого братика я отсе мав.
Я знов у свого брата не вдав ся: подуфалий, палкий — і Бога знати не хочу, не то що!… Не спостигне було хто слово неуважне до мене заговорити, я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради нїхто не може дати. Не було такого парубка в селї, щоб я з него кров не пустив.
Семен було мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко-ж нї чичирк, як-би отсе я хто знає як гарно справував ся. У їх таки така натура була: нїкого в дому і словечком одним не зганьбити — нї нас, нї сестер, нї слуг. Да знали вони иншим способом як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавить ся, було, Семен на вечерницях, вони до його цїлий день і слова говорити не будуть: ого — вже братик мій більше й не барив ся по ночи; сказав там хто яке надзвичайно слово в хатї, вони вийдуть з хати, ще й дверми луснуть. Оттак вони було нами поводять. Слухайте тілько, як з мене фудулїю вигнали.
Одної недїлї бив ся я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров, та прийшов обкрівавлений до дому. Батечко подивились тілько на мене, та й нїчого.
На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:
“Не хороше ти отсе робиш, Іване; печалиш батька”.
“Або я сьому рад чи що?” — відфуркнувсь я на свого братика, — “да суферять не буду, щоб вражий син та чванив ся, що йому сїльських парубків нема й на раз що бити!”
Аж тут батько з хати:
“Іване, сюда!?”
Я зараз побіг.
“Кажіть!?”
“Осїдлай менї коня!”
Я шатнув ся до стайнї, осїдлав духом коня, та й вивожу.
“Семене! а батько куди отсе їдуть?”
“Не знаю”, каже брат.
Другої недїлї батько вже дома були; прийшли ми з церкви, та й обідаєм. А батько кажуть:
“Ти, Іване, підеш завтра до Розтік, наймеш ся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив”.
Мати в плач, сестри в голос, братикови аж ложка з рук упала, а я стою, мов причмилений. Неня зараз до батька:
“Чоловіче, а се що тобі Бог дав на розум, дїти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть та не бізуєш (не в силї) годувати?!”
“Мовчи, стара”, промовили батько уважно, “ти собі пазь дївки, а парубками я сам маю орудовати. Знайте тілько, аби йому харч та шматя було на завтра”.
Другої днини й вирядив ся.
На підвечер став я у Розтоках. Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишнї, та черешнї. По-через плоти понадвисала червона калина. Зпоміж садів видко побої пишні; серед села стоїть церков нова, велика — хрести золочені.
“А куди, легіню?” — питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала.
“До старого Донди, коли би ласка справити”, — кажу я, та й став і собі.
“До Донди?” — скрикнула молодичка, та аж кінви випали її з рук; — “а отсе чого ви до Донди?” —
“У найми”, кажу.
“У найми? до такого опришка? Та нехай же вас Мати Божа заступає!…”
“Ви мене налякали, молодичко: що-ж бо то він, той Донда?”
“Та єретик на весь світ! Він вісїм рік лиш в опришках був. Такий лютий, як гадина, ви там і три днї не будете!”“Що-ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати… А де-ж він сидить, той ваш Донда?”
“А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота”.
“Спасибі вам, молодичко; може колись зустрінемось”.
“Здорові будьте!” прощебетала молодичка, та й стрібнула в сутки (вузка вуличка). Я пішов далїй.
Хутір гарний, двори великі; комори, стайнї, колешнї — усе під побоями, усе нові. В хатї вікна великі з кватирками. Вибігла дївчина зустрічати:
“Чи не з тої ріки, легіню? Може наймит?”
“Так є, панночко моя гречна” — кажу я, а тут так і задивив ся на вроду її прекрасну та на стан її препишний! Уся в рантухах, да у намистах золотих!…
Увела мене в хату: світлиця аж сияє! Молоді служечки та вірні слуги вештають ся то сюди, то туди — усї тихо, усї без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути, а за столом сидить собі чоловік великий та плечистий. Сидить собі, та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж по за уха закрутив. Я поклонив ся та й стою.
“Ти Коровайничів?” гукнув.
“Так”, кажу.
“Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив…”
“Нїчого”, кажу.
“Але я чув, що ти любиш бити ся?… Небоже!” та й справив на свою нагайку дротяну, що мабуть в два сяжнї жандарські. Мене неначе фебра потрясла.
Мій ґазда ухопив кріс на плечі, та вийшов з хати, мабуть на польованє, а донцї звелїв, аби менї розказала, що я маю до роботи.
Дївчина розказала менї, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сїла собі з якимсь шитячком у віконця, да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинька тонка — тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я як був дурний, так зараз кажу:
“Панночко-лебідочко, кому ви отсе таку ширинечку препишну шиєте? Мабуть…”
“Да я отсе братикови”, каже вона зачервонївшись, “оттам за рікою”. Та й глянула у віконце. Аж тут і мій ґазда на подвіря; вона шитячко в скриню!
По вечері звелїв менї ґазда в саду спати, щоб садовини пантрувать; от і пішов я у сад.
Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипаєть ся над високими нашими горами, легінї щебечуть на сопілках, а дївчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалї та туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом її тихим та святим, і сестрички мої щирі і братик мій золотий… І забанував я на батечка свого… Піду — думаю собі — до Черемошу глибокого, да втоплюсь… А той Черемош зараз таки коло хутора, так і шумить, так і гуде!
Вийшов над Черемош, сїв собі на березї, сижу та думаю; — аж тут — плюсь! — човен з того боку плавле. Я сховав ся за вербою.
Приплив. Бачу — се парубок, хороший, молоденький, як мальований!
Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик перелетїв. А вона до його вже й рученятка простягла, дожидала. Місяць світить, а я слухаю.
“Не плач душко, моє серденько!” став він голубити, “я думаю, що ти менї рада, а ти в-одно плачеш, кілько я прийду… Скажи; може вже не приходити? може собі красшого найшла?… Я бідний…”
“Василю, Василю!” та й зомлїла сердешна дївчина.
“А чого-ж бо ти плачеш, моя рибочко?” питає легінь, та й заплакав і собі.
“Відай нам не судилось в купі жити”, промовила дївчина не за малу хвильку. — “Джімер хоче свати слати, а батько віддасть, я знаю: він багач!”
“А ти гадаєш іти за його?” спитав легінь.
“Я втоплюсь”, каже дївчина.
“Того не роби, рибочко, а корись твойому батькови: він розумний, та за його головою будеш щаслива”.
“А ти, мій друже?”
“Я вернусь у військо, менї все одно… Без тебе менї світ увезде однакий, увезде чорний, як туман”.
“Боже, Боже!” заплакала дївчина: “чому ми такі нещасливі?”
“Ба я”, каже легінь.
Обоє — думаю я собі.
Як стали зорі погасати, вони розійшлись.Одної недїлї сидимо ми собі, аж тут і старости на подвіря. Моя панночка побілїла, як стїна; старий дивить ся та вуса гладить.
“А від кого?” гукнув ґазда на старости, що аж стїни дзвенькнули. Вони сердешні тілько трясуть ся та кланяють ся:
“Від Андрія Джімеря до вашої милости, коли би ласка”.
“Скажіть Джімереви, що нехай свого сина віддасть у больницю, а не чужим дїтям світ ним путати. На тім світї, хто зна, як буде, а сей треба шанувати”.
“Спасибі і за се”, кажуть старости, та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм ґаздою не добре переливатись. А панночка, як стояла, так старому в ноги:
“Спасибі вам батечку, що мене не втопили!”
“Да й так тобі не сидїти дївкою”, каже старий, “я вже яв ослабати, та рад би зятя в хату, щоб на мене легше, та щоб з за житя видїти, як моє добро уживати меть ся. Ти знаєш, дочко, я багатир; можеш собі вибрати і пана, і попа, кого хочеш”.
“Не хочу я, батечку, нї пана, нї попа”.
“А кого-ж?” запитав старий грізно.
Дївчина почервонїла, мовчить, тілько трусить ся.
“Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годї! Ти думаєш, дурна, що я нїчого не знаю? що я не чув, як ви що ночи охали та слинились у саду?… Що за розумні голови обібрались менї, старого опришка мудрувать!… Іване!” до мене отсе, “рушай на той бік: Василь Зарічук нехай менї в сей час до мене ставить ся. А вай твойому світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?…”
“Розумію, татку!”
“Махай же!”
Провожу я Василя; він сердешний, смутний, неспокійний. Тілько на двері, а старий як не грімне:
“Хто сеї ночи говорив з моєю дочкою у саду?”
Мовчить.
Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!
“А не ходи”, каже, “ночами та закутками, як той злодїй, але йди в хату, коли хочеш дївку взяти!”
“Даруйте житя!” верещить Василь на увесь світ, “вже більше не буду, їй Богу не буду! ґвалту!… гину!… умираю!… вайльо!…”
“А сякий-такий сину! знай як старого опришка мудрувать! Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?”
“Чую”, каже Василь, і сам не знає, як йому дїєть ся. Тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати. Я тілько стою та смію ся. Аж старий нї з сього, нї з того, та до мене:
“А ти, паничу, де сеї ночи ночував?”
“У саду; а де-ж би?”
“Та не чув, як отсї двоє нявкали цїлу ніч під вишнею?”
“Чому-ж би не чув?… чув!”
“А менї не треба було нїчого казати? Так ти менї служиш?!…”Господи, як стане й мене цїдити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, як би не панночка та не Василь.
“А болить?” питає мене старий по годї.
“Болить!” кажу.
“А дуже?”
“Дуже!”
“А як ти других бив, то не болїло?”
“Не буду вже!” кажу.
“Тепер же збирай ся та рушай собі домів. А татови та ненї скажи, щоб за чотири недїлї приходили до мене на весїля! Розумієш?”
“Розумію!”
“А ти будеш Василеви за дружбу! Розумієш?”
“Розумію!”
“Рушай!”