Вибір з творів Осипа Юрія Федьковича/Сафат Зїнич
| ◀ Серце не навчити | Вибір з творів Сафат Зїнич |
Опришок ▶ |
|
Я вже не раз оттак сижу та гадаю: як то бідний світе, де-якого сердешнього рекрута бють да глузують при тій науцї! — а мене, було, і пальцем нїхто не кине, не то що. Алеж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капраль минї нї покаже, а я вже так і вдав. А пан майор наш і розсудили: “Тобі”, кажуть, “не при вербецирцї маятись; скоро по обрихтунку, підеш до полку”.
От і пішов.
Наш полк стояв тодї аж у Банатї, далеко. Трохи не два місяцї машерювали, доки зайшли.
Мене дано до гранатирів до першої компанїї, до третього цуґу, що по кватирьох собі стояв. — А добрі кватирі мали! все в Сербів; багачі, знаєте. — Туда, ситні краї, не такі, як у нас, чи що.
А минї звелїв капраль йти на кватирю з одним старшим жовнїром, Сафат Зїнич звав ся. Господи, що за вояк пишний з його вдав ся: а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний Буковинчик. — Я, було, аж його бою ся, неначе якого офіцира, чи що. Такий то він був, отсей Зїнич; і в очи му важко тобі подивитись.
А ми мали кватирю в одної удови. Славили, що колись то вона і богачка була, да на старости лїтах довелось збіднїти. Слабовита була, — ув одно лежала. А дїточок не було у неї, лиш одна дївчина, Марта звалась, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лїсї. Як було глянеш в очицї її тихонькі та благонькі, або в личко блїде, замучене, то тільки що не зомлїє; така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у своєї ріднї. І хлїб нам був оден, і сіль не ховав нїхто з перед нас. Сафат було і дров купить, (він мав, знаєте гроші, ще з дому) і скорому устарає, що треба. — Дуже бідну удову жалував. — А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дївчину лекше. А вона, моя рибочка, було, аж плаче: “Чи отсе вас”, каже, “Бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?”
Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив оден молоденький Сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то мабуть і в співанках нема так. Як го було одного вечера не видить, то і вечеряти не ме, і виплаче любі свої очинятка, аж нам її жалко стане. А они були заручені з собою, бо там, знаєте, така уже установа, що два або і три роки передом собі слово дають, а відтак аж побирають ся.
А Янко ходив що ходив, а далї і приостав ходити. Переказував, що вибираєсь за Дунай в купецтво. Нарештї вже і не прийшов. — Поїхав мабуть.
Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій кватирі гомін. Прибігаємо, аж тут уже усї сусїди порають ся коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетюшечка убита. Ми зараз стали і питати, що отсе таке за лишенько подїялось, від коли ми з дому. А люде всї як раз нам і відповістили: “Янко, кажуть, відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, — у Василя Карадїча, коли знаєте”.
“Чи так?” каже Сафат, а сам унурив соболї свої очи в землю. Нїчого більш не казав.Третьої днини поховали і Марту і стару, а самі пішли на иншу кватирю.
У дві недїлї по тім гуки по селу. Карадїч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата од хати, та збирає собі бояре, спрошує гостї на весїля.
У вечер збираєсь і Сафат. “А ви куда отсе?” питаю.
“На весїля”, каже, — “іди принеси минї доброго вина ведро, та колач!” а сам кинув минї червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зїнича вже нема, пішов. — Що тут робити? думаю я собі. Беру вино, та біжу за ним. А у Карадїча нї крик та нї ґвавт на подвірю!
“А там що таке?” питаю людей.
“Сафат Зїнич застрілив молодого”, уповідають.
Я закаменїв. — “А деж він?” кажу. (Зїнич отсе).
“Пішов сам до гарешту”, кажуть.
Убрали гарештанта в залїзо, та оддали в ратуш. Осудили на сердешнього десять рік тяжкої неволї. Я провожав го аж за місто, да так ми уже жаль! — “Братїку, камрате мій дорогий та любий: чого ви отсе так марне пропадаєте?…”
“За правду, товаришу!” промовив, як у дзвін вдарив, а сам нї ся скривить.
Жовняр раз був.