Вибір з творів Осипа Юрія Федьковича/Серце не навчити

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вибір з творів
Осип Юрій Федькович
Серце не навчити
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Серце не навчити
Скрентон: Видавництво Просвітної комісії Руського Народного Союза, 1916
СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
(Повісточка.)
 

 

Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, то й на папері не спишеш, такі вже хороші були сї два легінї. А до того ще як уберуть ся бувало у кармазин та в жировані порошницї, та стануть собі гостинцем гуляти, то дївчата як-раз усї у вікнах. “Що ти, дївко, там забула?” кричить мати на ввесь рот, а донечку мов приковав до вікна. “Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлю ся!”

А легінї наші мов не видять, що дївчата вянуть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д'горі, мов лицарі які, возьмуть ся поза шию, та сміють ся нищечком з бідних дївчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зістрінеш ся з ними, то аж за очи вхопиш ся, так засияють!

Вечер дав Бог тихий та милий, сказано, клечальної недїлї. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво прохожалось гостинцями та сутками, а дївчата позбігались у громадки, та яли вишниками співати, щоби знаєте, легіням жалю завдати, а вже нїкому так, як сим двом, що як ходять, так ходять по при їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сияє по-над горами, по-над красними та високими нашими горами!

“Чого ти так засумував, Василю?” став один легінь другого питати; “чи не болить тебе знов голова?”

“Або мене коли голова болїла?” каже другий.

“А учора, йдучи з Ріжі, не болїла тебе голова?”

Василь почервонїв трохи, а за хвильку й каже:

“А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобала ся? Правда, що козир-дївка?”

“Дївчина на цїлу Буковину”, каже Іван; “гадаю за тиждень старости слати”.

Василя мов на паль хто посадив би. “І я гадаю”, каже, “старости посилати”.

“Як собі, братчику, любиш”, умкнув Іван та й стис плечима.

Василь ще дужче осердив ся: “Таже”, каже, “оба чей з нею не оженимо ся?!”

— “Оба, правда — нї, але я, то знаю, що оженю ся з нею”.

“А чому ти, чому не я?”

“Тому не ти”, каже Іван, не тративши анї раз доброї волї; “бо я старший, і дївка моя має бути!”

“Коли-ж бо вона мене любить”, каже Василь, а сам аж кипить.

“А я її люблю”, каже Іван, мов камяний.

“Або най так буде”, каже Василь, “як дївка пристане”.

“І так нї”, став Іван з проволока говорити: “Олена буде моя!”

“Хіба мене не буде!” кремснув Василь.

“На таке я зараз пристаю”, відвернув Іван смішком; “ходїм, та поміряємо ся. Хто виграє, того й дївка буде”.

“Ходїм!” крикнув Василь.

“А чим, ножами чи пістолєтами?” питає Іван.

“Чим хоч!” верещить Василь, а “Олена буде моя!”

“Та вже побачимо”, рече Іван, “як нам лицарське щастє послужить. Гайда!”

У нашому чагорі є красна, велика поляна, покрита шовковою травою та усїлякими цвітами: тут наші парубки поставали.

“Стріляй!” каже Іван.

Василь стрілив. Лиш фоя посипала ся з ялицї, а Іванови нїчого не стало ся.

Іван засміяв ся, звів скалки, пістоля загреміло, а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочцї рантуховій, що сестричка усїма шовками та загірськими лїлїточками повишивала.

Іван заток пістолля за ремінь, а сам пішов до Василя, — слеза йому в очах закрутила ся. — “Видиш, брате”, каже, “треба нам сього було?”

“Завяжи минї руку”, каже Василь сперши ся на дерево, — “бо зачинаю ослабати”. А кров, бачите, так грає косицями!

Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шії, приклав лїсової губки до рани, та й завязав. “Ходїм”, каже, “тепер до дому, я тебе підведу”.

Пішли мовчки. Але не далеко хати каже Василь: “Олена тепер твоя!”

“А вже-ж”, каже Іван, “по лицарському праву моя”.

“Я без неї не можу жити, брате Іване!” А се так жалісливо промовив, що аж трохи не плакав. Іван стис плечима.

“Попрощаймо ся, брате”, став Василь далї казати а сльози йому, як град горячі, по тварі покотили ся, “попрощаймо ся, братчику! Двадцять років дїлили ся ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!”

Обняли ся, поцїлували ся, сплакнули, та й розійшли ся. За Василя нїхто більше не чув, пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопив ся, другі казали, що пішов у опришки, ба де-які казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо видїти, а тим часом ходїм до старої Гинцарихи.

Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сидїла вона в селї, тільки у потоцї, у Ріжі. Мала вона там побиті хати, та й мешкала собі мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! — чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара бувало дує на неї, як на дорогий камінь; де коралї красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний: Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: “Тут тобі, донечко”, каже, “сидїти, а не коло печи вештати ся. Личенько згорить”.

Але полювали раз над Ріжею два легінї: Іван і Василь, “Е що!” каже Василь до Івана; “годї! ходїм домів; щось менї сьогодня не йде під кріс”.

“Ходїм!” каже Іван, та й пішли. Але не учинили ся вони ще в потоцї, аж тут здоймив ся вітрець, звіяв хмарку до хмарки, тай нї з сього нї з того став дощик росити. А наші стрільцї навіть без сердаків.

“Що робити мемо?” питає Василь.

“Хиба повернїм до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде”, каже Іван.

Повернули. Стара приймила їх любенько, бо з роду щира була, а часом, то любила й забавити ся. Наші легінї не були від того.

Але тут инше стало ся. Олена, скоро побачила Василя, то аж увяла, як та квіточка на сонцї, а Іван уздрівши Олену, аж упрівав. От таке то тутки подїяло ся, та й то за одну мінуточку.

Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як зеркало, гори дишуть усїма запахами, — красно, любо, мило.

Парубки попрощали ся, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. “А що”, питає жартиком, — “котрий з вас шле старости?”

Легінї усміхнули ся, подякували старій, та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі добра ніч та й розійшли ся.

Се дїяло ся в суботу. В недїлю стріляли ся наші парубки, а в понедїлок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василїв, та й дав Оленї знати, щоби вона на його надїї не мала. “Ми”, каже “з Іваном мірялись: я програв, а ти будеш Іванова. Але не забувай про того Василя, — ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!”

Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос: “Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василеченьку мій!”

“Годї, годї любко моя!” каже стара, а сама так і журить ся! “Годї, донечко моя, бо головка болїти-ме, та ще на личку минї змарнїєш, — годї щебетюшечко моя!”

“Нащо минї краси, на-що минї личка мого румяного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!”

“Бідо ма бо з тобою, дївко!” стала стара нарештї сердити ся: — “або Йван може не кращий від Василя, або може не однакі багатирі?”

“Та що минї з того усього, коли не любий!”

От так сумувала Олена цїлий тиждень, навіть і до церкви в недїлю не йшла, але вимкнула в городї стебельце васильку, сїла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зїллє до свого горячого серденька.

Під полудне летить служниця, що за ворітьми стояла, що духу в хату: “Ґаздине”, каже, “до нас старости йдуть!”

Стара шурхнула з постелї в клїть, щоби хоть перебрати ся, бо з жури за дочкою навіть не переберала ся сьогодня, — а сама вже така рада, Господи! “Що-ж?” гадає собі: “віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеть ся її туга”.

Пішла в хату. Старости привитали ся, поцїлували її в руку. “А раді гостям, панї маточко?”

“Добрим людям хто-ж не рад би?” каже стара. — “А яка щаслива година вас принесла?” а сама сїла собі в образи.

“Принїс нас, панї маточко, сивий кінь до вашецї на поклін

Від князя молодого
До двора золотого.”

А самі уклонились тричи. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотїла — не хотїла бідна Олена, подавала у вечер рушники, а в зимі відограло ся й весїлля.

Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидїв він далеко у верху. Що вже його старі не тїшили ся, Господи! коли-б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили, та як до святої молили ся: так її любили, — але що-ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку, та й пестить коло серденька, тілько їй і радости було. Або сяде, бувало, під запашною кріслатою ялицею, та як зачне співати! Аж пташка в лїсї втихне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, блїда, блїда!

Іван був і досї неввічливий, а тепер ще гірший став, мов крига леду студеного; нї доброго слова з його не почути, нї ради, нї поради. От хиба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі, та придивляєть ся світу божому. От тогдї нїби трохи повеселїшає, ти-б сказав, той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв, або перед сонечком ясним, що у синїх високостях сияло, горе його розтопилось.

А в хатї сяде собі кінцї стола, зіпреть ся на руку, засумує, потемнїє, а далї як устане, як ударить ся по полах руками, як здихне тяженько, та й вийде, мов пяний на двір. А стара ненька плаче: “Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати?” Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику, та стебельце васильчику до серденька горне.

Дав Господь і Николая святого діждати ся. У нас храм. А красно та любо на божому світї! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені лїси ялинові позацвитали, та припорошили шовкові трави мов золотим маком. Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бренить по білому каміню, ти-б гадав, що срібло розсипалось та задзвенїло. Мило, весело, — лиш у Івановій хатї сум, мов у домовинї. Стара, куди кинеть ся, плаче: “Синку мій, Іванчику мій! іди”, каже, “хоть до тещі на храм, може межи людьми розважиш ся. Іди, любчику мій!”

“Піду!” каже Іван, а сам аж чорний, так змарнїв. “Піду, збирай ся, жінко, підемо обоє!”

Зібрали ся, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернула ся, плаче. А далї як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! “Господи!” каже, “Господи милосерний! коли нема вже моїй дитинї лїпшого талану, то волїю я його поховати, легше минї буде!” Кроваві сльози почуріли з темних її очей.

А молоді ідуть собі плаєм, нї чичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: “Співайте, співайте, люде, з нами! Дивіть ся, як красно дав Господь милосерний — співайте!” А квіточки, що краєм процвитають, собі просять: “Любіть ся, обнїміть ся, люде! Обгорнїть ся чистою любовю, от як ми!” а самі пригорнуть ся одна до одної, мов справдї вони обіймають ся. А бджілка малесенька гуля та гуля собі плаєм, та в одно гуде: “Ану, люде, ану подивіть ся на мене! Адїть, з кождої чічки мід збираю; збирайте-ж і ви: світ сесь солоденький, — збирайте!” А кобилечка, невеличка собі, виспівує та вигукує в зеленій траві: “Ану, люде, ану! годї журити ся, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому, от як, та от як!” а сама як підскочить собі, як знов заспіває, аж дзвонець-зїллє у траві зашумить!

Іван повеселїшав трошечки: “Олено, серце!” каже, “коли нема минї від тебе нї словечка любого, то заспівай хоть!”

Вона зараз і завела:

Гей засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!

А в лузї, в лузї,
У лузї пшениця:
Там дївчина прекрасна!

Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивав ся гаєм, ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! Василь стоїть перед ними. Увесь у золотї, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблїд трошки на личку. За ременем пістоллєта та насажувані ножі.

Молоді стали. Василь протяг руку:

“Як маєш ся, брате Іване? — здоров?”

“Здоров, славити Бога! а ти?”

“Здоров, друже мій”. Та й поцїлували ся.

“А се де ти до тепер був?” став Іван питати.

“Був я, пане брате, в Угорщинї в опришках; старшував на сто хлопцїв, — гадав, забуду своє кохання. Годї! Тепер вернув до тебе, довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане брате віку молодого; віддай її минї!”

“Жартуєш, Василю!”

“О — я вже давно забув, що тото жарт! Я на правду кажу: віддай минї Олену!”

Іван засміяв ся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув.

Іван вихопив і собі ніж, пустили ся один на одного, мов ті тигриси молоді. — Страшно було дивитись, як вони бороли ся, довго не пізнати було, чий верх; аж тут пістолля: грим!! Кров бризнула у три косицї, Василь повалив ся до землї, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші бороли ся, то вона вихопила свойому чоловікови з-за ременя пістоля, та хотїла йому в груди, але не трафила свого чоловіка, але Василя — а Іван усе те видїв.

Упав Василь та й лежить. Іван схилив ся, здоймив його на руки та й заплакав. — “Братїку, братїку мій, як рідний! ми оба нещасливі!” А Василь анї ворухнеть ся. Добре утрапила.

Пообтерав ся далї Іван, узяв товариша на руки, занїс у чагір, та й накрив зеленим віттям ялиновим. “В опівночи”, каже, “я прийду та тебе поховаю. Ходїм жінко!”

Під полудне стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нїчого не було; лиш сорочка на Іванові закрівавлена трохи, більш нїчого.

* * *

Гостей повнїсїнька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна, музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано: у тещі. — Олена біла, біла мов та стїна, а Іван такий веселий, що з роду його нїхто може такого й не бачив. Стара теща лиш повертаєть ся у хатї, та в долошки плеще, така рада: “Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! а отце чого тобі сорочечка покрівавлена?” А сама хоче мов то обтерати приязними своїми рученьками.

“Лишіть, нене!” каже Іван; “не обтерайте! се кров з ясного молоденького сокола”.

“Убив сокола, та й піря нам не принїс, щоби ми собі кресаки пообтикали”, стали другі парубки казати, що там у храму були.

“Питайте жінки!” промовив Іван грімко, а сам аж підскочив; “питайте її, чому вам піря не намикала; не я убив сокола, а вона”.

Олена встала, та хоче виходити з-за стола.

“Сиди, анї руш!” крикнув Іван.

Стара в плач. “А отсе”, каже, “я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходив ся? Ох, головко моя нещаслива! ох дитино моя безталанна!”

Іван обернув ся до парубків: “Позвольте, братя, най вам одну казку скажу”.

“Просимо, просимо!” обізвали ся усїма.

Іван став розказувати за якихсь двох парубків товаришів, як вони одну дївку оба полюбили, як вони зза неї стріляли ся, як один пішов у опришки — геть геть розповів усю свою долю, нїби то він якої казки каже, а нарештї обернув ся до своєї тещі: “А що ви, нене, казали-б з такою жінкою учинити?” (що нїби на свого чоловіка стріляє).

“Я би такій жінцї казала від разу голову врубати, як тій гадинї, без суду, без права”.

Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотила ся по столї.