Вибір з творів Осипа Юрія Федьковича/Побратим
| ◀ Пречиста Дїво радуй ся Маріє! | Вибір з творів Побратим |
Серце не навчити ▶ |
|
Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало і по вісїм наймитів тримають, бо було до чого. А минї і сокири не дадуть в руки взяти, не то що. “Що тобі, кажуть, роботов клопотатись, коли є кому і без тебе? —”
“Якже минї без роботи жити”, кажу я, “коли минї нудно!”
“Чому, би не нудно!” стануть ненечка, бувало, гнїватись, “ану тільки кріс да в лїс! то-ж би то я заячика печеного попоїла!!…” А вони умисно отсе кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Нїщо тогди вже й робити: беру кріс та йду.
А в недїлю, чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нїчо не дїють, лиш їм дорікають: “А сорочка Іванова яка? — а ширинька (хустина) яка? — а він про вас і чорний ходить і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хатї!” Таке сердешним сестрам було пієть ся через мене. Да коби хоть було за що; а то на минї і сорочка як папір, і ширинька як мак, і голова вимита да вичесана, що вже лїпше хіба в якого принца, а неньцї ще недогода. Оттак то я дома проживав. А батечко, аби лиш недїля: “ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!” тай минї карбованцїв зо два в черес! Оттак то я пробував у свого батечка. Да не довго набув ся, прийшла вербицирка, а гусарський майор тільки цьмокнув, як мене побачив. — Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви по під ноги!…У нашому селї не було кращого парубка, як той Сідор Чобанюків; бувало аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдав ся, то і не сказати. Бувало, не мине таке лїто, щоб він тих два або і три ведмедї не вбив, за иншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю, то нїчо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по росішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 росіх, коли не більше. А що вже зброя! а що коник на стайни, сивий як голуб! а що вже сїдельце турецьке да поводи шовкові сріблом цвітковані!…
Зо Сідором жили ми собі лїпше, як два рідні брати, да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини, сказано єдинчуки, а ще до того оба стрільцї! — Нї пообідаємо оден без одного, нї повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо, або посїдлаємо собі коники та гайда в заліжку! А як і то нї, а ми полягаємо собі в чердацї, позакурюємо люльки, та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати, або так що…
“А ти чув”, кажу, “що Савюкову Катерину завили?” —
Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала. “Еге”, каже, “нї першя, нї послїдня!”
“Хло, чи лиш не твоя причина?” —
Він регочеть ся.
“Не гоже так, братїку”, став я йому дорікати. “Чиму не жениш ся?”
“Ще”, каже, “по против себе не вишукав”.
“Абож Савюкова Катерина не против тебе?”
“Видиш, що нї!”
“А чимуж, братчику?”“Бо тому, що нї!”
“Хиба принцизни ждеш?”
“Я принцизни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкови на підмову. — Тепер знаєш, якої?”
“І не знайшов?” кажу.
“Видиш, що нї!” грімнув, тай став ся ще гірше сміяти, а далї: “Да ти пусту отце бесїду звів, Іване; говорім що гарнїщого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боров ся”.
“Що ти кажеш!…”
Оттак ми, бувало, з Сідором.
Нас відобрано одної днини двадцять, де-кого до Єґрів, де-кого до Парми, а мене до Гусарів. А скоро нам присягу прочитали, звелїв нас оден офіцир під арешт дати. “А знайте”, каже, “щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку”. Я вже так прошу ся: “пане офіцир”, кажу, “сизий мій, пустїть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогди ставлю ся! Пустїть, мене, пустїть! — —”
Офіцир засміяв ся. “Війте”, каже до мого батька, (а вони були тогди війтом) “що отсе за парубок? можна 'го до завтра пустити?”
“Се мій син”, кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білі бородї, — “коли ласка, пане, то можете 'го пустити, я ручу за него. —”
От і пустили.
Дома сум. — Ненечка лежать на постели півмертві, сестра одна і друга стоять по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить минї шмаття на завтра. Я сїв кіпцї стола, да плачу і собі. — Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще мойого батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?…
Оттак я думаю да плачу-плачу, аж Сідор, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полюваня, в кресї да в порошницях, так і прилетїв до мене, сизи мій.
“А що, брате Йване, злагодили тебе?” поспитав, а сам палахнув, наче та поломінь, — “злагодили тебе!”
“Злагодили”, кажу.
Він сїв коло мене тай заплакав, страшне заплакав. Да не довго плакав: пів мінуточки, або й тільки нї: повтерав ся тай ухопив мене за шию:
“Братїку”, каже, “нїчо на мене не здаєш? — мене забуваєш?” —
“Братчику”, кажу, “побратиме: батечко мій старий, — з сестрий моїх буде хто небудь збиткуватись!…”
“Бодай я такого слова від тебе був не почув!” сказав він гірко.
“Не гнївай ся, братчику: я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. — А мого вороного возьми, братчику таки до себе. Нїхто 'го так не пожалує, як мій рідний товариш”.
“Твому вороному не буде в мене кривди”, каже Сідор.
“Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити — звичайно”.
“Лиш ти тим не жури ся, брате! На що минї те й казати, коли я сам знаю”.
Другої днини попрощав ся, пішов.
Служу в війську рік, служу другий, добре минї. Нарештї зробили й капралем, а я в одно Бога прошу, коби то лиш домів! Аж тут приходить минї лист з дому: “Приходи, сину, домів”, пишуть батько, “як найборше, у нас велика тривога. — Ось тобі 200 левів на дорогу. —”
Я зараз побіг до нашого пана рітмайстра. “Пане, кажу, татку, змилуйте ся!” тай показую йому лист. А він так:
“Не журіть ся”, каже, “капраль Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас просити”.
Ще того самого вечера сїв на почту та й поїхав!
До села прийшов я, вже вечеріло. Входжу в хату — нема нїкого, лиш хтось дише на печи. Приходжу блище — се мій батечко старенький. — “Чи то ви там, дядечку? — здорові, дужі? —”
“О — спасибіг ти, синку, що прийшов. Сїдай, душко! —”
“А неня де?” питаю.
“Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже — покойна…… Засвіти, любчику; свічка оттам десь за образом”.
Засвітив — дивюсь — батечка мого вже й не пізнав, такі то вони стали.
“Чого ви самі в хатї, батечку? де сестри? —”
“Зараз поприходя, сину; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби пораєть ся.”
“А Мітрана? —”
Батечко тільки заридали. — “Мітрани, синку, вже не має. — Подякуй свому товаришеви… Гарного собі побратима вибрав, о гарного!…”
Я затетерів. “Що тут стало ся, кажіть, бійте ся Бога!! —”
“Сторія коротка, сину: Звів бідну дївчину, насміявсь — — пішла до Черемошу глїбокого, та вже не вернулась. — До тижня і стару поховали. —”
Ще батько і не розповістили гаразд, а я вже був у Сідора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. — Вбігаю, а він стоїть коло стола, та кріс набиває.
“Здоров, брате!!! — де моя сестра, де моя неня?!! —”
Він став як укопаний, нї пари з уст.
“Борони ся, товаришу, бо гинеш!!” крикнув я тогди, а сам пустив ся на него з ножем. Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку, що тільки сили мав.
“Стій”, каже, “побратиме: ще слово-два позволь минї сказати! —”
“Говори”, кажу, “да не бари ся, — я не маю коли!”
“Добре”, каже, “я зараз готовий”. — Ти жовняр: — наробиш головництво — марне загинеш, а за кого? — за одного фальшивого товариша, що з твоєї руки і кульки тої не варта”. —
“Нї, брате Іване: Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!” Що оком клїпнути — вирвав минї пістоля з-за череса — кулька забренїла — а він тільки повалив ся минї в ноги. — Добрий стрілець був: в саме серце трафив: — Як би в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.
Гуцульськая славо,
Яка-ж ти крівава!…