Вина і кара/Епільоґ/I
| ◀ Часть шеста, VIII | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Епільоґ I |
II ▶ |
|
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть город, оден з адміністративних центрів Росії; в городі кріпость, в кріпости острог. В острозі вже девять місяців замкнений каторжник другого розряду, Родіон Раскольніков. Від дня його злочинства уплило вже майже півтора року.
Суд в його справі відбувся без більших трудностей. Злочинець твердо, докладно і ясно піддержував своє зізнання, не запутуючи обставин, не змягчуючи їх в свою користь, не викривляючи фактів, не забуваючи ні найменшої подробиці. Він розповів до послідньої точки весь процес вбивства; розяснив тайну заставу (деревляної дощинки з металевим полиском), котрий найшовся в убитої старухи в руках; розповів подрібно про те, як взяв в убитої ключі; описав сі ключі, описав скриню і чим вона була наповнена; навіть вичислив деякі з поодиноких предметів, що лежали в ній; розяснив загадку про вбивство Лизавети; розповідав про те, як приходив і стукав Кох, а за ним студент; повторив все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг опісля зі сходів і чув писк Миколки і Митька; як він укрився в пустій кватирі, прийшов домів, і на закінчення показав камінь на подвірю, на Вознесенськім проспекті, під ворітьми, під котрим найдено річи і мошонку. Одним словом, справа стала ясна.
Слідователі і судді дуже дивувались між иншим тому, що він укрив мошонку і річи під камінь, не похіснувавшись ними, а гірше всего тому, що він не лиш не памятав в подробицях всіх річей, котрі сам заграбив, але навіть в числі їх помилився. Іменно ся обстанова, що він ні разу не отвирав мошонки і не знав навіть, скільки там в ній лежить грошей, показалася не заслугуючою на віру (в мошонці найшлося триста сімнайцять рублів сріблом і три двогривенники; від довгого лежання під каменем декотрі верхні як раз найбільші банкноти дуже попсувались).
Довго добивались провідати: длячого іменно підсудний в тій одній річи неправду говорить, коли до всього иншого признається добровільно і правдиво? Наконець декотрі (особливо з між психольоґів) допустили навіть можність того, що і дійсно він не заглядав до мошонки, отже і не знав, що в ній було, і не знаючи так і заніс під камінь, тільки таки зараз з сего і заключили, що сам проступок не міг инакше збутися, як при деякім хвилевім помішанню, так сказати, при хоробливій мономанії вбивства і грабежі, без дальших цілей і виглядів на користь. Тут якраз надобилась нова модна теорія хвилевого помішання, котру так часто стараються примінювати в наші часи до декотрих злочинців.
Дотого ще давнійший іпохондричний стан Раскольнікова був виказаний і достовірно стверджений многими свідками, доктором Зосимовим, колишніми його товаришами, господинею, прислугою. Все те сильно причинялось до заключення, що Раскольніков не цілком похожий на звичайного вбивця, розбійника і грабителя, тільки що тут річи стоять инакше.
На превеликий гнів боронячих сю думку, сам злочинець майже не пробував боронити себе; на оконечні питання: що іменно могло склонити його до душегубства і що спонукало його допуститися грабіжі, він відповідав дуже ясно з найгрубшою точністю, що причиною всему було його погане положення, його убогість і безпомічність, бажання улекшити перші кроки своєї життєвої карієри при помочи бодай трох тисяч рублів, котрі він сподівався найти у убитої. А рішився він на вбивство в наслідок свого легкодумного і малодушного характеру, роздразненого зверх того, недостатком і невдачами. На питання же, що іменно спонукало його прийти самому і признатись до вини, просто відповідав, що щире і сердечне розкаяння. Все те було майже аж грубо…
Засуд однакож показався ласкавійшим, ніж можна було сподіватись в виду доконаного злочинства, та може бути якраз длятого, що злочинець не тільки не хотів оправдуватись, але навіть немов би показував бажання сам ще більше обвинити себе. Всі незвичайні і чудовищні обставини діла були взяті під розвагу. Хоробливий і нужденний стан злочинця перед доконанням проступку не підпав ні найменшому сумнівови. Те, що він не покористався грабіжю, принято почасти за дійство пробудившогося розкаяння, почасти за незовсім здоровий стан душевних спосібностей в хвилю доконання злочину.Несподіване вбивство Лизавети навіть послужило за доказ, котрий підкріпив послідні здогади: чоловік виконує два вбивства і рівночасно забуває, що двері стоять отвором! Наконець добровільне признання до вини в таку пору, коли справа незвичайно запуталась в наслідок ложного обвинувачення самого себе упавшого духом фанатика реліґійного (Миколи), і крім того, коли на справдішнього злочинця не було не лиш ясних познак, але навіть майже і ніякого підозріння (Порфір Петрович вповні додержав слова), все те оконечно причинилось до змягчення судьби обвинуваченого.
Викрились крім того цілком несподівано і другі річи, що сильно сприяли підсудному. Бувший студент Разумихін відкопав відкись відомість і подав докази, що злочинець Раскольніков, коли був на університеті, з останніх средств своїх помагав одному свойому бідному і знемагаючому на сухоти університетському товаришеви і аж удержував його через цілого півроку. А коли той умер, ходив за оставшимся старим калікою-батьком покійного товариша (котрий утримував і кормив свого батька своїми трудами трохи не від тринайцятого року життя), помістив наконець сего старика в лічниці, і коли той також умер, похоронив його. Всі ті факти мали в певній мірі корисний вплив на рішення судьби Раскольнікова.
Сама господиня його, мати покійної зарученої Раскольнікова, вдова Зарницина, посвідчила також, що коли вони ще жили в иншім домі, коло Пяти-Углів, Раскольніков при пожарі, в ночі, витягнув з одної кватири, що вже стояла в полуміни, двоє маленьких дітей і попікся при тім чимало. Сей факт висліджено докладно і його ствердили многі свідки.
Одним словом, скінчилося тим, що злочинця засуджено на каторжну роботу другого розряду, на час всего лиш вісьмох років, взявши під розвагу добровільне признання до вини і декотрі облегчуючі вину обставини.
Ще на початку процесу мати Раскольнікова занедужала. Дуня і Разумихін найшли можливість вивезти її з Петербурга на цілий час процесу. Разумихін вибрав місто при зелізній дорозі і не надто далеко від Петербурга, щоби мати можність правильно слідити за ходом процесу і рівночасно як найчастійше бачитись з Евдокією Романівною.
Недуга Пульхерії Александрівни була якась чудна, нервова, і товаришило її щось в роді помішання, коли не цілковитого, то по крайній мірі частинного. Дуня, повернувши з послідньої стрічі з братом, застала матір вже цілком хорою, в горячці і непритомну.
В той сам вечір умовилась вона з Разумихіном, що іменно відповідати матері на її допити про брата, і навіть видумала разом з ним для матері цілу історію про відїзд Раскольнікова кудись далеко, на границю Росії з одним приватним порученням, котре здобуде йому і гроші і славу. Однакож їх поразило, що про ніщо те сама Пульхерія Александрівна ні тоді, ні пізнійше не розпитувала. Противно, у неї самої явилась ціла історія про нагальний виїзд сина; вона з сльозами розповідала, як він приходив до неї пращатись; давала при тім пізнати натяками, що тільки її одній відомі многі, дуже важні і тайні обставини і що у Родя богато вельми сильних ворогів, так що йому треба навіть укриватись. А що дотикається його будучої карієри, то вона також здавалась їй безсумнівною і блискучою, коли проминуть декотрі ворожі обставини; впевняла Разумихіна, що син її буде з часом навіть державним мужем, що доказує його стаття, його блискучий літературний талан.
Статтю тую вона читала безнастанно, читала іноді навіть вголос, трохи не спала разом з нею, а все таки, де іменно находиться тепер Родьо, майже не випитувала, навіть мимо того, що з нею очевидячки уникали про те розмовляти, — що вже само могло збудити її підозріння. Стали наконець боятись сего дивного мовчання Пульхерії Александрівни відносно декотрих пунктів. Вона, приміром, навіть не жалувалась на те, що від него нема листів, тоді як передше, коли проживала в своїм місточку, тільки і жила одною надією і одним дожиданням дістати чим скорше лист від улюбленого Родя.
Послідня обставина була вже надто трудна до обяснення і сильно непокоїла Дуню. Її приходила думка, що мати може бути відгадує що небудь страшного в судьбі сина і боїться випитувати, щоби не довідатись ще чого страшнійшого. На всякий випадок, Дуня ясно бачила, що Пульхерія Александрівна не при здоровім умі.
Разів два впрочім лучилось, що вона сама так повернула розмову, що неможливо було, відповідаючи її, не згадати про те, де іменно находиться тепер Родьо; коли-ж відповіди поневолі мусіли вийти незадоволяючі і підозрілі, вона стала відразу незвичайно опечалена, понура і мовчалива, що тревало дуже довгий час. Дуня побачила наконець, що трудно крутити і видумувати, і прийшла до оконечного заключення, що ліпше вже цілком мовчати про звісні пункти, тільки чим раз більше і більше ставало ясно до очевидности, що бідна мати підозріває щось страшного.
Дуня пригадала собі між иншим слова брата, що мати підслухала її маячення в ночі перед онтим страшним днем, після сцени її з Свидригайловом: чи не довідалась вона тоді правди? Часто, іноді після кількох днів і навіть неділь понурого мрачного мовчання і німих сліз, хора якось істерично оживлялась і починала відразу говорити вголос, майже не замовкаючи, про свого сина, про свої надії, про будучність… Фантазії її були іноді дуже чудернацькі. Її тішили, її потакували (вона сама може-бути бачила ясно, що її потакують і тільки тішать її), та все-ж таки вона говорила…
Пять місяців після добровільної появи в суді злочинця, наступив його засуд. Разумихін бачився з ним у вязниці, коли тільки се було можливе. Зоня також. Наконець наступила і розлука: Дуня поклялася братови, що отся розлука не на віки; Разумихін також. В молодій і горячій голові Разумихіна твердо укріпився проєкт положити в трох-чотирох маючих наступити роках по можности хоч початок будучої карієри, зібрати дещо грошей і переїхати в Сибір, де почва богата під кождим оглядом, а робітників, людей і капіталів мало; там поселитись в тім самім місті, де буде Родьо і… всім разом почати нове життя. Пращаючись всі плакали.
Раскольніков в самі останні дні був дуже задумчивий, богато розпитував про матір, раз-враз непокоївся нею. Навіть вже надто мучився задля неї, що Дуню дуже трівожило. Дізнавшись в подробицях про хоробливий душевний стан матері, він став дуже понурий. З Зонею він чомусь був особливо неговіркий за весь час. Зоня, при помочі грошей, лишених її Свидригайловим, давно вже зібралась і приготовилась їхати за партією арештантів, з котрою вишлють його. Про те ніколи ні слова не було згадано між нею і Раскольніковом; тільки обоє знали, що се так буде. При посліднім пращанню він дивно усміхався на горячі запевнення сестри і Разумихіна про щасливу їх будучність, як він вийде з каторги і заповів, що хоробливий стан матері скінчиться скоро бідою. Він і Зоня наконець виїхали.
Два місяці опісля Дунечка вийшла замуж за Разумихіна. Весілля було сумне і тихе. З запрошених явились мимо того Порфір Петрович і Зосимов. За цілий останній час Разумихін мав вид чоловіка, що рішився твердо. Дуня вірила сліпо, що він виповнить всі свої заміри, та і не могла не вірити; в отсім чоловіці видно було на кождім кроці зелізну волю. Між иншим він почав знову слухати університетські відчити, щоби скінчити курс. Вони обоє безнастанно укладали пляни на будуче; обоє твердо наміряли по пяти роках конечно переселитись на Сибір. А до тої пори надіялись там на Зоню.
Пульхерія Александрівна з радістю благословила доню під вінець з Разумихіном; але після вінчання стала начеб ще сумнійшою і більше засуяченою. Щоб справити її приємну хвилю, Разумихін розповів її між иншим факт про студента і немічного його батька і про те, що Родьо попікся і навіть хорів, виратувавши від смерти торік двоє діточок. Обі відомости довели і без того на розумі розстроєну Пульхерію Александрівну трохи не до захвату. Вона безнастанно говорила про те, вступала в розмову і на вулиці (хоч Дуня заєдно товаришила її).
В публичних каретах, в крамницях, піймавши будь якого слухача, наводила розмову на свого сина, на його статтю, як він помагав студентови, попікся при пожарі і инше. Дунечка навіть не знала, як удержати її. Вже кромі небезпеки такого хоробливого захвату, вже те саме грозило бідою, що хто небудь міг пригадати собі імя Раскольнікова з недавного процесу і заговорити про те. Пульхерія Александрівна провідала навіть адресу матері виратованих від пожару дітей і хотіла конечно іти до неї.
Наконець несупокій її виріс до крайних границь. Вона іноді ні сіло ні пало починала плакати, часто знемагала і в горячці маячила. Раз, ранком, вона обявила просто, що після її обчислення скоро повинен приїхати Родьо, що вона памятає, як він, пращаючись з нею, сам згадував, що іменно по девятьох місяцях треба буде сподіватись його. Стала усе прибирати в мешканню і готовитись до приняття, стала порядкувати назначену йому кімнату (свою власну), чистити меблі, прати і надівати нові занавіски, і инше.Дуня занепокоїлась, однакож мовчала і навіть помагала її лагодити кімнату на приняття брата. Після трівожного дня, проведеного в безнастанних фантазіях, в радісних мріях і в сльозах, в ночі вона занедужала а на рано була вже в горячці і маячила. Вивязався тиф і через дві неділі вона умерла. Коли маячила, виривались у неї слова, по котрих можна було догадуватись, що вона о много більше підозрівала страшну судьбу сина, ніж сего сподівалися.
Раскольніков довго не знав про смерть матері, хоч переписка з Петербургом завязалась ще від самого початку побуту його на Сибіри. Завязалась вона через Зоню, котра правильно кождого місяця писала до Петербурга на імя Разумихіна і правильно кождого місяця діставала з Петербурга відповідь. Листи Зоні здавались зразу Дуни і Разумихінови якось сухими і невдоволяючими; тільки під конець обоє вони зміркували, що і писати ліпше годі, бо з сих листів в результаті одержувалось все таки як найповнійше і докладне представлення про судьбу їх нещасного брата.
Листи Зоні були наповнені найбуденнійшою дійсністю, найпростійшим і ясним описом всіх подробиць каторжного життя Раскольнікова. Тут не було ні балачок про власні надії, ні ворожби про те, що наступить, ні описів власних чувств. Замісць проб розяснення його душевного настрою і загалом цілого внутрішнього його життя, стояли одні лиш факти, то є власні його слова, подрібні вісти про стан його здоровля, чого він зажадав тоді а тоді при стрічі, про що питав її, що поручав її і проче. Всі ті вісти передавались з незвичайними подробицями. Образ нещасного брата під кінець виступав сам собою, нарисовувався докладно і ясно; тут не могло бути і помилок, бо все те були самі вірні факти.
Однакож мало відрадного могли вивести Дуня і чоловік її з тих вістей, особливо в початку. Зоня заєдно писала, що він безнастанно понурий, неговіркий і майже ні трохи не інтересується новинами, які вона йому приносить кождого разу з одержаних нею листів; що він питає іноді про матір; і коли вона, бачучи, що він вже догадується правди, сказала йому наконець про її смерть, то, на превелике її здивовання, навіть і вість про смерть матері на него начеб не дуже сильно поділала, по крайній мірі так її здавалось з його поведення.
Вона доносила між иншим, що мимо того, що він, о скільки здається, так заглублений в самому собі і від всіх мов би заперся, — до нового свого життя він віднісся дуже природно і просто; що він ясно розуміє своє положення, не очікує в короткім часі нічого ліпшого, не має ніяких легкодушних надій (що так звичайне в його положенню) і нічому майже не дивується серед нового свого окруження, котре так мало похоже на щонебудь давнійше. Донесла вона, що здоровля його задоволяюче. Він ходить на роботи, від котрих не ухиляється і на котрі не напрошується; до їди майже рівнодушний; тільки що ся їда крім неділі і святочних днів так погана, що наконець він з охотою приняв від неї, Зоні, трохи грошей, щоб завести у себе щоденний чай; а відносно всього иншого просив не суятитись, впевняючи, що всі ті журби ради него йому лиш дошкуляють.
Дальше Зоня доносила, що поміщення його в острозі спільне зі всіми; середини їх касарні вона не бачила, все-ж таки догадується, що там тісно, погано і нездорово; що він спить на лежанці, підстелюючи під себе коц, і иншого нічого не хоче собі приладити. Тільки що жиє він так просто і бідно цілком не задля якогось обдуманого пляну або заміру, а так просто з недбалости і рівнодушности до своєї судьби.
Зоня просто писала, що він, особливо з початку не тільки не тішився її навіщанням, але навіть майже сердився на неї, не хотів говорити і обходився з нею нечемно, але що під кінець сі навіщення перемінились у него в привичку і мало що не в конечність, так що він міцно навіть тужив, коли вона кілька днів нездужала і не могла приходити до него. А бачиться вона з ним в святочні дні коло воріт острога або в стражниці, куди його викликають до неї на кілька мінут; в будні же на роботах, куди вона заходить до него, в робітнях, в цегольни, або в сараях на березі Іртиша.
Про себе Зоня доносила, що її удалося придбати в місті навіть деякі знакомства і опіку: що вона занимається шиттям, і зваживши що в місті майже нема модистки, то стала в богатьох домах аж необходимою; не згадувала тільки, що через неї Раскольніков одержав протекцію у власти, що йому облегчено роботи і инше.
Наконець прийшла вістка (Дуня навіть завважала якесь особливше зворушення і трівогу в її останніх листах), що він всіх уникає, що в острозі каторжники його не полюбили; що він мовчить по цілих днях і поблід страшенно. Аж ось в посліднім листі Зоня написала, що він захорів дуже небезпечно і лежить в лічниці, в арештантськім будинку.