Вина і кара/Епільоґ/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Епільоґ II |
|
Він знемагав вже давно; однакож не прикрости каторжного життя, не роботи, не пожива, не обголена голова, не лахаве одіння зломили його: О! що йому було до всіх тих мук і терпінь! Противно, він навіть рад був роботі: змучившись на роботі фізично, він по крайній мірі добував собі кілька годин спокійного сну. І що значила для него пожива, — сей поганий квас зі швабами? Студентом бувало він часто і того не мав. Одіння його було тепле і приспособлене до його способу життя. Кайданів він навіть на собі не чув. Чи було йому стидатись своєї обголеної голови і фільцової куртки? Та перед ким? Перед Зонею? Зоня боялась його, і чи перед нею було йому стидатись?
Та що? Він стидався навіть і перед Зонею, котру мучив за те своїм згірдним і грубим поведенням. Лиш не голеної голови і кайданів він стидався: його гордість міцно була скалічена; він і захорів від пораженої гордости. О, як би щасливий він був, колиб міг сам обвинити себе! Він би зніс тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він строго судив себе і огірчена совість його не найшла ніякої більшої вини в його минувшині, кромі хіба простої помилки, котра з кождим могла лучитись. Він стидався іменно того, що він, Раскольніков, погиб так сліпо, безнадійно, глухо і глупо, в наслідок якогось засуду сліпої судьби, і приневолений смиритись і покоритись перед „недорічністю” якогось засуду, коли хоче хоч трохи успокоїти себе.
Трівога безпредметна і безцільна в теперішности, а в будучности сама безпереривна жертва, котрою нічого не здобувалось — от що дожидало його на світі. І що з того, що по вісьмох роках йому буде тільки трийцять два роки і можна буде знова почати ще жити! Пощо йому жити? Що мати в виду? До чого стреміти? Жити, щоб істнувати? Адже він тисячу разів і передше готов був віддати своє життя за ідею, навіть за мрію. Одного істновання завсігди було йому мало; він завсігди хотів більшого. Може бути лиш задля одної сили своїх бажань він і відкрив тоді в собі чоловіка, котрому більше дозволено ніж другому.І колиб хоч судьба післала йому каяння, пекучий жаль за те, що вчинив, розбиваючеся серце, що проганялоб сон, таке каяння, від страшних мук котрого приходить на гадку стричок і божевілля! О, він би урадувався ним! Мука і сльози — адже се також життя. Тільки він не каявся своєї вини.
По крайній мірі він міг би лютитись на свою дурноту, як і лютився він передше на недорічні і найглупші учинки свої, що довели його до острога. Але тепер, вже в острозі, на свободі він на ново обсудив і обдумав всі давнійші свої поступки і зовсім не найшов їх так глупими і недорічними, як здавались вони йому в той роковий час, передше.
— Чим, чим, — думав він, — моя думка була дурнійша від других думок і теорій, що роїлись і вдарялись одна о другу на світі, відколи сей світ стоїть? Треба тільки поглядіти на діло зовсім независимим, широким і свобідним від буденних впливів поглядом, і тоді, справді, моя думка покажеся цілком не так… чудовищною. О, критики і мудрці недоварені, чого ви задержуєтесь на половині дороги!
— Ну, чого мій поступок здається їм так переражаючим? — говорив він собі. — Длятого, що він — злочиньство? Що значить слово злочиньство? Совість моя спокійна. Правда, стався уголовний проступок; правда, нарушена буква закона і пролита кров; ну, і візміть за букву закона мою голову… і доста! Ну вже-ж, в такім разі навіть многі добродії людськости, що не одідичили власти, а самі її загарбали, повинні би були бути страчені при перших своїх кроках. Тільки ті люде винесли свої кроки, і длятого вони оправдані, а я не виніс, і значить, я не мав права позволити собі на сей крок.
От в чім однім признавав він свою вину: лишень в тім, що не виніс її і сам віддався в руки суду.
Він мучився також від думки: чого він тоді себе не убив. Чого він стояв тоді над рікою і вибрав пійти самому віддатися в руки суду? Хіба-ж така сила в тім бажанню жити і так трудно одоліти його? Одолів же Свидригайлов, що боявся смерти.
Він з мукою задавав собі се питання і не міг поняти, що вже і тоді, коли стояв над рікою, може бути предчував в собі і в переконаннях своїх глубоку лож. Він не розумів, що се предчуття могло бути віщуном будучого перелому в його життю, будучого його воскресіння, будучого нового погляду на життя.Він скорше допускав тут одну тільки тупу тяжкість інстинкту, котру не йому було пірвати і наслідком котрої він знов таки не був в силі перекрочити (з причини слабости і нікчемности своєї). Він глядів на каторжних товаришів своїх і дивувався: як також всі вони любили життя, як вони дорожили ним! Іменно йому показалось, що в острозі його ще більше люблять і цінять і більше ним дорожать, ніж на свободі. Які страшні муки і кари не переносили декотрі з них, приміром, розбишаки! Чи справді вже стільки може для них значити який-небудь промінь сонця, дрімучий ліс, де-небудь в незвісній глуші студена керниця, запамятана ще позаторік, і про побачення з котрою розбишака маячить, як про побачення з любкою, бачить її у сні, зелену травицю довкола неї, співучу пташку в кущі? Вдивляючись дальше, він бачив приміри ще більше трудні до обяснення.
В острозі, в тім що його окружало, він, розуміється, неодного не завважав, та і не хотів зовсім завважати. Він жив начеб зажмуривши очи; йому мерзко і незносно було глядіти. Але під кінець не одно стало дивувати його і він якось мимохіть став помічати те, про що передше йому і не снилось. А загалом і найбільше стала дивувати його та страшна та непроходима пропасть, котра лежала межи ним і всім тим людом. Здавалось, він і вони були ріжних націй. Він і вони гляділи на себе недовірчиво і неприязно.
Він знав і розумів загальні причини такого розєднання; однак ніколи не допускав він передше, щоб ті причини були на ділі так глубокі і сильні. В острозі були також заслані Поляки, політичні переступники. Ті по просту уважали весь той нарід за невіж і хлопів і погорджували ними, але Раскольніков не міг так глядіти: він ясно бачив, що ті невіжі в неоднім значно розумнійші від самих Поляків. Були тут і Росіяне, що також надто згори дивилися на сей нарід, — оден бувший офіцер і два семинаристи; Раскольніков ясно бачив і їх помилку.
Та його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали під кінець ненавидіти, — длячого? Він не знав того. Погорджували ним, сміялись над ним, сміялись над його проступком ті, що провинились більше як він.
— Ти пан! — говорили йому. — Чи треба тобі було з топором ходити? Зовсім не панська річ.
Другого тижня великого посту прийшла на него черга сповідатись і причащатись з своєю касарнею. Він ходив до церкви і молився разом з другими. З чого, він і сам не знав того, — вивязалась раз сварка; всі разом напали на него з заїлістю:
— Ти безбожник! Ти в Бога не віриш, — кричали йому. — Убити тебе треба.
Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли убити його як безбожника; він мовчав і не відповідав їм. Оден каторжник кинувся було на него в рішучій скажености; Раскольніков ожидав його спокійно і німо; брова його не ворухнулась, ні одна черта його лиця не здрігнула. Стоячий на сторожі вояк успів в пору станути між ним і вбийником, — не те, пролилась би кров.
Необяснене було для него ще одно питання; длячого всі вони так полюбили Зоню? Вона до них не примилювалась; стрічали вони її рідко, иноді лиш на роботах, коли вона приходила на одну мінутку, щоб побачити його. А тимчасом всі вже знали її, знали і те, що вона за ним прийшла, знали, як вона жиє, де жиє. Грошей вона їм не давала, особливих услуг не свідчила. Раз тільки, на Різдво принесла вона дарунок на цілий острог: пирогів і колачів. Все-ж таки мало помалу між ними і Зонею завязались декотрі більш близькі відносини: вона писала їм листи до їх родин і посилала їх на почту. Їх свояки і своячки, що приїзджали до міста, оставляли по їх порученню в руках Зоні річи для них і навіть гроші. Жінки їх і любки знали її і ходили до неї. І коли вона являлась на роботах, приходячи до Раскольнікова, або стрічалась з партією арештантів, що йшли на роботи, — всі знимали шапки, всі кланялись:
— Матінко, Зофіє Семенівно, ненечко ти наша, ніжна страдальнице! — говорили сі грубі, жорстокі каторжники отсему маленькому і худенькому существу.
Вона усміхалась і відклонювалась і всі вони любили, коли вона до них усміхалась. Вони любили навіть її хід, обертались поглядіти її вслід, як вона іде, і хвалили її; хвалили її навіть за те, що вона така маленька, навіть вже не знали, за що хвалити. Аж лічитись ходили до неї.
Він перележав в лічниці цілий конець посту і Великдень. Вже приходячи до здоровля, він пригадував свої сни, коли ще лежав в горячці і маячив. Йому мерещилось в слабости, будьто цілий світ осуджений на жертву якійсь страшній, нечуваній і невиданій моровій заразі, що іде з глубини Азії на Европу. Всі мали погибати, кромі декотрих, дуже не многих, вибраних. Появились якісь нові трихини, мікроскопічні животини, що поселялись в тіла людей. Тільки ті животини були духи, обдарені розумом і волею. Люде, що їх приняли в себе, ставали зараз бісноватими і божевільними.
Та ніколи, ніколи люде не уважали себе так розумними і непомильними в правді, як уважали себе отсі закажені. Ніколи не уважали більше непомильними своїх порішень, своїх наукових виводів, своїх моральних переконань і гадок. Цілі оселі, цілі міста і народи заражувались і божеволіли. Всі були в трівозі і не розуміли оден одного. Кождий думав, що в нім однім міститься правда, і мучився, глядячи на других, бив себе в груди, плакав і ломив собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що уважати за зле а що за добре. Не знали, кого обвиняти, кого оправдувати. Люде убивали оден одного в якійсь бездумній злобі. Збирались оден на одного цілими арміями, однакож армії, вже в поході, відразу починали самі себе нищити, ряди розбігались, вояки кидались оден на одного, кололись і різались, кусали і їли оден одного.
В містах цілий день дзвонили на ґвалт: скликали всіх, лише хто і длячого кличе, ніхто не знав того, а всі були в трівозі. Полишили тільки найзвичайнійші ремесла, бо кождий предкладав свої гадки, свої поправки і не могли згодитись; управа рілі застановилась. Місцями люде збігались в купи, згоджувались разом на що небудь, присягались не розставатись, — але зараз таки починали що небудь зовсім инше, як що тільки самі хотіли, починали обвиняти один одного, сварились і різались. Почалися пожари, почався голод. Всі і всьо гинуло. Рана росла і ширилась дальше і дальше. Спастися на цілім світі могло тільки кількох людей, се були чисті і вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, обновити і очистити землю; тільки ніхто і нігде не бачив сих людей, ніхто не чув їх слова і голосу.
Раскольнікова мучило те, що ся недорічна змора так понуро і так томлячо відзивається в його споминах, що так довго не уступає вражіння сих горячкових мрій. Минав вже другий тиждень після великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській касарни отворили вікна (заставлені решітками, під котрими ходила стійка).Зоня за весь час слабости його могла всего тільки двічі відвідати його в касарни; кождий раз треба було просити дозволу, а се було трудно. Все-ж таки вона часто приходила на подвіря лічниці, під вікна, особливо під вечір, а іноді так тільки, щоби постояти на подвірю мінутку і хоч здалека поглянути на вікна касарні. Раз під вечір, вже трохи не зовсім подужавший Раскольніков заснув. Прокинувшись, він так собі нічого підійшов до вікна і нараз побачив в віддали, біля воріт лічниці, Зоню. Вона стояла і начеб чогось дожидала. Щось аж наче прошибло в ту хвилю його серце; він здрігнув і чим скорше відійшов від вікна. На другий день Зоня не приходила, на третій день також; він завважав, що дожидає її з несупокоєм. Наконець його виписали. Повернувши до острога, він довідався від арештантів, що Зофія Семенівна занедужала, лежить дома і нікуди не виходить.
Він був неспокійний, посилав вивідатись про неї. Скоро довідався він, що слабість її не небезпечна. Почувши з своєї сторони, що він про неї так клопочеться і за нею тужить, Зоня прислала йому карточку, написану олівцем і повідомила його, що її богато ліпше, що у неї тільки легка простуда, і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав ту карточку, серце його сильно і болючо билось.
День знову був ясний і теплий. Ранним ранком, в шестій годині він вийшов на роботу, на беріг ріки, де в сараю уряджена була піч для випалювання алябастру і де його товкли. Вийшло сюди всего трох робітників. Оден з арештантів взяв супровожаючого вояка і пішов з ним в кріпость за якимсь інструментом, другий почав приготовляти дрова і накладати в піч. Раскольніков вийшов з сараю на сам беріг, сів на зложені коло сарая колоди і почав глядіти на широку і пустинну ріку. З високого берега відкривалась широка околиця.
З далекого другого берега ледви чутно доносилась пісня. Там, в облитім сонцем, непрогляднім степу, ледви замітними точками чорнілись кочові юрти. Там була воля і жили инші люде, цілком непохожі на тутешніх, там якби сам час остановився, мов би не проминули ще віки Авраама і стад його. Раскольніков сидів, глядів неподвижно, не відриваючись; думка його переходила в маячення, в мрії; він про щось думав, тільки якась туга непокоїла і мучила його.
Втім біля него найшлася Зоня. Вона підійшла заледви чутно і сіла поуз него. Було ще дуже рано; поранній холодок ще не змягчився. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Лице її ще носило признаки хороби, помарніло, поблідло, осунулось. Вона ввічливо і радісно усміхнулась до него, все-ж таки після звичаю несміло наставила йому свою руку.
Вона завсігди подавала йому свою руку несміло, іноді навіть не подавала зовсім, начеб боялась, що він відтрутить її. Він завсігди мов би з відразою брав її руку, завсігди якось начеб з досадою витав її, иноді упірно мовчав за весь час її відвідин. Бувало, що він аж починав дрожати при ній, і вона відходила в несказаній журбі. Однакож тепер їх руки не розлучались; він живо і бистро поглянув на неї, нічого не промовив і опустив свої очи на землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Пильнуючий вояк на ту пору відвернувся.
Як се сталося, він і сам не знав, тільки відразу щось начеб підхопило його і начеб кинуло до її ніг. Він плакав і обнимав її коліна. В першу хвилю вона дуже затрівожилась, ціле її лице задеревіло. Вона зірвалась з місця і задрожавши гляділа на него. Але таки зараз в ту саму хвилю вона всьо зрозуміла. В очах її засвітилось безконечне щастя; вона порозуміла і для неї вже не було сумніву, що він любить, безконечно любить її і що настала таки наконець тая хвиля.
Вони хотіли було говорити, та не могли. Сльози стояли в їх очах. Вони обоє були бліді і помарнілі; однакож в отсих схорілих і блідих лицях вже сіяла зоря обновленої будуччини, повного воскресення до нового життя. Їх воскресила любов, серце одного містило безконечні жерела життя для серця другого.
Вони постановили ждати і терпіти. Їм оставалось ще сім літ: а до тої пори кілько страшної муки і кілько безконечного щастя! Але він воскрес і він знав се, чув вповні цілим відновленим єством своїм, а вона — адже вона і жила тільки одним його життям!
Вечером того самого дня, коли вже заперли касарні, Раскольніков лежав на лежанці і думав про неї. В той день йому навіть здавалось, що начеб всі каторжники, бувші його вороги, вже гляділи на него инакше. Він навіть сам заговорював до них і йому відповідали чемно. Він нагадав тепер се, адже так і повинно було бути: хіба не повинно тепер все змінитись?Він думав про неї. Він нагадав, як він заєдно її мучив і розривав її серце; нагадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер ті гадки; він знав, якою безконечною любовю відкупить він тепер всі її терпіння.
Та і що таке всі муки минувшости! Усе, навіть злочинство його, навіть засуд і заслання здавались йому тепер, в першім пориві, якимсь посторонним, чудним, мов би навіть і не з ним лучившимся фактом. Він впрочім не міг в отсей вечір довго і постійно про що небудь думати, скупитись над чим небудь думкою; він нічого би і не розсудив тепер свідомо; він тільки відчував. На місце діялєктики наступало життя і його думки і серце мусіло заняти щось зовсім инше.
Під подушкою його лежало євангеліє. Він взяв його машинально. Отся книга належала її, була та сама, з котрої вона читала йому про воскресення Лазаря. В початку каторги він думав, що вона замучить його реліґією, буде заговорювати про євангелію і накидувати йому книжки. Однакож на превелике його здивовання вона ні разу не заговорила про те, ні разу навіть не подавала йому євангелії. Він сам попросив його у неї коротко перед своєю слабістю і вона мовчки принесла йому книжку. До сеї пори він її і не отвирав.
Він не отворив її і тепер; все-ж таки одна думка блиснула в його голові: „хіба-ж можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її чувства, її стремління, по крайній мірі…”
Вона також цілий сей день була зворушена, а в ночі аж наново занемогла. Тільки вона була так щаслива і до тої степени несподівано щаслива, що майже аж настрашилась свого щастя. Сім літ, всего лиш сім літ! В початку свого щастя, хвилями, вони обоє готові були глядіти на отсих сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя таки не даром йому дістається, що його треба ще дорого купити, заплатити за него великим будучим подвигом…
Тільки тут вже починається нова історія, історія постепенного обновлення чоловіка, історія постепенного переродження його, постепенного переходу з одного світа в другий, знакомства з новою, доси зовсім незнаною дійсністю. Се могло би становити тему нового оповідання, — але теперішне оповідання наше вже скінчене.
Перевів Михайло Подолинський.