Вина і кара/Часть I/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша III |
IV ▶ |
|
Він прокинувся на другий день вже пізно, після трівожного сну, але сон не покріпив його. Прокинувся він кислий, роздразнений, лютий і з ненавистю подивився на свій закамарок. Се була манісенька кліточка, кроків шість задовга, дуже сумна з своїми жовтенькими, запорошеними і всюди відстаючими від стіни обоями, і так низька, що високому чоловікови ставалось в ній небезпечно і заєдно виділось, що ось-ось вдаришся головою об стелю.
Урядження кімнати відповідало місцю: було три старі крісла не зовсім цілі, мальований стіл в куті, на котрім лежало кілька сшитків і книг; вже по тім самім, як вони були запорошені, було видно, що до них давно вже не дотикалась нічия рука; і наконець нескладна велика софа, що займала трохи не цілу стіну і половину ширини всеї кімнати, була колись обита перкалем, а тепер обдерта і служила за постіль Раскольнікову. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, накривався своїм старосвітським переношеним студентським плащем, і з одною маленькою подушкою в головах, під котру підкладав усе що мав білля, чисте і ношене, щоби було висше під головою. Перед софою стояв маленький столик.
Трудно було більше опуститись і занехаритись; але Раскольнікову се було навіть приємно в його теперішнім настрою духа. Він рішучо відчужився та скрився від всіх, мов черепаха в свою шкаралупу, і навіть обличе баби, що була обовязана йому прислугувати і заглядала иноді в його кімнату, будило в нім жовч і судороги. Так буває у деяких мономанів, що візьмуться лиш про одно думати.
Господиня його дві неділі, як вже перестала йому присилати харч, і він не подумав ще до сеї пори зайти розмовитись з нею, хоч і сидів без обіду. Настка, кухарка її, одинока служанка господині, почасти була рада такому розположенню комірника і зовсім перестала у него прятати і замітати і так тільки раз на тиждень, ненадійно, бралась з ласки за мітлу. Вона-ж і розбудила його тепер.
— Вставай, чого спиш! — закричала вона над ним, — десята година. Я тобі чай принесла; хоч чайку? Чей-же зголоднів?
Комірник розплющив очі, здрігнувся і пізнав Настку.
— Чай від господині, чи як? — запитав він, звільна і з виразом болю піднимаючись на софі.
— Яке там від господині!
Вона поставила перед ним свій власний, надіпсований чайник, з надпитим вже чаєм, і положила два жовті кусочки цукру.
— Ось, Настко, візьми, прошу тебе, — сказав він, понишпоривши в кишені (він так і спав одягнений) і винявши жменьку міди, — пійди і купи мені булку. Та візьми в різника хоч ковбаси трохи, дешевенької.
— Булку я тобі зараз принесу, а чи не волів би ти замісць ковбаси щей? Хороші щи, вчерашні. Ще вчера тобі відставила, та ти прийшов пізно. Смачненькі щи.
Коли щи були принесені і він забрався до них, Настка усілась біля него на софі і ялась балакати. Вона була з сільських жінок і вельми говірлива баба.
— Прасковія, знаєш, Павлівна в „поліцю” на тебе жалуватись хоче, — сказала вона.
Він сильно нахмурився.
— В поліцію? Чого їй треба?— Грошей не платиш і з „фатери” не вступаєшся. Звісна чого треба.
— Е, до біса! ще сего не доставало, — бурмотів він скрегочучи зубами. — Ні, се мені тепер… не на руку… Дурна вона, — додав він голосно. — Я сьогодня до неї зайду, поговорю.
— Та дурна вона, така сама як і я, а ти, мудрію, чого лежиш як мішок та нічого з тебе не видно? Перше, говориш, дітей учити ходив, а тепер ось чом нічого не робиш?
— Я роблю… — знехочу і сурово промовив Раскольніков.
— Що робиш?
— Роботу…
— Яку роботу?
— Думаю, — серіозно відповів він, помовчавши.
Настка так аж повалилась від сміху. Вона була з реготух, і коли розсмішать, сміялась тихцем, колишучись і трясучись всім тілом, поки аж в середині не заболіло.
— Грошей же ти, слухай, богато надумав? — змогла вона наконець вимовити.
— Без чобіт годі дітей учити. Та й наплювати на лєкції!
— А ти в студник не плюй.
— За дітей мідею платять. Що на копійки заробиш? — продовжав він з неохотою, немов би відповідаючи на свої власні думки.
— А тобі би відразу весь капітал?
Він дивно подивився на неї.
— Так, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши.
— Ну, ти поволеньки, а то сполошиш; страх ти вже наремний. За булкою пійти, чи ні?
— Як хоч.
— Гей, забула! До тебе-ж вчера лист прийшов, коли тебе не було.
— Лист! до мене! від кого?
— Від кого, не знаю. Три копійки „почталіонови” своїх оддала. А звернеш?
— Та неси-ж бо, ради Бога, неси! — закричав зворушений до глубини душі Раскольніков. — Господи!
Через мінуту явився лист від матері з Р…-ї ґубернії. Він аж поблід, коли брав його. Давно вже не діставав він листів; однакож тепер ще щось инше так стиснуло йому серце.— Настко, вийди, ради Бога; ось твої три копійки, тілько, змилуйся, виходи чим скорше!
Лист дрожав в його руках; він не хотів розпечатувати при ній; йому хотілось остатись самому з отсим листом. Коли Настка вийшла, він скоро підніс його до уст і поцілував; потім довго ще вдивлювався в письмо адреси, в знакоме і миле йому дрібне і скісне письмо його матері, що вчила його колись було читати і писати. Він не спішився; він аж немов би боявся чогось. Наконець розпечатав; лист був великий, важив з два лоти; два спорі почтові аркуші були дрібненько-дрібненько записані.
„Милий мій Родю, — писала мати, — ось вже більш двох місяців, як я не розмовляла з тобою писемно, від чого сама страдала і навіть не одну нічку не спала, роздумуючи. Але сподіюсь, ти не прогнівався на мене за поневольне моє мовчання. Ти знаєш, як я люблю тебе; ти оден у нас, у мене і у Дунечки, ти наше все, вся надія, упованіє наше. Що було зі мною, коли я довідалась, що ти вже від кількох місяців покинув університет, не маючи чим удержати себе, і що потратив лєкції і инші средства свої! Чим могла я з моїми стодвайцять рублями річної пенсії помогти тобі?
„Пятнайцять рублів, котрі я післала тобі перед чотирма місяцями, я позичила, як ти і сам знаєш, на застав сеї-ж пенсії, у тутешнього нашого купця Василя Івановича Вахрушина. Він добрий чоловік і був ще приятелем твого батька. Але давши йому право на відібрання за мене пенсії, я мусіла дожидати, поки виплатиться довг, а се що-лиш тепер наступило, так що я нічого не могла за весь той час тобі післати. Однак тепер, славити Бога, я можу тобі ще дещо вислати, та і загалом ми можемо аж тепер похвалитись щастям, про що я і спішу повідомити тебе. І так перше, чи відгадав би ти, милий Родю, що сестра, твоя ось вже півтора місяця як жиє зі мною, і ми вже більше не розлучимось і на будуче. Слава Тобі Господи, скінчились її муки; але розповім тобі усе по порядку, щоб ти довідався, як усе було, і що ми від тебе до сеї пори скривали.
„Коли ти писав мені, два місяці тому назад, що чув від когось там, що Дуня терпить чимало від грубости в домі Свидригайлових, і питав мене за докладними обясненнями, — що могла я тоді написати тобі в відповідь? Колиб я написала тобі всю правду, то ти певно кинув би усе і бодай пішки, а прийшов би до нас, бо я і характер і любов твою знаю, і ти не дав би сестру свою на поталу. Я-ж сама була в розпуці, та що було чинити? Я і сама, бач, всеї правди тоді не знала. Головна-ж трудність лежала в тім, що Дунечка, виступивши минувшого року в їх дім за гувернантку, взяла наперед цілих сто рублів під вимівкою щомісячного потручення з плати, через що, бачиш, годі було покинути місце, не сплативши довгу. Суму же тую (тепер можу тобі все обяснити, дорогий Родю), взяла вона майже лиш для того, щоби вислати тобі шістьдесять рублів, котрих тобі тоді так було треба і котрі ти дістав від нас торік. Ми тебе тоді ошукали, написали, що се з призбираних Дуньчиних давнійших грошей, але се було не так, а тепер пишу тобі усю правду длятого, що усе тепер перемінилось відразу по волі Божій на ліпше, і щоб ти знав, як любить тебе Дунечка і яке в неї неоцінене серце.
„Дійсно, пан Свидригайлов зразу обходився з нею нечемно і робив їй всякі пакости і насмішки за столом… Але не хочу запускатись у всі ті прикрі подробиці, щоб не гнівити тебе без потреби, коли вже все тепер минулось. Коротше, мимо доброго і чесного поведення Марти Петрівни, жінки п. Свидригайлова, і всіх домашніх, Дунечці було дуже гірко, особливо коли п. Свидригайлов находився, по старій полковій привичці своїй, під впливом Бахуса. Та що-ж показалось на послідок? Представ собі, що сей божевільний давно вже запалав любовю до Дуні, однак завсігди укривав се під позором грубости і погорди для неї. Може бути він і сам соромився і страх його брав, коли бачив себе вже в літах і батьком родини, що забавлявсь такими легкодушними надіями, а тому і лютився мимоволі на Дуню. А може бути і так, що він простакуватим своїм поведенням і насмішками хотів скрити від других усю правду. Все-ж таки вкінци не здержався і осмілився зробити Дуни явний і обидний предлог, обіцюючи їй ріжні нагороди і крім того кинути все і виїхати з нею до иншого села, або хоч би і за границю. Можеш представити собі всі її терпіння!
„Покинути таки зараз місце було годі, не лиш з причини грошевого довгу, але і з огляду на Марту Петрівну, в котрої могли би зараз збудитись підозріння, отже й прийшлось би кинути в родину незгоду. Та і для Дунечки був би великий скандал; без него не обійшлось би. Були тут ще і ріжні инші причини, словом, Дуня ранше шести неділь ніяк не могла і думати вирватись з отсего страшного дому. Вже-ж ти знаєш Дунечку, знаєш яка вона розумна і з яким твердим характером. Дунечка богато може перенести і навіть в самих крайних нагодах найти в собі стілько великодушности, що не стратить своєї твердости. Вона навіть мені не написала про все, щоб не трівожити мене, а ми часто обмінювались вістями.
„Закінчення наступило несподівано. — Марта Петрівна ненадійно підслухала свого чоловіка, коли благав Дунечку в саду і зрозумівши все навідворот, їй приписала вину всего, думаючи, що се вона причиною всему тому. Наступила між ними таки зараз в саду страшна сцена: Марта Петрівна аж ударила Дунечку, не хотіла нічого слухати, а сама цілий час кричала і наконець приказала зараз відвезти Дуню до мене, до міста, на простім селянськім возі, на котрий вкинули всі її річи, білля, одіж, все як попало, неповязане і неуложене. А тут піднявся зливний дощ і Дуня, скривджена і обезчещена, мусіла переїхати з мужиком цілих сімнайцять верств в некритім возі.
„Подумай тепер, що могла я тобі написати в листі, в відповідь на твій, одержаний мною перед двома місяцями, і про що писати? Сама я була в розпуці; правду написати тобі не сміла, бо ти дуже був би нещасливий, озлоблений і занепокоєний, та що міг би ти зробити? хіба ще себе погубити, та і Дунечка не позволяла; а заповняти лист пустими річами і писати про що-небудь тоді, коли в душі таке горе, я не могла. Цілий місяць у нас по цілім місті ходили сплетні про сю історію і до того вже дійшло, що нам аж в церкву годі було ходити з Дунею задля згірдливих поглядів і шептів і навіть голосні при нас бували розмови. Всі знакомі від нас відчужились, усі перестали навіть кланятись і я напевно провідала, що купчики-послугачі і деякі канцеляристи хотіли нанести нам низьку обиду, вимазати дьохтем ворота нашого дому, так що господарі стали жадати, щоб ми випровадились.
„Всему тому причиною була Марта Петрівна, котра зуміла обвинити і знеславити Дуню у всіх домах. Вона у нас зі всіми знакома і в той місяць раз-у-раз приїзджала до міста, а що вона трохи язиката і любить розповідати всім свої родинні діла і особливо жалуватись на свого чоловіка всім і кождому, — що є річею дуже негарною — то і рознесла усю історію в короткім часі не тільки по місті, але і по уїзді. Я занемогла. Дунечка була твердша від мене, та колиб ти бачив, як вона се переносила і мене ще потішала і підержувала! Вона ангел!
„Але Бог милосерний, наші муки закінчились: пан Свидригайлов опамятався і розкаявся і жалуючи Дуні представив Марті Петрівній повні і очевидні докази Дуньчиної невинности, а іменно лист, котрий Дуня ще перед тою хвилею, коли Марта Петрівна застала їх в саду, приневолена була написати і передати йому, щоб ухилитись від особистих обяснень і тайних сходин, котрих він домагався, і котрий то лист по відїзді Дунечки остався в руках п. Свидригайлова. В отсім листі вона дуже різько і з повним гнівом докоряла йому іменно за неблагородне його поведення супроти Марти Петрівни, ставляла йому перед очи, що він є батьком і головою родини і наконець те, як се погано з його сторони мучити і вводити в нещастя і без того вже нещасну і безоборонну дівчину. Одним словом, милий Родю, лист сей так благородно і переконуюче написаний, що я ридала читаючи його, і до сеї пори не можу його читати без сліз.
„Кромі того на уневиннення Дуні найшлися наконець і посвідчення слуг, котрі бачили і знали о много більше, ніж надіявся сам п. Свидригайлов, як се завсігди буває. Марта Петрівна була цілковито поражена і „наново убита”, як вона сама нам признавалась, але зате вповні переконалась про невинність Дунечки і зараз на другий день, в неділю, приїхавши просто до соборної церкви, на колінах і з сльозами молила Пречисту дати їй силу перенести сей новий удар і сповнити повинність свою. Відтак, просто з церкви, ні до кого не заїзджаючи, приїхала до нас, розповіла нам усе, гірко плакала і, каючись тяженько, обнимала і благала Дуню, щоб їй простила. Сего-ж поранку, не зволікаючи діла ні трохи, просто від нас пустилась по всіх домах в місті і всюди в найлестнійших для Дуні словах, проливаючи сльози, привернула їй славу і вихвалила благородність її серця і поведення.
„Та на тім не кінець: всім показувала і читала вголос власноручний лист Дуньки до п. Свидригайлова і навіть давала робити з него відписи (що, мені здається, вже було і злишнє). Таким чином прийшлось їй кілька день зряду обїзджати всіх в місті, бо деякі стали обиджатись, що другим оказане було першенство, і таким способом завелась черга так, що в кождім домі уже наперед дожидали і всі знали, що в такий а такий день Марта Петрівна буде там а там сей лист читати, і на кожде читання знову збирались навіть і ті, котрі письмо вже кілька раз переслухали і у себе дома і у других знакомих, за чергою.
„Я думаю, що неодно, цілком неодно тут було непотрібне; однак Марта Петрівна вже такої вдачі. Та все-ж таки вона вповні привернула добру славу Дунечці і весь сором сего поступку впав незатертим пятном на її чоловіка як на головного виновника, так що мені його навіть і жаль; надто вже строго поступили з сим божевільним. Дуню таки зараз почали запрошувати на лєкції до деяких домів, але вона відказалась. Загалом всі стали до неї відноситись з особлившим поважанням. Усе те причинилось головно і до сего несподіваного звороту, через котрий тепер зміняється, можна сказати, вся наша доля. Знай, милий Родю, що Дуню сватають і що вона вже дала своє слово, про що і спішу повідомити тебе чим скорше. І хотя річ отся сталась і без твоєї поради, то ти, надіюсь, не будеш ні на мене ні на сестру жалуватись, бо як сам зараз побачиш, ждати і відкладати до одержання твоєї відповіди було би нам неможливе. Та і сам ти не міг би обсудити всего як слід.
„Лучилось се так. Він вже надворним радником, Петро Петрович Лужин, і зачислюється до дальших свояків Марти Петрівни, котра чи мало до сего причинилась. Почав з того, що через неї заявив бажання з нами познакомитись, був як слід принятий, пив каву і на другий таки день прислав лист, в котрім вельми ввічливо заявив свій предлог і просив скорої рішаючої відповіди. Чоловік він діловий і занятий, і спішить тепер до Петербурга, так що дорожить кождою мінутою. Розуміється, ми зразу були дуже поражені, зваживши, що все те склалось надто скоро й ненадійно. Розбирали і радились ми обі разом цілий той день. Чоловік він надійний і забезпечений, служить в двох місцях і вже має свій капітал.
„Правда, йому вже сорок пять літ, але він ще зовсім „нічого собі” і ще може подобатись женщинам, та і загалом чоловік він вельми статочний і приличний, трошечки лиш насуплений і мабуть гордий. Але се може бути тільки так здається, на перший погляд. Та ще упереджаю тебе, милий Родю, коли побачишся з ним в Петербурзі, що наступить в дуже скорім часі, то не суди надто різко і палко, як се твій звичай, коли на перший погляд що-небудь в нім тобі не сподобається. Говорю се на припадок, хотяй я переконана, що він зробить на тебе гарне вражіння. Тай загалом, щоби пізнати якого би се не було чоловіка, треба відноситись до него постепенно і обережно, щоб не впасти в помилку і упередження, котрі опісля вельми трудно справити і загладити. А Петро Петрович, бодай по многих признаках, чоловік зовсім гідний поважання.
„При першій зараз гостині у нас він заявив нам, що він чоловік позитивний, але в многім признаєся, як він сам виразився, до „переконань новійших наших поколінь” і ворог всяких упереджень. Ще й богато иншого він говорив, тому що потрохи, здається, чванливий і вельми любить, щоб його слухати. Однак се майже нічого злого. Я, очевидно, мало зрозуміла, але Дуня обяснила мені, що він чоловік хоч і не великого образовання, та зате розумний і, здається, добрий.
„Ти знаєш характер сестри своєї, Родечку. Се дівчина тверда, вирозуміла, терпелива і великодушна, хоч і з палким серцем, про що я добре переконалась. Очевидно, ні з її ні з його сторони особлившої любови тут нема, але Дуня, крім того, що дівчина розумна, рівночасно ще і людина свята мов ангел і за повинність поставить собі сотворити щастя чоловікови, котрий з своєї сторони став би дбати про її щастя, а про се послідне ми не маємо поки що важних причин сумніватись, хоч — сказати правду — трохи за скоро склалось се діло.
„До того ще він чоловік дуже проворний і розумієсь сам побачить, що його власне домашнє щастя буде тим певнійше, чим Дунечка буде за ним щасливійшою. А що там до деяких нерівностей в характері, до деяких старих привичок і хоч би і деякої незгоди в думках (чого і в найщасливших подружах обійти годі), то дотично сего Дуня сама мені сказала, що вона спускаєсь на саму себе, що непокоїтись тут нічого, і що вона богато може перенести, скоро тільки дальші відносини будуть чесні і праведні. Він, приміром, і мені показався зразу трохи різким; але се може походить іменно відси, що він отвертий чоловік, і воно певно так. Так ось при других відвідинах, вже одержавши слово Дуні, в розмові він виразився, що вже і передше, не знаючи Дуні, постановив взяти дівчину чесну, але без віна, і доконче таку, котра вже зазнала хоч трохи біди, — а се задля того, як обяснив він, що муж нічого не повинен завдячувати своїй жінці, і о много ліпше, коли жінка уважає свого чоловіка за свого добродія.
„Додам, що він виразився трохи мягче і лагіднійше ніж я написала, бо забула його власні слова, а памятаю саму тілько гадку, і крім того сказав він се зовсім не з заміром, а очевидно проговорившись, в розгарі розмови, так що навіть старався опісля поправитись і змягчити; але мені все таки видалось те трохи за різко і я сказала се опісля Дуни. Але Дуня навіть з гнівом відповіла мені, що: „слова — ще не діло”, і се очевидно справедливо. Перед тим, заки справа рішилась, Дунечка не спала цілу ніч і, думаючи, що я вже сплю, встала з ліжка і цілу ніч ходила взад і вперед по кімнаті; наконець приклякла і довго і горячо молилась перед образом, а рано заявила мені, що вона рішилась.
„Я вже згадала, що Петро Петрович вибираєся тепер до Петербурга. У него там великі орудки, і він хоче отворити в Петербурзі публичну адвокатську канцелярію. Він давно вже занимається веденням всяких справ і процесів, і що-лиш сими днями виграв оден великий процес. До Петербурга вже йому і длятого конечно, що там у него одна важна справа в сенаті[1]. Таким способом, милий Родечку, він і тобі може бути дуже пожиточний, навіть у всім, і ми з Дунею уже поклали, що ти таки зараз тепер міг би сміло почати свою будучу карієру і уважати своє будуче становиско вже ясно опреділеним. О, коби се справдилось! Се було би таким щастям, що требаб уважати його не инакше, як очевидною ласкою Божою для нас. Дуня лиш і мріє про се. Ми вже осмілились сказати кілька слів в отсім ділі Петру Петровичеви. Він виразився осторожно і сказав, що очевидно, коли йому без секретаря обійтись буде годі, то, розуміється, ліпше платити за труд своякови, ніж чужому, скоро лиш той покажеся спосібним до сего заняття (ну, та ще би ти не показався спосібним!), але зараз виразив і сумнів, чи університетські заняття твої лишать тобі настілько часу, щоб міг ти заниматись в його канцелярії.
„На сей раз діло і скінчилось, але Дуня ні про що кромі сего тепер і не думає. Вона тепер вже кілька день дословно мов би в якійсь горячці, і уложила вже цілий проєкт, що ось з часом ти можеш бути товаришем а навіть спільником Петра Петровича в його адвокатських заняттях, тим більше, що ти сам на юридичнім факультеті. Я, Родю, з нею погоджуюсь і поділяю всі її пляни і надії, видячи в них повну правдоподібність; і мимо теперішнього, — легко понятного, — отяганяся Петра Петровича (аджеж він тебе ще не знає), Дуня твердо переконана, що достигне всего своїм добрим впливом на будучого свого чоловіка, і сего вона певна. Нічого й казати, ми стереглися виговоритись перед Петром Петровичем хоч би про щонебудь з отсих дальших мрій наших і головно про те, що ти будеш його спільником. Він чоловік холодний і певно приняв би се дуже сухо, бо усе те показалось би йому чистими мріями. Рівно-ж ні я ні Дуня — ні півслова ще не говорили з ним про тверду нашу надію, що він поможе нам помагати Тобі грішми, як довго Ти на університеті; тому не говорили, бо безпечно се і само собою наступить з часом і він напевно, без злишніх слів сам отсе предложить (де-ж би він щось подібного відмовив Дунечці), тим скорше, що ти і сам можеш стати його правою рукою в канцелярії і діставати отсю поміч не як добродійство, але як заслужену заплату.
„Так хоче річ уладити Дуня, і я з нею цілком згоджуюся. Подруге, для того ми не говорили, що мені особливо хотілось поставити тебе з ним, при маючій необавки наступити стрічі нашій, на рівній стопі. Коли Дуня говорила йому про тебе з захватом, він відповів, що кождого чоловіка треба з першого разу оглянути самому і то чим мож докладнійше, щоб про нього судити, і що він сам полишає собі, познакомляючись з тобою, виробити собі осуд про Тебе. Знаєш що, неоцінений мій Родю, мені здається по деяких здогадах (хоч вони ніяк не відносяться до Петра Петровича, а так по де-яких моїх власних особистих, навіть може бути, старечих химерах), — мені здається, що я хто зна, чи не ліпше зроблю, коли буду жити після їх вінчання окремо, сама, а не разом з ними. Я переконана вповні, що він буде так благородний і ввічливий, що сам запросить мене і предложить мені не розставатись ніколи з донькою, і коли не говорив ще до сеї пори, то, розуміється, тому, що і без слів так виходить; але я не пристану.
„Я зауважала в життю нераз, що тещі не дуже то бувають зятям по нутру, а я не тілько не хочу бути кому-небудь хоч би і найменшим тягарем, але і сама хочу бути зовсім свобідною, як довго в мене який такий куток та такі діти, як Ти і Дунечка. Коли буде можливо, то поселюся недалеку вас обоїх, бо, Родечку, найприємнійше я заховала на сам конець листу: знай, отже, мій любчику, що мабуть вже дуже скоро ми зійдемося всі до купи і обіймемось всі троє після майже трилітньої розлуки!
„Вже остаточно порішено, що я і Дуня їдемо до Петербурга. Коли іменно не знаю, але на всякий случай дуже скоро, навіть може-бути за тиждень. Все зависить від порішення Петра Петровича, котрий, як тілько оглянеся в Петербурзі, так зараз і дасть нам знати, йому хочеться по деяких причинах як мож найскорше приспішити вінчання і навіть коли буде можна, відбути ще в теперішні мясниці, а як се не вдасться, задля короткости часу, то зараз після Великодня. О, з яким щастям притулю я тебе до мого серця! Дуня ціла дрожить від радости, що побачиться з Тобою, і сказала раз жартом, що вже задля сего одного пішла би за Петра Петровича. Вона ангел! Вона тепер нічого Тобі не дописує, а веліла тільки мені написати, що їй так богато треба говорити з тобою, так богато, що тепер в неї і рука не хоче братися за перо, тому, що в кількох стрічках нічого не напишеш, а тільки себе розстроїш; також веліла обняти Тебе сердечно і переслати Тобі безліч поцілунків. Але хоч ми може-бути дуже скоро самі зійдемось особисто, я все таки тобі сими днями вишлю грошей як найбільше, скільки лиш зможу.
„Тепер, коли всі довідались, що Дуня виходить за Петра Петровича, і мій кредит відразу побільшився і я напевно знаю, що Атаназій Іванович повірить мені на рахунок пенсії навіть до сімдесять пять рублів, так що я тобі бути-може рублів двайцять пять або аж трийцять пришлю. Прислала би і більше, та боюсь за наші подорожні розходи; бо хотяй Петро Петрович був так добрий, що взяв на себе часть видатків нашого переїзду в столицю, а іменно сам накинувся на свій рахунок перевезти наші пакунки і великий куфер (якось-там через знакомих), то все таки треба нам памятати і на приїзд до Петербурга, де годі показатись без гроша хоч би на перші дні. Та в тім, ми з Дунею все вже подрібно обчислили і вийшло, що дорога не стояти-ме богато. До зелізниці від нас всего лиш девятьдесять верстов, і ми вже для безпеченьства умовились з одним знакомим нам мужиком о підводу; а там ми з Дунечкою як найвигіднійше махнемо третьою клясою. Словом, бути може, я Тобі не двайцять пять, а таки напевно цілих трийцять рублів спроможусь вислати. Але доста; два аркуші цілі записала і місця вже більш не зостається; ціла наша історія; ну та і новин богато призбиралось!
„А тепер, солоденький мій Родю, стискаю Тебе до близького нашого побачення і благословляю тебе материнським благословенням моїм. Люби Дуню, свою сестру, Родю, люби так, як вона тебе любить, і знай, що вона тебе безгранично, більш себе самої любить. Вона ангел, а ти, Родечку, ти у нас все, вся надія наша і все упованіє. Був би тілько Ти щасливий і ми будемо щасливі. Чи молиш ся Ти Богу, Родечку, по давньому і чи віриш в добрість Творця і Іскупителя нашого? Боюся я в серці своїм, чи не навістило і Тебе нове, модне невірство? Коли так, то я за Тебе молюся. Згадай, милий, як ще дитиною, як ще за буття батька Твого, Ти лепетав молитви свої у мене на колінах і як ми всі тоді були щасливі! Пращай, або лучше до побачення! Обнимаю Тебе міцно-міцненько і цілую по тисяч разів.
„Твоя до гробу
Пульхерія Раскольнікова”.
Майже весь час як читав Раскольніков, від самого початку листу, лице його було мокре від сліз; але коли він скінчив, воно було бліде, викривлене судорогою, і нервова, лукава усмішка викривила його губи. Він приляг на свою тверду, вимняту подушку і думав, довго думав. Сильно билось його серце і сильно филювали його думки. Вкінци йому стало душно і тісно в отсім жовтім закамарку, похожім на шафу або на скриню. Очи і думки просили простору. Він вхопив капелюх і вийшов, сим разом вже не лякаючись стрітитися з ким-небудь на сходах; він про се забув.
Пустився він іти в напрямі Василівського острова через В....й проспект, начеб спішучись туди за ділом, але після свого звичаю йшов не видячи дороги, шептав про себе і навіть розмовляв вголос з собою, чим немало дивував прохожих. Многі думали, що він пяний.
——————
- ↑ Сенатом в Росії називався найвисший суд.