Вина і кара/Часть I/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть перша IV |
V ▶ |
|
Лист матері його змучив. Однак що до головної, найважнійшої точки, сумніву в нім не було ні на хвилинку, навіть ще тоді, коли він читав лист. Головне питання було рішене в його голові і рішене остаточно: „Не бувати сему подружу, поки я живий, і к чорту добродія Лужина!”
— Бо вже-ж отся справа ясна, — воркотів він про себе, усміхаючись і лукаво торжествуючи наперед успіхом свого рішення. — Ні, матусю, ні, Дунечко, не обманути мене вам!… І ще звиняються, що моєї ради не питали і без мене діло порішили! Вони думають, що тепер вже справу розбити годі: а побачимо, годі чи ні! Вимівка ось яка знаменита: „вже такий, треба знати, діловий чоловік Петро Петрович, такий діловий, що і женитись инакше не може, як почтою, ледви що не зелізницею”. Ні, Дуню, вже я знаю, про що се ти зі мною богато говорити збираєшся; знаю і те, про що ти цілу ніч думала, ходячи по кімнаті, про що молилась перед Казанською Божою Матірю, котра у матусі в спальни висить. На Голгофту, знать, тяжко вступати. Гм… Так отже рішене вже остаточно: за ділового і раціонального чоловіка зволите виходити Евдокіє Романівно, чоловіка, що має свій капітал (що вже має свій капітал, се соліднійше, виразнійше), що служить в двох місцях і розділяє переконання новійших наших поколінь (як пише матуся), і „здається доброго”, як замічає сама Дуня. Отсе здається найкраще із всего! І отся Дуня, на таке здається замуж іде!… Славно! Славно!
— А цікавійше однакож, чого се матуся про „новійші покоління” мені написала? Чи просто лиш для характеристики особи, чи з дальшою цілею: задобрити мене в користь д. Лужина? О хитрі! Цікаво булоб обяснити ще одну обставину: до якої степени вони обі були щирі між собою в той день і в ту ніч, і за весь послідуючий час? Чи всі слова між ними були просто висказані, чи може поняли обі, що у одної і у другої одно на серці і в думках, так отже не треба вже усего вголос висказувати та без потреби проговорюватись. Здається, воно так почасти і було; по листі видко: матуси він показався різьким потрохи і наівна матуся полізла до Дуні з своїми поміченнями. А тая, розуміється, розсердилась і „відповіла з досадою”. Очевидно! кого не розлютить, коли справа ясна і без наівних запитань і коли порішене, що вже нічого говорити. І чого се вона пише мені: „Люби Дуню, Родечку, а вона тебе більш себе самої любить”; чи ось недокори совісти її саму тайком мучать за те, що вона згодилась пожертвувати доньку для сина. „Ти наша надія, ти наше все!” О, матусю!…
Злоба накипала в нім чим раз сильнійше і сильнійше, і колиб тепер стрітився з ним добродій Лужин, він, здається, убив би його!
— Гм… се правда, — продовжав він слідуючи за бурею думок, що крутились по його голові, — се правда, що до чоловіка треба „підходити постепенно і осторожно, щоб пізнати його”, але добродій Лужин ясний. Головне: „чоловік діловий і здається добрий”; або-ж то жарт, пакунки взяв на себе, великий куфер на свій рахунок перевозить! Ну, як же не добрий? А вони ось обі, заручена і мати, мужичка годять з візком рогожею критим (адже-ж я там їздив!). Нічого! тілько ось девятьдесять верстов, а „там вигідненько махнемо третьою клясою”… верстов тисячу. І розумно: „на короткім ліжку не простягнеш ніжки”; а ви же, добродію Лужине, що ви на се? Адже-ж се ваша заручена… І не могли-ж ви не знати, що мати грошей на дорогу на свою пенсію позичає! Очевидно, тут у вас цільне торговельне діло, предприємство з спільними користями і по рівних частях, значить і видатки на половину; хліб-сіль посполу, а тютюнець окреме, після приповідки. Та і тут, бач, діловий чоловік підщипнув їх трохи. Пакунок стоїть дешевше від їхнього переїзду, а може… що і цілком даром поїде. Що-ж, чи справді вони обі не бачать сего, чи може нарочно не хотять бачити? І задоволені, задоволені! І коли подумати, що се поки-що ще тільки цвіт, а справдішні овочі аж з часом прийдуть! Але тут ось що важне: тут не скупість, не скнирство важне, а тон всего того. Се-ж його будучий тон після вінчання, — пророцтво…
— Та і матуся-ж, чого се вона грішми сипле? З чим то вона до Петербурга приїде? З трема цілковими, чи може з двома „білєтиками”, як говорить онта… старуха… гм! Чим же то жити в Петербурзі вона надіється опісля. Адже-ж вона вже з якихсь причин встигла догадатись, що її з Дунею годі буде разом жити після весілля, навіть хоч би лиш якийсь час? Знать милий чоловічок певно якнебудь тут проговорився, дав себе знати, хоч матуся і відмахується обома руками від сего: „Сама, бач, відкажусь”. Що се вона, на кого вона надіється: на сто-двайцять рублів пенсії, на котрій тяжить довг Атаназа Івановича? Хустинки вона там зимові гачкує та нарукавчики мережить, очи свої старі псує. Адже-ж хустинки всего тілько двайцять рублів на рік докладають до сто-двайцяти рублів, се мені звісно. Значить, все таки на великодушність добродія Лужина надіються: „Сам, бач, предложить, просити буде”. Наставляй кишеню!
— І як воно завсігди у тих Шіллєрівських прекрасних душ буває: до послідної хвилі виряжають чоловіка на павячі пера, до послідної хвилинки добра по нім а не зла сподіються; і хотяй предчувають відворотну сторону медалю, однак нізащо собі завчасу правди не скажуть, від самої думки судороги дістають; обома руками від правди відмахуються, аж поки розмальований чоловік їм власноручно носа не наліпить. А цікава річ, чи є у добродія Лужина ордери; я заложуся, що Анна в петельці є і що він її на обіди у доставців і купців надіває. Очевидно і на весілля своє надіне! Та втім, бери його чорт!…
— Ну, нехай би вже матуся, нехай би вже вона, вона вже така, але Дуня що? Дунечко люба, та-ж я тебе знаю! Адже-ж вже на двайцятий рік пішло тобі тоді, як в останній раз ми бачились: так отже характер твій я вже порозумів. Матуся пише, що „Дунечка не одно може перенести”. Се-ж мені не новина. Я вже півтретя року тому назад знав те, і з тої пори цілих півтретя року про те думав, про те іменно, що „Дунечка неодно може перенести”. Вже коли добродія Свидригайлова з всіми наслідками могла перенести, значить, дійсно не одно може перенести. А тепер ось видумали ви враз з матусею, що і добродія Лужина можна перенести, хоч він навчає, о скілько ліпшими є жінки, взяті з нужди і обсипані добродійствами від чоловіків, та ще навчає ледви чи не при першій стрічі.
— Але припустім, що він „проговорився”, мимо того, що „раціональний чоловік”, хоч здається, він цілком не проговорився а якраз йому показалось потрібним чим скорше се обяснити, але Дуня, Дуня? Адже-ж в сім чоловіці вона певно не помиляється та жити-ж прийдеться з чоловіком. А вона, як її знаю, хліб чорний сам без всего істи буде та водою запивати, а вже душу свою не продасть, а вже моральну свою свободу не віддасть на комфорт; за весь Шлезвик-Гольштин не віддасть, не то що за добродія Лужина. Ні, Дуня не з тих була, скільки я її знав, і… ну, та вже певно не змінилась і тепер!… Що говорити! Тяжкі Свидригайлови! Тяжко за двіста рублів ціле життя ґувернанткою по ґуберніях тягатись, але я все таки знаю, що сестра моя скорше за муринку стане у плянтатора, або за Лотиша у остзейського Німця, ніж осквернить душу свою і спідлить своє серце звязею на віки з чоловіком, котрого не поважає і з котрим їй нічого чинити, — задля одної своєї особистої вигоди!
— І хочби навіть добродій Лужин був з самого щирого золота, або з одноцільного брилянта, і тоді не згодиться стати законною наложницею добродія Лужина! Чому-ж тепер згоджується? В чім розвязка загадки? Діло ясне: для себе, для комфорту свого, навіть для спасення себе від смерти, себе не продасть, а для другого ось і продає! Для милого, для обожаного чоловіка, продасть! Ось в чім вся наша штука і лежить: за брата, за матір продасть! все продасть! все продасть! О, тут ми, в потребі, і моральне чувство наше придавимо; свободу, спокій, навіть совість, усе, усе на торговицю понесемо. Пропадай життя! коби лиш ті улюблені душі наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику видумаємо, у Єзуїтів навчимося, а на час бути-може і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба для доброї ціли. Таківські ми вже, і усе ясно як день.
— Ясне, що тут ніхто инший як Родіон Романович Раскольніков в виду і на першім пляні стоїть. Ну, як же! мої милі, щастя його може оснувати, на університеті удержати, спільником зробити, усю судьбу його обезпечити; і далій-далій він богачем стане, знатним, поважаним, а може-бути і славним чоловіком закінчить життя! А мати? Ну, тут же іде о долю Родя, неоціненого Родя, першої дитини! Та як же для такої дитини хоч би аж і такою донькою не пожертвувати! О милі і несправедливі серця! Ви-б і від долі Зоні, колиб було треба, певно не відказались. Зонечка, Зонечка Мармеладова, вічно Зонечка, поки світ стоїть! Чи отсю жертву, отсю жертву зміряли ви обі до дна, до споду? Чи так? Чи під силу вона вам? Чи буде з неї користь? Чи розумна вона? Знаєш що, Дунечко, що доля Зоні нічим не обридливійша від долі з добродієм Лужином? „Любови тут бути не може”, пише матуся. А що, коли не то любови, але ще й поважання не може бути, а противно вже є відраза, погорда, обридження, що-ж тоді? А й виходить, що тоді, то знов про чистоту дбати прийдеться. Або-ж не так?
— Чи розумієте ви, чи розумієте, що значить тая чистота? Чи розумієте ви, що Лужинська чистота все одно, що і Зоньчина, а може бути навіть і гірша, поганійша, підлійша, длятого, що у тебе, Дуню, все таки хоч крихту і о свій комфорт іде, а там просто-єдино в голодній смерти справа! „Дорого, дорого коштує, Дуню, отся чистота!” Ну, а коли з часом сил не стане, розкаєшся? А скільки то журби, смутку, проклонів, сліз укритих від всіх, скільки, бо-ж ти не Марта Петрівна! А з матусею що тоді буде? Адже вона вже і тепер занепокоєна, журиться; а тоді, коли усе ясно побачить? А зі мною?… Та що-ж ви в самім ділі про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко, не хочу, матусю! Не бувати сему, поки я в живих, не бувати, не бувати! Не принимаю!
Він нараз прочуняв і зупинився.
— Не бувати? А що-ж ти зробиш, щоб сему не бувати? Заборониш? А право яке маєш? Що ти їм можеш обіцяти зі своєї сторони, щоб право таке мати? Усю долю свою, усю будучність їм посвятити, коли скінчиш курс і місце дістанеш? Чули ми се, але-ж се грушки на вербі, а тепер? Адже-ж тут треба таки зараз тепер що небудь зробити, розумієш ти се? А ти що тепер робиш? Обдираєш їх самих. Адже-ж гроші беруть вони на застав сторублевої пенсії, та від добродіїв Свидригайлових! Від таких Свидригайлових, від такого Атаназа Івановича Вахрушина. Чим ти їх охорониш, будучий міліонере, що розпоряджаєш їх судьбою? За десять літ, може? Та за десять літ мати встигне осліпнути від гачковання хустинок та ще й від сліз; від посту зівяне; а сестра? Ну, подумай лиш, що може бути з сестрою за десять літ, або ще в тягу сих десяти років? Догадався?
Так мучив і дразнив він себе отсими питаннями, та ще з якоюсь роскішю. Однак всі ті питання були не нові, не хвилеві, а старі, наболілі, що здавна йому дошкуляли. Давно вже як вони стали його морочити і роздерли йому серце. Давним-давно як зародилась в нім уся тая теперішня задумчива грижа, як наростала, змагалась і в останні часи дозріла і зосередничилась, принявши форму страшного, дикого і фантастичного питання, котре змучило його серце і розум, неумолимо домагаючись розвязки. Тепер же лист матері нараз мов громом в него вдарив. Йому стало ясно, що тепер треба було не журитись, не терпіти пасивно від роздумування про те, що питання не до розвязання, а доконче треба було що-небудь вчинити і то таки зараз, чим скорше. За всяку ціну треба було рішитись на що небудь, або…
— Або відказатись від життя! — закричав він нараз в скаженім гніві, — послушно приняти долю, яка вона є, раз на завсігди, і задушити в собі усе, відказатися від всякого права ділати, жити і любити!
— „Чи знаєте, чи знаєте ви, ласкавий добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти?” — нараз пригадалось йому вчерашнє питання Мармеладова. — „Бо-ж треба, щоб кождому чоловікови хоч куди небудь можна було та пійти…”
В тім він здрігнувся: одна, також вчерашня, думка знов пронеслась в його голові. Але здрігнувся він не від того, що пронеслась отся думка. Адже-ж він знав, він предчував, що вона нехибно „пронесеться” і вже ждав її; та й думка тая була зовсім не вчерашня. Однак ріжниця була в тім, що місяць тому назад і навіть вчера ще, вона була тільки мрією, а тепер… тепер явилась нараз не мрією, а в якімсь новім, грізнім і зовсім незнакомім йому виді, і він зараз сам відчув теє… Йому вдарило в голову і потемніло в очах.
Він поспішно оглянувся, він глядів чогось. Йому хотілось сісти, і він глядів лавочки; переходив же він тоді по К…м бульварі. Лавочка показалась напереді о сто кроків. Він пішов скілько міг хутше; але на дорозі лучилась з ним одна маленька пригода, котра на кілька мінут звернула на себе усю його увагу.
Шукаючи за лавочкою, він завважив перед собою яких двайцять кроків ідучу женщину, та зразу не звертав на неї найменшої уваги, як і на всі предмети, з котрими стрічався послідними часами, йому вже богато разів лучалось, приміром, зайти домів і цілковито не памятати дороги, по котрій він йшов і він вже привик так ходити. Але в ідучій женщині було щось таке дивне і від першого погляду кидалось в очи, що мало-помалу увага його стала до неї приковуватись — зразу нерадо і немов би з досадою, а відтак все дужче та дужче.
Йому нараз захотілось вислідити, що іменно в отсій женщині такого дивного? По перше вона, здавалось, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку з відкритою головою, без парасольки і без рукавичок, якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії одіння, але також якось дуже дивно надягнене, ледви защіплене, і з заду, в стані, у самому початку ствика, розірване; цілий клапоть відставав і висів теліпаючись. Маленька хустиночка була накинена на обнажену шию, однак держалась якось криво і боком. На закінчення, дівчина йшла нетвердо, спотикалась і навіть хиталась на всі боки.
Отся стріча розбудила наконець усю увагу Раскольнікова. Він зійшовся з дівчиною біля самої лавочки, але дійшовши до лавки вона так і повалилась на неї, в куток, закинула на спинку лавки голову і зажмурила очі, очевидно від незвичайної втоми. Вдивившись в неї, він таки зараз догадався, що вона цілком була пяна.
Дивно і дико було глядіти на таку появу. Він навіть подумав, чи не помиляється. Перед ним було надзвичайно молоденьке личко, літ шіснайцяти, навіть може бути лиш пятнайцяти, — маленьке, білявеньке, гарненьке, але ціле розгоріле і начеб трохи набреніле. Дівчина, здається, вже дуже мало памяталась; одну ногу закинула на другу, при чім виставила її о много більше як годилось, і по всіх признаках дуже слабо тямила, що вона на вулиці.
Раскольніков не сів і відійти не хотів, а стояв перед нею нерішений. Сей бульвар заєдно буває пустий, тепер же, в другій годині і в таку спеку, нікого майже не було. Однакож подальше о яких пятнайцять кроків, на краю бульвару, станув оден панок, котрому, як із всего було видно, вельми хотілось підійти до дівчини з якимись цілями. Він також імовірно побачив її здалека і доганяв, але йому перебив Раскольніков.
Він кидав на него злобні погляди, стараючись однакож, щоб той їх не завважив, і нетерпеливо вижидав своєї черги, коли непотрібний йому обірванець забереться. Річ була виразна.
Добродій сей був літ трийцяти, повновидий, випасений, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками, і дуже добірно одягнений.
Раскольніков страшенно розлютився; йому нараз захотілось як небудь зобидити сего випасеного франта. Він на хвилинку зіставив дівчину і підійшов до панича.
— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — крикнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злости губами.
— Що се значить? — строго запитав панич, насупивши брови і звисока здивувавшись.
— Забирайтесь з дороги, ось що!
— Як ти смієш, каналіє!…
І він підняв тростинку. Раскольніков кинувся на него з кулаками, не роздумавши навіть над тим, що заживний панок міг справитись і з двома такими як він. Але в отсю хвилю хтось ціпко схопив його з заду, — межи ними став поліцейний.
— Спокій, панове! залишіть бійку на публичних місцях. Вам чого треба? Хто ви такий? — строго звернувся він до Раскольнікова, придивившись його лахам.
Раскольніков поглянув на него уважно. Се було браве салдатське лице з сивими вусиками і заличками і з розумним поглядом.
— Вас, бачите, мені і треба, — крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольніков… се і вам можна довідатись, — звернувся він до панка; — а ви ходіть сюди, я вам щось покажу…
І вхопивши поліцейника за руку, він потягнув його до лавочки.
— Ось, дивіться, цілком пяна, що-лиш ішла бульваром: хто її знає з яких, а не виглядає, щоб по ремеслу. Здається, денебудь напоїли і обманули… у першій раз… розумієте? та так і пустили на вулицю. Погляньте як подерте одіння, придивіться як воно надіте: очевидно її одягали, а не сама вона одягалась, тай одягли, бач, не вмілі руки, мужеські. Се видно. А ось тепер глядіть сюди: отсей франт, з котрим я що лиш битися хотів, мені незнакомий, перший раз бачу; але він її також зазрів дорогою перед хвилинкою, пяну, себе не памятаючу, і йому страх тепер хочеться підійти і переловити її, — адже вона в такім стані, — завезти куди-небудь… І се вже напевне так; вже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею споглядав і слідив, тілько я йому перебив і він тепер лиш жде, коли я відійду. Ось він тепер відійшов трошечки, стоїть і щось робить, мов би папіроску скручував… Як би нам йому не дати? Як би нам її домів відправити, — подумайте-но!
Поліцейний в млі ока усе поняв і порозумів. Повновидий панок був, нічого казати, легкий до відгадання, оставалась дівчина. Він нагнувся над нею, щоб ліпше оглянути, і сердечне співчуття виразилось на його обличу.
— Ах, жаль воно якось! — сказав він хитаючи головою, — цілком ще дитина. Ошукали, се певне. Послухайте, панночко, — почав він кликати її, — де зволите жити?
Дівчина отворила утомлені і посоловілі очи, тупо подивилась на питаючих і відмахнулась рукою.
— Послухайте, — сказав Раскольніков, — ось (він пошукав в кишені і витягнув двайцять копійок) ось візьміть візника і звеліть йому завезти її домів. Лиш би адресу нам конечно дістати!
— Панунцю, а, панунцю! — почав знов поліцейний, взявши гроші, — я зараз візника вам дістану і сам вас завезу. Куди прикажете? а? Де зволите бувати?
— Ішла!… пристають!… — пробурмотіла дівчинка і знов відмахнулась рукою.
— Ах, ах, як негарно! Ах, сором то для дівчини, сором та ще який! — Він знов похитав головою, повстиджуючи, жалуючи і гніваючись. — Ось тобі задача! — звернувся він до Раскольнікова і рівночасно одним назирцем оглянув його знову від ніг до голови. Дивним, бездогаду, і він йому здавався; в таких лахах, а сам гроші видає.
— Чи ви далеко за нею ішли? — запитав він його.
— Кажу вам, поперед мене ішла, заточувалась, ось тут на бульварі. Коли до лавочки дійшла, так і повалилась.
— Ах, який то сором завівся тепер на світі, Господи! Таке дрібненьке, а вже пяне! Одурили, от воно як! ось і одіння на ній розірване… Ах, яка розпуста тепер завелася!… А здається, з благородних буде, з бідних якихсь… Тепер богато таких пропало. З виду якась ніжненька, цілком мов панночка, — і він знов нагнувся над нею.
Може і у него росли такі самі дочки — „цілком мов панночки і з ніжненьких”, з видом добре вихованих, і з всяким, перенятим вже послідуванням моді…
— Головне, — побивався Раскольніков, — онтому падлюці щоб її не дати! Ну що-ж він ще над нею посмішкує?! Мов на долони видно, чого йому хочеться; ох! драбуга, не відходить!
Раскольніков говорив голосно і вказував на него просто рукою. Той почув і хотів вже знову розсердитись, але роздумався і обмежився на сам тільки згірдливий погляд. Од-так поволеньки відійшов ще з десять кроків і знов задержався.
— Не дати йому, се, бачите можливе, паночку, — відповів поліцейський в задумі. — Ось коби лиш вона сказала, куди завезти, а то… Панночко, панунцю! — нагнувся він знову.
Тепер вона зовсім розплющила очи, подивилась уважно, мовби порозуміла, що се таке, встала з лавочки і пішла назад в той бік, відкіля прийшла.
— Тьфу, безстидники, чіпаються! — промовила вона ще раз відмахнувшись.
Пішла вона скоро, як перше, сильно заточуючись. Франт пішов вслід за нею, але другою алєєю, не спускаючи з неї очей.
— Не бійтеся, не дам я її, — рішучо сказав поліцейський і пустився вслід за ними. — Ех, яка розпуста тепер завелася! — повторив він вголос, зітхаючи.
В отсю хвилю мов би щось кольнуло Раскольнікова; в млі оча його начеб перемінило.
— Слухайте, гей! — закричав він вслід за поліцейським.
Сей обернувся.
— Лишіть! Чого вам? Киньте! Нехай потішиться! (він показав на франта). Вам що до того?
Поліцейський не розумів і витріщив очи. Раскольніков засміявся.
— Е-ех! — промовив поліцейський, махнувши рукою, і пішов вслід за франтом і за дівчинкою, мабуть взявши Раскольнікова або за помішаного, або ще за що гіршого.
— Двайцять копійок моїх забрав, — злобно проговорив Раскольніков, коли остався сам. — Ну, нехай і від онтого також візьме тай пустить з ним дівчину, тим і скінчиться… І чого я навязався тут помагати? Та нехай себе живцем позаїдають, — мені що до того? І як я смів віддати сих двайцять копійок. Або вони мої?
Мимо отсих дивних слів йому стало дуже маркотно. Він присів на опорожнену лавочку. Думки його були розсіяні… Та і загалом, майже неможливо йому було думати в отсю хвилю, про що би то не було. Він би хотів зовсім забутися, усе забути, відтак прокинутись і почати життя цілком наново…
— Бідна дівчинка! — сказав він подивившись в опустілий куток лавки… Отямиться, поплаче, потім мати довідаєсь… Зразу поштовхає, а відтак випарить болючо і постидно, а може і прожене… А не прожене, так все таки пронюхають Дарії Францівни, і стане вимикатись моя дівчинка то сюди то туди… Оттак зараз лічниця (і се завсігди у тих, що у матерей жиють і тихцем вимикаються), ну а там… а там знов лічниця… горівка… шинки… і ще лічниця… Через два-три роки — каліка, хоч її всего-на-всего девятнайцять або вісімнайцять літ… Або-ж я таких не бачив? А відки вони брались? А ось не з инших як з таких! Тьфу, тьфу! Та нехай! Се-ж, говорять, так і треба. Такий процент, говорять, мусить відходити кождого року… кудись там… до чорта мабуть, щоб останніх відсвіжувати і їм не перешкаджати. Процент! Славні, дійсно, у них отсі словечка: вони такі успокоюючі, наукові. Сказано „процент”, отже і трівожитись нема чого. Ось якби инше слово, ну тоді… було би може бути менше спокійно… А що, коли і Дунечка яким світом в „процент” попаде… не в той, так в другий?…
— А куди-ж я йду? — подумав він нараз. — Дивно. Адже-ж я за чимсь пішов. Як лист перечитав, так і пішов… На Василівський остров, до Разумихіна і пішов, ось куди, тепер… памятаю. Але за чим же однакож? І яким світом думка йти до Разумихіна прийшла мені якраз тепер в голову? Се на всякий припадок дивне.
Він дивувався сам собі. Разумихін був оден з давних його університетських товаришів. Треба завважати, що Раскольніков, коли був на університеті, майже не мав товаришів, від всіх сторонив, до нікого не заходив і у себе принимав нерадо. Наслідком того і від него скоро всі відвернулись. Ні в спільних сходинах, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чім він не брав участи.
Вчився він дуже пильно, не щадячи себе, і за те його шанували, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось надуто-гордий та скритий; начеб що таїв про себе. Деяким товаришам його здавалось, що він глядів на них всіх як на дітей, звисока, будьто би він всіх їх випередив і віком і знанням і думками, і що на їх переконання і інтереси він дивився як на щось низше.
З Разумихіном же він чому заприязнився, чи радше не так заприязнився, як був з ним більше товариським, отвертим. Та втім, з Разумихіном годі було і бути в инших зносинах. Се був незвичайно веселий і говірливий хлопяга, добрий до простоти. Однак під сею простотою крилась і глибина і достоїнство. Ліпші споміж його товаришів розуміли його, усі-ж любили його. Був він вельми розсудливий, хоч і часами трохи надто легковірний, його поверховність була виразиста; високий, худорлявий, заєдно зле виголений, чорноволосий. Часом він бурчав і уходив за силача.
Раз ніччю, в товаристві, він один ударом повалив на землю поліцейського, що мав шість стіп росту. Пити він міг до безконечности, але міг і зовсім не пити; іноді побуяв аж над міру, але міг і зовсім не буяти. Разумихін був ще і з того незвичайний, що ніякі неудачі його ніколи не трівожили, і ніякі прикрі обставини, здавалось, не могли придавити його. Він міг мешкати хоч би на крівли, терпіти пекольний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам, дослівно сам, утримував себе, заробляючи будь-якими роботами гроші. Він знав пропасть жерел, де можна зачерти, розуміється, зарібком. Раз він цілу зиму зовсім не топив в своїй печи і впевняв, що се навіть приємнійше, тому що в холоді ліпше спиться.
Під сю пору він також був приневолений виступити з університету, але не на довго, і з всіх сил старався поправити своє положення, щоб учитись дальше.
Раскольніков не був у него вже через чотири місяці, а Разумихін і не знав навіть, де він мешкав. Раз якось перед двома місяцями вони були стрітились на вулици, але Раскольніков відвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не завважав. А Разумихін хоч і завважав, та перейшов мимо, не хотячи безпокоїти приятеля.