Вина і кара/Часть II/VI
| ◀ V | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга VI |
VII ▶ |
|
Та тільки що вона вийшла, він встав, замкнув двері на засувку, розвязав принесений що лиш Разумихіном і ним назад завязаний звиток з одінням, і став убиратися. Дивна річ: він відразу став немов би цілковито спокійний; не було ні полуумного маячення, як перед хвилею, ні панічного страху, як весь послідний час. Се була перша мінута якогось дивного, напрасного супокою. Рухи його були певні і свідомі себе, в них проглядував твердий замір:
— Таки сьогодня, таки сьогодня!… — воркотів він про себе.
Він понимав однакож, що ще слабий, все-ж таки сильне душевне напруження, що дійшло до супокою, до неподвижної ідеї, придавало йому сил і самоувіренности; він впрочім надіявся, що не упаде на вулиці.
Одягнувшись зовсім в усе нове, він зиркнув на гроші, що лежали на столі, подумав і положив їх в кишеню. Грошей було двайцять пять рублів. Взяв також і всі мідяні пятаки, здаток з десяти рублів, що їх Разумихін видав на одіння. Потім відсунув потихоньки засувку, вийшов з кімнати, спустився по сходах і заглянув в отворену наостіж кухню: Настка стояла до него задом і нагнувшись роздувала самовар господині. Вона нічого не чула. Та і хто міг догадатись, що він втече? Через мінуту він був вже на вулиці.
Була осьма година, сонце заходило. Духота стояла та сама, що передше; все-ж таки з жадобою дихнув він отсего вонючого, пересиченого пилом, закаженого городом воздуху. Голова його злегка було стала крутитись; якась дика рішучість заблестіла нараз в його розогнених очах і в його помарнілім блідо-жовтім обличчю.
Він не знав, та і не думав про те, куди йти; він знав одно: „що все отсе треба кінчити таки сьогодня, за одним разом, таки зараз, що домів він инакше не верне, бо не хоче так жити”. Як кінчити? Чим кінчити? Про те він не мав поняття, та і думати не хотів. Він відганяв думку: думка мучила його. Він тілько чув і знав, що треба, щоб усе перемінилось, так або так, „хоч як би то не було” повтаряв він з очайдушною і неподвижною певністю та рішучістю.
По старій привичці, звичайним шляхом своїх давнійших прогульок, він просто пустився на Сінну. Недалеко Сінної, на вулиці перед крамницею, стояв молодий, чорноволосий катаринкар і крутив якусь вельми чувственну романсу. Він акомпаніював стоячій перед ним на хіднику дівчині, літ пятнайцяти, одягненій мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в соломянім капелюшку з вогняної барви пером; все те було старе і переношене. Вуличним, крикливим, все-ж таки досить приємним і сильним голосом вона виспівувала романсу, в ожиданню двокопійника із крамниці. Раскольніков пристанув рядом з двома-трома слухачами, послухав, виняв пятак і положив в руку дівчині. Тая зараз перервала спів на найчувственнійшій і найвисшій нотці, цілком мов би відрізала, різько крикнула катаринкареви: „буде!” і обоє поплентались дальше, під сусідну крамницю.
— Чи любите ви вуличний спів? — звернувся нараз Раскольніков до одного, вже немолодого прохожого, котрий стояв рядом з ним біля катаринки і виглядав на чоловіка, що проходжуєсь для приємности.
Сей дико поглядів і здивувався.
— Я люблю, — тягнув дальше Раскольніков, але з таким видом, немов би говорив зовсім не про вуличний спів, — я люблю, як співають при катаринці в холодний, темний і вогкий осінний вечір, доконче в вогкий, коли у всіх прохожих блідо-зелені і нездорові лиця; або ще ліпше, коли сніг мокрий падає, цілком прямо, без вітру, знаєте? А крім него ґазові ліхтарні блестять…
— Не знаю… Даруйте… — воркнув панок, наляканий і питанням і дивним видом Раскольнікова, і перейшов на другу сторону вулиці.
Раскольніков пішов просто до того рога на Сінній, де торгували міщанин і баба, що розмовляли тоді з Лизаветою; та їх тепер тут не було. Пізнавши місце, він пристанув, оглянувся і звернувся до молодого парубяги в червоній сорочці, що позіхав біля входу до мучного складу.
— Се міщанин, здається, торгує тут на розі, з бабою, з жінкою, а?
— Чи оден торгує, — відповів парубок, звисока міряючи Раскольнікова.
— Як його зовуть?
— Як хрестили, так і зовуть.
— Вже чи не Зарайський і ти? З котрої ґубернії?
Парубок знов поглянув на Раскольнікова:
— У нас, ваше сіятельство, не ґубернія, а уїзд, а їздив ось брат, а я дома сидів, так і не знаю, паночку… Вже звиніть, ваше сіятельство, великодушно.
— Отсе харчівня, на горі, бач?
— Се гостинниця і білярд є; також і принцеси найдуться… Чом би ні!
Раскольніков перейшов через площу. Там на розі стояла густа товпа народу, самих мужиків. Він заліз в саму глоту, зазираючи кождому в лице. Його чогось так і тягнуло до кождого і заговорити. Та мужики не звертали уваги на него і балагурили між собою, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, хідником, в сторону В…го. Коли минув площу, попав в переулок.
Він і бувало переходив часто сим коротеньким переулком, що творив коліно і вів з площі на Садову. Останніми часами його аж перло волочитись по всіх отсих місцях, скільки раз маркітно йому робилось, „щоб ще маркітнійше було”. Тепер же він увійшов, про ніщо не думаючи. Тут є великанський дім, цілий аж набитий шинками і ріжними харчевими заведеннями; із них що хвилинка вибігали женщини, одягнені як ходять „по сусідству” — простоволосі і без верхнього одіння. В двох-трох місцях вони товпились на хіднику купками, іменно же біля сходів в підземельний поверх, куди по двох ступеньках можна було спускатись в ріжні, дуже а дуже увеселяючі заведення. З одного з них в отсю хвилю роздавався стук і гамір на цілу вулицю, бренькала ґітара, співали пісні і було страх весело.
Спора купка женщин товпилась біля входу; одні сиділи на ступнях, другі на хіднику, треті стояли і розмовляли. Серединою дороги по-при них плентався, голосно ругаючи, пяний салдат з папіроскою і, здавалося, кудись там хотів зайти, але мов би забув куди.
Оден обідранець сварився з другим обідранцем, і якийсь на смерть пяний чоловічище валявся поперек вулиці.
Раскольніков затримався коло найбільшої громадки женщин. Вони розмовляли хрипливими голосами; всі були в перкалевих спідничках, в козлових черевичках і простоволосі. Деяким було літ з сорок, все-ж таки були і сімнайцять-літні, майже всі з попідбиваними очима.
Його чомусь занимав спів і весь онтой стук і гамір там в низу… Відси чути було, як посеред хохоту і гівкань при тоненькій фістулі розгульної нути і при ґітарі, хтось очайдушно витанцьовував, вибиваючи такт каблуками. Він уважно, довго, мрачно і задумчиво слухав, нагнувшись біля входу і цікаво заглядаючи з хідника в сіни.
„Ти мій любчику гарненький,
Не бий мене так тяженько!”
роздався тоненький голос співачки. Раскольнікову страх захотілось вислухати, що співають, начеб в отсім і було все діло.
— Чи не зайти би? — подумав він. — Регочуться! По пяному. А що-ж, не напитись би до пяна?
— Чи не зайдете, милий паночку? — запитала одна з женщин досить звінким і не зовсім ще хрипливим голосом. Вона була молода і навіть не гидка — одна-одинока із всеї ґрупи.
— Дивись, гарненька! — відповів він, припіднявшись і поглядівши на неї.
Вона усміхнулась; похвала їй дуже сподобалась.
— Ви й самі прегарненькі, — сказала вона.
— Які худі! — завважала басом друга. — З лічниці вийшли, чи що?
— Подумав би, що ґенеральські дочки, а носи самі перкатенькі! — перебив нараз підійшовший мужик, підпилий, в армяку наопашки, і з хитра всміхаючоюсь мукоїдою. — Ось весілля!
— Іди, куди пустився!
— Пійду, зозуленько.
І він поштигулькав в низ.
Раскольніков двигнувся з місця.— Послухайте, пане! — крикнула за ним дівчина.
— Що?
Вона змішалась.
— Я, милий пане, завсігди з вами рада буду годинку провести, а тепер от якось смілости при вас не наберу. Подаруйте мені, приємний каваліре, шість копійок на могорич!
Раскольніков виймив, скільки виймилось: три пятаки.
— Ах, який добренький пан!
— Як тебе зовуть?
— А, за Дуклидою питайте.
— Ні, се вже ніяково, — нараз завважала одна із громадки, хитаючи головою на Дуклиду. — Се вже і не знаю, як можна так просити! Я би, здається, від самого сорому провалилась.
Раскольніков цікаво подивився на говорячу. Се була ряба дівка, літ трийцяти, ціла в синяках, з напухлою верхною губою. Говорила і осуджувала вона спокійно і серіозно.
— Де се… — подумав Раскольніков, йдучи дальше, — де се я читав, як оден засуджений на смерть на годину перед смертю говорить чи там думає, що колиб прийшлося йому жити де небудь на висоті, на скалі, і на такім вузонькім місточку, щоб тільки дві ноги мож було поставити, — а довкола будуть пропасти, океан, вічна мрака, вічна самота і вічна буря, — і оставатись так, стоячи на аршині простору, ціле життя, тисячу літ, вічність, — то ліпше так жити, ніж зараз вмирати! Тілько би жити, жити і жити! Як би не жити, — тілько жити!… Яка правда! Підлець чоловік! І підлець той, хто його за се підлим називає, — додав він через мінуту.
Він вийшов в другу вулицю:
— Ба! „Хрустальний двір!” Колись тут Разумихін говорив про „Хрустальний двір”. Тілько, чого, бач, хотів я тут? Та прочитати!… Зосимов говорив, що в газетах читав…
— Ґазети є? — запитав він входячи в вельми простору і навіть охарну гостинницю з кількох кімнат, вправді досить пустих.
Двох-трох гостей пило чай, та в одній дальшій кімнаті сиділо товариство з чотирох мущин, і пили шампанське. Раскольнікову здалося, що між ними був Заметов. Та в тім, здалека годі було добре доглянути.— Та нехай! — подумав він.
— Горівки прикажете, пане? — запитав послугач.
— Чаю подай. Та принеси ти мені ґазет, старих, ось так за пять днів зряду, а я тобі на горівку дам.
— Слухаю, пане. Осьде нинішні. І горівки прикажете також?
Старі ґазети і чай явились. Раскольніков усівся і став відшукувати: „Ізлєр — Ізлєр — Аптики — Аптики — Ізлєр — Бартоля — Массимо — Аптики — Ізлєр…[1] Фу, до чорта! а ось новинки: упала зі сходів — міщанин запився на смерть — пожар на Пісках — пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській — Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Массимо… А ось…“
Він відшукав наконець те, чого добивався і став читати: стрічки танцювали в його очах; він однакож дочитав цілу „новинку”, і жадно взявся вишукувати в слідуючих числах пізнійші добавки. Руки його дрожали, коли перебирав листки, від судорожної нетерплячки. Аж ось нараз підсів хтось до него, при його столі. Він глянув — Заметов, той самісенький Заметов і в тім самісенькім виді, з перстенями, з ланцюшками, з розділкою в чорнім, кучерявім і напомадованім волоссю, в модній жилетці і в трохи витертім сурдуті та несвіжім біллю. Він був веселий, по крайній мірі дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве лице його трохи розгорілось від випитого шампанського!
— Як! ви тут? — почав він зі здивованням і таким тоном, мов би вік цілий був знакомий. — А мені вчера ще говорив Разумихін, що ви все ще не при памяти. Ось дивно! Аджеж я був у вас.
Раскольніков знав, що він присяде коло него. Він відложив ґазети і обернувся до Заметова. На його устах була усмішка, і якась нова роздразнена нетерпеливість малювалась в отсій усмішці.
— Се я знаю, що ви були, — відповів він, — чув се. Шкарпетки глядали… А знаєте, Разумихін в вас залюбився, каже, що ви з ним до Люізи Іванівни ходили, ось про котру ви старались тоді та моргали поручникови Пороху, а він таки не догадувався, памятаєте? Вже як би там не догадатись — діло ясне… а?— А вже гарний він гуляка?
— Порох, думаєте?
— Ні, приятель ваш, Разумихін…
— Та вам пишно жити, добродію Заметов: в найприємнійші місця вхід безплатний! Хто се вас онтам шампанським наливав?
— Та се ми… випили… Чого-ж зараз і наливав?!
— Гонорар! усім хіснуєтесь! — Раскольніков засміявся. — Нічого добрячий з вас хлопець, нічого! — додав він, вдаривши Заметова по плечу: — „я бач не у гнів, а так по любови, забавляючись” говорю, як, бачите, робітник той ваш говорив, коли Митька кулакував, памятаєте, при отсій справі старухи.
— А ви се відкіля знаєте?
— Та я бачите, хто знає чи і не більше від вас знаю.
— Ви якийсь дуже дивний… Мабуть ще дуже хорі. Без потреби вийшли…
— А я вам дивним здаюся?
— Так. Що се ви ґазети читаєте?
— Ґазети.
— Богато про пожарі пишуть.
— Ні, я не про пожарі. — Тут він загадочно вдивився в Заметова; зїдлива усмішка знов викривила його губи. — Ні, я не про пожари, — продовжав він, підморгуючи Заметову. — А, признайтесь, любий молодче, що вам страх хочеться знати, про що я читав?
— Цілком не хочеться; я так тілько запитав. Або-ж не вільно питати? Що ви заєдно…
— Послухайте, ви чоловік образований, літературний, а?
— Я скінчив шесту клясу ґімназії, — відповів Заметов з деяким достоїнством.
— Шесту! Ах, ти мій воробчику! З розділом, в перстенях, — богатий чоловік! Фу, що за миле хлопеня!
Тут Раскольніков залився нервовив сміхом, просто в лице Заметову. Той відсунувся, і не те, щоб обидився, а вже направду здивувався.
— Фу, який дивний! — повторив Заметов дуже серіозно. — Мені здається, що ви заєдно ще маячите.
— Маячу? Брешеш, воробчику!… Кажете, я дивний? Ну, а цікавий я вам, а? цікавий?
— Цікавий.— Так сказати вам, про що я читав, за чим шукав? Ось бачите, скілько нумерів навалив перед себе! Підозріле, а?
— Ну, скажіть.
— Насторошили вже, братчику, ушка?
— Та яке там насторошив?
— Ну, про те потім, а тепер, мій милий, обявлю вам… ні ліпше „признаюся…” Ні і се не те: „сказівку подаю” а ви собі „кмітуєте, на ус мотаєте” — ось так! Так отже даю вам сказівку, що читав, інтересувався… відшукував… — Раскольніков прижмурив очи і переждав. — Вишукував, і затим і зайшов сюди, про вбивство старухи-чиновниці, — виголосив він на кінець майже шепотом, надміру наблизивши своє лице до лиця Заметова.
Заметов глядів йому просто в вічі, не шевелячись, і не відводячи свого лиця від його лиця. Дивнійшим всего показалось опісля Заметову, що рівно цілу мінуту продовжалася у них мовчанка і рівно цілу мінуту вони так оден на другого гляділи.
— Ну що-ж, що читали? — крикнув він нараз з зачудуванням і з нетерпеливістю. — Та мені що до того! Та і що з сего виходить?
— Се ось та сама старуха, — говорів дальше Раскольніков, таким самим шепотом, та і оком ні кліпнувши від виклику Заметова, — тая сама, про котру, нагадуєте, як почали в конторі розповідати, та я в обморок впав. Що, тепер розумієте?
— Та що таке? Що… „розумієте?” — вимовив Заметов майже в трівозі.
Неподвижне і поважне лице Раскольнікова перемінилося в оден миг, і нараз він залився знову тим самим нервовим реготом, як передше, начеб сам цілком не був в силі здержати себе. І в оден миг пригадалась йому незвичайно виразно одна недавня хвилинка, коли він стояв за дверми з топором, засувка дрожала, вони за дверми склинали і ломились, а йому нараз захотілось закричати до них, ругатись з ними, виставити їм язик, дразнити їх, сміятись, реготатись, реготатись, реготатись!
— Ви або божевільний, або… — промовив Заметов і зупинився, якби нараз поражений думкою, котра напрасно мелькнула в його голові.
— Або? Що „або?” Ну, що? Ну, скажіть-бо!— Нічого! — в пересердю відповів Заметов. — Усе дурнота.
Оба замовкли. Після наглого нервового сміху, Раскольніков став нараз задумчивий і сумний. Він поклав лікті на стіл і підпер рукою голову. Здавалось, він до чиста забув про Заметова. Мовчанка продовжалась досить довго.
— Чого ви чаю не пєте? Остигне, — промовив Заметов.
— А? що? чай?… правда… — Раскольніков сербнув із чашечки, положив в рот кусочок хліба, і нараз, поглядівши на Заметова, здавалось, усе пригадав і начеб здрігнувся; лице його приняло в ту хвилю первісний насмішливий вираз. Він запивав дальше чай.
— Теперішними часами богато таких мошенництв намножилось, — сказав Заметов. — Ось недавно ще я читав в „Московских Вѣдомостях”, що в Москві цілу шайку підроблювачів грошей зловили. Ціла спілка була. Підроблювали паперові гроші.
— О, се вже давно! Я ще перед місяцем читав, — відповів спокійно Раскольніков. — Так се ось по вашому мошенники! — докинув він усміхаючись.
— Як же не мошенники?
— Се? Се діти, молокососи, а не мошенники! Ціла півсотня людей для такої ціли збирається! Чи се можна? Тут і трох богато буде, та і то, щоб оден другого був певнійший як самого себе. А то треба лиш одному по пяному виговоритись і все пішло на губи! Молокососи! Наймають ледачих людей міняти папери в конторах: таке ось діло та повірити першому ліпшому стрічному? Ну, припустім, удалось і з молокососами, припустім кождий собі по міліону наміняв, ну, а потім? ціле життя! Кождий оден від другого зависить на ціле своє життя! Та ліпше повіситись! А вони і розміняти ось не вміли: став в конторі міняти, дістав пять тисяч і руки дрігнули. Чотири перелічив, а пяту приняв не рахуючи, на віру, щоби тільки в кишеню та втечи чим хутше. Ну, і збудив підозріння. І викрилось усе із-за одного дурня! Та чи так можна?
— Що руки ось дрігнули? — підхопив Заметов, — ні, се можливе, добродію. Ні, се я цілком вірю, що воно можливе. Инший раз не видержиш.
— Сего, думаєте?
— А ви, що, видержите? Ні, я би не видержав! За сто рублів нагороди іти на такий страх! Іти з підробленими грішми, куди-ж? — в банкирську контору, де на отсім зуби зїли, — ні, я би змішався. А ви не змішаєтесь?
Раскольнікову знову страх захотілось „виставити язик”. Дрощ, час до часу, перебігала по його спині.
— Я би не так зробив, — почав він здалека. — Я би разів чотири, із всіх боків в кождий папір вдивляючись, і ось як став міняти: перечислив би першу тисячку, ось так взяв би ся за другу тисячу; став би її числити, дочислив би до середини, та й виймив би якунебудь пятьдесятку, та з нею до світла, та обернув би її, і знов до світла — чи не фальшива? „Я, бачите, боюсь; у мене родичка одна двайцять пять рублів таким чином оноді стратила”; і історію би тут розповів. А як став би третю тисячу лічити — „ні, позвольте: я, здається, там, у другій тисячці, сему сотку зле перечислив, сумнів бере”, та кинув би третю, та знову за другу, — та так би і усі пять. А як скінчив би, з пятої та з другої виймив би по папірку, та знову до світла, та знову підозріле, „перемініть, будьте ласкаві”, — та до семого поту конторщика би довів, так що він мене вже і не знав би як позбутись! Скінчив би усе наконець, пішов, двері би отворив — та ні, звиніть, знову вернувся би запитати про що-небудь, обяснення будьяке жадати, — ось я би як зробив!
— Фу, які ви страшні річи говорите! — сказав сміючися Заметов. — Тілько все те лиш так говорите, а на ділі певно спотикнулись би. Тут, я вам скажу, по мойому, не тілько нам з вами, але навіть втертому, очайдушному чоловікови за себе ручити годі. Та чого шукати — ось приклад таки ваш: звісну старуху убили. Адже-ж здається, очайдушна голова, серед білого дня на все небезпеченство поважився, одним чудом втік, — а руки ось все таки здрігнули: обікрасти не зумів, не видержав; по ділу видно…
Раскольніков немов би обидився.
— Видно! А ось піймайте но його, пійдіть тепер! — скрикнув він, злобно дразнячи Заметова.
— Що-ж, і піймають.
— Хто? ви? вам піймати? Набігаєтесь! Ось, бач, що у вас головне: чи тратить чоловік гроші або ні? Грошей, бачите, не було, а тут нараз тратити почне, — ну як же не він? Так вас ось тіцєнький мальчик в шори убере на тім, коли захочете!
— В тім то і діло, що вони всі так роблять, — відповів Заметов. — Убє, бач, хитро, життя наважить, а потім зараз в шинку й найшовся. На гулятиці, бачите, їх і ловлять. Не всі же такі, як ви, хитрі. Ви би в шинок не пішли, розуміється?
Раскольніков насупив брови і пильно споглянув на Заметова.
— Ви, здається, розлакомились і хочете знати, як би я тут поступив? — запитав він з невдоволенням.
— Хотілось би, — твердо і з повагою відповів той.
Надто вже якось поважно став він говорити і глядіти.
— Дуже?
— Дуже.
— Гаразд. Я ось би як поступив, — почав Раскольніков, знов відразу приближаючи своє лице до лиця Заметова, знову упірно дивлячися на него і говорячи знову шепотом, так що той аж здрігнувся сим разом. — Я би ось як зробив: я би взяв гроші і річи і коли втік би з відтам, таки зараз, не заходячи нікуди, пішов би куди-небудь, де місце глухе і самі плоти, і майже нема нікого, — огород який-небудь, або щось в тім роді. Вишукав би я там ще передше, на отсім подвірю, який-небудь, такий камінь, оттак пів сотнара або сотнар ваги, будь де в куті біля плота, що лежить там, може бути, від виставлення дому; підняв би сей камінь — під ним повинна бути ямка — та в отсю ямку усі би річи і гроші зложив. Зложив би та привалив би каменем, цілком так, як він перше лежав, придавив би ногою тай пішов би собі з Богом. Та рік би, два би не брав, три би не брав, — ну і глядайте!
— Ви божевільний, — вимовив Заметов чогось ледви не шепотом, і чогось відсунувся зараз від Раскольнікова.
У того заіскрились очі; він страшно поблід, верхня губа його дрігнула і стала підскакувати. Він наклонився до Заметова як міг найблизше, і почав рушати губами, нічого не говорячи; так тягнулось з пів мінути; він знав, що чинив, та не міг здержати себе. Страшне слово, як тодішня засувка в дверях, так і сіпалось на його губах: ось-ось вирвеся; ось-ось лиш спустити його, ось-ось лиш виговорити!
— А що, коли се я старуху і Лизавету убив? — промовив він нараз і — отямився.
Заметов дико поглядів на него і поблід як стіна. Лице його викривилось усмішкою.
— Або-ж се можливе? — вимовив він ледви чутно.
Раскольніков лукаво поглянув на него:— Признайтеся, що ви повірили? — правда? Адже-ж правда?
— Зовсім ні! Тепер більш ніж коли-небудь не вірю! — поквапно крикнув Заметов.
— Зловився наконець! Піймали воробчика. Значить, ви передше таки вірили, коли тепер „більш ніж коли-небудь не вірите?”
— Та цілком же ні! — відказав Заметов очевидячки помішаний. — Се ви на те, бач, полохали мене, щоб до сего підвести?
— Так не вірите? А про що се ви тоді говорили, коли я з контори вийшов? А чого то поручник Порох слідство зі мною робив після обморока? Ей ти, — крикнув він на послугача, встаючи і взявши шапку. — Скілько маю заплатити?
— Трийцять копійок всего, пане, — відповів той, підбігаючи.
— Та ось тобі ще двайцять копійок на горівку. Бачите, скілько грошей! — витягнув він свою дрожачу руку з грішми до Заметова. — Червоненькі, голубенькі, разом всіх двайцять пять рублів. Відкіля вони? А відки одіння нове взялось? Адже-ж знаєте, що копійки не було! Господиню ось вже певно переслухували… Ну доста! До побачення… як найприємнійшого…
Він вийшов дрожачи на цілім тілі від якогось дикого істеричного роздразнення, в котрім мимо того була часть невисказаної роскоші, — все-ж таки в цілости мрачний і страшенно охлялий. Лице його було викривлене, якби після якого хоробливого нападу. Утома його хутко змагалась. Сили його будились і приходили тепер напрасно відразу, з першим товчком, з першим роздразняючим вражінням, і так само хутко слабли, в міру того, як слабло вражіння.
А Заметов, оставшися сам, сидів ще довго на тім самім місци, роздумуючи. Раскольніков нечайно перевернув всі його думки дотично звісного діла, і остаточно опреділив його гадку.
— Ілія Петрович — бовван! — порішив він остаточно.
Тілько що Раскольніков отворив двері на вулицю, аж ось зіткнувся він з входячим Разумихіном. Оба, навіть на крок ще, не бачили оден одного, так що трохи не вдарилися головами. Кілька хвилин обмірювали вони себе взаїмно поглядом. Разумихін був в невимовнім зачудуванню, все-ж таки гнів, справдішний гнів, запалав нараз грізно в його очах.
— Так ось де ти! — крикнув він на ціле горло. — З постелі втік! А я його там під диваном шукав! Аж на під ходили! Настку трохи не побив за тебе… А він ось де! Родьку! Що се значить? Говори всю правду! Признавайся! Чуєш?
— А се значить, що ви всі надоїли мені на смерть, і я хочу бути сам оден, — спокійно відповів Раскольніков.
— Сам оден? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика як полотно бліда і духу тобі не достає! Дурню!… Що ти в „Хрустальнім дворі” робив? Признайся зараз!
— Пусти! — сказав Раскольніков і хотів перейти мимо.
Се вже вивело Разумихіна із рівноваги; він кріпко схопив його за плечі.
— Пусти? Ти смієш говорити: „пусти!” Та знаєш ти, що я ось таки зараз з тобою зроблю? Візьму попід боки, звяжу мотузом та віднесу під пахою домів, під замок!
— Слухай, Разумихіне, — почав тихо і на око цілком спокійно Раскольніков, — або-ж ти не бачиш, що я не хочу твоїх добродійств? І що за охота накидуватись з услугами тим, котрі… плюють на се? Тим, наконець, котрим се справді тяжко виносити? Ну, нащо ти вишукав мене в початку слабости. Я, може-бути, дуже був би рад умерти? Ну, або-ж я не достаточно виказав тобі сьогодня, що ти мене мучиш, що ти мені… надоїв! Охота-ж в самім ділі мучити людей! Та впевняю тебе, що все те перешкаджає вельми мойому виздоровлінню, бо безнастанно роздразняє мене. Адже-ж сам Зосимов забрався від мене колись-тут, щоби не дразнити мене! Відчепись же ради Бога і ти! І яке право наконець маєш ти задержувати мене насилу? Та невже-ж ти не бачиш, що я цілком до річи тепер говорю? Чим, чим, научи, ублагати мені тебе наконець, щоб ти не чіпався мене і не свідчив мені добродійств? Нехай я буду невдячний, нехай буду і низький, тілько відчепіться ви всі, ради Бога відчепіться! відчепіться! відчепіться!
Він почав спокійно, наперед любуючися всім їдом, котрий готовився вилити, а кінчив в крайнім бішенстві і засапавшись, як передше з Лужином.
Разумихін постояв, подумав і випустив його руку.— Іди-ж до чорта! — сказав він тихо і ледви не задумчиво. — Стій! — заревів він напрасно, коли Раскольніков двигнувся був з місця: — Слухай мене. Кажу тобі, що всі ви, до одного, — базікайла і фанфароники! Прийде на вас трохи немочи, — ви з нею як курка з яйцем носитеся! Аж і тут обкрадаєте чужих авторів. Ні признаки життя у вас самостійного! Із спермацентної мази ви зроблені, а місто крови сирватка! Нікому, знай, з вас я не вірю! Перша річ у вас, у всіх обставинах, — як би на чоловіка не походити! Сті-і-ій! — крикнув він з подвоєною лютістю, завважавши, що Раскольніков знову збирається відходити. — Слухай до кінця! Ти знаєш, у мене нині гостина на новій кватирі, може бути вже й зійшлися в отсю хвилю, та я там дядька оставив, — заходив перед хвилею, — щоби витав приходячих. Так ось, якби ти не був дурень, підлий дурень, дурень над дурнями, не перевід з чужоземського… бачиш, Родю я признаюсь, ти розумний хлопець, все-ж таки ти дурень! — Так ось, якби ти не був дурень, ти би ліпше до мене зайшов сьогодня пересидіти вечер, ніж даром кудись черевики топтати. Коли раз вийшов, так нічого вже тобі робити! Я-б тобі крісло таке мягоньке поставив, у господарів є… Чайок, компанія… А ні, — то і на софці уложу, — все-ж таки між нами полежиш… І Зосимов буде. Ну, як же, зайдеш?
— Ні!
— Бррешеш! — нетерпеливо скрикнув Разумихін. — Або-ж ти знаєш? Ти не можеш ручити за себе! Тай нічого ти в тім не розумієш… Я тисячу разів зовсім так само з людьми опльовувався і знов назад забігав… Стидно стане — і вернешся до чоловіка! Так памятай же: дім Починкова, третій поверх…
— Значить отже, ви себе кому небудь бити позволите, добродію Разумихін, щоб тілько мати приємність бути його добродієм.
— Хто? я себе! За саму охоту ніс відкручу! Дім Починкова, ч. 47, в кватирі чиновника Бабушкіна…
— Не прийду, Разумихіне! — сказав Раскольніков, обернувся і пішов геть.
— Заложуся, що прийдеш! — крикнув йому на здогін Разумихін. — Инакше ти… инакше знати тебе не хочу! Чекай, гей! Заметов там?
— Там.— Бачились?
— Бачили.
— І говорили?
— Говорили.
— Про що? Ну там, кат з тобою, не розповідай вже. Починкова, 47, Бабушкіна, памятай!
Раскольніков дійшов до Садової і завернув за ріг вулиці. Разумихін глядів йому в слід, задумавшись. Наконець, махнувши рукою, увійшов в дім, однакож задержався на середині сходів!
— Чорт візьми! — роздумував він майже в голос: — Говорить до ладу, а якось… Адже-ж і я дурень! Або-ж помішані не говорять до ладу? А Зосимов ось, о скільки знаю, сего то і боїться! — Він вдарив пальцем по чолі. — Ну що, коли… ну як його самого тепер пускати? Ану-ж утопиться… Ех, то-ж то я дурницю стрілив! Немож!
І він побіг назад доганяти Раскольнікова, але вже слід простиг. Він плюнув і скорою ходою вернувся до „Хрустального двору” поспитати чим скорше Заметова.
Раскольніков пішов просто на …ський міст, станув на середині біля поруча, оперся на него обома ліктями і вдивлявся у воду. Розпращавшись з Разумихіном, він до того так ослаб, що ледви сюди дібрався. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально глядів він на послідний, рожевий відблеск заходячого сонця, на ряд домів, що темніли в згущаючихся сумерках, на одно віддалене віконце, десь під крівлею на лівій набережній вулиці, горюче немов в полуміни від останнього соняшного луча, що вдарив в него на хвилинку, на темніючу воду каналу і, здавалось, з увагою вдивлявся в ту воду. Наконець в очах його закрутились якісь червоні круги, доми стали бігати, прохожі, набережні вулиці, коляски, все те закрутилось і стало танцювати. Нараз він здрігнувся, може бути вибавлений знов від обморока одним диким і страшним образом, який йому представився. Він почув, що хтось станув біля него з правого боку, близенько; він поглянув — і побачив женщину, високу, з хустиною на голові, з жовтим, подовгастим, запалим лицем і з червонявими, запалими очима.
Вона гляділа на него просто, але очевидно нічого не розріжняла. Нараз вона оперлася правою рукою о поруче, підняла праву ногу і пересадила її за решітку, відтак ліву і кинулась в канал. Грязна вода розступилась, поглотила в млі ока жертву, але через мінуту утоплениця виринула, і її поволеньки понесло вниз по струї, головою і ногами в воді, плечима наверхи, зі збитою і обдутою над водою, як подушка, юбкою.
— Утопилась! утопилась! — кричали десятки голосів; люде збігались, обі набережні унизувались видцями, на мості, довкола Раскольнікова, скупився нарід, напираючи і придавлюючи його ззаду.
— Батечки, адже-ж се наша Фрузя! — почувся десь недалеко плаксивий жіночий крик. — Батечки, ратуйте! Отченьки рідні, витягніть.
— Човен! човен! — кричали в товпі.
Але човна не було вже треба: поліцейник збіг по ступенях сходів до каналу, скинув з себе плащ, черевики, і кинувся у воду. Роботи було не богато: утопленицю несло водою два кроки від сходів, він вхопив її за одіння правою рукою, лівою успів чіпитись за жердку, котру простягнув йому товариш, і за хвилю утоплениця була на суші. Її положили на гранітові плити сходів. Вона отямилась скоро, припіднялась, сіла і стала чихати та порскати, беззмисно обтираючи мокре одіння руками. Вона нічого не говорила.
— До злого духа допіячилась, батюшки, до злого духа, — заводив той самий жіночий голос, вже біля Фрузі, — колись-тут повіситись також хотіла, з мотуза зняли. Пішла я тепер до крамниці, дівчинку при ній доглядати оставила, — та ось і гріх вийшов! Міщаночка, батечку, наша міщаночка, в сусідстві сидимо, другий дім з краю ось там…
Нарід розходився, поліцейники возились ще з утопленицею, хтось крикнув про контору… Раскольніков глядів на все з дивним чувством супокою і байдужности. Його чіпилось омерзіння.
— Ні, се обридливе, погань… вода… не стоїть, — воркотів він, — нічого ждати. Що се контора… А чому Заметов не в конторі? Контора в десятій годині отворена…
Він обернувся плечима до поруча і поглядів кругом себе.
— Ну так що-ж! Та нехай буде! — сказав він рішучо, двигнувся з моста і пустився в той бік, де була контора. Серце його було пусте і глухе. Думати він не хотів, навіть скука перейшла, ні сліду давнійшої рішучости, коли він з дому вийшов з тим, щоб „все кінчити!” Цілковита апатія заступила її місце.
— Що-ж, і се вихід! — думав він поволи і вяло ступаючи по набережній вулиці каналу. — Всеж таки кінчу, тому що хочу… Однакож, чи се вихід? Та все одно! Аршин простору буде, — хе! Та який-же се кінець! Або-ж кінець? Скажу я їм, чи не скажу? Е… до біса! Та і утомивсь я; де-небудь лягти або сісти би чим скорше! Більш всего стидно, що вже надто глупо. Та наплювати і на се! Фу, які глупости в голову приходять…
В контору треба було іти заєдно навпростець і при другім повороті взяти на ліво: вона була два кроки відси. Але дійшовши до першого повороту, він задержався, подумав, завернув в переулок і пішов обходом, через дві вулиці, — бути може без всякої ціли, а також бути може, щоб хоч мінуту ще протягнути і зискати часу. Він ішов і глядів в землю. Втім, начеб хтось шепнув йому щось в ухо. Він підняв голову і побачив, що стоїть біля того дому, коло самих воріт. З того вечера він тут не був і мимо не переходив.
Неодолиме і трудне до обяснення бажання потягнуло його. Він увійшов в дім, перейшов цілий підїзд за ворітьми, відтак звернув на право і став підниматись по знакомих сходах на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він задержувався на кождім закруті і оглядався з цікавістю. В сінках першого поверха була рама з вікна цілком винята.
— Сего тоді не було, — подумав він.
Ось і кватира другого поверха, де робили Миколка і Митько.
— Зачинена; і двері помальовані наново; очевидно віднаймається.
Ось і третій поверх… і четвертий…
— Тут! — Він дуже здивувався: двері в отсю кватиру були відчинені наостіж, там були люде, чути було голоси; він сего ніяк не сподівався. Подумавши трохи, він піднявся по послідних ступнях і увійшов в кватиру.
Її також починювали наново; в ній були робітники; се його якось поразило. Йому здавалося, не знати длячого, що він усе стрітить цілком так само, як лишив тоді, навіть може бути трупи на тих самих місцях на долівці. А тепер: голі стіни, ніякої утвари; дивно якось! Він підійшов до вікна і сів на примурок.
Всего було двох робітників, оба молоді парубки, оден старший, а другий значно молодший. Вони оклеювали стіни новим обоями, білими з лілієвими квітами, місто давних жовтих, перетертих і знищених. Раскольнікову се чогось страх не подобалося; він глядів на отсі нові обої ворожо, начеб жаль йому було, що все так змінили.
Робітники очевидячки загаїлись і тепер наборзі звивали свій папір і збирались домів. Появлення Раскольнікова майже не звернуло на себе їх уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольніков зхрестив руки і став прислухуватись.
— Приходить вона, отся, до мене в ранці, — говорить старший молодшому, — ранесенько-рано, ціла роздягнена. „І що ти, кажу, передімною зуби сушиш, кажу, чого ти до мене прилещуєшся?” — „Я хочу, говорить, Тите Василичу, від нині на завсігди віддатись вам цілком в руки і від вас залежати”. Так ось воно як! А вже як роздягнена: журнал, просто журнал.
— А що се, дядечку, журнал? — запитав молодий.
Він очевидно учився у „дядечка”.
— А журнал се є, любчику ти мій, такі картки, мальовані, і приходять вони сюди до тутешних кравців кождої суботи почтою з заграниці з тим бач, як кому одягатись, чи то хлопам чи бабам. Рисунок, бачиш. Хлопи, чи там по панськи „мущини” все більше в бекешах намальовані, а вже що до бабів, в жіночій части, то, братчику, такі „суфльори”, що віддай ти мені все, та і не розповім!
— І чого то, чого в отсім Пітері[2] нема! — з захватом крикнув молодший. — Крім тата-мами усе є!
— Кромі сего, любчику ти мій, усе найдеш, — навчаючо порішив старший.
Раскольніков встав і пішов в другу кімнату, де передше стояли скринки, постіль і комода; кімната показалась йому страх маленькою без утвари. Обої були ще ті самі; в куті на обоях різько визначалось місце, де стояв вівтарик з образами. Він поглядів і вернувся на вікно. Старший робітник скоса приглядався.— Вам чого, пане? — запитав він нараз, звертаючись до него.
Замісць відповіди Раскольніков встав, вийшов в сіни, вхопив за дзвінок і потягнув. Той самий дзвінок, той самий бляшаний звук! Він потягнув другий, третий раз; він вслухувався і нагадував. Онодішнє, вбиваючо-страшне, невимовно мерзке вражіння починало чим раз яснійше і живійше нагадуватись йому, він здрігався при кождім ударі і йому робилося чим раз любійше та любійше.
— Та чого вам треба? Хто ви такий? — крикнув робітник, виходячи до него.
Раскольніков увійшов знову в двері.
— Кватиру хочу наймати, — сказав він, — оглядаю.
— Фатеру по ночах не наймають; а до того ви повинні з двірником прийти.
— Долівку ось вимили: запускати будуть? — казав дальше Раскольніков. — Тай крови вже нема.
— Якої крови?
— А старуху, що убили з сестрою. Ось ціла калюжа була.
— Та що ти за чоловік? — крикнув стрівожений робітник.
— Я?
— Так.
— А тобі хочеся знати?… Ходім в контору, там скажу.
Робітники непевно глянули на него.
— Нам виходити пора, паночку, загаялись. Ходім, Олексію. Запирати треба, — сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольніков рівнодушно і вийшов вперед, поволеньки спускаючись зі сходів. — Гей, двірник! — крикнув він, виходячи під ворота.
Кілька людей стояло при самім вході до дому на вулиці, призираючись на переходячих: оба двірники, баба, міщанин в капоті і ще инші. Раскольніков пішов просто до них.
— Чого вам? — обізвався оден з двірників.
— В контору ходив?
— Був що лиш. Вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Чого вам?Раскольніков не відповідав і стояв з ними рядом, задумавшись.
— Фатеру оглядати приходив, — сказав підходячи старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де робимо. „Пощо, каже, кров обмили? Тут, каже, вбивство лучилось, а я прийшов наймати”. І в дзвінок став дзвонити, трохи не обірвав. „А ходім, каже, в контору, там усе розповім.” Навязався.
Двірник з недовірям і нахмурившись приглядався Раскольнікову.
— Та хто ви такий? — крикнув він грізно.
— Я Родіон Романич Раскольніков, бувший студент, а жию в домі Шіля, тут в переулку, відсіля недалеко, в кватирі ч. 14. У двірника запитай… мене знає.
Раскольніков проговорив усе те якось ліниво і задумчиво, не повертаючись і пильно вдивляючись в потемнілу вулицю.
— Та ви чого заходили до фатери?
— Оглядати.
— Що там оглядати?
— А ось взяти-б тай завести в контору, — вмішався нараз міщанин і замовк.
Раскольніков через плечі зиркнув на него, подивився уважно і сказав знову тихо і ліниво:
— Ходім!
— Та і завести! — підхопив, набравши смілости, міщанин. — Чого він про те звідувався, у него щось на умі, а?
— Пяний, не пяний, а Бог їх знає, — проворкотів робітник.
— Та вам чого? — крикнув знову двірник, починаючи направду сердитись. — Ти чого навязався?
— Налякався іти в контору? — з усмішкою промовив до него Раскольніков.
— Чого налякався? Ти чого навязався?
— Волоцюга! — крикнула баба.
— Та що з ним толкувати, — крикнув другий двірник, кремезний мужик, в армяку на опашки і з ключами за поясом. — Забирайся!… Справді волоцюга… Гайда! в дорогу.
І вхопивши за плечі Раскольнікова, він витрутив його на вулицю. Той спотикнувся було, але не упав, випростувався, мовчки поглядів на всіх видців і пішов дальше.
— Чудний чоловік, — сказав робітник.
— Чудний тепер став нарід, — сказала баба.
— А все би завести в контору, — додав міщанин.
— Нічого вязатись, — рішив великан-двірник. — Справді волоцюга-промишленник! Сам на те лізе, звісно, а звяжись, не розвяжешся… Знаємо!
— Так іти, чи не іти? — думав Раскольніков, остановляючись посеред дороги на перехрестю і озираючись довкола, начеб дожидав від когось послідного слова. Але нічо не відізвалось ні звідки; все було глухе і мертве, як каміння, по котрім він ступав, для него мертве, для него одного… Нараз, далеко, кроків за двісті від него, на кінци вулиці, в згущаючійся темноті розпізнав він товпу, бесіди, крики… Серед товпи стояла якась коляска… Заблищало серед вулиці світельце. „Що таке?” Раскольніков повернув в правий бік і пішов до товпи. Він дослівно причіплювався до усего, і холодно усміхнувся, подумавши се, бо порішив вже остаточно іти на поліцію і твердо знав, що зараз усе скінчиться.
——————