Вина і кара/Часть II/VII
| ◀ VI | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга VII |
Часть третя, I ▶ |
|
Посеред вулиці стояла коляска вибаглива і панська, запряжена парою горячих сірих коней; в колясці нікого не було, і сам візник, злізши з козла, стояв на боці; коней держали за уздечки. Довкола глотилась купа народу, попереду всіх поліцейники. У одного з них була в руках запалена ліхтарня, котрою він нахиляючись освічував щось там на дорозі, біля самих коліс. Всі говорили, кричали, охкали; візник здавався зчудований і зрідка повтаряв:
— Який гріх! Господи, який се гріх!
Раскольніков перетиснувся по можности і побачив наконець предмет всего того заколоту і цікавости. На землі лежав що лиш роздоптаний кіньми чоловік, без памяти, дуже убого одягнений, але в „панській” одежі, весь в крови. З лиця, з голови текла кров; лице було ціле роздавлене, розшарпане не до пізнання. Видно було, що роздоптали не на жарти.— Батечки! — нарікав візник. — Як тут доглянути? Колиб я гнав, або не кричав на него, а то їхав не поспішно, рівномірно. Всі бачили; брешуть люде, брешу і я. Пяний свічки не поставить — звісно!… Бачу його, вулицю переходить, спотикаєся, трохи не паде, — крикнув раз та другий, та третий, тай придержав коней; а він прямісенько їм під ноги так і повалився! Або нароком, або вже надто був нетверезий… Коні, бачите, молоді, полохливі, — шарпнули, а він скричав, вони далі… от і біда.
— Все якраз так сталось! — роздався чийсь голос в товпі.
— Кричав він, се правда, тричі кричав на него, — відізвався другий голос.
— „Акурат” тричі, всі чули! — крикнув третий.
Все-ж таки в цілости візник був не надто сумний і наляканий. Видно було, що коляска належала богатому панови, котрий дожидав десь-там її приїзду; поліцейники, очевидно немало бідкались, як полагодити сю послідню обставину. Роздавленого треба було занести на поліцію та в лічницю. Ніхто не знав його імени.
Тимчасом Раскольніков перепхався і нагнувся ще близше. Нараз ліхтарня ярко освітила лице нещасного; він пізнав його.
— Я його знаю, знаю! — закричав він, перетискаючись зовсім вперед. — Се чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він ось тут живе, близенько, в домі Козеля… Доктора чим скорше! я заплачу, ось вам!
Він виняв з кишені гроші і показував поліцейникови. Він був в задивляючім зворушенню.
Поліцейники були раді, що довідались, хто роздавлений. Раскольніков назвав і себе, дав свою адресу і всіми силами, начеб діло ішло про рідного батька, намовляв перенести чим скорше непритомного Мармеладова в його кватиру.
— Ось тут, зараз третий дім, — намовляв він, — дім Козеля, Німця богатого… Він тепер, навірно, пяний до дому добирався. Я його знаю… Він пянюга… Там у него сімя, жінка, діти, донька одна є. Пощо таскати до лічниці, тут в домі певно доктор є! Я заплачу!… все таки догляд буде свій, поможуть зараз, а то він умре, заки донесете до лічниці…Він навіть успів всунути незамітно в руку; діло впрочім було ясне і дозволене і на всякий припадок тут поміч була близше. Роздавленого підняли і понесли; найшлися і помічники. Дім Козеля був яких трийцять кроків. Раскольніков ішов позаду, осторожно піддержував голову і показував дорогу.
— Сюди, сюди! На сходи треба вверх головою вносити; обертайте… ось так! Я заплачу і спасибі скажу, — воркотів він.
Катерина Іванівна, як і завсігди, коли тілько мала свобідну хвилинку, зараз бралась ходити взад і вперед по своій маленькій кімнатці, від вікна до печі і наоборот, міцно схрестивши руки на груди, розмовляючи сама з собою і покашлюючи. Останніми часами вона стала чимраз частійше і більше розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятилітною Поленькою, котра, хоч і неодного ще не догадувалась, то за те дуже добре розуміла, що потрібне матері, і тому раз-у-раз слідила за нею своїми великими, розумними очицями, і всіми силами хитрила, щоб показати, що усе розуміє.
Сим разом Поленька роздягала маленького брата, котрому цілий день не здоровилось, щоб уложити його спати. В дожиданню, поки йому перемінять сорочечку, котру в ночі треба було прати, хлопчик сидів на кріслі, мовчаливо, поважно, просто і неподвижно, з простягненими вперед ніжками, і з міцно до купи стуленими пяточками до публики, а пальцями на боки.
Він слухав, що говорила матуся, надувши губки, випяливши очка і не шевелячись, цілком як звичайно повинні сидіти розумні мальчики, коли їх роздягають, щоби ішли спати. Ще менша від него дівчинка, в дочиста рознесених лахах, стояла біля занавіси і ждала своєї черги. Двері на сходи були отворені, щоби хоч трохи охоронитись від хмар тютюнового диму, що втискались із других кімнат і кождої хвилі приневолювали кашляти довго і тяжко бідну сухітницю. Катерина Іванівна, немов би ще більш помарніла за отсей тиждень, і червоні пятна на лицях її горіли ще яркійше, ніж перше.
— Ти не повіриш, ти і представити собі не можеш, Полечко, — говорила вона ходячи по кімнаті, — до якої степени ми весело і пишно жили в домі у таточка, і як отсей пяниця погубив мене і вас всіх погубить. Таточко був статським полковником і вже лиш трохи не те, що ґубернатор; йому оставався всего тільки оден крок, так що всі до него їздили і говорили: „Ми вас вже так і уважаємо, Іване Михайличу, за нашого ґубернатора”. Коли я… кхе! коли я… кхе-кхе-кхе… о, трекляте життя! — скрикнула вона, відпльовуючи мокроту і вхопившись за груди: — коли я… ах, коли на посліднім бали… у предводителя… мене побачила княгиня Безземельна, — котра мене опісля благословила, коли я виходила за твойого тата, Полю, — та зараз запитала: „Чи не отся то мила дівчина, що з шалем танцювала при випуску?…” Розпір, бач, зашити треба; от взяла-б ти голку, та зараз би і зашила, як я тебе учила, а то завтра, кхе! завтра… кхе-кхе-кхе… ще гірше розі-рве! (крикнула вона надірвавшись…) — тоді ще із Петербурга що лиш приїхав камер-юнкер, князь Щегольской… перетанцював зі мною мазурку і на другий таки день хотів приїхати освідчитись; але я сама віддякувала в лестних словах і сказала, що серце моє приналежить давно вже другому. Сей другий був твій батько, Полю; таточко страшно сердився… А вода готова? Ну давай сорочечку; а панчішки?… Ліда, — звернулась вона до маленької донечки. — Ти вже так без сорочки отсю ніч переспи; як-небудь… та панчішки виложи біля неї… Разом випрати… Що сей лахавець не йде, пяниця! Сорочку заносив, як стирку яку, розніс усю.... Вже би усе разом, щоб дві ночі зарядом не мучитись! Господи! Кхе-кхе-кхе-кхе! Знову! Що се? — скрикнула вона побачивши товпу в сінях і людей, що сунулися з якимись ношами в її кімнату. — Що се? Що се несуть? Господи!
— Куди-ж тут покласти? — питав поліцейник, оглядаючись кругом, коли вже внесли в кімнату окровавленого і безпритомного Мармеладова.
— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольніков.
— Розїхали на вулиці! пяного! — крикнув хтось із сіней.
Катерина Іванівна стояла вся бліда і дихала з трудом. Діти настрашились. Маленька Лідочка скрикнула, кинулась до Полечки, обняла її і ціла затремтіла.
Уложивши Мармеладова, Раскольніков кинувся до Катерини Іванівни:
— Ради Бога успокійтесь, не трівожтесь! — говорив він скоро. — Він переходив вулицю, його роздавила коляска, не безпокойтесь, він прийде до себе, я велів сюди нести… я у вас був, памятаєте… Він прийде до себе, я заплачу!
— Допився! — очайдушно крикнула Катерина Іванівна і кинулась до чоловіка.
Раскольніков скоро завважав, що отся женщина не з тих, що то зараз мліють. Душком під головою нещасного найшлася подушка, — про котру ніхто ще не подумав; Катерина Іванівна стала роздягати його, оглядати, поралась і не тратила голови, забувши про себе саму, закусивши свої губи і придавлюючи крики, що були готові вирватись її з груди.
За той час Раскольніков намовив когось збігати за лікарем. Лікар, як показалось, жив в сусіднім домі.
— Я післав за лікарем, — говорив він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Чи нема води?… і дайте серветку, полотенце, що-небудь чим скорше; не знати ще, як він ранений… Він ранений, а не убитий, будьте певні… Що скаже лікар!
Катерина Іванівна кинулась до вікна; там на протолоченім кріслі у куті стояла велика глиняна миска з водою, приготовлена для нічного праня дитячого і чоловікового біля. Се нічне прання доконувалось самою Катериною Іванівною власноручно, що найменше двічи в тиждень, а іноді і частійше, бо дійшли до того, що перемінного біля вже зовсім майже не було і було у кождого члена сімї по одній лише штуці, а Катерина Іванівна не могла стерпіти нечистоти, і радше воліла мучити себе по ночах при своїй слабости, коли всі спали, щоб встигнути до розсвіту присушити мокре білля на розвішенім мотузі і подати чисте, ніж бачити нехарство в домі.
Вона вхопила було за миску, щоб нести її по жаданню Раскольнікова, та трохи не упала під тягаром. Однакож той уже встиг найти полотенце, намочив його водою і став обмивати залите кровю лице Мармеладова. Катерина Іванівна стояла побіч него, з болем переводячи дух і держалась руками за грудь. Їй самій потрібна була поміч. Раскольніков почав розуміти, що він може бути не гаразд зробив, намовивши принести сюди роздавленого. Поліцейник також стояв задуманий.
— Полю! — крикнула Катерина Іванівна, — біжи до Зоні борзенько. Коли не застанеш дома, то все одно, скажи, що батька коні роздоптали і щоб вона таки зараз прийшла сюди… як вернеся. Боржій, Полю! На, закрийся хусткою!
— Сцо духу бізи! — крикнув нараз хлопчина з крісла, і сказавши теє, понурився назад в німе, пряме сидження на кріслі, випяливши оченятка, пятками вперед і з пальцями на боки.
Тимчасом кімната наповнилась так, що яблоку впасти було нікуди. Поліцейники повиходили кромі одного, котрий остався на час і старався вигнати публику, що налізла зі сходів, знова назад на сходи. Зате з дальших кімнат висипали трохи не всі комірники пані Ліппевексель і зразу товпились лиш в дверях, але відтак юрбою звалились в саму кімнату. Катерина Іванівна впала в скажений гнів:
— Хоч би умерти та дали спокійно! — гукнула вона на всю товпу. — Що за видовиско найшли! З папіросами! Кхе-кхе-кхе! В шапках увійдіть ще… Та і справді в шапці оден. Вон! Хоч мертве тіло пошануйте!
Кашель задушив її, все-ж таки лайка придалася. Катерини Іванівни очевидячки трохи побоювались; комірники оден за другим протиснулись назад до дверий з тим дивним внутрішним вдоволенням, яке завсігди замічаємо навіть в найблизших людях при напраснім нещастю з їх ближним і від котрого ні оден чоловік, без виїмку, навіть мимо найщиршого співчуття не свобідний.
За дверми почулись однакож голоси про лічницю і що тут не годиться непокоїти других.
— Умирати вам не годиться! — крикнула Катерина Іванівна і уже кинулась було відчинити двері, щоб розторощити їх цілим громом, але стрілась в дверях з самою панею Ліппевексель, котра тілько що успіла довідатись про нещастя і прибігла зробити порядок. Се була незвичайно сварлива і безглузда Німкиня.
— Ах, Бог мій! — сплеснула вона руками. — Ваш муж пян кінь роздопталь. В лічниць єго! Я хозяйки!
— Амалія Людвиківна! Прошу вас подумати про те, що ви говорите, — гордо почала Катерина Іванівна (з господинею вона завсігди говорила звисока, щоби тая „памятала своє місце”, і навіть тепер не могла відмовити собі сеї приємности), — Амаліє Людвиківна…
— Я вам сказаль раз на завсігди, щоб ви ніколи не сміль говоріль мені Амаль Людвиківна; я Амаль Іван!— Ви не Амаль Іван, а Амалія Людвиківна, а що я не належу до ваших підлих лизунів, як добродій Лебезятніков, котрий сміється тепер за дверми (за дверми дійсно роздався сміх і крик: „зчіпились! помагайбі!”), то і буду завсігди називати вас Амалією Людвиківною, хотяй ніяк не можу порозуміти, для чого вам отся назва не подобається. Ви бачите самі, що лучилось з Семеном Захаричем; він умирає. Прошу вас зараз таки заперти отсі двері і не впускати сюди нікого. Дайте хоч умерти спокійно! Инакше впевняю вас, зараз завтра поступок ваш буде звісний самому ґенерал-ґубернатору. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре памятає Семена Захарича, котрому нераз ставав в пригоді. Всім відомо, що у Семена Захарича було богато приятелів і покровителів, котрих він сам покинув із благородної гордости, почуваючись до нещасної своєї слабости, але тепер (вона показала на Раскольнікова) — нам помагає оден великодушний молодий чоловік, котрий має средства і звязи, і котрого Семен Захарич знав ще дитиною, і будьте переконані, Амаліє Людвиківна…
Все те виголошене було незвичайно швидко, чим дальше, тим поспішнійше, але кашель нараз перервав краснорічивість Катерини Іванівни. В отсю хвилю умираючий прочуняв і застогнав, і вона побігла до него. Хорий отворив очі і, ще не пізнаючи і не понимаючи, почав вдивлятися в Раскольнікова, котрий стояв над ним. Він дихав важко, глибоко і рідко, на краях губ показалась кров; піт виступив на чолі. Не пізнавши Раскольнікова, він неспокійно взявся водити довкола очима. Катерина Іванівна гляділа на него сумним, та все-ж таки строгим поглядом, а з її очей текли сльози.
— Боже мій! У него ціла грудь роздавлена! Всюди кров! — промовила вона в розпуці. — Треба зняти з него всю верхню одежу! Повернися трохи, Семене Захаричу, коли можеш, — крикнула вона йому.
Мармеладов пізнав її.
— Священика! — промовив він хрипливим голосом.
Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилась чолом до віконної рами і в розпуці крикнула:
— О трекляте життя!
— Священика, — промовив знову умираючий, після довшої мовчанки.— Пішли-и-и! — крикнула на него Катерина Іванівна.
Він порозумів і замовк. Несмілим, сумним поглядом відшукував він її очима; вона знову вернулась до него і станула у голов. Він трохи успокоївся, та не на довго. Скоро очі його остановились на маленькій Лідочці, його пестійці, що дрожала в куті, мов в лихорадці, і споглядала на него своїми здивованими, дитячо-цікавими очима.
— А… а… — показував він на неї неспокійно, йому щось хотілося сказати.
— Чого ще? — крикнула Катерина Іванівна.
— Босенька! босенька, — бурмотів він, півумним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.
— Мовчи-и-и! — роздазнено крикнула Катерина Іванівна. — Сам знаєш, длячого босенька!
— Слава Богу, лікар! — крикнув урадуваний Раскольніков.
Увійшов лікар, педантичний старушок, Німець, оглядаючись з недовірчивим видом; підійшов до хорого, взяв пульс, уважно оглянув голову та з помочею Катерини Іванівни розіпняв цілу кровю злиту сорочку і обнажив груди хорого. Цілі груди були розбиті, позагинані, пошматовані; кілька ребер з правого боку зломано. З лівого боку, на самім серци, було зловіще велике, жовтаво-чорне пятно, сильний удар копитом. Лікар захмурився. Поліцейник розповів йому, що роздавленого захопило колесо і тягнуло обертаючи кроків трийцять по камінню.
— Дивна річ, що він ще опамятався, — шепнув потихоньки лікар Раскольнікову.
— Що ви скажете? — запитав той.
— Зараз умре.
— Чи справді ніякої надії?
— Ні найменшої! Вже конає… До того і голова дуже небезпечно ранена… Гм… Правда, можна кров пустити… але… се буде надаремне. Через пять або десять мінут умре нехибно.
— Так вже хоч пускайте кров!
— Та нехай… Все-ж таки я вас упереджаю, се буде зовсім надаремне.
В отсю хвилю почулись ще кроки, глота в сінях розступилась і на порозі появився священик з дарами, сивий старушок. За ним ходив поліцейник, ще з вулиці. Лікар таки зараз уступив йому місце і обмінявся з ним значучим поглядом. Раскольніков упросив лікаря почекати хоч дрібочку. Той стиснув плечима і остався.
Всі відступили. Сповідь тревала дуже коротко. Умираючий вже мало памятався і міг вимовляти тільки уривані, неясні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з крісла хлопчика, і відійшовши в кут до печі, приклякнула і уставила дітей навколішки перед собою. Дівчинка тільки дрожала; хлопчик же, клячучи на голих колінцях, широко піднимав рученьку, хрестився повним хрестом і кланявся до землі, ударяючи чолом, що видимо справляло йому особлившу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і повздержувала сльози; вона також молилася, зрідка поправляючи сорочку на хлопчику і успівши накинути на надто обнажені плечі дівчинки хустину, котру дістала з комоди, не встаючи з колін і молячись. Тимчасом двері з дальших кімнат почали знову отвирати цікаві. В сінях же чим раз тіснійше і тіснійше збивались видці, сусіди із всіх сходів, котрі однакож не переступали за поріг кімнати. Оден тільки недогарок освічував всю сцену.
В отсю хвилю з сіней, крізь товпу живо протиснулась Полечка, що бігала за сестрою. Вона увійшла ледви дихаючи від скорого бігу, зняла з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: „Йде! На вулиці стрітила!” Мати пригнула її на коліна і поставила поруч себе.
Із товпи нечутно і несміло протиснулась дівчина, і дивне було її напрасне появлення в отсій кімнаті, посеред нужди, лахів, смерти і розпуки. Вона була також убого одіта; убір її був вельми дешевенький, але прикрашений по вуличному, під смак і правила, що склались в своїм окремім світі, з ярко і безсоромно виступаючою цілею.
Зоня станула в сінях біля самого порога, та не переходила за поріг і гляділа мов непритомна, не розріжняючи, як виділось, нічого, забувши і про свою перекуплену із четвертих рук, шовкову, неприличну тут, ясну сукню, з довжезним і смішним хвостом, і про безконечну криноліну, що загородила цілі двері, і про ясні черевички і про парасольку, не потрібну в ночі, але котру вона взяла з собою, і про смішний, соломяний, круглий капелюшок з ярким, огненної барви пером. З під отсего по дитячому на бакир надітого капелюшка виглядало худеньке, бліде і налякане личко, з отвореними губами і з неподвижними від переляку очима.
Зоня була дрібного росту, вісімнайцятилітна, худенька але досить гарна білявочка, з прекрасними голубими очима. Вона безнастанно гляділа на постіль, на священика; вона також засапалась від скорого ходу. Наконець шепіт, деякі слова в товпі, здається, до неї долетіли. Вона здрігнулась, переступила через поріг і станула в кімнаті, але знову лиш при самих дверях.
Сповідь і причастіє скінчились. Катерина Іванівна знов підійшла до постелі мужа. Священик відступив і відходячи звернувся було сказати два слова науки і потіхи Катерині Іванівній.
— А куди я отсих діну? — різко і роздразнено перебила вона, показуючи на дітвору.
— Бог милосерний; надійтесь на поміч Всевишнього, — почав було священик.
— Е-ех! Милосерний, та не для нас.
— Се гріх, гріх, пані, — завважав священик, хитаючи головою.
— А се не гріх? — крикнула Катерина Іванівна, показуючи на умираючого.
— Бути може ті, що були мимовільною причиною, схочуть винагородити вас хоч би за втрату доходів…
— Не розумієте ви мене! — роздразнено крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. — Та і за що винагороджувати мене? Адже-ж він сам пяний під коні поліз! Яких доходів? Від него не доходи, а тільки мука була. Та-ж він, пяниця, все пропивав! Нас обкрадав та в шинок носив, їх та моє життя в шинку гайнував! І слава Богу, що умирає! Убутку менше!
— Простити би треба в передсмертну годину, а се гріх, пані, такі чувства — великий гріх!
Катерина Іванівна поралась коло хорого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, справляла подушки і розмовляла з священиком, лиш зрідка посеред роботи звертаючись до него. Однакож тепер вона нараз накинулась на него, майже непритомна від гніву.
— Ех, батюшка! Слова та лиш слова! Простити! Адже він прийшов би сьогодня пяний, як би ось не роздавили його, сорочка на нім одна, ціла запачкана та розношена, так він би розвалився хропіти, а я би до досвіту в воді хляпалась, бруди би його та дитячі жмякала та опісля висушила би за вікном та скоро-б лиш свитати стало, я зашивати би сіла, — от моя і ніч!… Та чого вже тут про прощення говорити! І се я йому простила!
Глубокий, страшний кашель перервав її слова. Вона відплюнула в хустинку і ткнула її на показ священикови, з болем придержуючи другою рукою груди. Хустинка була ціла в крови…
Священик поник головою і не сказав нічого.
Мармеладов був в послідній аґонії; він не зводив своїх очей з лиця Катерини Іванівни, що нахилилась знову над него. Йому заєдно хотілось щось їй сказати; він було і почав, з трудом порушаючи язиком і неясно вимовляючи слова, однак Катерина Іванівна, як лиш порозуміла, що він хоче просити у неї прощення, таки зараз приказуюче крикнула на него:
— Мовчи-и-и! Не треба!… знаю, що хочеш сказати!…
І хорий замовк; але в отсю хвилю блукаючий погляд його упав на двері і він побачив Зоню....
До сеї пори він не завважав її: вона стояла в куті і в тіни.
— Хто се? Хто се? — промовив він нараз хрипливим, задихливим голосом, цілий стрівожений, з перестрахом показуючи очима на двері, де стояла донька, і намагаючись припіднятися.
— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула знову Катерина Іванівна.
Але він з надприродним висиленням успів опертися на руці. Він дико і неподвижно глядів якийсь час на доньку, начеб її не пізнавав. Та і ні разу ще він не бачив її в такім костюмі. Аж ось він пізнав її, принижену, пригноблену, помішану і пристиджену, як покірно дожидала своєї черги розпрощатись з умираючим батьком. Безконечний біль виразився на його лиці.
— Зоню! донечко! прости! — крикнув він, і хотів було простягнути до неї руку, але стративши опору, захитався і повалився з дивана прямо лицем на землю; метнулись піднимати його, поклали, однак він вже дотлівав.
Зоня слабо зойкнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в отсім обняттю. Він умер у неї в руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши труп мужа. — Ну, що тепер почати! Чим я поховаю його! А чим то їх, їх чим завтра накормити?
Раскольніков підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно, — почав він до неї, — минувшого тижня ваш покійний чоловік розповів мені усе своє життя і всі обставини… Будьте переконані, що він говорив про вас з найбільшим поважанням. З онтого вечера, коли я довідався, як він всім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, мимо своєї нещасної слабости, з онтого вечера ми і остали приятелями… Позвольте-ж мені тепер… помочи… — сплатити довг мій покійному приятелеви. Ось тут… двайцять рублів, здається, — і коли се може стати вам в пригоді, то… я… одним, словом, я зайду, — я напевно зайду… я може бути ще завтра зайду… Здорові будьте!
І він швидко вийшов з кімнати, перетискаючись по можности скоро крізь товпу на сходи; але в товпі зіткнувся з Никодимом Томичем, котрий довідався про нещастя і прийшов розпорядитись особисто. Від сцени в конторі вони не бачились, все-ж таки Никодим Томич зараз пізнав його.
— А се ви? — запитав він його.
— Умер, — відповів Раскольніков. — Був лікар, був священик, все в порядку. Не трівожте надто бідної женщини, вона і без того сухітниця. Ободріть її, коли чим можете… Та ви добрий чоловік, я знаю… — додав він з усмішкою, глядячи йому просто в вічі.
— А як ви, однакож, кровю замаргались, — завважав Никодим Томич, побачивши при світлі ліхтарні кілька свіжих плям на камізольці Раскольнікова.
— Так, замаргався… я цілий в крови! — промовив з якимсь особлившим виразом Раскольніков, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов долів сходами.
Він сходив поволи, не спішачись, цілий в горячці, і, не знаючи того, повний якоїсь нової, непонятної охоти до життя, котра нечайно, нараз, мовби повною, могучою струєю налила ціле його єство. Се чувство подекуди подобало на чувство засудженого на кару смерти, котрому відразу і ненадійно обявляють помилування. На половині сходів догонив його вертаючий домів священик; Раскольніков мовчки перепустив його вперед, обмінявшись з ним німим поклоном. Коли вже спускався долів послідними ступнями, він почув нараз поспішні кроки за собою. Хтось доганяв його. Се була Полечка; вона бігла за ним і кликала його:
— Слухайте! Слухайте!
Він обернувся до неї. Дівчина збігла долів останніми сходами і станула безпосерено перед ним о ступень висше. Бліде світло добувалось з подвіря. Раскольніков побачив худеньке, все-ж таки миле личко дівчинки, що усміхалось до него і весело, по дитинячи гляділо на него. Вона прибігла з порученням, котре очевидячки їй самій дуже подобалось.
— Слухайте, як вас зовуть?… а ще: де живете? — запитала вона поспішно засапаним голосочком.
Він положив їй обі руки на плечі і з якоюсь розкошею дивився на неї. Йому так любо було на неї глядіти, — він сам не знав длячого.
— А хто вас прислав?
— А мене прислала сестра Зоня, — відповіла дівчинка, ще веселійше усміхаючись.
— Я так і знав, що вас прислала сестра Зоня.
— Мене і матуся також прислала. Коли Зоня стала посилати, матуся також підійшла і сказала: „Біжи чим скорше, Полечко!”
— Любите ви сестру Зоню?
— Я її більше всіх люблю! — з якоюсь особлившою твердістю промовила Полечка і усмішка її стала нараз поважнійшою.
— А мене любити будете?
Замісць відповіди він побачив наближившеся до него личко дівчинки і пухкі її губочки протягнулись до него наівно та поцілували його. Рівночасно тоненькі, як сірники, руки її обгорнули його кріпко, голова склонилась до його грудей і дівчинка тихо заплакала, тулячись лицем до него все дуще і дуще.
— Таточка жаль! — промовила вона по хвилі, піднимаючи своє заплакане личко і витираючи руками сльози. — Стільки нещастя на нас у послідні часи звалилось, — додала вона несподівано, з тим особливо-поважним видом, котрий насилу прибирають діти, коли захочуть відразу говорити як „великі”.
— А таточко вас любив?— Він Лідочку більше всіх нас любив, — тягнула вона дуже поважно і не усміхаючись, вже цілком як говорять „великі”, — длятого любив, що вона маленька і длятого ще, що хора, і її завсігди гостинця приносив, а нас він читати учив, а мене граматики і Закона Божого, — додала вона з достоїнством, — а матуся нічого не говорила, тілько ми знали, що вона се любить, і таточко знав, а матуся мене хоче по француськи учити, бо мені вже пора образуватись.
— А молитися ви умієте?
— О, як би ні, уміємо! давно вже; я вже велика, отже молюся сама про себе, а Кольо з Лідочкою разом з матусею в голос; наперед „богородицю” змовлять, а потім ще одну молитву: „Боже прости і благослови сестрицю Зоню”, а потім ще: „Боже прости і благослови нашого другого таточка”, бо старший наш таточко вже умер, а отсей нам вже другий, а ми і за него також молимось.
— Полечко, мене зовуть Родіон; помоліться колинебудь за мене, „і раба Родіона”. — більш нічого.
— Ціле моє життя буду за вас молитися, — горячо промовила дівчинка і нараз знов засміялась, кинулась до него і знов обняла його.
Раскольніков сказав її своє імя, дав адресу і обіцявся завтра напевно зайти. Дівчина відійшла від него незмірно урадована. Була одинайцята година, коли він вийшов на вулицю. Через пять мінут він стояв на мості, рівно на тім самім місци, з котрого передше кинулась женщина.
— Досить! — промовив він рішучо і торжественно, — проч мари, проч напускані страхи, проч привиди! Є життя! Або-ж я тепер не жив? Не умерло ще моє життя враз з старою старухою! Царство їй небесне і, — доста, бабусю, пора спочивати. Царство розсудку і світла тепер і… волі, і сили… і побачимо тепер! Поміряємось тепер! — додав він гордо, начеб звертаючись до якоїсь темної сили і визиваючи її. — А я вже приставав жити на аршині простору!
—… Недомагаю я дуже в отсю хвилю, однакож… здається, ціла слабість минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. Але, але: дім Починкова, се два кроки. Вже конечно треба зайти до Разумихіна, хотяй би й не два кроки… нехай виграє заклад!… нехай і він потішиться, — нічого, нехай!… Сили, сили треба; без сили нічого не візьмеш; а силу треба добувати таки силою, ось отсего то вони і не знають — додав він гордо і самоувірено, і пішов, ледви волікучи за собою ноги, з мосту.
Гордість і певність себе росли в нім з кождою мінутою; вже в слідуючу мінуту ставав він не тим чоловіком, що був в попереджаючу. Але що-ж лучилось такого незвичайного, такого особлившого, що так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому мов тому, що вхопиться за соломку, нараз привиділось, що і йому „можна жити, що є ще життя, що не умерло його життя разом із старою старухою”.
Бути може він надто поспішив з отсим заключенням, але він про те не думав.
— А раба ось Родіона попросив я таки помянути, — блиснуло нараз в його голові. — Ну та се… на всякий припадок! — додав він і сам таки зараз засміявся над своїм хлопячим дотепом. Він був в славнім розположенню духа.
Він легко відшукав Разумихіна; в домі Починкова нового комірника вже знали і двірник зараз показав йому дорогу. Вже з половини сходів можна було розпізнати шум і оживлений гамір великого збору. Двері на сходи були отворені на остіж; чулися крики і спори. Кімната Разумихіна була досить простора, а збір складався з яких пятнайцяти люда.
Раскольніков затримався в передпокою. За перегодкою дві служниці господині поралися коло двох великих самоварів, коло фляшок, тарілок і полумисків з пирогом і закусками, перенесеними з хозяйської кухні. Раскольніков післав за Разумихіном. Той прибіг в захваті. З першого погляду було знати, що він незвичайно богато випив, і хотяй Разумихін майже ніколи не міг напитися до пяна, все-ж таки на сей раз було по нім дещо знати.
— Слухай, — поспішив Раскольніков, — я прийшов тільки сказати, що ти заклад виграв і що дійсно ніхто не знає, що з ним може лучитись. Увійти же я не можу: я такий слабий, що зараз упаду. Длятого: як ся маєш? і бувай здоров! А завтра приходи до мене…
— Знаєш що, поведу я тебе домів! Вже коли ти сам кажеш, що слабий, то…
— А гості? Хто сей кучерявий, ось що тепер сюди заглянув?
— Отсей? А кат його знає! Дядьків знакомий, мабуть, а може і сам прийшов… З ними я лишу дядька; се дорогоцінний чоловік; жаль, що ти не можеш тепер познакомитись. А втім, чорт з ними, зі всіми! їм тепер не до мене, та і мені треба відсвіжитись, длятого, брате, ти в пору прийшов; ще дві мінути, і я би там побився з ними, їй-Богу! Відкись такі дурниці… Ти представити собі не можеш, до якої дурноти може наконець договоритись чоловік! Та ні, як не можеш? або-ж то ми самі не плетемо дурниці? Та нехай і плетуть; за те опісля плести не будуть… Посидь мінутку, я приведу Зосимова.
Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольнікова; в нім було видно якусь особлившу цікавість; скоро лице його прояснилось.
— Таки зараз кластись спати, — рішив він, оглянувши по можности пацієнта, — а на ніч зажити би одну штучку. Зажиєте? Я ще передше приготовив… порошочок оден.
— Хоч два, — відповів Раскольніков.
І зараз зажив він порошок.
— Се дуже добре, що ти сам його поведеш, — воркнув Зосимов до Разумихіна, — що завтра буде, побачимо, а сьогодня дуже навіть не зле: значна переміна до ліпшого. Вік жий, вік учись…
— Знаєш, що мені тепер Зосимов шепнув, як ми виходили, — бовтнув Разумихін, як тільки вони вийшли на вулицю. — Я, брате, тобі не все просто скажу, бо вони дурні. Зосимов велів мені балакати з тобою по дорозі і тебе наклонити балакати, а опісля йому розповісти, бо у него ідея… що ти… божевільний, або близький до того. Представ ти собі таке! По перше, в тебе тричі більше розуму як в него, по друге, коли ти не помішаний, так тобі наплювати на те, що у него така глупість в голові, а по третє, сей кусень мяса, та ще по спеціяльности своїй — хірурґ, помішавсь тепер на душевних слабостях, а що дотикається тебе, то збила його зовсім з толку нинішня розмова твоя з Заметовом.
— Заметов усе тобі розповів?
— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер все до чиста порозумів і Заметов також порозумів… Ну, так, одним словом, Родю… діло в тім… Я тепер пяний трошки… Але се нічого… Діло в тім, що отся думка… розумієш? справді у них загніжджувалась… розумієш? Та, бач, з них ніхто не смів її в голос висказати, бо безмисниця нечувана, і особливо, коли сего маляря взяли, усе те розсипалось і потахло на віки. Все-ж таки чого-ж вони дурні? Я тоді Заметова трохи потурбував, — се між нами братчику; прошу тебе, і словом не промовся, що знаєш; я завважав, що у него тверда голова, шельма упрямий; у Лавізи було, — але нині, нині все стало ясне. Головно, сей Ілія Петрович! Він тоді похіснувався твоїм обмороком в конторі, та і самому опісля стидно стало; я, бачиш, знаю…
Раскольніков жадно слухав. Разумихін по пяному виговорювався.
— Я зімлів тоді тому, що було задушно і олійною фарбою пахло, — сказав Раскольніков.
— Ще обясняє! Та і не одна краска: горячка цілий місяць приготовлялась; Зосимов може посвідчити! А тілько як онтой малець тепер прибитий, так ти собі представити не можеш! „Мізинця, говорить, сего чоловіка не стою!” Твойого, бачиш. У него на часи, братчику, добре серце. Але научка, научка, яку ти дав йому сьогодня в „Хрустальнім дворі”, се верх совершенства! Адже-ж ти його настрашив з початку, до дрощів допровадив! та навіть приневолив його знову майже переконатись про все те глупе недоріцтво, а потому, відразу — язик йому виставив: „На, маєш чого хотів!” Славно! славно! Він роздавлений, розторощений тепер! Мистець ти, єй-Богу, так їм і треба! Гей, чом то мене не було там! Чекав він тебе тепер страх. Порфір також бажає з тобою познакомитись…
— А… вже і той. А в божевільних, слухай, мене чому записали?
— Та воно не в божевільних. Я, брате, здається, надто тобі нахляпав… Поразило, бачиш, його колись-тут, що тебе оден тільки отсей пункт інтересує… Тепер ясно, длячого інтересує; знаючи всі обставини… і як се тебе роздразнило тоді, і разом з хоробою сплелося… Я, братчику, пяний трошки, тілько чорт його знає, у него є якась-там своя ідея… Я тобі говорю: на душевних слабостях помішався. А тілько ти плюнь.
З пів мінути оба мовчали.
— Слухай, Разумихіне, — заговорив Раскольніков, — я тобі хочу сказати отверто: я тілько що при мерці був, оден чиновник умер… я там всі свої гроші віддав… та що більше, мене тілько що цілувала одна людина, котра хоч би я і убив кого небудь, також би… одним словом, я там бачив ще другу таку людину… з вогненним пером… та втім, я плутаюсь; я дуже слабий, піддержи мене… зараз будуть, ось і сходи…
— Що з тобою? Що з тобою? — питав затрівожений Разумихін.
— Голова трохи крутиться; та не в тім справа, а в тім, що мені так сумно, так сумно! Наче тій женщині… справді! Дивись: се що? Дивись! дивись!
— Що таке?
— Хіба не видиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? крізь щелину…
Вони вже стояли перед останніми сходами, просто дверий господині, і дійсно видно було здолу, що в комірці Раскольнікова було світло.
— Дивне! Настка, може бути, — завважав Разумихін.
— Ніколи її в отсю пору у мене не буває, та і спить вона давно, але… мені все одно! Бувай здоров!
— Що ти? Та я веду тебе, разом ввійдемо!
— Знаю, що разом ввійдемо, все-ж таки мені хочеться тут стиснути тобі руку і тут з тобою розпращатися. Ну, давай руку, пращай!
— Що з тобою Родю?
— Нічого; ходім; ти будеш свідком…
Вони стали підниматись горі сходами, і у Разумихіна блиснула думка, що Зосимов таки бути може і не помиляється. „Ех! розстроїв я його моєю балаканиною!” — воркнув він про себе. Аж ось підходячи до дверий, вони почули в кімнаті голоси.
— Та що тут таке? — кликнув Разумихін.
Раскольніков перший вхопив за клямку і отворив двері на остіж, отворив і станув на порозі як вкопаний.
Мати і сестра його сиділи у него на дивані і дожидали вже півтора години. Длячого-ж він всего менше їх сподівався і вже зовсім про них не думав, мимо того, що навіть сьогодні повторилася вість про їх виїзд, що вони їдуть і скоро прибудуть? Цілих отсих півтора години вони, перебиваючи собі взаїмно, розпитували Настку, котра стояла і тепер перед ними та вже вспіла розповісти їм усе подрібно. Вони себе не памятали від перестраху, коли вчули, що він „сьогодня втік”, хорий і, як видно з оповідання, в горячці! „Боже, що з ним!” Обі плакали, обі пережили хрестну муку за тих півтора години дожидання.Радісний, одушевлений крик стрітив появлення Раскольнікова. Обі кинулися до него. Але він стояв як мертвий; невиносне, напрасне почуття вини вдарило в него мов громом. Та і руки його не піднимались обняти їх: не могли. Мати і сестра стискали його в обняттях, цілували його, сміялись, плакали… Він ступив крок, захитався і повалився на поміст в безпамяти.
Трівога, крики переляку, зойки… Разумихін, що стояв на порозі, влетів в кімнату, схопив хорого в свої могучі руки, і той в млі ока опинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він матері і сестрі, — се обморок, се байка! Тільки що сказав доктор, що йому значно ліпше, що він цілковито здоров! Води! Ну, ось вже він і приходить до себе, ну, ось і прочуняв!…
І вхопивши за руку Дунечку так, що ледви не викрутив її руки, він пригнув її подивитись на те, що ось вже він і прочуняв. І мати і сестра гляділи на Разумихіна як на провидіння, з розніженням і вдячністю; вони вже чули від Настки, чим був для їх Родя, за весь час слабости, отсей „розважливий молодий чоловік”, як назвала його в той сам вечір, в довіреній розмові з Дунею, сама Пульхерія Александрівна Раскольнікова.