Вина і кара/Часть III/I
| ◀ Часть друга, VII | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя I |
II ▶ |
|
Раскольніков припіднявся і сів на дивані.
Він вяло махнув на Разумихіна, щоб перервати цілий потік його беззвязних і горячих потішень, звернених до матері і сестри, взяв їх обі за руки і мінути дві мовчки вдивлювався то в одну то в другу. Мати налякалась його погляду. В отсім погляді блищала сильна до терпіння любов, але рівночасно було в нім щось неподвижне, навіть мов би безумне. Пульхерія Александрівна заплакала.
Евдокія Романівна була бліда; рука її дрожала в руці брата.
— Ідіть до себе, домів… з ним, — промовив він уриваним голосом, показуючи на Разумихіна, — до завтра; завтра усе… Давно ви приїхали?
— Вечером, Родю, — відповіла Пульхерія Александрівна. — Поїзд страх опізнився. Але, Родю, я нізащо не пійду тепер від тебе! Я ночую тут…
— Не мучте мене! — сказав він, роздразнено махнувши рукою.
— Я останусь при нім! — сказав Разумихін, — ні на хвилинку його не відступлю, і чорт там з всіми моїми, нехай на стіни лізуть! Там у мене дядько президентом.
— Чим, чим я подякую вам! — почала було Пульхерія Александрівна, знову стискаючи руки Разумихіна, але Раскольніков знов перервав її:
— Я не можу, не можу, — роздразнено повтаряв він, — не мучте! доста, ідіть… Не можу!…
— Ходімо, мамочко, хоч із кімнати вийдім на мінуту, — шепнула затрівожена Дуня, — ми його убиваємо, се видно.
— То ані не надивлюся на него, після цілих трох літ! — заплакала Пульхерія Александрівна.
— Погодіть! — задержав він їх знову, — ви раз-по-раз перебиваєте, а у мене думки мішаються… Чи бачили Лужина?— Ні, Родю, але він вже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був так добрий і відвідав тебе сьогодня, — з деякою несмілістю додала Пульхерія Александрівна.
— Так… був так добрий… та, Дунечко, я при сій нагоді Лужинови сказав, що його зі сходів скину і прогнав його до чорта…
— Родю, що ти! Ти мабуть… ти не хочеш сказати, — почала було в переляку Пульхерія Александрівна, але задержалась, споглядаючи на Дуню.
Евдокія Романівна пильненько вдивлювалась в брата і дожидала дальше. Обі вже були повідомлені про зваду від Настки, наскілько тая могла поняти і передати, і натерпілись в непевности та дожиданню.
— Дунечко, — з трудом тягнув дальше Раскольніков, — я сего подружжа не хочу і длятого ти повинна таки завтра при першім слові Лужину відмовити, щоби і духу його не пахло.
— Боже мій! — крикнула Пульхерія Александрівна.
— Брате, подумай, що ти говориш, — різко почала Евдокія Романівна, але таки зараз повздержалась. — Ти може бути тепер не памятаєшся, ти знемагаєш, — покірно додала вона.
— Думаєш, я в горячці? Ні!… Ти виходиш за Лужина для мене. А я жертви не принимаю. І длятого до завтра напиши лист… з відмовою… Ранком дай мені прочитати і кінець!
— Я сего не можу зробити! — крикнула обиджена дівчина. — Яким правом…
— Дунечко, ти також розгорячкована, перестань, завтра… Абож ти не бачиш… — перелякалась мати і кинулась до Дуні. — Ах, ходімо вже ліпше!
— Маячить! — закричав підпилий Разумихін. — А то як би він смів! Завтра весь сей дур вискочить… А сьогодня він дійсно його прогнав. Се так і було. Ну, а отой розсердився… Проповіди держав тут, знанням своїм пописувався та і пішов, взявши хвіст під себе…
— Так отсе правда? — закричала Пульхерія Александрівна.
— До завтра, братчику, — з співчуттям сказала Дуня, — ходімо, матусю… Пращай, Родю!— Слухай, сестрице, — повторив він ще раз, зібравши послідню силу, — я не в горячці; отсе подружжа — підлість. Нехай я підлець, а ти не повинна… першого ліпшого… а я хоч і підлець, та таку сестру за сестру вважати не буду. Або я, або Лужин! Здорові будьте!…
— Та ти з розуму зійшов! Деспот! — заревів Разумихін.
Однак Раскольніков вже не відповідав, а може бути і не в силі був відповісти. Він ляг на диван і відвернувся до стіни в повнім обезсиленню. Евдокія Романівна цікаво поглянула на Разумихіна; чорні очи її блиснули; Разумихін аж здрігнувся під отсим поглядом. Пульхерія Александрівна стояла як поражена.
— Я нізащо не можу відійти! — шептала вона Разумихіну, трохи не в розпуці. — Я останусь тут, де-небудь… Відведіть Дуню.
— І всю справу попсуєте! — відповів також шепотом трохи розярений Разумихін. — Вийдім хоч на сходи. Настко, світи! Клянусь вам, — продовжав він півголосом, вже на сходах, — що колись тут нас, мене і лікаря трохи не побив! Чи розумієте ви се! Самого лікаря! І той уступив, щоб не роздразнювати, а я надолі лишився пильнувати, а він тут одягся і викрався. І тепер втече, коли дразнити будете, втече в ночі та щонебудь і заподіє собі…
— Ах, що ви говорите!
— Та і Евдокії Романівні годі в гостинници самій без вас! Подумайте, де ви стоїте? Чи отсей падлюка, Петро Петрович, не міг вам ліпшої кватири… Та втім, знаєте, я трохи пяний, і тому… про него так виразився; не звертайте…
— Та я піду до тутешньої господині, — наставала Пульхерія Александрівна, — я ублагаю її, щоб вона дала мені і Дуни куток на отсю ніч. Я не можу лишити його так, не можу!
Коли вони так розмовляли, вони стояли на сходах, в сінях, перед самими дверми господині. Настка світила їм з нижнього ступня. Разумихін був в незвичайнім оживленню. Ще пів години тому назад, коли провадив домів Раскольнікова, він був хоч і надто говірливий, що і сам чув, все-ж таки зовсім притомний і майже свіжий, мимо незмірного множества випитого в сей вечір вина. Тепер же стан його походив на якийсь ледви не захват, і рівночасно начеб все випите вино наново із подвоєною силою кинулось йому до голови.
Він стояв з обома женщинами, вхопивши їх обі за руки, розважаючи їх і представляючи їм свої виводи з задивляючою отвертістю, та мабуть для більшого переконання, майже при кождім слові своїм кріпко з усеї сили мов в кліщах стискав їм обом руки до болю і, здавалось, поглощав очима Евдокію Романівну, ні трохи тим не стісняючись.
Від болю вони іноді виривали свої руки з його здоровенного і костистого жменища, однакож він не лиш не замічав, в чім діло, але ще дуще притягав їх до себе. Колиб вони веліли йому таки зараз для своєї услуги кинутись зі сходів стрімголов в долину, то він душком би се виповнив, не розсуджаючи і не хитаючись.
Пульхерія Александрівна, ціла затрівожена думкою про свого Родя, хоч і чула, що молодий чоловік надто вже ексцентричний і за болючо стискає її руку, все-ж таки памятала, що рівночасно він був для неї провидінням, і не хотіла завважувати всіх тих ексцентричних подробиць.
Евдокія Романівна же, мимо такої самої трівоги, хоч і не боязкої була вдачі, з здивуванням й майже з перестрахом стрічала палаючі диким вогнем погляди приятеля свого брата, і тілько безграничне довіря, споводоване розказами Настки про сего дивного чоловіка, повздержало її від покуси втечи від него і потягнути за собою свою матір. Вона розуміла також, що і втікати їм тепер від него вже годі. Та і без того по десяти мінутах вона значно успокоїлась: Разумихін умів якось так в одну хвилю цілий висказатись, в якім би він не був настрою, так що всі скоренько пізнали, з ким мають діло.
— Не мож до господині і дурниця крайня! — казав він, переконуючи Пульхерію Александрівну. — Хоч ви і мати, а як зістанетесь, то доведете його до скажености, і тоді біс знає, що буде! Слухайте, ось що я зроблю: тепер у него Настка посидить, а я вас обох проведу домів, бо вам самим годі іти вулицями; у нас в Петербурзі дотично сего… Ну, наплювати!… Відтак від вас зараз таки біжу сюди і через чверть години, даю вам слово чести, принесу вам звістку: який він? чи спить чи ні? І все друге. Опісля, слухайте! Опісля від вас душком до себе домів, — там у мене гості, всі пяні, — беру Зосимова — се лікар, котрий його лічить, він тепер у мене сидить, не пяний; сей не пяний, сей ніколи не пяний! Тягну його до Родька і відтак зараз до вас, значить в одну годину ви дістанете про него два повідомлення, — і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; се вже не те, що від мене! Коли буде кепсько, клянусь, я вас сам сюди приведу, а буде гаразд, так і кладіться спати. А я цілу ніч тут ночую, в сінях, він і не почує, а Зосимову велю ночувати у господині, щоби був під рукою. Ну, що для него тепер ліпше, ви чи лікар? Адже лікар потрібнійший, потрібнійший. Ну, так і ідіть домів! А до господині не можна; мені можна, а вам ні: не пустять, бо… бо вона дурна. Вона буде зависна на Евдокію Романівну, та і на вас також… А вже на Евдокію Романівну напевне. Се зовсім, зовсім несподіваний характер! Та правда, я також дурень… Наплювати! Ходімо! Чи вірите ви мені? Ну, вірите ви мені або ні?
— Ходімо, матусю, — сказала Евдокія Романівна, — він навірно так зробить, як обіцює. Він воскресив вже брата, а коли правда, що лікар пристане тут ночувати, так чого вже ліпше?
— Ось ви… ви… мене розумієте, бо ви — ангел! — в одушевленню закричав Разумихін. — Ходім!… Настко! Зараз на гору! і сиди там при нім, з світлом; я за чверть години прийду…
Пульхерія Александрівна хоч і не переконалась цілком, та і не противилась більше. Разумихін взяв їх обі під руки і потягнув долів сходами. Все-ж таки він її непокоїв: „хоч і розважливий, і добрий, та чи в силі він виповнити, що обіцює? Адже він так підгуляв!…”
— А, розумію, ви думаєте, що я так підгуляв! — перебив її думки Разумихін, вгадавши їх і ступаючи своїми довжезними крочищами по хіднику так, що обі женщини ледви могли за ним здужати, чого однакож він не завважав. — Байка! Воно правда… я пяний як швець, та не в тім діло; я пяний не від вина. А се, як вас я побачив, мені в голову і вдарило… Та дурень я! Не звертайте уваги: я вас не достойний… Я вас вже ніяк не достойний!… А як відведу вас, таки зараз, тут в каналі, виллю собі на голову два цебри води і готов… Колиб ви тілько знали, як я вас обох люблю!… Не смійтесь і не сердьтеся! На всіх сердьтеся, а на мене не сердьтеся! Я бачите його приятель, отже і ваш приятель. Я так хочу… Я се предчував… Торік, одна хвиля така була… Та ні, цілком не предчував, бо ви як з неба спали. А я, — се байка! — і цілу ніч не буду спати… Онтой Зосимов боявся було, щоб він не зійшов з розуму… От, бачите, длячого його роздразнювати не треба…
— Що ви говорите! — скрикнула мати.
— Не може бути, сам лікар так говорив? — запитала Евдокія Романівна, налякавшись.
— Говорив, але се не те, цілком не те. Він і лік такий дав, порошок, я бачив, а ви ось надїхали… Ох!… Вам би ліпше було завтра приїхати! Се добре, що ми винеслись. А за годину вам про все сам Зосимов донесе. Він, бачите, не такий пяний! І я буду не пяний… А чому-ж то я так нажльопався? А тому, що в спір впровадили клятущі! А я божився, що не буду спорити!… Таке дурне плетуть! Ледви не побився з ними! Я там дядька оставив, предсідателем… Ну, чи повірите: повної безличности жадають, і в тім сам смак находять! Щоб тільки самим собою не бути, щоб всего менше на себе походити! Отсе то у них за найвисший поступ і уважається. І хоч би то дзявкали вони по свойому, а то…
— Послухайте, — несміло перебила Пульхерія Александрівна, але се лиш піддало жару.
— Та ви що думаєте? — кричав Разумихін, ще більш піднимаючи голос. — Ви думаєте, я за те, що вони брешуть? Куди там! Я люблю, коли брешуть! Брехня є одиноким людським привілєєм перед всіми орґанізмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тим я і чоловік, що брешу. Ні до одної правди не доходили, не збрехавши наперед раз чотирнайцять, а може і сто чотирнайцять, і се заслуга в своїм роді; ну, а ми і збрехати, бач, своїм розумом не уміємо! Ти мені бреши, та бреши по свому, і я тебе тоді поцілую. Збрехати по свойому, се майже ліпше, ніж правда повторена за кимсь; в першім припадку ти чоловік, а в другім ти тільки, що птиця! Правда не втече, а життя ось заколотити можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Всі ми ось, всі без виїмку, в справах науки, розвою, думання, винаходів, ідеалів, бажань, лібералізму, розсудку, досвіду і всего, всего, всего, всего, всего, ще в першій приготовляючій клясі ґімназії сидимо! Сподобалось чужим розумом забавлятись, — і вїлись! Чи не так? Чи не добре говорю? — кричав Разумихін, потрясаючи і стискаючи руки обох женщин, — чи не так?— О, Боже, мій, я не знаю, — промовила бідна Пульхерія Александрівна.
— Так, так… хоч і я не в усім з вами згоджуюсь, — поважно докинула Евдокія Романівна і зараз таки скрикнула, бо так болючо на сей раз стиснув він її руку.
— Так? Ви говорите „так”? Ну, так після сего ви… ви… — закричав він в одушевленню. — Ви жерело доброти, чистоти, розуму і… досконалости! Дайте вашу руку, дайте… ви також дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
Він клякнув на коліна серед хідника, на щастя сим разом пустого.
— Перестаньте, прошу вас, що ви робите? — крикнула настрашена до найвисшого степеня Пульхерія Александрівна.
— Встаньте, встаньте! — сміялась і трівожилась також Дуня.
— Нізащо скорше, поки не дастьте руки! Ось так, і досить, і я встав, і ходімо! Я нещасний йолуп, я вас недостойний і пяний, і соромлюсь… Любити я вас недостойний, але клонитись перед вами — се обовязок кождого, коли тілько він не цілковита худобина! Я і склонився… Ось і ваші кімнати, і вже се одно гаразд вчинив Родіон, що нагнав вашого Петра Петровича! Як він смів вас в таких нумерах помістити? Се скандал! Чи знаєте, кого сюди пускають? Адже-ж ви його суджена! Ви заручена, так? Ну, то я вам скажу, що ваш жених падлюка над падлюками!
— Слухайте, пане Разумихін, ви забули… — почала було Пульхерія Александрівна.
— Так, так, ваша правда, я забувся, стидаюсь! — похопився Разумихін — все-ж таки… все-ж таки ви не можете на мене сердитись за те, що я так говорю! Бо я щиро говорю, а не для того що… гм!… се було би підло; одним словом, не длятого, що я в вас… гм!… ну, не треба, не скажу длячого, не смію!… А ми всі зараз пізнали, як він лиш увійшов, що сей чоловік не з наших. Не тому, що він увійшов з запіканими волоссями, не тому, що він своїм розумом спішив пописуватись, а тому, що він вивідач і спекулянт, тому, що він і Жид і дурисвіт, і се видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи пара він вам? О, Боже мій! Бачите, мої пані, — запинився він нараз, вже піднимаючись на сходи, — хоч вони у мене там всі пяні, але за те всі чесні, і хоч ми і брешемо, бо вже-ж і я брешу, але ми добрешемось наконець таки і до правди, бо ми стоїмо на чесній дорозі, а Петро Петрович… не на чесній дорозі стоїть. Я хотяй їх що лиш і болотом обкидав, все-ж таки я їх всіх поважаю; навіть Заметова, хоч не поважаю, так люблю, бо щенок! Навіть онтого бидляку Зосимова, тому бо — він чесний і діло знає… Ну, доста, все сказане і прощене. Прощене? Чи так? Ну, ходім. Знаю я сей коритар, бував, ось тут, під третим числом, тут був скандал… Ну, де ви тут? Котре число, осьме? Ну, так на ніч замкніться, нікого не пускайте. За чверть години вернусь з повідомленням, а відтак знов за пів години з Зосимовим, побачите! Пращайте, біжу.
— Боже мій, Дунечко, що се буде? — сказала Пульхерія Александрівна, налякана і жахливо звертаючись до дочки.
— Успокійтеся, мамочко, — відповіла Дуня, знимаючи з себе капелюшок і загортку, — нам сам Бог післав сего молодого чоловіка, хоч він і простісенько з якоїсь пиятики. На него можна спуститись, впевняю вас. Та і все, що він вже зробив для брата…
— Ах, Дунечко, Бог його знає, чи прийде! І як я могла рішитись оставити Родя! І цілком не так сподівалась я найти його! Який він був насуплений, зовсім нам не рад…
Сльози показались на її очах.
— Ні, се не так, матусю… Ви не приглянулись, ви заєдно плакали. Він дуже розстроєний від тяжкої хороби, — от всему і причина.
— Ах, отся хороба! що се буде, що се буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, несміло заглядаючи в очі доньці, щоб вичитати всю її думку, і вже на половину утішена тим, що Дунечка таки боронить Родя, значить отже простила йому. — Я переконана, що він завтра надумається, — додала вона, випитуючи до кінця.
— А я переконана, що він і завтра буде те саме говорити… про те, — відрізала Евдокія Романівна, і вже сим заткала матері губи, бо тут була точка, про котру Пульхерія Александрівна вже надто боялась тепер заговорювати.
Дуня підійшла і поцілувала матір. Тая мовчки обняла її із всєї сили. Відтак сіла в трівожнім дожиданню повороту Разумихіна, і несміло стала слідити за донькою, котра, схрестивши руки і також в дожиданню взялась ходити взад і вперед по кімнаті, роздумуючи про себе. Таке ходження від кута до кута, в задумі, було звичайною привичкою Евдокії Романівни, і мати завсігди якось боялась нарушати в таку пору її задуму.
Разумихін, розуміється, був смішний з своєю напрасною, по пяному запалавшою страстю до Евдокії Романівни; однак поглядівши на Евдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила схрестивши руки по кімнаті, сумна і задумчива, може бути многі звинилиб його, навіть колиб він був і не підпилий.
Евдокія Романівна була незвичайно гарна собою, — висока, предивно зложена, сильна, самоувірена, — що висказувалось в кождім її русі, і що мимо того ні трохи не віднимало у її поворотів мягкости і понади. Лицем вона подобала на брата, але її мож було навіть назвати красавицею. Волосся у неї було темно-русяве, трохи яснійше ніж у брата; очи майже чорні, полискуючі, горді і рівночасно иноді, на хвилі, незвичайно добрі. Вона була бліда, але не хоробливо бліда; лице її сіяло свіжістю і здоровлям. Рот у неї був трохи начеб за малий, нижня же губа, свіжа і румяна, крихітку виставала вперед, разом з борідкою — одинока неправильність в отсім прекраснім лиці, котра однакож надавала йому особлившу своєрідність і, межи иншим, будьто би надутість. Вираз лиця її заєдно був більш серіозний ніж веселий, замислений, зате як до лиця була їй усмішка, як прикрашав її сміх, веселий, молодий, розкішний!
Легко поняти, що горячий, щирий, простий, чесний, сильний мов казочний герой, і пяний Разумихін, що ніколи не бачив нічого подібного, за першим поглядом стратив голову. Дотого ще припадок, мов нарочно, у перший раз показав йому Дуню в прекрасну хвилю любови і радости із стрічі з братом. Він бачив відтак, як дрігнула у неї в гніві нижня губа в відповідь на зухвалі і невдячно-жорстокі прикази брата, — і не міг устояти.
Він впрочім правду сказав, коли виговорився передше по пяному на сходах, що ексцентрична господиня Раскольнікова, Параскевія Павлівна буде зависна не тільки на Евдокію Романівну, але і на саму Пульхерію Александрівну. Хоч Пульхерії Александрівні було вже років сорок три, то лице її таки ще заховало в собі останки колишньої краси, і крім того ще вона здавалась о много молодшою, ніж була справді, що буває майже завсігди з женщинами, котрі задержали ясність духа, свіжість вражінь і чесне, чисте тепло серця до старости.
Скажемо мимоходом, що задержати усе те є одиноким средством не стратити краси своєї навіть в старости. Волосся її вже починало порошитись снігом і рідніти, маленькі, лучисті морщки вже давно появились довкола очий, ягоди запали і висхли з журби і горя, а все таки отсе лице було прекрасне. Се був портрет Дуньчиного лиця, тілько двайцять літ пізнійше, та кромі ще виразу нижньої губи, котра у неї не виставала наперед.
Пульхерія Александрівна була чувственна, хоч не солодкава, несміла і уступчива, та тільки до певної границі: вона в неоднім могла уступити, на неодно могла пристати, навіть і таке, що противилось її переконанню, все-ж таки завсігди була така точка чесности, правил і крайних переконань, поза котру ніякі обставини не могли приневолити її переступити.
Рівно в двайцять мінут по відході Разумихіна роздались два неголосні, але поспішні удари в двері; він вернувся.
— Не увійду, нема часу! — сказав він поквапно, коли отворили двері. — Спить на всі заставки, знаменито, спокійно, і дай Боже, щоб годин десять переспав. У него Настка; велів їй не виходити до мене. Тепер приведу Зосимова, він вам відрапортує, а відтак і ви до подушки; утомились, я бачу, до крайности…
І він пустився від них коритарем.
— Що за розсудливий і… щирий молодий чоловік! — сказала Пульхерія Александрівна.
— Здається, гарний чоловік! — з деяким жаром відповіла Евдокія Романівна, починаючи знову ходити взад і вперед по кімнаті.
За яку годину дались чути кроки на коритари і другий стук до дверий. Обі женщини дожидали, на сей раз вповні віруючи обітниці Разумихіна: і дійсно він успів привести Зосимова. Зосимов зараз таки згодився покинути бенкет і йти оглянути Раскольнікова, але до женщин пішов нерадо і з великим недовірям, не діймаючи віри пяному Разумихіну. Тілько його самолюбство було зараз успокоєне і навіть погласкане: він переконався, що його дійсно дожидали як оракула.
Він пересидів рівно десять мінут і вповні успів переконати і успокоїти Пульхерію Александрівну. Говорив він з незвичайним співчуттям, все-ж таки здержано і якось напряжено-поважно, цілком як двайцятьсімлітний лікар на важній консультації, і ні одним словечком не відступив від предмету та не зрадив ні найменшого бажання увійти в більш особисті і приватні зносини з обома женщинами. Завважавши ще при вході, як осліпляючо гарна собою Евдокія Романівна, він зараз постарався навіть не бачити її зовсім за весь час відвідин, і звертався заєдно лиш до Пульхерії Александрівни. Все те справляло йому незвичайне внутрішне вдоволення.
Дотично хорого він виразився, що находить його в отсю хвилю в дуже задоволяючім стані. По його думці хороба пацієнта кромі лихого матеріяльного положення в посліді місяці, має ще деякі моральні причини, „є так сказати, продуктом ріжнородних моральних і матеріяльних впливів, трівог, обав, клопотів, деяких ідей… і иншого”.
Завважавши з боку, що Евдокія Романівна стала особливо уважно прислухуватись, Зосимов трохи більше запустився в отсю тему, а на трівожне і несміле питання Пульхерії Александрівни дотично „будьто би деяких підозрінь про помішання”, він відповів з спокійною і отвертою усмішкою, що слова його надто перевеличені; що, очевидно, в хорім дається завважати якась неподвижна думка, дещо зраджаюче мономанію, — бо він, Зосимов, особливо слідить тепер за отсим, незмірно цікавим відділом медицини, — але-ж треба памятати, що майже без перерви до сьогодня хорий був в горячці, і… і без сумніву, приїзд найблизших його кревних покріпить його, розрадить і поділає благородно, — „коли тілько можна буде уникнути нових особливших потрясень”, — додав він значучо. Потім встав, поважно і ввічливо поклонився, проваджений благословеннями, горячою вдячністю, просьбами, і навіть протягнутою до него для стиснення, без його допрошування, ручкою Евдокії Романівни, та вийшов незвичайно задоволений своєю гостиною і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; кладіться спати, таки зараз, доконче! — додав Разумихін, виходячи з Зосимовом. — Завтра, як можна найранше, я у вас з рапортом.
— Однакож, що за чудова дівчина отся Евдокія Романівна! — завважав Зосимов, трохи не облизуючись, коли оба вийшли на вулицю.— Чудова? Ти сказав „чудова”! — заревів Разумихін, і нараз кинувся на Зосимова та вхопив його за горло. — Коли ти ще раз осмілишся… Розумієш? Розумієш? — кричав він, потрясаючи його за обшивку і притиснувши до стіни. — Чи чув?
— Та пусти, пяний чорте! — боронився Зосимов, і потім, коли вже той його випустив, подивився на него уважно, та відразу затрясся від сміху.
Разумихін стояв перед ним, опустивши руки, в мрачній і глубокій задумі.
— Розуміється, я осел, — промовив він, мрачний як туча, — але бач… і ти також.
— Ну ні, брате, цілком не також. Я про дурниці не маячу.
Вони пішли мовчки, і що лиш підходячи до кватири Раскольнікова, Разумихін, сильно засуячений, перервав мовчанку.
— Слухай, — сказав він Зосимову, — з тебе гарний хлопець, але ти кромі всіх твоїх поганих прикмет ще і коцур, я се знаю, та ще і мерзенний. Ти нервове, слабе дрантя, ти смакун, ти випасся і в нічім собі відмовити не можеш, — а се вже я називаю болотом, бо се просто доводить до болота. Ти так нечувано себе розпестив, що признаюсь, мені зовсім трудно зрозуміти, як ти можеш бути при всім тім добрим і навіть безкорисним лікарем. На перині спить (доктор бач!), а по ночах встає для хорого! Років через три ти вже не будеш вставати для хорого… Ну там, до чорта, не в тім діло, а ось в чім: ти сьогодня в господининій кватирі ночуєш (ледви удалось мені її намовити!), а я в кухни; ось вам нагода познакомитись швидко! Та не те, що ти думаєш! Тут, брате, і тіни сего нема.
— Та я цілком і не думаю.
— Тут, брате, соромливість, мовчаливість, несмілість, ціломудренність жорстока, і при всім тім — зітхання, і тає як віск, так і тає! Вибав ти мене від неї, ради всіх чортів в пеклі! Страх приподоблива та і не погана!… Заслужу, головою заслужу!
Зосимов зареготався ще голоснійше, як передше.
— Ух, тебе розібрало! Та на що мені її?
— Даю тобі слово чести, заходу не богато, тілько плети дурниці, які хочеш, та сядь біля неї і мели язиком. Дотого-ж ти лікар, пічни лічити від чого-небудь. Клянуся, не пожалуєш. У неї клявікорди стоять; я ось, ти знаєш, трошечки бренькаю; в мене там одна пісенька є, народня, тужненька: „Зальюсь слєзмі ґорючімі…” Вона такі любить, — ну, з пісеньки і почалось: а ти, бач, на фортепяні віртуоз, маестро, Рубінштайн… Кажу тобі, не пожалуєш!
— Та що, ти їй обітниці які робив? Женитись обіцяв, чи що?…
— Нічого, нічого, нічого такого нема! Та вона і не така зовсім; до неї було Чебаров…
— Ну, так кинь її!
— Та годі-ж так кинути!
— Та чому-ж годі?
— Ну, видиш, так якось годі, та тілько. Тут, брате, треба задобрювати.
— Та чого-ж ти до неї лестився?
— Та я зовсім не зводив, я може бути навіть сам зведений задля дурноти моєї, а їй навірно все одно буде, ти чи я, тілько би хто небудь біля неї сидів і зітхав. Тут, брате… Не можу я тобі се виразити, тут, — ну, ось ти математику гарно знаєш, і тепер ще занимаєшся, не випирайся… ну, зачни обясняти її інтеґральне числення, єй-Богу, не жартую, серіозно говорю, їй направду все одно буде: вона буде на тебе глядіти і зітхати, і так цілий рік зарядом. Я їй між иншим дуже довго, два дні з ряду про пруську палату вельмож говорив (бо про що-ж з нею говорити?), — лиш зітхала та пріла! Про любов тільки не заговорюй, — стидлива аж до корчів, — але вдавай, мов то не можеш відійти, — ну, і вистане. Вигідно страх; цілком як дома, — читай, сиди, лежи, пиши… Поцілувати навіть можна, з осторожністю…
— Та нащо мені вона?
— Ех, не можу я тобі розяснити ніяк! Бачиш: ви обоє цілком одно для одного сотворені! Я і передше про тебе думав… Адже-ж ти навірно тим скінчиш! Так чи не все одно тобі — скорше або пізнійше? Тут, брате, перина чоловіка раз-у-раз надить, — ех! та і не одна перина! Тут втягає; тут конець світови, якор, тихе пристанище, пупець землі, трехрибна основа світа, ессенція блинів, масних пирогів, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацабайок, нагрітих постелий, — ну, так ти начеб умер, а рівночасно ти живий, обі вигоди разом! Та, брате, до ката, я забалакався, пора спати! Слухай: я в ночі на часи прокидаюся, ну і сходжу до него поглядіти. Тілько нічого, се байка, усе гарно. Не клопочися і ти особливо, а коли хоч, зайди також оден разок. Але як лиш що завважаєш, маячення, прикладом, або горячку, або що, зараз таки розбуди мене. Та втім, бути не може…