Вина і кара/Часть IV/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта IV |
V ▶ |
|
А Раскольніков пішов просто до дому над каналом, де жила Зоня. Дім був триповерховий, старий і зеленої краски. Він дошукався двірника і одержав від него недокладні вказівки, де жиє кравець Капернаумов. Віднайшовши в куті на подвірю вхід на вузкі і темні сходи, він вийшов наконець на другий поверх і вступив на ґалєрію, що обходила його від сторони подвіря. Якийсь час він дибав потемки і роздумуючи, де би міг бути вхід до Капернаумова, аж ось о три кроки від него отворились якісь двері, він чіпився їх машинально.
— Хто тут? — несміло запитав жіночий голос.
— Се я… до вас, — відповів Раскольніков і увійшов в маленьку передню кімнатку. Тут на продіравленім кріслі, в викривленім міднім підсвічнику стояла свічка.
— Се ви! Господи! — слабо скрикнула Зоня і стала як вкопана.
— Куди до вас? сюди?
І Раскольніков, стараючись не дивитись на неї, чим скорше перейшов в кімнату.
Через мінуту ввійшла зі свічкою і Зоня, поставила свічку і станула сама перед ним, зовсім потеряна, ціла в невиразимім зворушенню і видимо настрашена його несподіваним навіщенням. Нараз румянець кинувся в її бліде лице, і навіть сльози виступили в очах… Їй було і маркотно, і стидно, і солодко… Раскольніков живо відвернувся і сів на крісло, до стола. Душком встиг він обгорнути поглядом кімнату.
Се була велика кімната, але незвичайно низька, одинока, котру віднаймали Капернаумови, затворені двері до котрих находились в стіні з лівого боку. На противній стороні, в стіні з правого боку, були ще другі двері, завсігди заперті наглухо. Там же була друга, сусідня кватира, під иншим нумером. Зоні кімната подобала мов то на сарай, мала вид дуже неправильного чотирокутника, і се робило її вельми дивоглядною. Стіна з трома вікнами, що виходила на канал перерізувала кімнату якось скісно, від чого оден кут, дуже острий, утікав кудись в глубину, так що його при слабім освітленню навіть бачити не можна було добре; другий же кут був вже надто погано тупий.
В цілій отсій великій кімнаті майже зовсім не було меблів. В куті, направо, находилось ліжко; біля него, близше до дверий, крісло. При тій же стіні, де було ліжко, коло самих дверий в чужу кватиру, стояв простий тисовий стіл, покритий голубою скатертю, а при столі два плетені крісла. Дальше у противної стіни, близенько острого кута, стояла невелика з простого дерева комода, що немов би губилась в пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтаві, обтерті, понаддирані і знищені обої почорніли по всіх кутах; видно, тут бувало вогко і холодно зимою. Бідність була видна; навіть при ліжку не було занавіси.
Зоня мовчаливо гляділа на свого гостя, що так уважно і безцеремонно обзирав її кімнату, і навіть почала вкінці дрожати зі страху, мов би стояла перед суддею і рішителем своєї долі.
— Я опізнився… Чи вже буде одинайцята? — запитав він, все ще не піднимаючи на неї очей.
— Є вже, — воркнула Зоня. — Ах, так, є! — поквапилась вона відразу, начеб в тім був для неї єдиний вихід. — Що лиш у господарів годинник вибив… і я сама чула… Є…
— Я до вас у останній раз прийшов, — понуро тягнув дальше Раскольніков, — хоч і тепер був лиш у перший, — я може бути, вас не побачу більше.
— Ви… їдете?
— Не знаю… усе завтра…
— Так ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — дрігнув голос у Зоні.
— Не знаю. Усе завтра рано… Не в тім діло: я прийшов одно слово сказати…
Він підняв на неї свій задумчивий погляд і нараз завважав, що він сидить, а вона заєдно ще стоїть перед ним.
— Що-ж ви стоїте? Сядьте, — промовив він відразу змішаним, тихим і ласкавим голосом.
Вона сіла. Він привітливо і майже з співчуттям вдивлявся в неї з мінуту.
— Яка ви худенька! Ось яка у вас рука! Цілком прозрачна. Пальці як у мертвої.
Він взяв її руку. Зоня слабо усміхнулась.
— Я і завсігди така була, — сказала вона.
— Коли і дома жили?
— Так.
— Ну, та вже розуміється! — вимовив він відривисто і вираз його лиця і звук голосу знову нараз перемінились. Він ще раз оглянувся кругом.— Се ви від Капернаумова наймаєте?
— Так, пане…
— Вони там, за дверми?
— Так… У них також така сама кімната.
— Всі в одній?
— В одній, пане.
— Я би в вашій кімнаті по ночах боявся, — понуро завважав він.
— Господарі дуже добрі, дуже приязні люде, — відповіла Зоня, заєдно ще начеб не опамятавшись і мов потеряна, — і весь утвар, і все… усе господарів. І вони дуже добрі, і діти також до мене часто ходять…
— Вони гикаві, здається?
— Так, пане… Він загикується і кулявий також. І жінка також… Не те, що загикується, а якось не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній дворовий чоловік. А дітей семеро… І тілько старший оден загикується, а другі по просту хорі… а не загикуються… А ви відки про них знаєте? — додала вона з деяким здивуванням.
— Мені ваш батько усе тоді розповів. Він мені усе про вас розповів… І про те, як ви в шестій годині пішли, а в девятій назад прийшли, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах клячала.
Зоня змішалась.
— Я його нині майже направду бачила, — прошептала вона нерішучо.
— Кого?
— Батька. Я йшла вулицею, там недалеко на розі, в десятій годині, а він будьто з переду іде. І цілком, як би він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни.
— Ви проходжувались?
— Так, — поквапно прошептала Зоня, знову змішавшись і понурившись.
— Адже Катерина Іванівна вас ледви не била, коли ви були при батьку?
— Ах ні, що ви, що ви се, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на него Зоня.
— Так ви її любите?
— Її? Та я-якже! — протягнула Зоня жалібно, і мов би страдаючи зложила нараз руки. — Ах! ви її… Колиб ви тілько знали! Адже вона цілком як дитина… Адже у неї розум цілком наче помішаний… від горя. А яка вона розумна була… Яка великодушна… яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте… ах!
Зоня виповіла се майже в розпуці, зворушена і страдаюча і заломлюючи руки. Бліді лиця її знов спаленіли, в очах виразилась мука. Видно було, що в ній страх богато затронули, що її страх хотілось щось виразити, сказати, уймитись. Якесь ненаситне співчуття, коли мож так виразитись, нарисувалось нараз у всіх чертах її лиця.
— Била! Та що се ви! Господи, била! А хоч би і била, так що-ж! Ну, так що-ж? Ви нічого, нічого не знаєте… Се така безталанна, ах, яка безталанна! І хора… Вона справедливости потребує… Вона чиста. Вона так вірить, що у всім справедливість повинна бути, і її домагаєсь… І хоч замучте її, а вона несправедливого не зробить. Вона сама не замічає, як се неможливе, щоб правда була між людьми, і роздражняється… Як дитина, як дитина! Вона праведна, праведна!
— А з вами що буде?
Зоня подивилася питаючо.
— Адже вони на вас остались. Воно, правда, і передше усе було на вас, а покійник на похмілля до вас також ходив просити. Ну, а тепер що буде?
— Не знаю, — понуро озвалась Зоня.
— Вони там остануться?
— Не знаю, вони за ту кватиру завинили; тілько господиня, кажуть, говорила сьогодня, що їх вигнати хоче, а Катерина Іванівна говорить, що і сама ні мінути не останеться.
— Чого се вона так храбрує? На вас надіється?
— Ах, ні, не говоріть так!… Ми одно, спільно жиємо, — нараз знову зворушилась і навіть роздразнилась Зоня, цілком так, як колиб розсердився канарок, або яке друге мале пташеня. — Та і як же їй бути? Ну, як же, як же бути? — запитувала вона, горячучись і зворушаючись. — А як, як вона сьогодня плакала! У неї ум мішається, ви сего не завважали? Мішається; то трівожиться як дитина тим, щоби завтра все прилично було, закуски були і усе… то руки ломить, кровю плює, заводить, відтак бити стане головою в стіну, як в розпуці. А потім знову утішилася, на вас вона заєдно надіється: говорить, що ви тепер її помічник, і що вона де-небудь трохи грошей позичить і поїде в своє місто, зі мною, і пансіон для благородних дівчат заведе, а мене візьме на надзирательку і пічнеся у нас цілком нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнимає, потішає і так вірить! так вірить мріям своїм! Ну, чи мож же їй перечити? А сама, бачите, цілий день сьогодня пере, миє, чистить, порається, корито сама, своєю павутинячою силою, в кімнату втащила, засапалась, закашлялась, так і упала на постіль; а то ми на тандиту ще з нею рано ходили черевики Полечці і Леночці купувати, бо у них всі рознеслись, тільки у нас грошей, бачите, не вистало, як обчислились, дуже богато а богато не вистало, а вона такі маленькі черевички вибрала, бо вона любить те, що гарне, ви не знаєте… Таки в крамниці розплакалась, при купцях, бачите, що не вистало… Ах, як жаль було глядіти!
— Ну і розумію після того, чому ви… так жиєте, — сказав з гіркою усмішкою Раскольніков.
— А вам хіба не жаль? Не жаль? — накинулась знову Зоня. — Адже ви, я знаю, ви посліднє самі віддали, ще нічого не бачивши. А колиб усе те бачили, о, Господи! А скілько раз я її у сльози вводила! Та ще минувшого тижня! Ох, як! Усего на тиждень перед його смертю. Я жорстоко поступила! І скілько, скілько раз я се вчинила! Ах, як тепер, цілий день, згадувати було гірко.
Зоня навіть руки ломила, говорячи, від болю згадки.
— Се, кажете, ви жорстока?
— Та я, я! Я прийшла тоді, — розповідала вона плачучи, — а покійник і говорить: „прочитай мені, говорить, Зоню, в мене голова щось болить, прочитай мені… ось книжка”, якась-там книжка, у него, у Андрія Семенича дістав, у Лебезятнікова, тут живе, він такі смішні книжки раз-по-раз добував. А я говорю: „мені іти пора”, так і не хотіла читати, а зайшла я до них головно, щоб ковнірики показати Катерині Іванівній; мені Лизавета, торговка, ковнірики і нарукавочки дешево принесла, гарненькі, новісенькі і мережані. А Катерині Іванівній дуже подобались, вона наділа і погляділа в зеркало на себе, і дуже, дуже їй сподобались: „подаруй мені, говорить, їх, Зоню, будь ласкава”. Будь ласкава, попросила, і вже так їй хотілось. А куди їй надягати? Так: давні, щасливі часи ось нагадались! Дивиться на себе в зеркало, любується, і ніякого ось, ніякого у неї одіння нема, ніяких, бачите, річей, ось уже стільки літ! І нічого вона ніколи ні в кого не просить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут таки попросила, — так їй сподобались. А я і дарувати пожалувала: „нащо вам, говорю, Катерино Іванівно?” Так я і сказала, нащо. Вже сего то не треба було їй казати! Вона так на мене погляділа, і так їй тяженько, тяженько стало від моєї відмови, що аж жаль було глядіти… І не за ковніриками було жаль, а того, що я відмовила, я бачила. Ах, так би здається, тепер все вернула, все инакше зробила, всі онті сказані слова… Ох, я!… Та що!… Адже вам все рівнодушне!
— Отсю Лизавету, торговку, ви знали?
— Знала… А ви хіба знали? — з деяким здивуванням запитала в відповідь Зоня.
— Катерина Іванівна має сухоти в найвисшій степені, вона небавом умре, — сказав Раскольніков, помовчавши і не відповівши на питання.
— Ох, ні, ні, ні! — і Зоня несвідомим рухом вхопила його за обі руки, мов би благаючи, щоб ні.
— Адже-ж се ліпше, коли умре.
— Ні, не ліпше, не ліпше, зовсім не ліпше! — налякано і без памяти повторяла вона.
— А діти-ж? Куди-ж ви їх тоді візьмете, коли не до себе?
— Ох, вже не знаю! — скрикнула Зоня майже в розпуці і схопилась за голову.
Видно було, що отся думка вже много а много разів в ній самій проблискувала і він лиш сполошив наново сю думку.
— Ну, а коли ви, ще при Катерині Іванівній, тепер, занедужаєте, а вас в лічницю завезуть, ну що тоді буде? — безжалісно наставав він.
— Ах, що ви, що ви! Се вже не може бути! — і лице Зоні викривилось невимовним перестрахом.
— Як же не може бути? — питав дальше Раскольніков з їдкою усмішкою. — Адже ви не заасекуровані? Тоді, що з ними станеться? На вулицю всею купкою пійдуть, вона буде кашляти і просити і об стіну де небудь головою товчи, як сьогодня, а діти плакати… А там упаде, на поліцію завезуть, звідтам в лічницю, умре, а діти…
— Ох, ні!… Бог сего не допустить! — вирвалось наконець із здавленої груди Зоні.
Вона слухала з мольбою, дивлячися на него і складаючи в німій просьбі руки, начеб від него все і залежало.
Раскольніков встав і почав ходити по кімнаті. Се тягнулось з мінуту. Зоня стояла, опустивши руки і голову, в страшній журбі.
— А складувати годі? На чорний день ховати? — запитав він, напрасно задержуючись перед нею.
— Ні, — прошептала Зоня.
— Розуміється ні! А пробували? — додав він ледви не з насмішкою.
— Пробувала.
— І не йшло! Ну, та розуміється! Що і питати!
І знов він взявся ходити по кімнаті. Ще уплило з мінуту.
— Не кождий день заробите, правда?
Зоня ще більше як передше змішалась, і румянець вдарив їй знов в лице.
— Ні, — прошептала вона ледви насилу.
— З Полечкою мабуть те саме буде, — сказав він нараз.
— Ні! не може бути, ні! — як божевільна, голосно закричала Зоня, мов би її нараз ножем ранили. — Бог, Бог так страшної річи не допустить!…
— Та іноді таки допускає.
— Ні, ні! Її Бог охоронить, Бог!… — повтаряла вона, не памятаючи себе.
— Та може і Бога от зовсім нема, — з якоюсь навіть злобною радістю відповів Раскольніков, засміявся і поглядів на неї.
Лице Зоні відразу страшно змінилося: по нім перебігли судороги. З трудним до вираження докором глянула вона на него, хотіла було щось сказати, але нічого не могла вимовити і тілько відразу гірко заплакала, закривши руками лице.
— Ви говорите, у Катерини Іванівни розум мішається; у вас самої він мішається, — промовив він, помовчавши хвилю.
Минуло пять хвилин. Він раз-враз ходив взад і вперед, мовчаливо і не споглядаючи на неї. Наконець підійшов до неї; очі у него блищали. Він взяв її обома руками за плечі і просто поглядів в її заплакані очі. Погляд його був сухий, запалений, острий, губи його сильно дрожали… Нараз він цілий швидко склонився і припавши до долівки, поцілував її ногу. Зоня переражена від него відскочила, як від божевільного. І дійсно він дивився як дочиста божевільний.
— Що ви, що ви се? Передімною! — прошептала вона бліда, і болючо, болючо стиснулось нараз її серце.
Він нараз піднявся.
— Я не тобі поклонився, я всему страданю людському поклонився, — якось дико заголосив він і підійшов до вікна.
— Слухай, — додав він звернувшись до неї після мінути, — я недавно сказав одному обидителеви, що він не стоїть твого мізинного пальця… і що я моїй сестрі зробив сьогодня честь, посадивши її рядом з тобою.
— Ах, що се ви їм сказали! І при ній? — налякано сказала Зоня, — сидіти зі мною честь! Адже-ж я… безчесна… Ах, що се ви сказали!
— Не за безчестя і гріх я сказав отсе про тебе, а за велике страдання твоє. А що ти велика грішниця, то се правда, — додав він майже в захваті, — а гірше всего, тим ти грішниця, що надаремне умертвила і віддала себе. Або-ж се не страшне! Або-ж не страшне, що ти жиєш в отсім болоті, котре так ненавидиш і рівночасно знаєш сама (лиш очі потребуєш отворити), що нікому ти сим не помагаєш і нікого від нічого не спасаєш! Та скажи-ж мені наконець, — промовив він, майже несамовитий, — як такий сором і така низькість в тобі годні поміститись рядом з иншими противними і святими чувствами? Адже справедливше, тисячу раз розумнійше і справедливше було би прямо головою у воду і за одним заходом покінчити!
— А з ними що буде? — слабо запитала Зоня, немов тая мучениця, поглянувши на него, та разом з тим якби зовсім і не здивувавшись його порадою.
Раскольніков дивно поглядів на неї.
Він усе вичитав в однім її погляді. Отже дійсно у неї самої була вже тая думка. Може бути нераз вже і направду обдумувала вона в розпуці, як би за одним заходом покінчити, і то так направду, що тепер майже і не здивувалась над його радою. Навіть жорстокости слів його не завважала (змислу докорів його і окремого погляду його на її нечесть, вона, очевидно, також не завважала, і се він бачив). Але він зрозумів вповні, до якого дивоглядного болю розшарпала її, і вже давно, думка про безчесне і постидне її положення.
— Що-ж, що-ж могло би, — думав він, — до сеї пори повздержати її готовість покінчити за одним заходом?І що лиш тепер порозумів він вповні, чим були для неї отсі бідні, маленькі діти-сирітки, і отся безталанна, півбожевільна Катерина Іванівна, з своїми сухотами, з товченням об стіну головою.
Та не менше йому знову також було ясно, що Зоня з своїм характером і з тим будь-що-будь образованням, яке вона дістала, ніяким світом не могла так оставатись. Все таки для него становило питання: длячого вона так надто довго могла оставатись в тім положенню і не зійшла з розуму, коли вже не в силі була кинутись у воду? Очевидно, він розумів, що положення Зоні случайне явище в суспільности, хоч на нещастя далеко не одиночне і не виключене. Все-ж таки та сама случайність, та дрібочка образовання і ціле її попередне життя могли би, здається, відразу убити її при першім кроці на мерзкій отсій дорозі. Що-ж піддержувало її? Адже-ж не розпуста? Весь отсей сором очевидно дотронувся її тільки механічно; справдішня розпуста ще не дібралась ні одною каплею до її серця — він се бачив; вона стояла перед ним на яві…
— Їй три дороги, — думав він, — кинутись в канал, попасти в дім божевільних, або… або наконець, кинутись в розпусту, що задурює розум і каменить серце.
Остатня думка була йому найбільше всего відражаючою; тілько він був вже скептик, він був молодий, утопіст, отже жорстокий, тож і не міг вірити, що послідний вихід, то є розпуста, був найімовірнійший.
— Та хіба-ж се правда, — закликав він про себе, — чи справді і се сотворіння, що схоронило мимо всего чистоту духа, свідомо дасться втягнути наконець в тую мерзку, вонючу яму? Або може се втягнення вже почалось, і може тому лиш вона і могла витерпіти до сеї пори, що гріх вже не здається її так відражаючим? Ні, ні, се не може бути! — покликував він, як передше Зоня: — ні, від каналу повздержувала її до сеї пори думка про гріх, і вони, ті… А що вона до сеї пори не зійшла ще з розуму… Але хто-ж сказав, що вона не зійшла ще з розуму… Хіба-ж вона при здоровім розсудку? Хіба можна таке говорити, як вона говорить? Хіба при здоровім розсудку можна так судити як вона? Або чи можна так сидіти над погибіллю, просто над вонючою ямою, в котру вже її втягає, і махати руками, і уха затикати, коли їй заговорять про небезпеку? Що вона, чи не чуда жде вона? І навірно так. Хіба-ж все те не признаки помішання?
Він уперто задержався на отсій думці. Сей вихід йому більше подобався, ніж всякий инший. Він почав уважнійше вдивлюватись в неї.
— Так ти отже дуже молишся Богу, Зоню? — запитав він її.
Зоня мовчала, він стояв коло неї і ждав відповіли.
— Що-ж би я без Бога та була? — живо, рішучо прошептала вона, окинувши його бистро заіскреними нараз очима, і кріпко стиснула рукою його руку.
— Ну, так і є! — подумав він, а відтак запитав: — А тобі Бог що за се робить?
Зоня довго мовчала, начеб не могла відповідати. Слабенька грудь її ціла филювала від зворушення.
— Мовчіть! Не питайте! Ви сего не годні!… — скрикнула вона нараз, остро і гнівно поглядаючи на него.
— Так і є! так і є! — повторяв він раз-по-раз про себе.
— Усе робить! — живо прошептала вона і потупилась знову.
— Ось і вихід! Ось і обяснення виходу! — рішив він про себе, з жадною цікавістю приглядаючись її.
З новим, дивним, майже хоробливим чувством вглядався він в се бліденьке, худощаве і неправильне, гранчасте личко, в сі покірливі, голубі очі, що могли блищати таким вогнем, таким суворим, енерґічним гнівом, в отсе маленьке тіло, що ще дрожало від обрушення і гніву, і усе те здавалось йому чим раз більше і більше дивним, майже неможливим.
— Юродива! Юродива! — твердив він про себе.
На комоді лежала якась книжка. Він кождий раз, переходячи взад і вперед, бачив її; тепер же взяв і поглядів. Се був Новий Завіт в великоруськім переводі. Книжка була стара, зужита, в шкірянім переплеті.
— Се звідки? — крикнув він їй через кімнату.
Вона стояла заєдно на тім самім місці, три кроки від стола.
— Мені принесли, — відповіла вона, мов би знехочу і не споглядаючи на него.
— Хто приніс?
— Лизавета принесла, я просила.
— Лизавета! Дивно! — подумав він.
Усе у Зоні ставало для него чим раз дивнійшим і чуднійшим з кождою мінутою. Він переніс книгу до свічки і став перебирати картки.
— Де тут про Лазаря? — запитав він нагло.
Зоня уперто гляділа в землю і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.
— Про воскресення Лазаря де? Відшукай мені, Зоню.
Вона скоса глянула на него.
— Не там шукайте… в четвертім євангелії… — суворо прошептала вона, не наближаючись до него.
— Найди і прочитай мені, — сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро звернувся в бік, приготовившись слухати.
Зоня нерішучо підійшла до стола, недовірчиво вислухавши дивне бажання Раскольнікова. Все-ж таки взяла книжку.
— Або ви не читали? — запитала вона, глянувши на него через стіл зпідлобя. Голос її ставав чим раз більше суворий і строгий.
— Давно… Коли учився. Читай!
— А в церкві не чували?
— Я… не ходив. А ти часто ходиш?
— Н-ні, — прошептала Зоня.
Раскольніков усміхнувся.
— Розумію… Може і батька завтра не підеш хоронити?
— Піду. Я й минувшого тижня була… панахиду служила.
— По кім?
— По Лизаветі. Її топором убили.
Нерви його роздразнялись все більше і більше. Голова починала крутитись.
— Ти з Лизаветою в приязни була?
— Так… Вона була праведна… вона приходила рідко… ніяк було. Ми з нею читали і… говорили. Вона Бога узрить.
Дивно звучали для него сі книжні слова, і знову новість: Якісь тайні сходини з Лизаветою, і обі — юродиві.
— Тут і сам станеш юродивий! Заразливе! — подумав він. — Читай! — сказав він нараз настійчиво і роздразнено.
Зоня заєдно хиталась. Серце її стукотіло. Не сміла якось вона йому читати. Майже з мукою глядів він на „нещасну помішану”.— Нащо вам? Адже ви не вірите?… — прошептала вона тихо і якось задихуючись.
— Читай! Я так хочу! — наставав він. — Адже-ж читала Лизаветі!
Зоня отворила книжку і відшукала місце. Руки її дрожали, голосу не ставало. Два рази починала вона і оба рази не могла вимовити першого речення.
„І був хорий чоловік, іменем Лазар, із села Марії та Марти…” — виголосила вона наконець, насилу, але нараз по третім слові голос зазвенів і урвався, як надто натягнена струна. Віддих перетяло і в груди стало тісно.
Раскольніков розумів почасти, чому Зоня не рішалась йому читати, і чим ліпше се розумів, тим якось грубше і більше роздразнено наставав на читання. Він надто добре розумів, як тяжко було її тепер видавати і зраджувати усе своє. Він поняв, що чувства ті дійсно начеб становили справдішню і вже давну може бути її тайну, може бути ще від самого дитинства, ще в сімї, біля нещасного батька і божевільної від горя мачохи, посеред голодних дітей, відражаючих криків і докорів. Але рівночасно він довідався тепер, і довідався навірно, що хоч і опиралась вона, і боялась чогось незвичайного, принимаючись тепер читати, то все-ж таки разом з тим її невимовно самій хотілось читати, мимо всего суму і всеї обави, і іменно йому, щоби він чув і доконче тепер, — „що би там не вийшло з того опісля…” Він вичитав те в її очах, вгадав з її одушевленого зворушення… Вона перемогла себе, придавила гортанну спазму, що перетяла при початку стиха її голос, і читала дальше одинайцяту главу євангелія Івана. Так дочитала вона до 19-го стиха:
„І богато Жидів поприходило до Марти і Марії, щоб розважити їх по братові їх. Марта, почувши, що іде Ісус, пішла на зустріч Йому. Марія-ж сиділа в хаті. Тоді промовила Марта до Ісуса: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Але і тепер знаю, що чого Ти просиш у Бога, дасть Тобі Бог.”
Тут вона зупинилась знов, стидливо передчуваючи, що задрожить і перерветься наново її голос…
„Ісус говорить їй: Воскресне брат твій. Марта сказала Йому: Знаю, що воскресне в воскресення, у послідній день. А Ісус сказав їй: Я воскресення і життя; хто вірить в мене, хоч і умре, жити буде. І кождий, хто жиє і вірить в мене, не умре на віки. Чи віриш ти сему? Вона каже Йому:”
(І якби з болем віддихаючи, Зоня виразно і з силою прочитала, начеб сама вголос ісповідувала):
„Так, Господи! Вірую, що Ти Христос, Син Божий, котрий прийшов на світ.”
Вона трохи задержалась, бистро підняла на него очі, але чим хутше перемогла себе і стала дальше читати. Раскольніков сидів і слухав нерухомо, не обертаючись, опершись об стіл і глядячи на бік. Дочитала до 32-го стиха.
„А Марія, коли прийшла туди, де був Ісус, і побачила його, упала до ніг Йому і сказала: Господи! колиб Ти був тут, не умер би брат мій. Ісус, коли побачив, що вона плаче, і плачуть Жиди, що прийшли за нею, засмутився і зворушився. І сказав: Де ви його положили? Говорять йому: Господи! Ходи і подивися. І заплакав Ісус. Тоді говорили Жиди: Диви, як він любив його. А декотрі з них сказали: чи не міг той, що отворив очі сліпому, вчинити, щоб і сей не умер?”
Раскольніков обернувся до неї і з зворушенням споглядав на неї: Справді так і є! Вона вже ціла дрожала в дійсній, справдішній лихорадці. Він дожидав сего. Вона приближалась до слова про найбільше і нечуване чудо і чувство великого торжества огорнуло її. Голос її став звінкий, як криця; торжество і радість звеніли в нім і кріпили його. Стрічки мішались перед нею, бо в очах темніло, але вона знала напамять, що читала. При посліднім стиху: „чи не міг той, що отворив очі сліпому…” — вона, понизивши голос, горячо і пристрастно передала сумнів, докір і хулу невіруючих, сліпих Жидів, котрі зараз, за хвилинку, як громом поражені падуть, заридають і увірять… „І він, він, також осліплений і невіруючий, він також зараз учує, він також увірить, так, так! Таки зараз, тепер ще”, маячилось її і вона дрожала від радісного дожидання.
„Ісус же, знову боліючи в душі, приходив до гробу. Се була печера. І камінь лежав на ній. Ісус говорить: Возьміть камінь. Сестра помершого, Марта, каже Йому: Господи! Уже смердить; бо чотири дні, як він у гробі.”
Вона енерґічно ударила на слово чотири.
„Ісус говорить їй: чи не сказав я тобі, що, як будеш вірувати, побачиш славу Божу? І взяли камінь, де лежав умерший. А Ісус підняв очі вгору і сказав: Отче! Дякую Тобі, що почув Ти мене. Та я і знав, що Ти завсігди послухаєш мене; але я сказав се ради народу, що стоїть тут довкола, щоби повірили, що Ти мене післав. І сказавши те, закликав голосно: Лазаре! Виходи з відтам! І вийшов умерший”
(Голосно і восторжено прочитала вона, дрожачи і холодніючи, мов би наочно сама бачила!)
„обвязаний на руках і ногах полотнами, і лице його обвязане було хустиною. Ісус говорить їм: Розвяжіть його і оставте, нехай іде.”
„Тоді многі із Жидів, що прийшли до Марії і бачили, що учинив Ісус, увірили в Него.”
Дальше вона не читала і не могла читати, замкнула книжку і живо встала з крісла.
— Усе про воскресення Лазаря, — коротко і суворо прошептала вона і стала неподвижно, відвернувшись в бік, не сміючи і мов то встидаючись підняти на него очі.
Лихорадочна дрощ її ще не уставала. Недогарок вже давно погасав в кривім підсвічнику, мляво освітлюючи в отсій жебрацькій кімнаті душегуба і блудницю, що в дивний спосіб зійшлися при читанню вічної книги. Проминуло хвилин пять чи більше.
— Я про діло прийшов говорити, — голосно і нахмурившись промовив нараз Раскольніков, встав і підійшов до Зоні. Тая мовчаливо підняла очі. Погляд його був незвичайно строгий і якась дика рішучість відбивалася в нім.
— Я сьогодня рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не пійду до них тепер. Я там усе розірвав.
— Пощо? — крикнула як ошоломлена Зоня.
Недавня стріча з його матірю і сестрою оставила в ній незвичайне вражіння, хоч і їй самій неясне. Вістки про розрив вислухала вона мов громом поражена.
— У мене тепер одна ти, — додав він. — Ходімо враз… Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, ходімо отже разом.
Очі його іскрились.
— Цілком як божевільний! — подумалось Зони.
— Куди іти? — в страху запитала вона і мимохіть подалася взад.
— Або-ж я знаю? Знаю тільки, що по одній і тій самій дорозі, навірно знаю, — тай тілько. Одна ціль!
Вона гляділа на него і нічого не розуміла. Вона розуміла лишень, що він страшно, безконечно нещасливий.
— Ніхто з них нічого не зрозуміє, коли ти будеш їм говорити, — тягнув він дальше, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.
— Не розумію… — прошептала Зоня.
— Потім зрозумієш. Або ти не те саме вчинила? Ти також переступила… змогла переступити. Ти на себе руки наложила, ти загубила життя… своє (се все одно!). Ти могла би жити духом і розумом, а кінчиш на Сінній… Все-ж таки ти видержати не можеш і як останешся сама, зійдеш з розуму як і я. Ти вже і тепер мов би помішана; виходить: нам разом іти, по одній дорозі! Ходімо!
— Нащо? Нащо ви се! — промовила Зоня, дивно тронута і зворушена його словами.
— Нащо? На те, що так годі оставатись — ось нащо! Треба-ж наконець роздумати серіозно і просто, а не по дитячому, плакати і кричати, що Бог не допустить! Ну, що буде, коли в самім ділі тебе завтра в лічницю повезуть? Онтая божевільна і сухітниця умре скоро, а діти? Хіба Полечка не загине? Хіба не бачила ти тут дітей по рогах вулиць, котрих матері милостиню просити висилають? Я провідував, де жиють ті матері і в яких обставинах. Там дітям не можна оставатись дітьми. Там семиліток розпустний і злодій. А все-ж таки діти — образ Христа: „сих є царство небесне”. Він велів їх почитати і любити, вони будуча людськість.
— Що-ж, що-ж робити? — істерично плачучи і заломлюючи руки повторяла Зоня.
— Що робити? Зломити щось треба, раз на завсігди, тай тілько: і страдання взяти на себе! Що? Не розумієш? Колись зрозумієш… Волю і власть, а головно власть! Над всею дрожачою тварею і над всім муравельником!… Ось ціль! Памятай се! Се моя тобі наука на дорогу! Може я з тобою у останній раз говорю. Коли не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді нагадай отсі слова, що чула тепер від мене. І коли небудь, згодом, по богато літах, з життям, може і зрозумієш, що вони означали. Коли-ж прийду завтра, то скажу тобі, хто убив Лизавету. Пращай!
Зоня ціла здрігнулась від страху.
— Та хіба-ж ви знаєте, хто убив? — запитала вона, леденіючи від перераження і дико глядячи на него.— Знаю і скажу… Тобі, одній тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, а просто скажу. Я давно тебе вибрав, щоб се сказати тобі, ще тоді, коли батько твій про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я отсе подумав. Пращай. Руки не давай. Завтра!
Він вийшов. Зоня дивилася на него, як на помішаного, але вона і сама була мов божевільна і чула се. Голова в неї крутилась.
— Господи! Як він знає, хто убив Лизавету? Що значили отсі слова! Страшне!
Все-ж таки рівночасно думка не приходила їй в голову. Куди! Куди!…
— О, він мусить бути страшенно нещасливий!… Він кинув матір і сестру. Длячого? Що було? І що у него в замірах? Що се він їй говорив? Він її поцілував ногу і говорив… говорив (так, він ясно се сказав), що без неї вже жити не може… О, Господи!
В лихорадці і в маяченню провела цілу ніч Зоня. Вона зривалась часто, плакала, руки ломила, або забувалась знову горячковим сном і їй снилась Полечка, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євагелії і він… він, з його блідим лицем і з палаючими очима… Він цілує їй ноги, плаче… О, Господи!
За дверми з правого боку, за тими самими дверми, котрі відділювали кватиру Зоні від кватири Ґертруди Карлівни Ресліхової, була кімната середня, давно вже пуста, що приналежала до кватири пані Ресліхової і віднаймалась нею другим, про що і оповіщали карточки на воротах і наклеєні листки паперу на склах вікон, що виходили на канал.
Зоня здавна привикла уважати отсю кімнату незанятою. А мимо того, цілий сей час, біля дверий в пустій кімнаті перестояв добродій Свидригайлов і притаївшись підслухував. Коли Раскольніков вийшов, він постояв, подумав, пішов на пальцях в свою кімнату, котра припирала до пустої кімнати, взяв крісло і нечутно переніс його під самі двері, що вели в кімнату Зоні. Розмова показалась йому цікавою і значучою, і вельми, вельми йому сподобалась, — так сподобалась, що він крісло переніс, щоб на будуче, хоч завтра прикладом, не попасти знову в неприємність перестояти цілу годину на ногах, а уладитись вигіднійше, щоб вже в кождім відношенню мати повне вдоволення.