Вина і кара/Часть IV/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта V |
VI ▶ |
|
Коли на другий день рано, рівно в одинайцятій годині Раскольніков увійшов в дім …го квартала поліції, в відділ урядника слідчих справ, і попросив дати знати про себе Порфірови Петровичу, то він навіть здивувався тому, як довго не принимали його; уплило що найменше десять хвилин, заки його позвали. А по його обчисленню повинні би були, здається, таки зараз на него і накинутись. Тимчасом він стояв в почекальни, попри него ходили і переходили люде, котрим, як було видно, ніякого до него не було діла. В сусідній кімнаті, що подобала на канцелярію, сиділо і писало кількох писарів, і очевидно було, що ніхто з них не мав навіть поняття: хто і що таке Раскольніков?
Неспокійним і недовірчивим поглядом слідив він довкола себе заглядаючи: чи нема коло него хоч одного тайного погляду, щоб пильнував його, назначеного його стерегти, щоб він куди не утік? Але нічого подібного не було: він бачив тільки самі канцелярські, злегка заклопотані обличчя, потім ще якихсь людей, і нікому тут не було до него ніякої потреби, хоч ішов би він таки зараз на всі чотири сторони світа. Чим раз твердше і твердше укріплялась в нім думка, що коли би дійсно онтой загадочний вчерашній чоловік, онта сновида, що виринула з під землі, усе знав і все бачив, — так чи дали би йому, Раскольнікову, так стояти тепер і спокійно ждати? І невже-ж чекали би його тут, до одинайцятої години, поки йому самому ласкаво схочеться завитати? Виходило, що або той чоловік ще нічого не доніс, або… або по просту він нічого також не знає і сам, своїми очима, нічого не бачив (та і як він міг бачити?) — отже усе те вчерашнє, що лучилося з ним, Раскольніковом, знов таки було зморою, привидом, перебільшеним від роздразненої і хорої уяви його. Отсей здогад ще навіть вчера в часі найсильнійших тревог і розпуки, почав укріплятись в нім.
Передумавши усе те тепер і готовлячись до нового бою, він почув нараз, що дрожить, — і навіть обрушення закипіло в нім при думці, що він дрожить зі страху перед ненависним Порфіром Петровичем. Найбільш відражаючим було для него стрітитись з отсим чоловіком знову: він ненавидів його без міри, безконечно, і навіть боявся, щоб своєю ненавистю як-небудь не зрадив себе. І так сильне було його обрушення, що зараз застановило дрощ; він приготовився увійти з холодним і зухвалим видом і дав собі слово: по можности як найбільше мовчати, дивитись лиш і слухати, бодай хоч на сей раз всіми можливими способами побідити хоробливо-роздразнену свою натуру.
В ту саму хвилю його покликали до Порфіра Петровича. Показалось, що тепер якраз Порфір Петрович був в кабінеті сам оден. Кабінет його — була то кімната ні велика ні мала; стояли в ній: великий стіл до писання перед диваном, обитим цератою, бюро, шафа в куті і кілька крісел, — самі казенні меблі, з жовтого, політурованого дерева. В куті, в задній стіні, чи ліпше сказати в перегородці, були зачинені двері: там дальше, за перегородкою мусіли бути ще якісь кімнати.
При вході Раскольнікова Порфір Петрович зараз притворив двері, в котрі той увійшов, і вони остались на самоті. Він стрітив свого гостя, о скільки можна було бачити, з найвеселійшим і найпривітливійшим видом і що лиш кілька мінут опісля Раскольніков по деяких знаках завважав в нім якби заклопотання, — начеб його відразу збили з толку, або застали на чімсь дуже укритім і тайнім.
— А, ваша милість! Ось і ви… в наших краях… — почав Порфір, простягаючи йому обі руки. — Ну, сідайте-ж, батюшка! Але ви, бути-може не любите, щоби вас називали милістю і… батюшкою, — оттак tout court? За фаміліярність, будьте ласкаві, не гніватися… Ось сюди, добродію, на диванчик.
Раскольніков сів, не зводячи з него очей.
„В наших краях”, вибач за фаміліярність, француське слівце „tout court” і т. д., і т. д., все те були признаки характеристичні.
— Він однакож мені обі руки наставив, та ні одної направду не дав, відтягнув в пору, — блиснуло в нім підозріваючо.
Оба слідили оден за другим, але як тілько їх погляди стрічались, оба з скорістю блискавки відводили їх оден від другого.
— Я вам приніс отсю записку… про годинник, бачите от вона. Чи так написано, чи ще раз переписувати?
— Що? Записка? так, так… не безпокойтесь, цілком як слід, — промовив, мов би спішучи кудись, Порфір Петрович і коли вже сказав се, взяв папір і переглянув його. — Так, цілком як слід. Більше нічого і не треба, — потвердив він тим самим поспішним тоном і положив папір на стіл.
Потім, через мінуту, коли вже говорив про що инше, взяв його знову зі стола і переложив до себе на бюрко.
— Ви, здається, говорили вчера, що хотіли би запитати мене… по формі… про моє знакомство з сею… убитою? — почав наново Раскольніков. — Ну, чого-ж сказав я здається? — блиснуло в нім напрасно. — Ну, чого-ж я так непокоюся тим, що вставив отсе „здається”? — шибнула в нім зараз таки друга думка мов блискавка.
І він нараз почув, що недовірчивість його, від одного лиш зіткнення з Порфіром, від двох лишень поглядів, уже розрослася в млі ока, в чудовищні розміри… і що се страшно небезпечне: нерви роздразняються, зворушення змагається, „Біда! Біда!… Знов проговорюсь”.
— Но-но-но! Не безпокойтесь! Нам не спішно, не спішно, добродію, — воркотів Порфір Петрович, проходжуючись взад і вперед довкола стола, та якось ніби без всякої ціли, начеб кидаючись то до вікна, то до бюра, то знову до стола, то уникаючи підозріваючого погляду Раскольнікова, то знову задержуючись і глядячи на него просто в лице. Незвичайно дивною здавалась при тім його маленька, товстенька і кругла стать, начеб галочка, що точиться на всі боки і зараз відскакує від всіх стін і кутів.
— Маємо час, добродію, маємо час!… А ви курите? Маєте при собі? Ось вам, добродію, цигаретка, — тягнув він дальше, подаючи гостеви папіроску. — Знаєте, я принимаю вас тут, бо моя, бачите, кватира також тут, за перегородкою… казенна, мусите знати, я тепер якийсь час жию даром. Поправки треба було тут деякі зробити. Та тепер майже усе готове… безплатна кватира, знаєте, се славна річ, — а? Як ви думаєте?
— Так, славна річ, — відповів Раскольніков, трохи не насмішливо дивлячись на него.
— Славна річ, славна річ… — повторяв Порфір Петрович, начеб задумавшись про щось цілком инше. — Так! славна річ, — ледви не скрикнув він, та нараз впялив очі в Раскольнікова і станув на два кроки від него.
Се часте, недорічне повторювання, що казенна кватира славна річ, низькістю своєю стояло надто в суперечности з поважним, задумчивим і загадочним поглядом, котрий вліпив він в свого гостя.
Все-ж таки се ще більше піддмухало гнів Раскольнікова і він вже не міг повздержатись від насмішливого і доволі необачного визову.
— А знаєте що, — запитав він нараз, майже аж зухвало глядячи на него і якби любуючись своєю зухвалістю, — адже є здається, таке юридичне правило, такий звичай юридичний — для всіх можливих слідчих урядників — зразу починати здалека, від дрібниць, або навіть від серіозного, та тілько цілком посторонного, щоби, так сказати, осмілити, або ще ліпше, забавити підсудного, приспати його осторожність і опісля нараз, ненадійно тарахнути його в саме тімя яким небудь страшним і небезпечним питанням; чи не так? Про те, здається, в усіх приписах і поученнях до сеї пори свято упоминається?
— Правда, правда… Що-ж, ви думаєте, се я вас казенною ось кватирою… того… а?
І сказавши те, Порфір Петрович прижмурив очі і підморгнув; щось веселе і хитре перебігло по його лиці, зморщки на чолі вигладились, очка звузились, черти лиця розтягнулись, і він нараз залився нервовим, довгим сміхом, трясучись цілим тілом і просто глядячи в очі Раскольнікова. Сей засміявся зразу сам, правда, лише на силу, але коли Порфір, побачивши, що і він також сміється, заходився вже таким реготом, що аж посинів, то відраза Раскольнікова нагло перемогла всю осторожність: він перестав сміятись, насупився і довго та ненависно глядів на Порфіра, не зводячи з него очей за весь час його довгого сміху, що начеб з заміром не хотів скінчитись. Неосторожність була впрочім явна і з обох сторін: виходило, що Порфір Петрович начеб сміявся в очи над своїм гостем, котрий, принимає сей сміх з ненавистю і дуже мало робить собі з того.
Се було вельми значуче для Раскольнікова: він зрозумів, що мабуть Порфір і передше цілком не укривався перед ним, а противно він сам попався таки в лапку; що тут певно є щось, чого він не знає, якась ціль; що бути-може усе вже підготовлене і зараз, як стій викриється і звалиться на него…Він отже зараз приступив просто до річи, встав з місця і взяв шапку:
— Порфіре Петровичу, почав він рішучо, але з доволі сильним роздразненням. — Ви вчера заявили бажання, щоби я до вас зайшов для якихсь допросів (він поклав особливший натиск на слово допросів). Я зайшов до вас, і коли вам чого треба, то питайте, а ні, то позвольте вже мені відійти. Я не маю часу, у мене діло… Мені треба бути на похоронах того самого роздоптаного кіньми чиновника, про котрого ви… також знаєте… — додав він, зараз таки розсердившись за сей додаток, а потім ще гірше розсердившись. — Мені се все надоїло, добродію, чи чуєте, і давно вже… я почасти від сего і хорий був… одним словом, — майже викрикнув він, коли зміркував, що фраза про хоробу ще більше не на місци, — одним словом: будьте ласкаві або робити зі мною слідство, або пустити мене домів таки зараз… а коли робити слідство, то не инакше, як по формі, пане! Инакше не позволю; а длятого, поки що майтеся гаразд, бо нам тепер в двійку нічого робити.
— Господи! Та що ви се! Та яке там слідство, — закудкудакав нараз Порфір Петрович, відразу переміняючи і тон і вид і душком переставши сміятись, — та не непокійтесь прошу, — падькався він, то знову кидаючись на всі боки, то нараз забираючись усаджувати Раскольнікова, — адже ще час, адже ще час, добродію, і усе те байка! Я, противно, такий рад, що ви наконець до нас завитали. Я як гостя вас приймаю. А за сей проклятий сміх ви, батюшка, Родіоне Романовичу, мене звиніть… Родіоне Романовичу? Адже, так, здається, вас по батькови величають?… Нервовий я чоловік, бачите, розсмішили ви мене вже надто остротою вашої замітки; инший раз, справді, затрясусь як ґуміелястика, та так на пів години… Смішливий, бачите, чоловік. Задля комплєксії моєї навіть параліжу боюся. Та сідайте бо, що ви? Зробіть ласку, батюшка, а то подумаю, що ви розсердились…
Раскольніков мовчав, слухав і слідив, усе ще гнівно нахмурений. Однак він сів, все-ж таки не випустив з рук шапки.
— Я вам одну річ, батюшка, Родіоне Романовичу, скажу про себе, так сказати в обяснення характеристики, — говорив, пораючись по кімнаті, Порфір Петрович і, як передше, мов би уникаючи стрітитись очима з своїм гостем. — Я, знаєте, чоловік нежонатий, не світський і незвісний і до того вже чоловік закінчений, закочанілий, добродію, в стовп пішов, і… і… і чи завважали ви, Родіоне Романовичу, що у нас, то є у нас в Росії, пане, і більше всего в наших петербурських кружках, наколи два розумні люде, не надто ще між собою знакомі, але котрі так сказати, взаїмно себе поважають, ось як ми тепер з вами, добродію, зійдуться разом, то цілої пів години ніяк не можуть найти предмету для розмови, — деревеніють оден перед другим, сидять і взаїмно конфузяться. А всім є предмет до розмови, у дам, приміром… у світських, приміром, людей висшого тону, завсігди є предмет до розмови, c'est de rigueur, а середньої верстви люде, як ми — всі склонні до конфузії і неговіркі… Думаючі, значить. Відки се, батюшка, походить? Суспільних інтересів нема у нас, чи може чесні ми вже надто і оден одного обманювати не хочемо, не знаю, пане. А? Як ви думаєте? Та шапку ось відложіть на бік, начеб відходити зараз збираєтесь, справді не мило глядіти… Я противно так радий, добродію…
Раскольніков положив шапку, не перестаючи мовчати і поважно, нахмурено вслухуватись в пусту і недоладну балаканину Порфіра.
— Та що він, в самім ділі хоче відвернути мою увагу глупим своїм базіканням?
— Кавою вас не гощу, не місце, добродію, але мінуток пять чому-ж не посидіти з приятелем, для розривки, — не умовкаючи торочив Порфір, — і знаєте, пане, всі ті службові повинности… та ви, батюшка, не обиджайтесь, що я ось так заєдно ходжу взад та вперед; звиніть, батюшка, обидити вас вже надто боюся, а рух мені таки конечний. Раз-враз сиджу і вже так рад походити хочби мінут пять… гемороїди, добродію… заєдно ґімнастикою збираюсь лічити; там, говорять, статські, дійствительні статські, а навіть тайні совітники охотно через мотузок скачуть, добродію; ось воно як: наука, бачите, в нашім століттю, пане,… А що дотикається отсих тутешніх обовязків, слідств і всеї тої формалістики… ось ви, батюшка, що лиш зволили згадати самі про слідства… так, знаєте, дійсно, батюшка, Родіоне Романовичу, сі слідства иншим разом самого суддю більше ніж підсудного з толку збивають. Про се ви, батюшка, з повною справедливістю і остроумно що тільки завважати зволили. (Раскольніков не завважав нічого подібного). Запутаємось, добродію! Направду запутаєм! бо заєдно, бач одно і те саме, заєдно одно і те саме, як барабан! Он реформа іде і ми хоч в титулах навірно будемо прозвані, хе! хе! хе! А вже про звичаї ось наші юридичні, як ви остроумно зволили виразитись, — так вже зовсім а зовсім з вами згоджуюсь, пане. Ну, хто-ж, скажіть, із всіх підсудних навіть з самого споконвічного мужицтва, не знає, що його, приміром, зразу стануть посторонними питаннями присипляти (після щасливого вашого вираження), а опісля нараз і тарахнуть в саме тімя, обухом, бачите, хе! хе! хе! в саме ось тімя, після щасливого порівнання вашого! Хе! хе! хе! Так ви отже в самім ділі подумали, що я кватирою, бач, хотів вас… Хе! хе! Іронічний же ви чоловік. Ну, не буду! Ах так, при нагоді, одно слівце друге кличе, одна думка другу визиває, — ось ви про форму також передше зволили згадати, дотично слідства, бачите… Та що-ж із форми! Форма, знаєте, в многих припадках дурниця, добродію. Инший раз тілько по приятельськи поговориш, воно і вигіднійше. Форма ніколи не втече, пане, що до сего позвольте мені вас успокоїти, пане; та і що таке на ділі форма, я вас запитаю? Формою годі на кождім кроці стісняти слідователя. Робота слідователя, адже се, так сказати, вільна штука в своїм роді, пане, або щось в тім роді… Хе! хе! хе!…
Порфір Петрович пересапнув з мінутку. Він так і сипав, не устаючи, то бездумні пусті фрази, то нараз підпускав якісь загадочні слівця і таки зараз знов збивався на бездумність. По кімнаті він вже майже бігав, чим раз швидше і швидше порушаючи свої товсті ніжки, заєдно глядячи в землю, засунувши праву руку за плече, а лівою безнастанно помахуючи і виправляючи ріжні рухи, котрі кождий раз в дивний спосіб не підходили до його слів. Раскольніков нараз завважав, що бігаючи по кімнаті, він разів два якось неначе задержувався біля дверий, на одну хвилинку, і начеб надслухуючи… „Чи він жде на що?”
— А се ви справді щиру правду говорите, — знову підхопив Порфір весело, з незвичайною простодушністю глядячи на Раскольнікова (від чого той так і здрігнув і душком приготовився), — дійсно справедливо над юридичними формами так остроумно позволили пожартувати собі, хе! хе! Вже отсі (декотрі очевидно) глубоко психольоґічні звичаї наші, до крайности смішні, та сказати правду і безцільні, особливо коли формою надто стіснені. Так, добродію… Я знову таки про форму: ну, держи я кого небудь за проступника, чи ліпше сказати, підозрівай я когонебудь того, другого, третього, о вину в якійнебудь справі, мені порученій… Адже ви на юриста готовитесь, Родіоне Романовичу?
— Так, готовився…
— Ну, так ось вам, так сказати, і приклад маленький на будуче, — але не подумайте, щоб я вас учити осмілився: адже ви не аби-які статті про проступки друкуєте! Ні, добродію, а так в формі факту маленький приклад осмілюсь подати, — так отже: уважай я, приміром, того, другого, третього за проступника, ну пощо-ж, питаю, буду я його перед часом непокоїти, хотяй би я і докази проти него мав вже? Иншого я і обовязаний, приміром, заарештувати чим скорше, другі же не такого характеру, дійсно; так чому-ж би і не дати йому погуляти по місті, хе хе! Ні, ви, я виджу, не цілком розумієте, так я вам яснійше виложу, добродію: посади я його приміром, надто рано, так уже тим самим я йому моральну, щоб так сказати, опору дам, хе, хе! ви смієтесь? (Раскольніков і не думав сміятись: він сидів стиснувши губи і не пускаючи сього розпаленого погляду з очей Порфіра). Ні, добродію, воно справді так, особливо з декотрим субєктом, бо люде ріжнородні, і над всіми не може бути одна практика… Також ви зволите тепер говорити: докази вини; та воно правда докази потрібні, однак докази, батюшка, мають два кінці, більшою частю по крайній мірі, а я слідчий, значить слабий чоловік, признаюся: рад би слідство, так сказати, по математиці ясно представити, рад би дістати доказ такий, щоби на два рази два чотири походив! Щоб на очевидний і невідпорний доказ походив! Однакож ужию я його не в пору, — хоч би я був і переконаний, що се він, — так я тим сам у себе средства відберу до дальшого його опутання, а длячого? А длятого, що я йому, так сказати, виразне положення дам, психольоґічно його опреділю і успокою, ось він і сховався від мене в свою шкаралупу: пійме наконець, що він арештант. Говорять, напримір, в Севастополю, зараз після Альми, розумні такі люде ух! як боялись, що ось наступає ворог відкритою силою і відразу візьме Севастополь; а як побачили, що ворог волів вибрати правильну облогу і спершу паралельку відкриває, так куди, говорять, урадувались і успокоїлись розумні отсі люде, добродію: по крайности на два місяці, значить, діло затягнулось, бо коли-ж там правильною облогою візьмуть! Знову смієтесь, знову не вірите? Воно, нічого казати, і годі відмовити вам слушности, правда і по вашій стороні, добродію! Се самі лиш одиничні случаї, признаю сам; наведений мною случай справді одиничний, пане! Та тільки, бачите, на що при отсім, сердечний Родіоне Романовичу, памятати треба: адже-ж загального случаю, друже, такого случаю, на котрий всі юридичні форми і правила приміряні і з котрого вони виснувані і в книжки записані, зовсім нема, голубчику, вже для того самого, що кожда справа, кождий, хоч би приміром проступок, як тілько він лучиться, таки зараз і переміняється в цілковито одиничний случай; та ще иноді в який: так таки ні на що давнійше не похожий, пане. Страх, які комічні попадаються иноді случаї в отсім роді, бачите. Та остав я иншого, знаєте такого чоловічка цілком самого: не бери я його і не турбуй, тільки нехай він знає кожду годину і кожду мінуту, або бодай, підозріває, що я усе знаю, усі подробиці, і день і ніч сліджу за ним, невсипущо його пильную, і будь він у мене свідомо під вічним підозрінням і страхом, так божуся вам, йому голова закрутиться, сам прийде, єй-Богу, та иноді ще й начинить щось таке, що вже на два рази два походити буде, так сказати, математичний вид мати-ме — воно і приємно, пане. Се і з мужиком сиволапим може лучитись, а вже з нашим братом, з сучасно-розумним чоловіком, та ще в звісний бік розвиненим, тим паче. Тому то, голубчику, дуже важна штука поняти, в котрий бік розвинений чоловік. А нерви, батечку, нерви, серденько моє, ви їх ось так і забули, друже! адже усе те нині хоре та дрантиве та роздразнене!… А жовчі, знаєте, жовчі в них у всіх скілько! А все те, я вам скажу, при нагоді свого рода копальня, добродію! і яка мені в тім турбота, що він не звязаний ходить по божому світі! Та нехай, нехай собі погуляє до часу, нехай; адже-ж я і без того знаю, що він моя пташина і нікуди не відлетить від мене! Та і куди йому втікати, хе-хе! За границю може? За границю Поляк втече, а не він, тим менше, що я пильную, та і міри предприняв. В глубину краю втече може? Але-ж там мужики жиють, настоящі, споконвічні Русаки; так отже сучасно, бачите, розвитий чоловік радше острог вибере, ніж з такими чужоземцями, як мужики наші, жити буде. Однакож се все дурниця і побічна річ. Що таке: утече! Се формальність; а головне ось не те; не для того одного він не втече від мене, що нікуди втікати: він у мене психольоґічно не втече, хе-хе! Яке гарне слівце! Він по закону природи у мене не втече, хоч би навіть і було куди втікати. Чи бачили ви нетлю перед свічкою? Ну, так само він раз-враз буде, раз-враз буде коло мене як коло свічки крутитись; воля немила стане, стане задумуватись, запитуватись, сам себе навкруги запутає, як в сітях, затрівожить себе на смерть!… Мало того: сам мені яку-небудь математичну штучку в роді два рази двох приготовить, — тільки дав я йому як найдовший антракт… І раз-враз буде, раз-враз буде кругом мене крутитися, чим раз більше звужаючи та звужаючи луч, і — бебех! просто мені в рот і влетить, я його і проковтну, а се вже дуже приємне, хе-хе-хе! Ви не вірите?
Раскольніков не відповідав, він сидів блідий і неподвижний, заєдно з однаковою увагою вдивляючись в Порфіра.
— Лєкція знаменита! — подумав він, холодніючи. — Се навіть вже і не кітка з мишею, як вчера було. Та і не силу-ж він свою мені без потреби показує і… підповідає: він на те надто розумний… Тут ціль инша, тільки, яка? Ах, пусте, братчику, страшиш ти мене і хитриш! Нема у тебе доказів і не істнує вчерашній чоловік! А ти попросту з глумів вивести хочеш, роздразнити мене хочеш по можности чим боржій, та в такім стані і прицупнути, — тілько се даремне, не змудруєш, не змудруєш! Бо пощо-ж до такої степени мені підповідати?… На хорі нерви мої він мабуть числить!… Ні, брате, дарма, не змудруєш, хоч ти може дещо і приготовив… Ну, от і подивимось, що таке ти там приготовив.
І він зібрав всі свої сили, приготовляючись до страшної і незвісної катастрофи. Хвилями його перло кинутись і таки тут на місци задусити Порфіра. Він ще коли входив сюди, сеї злости своєї боявся. Він чув, що засохли його губи, серце калатає, піна запеклася на губах. Все-ж таки рішився він мовчати і не сказати ні словечка до часу. Він порозумів, що се найліпша тактика в його положенню, бо не тілько він не проговориться, але ще противно роздрочить мовчанням свого ворога, і бути-може той навіть йому проговориться. Чи се справді наступить чи ні, але він таки на се надіявся.— Ні, ви, як бачу, не вірите, пане, думаєте усе ще, що я вам невинні жарти пускаю, — підхопив Порфір, чим раз більше веселіючи і без перерви кихикаючи від вдоволення, та починаючи знову походжувати по кімнаті, — воно дійсно, ви не без причини; у мене і фіґура вже так самим Богом устроєна, що тілько смішні думки у других викликає; смішний чоловік тай тільки; але я вам ось що скажу і знову повторю, пане: що ви, батечку, Родіоне Романовичу — вже не гнівайтесь на мене старика, — чоловік ще молодий, бачите, так сказати першої молодости, і длятого висше всего розум людський ставите, як се чинить вся молодіж. Живість і бистрота вашого мозку і буйні доводи вашого розсудку вас зводять з дороги, пане. І се йота в йоту як колишній австрійський гофкріґсрат, оскілько, розуміється, я можу судити про воєнні річи: на папері ось вони і Наполєона розбили і в полон взяли, і вже страх як до подробиць у себе в кабінеті усе докладно обчислили і поладнали, а глядиш, ґенерал Мак і піддається з цілою своєю армією, хе-хе-хе! Бачу, бачу, батюшка, Родіоне Романичу, смієтесь ви надімною, що я, такий статський чоловік, заєдно з воєнної історії приклади підбираю. Та що робити, слабість, люблю воєнне діло, і вже так люблю я читати всі воєнні ті реляції… я направду не свою вибрав карієру. Мені би в війську служити, добродію, єй-Богу так. Наполєоном, ну, бути може і не став би, але майором таки був би, хе-хе-хе! Ну, так я вам тепер, батечку мій, усю правду подрібно виложу дотично онтого, так сказати, одиничного случаю, бачите: дійсність і природа, паночку ви мій, се важна річ, і як иноді найпрозорливше обчислення підрубують! Ей, послухайте старика, серіозно говорю, Родіоне Романичу (говорячи се, заледви трийцятьпять літний Порфір справді неначе відразу постарівся: аж і голос його змінився, і якось так він цілий скорчився), щирий же я чоловік, добродію… Щирий я чоловік, чи ні? Як по вашому?? Вже здається, що більш щирим бути годі: такі, бачите, річи, вам даром розповідаю, та ще нагороди за се не жадаю, хе-хе! Ну, так ось, говорю дальше: бистрота і проворність, по мойому, се славна річ, пане; се, так сказати, окраса природи і утіха життя, і вже які, подумаєш, штуки може вона підпускати, так що де вже, подумаєш, инший раз угадати першому ліпшому бідненькому слідователеви, котрий при тім і сам своєю фантазією запоморочений, як і завсігди буває, бо і він також чоловік! Що-ж, коли, бачите, природа бідненького слідователя виручає, от в чім біда! А про се і не подумає обманена бистротою молодіж, що то „ступає через всі перешкоди”, як ви вельми бистроумно і дотепно зволили вчера виразитись. Він ось припустім і збреше, значить чоловік онтой, одиничний, мовляв, случай, се incognito, і збреше знаменито, як найхитрійше; тут би, здається, і тріюмф, і любуйся плодами своєї бистроти, тимчасом він грим! Та на самім найінтереснійшім, в самім найскандальнійшім місци і попаде в обморок. Воно бути може слабість, духота також инший раз в кімнатах буває, та все-ж таки, бачите, все таки думку піддав! Збрехав, правда, він знаменито, а з природою своєю таки не знав справитись. От в чім, бачите, лапка, пане! Инший раз спускаючись на свою бистроту, стане такий пошивати в дурні чоловіка, що його підозріває, поблідне мов би нарочно, мов би в грі, та надто вже природно поблідне, бачите, надто вже на правду похоже, ось і знову піддав думку! Хоч і виведе в поле, та тільки з першого разу, та за ніч той надумається, коли сам не крайній дурень. Та так воно всюди і завсігди, на кождім кроці! От хоч би: сам стане забігати, пхатись стане, куди і не кличуть, заговорювати стане раз-по-раз про те, про що би, противно, мовчати треба, ріжні алєґорії стане підпускати, хе-хе! Сам прийде і давай питати: чого, мовляв, так довго мене не беруть? Хе-хе-хе! І се, бачите, з найбистрійшим чоловіком може лучитись, з психольоґом і літератом, пане! Зеркало природа, зеркало найпрозрачнійше, пане! Гляди в него і любуйся, ось як, добродію! Та що се ви так поблідли, Родіоне Романовичу, чи не душно вам, чи не отворити віконце?
— О, не треба, нащо! — сказав Раскольніков і відразу залився сміхом. — Що ви таке! Мені нічого!
Порфір задержався проти него, підождав і нараз сам залився сміхом, вслід за ним. Раскольніков встав з дивану, нагло і різько перервавши свій зовсім нервовий сміх.
— Порфіре Петровичу, — промовив він голосно і з натиском, хоч ледви стояв на дрожачих ногах. — Я конець-кінців бачу ясно, що ви направду підозріваєте мене у вбивстві старухи і її сестри Лизавети. Щодо мене, то заявляю вам, що все те мені давно вже надоїло. Коли думаєте, що маєте право мене законно посягати, то посягайте; арештувати, то арештуйте. Однакож сміятись собі в очи і мучити себе я не позволю…
Нараз губи його задрожали, очи запалали скаженістю, і повздержуваний до сеї пори голос зазвучав:
— Не позволю, пане! — крикнув він нараз, із всеї сили стукнувши кулаком в стіл. — Чи чуєте ви се, Порфіре Петровичу? Не позволю!
— Ах, Господи, та що се знову! — скрикнув, як здавалось, в повнім перестраху Порфір Петрович. — Батюшка! Родіоне Романовичу! Рідненький! Батечку! Та що з вами?
— Не позволю! — крикнув ще вдруге Раскольніков.
— Батюшка, тихше! Адже вчують, прийдуть! Ну, що ми тоді їм скажемо? Подумайте! — прошептав в крайнім страху Порфір Петрович, приближаючи своє лице до самого лиця Раскольнікова.
— Не позволю, не позволю! — машинально повторяв Раскольніков, але також відразу цілковитим шепотом.
Порфір скоро відвернувся і побіг отворити вікно.
— Воздуху напустити, свіжого! Та водиці би вам, голубчику, попити, адже се нервовий припадок!
І він метнувся вже до дверий приказати води, але тут таки в куті, в пору, найшлася карафка з водою.
— Батюшка, попийте! — шептав він, біжучи до него з фляшкою, — дійсно поможе.
Переляк і навіть співчуття Порфіра Петровича були так природні, що Раскольніков замовк і з дикою цікавістю став йому приглядатись. Води однакож він не приняв.
— Родіоне Романовичу! Миленький! Та ви оттак з розуму себе зведете, впевняю вас, ех! А-х! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!
Він таки приневолив його взяти склянку з водою в руки. Раскольніков машинально підніс її до губ, однакож опамятавшись, з відразою поставив на стіл.
— Так, справді, припадочок у вас був! Адже ви так знову, голубчику, давнійшу слабість собі навернете, — закудкудакав з приятельським співчуттям Порфір Петрович, впрочім заєдно ще з якимсь занепокоєним видом, — Господи! Та як же так на себе не зважати? Ось і Дмитро Прокопович до мене вчера приходив, — признаю, признаю, добродію, у мене характер зїдливий, поганий, а вони ось що із сего вивели!… Господи! Прийшов вчера, після вас, ми обідали, говорив-говорив, я тільки руки розставив; ну, думаю… ах, ти, Господи! Від вас чи як він приходив? Та сідайте-ж бо, батюшка, присядьте ради Христа!
— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і з чим пішов, — різко відповів Раскольніков.
— Знали?
— Знав. Ну, що-ж після того?
— Та те, бачите, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю, про все повідомлений, батечку! Адже я знаю, як ви кватиру, слухайте, наймати ходили, під саму ніч, коли смеркалося, та в дзвінок стали дзвонити, та про кров питали, та робітників і двірників з толку збили. Ну, я розумію, очевидно, ваш душевний настрій, тодішний, думаю… Та все-ж таки оттак ви себе по просту з розуму зведете, єй-Богу так! Голова вам закрутиться! Обрушення у вас, бачите, вже надто сильно кипить, добродію, благородне обрушення з причини получених обид, зразу від судьби, а відтак від квартальних, отже ви і кидаєтесь сюди і туди, щоби, так сказати, чим скорше спонукати всіх заговорити, і тим усе дораз покінчити, бо надоїли вам ті глупости і всі підозріння ті. Або-ж не так? Чи вгадав, признайтесь, ваш душевний настрій?… Тілько ви оттак не лиш себе, але і Разумихіна заморочите, адже надто вже він добрий чоловік для сего, самі знаєте. У вас, бачите, хороба, а у него чеснота, та хороба і його легко вчепитись може… Я вам, батюшка, ось коли успокоїтесь, розповім… та сідайте-ж, бо, батюшка, ради Христа! Зробіть ласку, відітхніть, лиця у вас нема; та присядьте-ж раз.
Раскольніков сів, дрощ перебігла його і жар виступав на цілім тілі. В глубокім здивуванню, з напруженням слухав він наляканого і по приятельськи йому надскакуючого Порфіра Петровича. Все-ж таки він не вірив ні одному його слову, хоч відчував якусь дивну склонність повірити. Несподівані слова Порфіра про кватиру страшно його поразили:
— Як же се, він отже знає про кватиру? — подумав він нараз, — і ще сам мені розповідає!
— Так, добродію, був майже зовсім такий сам случай, психольоґічний, в судебній нашій практиці, хоробливий такий случай, — говорив дальше, спішно сиплючи словами, Порфір Петрович. — Оден впакував собі на голову також вбивство, бачите, та ще як впакував: цілу, бачите, галюцинацію виснував, факти предложив, обставини розповів, спутав, збив всіх і кождого, а задля чого? Сам він, цілком ненарочно, почасти причиною вбивства був, але тільки почасти, і як довідався про те, що він вбивцям дав понуку і нагоду, засумував, здурів, стало йому маячитись, привиджуватись, звихнувся зовсім, тай переконав самого себе, що він вбийник! Але управляючий сенат наконець діло таки розібрав і нещасний був оправданий і під лікарський надзір відданий. Спасибіг сенатови. Ну, подумайте самі, як же так можна, батюшка? Адже легко і горячки нажитись, коли вже така охота бере роздразняти свої нерви, ходити по ночах, в дзвінки дзвонити та про кров розпитувати! Та усю ту психольоґію знаю я з практики, добродію. Иноді чоловіка так тягне зіскочити з вікна, або з вежі, і тягне так сильно, що опертись годі. Також і дзвінки, бачите… Хороба, Родіоне Романовичу, хороба! Хоробу свою легковажити занадто ви почали. От порадились би досвідченого лікаря, а то що у вас сей бельбас якийсь!… Ви горячкуєте! Се все у вас по просту в горячці діється!…
На хвилину усе так і заходило ходором в голові Раскольнікова.
— Чи справді, чи справді, — проблискувало в нім, — він і тепер бреше? Ні, ні! Неможливе! — відтручував він від себе отсю думку, передчуваючи заздалегідь, до якої степени бішенства і лютости може вона довести його, і відчуваючи, що від скаженого гніву з розуму зійти може.
— Се було не в горячці, се було на яві! — закричав він, напружуючи всі сили свого розсудку, щоб проникнути в гру Порфіра. — На яві, на яві! Чи чуєте!
— Так, розумію і чую, паночку! Ви і вчера говорили, що не в горячці, з притиском навіть впевняли, що не в горячці! Усе, що ви можете сказати, розумію, пане! Е-ех!… Та зверніть-но, Родіоне Романовичу, друже мій, вашу увагу, хоч би, бачите, на отсю обставину. Адже колиб ви були справді, дійсно винні, або там як-не-будь замішані в се прокляте діло ну, чи почали би ви, подумайте! самі напирати, що не в горячці ви се все зробили, а противно при повній памяти? Та ще з притиском впевняти, з упірним таким притиском впевняти, — ну, чи могло би се бути, чи могло би бути, подумайте? Та якраз противно, здається мені. Адже колиб ви до чого почувались, так вам якраз треба-б впевняти, що не инакше, а тільки в горячці! Чи так? Адже так?
Щось лукавого почулося в тім питанню. Раскольніков відсунувся до самої спинки дивана від Порфіра, котрий наклонився до него, і мовчаливо, упірно і зрадливо глядів на него.
— Або ось, дотично добродія Разумихіна, значить дотично того, чи від себе він вчера приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба би впевняти, що від себе приходив, і укрити, що з вашої намови! А ось же ви не укриваєте! Ви якраз настаєте на те, що з вашої намови!
Раскольніков ніколи не наставав на те. Холод перейшов по його спині.
— Ви підшились брехнею і заєдно брешете, — промовив він поволи і слабо, з викривленими в хоробливу усмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю гру ніби то мою знаєте, всі відповіди мої наперед угадуєте, — говорив він, сам майже міркуючи, що вже не важить як слід слів, — застрашити мене хочете… або попросту смієтесь наді мною…
Він упірно глядів дальше на него, говорячи теє, і втім знову безконечна злоба блиснула в його очах.
— Ви брехали і брешете! — крикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найліпшою заслоною для злочинця говорити по можности правду… По можности не скривати, чого скривати не треба. Не вірю я вам!
— Який з вас крутар! — закихикав Порфір. — Та з вами, батюшка, і не дійдеш до кінця; мономанія якась, бачите, в вас засіла. Так не вірите мені! А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо вас дійсно люблю і сердечно добра вам бажаю.
Губи Раскольнікова задрожали.
— Так, бажаю, пане, ще раз вам скажу, — впевняв він, ще раз злегка, по приятельськи ухопившись за руку Раскольнікова, трохи повисше ліктя, — ще раз вам скажу, добродію: майте позір на вашу слабість. До того ще, бачите, до вас і родина тепер приїхала; про неї памятайте ви. Успокоювати вам і пестити їх слід би, а ви їх тільки жахаєте…
— Що вам до того? Звідки ви се знаєте? Чого так інтересуєтесь? Слідите, видно, за мною і хочете мені се показати?
— Батюшка! Адже від вас, від вас таки самих усе довідався! Ви і не замічаєте, що в зворушенню своїм усе наперед самі розповідаєте, і мені і другим. Від добродія Разумихіна, Дмитра Прокопича, також вчера богато цікавих річей довідався. Ні, добродію, та ви мені перервали, а я скажу, що в наслідок недовірчивости ви, при всій бистроті вашій, навіть здоровий погляд на річи зволили стратити. Ну, так приміром, хоч на тую знов саму тему, що до дзвіночків, бачите: та таку ось дорогоцінність, такий факт (цілий факт, добродію!) я вам так, з руками і з ногами, і видав, я, бачите, слідователь! І ви нічого в отсім не бачите? Та підозрівай я вас хоч трошечки, чи так треба мені поступити? Мені, противно, треба-б зразу приспати підозріння ваші, і виду не подавати, що я про сей факт вже знаю; відтягнути вас оттак в противний бік, та відразу, напрасно мов обухом по тімени (як ви сами виражаєтесь) і калатнути: „А що, мовляв, паночку, зволили ви в кватирі убитої робити, в десятій годині вечером, та ледви що і не в одинайцятій? А чого в дзвінок дзвонили? А чого про кров розпитували? А чого двірників баламутили і на поліцію, до квартального поручника кликали?” Ось як треба мені поступити, колиб я хоч капельку на вас підозріння мав. Треба би по всій формі протокол з вами робити, хату і вас перетрясти та може ще і вас арештувати… Значить отже я на вас підозріння не маю, коли инакше поступив! А ви здоровий погляд стратили, та і не бачите нічого, повторяю ще раз!
Раскольніков здрігнувся цілим тілом, так що Порфір Петрович надто вже ясно завважав се.
— Брешете ви зарядом! — закричав він. — Я не знаю ваших цілей, а ви ні слова правди не кажете… Передше ви в тім змислі говорили і помилятись я не можу… Усе лож!
— Лож? — підхопив Порфір, видимо обрушаючись, але задержуючи по можности веселий і насмішливий вид, і будьто би ні трохи не роблячи собі з того, яку гадку має про него Раскольніков. — Я брешу?… Ну, а як я з вами передше поступив? (я, бачите слідователь), коли сам вам підповідав і подавав всі средства до оборони, та сам вам усю тую психольоґію підсував: „Хороба, мовляв, горячка; обиджений був; мелянхолія та квартальні”, і усе те инше? А? Хе-хе-хе! Хотяй воно впрочім, — скажу при нагоді, всі ті психольоґічні средства оборони, перечення та вимівки, вельми маловажні та і з двома кінцями. „Хороба”, скажете, „горячка, маячення, не памятав себе, не пригадую собі”, усе те так, добродію, але чого-ж батюшка, в хоробі, бачите, та в горячці самі такі іменно річи маячаться, а не инші? Адже могли-б бути і инші, пане? Чи не так? Хе-хе-хе-хе!
Раскольніков гордо і з погордою поглядів на него.
— Одним словом, — з притиском і голосно сказав він, встаючи і трохи відтрутивши при тім Порфіра, — словом, щоб говорити коротко, я хочу знати: чи признаєте ви мене остаточно вільним від підозріння, чи ні? Говоріть, Порфіре Петровичу, говоріть отверто і виразно, і чим скорше, зараз!
— Ух, що за комісія! Ну, комісія же з вами, — викрикнув Порфір з цілковито веселим, злобним і ні трохи не занепокоєним видом. — Та і нащо вам знати, пощо вам так богато знати, коли вас ще і не почали турбувати ні трохи! Адже ви як дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так непокоїтесь? Чого сами ось ви так до нас напрошуєтесь, з яких причин? А? Хе-хе-хе!
— Повтаряю вам, — закричав в роздразненню Раскольніков, — що не можу довше переносити…
— Чого, добродію? Непевности може? — перебив Порфір Петрович.
— Не дрочіться зі мною! Я не хочу!… Говорю вам, що не хочу!… Не можу і не хочу!… Чуєте! Чуєте! — крикнув він, стукнувши знову кулаком в стіл.
— Та тихше бо, тихше! Адже почують, направду перестерігаю вас: вважайте на себе. Я не жартую, пане! — проговорив шепотом Порфір, тільки на сей раз в лиці його вже не було дотеперішнього, по бабському добродушного і наляканого виразу; противно тепер він просто приказував, строго нахмуривши брови і начеб відразу нарушаючи всі тайни і двозначности. Все-ж таки се було тільки на оден миг.
Остовпілий в першій хвилі Раскольніков нараз попав в скажений гнів; лиш дивне диво: він знову послухав приказу говорити тихше, хоч і був в найсильнійшім пароксизмі гніву…
— Я не дам себе мучити! — зашептав він нараз по давнійшому, з болем і з ненавистю міркуючи в душі, що не може не підчинитись приказови, і падаючи від сеї думки в ще більшу скаженість, — арештуйте мене, перетрясайте мене, але прошу поступати по формі і не гратись зі мною, пане! Не важтеся…
— Та не журіться формою, — перебив Порфір з давнійшою злобною усмішкою і мовби навіть з розкошею любуючись Раскольніковом, — я вас, батюшка, назвав тепер по домашньому, зовсім по приятельськи!
— Не хочу я вашої приязни і плюю на неї! Чи чуєте? І ось вам: беру за шапку і іду. Ну-же, що тепер скажеш, коли маєш охоту арештувати?
Він вхопив за шапку і пішов до дверий.
— А несподіваночки чи таки справді не хочете побачити? — закихикав Порфір, знов хапаючи його трохи повисше ліктя і затримуючи біля дверий.
Він очевидячки ставав чим раз веселійший і жартобливійший, що до крайности розярювало Раскольнікова.
— Якої несподіваночки? Що таке? — запитав він, нараз задержуючись і з перестрахом споглядаючи на Порфіра.
— Несподіваночка, паноньку, ось тут за дверми у мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на зачинені двері в перегородці, котра вела до казенного його помешкання). — Я і на замок запер, щоби не втікла.
— Що таке? Де? Що?… — Раскольніков підійшов до дверий і хотів отворити, але вони були зачинені.
— Зачинені, батюшка, от і ключ!
І в самім ділі він показав йому ключ, котрий виняв з кишені.
— Брешеш ти та брешеш! — заревів Раскольніков, вже не здержуючись. — Брешеш, блазне проклятий! — і кинувся на Порфіра, котрий відступився до дверий, хоч ні трохи не злякався.
— Я усе, усе розумію! — підскочив він до него. — Ти брешеш і дразниш мене, щоб я себе видав…
— Та вже більше і годі себе видати, батюшка, Родіоне Романовичу. Адже ви від скаженого гніву аж себе не памятаєте. Не кричіть, бо людей позову.
— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хорий і роздрочити мене хотів, привести до скажености, щоб я себе видав, ось твоя ціль! Ні, ти фактів подавай! Я все порозумів! У тебе фактів нема, у тебе лиш пусті здогади, заметівські!… Ти знав мій характер, до скажености мене довести хотів, а потому оголомшити відразу поліцейниками та судовиками. Ти їх ждеш? А? Чого ждеш? Де? Подавай!
— Ну, які тут судовики, батюшка! Придивіться же чоловікови! Та оттак по формі і поступати годі, як ви говорите; діла ви, голубчику, не розумієте… А форма не втече, душенько, самі побачите!… — воркотів Порфір, прислухуючись до дверий.
Дійсно, в отсю хвилю біля самих дверий в другій кімнаті почувся немов би шелест.
— А, ідуть! — крикнув Раскольніков. — Ти за ними післав. Ти їх ждав! Ти приготовився… Ну, давай сюди всіх: цілий суд, свідків, кого хочеш… давай! Я готов!… Готов!…
Але тут скоїлась дивна подія, щось так несподіваного при звичайнім ході річей, що вже очевидно ні Раскольніков, ні Порфір Петрович на таку розвязку не могли бути приготовані.