Вина і кара/Часть V/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть пята IV |
V ▶ |
|
Раскольніков був діяльним і смілим адвокатом Зоні проти Лужина, мимо того, що сам носив стілько власного тягару і горя на душі. Однакож, перетерпівши так богато рано, він аж рад був нагоді, що перемінить свої вражіння, котрі ставали вже незносними, не говорячи вже про те, як богато особистого і сердечного містилось в його старанню стати Зоні в пригоді. Кромі того його заміром було і страшно трівожило його, особливо хвилями, побачитись з Зонею; він чувся приневоленим обявити її, хто убив Лизавету і предчував страшну муку для себе і аж відмахувався від неї руками. І длятого, коли він покликнув виходячи від Катерини Іванівни: „А-ну, що ви скажете тепер, Зофіє Семенівно?”, то очевидно находився ще в якімсь хвилево-взбудженім стані смілости, визову і недавньої побіди над Лужином. Та тільки якось дивно лучилось з ним.
Коли він дійшов до кватири Капернаумова, то почув в собі нагальне обезсилення і страх. В задумі остановився він перед дверми з дивним питанням: „Чи треба розповідати, хто убив Лизавету?” Питання було справді дивне, бо він зараз, в ту саму хвилю почув, що не тілько годі не сказати, але навіть і віддалити сю мінуту, хоч би на часочок, годі. Він ще не знав, чому годі; він тільки відчув се, і се важке почуття своєї безсильности перед доконечністю майже придавило його. Щоб вже не роздумувати, не мучитись, він хутко отворив двері і з порога поглядів на Зоню. Вона сиділа опершись ліктями на столик і закривши лице руками; коли-ж побачила Раскольнікова, чим скорше встала і пішла йому на стрічу, начеб ждала його.
— Що би зі мною без вас там було! — скоро промовила вона, зійшовшись з ним серед кімнати.
Очевидно її лиш се і хотілось чим скорше сказати йому. Тому і ждала.
Раскольніков підійшов до стола і сів на крісло, з котрого вона тільки що встала. Вона станула перед ним віддалена два кроки, зовсім так само, як вчера.
— Що, Зоню? — сказав він і нараз почув, що голос його дрожить. — Адже ціла отся справа опиралась на „суспільне становище і ідучі з ним рука в руку привички”. Чи порозуміли ви се передше?
Терпіння виразилось в її лиці.
— Тільки не говоріть зі мною як вчера! — перервала вона йому. — Ради Бога, вже не починайте. І так муки доволі…
Вона скоренько усміхнулась, налякавшись, що може бути йому не сподобається докір.
— Я дурницю зробила, що звідтам відійшла. Що там тепер? Перед хвилею хотіла було іти, та все думала, що ось ви зайдете.
Він розповів її, що Амалія Іванівна гонить їх з кватири і що Катерина Іванівна побігла кудись-там „правди шукати”.
— Ах, Боже мій! — зірвалась Зоня. — Ходімо чим скорше…
І вона вхопила свою мантильку.
— Вічно одно і те саме! — крикнув роздразнено Раскольніков. — У вас тілько і на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А… Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна, вже розуміється, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — гнівливо докинув він. — Як вас не застане, то ви сему будете винні…
Зоня в прикрій нерішучости присіла на крісло. Раскольніков мовчав, споглядаючи на землю і щось обдумуючи.
— Припустім, Лужин тепер не захотів, — почав він не споглядаючи на Зоню. — Ну, а колиб він захотів або як небудь се в рахубу його входило, — то він би вас в тюрму впакував, як би не лучився тут я та Лебезятніков! А?
— Так, — сказала вона слабим голосом, — так! — повторила вона розсіяно і в трівозі.
— А я таки і направду міг під ту хвилю не бути там! А Лебезятніков, той вже зовсім припадково попався.
Зоня мовчала.
— Ну, а колиб в тюрму, що тоді? Памятаєте, що я вчера говорив?
Вона знову не відповіла. Той переждав.
— А я думав, ви знов закричите: „Ах, не говоріть, перестаньте!” — засміявся Раскольніков, тілько якось з напруженням. — Що-ж, знову мовчите? — запитав він через мінуту. — Адже треба-ж про що небудь розмовляти? От мені особливо цікаво було би довідатись, як би ви розрішили тепер одно „питання”, як говорить Лебезятніков. (Він якось начеб починав путатись). Ні, в самім ділі, я серіозно. Представте собі, Зоню, що ви знали би всі заміри Лужина заздалегідь, знали би і те напевне, що через них погибла би зовсім Катерина Іванівна, та і діти; ви також, в добавку (бо ви себе нізащо не маєте, як хіба за добавку). Полечка також… бо її та сама дорога. Ну, так отже: колиб нараз усе те тепер на ваше рішення віддали, чи йому, чи їм жити на світі, то є Лужинови чи жити і робити погань, чи умирати Катерині Іванівній? То як би ви рішили: кому з них умирати? Я вас питаю.
Зоня з несупокоєм на него погляділа; її щось особливше почулось в отсій нетвердій і до чогось там здалека підбираючійся бесіді.
— Я вже знала, що ви що небудь таке запитаєте, — сказала вона, цікаво глядячи на него.
— Гарно; нехай; все-ж таки як би ви се рішили?Чого ви питаєте таке, що бути не може? — з відразою сказала Зоня.
— Виходить, ліпше Лужину жити і робити погані річи! Ви і сего рішити не осмілились?
— Адже я Божого Провидіння знати не можу… І нащо ви питаєте, чого не годиться питати? До чого такі пусті питання? Як може лучитись, щоб се від мого рішення зависіло і хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Ну, як Божий Промисл замішається, так тут вже нічого не вдієш, — понуро воркнув Раскольніков.
— Говоріть ліпше просто, чого вам треба! — сказала з болем Зоня: — Ви знову на щось натякаєте… Чи ви тільки за тим прийшли, щоби мене мучити!
Вона не видержала і доразу гірко заплакала. В мрачній печали глядів він на неї. Уплило мінут пять.
— А таки ти добре говориш, Зоню, — тихо промовив він наконець. Він відразу перемінився; неприродно зухвалий і безсильно визиваючий тон його щез. Навіть голос відразу ослаб. — Та сам я тобі сказав вчера, що не прощення прийду просити, а трохи не тим почав, що прощення прошу… Се я про Лужина і про Провидіння для себе говорив… Се я прощення просив, Зоню…
Він хотів усміхнутись, та лиш щось безсильне і недокінчене визначилось в його блідій усмішці. Він склонив голову і закрив руками лице.
І втім ось дивне, несподіване чувство якоїсь їдкої ненависти до Зоні перебігло по його серцю. Начеб здивувавшись і налякавшись сам сим чувством, він нараз підняв голову і довго дивився на неї; але він стрітив на собі неспокійний і до муки затрівожений її погляд; тут була любов; ненависть його щезла мов сонна мара. Се було не те; він приняв одно чувство за друге. Се лиш значило, що тая мінута прийшла.
Знову він закрив руками лице і склонив вниз голову. Нараз він поблід, встав з крісла, поглядів на Зоню, і нічого не сказавши, пересів машинально на її ліжко.
Ся мінута була страшно похожа в його душі на тую, коли він стояв за старухою, вже висвободивши з петлі топір, і почув, що вже „ні хвилинки не мож було тратити більше”.
— Що з вами? — запитала Зоня, страшенно затрівожена.
Він нічого не міг говорити. Він цілком, цілком не так наміряв виявити, і сам не розумів того, що тепер з ним діялось. Вона поволеньки підійшла до него, сіла на ліжко біля него і дожидала, не зводячи з него очей. Серце її стукало і завмирало. Стало невиносимо: він обернув до неї мертво-бліде своє лице; губи його безсильно кривились, силуючись щось там вимовити. Гроза перейшла по серцю Зоні.
— Що з вами? — повторила вона, злегка від него відсуваючись.
— Нічого, Зоню. Не жахайся… Байка! Дійсно, коли розважити, — байка, — воркотів він, з видом не памятаючого себе чоловіка в горячці. — Пощо тільки тебе, бач, я прийшов мучити? — додав він нараз, глядячи на неї. — Справді. Пощо? Я заєдно завдаю собі се питання, Зоню…
Він може бути і завдавав собі се питання чверть години тому назад, однакож тепер промовив в повнім знеможенню, ледви себе памятаючи, і відчуваючи безнастанну дрощ в цілім своїм тілі.
— Ох, як ви мучитесь! — з болем вимовила вона, вдивляючись в него.
— Усе байка!… от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, на дві секунди). — Памятаєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?
Зоня неспокійно ждала.
— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою на завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі… хто убив Лизавету.
Вона нараз задрожала цілим тілом.
— Ну, так ось я і прийшов сказати.
— То ви се в самім ділі вчера… — з трудом прошептала вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.
Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.
— Знаю.
Вона перемовчала з мінуту.
— Може найшли його? — несміло запитала вона.
— Ні, не найшли.
— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.
Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.— Вгадай, — промовив він з давнійшою викривленою і безсильною усмішкою.
Мов би конвульсії перебігли по цілім її тілі.
— Та ви… мене… так… страшите? — промовила вона, усміхаючись як дитина.
— Значить, я з ним великий приятель… коли знаю, — тягнув дальше Раскольніков, не залишаючи дивитись в її лице, дослівно мов би не був в силі відняти очей. — Він Лизавету тую убити не хотів… він її… убив ненадійно… Він старуху убити хотів… коли вона була сама… і прийшов… а тут увійшла Лизавета… Він тоді… і її убив.
Перейшла ще страшна мінута. Обоє раз-враз гляділи одно на другого.
— Так не можеш таки відгадати? — запитав він відразу, з тим чувством, як колиб кидався вдолину з дзвіниці.
— Н-ні, — ледви чутно прошептала Зоня.
— Подумай лиш гарненько.
І як тільки він сказав се, зараз знову одно давнійше, знакоме чувство заморозило як стій його душу; він глядів на неї і відразу в її лици начеб побачив лице Лизавети. Він ясно запамятав вираз лиця Лизавети, коли він приближався до неї тоді з топором, а вона відходила від него під стіну, простягнувши руку наперед, з цілком дитячим страхом в лиці, цілком так само як маленькі діти, коли нараз починають чого небудь трівожитись, глядять неподвижно і неспокійно на лякаючий їх предмет, відсуваються взад і простягаючи вперед рученьку готовляться заплакати. Майже те саме лучилось тепер і з Зонею: так само безсильно, з таким самим перестрахом гляділа вона на него якийсь час, і нараз, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледви замітно, уперлась йому пальцями в грудь і поволеньки стала підниматись з ліжка, чим раз більше і більше від него відсуваючись, і чим раз неподвижнійшим робився її погляд на него. Її перераження відразу уділилось і йому: зовсім такий самий страх показавсь і в його лици, цілком так само і він став глядіти на неї, навіть з такою самою дитячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він наконець.
— Господи! — вирвався страшний зойк з її груди.
Безсильно упала вона на постіль, лицем в подушки. Однакож через хвилю живо піднялася, живо присунулась до него, схопила його за обі руки і сильно стискаючи їх мов в кліщах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очайдушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь послідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.
— Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попросив він.
Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло так.
Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамени. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.
— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию, обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.
Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:
— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.
— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов в істерії.
Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.
— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.
— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!… Ох, я нещасна!… І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!
— От і прийшов.
— Та тепер! О, що тепер робити!… Разом, разом! — повтаряла вона, якби забувшись і знову обнимаючи його. — В каторгу разом з тобою піду!
Його начеб відразу перемінило, давнійша ненависна і майже надута усмішка відбилась на губах його:
— Я, Зоню, ще в каторгу, бачиш, може і не хочу йти, — сказав він.
Зоня бистро на него поглянула.
Після першого страстного і поневольного співчуття до нещасного, нараз знову страшна ідея убивства поразила її. В переміненім тоні його слів її відразу почувся вбивця. Вона з зачудованням гляділа на него. Їй нічого ще не було відоме, ні длячого, ні як, ні в якій ціли се було. Тепер всі ті питання разом прокинулись в її душі. І знову вона не повірила! „Він, він вбивця! або-ж се можливе?”
— Та що се! Та де се я стою! — промовила вона в глубокім забуттю, начеб ще не прийшла до себе. — Та як ви, ви, такий… могли на се рішитись?… Та що се!
— Ну, так, щоби ограбити! Перестань, Зоню! — якось охляло і аж мов би з досадою відповів він.
Зоня стояла неначе оголомшена, та нараз закричала:
— Ти був голоден! Ти… Щоби матері помочи? Так?
— Сама бачиш, що не так!… А я таки тільки щиру розповів правду.
— Та яка-ж се правда! О, Господи!
— Я тільки, бачиш, гадину убив, Зоню, непожиточну, мерзенну, шкідливу.
— Се людина, тая гадина!
— Та я і знаю, що не гадина, — відповів він, дивно глядячи на неї. — Та втім, я неправду кажу, Зоню, — додав він, — давно вже неправду говорю… Се все не те; ти добре кажеш. Цілком, цілком тут инші причини!… Я давно ні з ким не говорив, Зоню… Голова у мене тепер дуже болить.
Очі його жаріли горячковим вогнем. Він аж починав маячити; неспокійна усмішка бігала по його губах. Крізь зворушений стан духа вже заглядало крайнє обезсилення. Зоня зрозуміла, як він мучиться. У неї також голова починала крутитись. І дивно він так говорив: ніби-то і понятне подекуди, але…
— Та як же! як же! о Господи! — і вона ломала руки в розпуці.
— Ні, Зоню, се не те! — почав він знову, відразу піднимаючи голову, начеб напрасний, новий поворот думок поразив і знову прочуняв його. — Се не те! А ліпше… подумай собі (так! так справді ліпше!), подумай собі, що я самолюбний, зависний, лукавий, мерзенний, мстивий, ну… і в добавку ще може склонний до божевілля чоловік. Вже нехай усе разом. Та про божевілля говорили перше, я завважав! Я, бачиш, сказав тобі перше, що в університеті себе удержати не міг. А чи знаєш ти, що я може бути і міг? Мати прислала би, щоб оплатитись, а на черевики, одіння і на хліб я і сам заробив би; напевне! Лєкції трафлялись; по полтиннику давали. Працює-ж Разумихін! Та я заївся — і не хотів. Іменно заївся, се слово гарне!… Я тоді як павук в своїй дірі, в куті засівся. Адже ти була в отсій дірі, бачила… А чи знаєш, Зоню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум давлять! Ох, як ненавидів я сей закамарок! А все таки виходити з него не хотів. Нарочно не хотів! Добами не виходив, і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, раз-враз лежав. Принесе було Настка — попоїм, не принесе — так і день перейде, умисно з заїлости не просив нічого! В ночі світла нема, лежу в темноті, а на свічки не хочу заробити. Треба було учитись, я книжки попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пороху лежить. Я найліпше любив лежати і думати. І заєдно думав… І завсігди мав такі сни, дивні, ріжні сни, нічого говорити які! Та ось тоді почало мені також маячитись, що… — Ні, се не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді заєдно себе питав: чого я такий дурний, що коли другі дурні і коли я знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнійшим? Потім я переконався, Зоню, що колиб ждати, поки всі стануть розумними, то надто вже довго буде… Відтак я ще переконався, що ніколи сего і не буде, що не переміняться люде і не переробити їх нікому і труду докладати шкода! Так, се так! Се їх закон… Закон, Зоню! Се так!… І я тепер знаю, Зоню, що хто дужий і сильний розумом і духом, той над ними і володар! Хто богато посміє, той у них і оправданий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більше всіх може посміти, той і лучший у всіх! Так доси велося і так на віки буде! Тільки сліпий не бачить!
Раскольніков, говорячи теє, хоч і глядів на Зоню, та вже не дбав більше, чи зрозуміє вона або ні. Горячка цілком обгорнула його. Він був в якімсь мрачнім унесенню. (Дійсно, він надто довго ні з ким не говорив!). Зоня зрозуміла, що сей мрачний катехизм став його вірою і законом.
— Я догадався тоді, Зоню, — продовжав він одушевлено, — що власть дається тільки тому, хто посміє схилитись і взяти її. Тут одно тільки, одно: треба лиш посміти! У мене тоді одна думка видумалась, у перший раз в життю, котру ніхто і ніколи ще переді мною не видумав! Ніхто! Мені відразу ясно як сонце представилось, що чому се ні один до сеї пори не посмів і не сміє, переходячи мимо всего того плюгавства, взяти просто-простісенько усе за хвіст і шпурнути ним до біса! Я… Я захотів осмілитись, і убив… я тільки осмілитись захотів, Зоню, от і вся причина!
— О, мовчіть, мовчіть! — крикнула Зоня, сплеснувши руками. — Від Бога ви віддалились і вас Бог покарав, діяволу передав!…
— Дійсно, Зоню, коли я в темноті, бачиш, лежав, то мені заєдно всяке привиджувалось; се отже чорт, кажеш, непокоїв мене? а?
— Мовчіть! Не смійтесь, богохульнику, нічого ви не розумієте! О, Господи! Нічого та нічого він не зрозуміє!
— Мовчи, Зоню, я зовсім не сміюся; я і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Зоню, мовчи! — повторяв він мрачно і настійчиво. — Я усе знаю. Усе те я вже передумав і перешептав собі, коли лежав тоді в темноті… Усе те я сам з собою переспорив до послідньої, найменшої точки, і усе знаю, усе! І так надоїло, так надоїло, так надоїло мені тоді усе те лепетання! Я усе хотів забути і наново почати, Зоню, і перестати лепетати! І хіба ти думаєш, що я як дурень, з завязаними очима взявся за діло? Я взявся за діло як мудрий і се якраз мене і згубило! І хіба-ж ти думаєш, що я не знав, приміром, хоч того, що скоро вже почав я себе запитувати і випитувати: чи маю я право мати власть? — то вже тим самим не маю права власть мати. Або що скоро ставляю питання, чи гнида чоловік, то тим самим вже не гнидою чоловік для мене, а гнидою для того, кому се і в голову не приходить і хто просто, не питаючи, іде… Вже скоро я стільки днів промучився: чи пішов би Наполєон чи ні? так отже вже ясно відчував, що я не Наполєон… Усю, усю муку усего того дурного лепетання я витерпів, Зоню, і всю її з плечей відразу скинути забажав: я захотів, Зоню, убити без казуістики, убити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів навіть перед собою! Не длятого, щоби матері помогти, я убив — недоріцтво! Не длятого я убив, щоби добувши средства і власть, стати добродієм людськости. Недоріцтво! Я попросту убив; для себе убив, для себе одного, а чи буду я чиїм-небудь добродієм, або чи буду ціле життя як павук ловити всіх в павутину і зі всіх живі соки висисати, мені в ту хвилю було зовсім байдужне!… І не гроші, головно, були мені потрібні, Зоню, коли я убив; не так гроші потрібні були, як що инше… Я се все тепер знаю… Порозумій мене: бути може тою самою дорогою ідучи, я вже ніколи більше не повторив би убивства. Мені що инше треба було провідати тоді, і чим скорше провідати, чи гнида я як всі, чи чоловік? Чи зможу я переступити, чи не зможу? Чи осмілюсь я схилитися і взяти, чи ні? Чи дрожача твар я, чи маю право…
— Убивати? Убивати чи право маєте? — сплеснула руками Зоня.
— Е-ех, Зоню! — скрикнув він роздразнено. Хотів було щось її відповісти, однакож замовчав згірдно. — Не переривай мені, Зоню! Я хотів тобі лиш одно доказати: що ось чорт мене тоді потягнув, а вже після того мені обяснив, що не мав я права туди ходити, тому що я цілком така сама гнида як і всі! Насміявся він наді мною, ось я до тебе й прийшов тепер! Принимай гостя. Якби я не гнида був, то чи прийшов би я до тебе? Слухай: адже коли тоді до старухи ходив, то я тільки попробувати зайшов… Так і знай!
— І убили! убили!
— Ні, Зоню, ні, — воркотів він відвернувшись і звісивши голову, — не був я так голоден… Я дійсно хотів помочи матері, але… і се не зовсім правда… не муч мене, Зоню!
Зоня сплеснула руками:
— Та хіба-ж, хіба-ж се все правда! Господи, та яка-ж се правда? Хто-ж сему може повірити? І як же, як же ви самі посліднє віддаєте, а убили, щоб ограбити! А! — скрикнула вона напрасно. — Ті гроші, що Катерині Іванівній віддали… ті гроші… Господи, або-ж і ті гроші…
— Ні, Зоню, — поквапно перервав він, — ті гроші були не з тих, успокійся! Ті гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх хорий в той самий день як їх дав… Разумихін бачив… Він їх і відібрав за мене… Сі гроші мої, і мої власні, мої питомі.
Зоня слухала його, не діймаючи віри, і з всіх сил старалась щось розібрати.— А онті гроші… та втім, я і не знаю, чи були там і які гроші, — додав він тихо і якби в задумі. — Я зняв у неї тоді мошонку з шиї, шкіряну… повну, спору таку мошонку… та і не заглянув до неї; не успів, бачиш… Ну, а річи, якісь самі спинки та ланцюшки, — я всі ті річи і мошонку на чужім однім подвірю, на В…м проспекті, під камінь сховав, зараз на другий день рано… Усе там і тепер лежить…
Зоня слухала з усею увагою.
— Ну, так чого-ж… як же ви сказали: „щоб ограбити”, а самі нічого не взяли, — живо запитала вона, чіпаючись за соломку.
— Не знаю… я ще не рішив — чи візьму чи не візьму сі гроші, — прошептав він, знову якби в задумі і нараз отямившись, живо і коротко усміхнувся: — Ех, що се я плету!
У Зоні блиснула зразу думка: „Чи не божевільний він?” Але зараз таки вона її оставила: ні, тут щось инше. Нічого, нічого вона тут не могла розібрати!
— Знаєш, Зоню, — сказав він відразу з якимсь одушевленням, — знаєш, що я тобі скажу: Коли-б лиш я зарубав длятого, що голоден був, — говорив він дальше, кладучи натиск на кожде слово і загадочно, але щиро глядячи на неї, — то я би тепер… щасливий був! Знай ти се!
— І що тобі; що тобі з того? — закричав він по хвилі з якоюсь розпукою, — ну що тобі з того, колиб я і признався тепер, що зле я вчинив? Ну що тобі з того глупого торжества наді мною? Ах, Зоню, чи длятого я прийшов до тебе тепер!
Зоня знову хотіла щось сказати, однак промовчала.
— Длятого я і звав тебе з собою вчера, що одна ти у мене і осталась.
— Куди звав? — несміло запитала Зоня.
— Не красти і не убивати, не трівожся, не на те, — усміхнувся він їдко. — Ми люде ріжні… І знаєш, Зоню, я тілько що тепер, тілько що в отсю хвилю, зрозумів, куди кликав я тебе вчера? А вчера, коли кликав, то й сам ще не знав куди. Одно я знав, за одним і приходив: щоб ти не оставила мене. Не оставиш, Зоню?
Вона стиснула його руку.
— І пощо, пощо я їй сказав, пощо я їй відкрив — в розпуці скрикнув він через мінуту, з безконечною мукою глядячи на неї. — Ось ти ждеш від мене обяснення, Зоню, сидиш і дожидаєш, я се бачу: а що я скажу тобі? Адже ти нічого не зрозумієш з того, а тільки намучишся… мене ради! Ну, от ти плачеш і знову мене обіймаєш, — ну, за що ти мене обіймаєш? За те, що я сам не виніс і на другого прийшов звалити: „терпи і ти, мені лекше буде!” І можеш ти любити такого падлюку?
— Та хіба-ж ти також не мучишся? — спитала Зоня.
Знову те саме чувство филею хлюпнуло в його душу і знову відразу розмягчило її.
— Зоню, у мене серце погане, ти се знай: сим можна неодно обяснити. Я длятого і прийшов, що я поганий. Є такі, що не прийшли би. А я і трус і… падлюка! Але… нехай! Усе те не те… Говорити тепер треба, а я і почати не умію…
Він остановився і задумався.
— А що, і в самім ділі! — сказав він, якби надумавшись. — Адже се так і було! От що: я хотів Наполєоном стати, длятого і убив… Ну, розумієш тепер?
— Н-ні, — наівно і несміло прошептала Зоня. — Тільки… говори, говори! Я зрозумію, я про себе все зрозумію! — молила вона його.
— Зрозумієш? Ну, зараз, побачимо!
Він замовк і довго обдумував.
— Штука, бачиш, в тім: я задав собі оден раз таке питання: що, колиб, приміром, на моїм місці лучився Наполєон і не було би у него, щоби карієру почати, ні Тульона, ні Єгипту, ні переходу через Мон-Блян, а була би замісць всіх тих гарних і монументальних річей одна лиш яка-небудь смішна старушка, реґістраториха, котру ще в добавок треба убити, щоби із скрині у неї гроші забрати (для карієри, розумієш?), ну, так чи рішивсяб він на те, коли би иншого виходу не було? Чи не відцурався би він длятого, що се вже надто не монументальне і… і грішне? Ну, так я тобі говорю, що на отсім то „питанню” я перемучився тяженько, довго, так що страх стидно мені стало, коли я наконець догадався (напрасно якось), що не тільки він не відцурався би, але навіть і в голову би йому не прийшло, що се не монументальне… і навіть не поняв би він цілком: чого тут хитатись? І вже коли би тільки не було йому иншої дороги, то задушив би так, що і пикнути не дав би, без всякої надуми! Ну, і я… покинув надумуватись… задушив по приміру авторітету… І се точка в точку так і було! Тобі смішно? Ба, Зоню, тут смішнійше всего те, що може іменно воно так і було…
Зоні зовсім не було смішно.
— Ви ліпше говоріть мені просто… без примірів, — ще несмілійше і ледви чутно просила вона.
Він звернувся до неї, сумно поглядів на неї і взяв її за руки.
— Ти знову добре говориш, Зоню. Адже се все дурне, трохи не пуста балаканина, бачиш: та ти знаєш, що у матері моєї майже нічого нема. Сестра одержала виховання случайно і осуджена волочитись по ґувернантках. Всі їх надії полягали на мені однім. Я учився, але утримати себе на університеті не міг, і на час приневолений був покинути науку. Коли би навіть і так пхалось, то літ через десять, через дванайцять (якби все пішло гаразд), я все таки міг надіятися стати яким-небудь учителем або чиновником, з тисячю рублями платні… (Він говорив мовби вивчене на память). А до тої пори мати висохла би від клопотів і від горя, і мені все таки не удалось би успокоїти її, а сестра… ну, з сестрою могло би ще і гірше трапитись!… Та і що за охота ціле життя мимо всего переходити і від всего відвертатись, на матір забути, а сестри сором ще може з почитанням перенести? В якій ціли? Хіба на те, щоб поховавши їх, нових нажити — жінку та дітей, і також опісля без гроша і без куска хліба оставити? Ну… ну, от я і рішив, заволодівши грішми старухи, ужити їх на мої перші роки, щоб не мучити матір, на обезпечення себе на університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все те широко, радикально, так щоб уладити собі цілком нову карієру і вступити на нову независиму дорогу… Ну…, ну, от і все… Ну, розуміється, що я убив старуху, — се я зле зробив… ну, і досить того! Буде!
В якімсь знеможенню дібрався він до кінця оповідання і поник головою.
— Ох, се не те, не те, — з сумом сказала Зоня, — і хіба-ж так можна… ні, се не так, не так!
— Та от як убив? Хіба-ж так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді ішов! Я тобі коли небудь розповім, як я ішов… Та чи я старуху убив? Я себе убив, а не старуху! Тут таки, так разом і розторощив себе на віки!… А старуху отсю чорт убив, а не я… Буде того, доста, Зоню, доста! Остав мене, — закричав він нараз, дрожачи від нервового болю, — остав мене!
Він сперся ліктями на коліна і як в кліщах стиснув собі долонями голову.
— Яка мука! — вирвався тяжкий зойк у Зоні.
— Ну, що тепер робити, говори! — запитав він, нагло піднявши голову, і з гидко від розпуки викривленим лицем глядячи на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, відразу зірвавшися з місця, і очі її, доси повні сліз, як стій заіскрились, — встань!
Вона вхопила його за рамя; він підвівся, споглядаючи на неї в здивованню.
— Іди зараз, в отсю мінуту, стань на перехрестю, поклонися, поцілуй наперед землю, котру ти осквернив, а потім поклонись цілому світови, на всі чотири сторони, і скажи всім вголос: „я убив!” Тоді Бог пішле тобі знову життя. Пійдеш? Пійдеш? — запитувала вона його, ціла дрожачи, мов би в лихорадці, схопивши його за обі руки, міцно стиснувши їх в своїх руках, і глядячи на него вогненим поглядом.
Він зачудувався і був навіть поражений її напрасним захватом.
— Се ти про каторгу, чи як, Зоню? Донести, кажеш, на себе треба? — запитав він мрачно.
— Страдання приняти і викупити себе ним, ось що треба.
— Ні! Не піду я до них, Зоню.
— А жити-ж, жити як будеш? Жити з сим будеш? — кликала Зоня. — Хіба-ж се тепер можливе? Ну, як ти з матірю будеш говорити? (О, з ними, з ними що тепер буде!). Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже вже кинув, кинув. О, Господи! — скрикнула вона. — Адже він вже те все сам знає. Ну як же, як же з сим жити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Зоню, — тихо промовив він, — чим я винен перед ними? Пощо пійду? Що їм скажу? Все те лиш сонна мара… Вони самі гублять міліони людей, та се ще за чесноту уважають. Ледащо і падлюки вони, Зоню!… Не пійду. І що я скажу: що убив, а грошей взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з їдкою усмішкою. — Адже-ж вони наді мною сміятись будуть, скажуть: дурень, що не взяв. Трус і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Зоню, і не годні зрозуміти. Пощо я піду? Не піду. Не будь дитиною, Зоню…
— Замучишся, замучишся, — повторяла вона, в очайдушній мольбі простягаючи до него руки.
— Я може на себе ще набрехав, — мрачно завважав він, начеб в задумі, — може я ще чоловік, а не гнида, і поквапився себе осудити… Я ще поборюся.
Гордовита усмішка видавилась на його губах.
— Таку муку нести! Адже ціле життя, ціле життя!…
— Привикну… — промовив він хмурно і задумчиво. — Слухай, — почав він через мінуту, — доволі плачу, пора про діло: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять!…
— Ах! — крикнула Зоня налякано.
— Ну, чого-ж ти кричиш! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер настрашилась? Тілько от що: Я ще не дамся. Я ще з ними поборюся і нічого не вдіють. Нема у них справдішних доказів. Вчера я був в страшній небезпеці і думав, що вже пропав: та нині річ поправилась. Всі їх сліди з двома кінцями; то є їх обвинення я в мою користь можу обернути, розумієш? І оберну, бо я тепер научився… Але в тюрму мене посадять напевне. Колиб не оден случай, то може і сьогодня ще би посадили, дійсно, навіть може ще і посадять таки сьогодня… Тільки се нічого, Зоню: посиджу, та і випустять… адже нема у них ні одного справдішнього доказу, і не буде, слово даю. А з тим, що у них є, годі упечи чоловіка. Ну, доста… Я тільки, щоби ти знала… З сестрою і з матірю я постараюсь як небудь так зробити, щоб їх переконати про противне і не застрашити. Та сестра тепер, здається, обезпечена… отже і мати… Ну, от і все. Будь впрочім осторожна. Будеш до мене в острог ходити, коли я буду сидіти?
— О, буду! буду!
Обоє сиділи рядом, сумні і прибиті, якби після бурі викинені на пустий берег, самітні. Він глядів на Зоню, і чув, як богато на нім було її любови, і диво дивне, йому стало нараз тяжко і болючо, що його так люблять. Так, се було дивне і страшне чувство! Йдучи до Зоні, він чув, що в ній ціла його надія і цілий вихід; він думав зложити у неї хоч частину своїх мук, і нараз тепер, коли ціле серце її обернулось до него, він відразу почув і пізнав, що він став незрівнано нещаслившим, ніж був передше.
— Зоню, — сказав він, — вже ліпше не ходи до мене, коли я буду в острозі сидіти.
Зоня не відповіла, вона плакала. Уплило кілька мінут.
— Є на тобі хрест? — відразу несподівано запитала вона, начеб відразу нагадала.
Він спершу не порозумів питання.
— Ні, адже ні? На, візьми отсей з кипарисового дерева. У мене другий остався, мідяний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялись, вона мені свій хрестик, а я її свій образок дала. Я тепер Лизаветин стану носити, а сей для тебе. Візьми… адже мій! Та мій! — просила вона. — Адже враз терпіти пійдемо, враз і хрест понесемо!
— Дай! — сказав Раскольніков.
Йому не хотілось зробили її прикрість. Все-ж таки він завернув протягнену за хрестом руку:
— Не тепер, Зоню. Ліпше опісля, — додав він, щоб її успокоїти.
— Так, так, ліпше, — підхопила вона з унесенням, — коли підеш на страдання, тоді і надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В отсю хвилю хтось тричі стукнув в двері.
— Зофіє Семенівно, чи можна до вас? — почувся чийсь дуже знакомий, ввічливий голос.
Зоня кинулась до дверий в перестраху. Біляве лице пана Лебезятнікова заглянуло в кімнату.