Вина і кара/Часть V/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть пята V |
Часть шеста, I ▶ |
|
Лебезятніков мав вид наляканий.
— Я до вас, Зофіє Семенівно. Звиніть… Я так і думав, що вас застану, — звернувся він нараз до Раскольнікова, — то є, я нічого не думав… в отсім роді… але я іменно думав… Там у нас Катерина Іванівна з розуму зійшла, — сапнув він нараз Зоні, покинувши Раскольнікова.
Зоня скрикнула.
— Так воно є, по крайній мірі, так здається. Впрочім… Ми там не знаємо, що і робити, отщо, пані! Вернулась вона — її звідкись там, здається, вигнали, може і побили… та бодай так здається… Вона бігала до начальника Семена Захарича, дома не застала; він обідав у якогось також ґенерала… Представте собі, вона махнула туди, де обідали… до того другого ґенерала і, подумайте, — таки уперлась, викликала начальника Семена Захарича, та, здається, ще ізза стола. Можете представити собі, що з того вийшло. Її, розуміється, вигнали; а вона розповідає, що вона сама його виганьбила і чимсь там в него шпурнула. Се можна навіть повірити… як її не взяли, — не розумію! Тепер вона всім розповідає, навіть Амалії Іванівній, тільки трудно порозуміти, кричить і бється… Ах, так! Вона говорить і кричить, що коли її всі тепер покинули, то вона забере діти і піде на вулицю катаринку носити, а діти будуть співати і танцювати, і вона також, і гроші збирати, і кождий день під вікно до ґенерала ходити… „Нехай, говорить, бачать, як благородні діти чиновного батька по вулицях жебраками ходять!” Дітей всіх бє, ті плачуть. Леночку учить співати „Хуторок”, хлопця танцювати, Поліну Михайлівну також, дре все одіння; робить їм якісь шапочки як акторам; сама хоче тацу нести, щоб бубнити місто музики… Нікого не слухає… Представте собі, як же се? Се вже просто годі!
Лебезятніков розповідав би ще дальше, але Зоня, що слухала його ледви дихаючи, нараз схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись в бігу. Раскольніков вийшов вслід за нею, Лебезятніков за ним.
— Не инакше як збожеволіла! — говорив він Раскольнікову, виходячи з ним на вулицю. — Я тільки не хотів страшити Зофію Семенівну і сказав: „здається”, але і сумніву нема. Се, говорять, такі ґузи в сухотах, на мозку робляться; жаль, що я медицини не знаю. Я впрочім, пробував її переконати, але вона нічого не слухає.
— Ви її про ґудзи говорили?
— Та не цілком про ґудзи. Притім вона нічого би і не зрозуміла. Та я про те говорю: коли переконати чоловіка льоґічно, що в дійсности йому ні за чим плакати, то він і перестане плакати. Се ясно. А ваше переконання, що не перестане?
— Надто вже легко тоді було би жити, — відповів Раскольніков.
— Позвольте, позвольте; нічого казати, Катерині Іванівній досить трудно порозуміти; але чи вам відомо, що в Парижі вже відбувались серіозні досвіди дотично можливости лічення божевільних посередництвом самого тільки льоґічного переконання? Оден-там професор, що помер недавно, поважний учений, був переконаний, що так можна лічити. Основна його ідея, що окремого розстрою в орґанізмі у божевільних нема, а що божевільні є, так сказати, льоґічна помилка, помилка в судженню, неправильний погляд на річи. Він постепенно збивав хорого і, представте собі, доходив, говорять, до результатів! Але що притім послугувався він ще і зливанням водою, то результати сего лічення підпадають, очевидно, ще сумнівови… по крайній мірі так здається.
Раскольніков давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм домом, він кивнув головою Лебезятнікову і завернув під ворота. Лебезятніков опамятався, оглянувся і побіг дальше.
Раскольніков війшов в свій закамарок і станув по середині його. „Чого він вернувся сюди?” Він оглянув отсі жовтаві, обшарпані обої, сей порох, своє леговиско… З надвору долітав якийсь різький, безпереривний стукіт; щось десь начеб вбивали, цвях може який… Він підійшов до вікна, піднявся на пальці і довго, з видом незвичайної уваги, розглядався по подвірю. Але подвіря було пусте і не було видно тих, що стукали. На ліво в офіцинах видно було місцями поотвирані вікна; на вікнах стояли вазонки з рідонькими ґераніями. За вікнами було вивішене білля… все те він знав напамять. Він відвернувся і сів на диван.
Ніколи, ніколи ще не чув він себе так страшно самітним.
Так, він відчув ще раз, що може бути дійсно зненавидить Зоню і іменно тепер, коли зробив її ще нещаслившою. „Пощо ходив він до неї просити її сліз? Пощо йому так треба затроювати її життя? О, підлість!”
— Я останусь сам! — промовив він нерішучо. — І не буде вона ходити в острог!
Мінут через пять він підняв голову і дивно усміхнувся. Се була дивна думка: „Може воно в каторзі таки справді ліпше”, — подумалось йому нараз.
Він не памятав, як довго він пересидів у себе з бючимись по його голові неясними думками. Аж втім двері відчинились і ввійшла Евдокія Романівна. Вона спершу пристанула і погляділа на него від порога, як недавно тому він на Зоню; відтак вже підійшла і сіла проти него на крісло, на вчерашнім своїм місци. Він мовчаливо і якось без думки поглядів на неї.
— Не гнівайся, брате, я лиш на одну мінуту, — сказала Дуня.
Вираз її лиця був задумчивий, однак не строгий. Погляд був ясний і лагідний. Він бачив, що і отся з любовю прийшла до него.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопич усе обяснив і розповів. Тебе переслідують і мучать задля глупого і нікчемного підозріння. Дмитро Прокопич сказав мені, що нема ніякої небезпеки і що без потреби ти з таким страхом се приймаєш. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все, і що се обрушення може оставити сліди на віки. Сего я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не суджу і не смію судити і прости мені, що зробила тобі докір передше. Я сама на собі відчуваю, що колиб у мене було таке велике горе, то я також усунулась би від всіх. Матері я про се нічого не скажу, лиш буду говорити раз-по-раз і скажу від твого імени, що ти прийдеш необавки. Не журися нею; я її успокою; але і ти її не муч, — прийди хоч раз; памятай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підниматись з місця), що коли бути може я тобі на що придамся або придасться тобі… ціле моє життя, або що… то поклич мене, я прийду! Здоров був!
Вона живо обернулась і пішла до дверий.
— Дуню! — задержав її Раскольніков, встав і підійшов до неї. — Сей Разумихін, Дмитро Прокопич, дуже гарний чоловік.
Дуня ледви замітно спаленіла.
— Ну, — запитала вона, підождавши з мінуту.
— Він чоловік проворний, трудящий, чесний і спосібний сильно любити… Здорова будь, Дуню.
— Та що се, брате, або-ж ми направду розстаємось на віки, що ти мені… такі завіщання робиш?
— Все одно… Пращай…
Він відвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, погляділа на него неспокійно і вийшла в трівозі.
Ні, він не був холодний для неї. Була одна хвилинка (послідня), коли йому страх захотілось сильно обняти її і попращатись з нею, і навіть сказати її, але він навіть і руки її не рішився подати:— Опісля ще може здрігнеться, коли нагадає, що я тепер її обнимав, скаже, що я украв її поцілунок!
— А чи видержить онтая, чи не видержить? — додав він після кількох мінут про себе. — Ні, не видержить, таким не видержати! Такі ніколи не видержать…
І він подумав про Зоню.
З вікна повіяло свіжістю. На дворі вже не було так ясно. Він нараз взяв шапку і вийшов.
Він, розуміється, не міг, та і не хотів заниматися своїм хоробливим станом. Все-ж таки вся та безнастанна трівога і вся та душевна гроза не могли перейти без наслідків. І що він доси не лежав ще в справдішній горячці, то може бути якраз тільки тому, що ся внутрішна, безнастанна трівога ще піддержувала його на ногах і при памяти, та все-ж таки тільки штучно, до часу.
Він пустився ходити без ціли. Сонце заходило. Якийсь особливший неспокій почав обгортати його в послідні часи. В нім не було нічого особливо їдкого, пекучого, але від него віяло чимсь постійним, вічним, предчувались безконечні роки сего холодного, умертвляючого несупокою, предчувалась якась вічність на „аршині простору”. В вечірний час се чувство звичайно ще сильнійше починало його мучити.
— Ну, при таких глупих, чисто фізичних немочах, що зависять від якого-небудь заходу сонця, удержися тут, щоб не зробив дурниці! Не те що до Зоні, а до Дуні пійдеш! — воркнув він ненавистно.
Позаду него хтось кликнув. Він оглянувся; до него підбіг Лебезятніков.
— Слухайте, я був у вас, шукаю за вами; подумайте, вона виконала свій замір і дітей забрала! Ми з Зофією Семенівною з бідою їх відшукали. Сама бє в сковороду, дітям велить танцювати. Діти плачуть. Стають на перехрестях і коло крамниць. За ними дурний нарід біжить. Ходімо.
— А Зоня?… — трівожно запитав Раскольніков, поспішаючи за Лебезятніковом.
— Трохи з розуму не зійде. То є не так Зофія Семенівна, а Катерина Іванівна; та втім і Зофія Семенівна голову тратить. А Катерина Іванівна цілком одуріла. Говорю вам, направду помішалась. Їх в поліцію візьмуть. Можете представити собі, як се поділає. Вони тепер над каналом, біля …ського мосту, цілком недалеко від Зофії Семенівни. Близько.
Над каналом, не дуже далеко від мосту, о два доми перед домом, де жила Зоня, стовпилась купка народу. Особливо збігались хлопчики і малі дівчата. Хрипливий, надірваний голос Катерини Іванівни давався чути ще від мосту. І дійсно, се було чудне видовище, спосібне зацікавити вуличну публику.
Катерина Іванівна в своїй старенькій одежі, з шалем і в поломанім, соломянім капелюсі, вигнутім погано на бік, була дійсно цілком без памяти. Вона утомилась і засапалась. Змучене, сухотниче лице її виглядало ще більше терпляче, ніж коли небудь (до того ще на вулиці, на сонці, сухітник завсігди здається хорійший і марнійший ніж дома); та зворушений стан її не уступав і вона з кождою мінутою роздражнялась чим раз більше і більше. Вона кидалась до дітей, кричала на них, уговорювала, учила їх тут таки при народі, як танцювати і що співати, починала їм толкувати, длячого се потрібне, приходила в розпуку від їх непонятливости, била їх… Потім не докінчивши, кидалась до публики; коли завважала лиш трохи добре одітого чоловіка, що пристанув поглядіти, то зараз пускалась обясняти йому, що ось, бачите, до „чого доведені діти, з благородного, мож навіть сказати аристократичного дому”. Коли чула в товпі сміх або яке-небудь зачіпне слово, то таки зараз накидувалась на зухвалих і починала з ними сваритись.
Дехто дійсно сміявся, инші хитали головами; всім загалом було цікаво подивитись на помішану з наляканими дітьми. Сковороди, про котру говорив Лебезятніков, не було; по крайній мірі Раскольніков не бачив; однакож замісць стуку в сковороду, Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли приказувала Полечці співати а Леночці і Кольови танцювати; причім навіть і сама пускалась підспівувати, але кождий раз обривалась на другій ноті від давлячого кашлю, від чого знову приходила в розпуку, проклинала свій кашель і навіть плакала. Більше всего приводили її до злости плач і страх Колі і Лені.
Дійсно, знати було пробу вирядити дітей в костюм, як виряжають вуличні співаки і співачки. На хлопеняти була надягнена з чогось червоного з білим чалма, щоб він представляв собою Турка. На Леню костюмів не вистало; була лиш надіта на голову червона, вязана з верблюжого сукна шапочка (або ліпше сказати, колпак покійного Семена Захарича), а в шапку затканий обломок білого струсевого пера, котре належало ще бабі Катерини Іванівни і хоронилось досі в скрини яко родинна рідкість. Полечка була в своїм звичайнім бідненькім одінню. Вона гляділа на матір несміло і залякано, не відходила від неї, укривала свої сльози, догадувалась про помішання матері і неспокійно оглядалась кругом. Вулиця і товпа страх налякали її. Зоня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і благаючи її що хвиля вернутись домів. Але Катерина Іванівна не давалась упросити.
— Перестань, Зоню, перестань! — кричала вона раз-по-раз, спішучи, засапуючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, як мале дитя! Я вже сказала тобі, що не вернуся до сеї пяної Німкині. Нехай бачать всі, цілий Петербург, як милостині просять діти благородного батька, що ціле життя служив вірою і правдою і, можна сказати, умер на службі. (Катерина Іванівна вже успіла вимаячити собі отсю фантазію і повірити її сліпо). — Нехай, нехай сей нікчемний ґенералик бачить. Та і глупа ти, Зоню: що-ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе нассали, не хочу більше! Ах, Родіоне Романовичу, се ви! — крикнула вона, побачивши Раскольнікова і кидаючись до него, — розтолкуйте ви, будьте ласкаві, сій дурненькій, що нічого розумнійшого зробити не можна! Адже катаринкарі заробляють, а нас зараз всі розріжнять, провідають, що ми бідна, благородна родина сиріт, доведених до нищети, і вже сей ґенералик місце стратить, побачите! Ми кождий день під вікна до него будемо ходити, а переїзджати-ме Государ, я клякну, сих всіх виставлю вперед і покажу на них: „Встався, батьку!” Він батько сиріт, він милосерний вставиться, побачите, а ґенералика того… Леню! tenez vous droite! (держися просто). Ти, Колю, зараз будеш знову танцювати. Чого ти квилиш? Знов квилить! Ну чого, чого ти боїшся, дурненький! Господи! Що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Колиб ви знали, які вони безтолкові! Ну, що з такими пічнеш!…
І вона, сама ледви не плачучи (що не перешкаджало її безнастанному, невгомонному і швидкому говоренню), показувала йому на шльохаючих дітей. Раскольніков попробував було намовити її, щоби вернулась, і навіть сказав, думаючи вплинути на її самолюбство, що її неприлично ходити по вулицях з катаринкою, бо-ж вона готовиться стати директоркою благородного пансіона дівиць…
— Пансіона, ха-ха-ха! Славні бубни за горами! — закричала Катерина Іванівна, таки зараз після сміху заходившись кашлем. — Ні, Родіоне Романовичу, минула мрія! Всі нас покинули!… А сей ґенералик… Знаєте, Родіоне Романовичу, я в него каламарем шпурнула, — там в передній кімнаті під рукою, на столі стояв, біля аркуша, на котрім підписувались, і я підписалась, шпурнула та і втекла. О, підлі, підлі! Та наплювати; тепер я отсих сама кормити буду, нікому не поклонюся! Доста ми її мучили! (вона показала на Зоню). — Полечко, скільки зібрали, покажи? Як, всего лиш дві копійки? О, поганці! Нічого не дають, та лиш бігають за нами, виваливши язик! Ну; чого ось онтой бовван сміється? (вона показала на одного з товпи). Се все длятого, що сей Кольо такий непонятливий, з ним клопіт! Чого тобі, Полечко? Говори зі мною по француськи, parlez-moi francais. Адже я тебе учила, адже ти знаєш кілька фраз!… Инакше як же розпізнати, що ви з доброї родини, образовані діти і зовсім не такі, як инші катаринкарі; адже не „Петруся” ми якого небудь представляємо на вулицях, а співаємо благородну романсу…
— Ах, так! Та що-ж нам співати би? Перебиваєте ви заєдно мене, а ми… чи бачите, ми тут задержались, Родіоне Романовичу, щоби вибрати що співати, — таке, щоб і Кольови можна було потанцювати… бо все те у нас, можете представити собі, без приготовання; треба умовитись, так щоби все як слід відбулось, а потім ми підемо на Невський, де є багато більше людей з висшого товариства і нас зараз завважають. Леня знає „Хуторок…” Тільки раз-враз „Хуторок” та „Хуторок” і всі, бачите, співають. Ми повинні заспівати щось богато благороднійшого… Ну, що ти придумала, Полю, хоч би ти матері помогла! Памяти, памяти у мене нема, я би нагадала. Невже-ж „Гузара” співати! Ах, заспіваймо по француськи „Cinq sous”! Адже я вас вчила, та вчила. І головне, тому що се по француськи, то побачать зараз що ви дворянські діти, і се буде о много більше трогаюче… Можна би навіть: „Malborough s'en va-t-en guerre!” Тому що се зовсім дитиняча, цілком дитиняча пісенька і співається у всіх аристократичних домах, коли присипляють дітей:
Malborough s'en va-t-en guerre
Ne sait quand reviendra…[1].
— почала було вона співати… — Але ні, ліпше вже „Cinq sous!” Ну, Колю, ручки попід боки, скорше, а ти, Леню, також крутися в противну сторону, а ми з Полечкою будемо підспівувати і плескати!
Cinq sous, cinq sous
Pour monter notre ménage…[2].
Кхи-кхи-кхи! (І вона заходилась від кашлю). Поправ хустину, Полечко, на плечах зсунулась, — завважала вона крізь кашель, ловлячи за воздухом. — Тепер вам особливо треба держати себе прилично і на тонкій нозі, щоби всі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що стан треба довше скроїти і притім щоб був складаний. Се ти тоді, Зоню, з своїми радами: „Коротше, та коротше” от і вийшло, що зовсім зогидили… Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, глупі! Ну, Колю, починай чим скорше, чим скорше, чим скорше, — ох, який се незносний хлопець.
— Cinq sous, cinq sous! — Знову салдат! Ну, чого тобі треба?
Дійсно крізь товпу перепхався поліцейський. Але рівночасно оден панок в мундурі і в плащі, поважний чиновник літ пятьдесяти, з ордером на шиї (посліднє було дуже приємне Катерині Іванівній і вплинуло на поліцейника) приблизився і мовчки подав Катерині Іванівній трирублевий, зелений папірець. В лиці його виражалось щире співчуття. Катерина Іванівна приняла і чемно, навіть церемонно йому поклонилась.
— Спасибіг вам, ласкавий добродію, — почала вона звисока, — причини, котрі нас побудили… візьми гроші, Полечко. Бачиш, отже таки є благородні і великодушні люде, зараз готові помогти бідній дворянці в нещастю. Ви бачите, ласкавий добродію, благородні сироти, можна навіть сказати, з найаристократичнійшими звязами… А онтой ґенералик сидів і орябки їв… ногами затупав, що я його занепокоїла… „Ваше Превосходительство, говорю, уйміться за сиротами, знаючи добре, говорю, покійного Семена Захарича, і тому що його рідну доньку найпідлійший з падлюк в день його смерти оклеветав…” Знову сей солдат! Уйміться! — закричала вона до чиновника. — Чого сей солдат до мене лізе? Ми вже втікли перед одним з Міщанської сюди… ну, тобі ось яке діло, дурню!
— По вулицях заборонено, пані. Будьте ласкаві не галасувати.
— Сам ти галасуєш! Я з катаринкою ходжу, тобі що до того?
— На катаринку треба позволення мати, а ви його не маєте і своїм поведенням нарід задержуєте. Де зволите проживати?
— Як, позволення! — заревіла Катерина Іванівна. — Я сьогодня мужа похоронила, яке тут позволення!
— Пані, пані, успокійтесь, — почав було чиновник, — ходімо, я вас поведу… Тут в товпі неприлично… Ви нездорові…
— Ласкавий добродію, ласкавий добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна. — Ми на Невський пійдемо, — Зоню, Зоню! Та де-ж вона? Також плаче! Та що з вами зі всіми!… Колю, Леню, куди ви?! — закричала вона нараз в трівозі. — О глупі діти! Колю, Леню, та куди-ж вони!…
Сталося, що Кольо і Леня, наполохані в найвисшім степени вуличною товпою і бесідами помішаної матері, побачивши вкінци салдата, котрий хотів їх взяти і кудись там вести, відразу, якби змовившись, схопили одно друге за рученята і пустились втікати. З зойками і плачем кинулась бідна Катерина Іванівна доганяти їх. Відражаючо і прикро було глядіти на неї, як бігла плачучи і засапуючись. Зоня і Полечка погнали за нею.
— Заверни, заверни їх, Зоню! О, глупі, невдячні діти!… Полю! Лови їх… Та се для вас я…
Вона спотикнулась в повнім бігу і упала.
— Розбилась до крови! О, Господи! — скрикнула Зоня, нахиляючись над нею.
Всі збіглися, всі стовпились довкола. Раскольніков і Лебезятніков підбігли між першими; чиновник також поспішив, а за ним і поліцейник, воркнувши:— Ну, тобі, маєш! — і махнув рукою, бо предчував що річ скінчиться неприємно.
— Розступайтесь! Розступайтесь! — розігнав він людей, що тиснулись довкола.
— Умирає, — закричав хтось там.
— З розуму зійшла! — промовив другий.
— Господи! Заступи! — сказала одна женщина хрестячись. — Чи дівчинку з хлопчиком зловили? Ось вони, ведуть, найстарша здогонила… Ух, скороногі!
Однакож коли оглянули як слід Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Зоня, а що кров, що так захляпала вулицю, бухнула з її грудей горлом.
— Се я знаю, бачив, — воркотів чиновник до Раскольнікова і Лебезятнікова, — се сухоти, панове; кров оттак бухне і задушить. З одною моєю своячкою, ще недавно свідком був, оттак з півтора склянки… за одну хвилинку… Що-ж однак робити, умре зараз!
— Сюди, сюди, до мене! — молила Зоня, — ось тут я жию!… Ось отсей дім, другий відси… до мене, чим скорше… — кидалась вона до всіх. — За лікарем пішліть… О, Господи!
Заходами чиновника річ скоро полагодилась; навіть поліцейник помагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Зоні майже мертву і положили на постіль. Вибух крови ще не переставав, але вона начеб починала приходити до себе. В кімнату ввійшли разом, кромі Зоні, Раскольніков і Лебезятніков, чиновник і поліцейник, що прогнав наперед товпу, з котрої деякі відпровадили їх до самих дверий. Полечка привела, тримаючи за руки Коля і Леню, котрі дрожали і плакали. Зійшлись і від Капернаумових: сам він, кулявий і кривий, дивного виду чоловік, з щотинястим, сторчачим волоссям і заличками; жінка його, котра мала якийсь раз на завсігди наляканий вид, і кількоро їх дітей, з одеревенілими від безнастанного здивування лицями і з роззявленими ротами. Між всею тою публикою появився нараз і Свидригайлов. Раскольніков зі здивованням поглядів на него, не розуміючи, звідкіля він взявся і не запамятавши його в товпі.
Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольнікову, що, здається, лікар, тепер вже безпотрібний, все-ж таки післав. Побіг сам Капернаумов.Тимчасом Катерина Іванівна перестала кашляти, вибух крови якось устав. Вона гляділа болючим, але довгим і проймаючим поглядом на бліду і дрожачу Зоню, що хустинкою отирала її каплі поту з чола; наконець попросила, щоб її підвели. Її посадили на постелі, придержуючи з обох боків.
— Діти де? — запитала вона слабим голосом. — Ти привела їх, Полю? О, дурненькі!… Та чого ви втікали… ох!
Кров ще покривала її засохлі губи. Вона повела кругом очима, розглядаючись:
— Так ось як ти живеш, Зоню! Ні разу я у тебе не була…
Вона з терпінням погляділа на неї:
— Виссали ми тебе, Зоню… Полю, Леню, Колю, ходіть сюди… Ну, ось вони, Зоню, всі, бери їх… з рук на руки… А з мене доволі!… Скінчений баль! Га!… Оставте мене, дайте хоч умерти спокійно…
Її опустили знову на подушку.
— Що? Священика?… Не треба… Де у вас злишній цілковий? На мені гріхів нема!… Бог і без того простить… Сам знає, як я страдала!…
Неспокійне маячення обгортало її чим раз більше і більше. На часи вона здрігалася, обводила довкола очима, пізнавала всіх на хвилинку: але таки зараз на місце памяти наступало маячення. Вона хрипло і з трудом дихала; щось начеб клекотіло в горлі.
— Я говорю йому: „ваше превосходительство!…” — говорила вона, віддихаючи після кождого слова. — Отся Амалія Людвиківна… ах! Леню, Колю, ручки по під боки, скорійш, скорійш, ґліссе, ґліссе, па-де-баск! Тупати ніжками… Будь любеньким хлопчиком.
Як се дальше? Ось би заспівати…
Du hast die schoensten Augen,
Mein Liebchen, was willst du noch mehr?…
Ну так, як же не так! waa willst du noch mehr? — хіба бовван видумає!… Ах так, от ще:
Ах, як я любила… я до обожання любила сей романс, Полечко!… Знаєш, твій батько… ще женихом співав… О дні!… От би нам співати! Ну, як же, як же… Ось я і забула… та нагадайте-ж, як же?
Вона була в незвичайнім зворушенню і силувалась припіднятися. Наконець страшним, хрипливим, надриваючимся голосом вона почала, викрикуючи і засапуючись на кождім слові, з видом якогось ростучого перестраху:
В полудневий жар!… в долині!… Дагестана…
З оловом у груди!…
Ваше превосходительство! — нараз заголосила вона роздираючим зойком і залившись сльозами. — Вставтеся за сиротами! Знаючи хліб-сіль покійного Семена Захарича!… Мож навіть сказати аристократичного!… Га! — здрігнулась вона знову, ще раз трохи опамятавшись і з якимсь переляком всіх оглядаючи, все-ж таки зараз пізнала Зоню. — Зоню, Зоню! — промовила вона лагідно і ласкаво мов би здивувавшись, що бачить її перед собою: — Зоню, любонько, і ти тут?
Її знову підвели.
— Доста!… пора!… Прощай нужденна!… Заїздили шкапу!… Надірвала-а-сь! — крикнула вона очайдушно і ненависно, і повалилась головою на подушку.
Вона знову забулась, але се посліднє забуття трівало не довго. Блідо-жовте, висохле лице її закинулось горілиць взад, рот отворився, ноги судорожно протягнулись. Вона глубоко-глубоко зітхнула і сконала.
Зоня упала на її труп, обняла її руками і так і завмерла, прилинувши головою до висохлої груди покійниці. Полечка припала до ніг матері і цілувала їх, заводячи голосно. Кольо і Леня ще не розуміли, що сталося, але предчуваючи щось вельми страшне, схопили одно другого обома руками за шию і уставившись одно в друге очима, нараз разом отворили роти і стали кричати. Обоє ще були в костюмах: він в чалмі, вона в єрмолці з струсячим пером.
І яким чином отся „похвальна грамота” найшлася відразу на постелі біля Катерини Іванівни? Вона лежала тут таки, коло подушки; Раскольніков бачив її.
Він підійшов до вікна. До него прискочив Лебезятніков.
— Умерла! — сказав Лебезятніков.
— Родіоне Романовичу, маю вам два потрібні словечка сказати, — підійшов Свидригайлов.
Лебезятніков зараз таки уступив місце і чемненько віддалився. Свидригайлов повів зачудуваного Раскольнікова ще дальше в кут.
— Всю тую тяганину, то є похорон і друге я беру на себе. Знаєте, грошей треба, а я вам сказав, що у мене є злишні. Сих двоє маленьких і отсю Полечку я поміщу в яких-небудь ліпших сирітських заведеннях, і вложу для кождого, до повнолітности, по тисячу-пятьсот рублів капіталу, щоб вже зовсім Зофія Семенівна була спокійна. Та і її з болота витягну, бо дівчина вона гарна, чи так? Ну, добродію, так ви і розповіджте Евдокії Романівній, що її десять тисяч я от як і ужив.
— З якими-ж цілями ви так сиплете грішми? — запитав Раскольніков.
— Е-ех! чоловік недовірчивий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що сі гроші у мене злишні. Ну, а по просту з людяности, не допускаєте? Та не „гнида”-ж була вона (він ткнув пальцем в той кут, де лежала покійниця), як якась там старушка-лихвярка. Ну, признаєте, ну „чи Лужинови в самім ділі жити і погань чинити, чи її умирати?” І не поможу я, так тоді „Полечка, приміром, туди-ж, по тій самій дорозі пійде…”
Він проговорив се з видом якоїсь підморгуючої, веселої насмішки, не спускаючи очей з Раскольнікова. Раскольніков поблід і похолоднів, чуючи свої власні, сказані до Зоні слова. Він живо подався взад і дико поглядів на Свидригайлова:
— Звідки… ви знаєте? — прошептав він, ледви віддихаючи.
— Адже я тут, за стіною, у мадам Ресліхової стою. Тут Капернаумов, а там мадам Ресліхова, давненька і щира приятелька. Сусід, пане.
— Ви?
— Я, — тягнув дальше Свидригайлов, колишучись від сміху, — і можу вам честю запевнити, наймилійший Родіоне Романовичу, що страх ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, заповів вам се, — ну, от і зійшлись. І побачите, який я дорічний чоловік. Побачите, що зі мною ще можна жити…
——————