Вина і кара/Часть VI/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста III |
IV ▶ |
|
Він спішив до Свидригайлова. Чого він міг надіятись від отсего чоловіка — він і сам не знав. Все-ж таки в сім чоловіці крилась якась власть над ним. Пізнавши се раз, він вже не міг успокоїтись, а тепер дотого ще і прийшла пора.
По дорозі одно питання особливо мусило його: чи був Свидригайлов у Порфіра?
Скілько він міг судити і на що він присягнув би, — ні, не був! Він подумав ще і ще, пригадав цілу гостину Порфіра і рішив: ні, не був, розуміється, не був!
Але коли не був ще, то піде, чи не піде він до Порфіра?
Тепер, в ту хвилю йому здавалось, що не піде. Длячого? Він не міг би обяснити і того, та колиб і міг обяснити, то тепер він би не став над тим особливо ломити собі голову. Все те його мучило, і рівночасно йому було якось мов би не до того. Дивна річ, ніхто би, може бути, не повірив тому, але про свою теперішню, дожидаючу судьбу, він якось лиш слабо, розсіяно суятився. Його мучило щось инше, о много більше важне, незвичайне, — таки про него самого і не про кого другого, а все-ж, таки щось инше, щось головне. Дотого ще він чув безконечну душевну втому, хоч розум його сего поранку дописував ліпше, ніж за всі ті послідні дні.
Та і чи оплатилось би тепер, після всего, що було, старатись побіджати всі ті нові мізерні трудности? Чи оплатилось би, приміром, старатись інтриґувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфіра; студіювати, пізнавати, тратити час на якого там Свидригайлова!
— О, як йому все те надоїло!
А тимчасом він все таки спішив до Свидригайлова; чи не дожидав він може чого небудь від него нового, вказівок, виходу? Адже і за соломку хапаються! Чи не судьба, чи не інстинкт який зводив їх до купи? Може бути се була тільки утома, розпука; може бути треба було не Свидригайлова, а когось иншого, а Свидригайлов тільки так тут підвернувся. Зоня? Та і пощо-ж пішов би він тепер до Зоні? Знову просити у неї її сліз? Та і страшна була йому Зоня. Зоня представляла собою неумолимий засуд, порішення без переміни. Тут — або її дорога або його. Особливо в отсю хвилю, він не годен був її бачити. Ні, чи не ліпше видобути від Свидригайлова: що се таке? І він не міг не признатись в душі, що і дійсно той на щось там йому давно вже начеб потрібний.
Ну, все-ж таки, що може бути межи ними спільного? Навіть і злочиньство не могло би бути у них однакове. Сей чоловік до того ще надто був неприємний, очевидячки розпустний, без сумніву хитрий і обманчивий, і може бути дуже лукавий. Про него ходять такі оповідання. Правда, він занявся дітьми Катерини Іванівни; та хто знає длячого і що се означає? У сего чоловіка вічно якісь заміри і проєкти.
Блискала раз-по-раз у всі ті дні у Раскольнікова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався проганяти її від себе, так вона була тяжка для него! Він думав иноді: Свидригайлов безнастанно крутився около него, та і тепер крутиться; Свидригайлов провідав його тайну; Свидригайлов мав заміри проти Дуні. А коли і тепер має? Майже навірно можна сказати, що має. А коли тепер, провідавши його тайну і таким чином одержавши над ним власть, він захоче ужити її яко оружжя против Дуні?
Думка та иноді навіть у сні мучила його, та що лиш тепер перший раз вона явилась йому так свідомо ясно, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка та приводила його в мрачне роздразнення. По перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власнім положенню: треба буде таки зараз відкрити тайну Дунечці. Треба буде може бути видати самого себе, щоб відвернути Дунечку від якого там необачного кроку. Лист? Нині рано Дуня дістала якийсь лист! Від кого в Петербурзі могла-б вона діставати листи? (Хіба Лужин?). Правда, там пильнує Разумихін; але Разумихін нічого не знає. Може бути треба буде звіритись і Разумихінови. Раскольніков з омерзінням подумав про те.
Як би там не було, Свидригайлова треба побачити як можна найскорше, рішив він про себе оконечно. Слава Богу, тут не стільки іде о подробиці, скільки о саму суть діла; однакож, коли тільки спосібний він, коли Свидригайлов що небудь наміряє проти Дуні, — то…
Раскольніков так дуже подався за весь той час, за цілий той місяць, що вже не міг рішати тепер подібних питань инакше, як тільки одним порішенням: „тоді я убю його”, — подумав він в холодній розпуці.
Важке чувство придавило його серце; він задержався на середині вулиці і став роззиратись: якою дорогою він іде і куди він зайшов? Він находився на …ськім проспекті, кроків трийцять або сорок від Сінної, котру перейшов. Цілий другий поверх дому наліво був занятий гостинницею. Всі вікна були відчинені наостіж; гостинниця, судячи по двигаючихся тінях в вікнах, була битком набита. В салі гомоніли пісні, звеніли клярнет, скрипка і гремів турецький бубен. Давались чути жіночі верески.
Він вже хотів вернутись назад, не розуміючи, чого він завернув на …ський проспект, коли втім в однім із крайних, отворених вікон гостинниці побачив Свидригайлова, котрий сидів біля самого вікна за чайним столом, з люлькою в зубах. Се страшно, до перераження тронуло його. Свидригайлов слідив і оглядав його мовчаливо і, що також зараз поразило Раскольнікова, здається, хотів вже вставати, щоб по тихоньки успіти втечи, поки його не завважали.
Раскольніков зараз зробив вид, що начеб і сам не завважав його і глядить задумавшись вбік, але сам не переставав слідити його краєм ока. Серце його лячно билось. Так і є: Свидригайлов очевидно не хоче, щоб його бачили. Він відняв від губ люльку і вже хотів забиратись; але піднявшись і відсунувши крісло, мабуть нараз завважав, що Раскольніков його бачить і слідить. Між ними збулось щось похоже на сцену їх першої стрічі у Раскольнікова, коли той спав. Мудерна усмішка показалась на лиці Свидригайлова і чим раз більше розширялась. І той і другий знали, що оба бачать і слідять себе взаїмно. Наконець Свидригайлов голосно розхохотався.
— Ну, ну! Ходіть вже, коли хочете, я тут! — крикнув він з вікна.
Раскольніков піднявся в гостинницю.
Він найшов його в дуже маленькій, задній кімнатці з одним вікном, що притикала до великої салі, де на двайцяти маленьких столиках при криках нужденного хору співаків, пили чай купці, чиновники і велика сила ріжного народу. Відкись там долітав стук куль на білярді. На столику перед Свидригайловом стояла почата бутелька шампанського і лямпка, до половини повна вина. В кімнатці находились ще хлопчик-катаринкар, з маленькою ручною катаринкою і здоровенна, румяна дівка, в піднятій юбці і в тирольськім капелюсі з лентами, співачка, літ вісімнайцяти, котра не зважаючи на хорову пісню в другій кімнаті, співала при супроводі катаринки досить сильним контральтом якусь лакейську пісню…
— Ну, і доста! — перервав її Свидригайлов при вході Раскольнікова.
Дівчина таки зараз перервала і задержалась у ввічливім дожиданню. Співала вона свою римовану лакейщину також з якимсь серіозним і ввічливим відтінком на лиці.
— Ей, Пилипе, лямпку! — крикнув Свидригайлов.
— Я не буду пити вина, — сказав Раскольніков.
— Як хочете, я не для вас. Пий, Катрусю! Сьогодня нічого більше не буде треба, забирайся!
Він налив її цілу лямпку вина і положив жовтенький білєтик. Катруся випила лямпку відразу, як пють вино женщини, то є не перериваючи, в двайцять глоток, взяла білєтик, поцілувала Свидригайлова в руку, котру той зовсім серіозно допустив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею винісся і хлопчик з катаринкою.
Обоє вони були приведені з вулиці. Свидригайлов і тижня ще не жив в Петербурзі, а вже усе коло него було на якійсь патріярхальній стопі. Послугач гостинниці, Пилип, також був вже „знакомий” і підлещувався. Двері до салі запирались; Свидригайлов в отсій кімнатці був як у себе дома, і проводив в ній може бути цілі дні. Гостиння була негарна, погана і навіть не середньої руки.— Я до вас ішов і за вами шукав, — почав Раскольніков. — Та длячого тепер я нараз завернув на …ський проспект з Сінної? Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я беру звичайно з Сінної направо. Та і дорога до вас не сюди. Тільки завернув, ось і ви! Се дивне!
— Чого-ж ви просто не скажете: се чудо!
— Бо се може бути тільки припадок.
— Що за склад у всего того народу! — зареготався Свидригайлов, — не признається, хоч би навіть в душі і вірив в чудо! Адже вже самі говорите, що може бути тільки припадок. І які тут оден в другого труси відносно свого власного переконання, ви представити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте своє власне переконання і не побоялись мати його. Тому то ви і знадили мою цікавість.
— Більше нічим?
— Та і сего, думаю, досить.
Свидригайлов був очевидно трохи підохочений, але всего лиш на капельку; вина випив він не більше як пів лямпки.
— Мені здається, ви прийшли до мене скорше, чим довідались про те, що я спосібний мати те, що ви називаєте власним переконанням, — завважав Раскольніков.
— Ну, тоді була инша справа. Кождий робить, що йому треба і що знає. А дотично чуда скажу вам, що ви мабуть сі останні два-три дні проспали. Я вам сам назначив сю гостинницю і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам обяснив всю дорогу, описав місце, де вона стоїть, і сказав години, в котрих мене тут застати можна. Памятаєте?
— Забув, — відповів з здивуванням Раскольніков.
— Вірю. Двічи я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас в памяти механічно. Ви і завернули сюди механічно, а тимчасом вірно після адреси, самі того не знаючи. Я і говорячи, бачите, тоді до вас, не сподівався, що ви мене зрозуміли. Надто ви вже себе зраджуєте, Родіоне Романовичу. Та ось ще: я переконаний, що в Петербурзі богато народу ходячи розмовляє з самим собою. Се місто півбожевільних. Колиб у нас були науки, то медики, юристи і фільозофи могли би зробити над Петербургом вельми цінні замітки, кождий в своїй спеціяльности. Рідко де найдеться стільки понурих, різких і дивних впливів на душу чоловіка, як в Петербурзі. Самі кліматичні впливи не малі! Тимчасом се адміністративний центр всієї Росії і характер його мусить відбиватись на всім. Та не в тім тепер діло, а в тім, що я вже кілька раз глядів на вас з боку. Ви виходите з дому, ще держите голову просто. По двайцяти кроках ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад. Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні по боках вже нічого не бачите. Наконець починаєте рухати губами і розмовляти самі з собою, причім иноді ви увільняєте руку і деклямуєте, наконець, задержуєтесь серед дороги і надовго. Се дуже недобре, пане. Може бути вас дехто і підглядає, кромі мене, а се вже невигідно. Мені в дійсности все одно і я вас не вилічу, але ви, надіюсь, мене розумієте.
— А ви знаєте, що за мною підглядають? — запитав Раскольніков, цікаво в него вдивляючись.
— Ні, нічого не знаю, — мов би з здивованням відповів Свидригайлов.
— Ну, так і оставте мене в супокою, — нахмурившись воркнув Раскольніков.
— Нехай, лишім вас в супокою.
— Скажіть лучше, коли ви сюди приходите пити і самі мене двічи сюди до себе звали, то чого ви тепер, коли я глядів у вікно з вулиці, ховались і хотіли втікати? Я се дуже добре завважав.
— Хе! хе! А чого ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі з зажмуреними очима і вдавали, мов то спите, тоді як ви зовсім не спали? Я се дуже добре завважав.
— Я міг мати… причини… ви самі се знаєте.
— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не довідаєтесь.
Раскольніков опустив правий локоть на стіл, підпер пальцями правої руки здолу свій підбородок і уважно вдивлявся в Свидригайлова. Він оглядав з мінуту його лице, котре завсігди його поражало і передше. Се було якесь дивне лице, що подобало мов би на маску: біле, румяне, з румяними, темними губами, з ясно-білявою бородою і з доволі ще густим, русявим волоссям. Очи були немов би надто голубі, а погляд їх якось надто тяжкий і неподвижний. Щось було вельми і вельми неприємне в отсім гарнім і незвичайно молодечім на свої літа лици. Одіж Свидригайлова була вибаглива, літня, легка, особливо клав він вагу на гарне білля. На пальці був величезний перстень з дорогим каменем.
— Та щож, то мені і з вами ще також треба возитись? — сказав нараз Раскольніков, виходячи з судорожною нетерплячкою просто на отверту дорогу. — Хоч ви може бути і найнебезпечнійший чоловік, коли захочете шкодити, все-ж таки я не хочу більше морочити себе з вами. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви мабуть думаєте. Знайте отже, я прийшов до вас просто сказати, що коли маєте все ще давнійший замір відносно моєї сестри і коли длятого думаєте чим небудь покористатись з того, що відкрили в послідний час, то я вас убю перше, заки ви мене в острог посадите. Моє слово святе: ви знаєте, що я зможу додержати його. По друге, коли хочете мені що небудь сказати — бо мені весь той час здавалось, що ви мов то хочете мені щось заявити, — то кажіть чим скорше, бо час дорогий і може бути дуже скоро буде вже пізно.
— Та куди-ж ви так спішитесь? — запитав Свидригайлов, цікаво йому приглядаючись.
— Кождий робить, що йому треба і що знає, — мрачно і нетерпеливо промовив Раскольніков.
— А ви що лиш домагались отвертости, а на перше таки питання і відказуєтесь відповідати, — завважав Свидригайлов з усмішкою. — Вам заєдно здається, що у мене якісь там ціли, і длятого і глядите на мене з недовірям. Що-ж, се цілком понятне в вашім положенню. Але як я не бажаю зійтися з вами, я все таки не візьму на себе труду переконати вас про противне. Єй-Богу, гра не стоїть свічок, як кажеться в француській пословиці, та і говорити, бачите, з вами я ні про що таке особливе не задумував.
— Чого-ж я тоді вам так подобався? Адже ви коло мене направду крутились?
— Та попросту яко коло предмету цікавого для слідження. Мені сподобались ви фантастичністю вашого положення, — от чим! Крім того ви брат особи, котра мене дуже занимала і, наконець, від самої тої особи в свій час я страх богато і часто наслухався про вас, з чого і заключив, що ви маєте на неї великий вплив. Або-ж сего мало? Хе-хе-хе! А втім, признаюсь, ваше питання для мене вельми запутане і мені трудно на него вам відповісти. Ну, от хоч би: адже, ви прийшли до мене тепер мало того що за ділом, а за чим-небудь новісеньким? Або-ж не так? Не так? — наставав Свидригайлов з лукавою усмішкою. — Ну, представте-ж собі після того, що я сам, бачите, ще їдучи сюди, в ваґоні на вас таки числив, що ви мені також скажете дещо новісенького, і що від вас таки удасться мені дечим для себе похіснуватись! От які ми богачі!
— Чим таким для себе похіснуватись?
— Та що вам сказати? Хіба я знаю чим? Бачите, в якій дірі цілий час пересиджую і се мені любо, чи радше не те щоб любо, а так треба-ж де небудь сісти. Ну, от хоч отся бідна Катруся — бачили?… Ну, був би я приміром, хоч обжора, клюбовий ґастроном, а то що я можу їсти! (Він ткнув пальцем в кут, де на маленькім столику, на бляшаній тарілці, стояли останки поганенького біф-стика з бараболею). Та правда, чи обідали ви? Я перекусив і більше не хочу. Вина, приміром, цілком не пю. Кромі шампанського ніякого, та і шампанського, бачите, за цілий вечір одну лямпку випив — голова болить. Отсе я тепер, щоб покріпитись, велів подати, бо збираюся кудись там, і ви бачите мене в особливім розположенню духа. Я длятого перше укривався як школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; однакож, здається (він виняв годинник), можу ще перебути з вами годину; тепер пів до пятої. Чи повірите, колиб бодай чим небудь занимався; ну, колиб був поміщиком, ну, батьком, ну, уланом, фотографом, журналістом… н-нічого, ніякої спеціяльности. Иноді аж скучно. Дійсно думав, що ви мені скажете що небудь нового.
— Та хто ви такі і чого ви сюди приїхали?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки при кінноті, опісля так, тут по Петербурзі волочився, відтак оженився з Мартою Петрівною і жив на селі. От моя біоґрафія!
— Ви, здається, грач?
— Ні, який я грач? Шулєр — не грач.
— А, ви були шулєром?
— Так, був і шулєром.
— Що-ж, вас били иноді?
— Бувало і таке. А що?
— Ну, адже визвати на поєдинок могли… Се-ж оживляє.
— Не перечу, але слухайте, я не майстер фільозофувати. Признаюсь вам, я сюди більше ради бабів приїхав.— Зараз як тільки похоронили Марту Петрівну?
— Ну, так, — усміхнувся з побіджаючою щирістю Свидригайлов. — Так що-ж? Вам, видно, воно не подобається, що я про женщин говорю?
— Питаєте, чи мені подобається розпуста?
— Розпуста? Ну, от ви куди! А втім, по порядку наперед відповім вам відносно бабів; знаєте, мене бере охота балагурити. Скажіть, чого я буду себе здержувати? Пощо-ж покидатись баб, коли я бодай хоч до них ще охотник? По крайній мірі заняття.
— Так ви тут тільки на одну розпусту надієтесь?
— Ну, так що-ж, ну, і на розпусту! Але-ж влізла вам в голову тая розпуста. Та люблю, по крайній мірі, пряме питання. В отсій розпусті будь-що-будь є щось постійного, основаного навіть на природі, котре і довго ще, і з літами може бути не так скоро погасиш. Признасьте самі, чи-ж не заняття в своїм роді?
— От видумали? Се хороба і то небезпечна.
— А, от ви куди? Я признаю, що се хороба як і усе, що переходить міру, — однакож се, по перше, у одного так, у другого инак, а по друге ще, розуміється, у всім треба держати міру, рахунок, хоч і нікчемний, та що-ж чинити? Не будь сего, адже так застрілитись прийшлось би. Я признаю, що порядний чоловік обовязаний скучати, все-ж таки, бачите…
— А ви могли би застрілитись?
— Ну, от! — з відразою крикнув Свидригайлов. — Будьте ласкаві, не говоріть про те, — додав він поспішно і навіть без всякого фанфаронства, котре виявлялось у всіх його дотеперішних словах. Аж лице його мов би то змінилось. — Признаюсь до поганої слабости, але що робити: боюся смерти і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?
— А! привиди Марти Петрівни! Що-ж, ходить дальше?
— Ну її, не згадуйте; в Петербурзі ще не приходила; та і чорт з нею! — крикнув він з якимсь роздразненим видом. — Ні! Говоріть радше про те… та впрочім… Гм!… Ех, мало часу; не можу я з вами довго оставатись, а жаль. Було би ще дещо розповісти.
— А що у вас, женщина?— Так, женщина, така несподівана одна пригода… ні, я не про те.
— Ну, а гидь, погань всеї тої обстанови на вас вже не ділає? Вже стратили силу задержатись?
— То ви ще і на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ви мене тепер, Родіоне Романовичу, хоч я ще перше знав, що се так буде. Адже ви толкуєте мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллєр, ви — ідеаліст! Все те, очевидно, так і повинно бути і треба би дивуватись, якби воно було инакше, тілько, бачите, якось воно все таки дивне в дійсности… Ах, шкода, що часу мало, бо ви самі страх цікавий предмет! Не правда, ви любите Шіллєра? Я страх його люблю.
— Та який ви при всім тім фанфарон! — з деякою відразою сказав Раскольніков.
— Ну, бігме, ні! — хохочучи відповів Свидригайлов, — та втім, не спорю, нехай і фанфарон: але прошу, чому-ж і не пофанфаронувати, коли воно нікому не шкодить… Я сім літ пережив на селі у Марти Петрівни, тому отже накинувшись тепер на розумного чоловіка, як ви, — на розумного і в найвисшім степени цікавого, попросту рад поговорити, та крім того випив отсеї пів лямпки вина і вже цяпочку в голову вдарило. А головне, є одна така обставина, котра мене вельми підохотила, лиш про котру я… промовчу. Куди-ж ви? — з перестрахом запитав нараз Свидригайлов.
Раскольніков почав було вставати, йому зробилось і тяжко і душно і якось маркотно, що він прийшов сюди. В Свидригайлові він найшов найпустійшого і найнікчемнійшого непотріба на світі.
— Е-ех! Посидьте, останьтеся, — запрошував Свидригайлов — та веліть собі принести хоч чаю. Ну, посидьте, ну, я не буду плести теревенів, про себе, розуміється. Я вам щось цікавого розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене женщина, говорячи на ваш лад, „спасала”? Се буде навіть відповідю на ваше перше питання, бо особа тая — ваша сестра. Можна розповідати? Та і час забємо.
— Розповідайте, тільки я сподіюсь, ви…
— О, не бійтеся! Адже Евдокія Романівна навіть і в такім мерзеннім і пустім чоловіці, як я, може викликати єдино тільки найглубше поважання.