Вина і кара/Часть VI/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста IV |
V ▶ |
|
— Ви знаєте може бути (та втім і сам я вам розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут в тюрмі за довги, за великанську суму, і не маючи ні найменшої надії сплатити їх… Нічого розповідати подрібно про те, як викупила мене тоді Марта Петрівна; самі бачите, до якої степени дуру може часом полюбити женщина. Се була женщина чесна, зовсім не глупа (хоч і цілком без образовання). Представте-ж собі, що отся таки сама зависна і чесна женщина рішилась знизитись, після многих страшних гнівів і сцен, до деякого рода контракту зі мною, котрий і додержала за весь час нашого пожиття. Діло в тім, що вона була значно старша від мене, крім того заєдно носила в роті якийсь цвяшок. Я мав на стільки свиньства в душі і своєрідної чесности, що заявив її без обиняків, що зовсім вірним її бути не можу. Се признання привело її в скажений гнів, тілько, здається, моя грубіянська щирість її подекуди сподобалась: „Видно, подумала, сам не хоче обманювати, коли заздалегідь таке говорить”, — ну, а для зависної жінки се головна річ. Після довгих сліз станув між нами такого рода устний договір: перше, я ніколи не покину Марту Петрівну і завсігди буду її мужем; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної любовниці не мати-му ніколи; четверте, за се Марта Петрівна позволяє мені деколи заглядати до двірських дівчат, але не инакше, як за її тайним відомом; пяте, Боже сохрани мене полюбити женщину з нашої верстви; шесте, коли на припадок, чого нехай Бог не допустить, мене навістить яка-небудь страсть, більша і серіозна, то я повинен признатись Марті Петрівній. Відносно останньої точки Марта Петрівна була впрочім увесь час досить спокійна. Се була розумна женщина, отже не могла на мене глядіти инакше, як на розпустника і волокиту, котрий серіозно полюбити не в силі. Тільки розумна женщина і зависна женщина, два ріжні предмети, і ось в тім то і біда. Впрочім, щоб безпристрастно судити про декотрих людей, треба перше всего відказатись від декотрих упереджень і від буденної привички до звичайно окружаючих нас людей і предметів. На ваш суд більше, ніж на чий небудь, я маю право надіятись. Може бути ви вже надто богато чули про Марту Петрівну смішного і поганого. Дійсно, у неї були деякі вельми смішні привички; тілько скажу вам просто, що мені сердечно жаль тих многих прикростей, котрих я був причиною. Ну, і доста, буде того, здається, для дуже приличної oraison funebre найніжнійшій жінці найніжнійшого мужа. Коли ми попадали в незгоду, я більшою частю мовчав і не роздразнявся, і се джентельменське поступовання майже завсігди доводило до ціли; воно на неї впливало, її навіть подобалось; бували припадки, що вона мною навіть чванилась. Лиш сестриці вашої все таки не стерпіла. І яким світом воно сталося, що вона осмілилась взяти таку красавицю в свій дім за ґувернантку! Я обясняю тим, що Марта Петрівна сама залюбилась в неї і аж на мене сердилась зразу за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я так рівнодушний на її безнастанні і влюблені відзиви про Евдокію Романівну. Сам не розумію, чого її хотілось! Ну, вже розуміється, Марта Петрівна розповіла Евдокії Романівній про мене все, що тільки знала. У неї була нещасна привичка, кождому а кождому розповідати всі наші родинні тайни і перед кождим раз-враз на мене жалуватись; як же було пропустити такого нового любого приятеля? Догадуюся, що у них і розмови иншої не було як про мене, і вже без сумніву Евдокії Романівній стали звісні всі ті мрачні, таємничі сказки, що то їх мені приписують… Заложуся, що і ви вже дещо з того також чули?
— Чув. Лужин обвиняв вас, що ви навіть були причиною смерти дитини. Правда се?
— Зробіть ласку, оставте всі ті підлости в спокою, — з відразою і сердито заперечив Свидригайлов. — Коли вже так конечно схочете довідатись про всі ті недоріцтва, то я колинебудь розповім вам окремо, а тепер…
— Говорили також про якогось там вашого лякея на селі і що, будьто би, ви були також чогось там причиною.
— Зробіть ласку, буде того! — перебив знову з явною нетерпеливістю Свидригайлов.
— Се чи не той самий лякей, що то вам після смерти люльку приходив набивати… як самі мені розповідали? — роздразнявся все більше і більше Раскольніков.
Свидригайлов уважно поглядів на Раскольнікова і тому показалось, що в погляді тім мелькнула хвилево, мов блискавка, лукава усмішка, тільки Свидригайлов повздержався і вельми ввічливо відповів:— Се той самий. Я бачу, що вас також усе те незвичайно займає і буду уважати своєю повинністю при першій добрій нагоді щодо всіх пунктів заспокоїти вашу цікавість. Чорт візьми! Я бачу, що справді можу здаватись кому небудь особою романтичною. Судіть же, до якої степени я обовязаний після того бути вдячним покійній Марті Петрівній за те, що вона наговорила вашій сестрі про мене стільки таємничого і цікавого. Не смію судити про вражіння; лиш на всякий припадок се було для мене вигідне. При всій природній відразі до мене Евдокії Романівни і мимо мого вічно мрачного і відпихаючого виду, — її стало наконець жаль мене, жаль пропащого чоловіка. А коли серцю дівчини стане жаль, то, вже, розуміється, се для неї більше всего небезпечне. Тут вже нехибно захочеться і „спасти”, і напутити на добру дорогу і воскресити і приєднати для більш благородних цілей і відродити до нового життя і діяльности, — ну звісно, що можна намаячити в тім роді. Я таки зараз зміркував, що птичка сама летить в сітку, і з свого боку приготовився.
— Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, пане, річ, як самі знаєте, скінчилась на дурниці. (Кат бери, скільки я пю вина!). Знаєте, мені завсігди було жаль, з самого початку, що судьба не дала родитись вашій сестрі в другім або третім століттю нашої ери, де небудь донькою володіючого князика, або там якого небудь правителя чи проконсуля в Малій Азії. Вона без сумніву, була би одна з тих, котрі перетерпілиб мучеництво і вже напевно би усміхалась, коли би її грудь пекли розпаленими кліщами. Вона би пішла на се нарочно сама, а в четвертім і в пятім століттю втекла би в єгипетську пустиню і жила би там трийцять літ, кормлячись корінями, одушевленями і привидами. Сама вона тільки того жаждить і домагається, щоби за когонебудь яку небудь муку чим скорше приняти, а не дай її сеї муки, так вона бути може і в вікно вискочить.
— Я чув дещо про якогось там пана Разумихіна. Він хлопець, кажуть, не дурний (що і прізвище його показує, семинарист здається), ну, так нехай і сторожить вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що і уважаю собі за честь. Але тоді, то є в початку знакомства, самі знаєте, буваєш завсігди якийсь легкодушнійший і дурнійший, глядиш не так, як слід, бачиш не те. Чорт візьми, чого-ж вона така гарна! Я тому не винен! Одним словом, у мене почалось від найбільше неповздержаного, страстного, солодкого пориву. Евдокія Романівна неприступна страшно, нечувано і невидано. (Запамятайте собі, я вам говорю се про вашу сестру, як факт. Вона неприступна майже аж до хоробливости, мимо свого широкого розуму, і се їй пошкодить). Тут у нас найшлась одна дівчина, Параня, чорноока Параня, котру тільки що привезли із другого села, кухонна дівчина, і котрої я ще ніколи не бачив, — гарненька вельми, лиш дурненька не до повірення: в сльози, стала заводити на цілий двір і вийшов скандал.
— Раз після обіду, Евдокія Романівна нароком відшукала мене самітного в алеї в саді і з заіскреними очима зажадала від мене, щоб я оставив бідну Параню в спокою. Се була ледви чи не перша розмова наша на самоті. Я, розуміється, уважав за честь вдоволити її бажанню, постарався прикинутись пораженим, змішаним, ну, одним словом, відіграв ролю не зле. Почались зносини, таємничі розмови, норовственні науки, просьби, мольби, навіть сльози. — Чи повірите, навіть сльози! От до якої сили доходить у декотрих дівчат страсть до пропаґанди! Я очевидно усе звалив на свою судьбу, прикинувся алчущим і жаждущим світла і наконець пустив в хід найбільше і найпевнійше средство до покорення жіночого серця, средство, котре ніколи і нікого не заведе і котре дійствує нехибно на всіх до одної, без найменшого виїмку. Се средство звісне, лесть. Нема нічого в світі труднійшого як простодушність і нема нічого лекшого як лесть. Коли в простодушности тільки одна сота частина ноти фалшива, то виходить зараз диссонанс а з ним — скандал. Коли-ж в лести навіть все до послідньої ноти фалшиве, і тоді вона приємна і слухається не без вдоволення; хоч би і з грубим вдоволенням, то все таки з вдоволенням. І як би не груба була лесть, в ній нехибно бодай хоч половина здається правдою. І се для всіх степенів образовання і станів суспільности. Навіть вестальку можна попсувати лестю. А вже про звичайних людей і говорити нічого.
— Без сміху не можу собі пригадати, як оден раз уводив я одну віддану свойому чоловікови, своїм дітям і своїм чеснотам, паню. Як се було весело, як мало було роботи! А пані дійсно була чеснотлива, бодай хоч по свойому. Ціла моя тактика полягала в тім, що я просто кожду мінуту був роздавлений і падав ниць перед її неприступністю. Я лестив безбожно і тільки що, бувало, добюсь стиснення руки, навіть погляду, то докоряю собі, що се я вирвав його у неї силою, що вона противилась, що вона так противилась, що я нехибно би ніколи нічого не одержав, колиб я сам не був так поганий; що вона, в невинности своїй, не добачала підступу і піддалась ненарочно, сама того не знаючи — не догадуючись, і т. д. і т. д. Одним словом, я достиг всего, а моя пані оставалась в найвисшім степени переконана, що вона невинна і непорочна і виповняє всі повинности і обовязки, а погибла цілком ненадійно. І як же вона розсердилась на мене, коли я обявив її вкінці-кінців, що після мого щирого переконання вона якраз так само шукала приємности, як і я.
— Бідна Марта Петрівна також страх піддавалась на лесть, і колиб тільки я захотів, то без сумніву переписала би цілий свій маєток на мене ще за свого життя. (Тільки я надто богато пю вина і балакаю). Надіюсь, ви не розсердитесь, коли я згадаю тепер, що такий самий ефект став показуватись і на Евдокії Романівній. Тільки я сам був глупий і нетерпеливий і цілу справу попсував. Евдокії Романівній кілька разів ще і передше (а оден раз якось особливо) страх не сподобався вираз очей моїх, вірите ви сему? Одним словом, в них чим раз сильнійше і необачнійше займався якийсь вогонь, котрий полохав її і став їй вкінці ненависний. Нічого розповідати подробиці, тільки ми розійшлися. Тут я знову зробив дурницю. Почав вельми по простацьки висмівати всі ті пропаґанди і навертання; Параня знову виступила на сцену, та і не вона сама. — Що там богато говорити? Почалась Содома. Ох, колиб ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз в життю оченята вашої сестри так, як вони иноді уміють іскритись!
— Се нічого, що я тепер пяний і ось вже цілу лямпку вина випив, я правду говорю; впевняю вас, що сей погляд мені снився; шелесту одіння її я вже наконець не міг зносити. Дійсно, я думав, що дістану епілєпсію, ніколи не снилось мені, що можу дійти до такого божевільства. Одним словом, конче треба було помиритись, але се було вже неможливо і представте собі, що я тоді зробив. До якої степени запоморочення скажений гнів може довести чоловіка! Ніколи не предпринимайте нічого в гніві, Родіоне Романовичу. Числячи на теє, що Евдокія Романівна в дійсности таки убога, (ах простіть, я не те хотів… тільки, бачите, чи не все одно, скоро лиш виражається те саме поняття?) одним словом, жиє трудом рук своїх — що у неї на голові і мати і ви (ах до ката, знову хмуритесь…), я і рішився предложити її всі мої гроші (около триста тисяч я міг тоді зібрати) з тим, щоби вона втікала зі мною хочби сюди, до Петербурга. Розуміється, я зараз був заприсяг вічну любов, щастя і проче і проче. Чи вірите, я до тої степени тоді здурів, що скажи вона мені: заріж або отруй Марту Петрівну і женись зі мною, — се таки зараз було би виконане! Тільки скінчилось все катастрофою, вам вже звісною, і самі можете судити, до якої скажености міг я дійти, коли провідав, що Марта Петрівна добула тоді сего підлого Лужина і о волос не скоїла женитьби, — що в дійсности було би те саме що і я предкладав. Чи так? Чи так? Адже так? Я міркую, що ви щось вельми уважно почали слухати… цікавий молодий чоловік.
Свидригайлов в нетерпеливости ударив кулаком по столі. Він почервонів. Раскольніков бачив ясно, що лямпка або півтора шампанського, котрі він випив, сербаючи потрошечки глотками, поділали на него шкідливо, — і рішився похіснуватись нагодою. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.
— Ну, вже після того я цілком переконаний, що ви і сюди приїхали, маючи на оці мою сестру, — сказав він Свидригайлови просто і не скриваючись, щоб ще більше роздразнити його.
— Ех, оставте се, — мов би спохопився відразу Свидригайлов, — адже я вам казав… і крім того ваша сестра стерпіти мене не може.
— Та в тім то я переконаний, що не може, але не в отсім тепер діло.
— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прижмурив очі і насмішка виразилась на його лиці). Ви правду кажете, вона мене не любить; тільки ніколи не ручіть в річах, що були між мужем і жінкою, або коханком і коханкою. Тут є завсігди оден куток, котрий на віки цілому світови остався незвісний і котрий звісний тільки їм обоїм. Ви заручаєте, що Евдокія Романівна на мене з відразою дивилася?
— З декотрих слів і слівець ваших за час вашого оповідання я догадуюсь, що у вас і тепер свої ціли і дуже виразні заміри щодо Дуні, розуміється, підлі.— Як! У мене виривались такі слова і слівця? — незмірно наївно наполошився відразу Свидригайлов, не звертаючи ні найменшої уваги на епітет, приданий його замірам.
— Та вони і тепер вириваються. Ну, чого ви, приміром, так боїтесь? Чого ви відразу тепер налякались?
— Я боюся і лякаюся? Лякаюся вас? Скорше вам боятися мене, cher ami. І яка однакож недорічність. Та втім, я підхмелений, я се бачу; трохи що лиш знову не проговорився. До чорта, вино! Ей, води!
Він вхопив бутельку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.
— Се все дурне, — сказав Свидригайлов, намочивши полотенце і прикладаючи його до голови, — а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння в порох знівечити. Чи знаєте ви, що я женюся?
— Ви вже мені се і перше говорили.
— Говорив? Забув. Тілько тоді я не міг говорити напевне, бо навіть судженої ще не бачив; я тільки мав замір, ну, а тепер у мене вже є і суджена і річ скінчена, і якби тільки не орудки невідложні, то я би нехибно взяв вас і зараз до них повіз, — бо я вашої ради хочу поспитати. Ех, до чорта! Всего десять мінут остаються. Дійсно, дивіться на годинник; а втім, я вам розповім, бо се вельми цікавенька річ ся моя женитьба, в своїм очевидно роді, — куди ви? Знову відходите?
— Ні, я вже тепер не відійду.
— Справді не відійдете? Побачимо! Я вас туди завезу, се правда, покажу суджену, та тільки не тепер, а тепер нам скоро буде пора. Ви направо, я наліво. Ви отсю Ресліхову знаєте? Тую саму Ресліхову, у котрої я тепер живу, — а? Чуєте? Ні, ви що думаєте, адже се та сама, про котру говорять, що дівчина, знаєте, в воді, зимою, — ну, чи чуєте? Чуєте? Ну, так вона мені все те і склепала; тобі, говорить, так самому скучно, розвеселися на час. А я ось чоловік мрачний, скучний. Ви думаєте, веселий? Ні, мрачний; не шкідливий, а сиджу в кутику; инший раз три дні не розговорять. А Ресліхова отся шельма, я вам скажу, вона очевидно щось на думці має: мені звіриться жінка, я, бачите, її кину і поїду з Богом, а жінка їй дістанеться, вона її і пустить в оборот; в наших кругах, розуміється, та ще висше. Є, говорить, оден такий каліка-батько, відставний чиновник, в кріслі сидить і третий рік ногами не рушає. Є, говорить, і мати, женщина розсудлива, практична матуся, бачите. Син десь в ґубернії служить, не помагає. Донька вийшла замуж і не навіщає, а на руках два маленькі свояки (своїх, бачите мало), та взяли, не скінчивши курсу, з ґімназії дівчинку, доньку свою послідню, за місяць що лиш шіснайцять літ мине, значить, за місяць її і видати можна. Се за мене, бачите.
— Ми поїхали; як се у них смішно; представляюся: поміщик, вдовець, звісного роду, з такими а такими звязями, з капіталом, — ну, що-ж що мені пятьдесять а тій і шіснайцяти нема? Хто-ж на те глядить? Ну, адже лакома річ, а? Адже лакома, ха! ха! Погляділи би ви, як я розговорився з татусем та з мамусею! Заплатити треба, щоби тільки поглядіти на мене.
— Виходить вона, присідає, ну, можете собі представити, ще в коротенькій сукеночці, нерозвитий пучок, паленіє, розгорюєсь як зоря (сказали їй, очевидно). Не знаю як ви відносно жіночих личок, тільки по мойому, сі шіснайцять літ, сі дитячі ще очка, отся несмілість і сльози стидливости, — по мойому, се ліпше від краси, а вона ще до того хоч малюй. Ясненькі волосочки, в маленькі льочки закручені, губки повненькі, малинові, ніжки — чудо!… Ну, познакомились, я обявив, що спішу задля домашних обставин, і на другий таки день, чи властиво третього дня нас і благословили. З тої пори як приїду, так зараз її до себе на коліна… Ну, паленіє, як рожа, а я цілую що хвиля; матуся знову, розуміється, научає, що се, мовляв, твій чоловік і що се так треба, одним словом, малина! І сей стан теперішній, зарученого, справді може бути і ліпший від того, який буде після вінчання. Тут те, що називається по француськи la nature et la vérité! ха! ха!
— Я з нею двічи розмовляв — куди! не глупа дівчинка; инший раз так крадькома на мене спогляне, — аж вогнем пройме. — А знаєте, у неї личко в роді Рафаелової Мадонни. Адже у Сикстинської Мадонни лице фантастичне, лице скорбної юродивої, вам се не кинулось в очі? Ну, так в тім роді. Тілько що нас поблагословили, а я на другий день на півтора тисячі і привіз: брилянтовий убір оден, перловий другий та срібну жіночу тоалєтну коробку, — от якої величини, з ріжними ріжностями, так що аж у неї, у Мадонни, бачите, личко запалилось.
— Посадив я її вчера на коліна, та мабуть вже надто безцеремонно, — ціла спалахнула і сльози бризнули та ціла горить. Вийшли всі на мінуту, ми з нею сам-на-сам остались, нараз кидається мені на шию (сама у перший раз), обнимає мене обома рученятами і кленеся, що вона буде мені послушною, вірною і доброю жінкою, що вона зробить мене щасливим, що вона віддасть ціле своє життя, кожду мінуту свого істновання, все, все пожертвує, а за все те бажає мати від мене тільки моє поважання і „більше мені”, говорить, — „нічого, нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!” Признасьте самі, що вислухати подібне признання, на самоті, від такого шіснайцятьлітного ангелика, в тюлевім одіню, з закрученими льоками, з краскою дівочого сорому і зі сльозами ентузіязму в очах, — признасьте самі, воно доволі понадне. Адже понадне? Адже стоїть чого-небудь, а? Ну, адже стоїть? Ну… ну слухайте… ну, їдьмо до моєї судженої… тільки не зараз!
— Так отже в вас отся чудовищна ріжниця літ і розвиття будить лакімство! І чи справді ви таки з нею женитесь?
— А що-ж? Адже кождий про себе сам промишляє і найвеселійше той і жиє, хто найліпше себе зуміє одурити. Ха! ха! Та що ви в чесноту, слухайте, так цілим дишлем вїхали? Пощадіть, батюшка, я чоловік грішний. Хе! хе! хе!
— Ви однакож намістили діти Катерину Іванівни. А втім… а втім ви мали на се свої причини… я тепер все розумію.
— Дітей я загалом люблю, я дуже люблю дітей, — захохотав Свидригайлов. — Відносно сего я вам можу навіть розповісти дуже цікавий епізод, котрий і до сеї пори ще не скінчився. Першого таки дня по приїзді пішов я по ріжних сих кльоаках, ну, після семи, бачите, літ так і накинувся. Ви навірно завважали, що я з своєю компанією не спішу сходитись, то є з давними товаришами і приятелями. Ну, та і як можна найдовше без них потягну. Знаєте: у Марти Петрівни на селі мене до смерти замучили спомини про всі ті таємничі місця і містечка, в котрих хто знає, той богато може найти. Чорт візьми! Нарід пиячить, молодіж образована від бездільности переговорює в неосущимих снах і мріях чудовачіє в теоріях; відкись там Жиди наїхали, збивають грошики, а все инше гуляє і тратить. Так і дихнуло на мене се місто від першого разу знакомим запахом. Попав я на оден так званий вечер з танцями, — кльоака страшенна (а я люблю кльоаки, іменно як найпоганійші), ну, розуміється, канкан невиданий і яких за моїх часів і не було. Так, пане, в тім є справдішний поступ. Нараз, дивлюся, дівчинка літ чотирнайцять, миленько одіта, танцює з одним віртуозом; другий перед нею візаві. А біля стіни, на кріслі, сидить її мати. Ну, можете собі представити, який канкан! Дівчина мішається, паленіє, наконець обидившись починає плакати. Віртуоз хапає її і починає нею крутити і перед нею штуки виправляти, всі кругом регочуться і — люблю в такі хвилі нашу публику, хоч би навіть і канканову, — регочуться і кричать: „Славно, так і треба! А не волочити дітей!” Ну, про мене се байка, та і діла мені ніякого: чи льоґічно чи не льоґічно самі себе вони утішають! Я зараз моє місце побачив, підсів до матері і починаю про те, що я також приїзжий, що які тут самі невіжі, що вони не уміють пізнати справдішних достоїнств і мати приналежне поважання; дав знати, що у мене грошей купа, накинувся завезти в своїй кареті; довіз домів, познакомився (в якійсь там комірці, нанятій з другої руки, стоять, тільки що приїхали). Мені обявили, що моє знакомство і вона і донька її можуть принимати не инакше як за честь; довідуюсь, що у них ні кола, ні двора, а приїхали старатись о щось в якімсь уряді; предкладаю услуги, гроші; довідуюсь, що вони через помилку поїхали на вечер, думаючи, що дійсно танцювати там учать; предкладаю помагати з своєї сторони на виховання молодої дівчини, на француську мову і танці. Принимають з одушевленням, уважають за честь, і до сеї пори знакомий… Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.
— Оставте, оставте ваші підлі, низькі анекдоти, розпустний, низький чоловіче!
— Шіллєр, Шіллєр ось наш, Шіллєр, бачите! Куди чеснота пішла гніздитись. А знаєте, я нароком буду вам такі річи розповідати, щоби чути ваші виклики. Розкіш!
— Нічо з того не буде, бо хіба я сам собі в отсю хвилю не смішний? — зі злобою воркнув Раскольніков.
Свидригайлов реготався на ціле горло; наконець кликнув Пилипа, заплатив і почав вставати:
— Ну, та і пяний вже я, доста балаканини! — сказав він. — Розкіш!
— Ще щоб вам не зазнати розкоші! — сказав Раскольніков, також встаючи; — хіба-ж для зужитого розпустника се не розкіш оповідати про подібні виправи, — в пору, коли мається на оці якийсь чудовищний замір в тім самім роді, — та ще при таких обставинах і такому чоловікови як я?… Хоч трохи розгріває.
— Ну, коли так, — навіть з деяким зачудуванням відповів Свидригайлов, приглядаючись Раскольнікову, — коли так, то ви і самі порядний цинік. Матеріял по крайній мірі містите в собі дуже спорий. Відчувати богато можете, богато… Ну, та ви і робити, очевидно, богато можете. Але доста. Дуже жалую, що з вами так мало переговорив, та ви від мене не втечете… От підождіть тільки…
Свидригайлов вийшов з гостинниці. Раскольніков пішов за ним. Свидригайлов був однакож не надто підхмелений; в голову тільки на хвилину вдарило і се уступало з кождою мінутою. Він був чимсь дуже занятий, чимсь незвичайно важним, і хмурився. Якесь дожидання очевидячки ворушило його і непокоїло. З Раскольніковом в послідній хвилі він якось нараз змінився і з кождою мінутою ставав чим раз більше нечемним і насмішливим. Раскольніков все те завважав і також занепокоївся. Свидригайлов став йому вельми підозрілий; він рішився пійти за ним.
Зійшли на тротуар.
— Вам направо, а мені наліво, або може і на оборот, тільки — adieu mon plaisir, до милого побачення!
І він пішов на право в сторону Сінної.