Володар/Скільки є родів міліції і наємного війська

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Володар (1976
Скільки є родів міліції і наємного війська (Ніккольо Макіявеллі), переклад — Михайло Островерха
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
XII.
СКІЛЬКИ Є РОДІВ МІЛІЦІЇ І НАЄМНОГО ВІЙСЬКА
Обговоривши докладно всі прикмети володарств, про які я на початку постановив собі говорити, і розваживши частинно причини їх розцвіту або занепаду, і показавши способи, якими многі старалися їх добути, — мушу тепер іще загально обговорити про напади й оборони, які кожному вище згаданому володарству можуть притрапитися. Ми вище сказали, як необхідно володареві мати добрі підвалини, бо в противнім випадку мусить згинути. Найважніші підвалини для усіх держав, і нових, і старих, і мішаних, це добрі закони і добре військо. А тому, що не може бути добрих законів там, де немає доброго війська, а де є добре військо, там і закони добрі, то й говоритиму не про закони, тільки про військо. Отож, кажу, що військо, яким володар боронить свою державу, є або власне, або наємне, або помічне, або мішане. Війська наємні, чи помічні є безхосенні й небезпечні. А хто опирає свою владу на наємному війську, ніколи не буде ні спокійний, ні безпечний. Бо це військо поріжнене, зарозуміле й не знає карности, невірне, відважне між приятелями, а проти ворога боязливе; не має віри в Бога, ні льояльне супроти людей. Так, що упадок володаря приходить тут із першим же нападом. Під час миру те військо тебе обдирає, а під час війни ворог. Причина цього та, що те військо не має іншої любови, ні іншої причини, яка втримала б його на службі, як ота невеличка платня, яка не вистачає, щоб воно хотіло вмирати за тебе. Вони охоче бажають бути твоїми вояками поки ти не ведеш війни, а коли приходить війна, тоді вони втікають, або йдуть собі геть. І в цьому випадку легко можу переконати, що ніщо інше не спричинило руїни Італії, як це, що вона цілими довгими роками опиралася на наємних військах: вони спочатку навіть добре пописувалися і видавалися відважними в боях між собою; та як тільки прийшов чужинець, вони показували чого були варті. Тому й Карлові, французькому королеві, так легко вдалося зайняти Італію[1]; отже, як хтось говорив, що причиною цього були наші гріхи, то правду говорив, лиш не були це гріхи ті, що він думав, а ті, про які я оповів. Тому, що були це гріхи володарів, вони за них відпокутували. Хочу тут ліпше доказати згубливість такого війська. Наємні вожди або е люди знамениті, або ні; як є знамениті, то ти не можеш їм довіряти, бо завсіди змагатимуть до власної великости, чи то гноблючи тебе, свого пана, чи то гноблючи інших проти твого наміру. Коли вожд не є мужній, тоді, звичайно, згублять тебе. А як мені на це відповідять, що кожен хто матиме зброю в руках зробить так само, чи буде він наємний чи ні, — то відповів би я, що за зброю хапається або володар, або республика; володар мусить іти й особисто виконати провід над військом; республика віддає його одному з своїх громадян, а коли посилає такого, що не надається на вожда, тоді мусить його змінити, коли ж надається, тоді звязати його законом, щоб ізпід нього не вийшов. І з досвіду бачимо, що лиш озброєні володарі і республики докопують дуже великих чинів, а наємні війська ніколи нічого іншого не приносять тільки шкоду. Республика, що має своє військо, не так легко скориться забаганкам свого Генерала, як та що має на послугах чужинецьке військо. Багато віків стояли вільні Рим і Спарта, коли мали своє військо. Швайцарці, озброєні від ніг до голови і тішаться повною свободою. Прикладом наемного війська в старині можуть служити Картагінці, які, по скінченні першої війни з Римлянами, малощо не були поневолені своїм наємним військом, хоч вождами були громадяни тієї ж Картагіни. Пилипа Македонського, по смерти Епамінонда, Тебанці зробили вождем своїх людей, а він, після перемоги, відібрав їм свободу. Мілянці, по смерти дуки Філіпа, найняли собі за начальника своїх військ проти Венеціянців Франческа Сфорцу, який, поконавши ворога біля Караваджіо, злучився з ним, щоб ізгнобити Мілянців, яким служив. Його батько, Сфорца, коли був на службі в королеви Іванни неаполітанської, зненацька залишив її без оборони, так, що вона, щоб не втратити королівства, була змушена здатися на ласку короля Араґонського. Як же мені скажуть, що Венеціянці й Фльорентійці поширили свої володарства якраз при помочі того війська, а його вожди ніколи не зробили себе володарями, а навпаки, захищали їх, то відповім: у цьому випадку Фльорентійці мали щастя, бо з тих мужніх вождів, яких могли боятися, одні не перемогли, другі натрапили на перепони, інші ж куди інде повернули свої амбіції. Той, що не переміг, був Джіованні Акуто. Тому, що він не переміг, його вірности не можна було перевірити. Але кожен признасть, що перемігши, поставив би Фльорентійців у залежність від його ласки. Сфорца завсіди мав проти себе родину Браччїв, отже, вони взаємно себе пильнували. Франческо шукав заспокоєння своєї амбіції у Льомбардії, а Браччіо в церковних володіннях у Неаполі. Та повернімо до того, що скоїлося за наших часів. Фльорентійці зробили своїм вождем Паоля Вітеллія, людину розумну, який зачавши простим громадянином, дійшов до дуже великого значіння. Коли б він здобув Пізу, то ніхто б не заперечив, що Фльорентійці стали б залежні від нього. Бо коли б він пішов на службу їх ворогів, тоді не було б їм рятунку, мусіли б йому коритися. А щодо Венеціянців, то як розглянемо їх воєнні успіхи, то побачимо, що лише тоді скріплювали свою безпеку і славу, коли вели війну своїми людьми. Поки вони свої воєнні походи не скермували на суходіл, поти і шляхта, й узброєний народ доказували великих діл. Але коли почали вести війни на суходолі, тоді втратили ту мужність і пішли за звичаями Італії. На початку їх операцій на суходолі, не маючи там великої держави, а маючи голосну славу не потребували дуже лякатися своїх вождів. Але, коли вони поширили свої володіння, під проводом Карміньюоля, тоді спостерегли свою похибку: пізнавшися на його мужності, бо під його ж проводом побили вони дуку з Міляно, а з другого боку пізнавши як мляво він провадить війну, рішили, що з ним уже не зможуть перемогти. А що не хотіли й не могли його звільнити, щоб не втратити того що здобули, то й були змушені, щоб забезпечитися перед ним, убити його. Пізніше, їх вождами були Бартольомео да Берґамо, Роберто да Сан Северіно, ґраф ді Пітільяно й інші. З тими могли радше програти, ніж виграти. Як це пізніше притрапилося їм під Вайля, де вони в один день утратили те, що такими важкими зусиллями здобували вісімсот років. Бо того рода військо приносить лише нужденні й повільні успіхи, а за те наглі і велетенські втрати. Тому, що ці приклади знову примусили мене говорити про Італію, де вже багато років господарять наємні війська, хочу основніше про них поговорити, щоб, бачучи їх початки і розріст, можна було тим краще направити їх. Треба знати, що саме в той час коли цісарців почали проганяти з Італії, а папа в земських справах здобув більшу повагу, саме тоді Італія поділилася на кілька держав: багато більших міст повстали проти своєї шляхти, яка спершу, коли піддержував її цісар, гнобила їх, а церква піддержала їх, щоб збільшити свою повагу у світських справах. Багато ж інших міст наставили собі власних громадян на володарів. Таким чином, майже вся Італія перейшла в руки Церкви і кількох республик, а тому, що ні духовенство, ні громадяни не вміли орудувати зброєю, то почали наймати на службу чужинців. Перший, що зробив це військо голосним був Альберіґо да Коніо з округи Романьї. Зпід його руки вийшли, між іншими, Браччіо і Сфорца, які у своїх часах були панами Італії. Після них прийшли всі ті, які аж до наших часів проводили військами Італії. Їх завзятість довела лиш до того, що Італію загарбав Карло, зрабував Людвик, знасилував Фердинанд, зганьбили Швайцарці. Уживали вони того способу, що, висуваючи на перше місце своє власне значіння, відбирали те значіння піхоті. Це тому, що не маючи своїх земель, опираючися на власнім сприті, вони не могли здобути значіння з малим числом пішого війська, а великого не могли прохарчувати. Ось, саме з цих причин обмежилися вони до кінноти, бо при її невеликому числі, завсіди були забезпечені і прожитком, і славою. Врешті, справи дійшли до того, що серед двадцяттисячного війська не було й двох тисяч піхотинців. Крім цього, цілий свій сприт спрямували до того, щоб вони та їх вояки оминули всякий труд і страх, не забиваючи себе взаємно в боях, давали лиш себе брати в полон без кровопролиття. Ніччю не стріляли на обляганих, а облягані не стріляли вночі до їх таборів. Не оточували таборів ні окопами, ні ровами. А зимою не виходили в поле. І на все те дозволяли їх військові правильники. І все те видумали, щоб, як сказано, оминути труднощі й небезпеки. Тим усім довели Італію до рабства і ганьби.

Шаблон:PD-US-no notice

  1. В ориґіналі: “pigliare Italia col gesso”, дослівно: „зайняти Італію крейдою”, тобто, передні сторожі військ Карла, посуваючися без спротиву, щоб зайняти Італію, займали кватири, роблючи крейдою на дверях хат знаки. Перекл.