Володар/Чи фортеці й багато інших річей, які часто володарі роблять, є хосенні чи шкідливі

Матеріал з Вікіджерел
Володар
Ніккольо Макіявеллі
пер.: Михайло Островерха

Чи фортеці й багато інших річей, які часто володарі роблять, є хосенні чи шкідливі
Нью-Йорк: 1976

XX.
ЧИ ФОРТЕЦІ Й БАГАТО ІНШИХ РІЧЕЙ, ЯКІ ЧАСТО ВОЛОДАРІ РОБЛЯТЬ, Є ХОСЕННІ ЧИ ШКІДЛИВІ
Деякі володарі, щоб забезпечити свою державу, роззброювали своїх підданих. Інші піддержували на своїх землях поділ на партії. Ще інші піддержували ворожнечі проти себе самих. А ще інші заходилися прихилити до себе тих, що на початку їх володіння були їм підозрілі. Одні будували фортеці. Інші руйнували їх і нищили. І хоч про всі ті речі, не пізнавши тих держав, де б один із цих способів можна пристосувати, не можна дати остаточного осуду, то все таки я говоритиму про це у загальних зарисах, так, як на це позволить самий предмет. Отож, іще ніколи не було такого, щоб новий володар обеззброїв своїх підданих. Навпаки, завсіди як застав їх обеззброєних, то узброював їх. Бо коли узброюєш їх, тоді та зброя стає твоєю, ті, що були підозрілі, стають вірними, а вірні залишаються такими: і піддані стають твоїми сторонниками. А хоч усіх підданих не можна узброїти, то коли чиниш добро тим, яких узброюєш, тоді з іншими можеш уже поступати безпечніше. І та ріжниця у поступованні з ними, яку вони відчують, зробить їх зобовязаними тобі. Ті ж інші пробачать тобі, розуміючи, що конечним є, щоб ті, що виставлені на більшу небезпеку й мають більше обовязку, були більше цінені. Але, якщо ти їх обеззброюєш, то ти починаєш ображати їх, ти показуєш їм, що недовіряєш їм, бо маєш їх чи за боягузів, чи замало вірних: одна і друга думка твоя про них зроджує супроти тебе ненависть. А тому, що ти не можеш бути безборонним, то випадає тобі звертатися до наємного війська; про його вартість ми сказали вище. А коли б те військо й було добре, то його не може бути стільки, щоб могло тебе захистити перед сильними ворогами й перед підозрілими підданими. Тому, як я сказав, новий володар у новому володарстві завсіди організував військо. Таких прикладів повна історія. Але коли володар здобуває нову державу й прилучує її до своєї старої, тоді конечним є обеззброїти ту державу крім тих, які при здобутті її станули по його стороні. А й цих сторонників з часом і при нагоді треба зробити зледащілими і розніжненими та влаштуватися так, щоб усе військо твоєї держави складалося з твоїх власних вояків, які були біля тебе в старій твоїй державі. Наші діди, зокрема ті, яких шанували за мудрість, говорили, що конечно було Пістою держати поділом на партії, а Пізу фортецями. Тому й у деяких землях, підданих їм, сіяли незгоди, щоб легше ті землі мати у свому пануванні. На ті часи, коли Італія була в стані нестійкої рівноваги, це могло б бути добре. Та не здається мені, що можна сьогодні брати це за правило: бо я не думаю, щоб умисне викликування незгоди могло вийте на добре. Навпаки, конечні наслідки є ті, що коли ворог наближається, тоді поріжнених у середині міста тратиться зараз же, бо завсіди слабша партія наближиться до зовнішніх сил, а друга не зможе вже устоятися. Венеціянці кермовані, як я думаю, вищесказаними мотивами, підбехтували партії Ґвельфів і Ґібелінів у містах, що були під їх владою. І хоч ніколи не допустили, щоб між ними дійшло до розливу крови, то все таки підсичували між ними ці непорозуміння, щоб громадяни, зайняті між собою суперечками, не повставали проти них. Та пізніше, як показалося, не вийшло їм це на добре. Бо коли Венеціянців розбили під Вайля́, одна з тих партій зараз же повстала і забрала в них їх володіння. З цього виходить, що таких способів хапається слабосильний володар. Бо в сильному володарстві ніколи не дозволиться на такі партійні розбиття, які дають хосен тільки під час миру, бо через них можна легше орудувати підданими. Та під час війни така система виявляє усю свою згубливість. Безперечно, володарі стають великими, коли поконують труднощі і перепони, на які натрапляють на свому шляху. Тому фортуна, як хоче зробити великим нового володаря, який більше потребує здобути славу, ніж володар наслідний, то насилає йому ворогів, які йдуть походом на нього, щоб він мав нагоду покопати їх і по тій драбині, яку поставили йому його вороги, вище піднестися. Тому, багато є тієї думки, що мудрий володар, коли тільки має нагоду, повинен спритно підюджувати проти себе якусь неприязнь на те, щоб, здавивши її, дійти до більшої могутности. Володарі, зокрема нові, знаходять більше вірности і хісна в тих людей, які на початку їх панування були їм підозрілі, ніж у тих, які на початку були гідні довіря. Пандольфо Петруччі, володар Сієни, рядив своєю державою більше при помочі тих, які були йому підозрілі, ніж інших. Та цього не можна узагальнювати, бо воно зміняється залежно від людини. Скажу тільки, що людей, які на початку якогось володарства були ворогами, а які щоб утримати себе потребують чужої помочі, володар зможе дуже легко завсіди прихилити до себе. Вони тимбільше примушені служити йому вірно, чим більше знають, що своїми вчинками мусять направити оту лиху славу, що про них ходила. І так володар завсіди має з них більше хісна, як із тих, що служачи йому з надмірного довіря, занедбують його справи. А тому, що цього вимагає предмет, то не хочу поминути і пригадую, що володар, який здобув нову країну при підтримці її мешканців, повинен добре приглянутися, яка причина спонукала тих, що йому помогли дійти до влади, помагати йому. І як це не є природна любов до нього, а тільки те, що вони не були вдоволені попередньою владою, то тільки з важкими труднощами зможе він утримати їх приятельство, бо ж неможливо, щоб він міг їх цілком задоволити. І спершися на прикладах, які беремо зо старовинних і сучасних часів, говорючи ясно про причину цього явища, побачимо, що багато легше прихилити до себе тих людей, що вдоволялися попередньою владою і тим самим були ворогами нового володаря, як тих, які тому, що були незадоволені зо старої влади, стали приятелями нової й помогли їй зайняти країну. Щоб бути безпечнішим за свою державу, було звичаєм володарів будувати фортеці, щоб вони були перепоною і стримом для тих, що хотіли б виступити проти них, і щоб мати в цих фортецях певний захист перед першим напором. Я похваляю цей спосіб, бо його й у старовині уживали. Проте месер Ніккольо Вітеллі, за наших часів, розібрав дві фортеці у Чітта́ ді Кастелльо, щоб утримати це місце. Ґвідо Убальдо, дука міста Урбіно, вернувшись у свою державу, з якої був вигнав його Чезаре Борджя, зруйнував до основ усі фортеці у тій провінції, бо був тієї думки, що без них було б йому трудніше знову втратити ту державу. А й Бентівольї, вернувшися у Больонью, зробили так само. То ж, фортеці є корисні або ні, залежно від обставин. І як приносять тобі користь із одного боку, то з другого шкодять. Про це можна сказати: той володар, що більше боїться власного народу, ніж чужинців, повинен будувати фортеці. Але той, що більше боїться чужинців, як народу, не повинен будувати їх. Родині Сфорців заподіяв і заподіє більше лиха замок Міляна, який збудував там Франческо Сфорца, ніж якийбудь інший безлад у тій державі. От тому найкраща, яка тільки може бути, фортеця, це не зазнавати ненависти в народі. Бо хай ти маєш фортеці, але як народ тебе ненавидить, то вони тебе не врятують. Бо народові, коли він вхопив за зброю, ніколи не забракне чужинців, які йому поможуть. За наших часів не бачимо, щоб фортеці були корисні якомусь володареві. Хіба тільки графині міста Форлі. Коли вмер ґраф Джіролямо, її чоловік, тоді могла вона у фортеці знайти захист перед нападом народу й вижидати помочі з Міляно, щоб відзискати державу. А тоді так складалися обставини, що чужинець не міг помогти народові. Та пізніше, коли на неї напав Чезаре Борджя і ворожий до неї народ получився з чужинцем, тоді мало принесли їй користи оті фортеці. Тому, тоді й переділе безпечніше для неї було б не мати ненависте серед народу, ніж мати фортеці. Тож, добре роздумавши над тими речами, я похвалятиму того, хто будуватиме фортеці і того, хто їх не будуватиме. Але картатиму кожного, хто, довіряючи фортецям, мало зважатиме на те, що його ненавидить його народ.