Володар/Як треба оминати бути погордженим і зненавидженим

by Ніккольо Макіявеллі

◀ В який спосіб володарі повинні дотримувати віри

Володар Ніккольо Макіявеллі пер.: Михайло Островерха Як треба оминати бути погордженим і зненавидженим

Чи фортеці й багато інших річей, які часто володарі роблять, є хосенні чи шкідливі ▶

Нью-Йорк: 1976

XIX.

ЯК ТРЕБА ОМИНАТИ БУТИ ПОГОРДЖЕНИМ І ЗНЕНАВИДЖЕНИМ

Тому, що з прикмет, які згадую вище, я говорив тільки про найважливіші, то про інші хочу говорити коротко і в загальних рисах. Отже, як про це трохи сказав я вище, володар повинен уважати й оминати вчинків, які могли б зробити його ненависним і погорджуваним. Як це омине, то виконає свій обовязок, а інші закиди не будуть йому небезпечні. Зненавидять його, в першу чергу, як я сказав, тоді, коли він буде ненаситним, коли привласнюватиме собі майно і жінок своїх підданих: від цього повинен здержуватися. Коли в загалу людей не відбирається ні майна, ні чести, тоді вони завсіди живуть задоволені, а боротися тоді приходиться тільки з амбіцією кількох, яку ріжними способами легко приборкується. Погорджують володарем тоді, коли мають його за змінливого, легкодуха, розніжненого, боягуза, нерішучого. Цього володар повинен берегтися, як підводної скелі на морі, стараючися робити так, щоб у його чинах було видно величність, відвагу, розважність і силу. А як іде про приватні справи його підданих, то робити так, щоб його постанови були невідкличні, і щоб мав таку славу про нього, щоб ніхто й не думав його одурити чи перехитрити. Володаря, що викличе про себе таку славу, дуже поважають. А проти того, кого дуже поважають, тяжко робити змову; тяжко й ворогам нападати на нього, бо бачать у ньому людину незвичайну, яку свої поважають. Бо володар повинен лякатися двох річей: одної внутрішнього характеру, що торкається його підданих, другої зовнішнього, що торкається потужних сусідів. Перед другими бороняться добрим військом і добрими приятелями, а як матиме добре військо, то завсіди матиме добрих приятелів. Усе буде гаразд і в нутрі держави, коли все буде доладу назовні і коли не скаламутить усього якась змова. Коли ж піднялися проти нього з зовні, тоді все ж таки, як добре уладиться і житиме так, як я сказав, завсіди — як не попаде в зневіру — видержить кожний напір. Як це зробив, про що я вже сказав спартанець Набід. Що торкається підданих, то як назовні панує спокій, треба бути обережним, щоб вони не змовлялися таємно: від цього володар напевне забезпечиться, оминаючи всього, що може викликати до нього ненависть і зневагу, стараючися зробити нарід задоволеним із нього; цього конечно треба осягнути, як я про це вже обширно говорив. Один із найсильніших способів, який володар має проти змов, це: не бути зненавидженим і щоб маси не погорджували. Бо завсіди той, що змовляється, сподіється, що смерть володаря вдоволить нарід. Та коли він знатиме, що тим тільки розлютить нарід, тоді не матиме відваги прийняти рішення, яке виставить змовників на безліч труднощів. Досвід учить нас, що було багато змов, але мало дійшло до успішного кінця. Бо хто змовляється, той не може бути сам; ні не може брати нікого іншого до спілки, як тільки тих, про яких думає, що вони невдоволені. І ледви ти встиг відкрити невдоволеному твою душу, даєш йому нагоду стати задоволеним: бо зраджуючи таємницю, він може сподіватися всяких користей. І тоді, бачучи певну користь по одній стороні, а сумнів і повно небезпек по другій, мусів би бути або рідким приятелем твоїм, або завзятим ворогом володаря, щоб дотримав тобі віри. Щоб висловитися коротко, скажу, що по стороні змовника нема нічого, крім страху, зависти і небезпеки кари, яка проймає його жахом; а по стороні володаря маєстат трону, закони, оборона приятелів і держави, які його захищають. А коли додати до того усього ще й прихильність народу, тоді неможливо щоб хтось зважився змовлятися проти нього. Бо звичайно як змовникові приходиться тремтіти ще перед виконанням замаху, то в даному випадку мусить боятися й після виконання: маючи за ворога народ, він і після довершення замаху не може сподіватися знайти серед нього захист. Про це можна б навести безліч прикладів. Та я вдоволюся одним, який скоївся за часів наших батьків. Месера Аннібаля Бентівольйо, діда теперішнього Аннібаля, який був володарем Больоньї, змовившися, замордували Каннескі. По нім не залишився ніхто, тільки месер Джіованні, що був іще у вповитку. Зараз після цього убійства повстав народ і вимордував усіх Каннескі. А це сталося тому, що в той час народ Больоньї був прихильний для роду Бентівольйо. Ця прихильність була така велика, що коли по смерти Аннібаля не залишився ніхто, що міг би кермувати державам, тоді Больйонці, маючи вістку, що у Фльоренції живе хтось із родини Бентівольйо, як син одного коваля, — прийшли до нього до Фльоренції і віддали йому владу свого міста. Він володів у цьому місті, аж поки месер Джіованні не дійшов літ, коли міг перебрати владу у свої руки. І з цього роблю висновок, що володар не повинен звертати багато уваги на змови, коли народ прихильний до нього. Але коли народ відноситься до нього ворожо й ненавидить його, тоді мусить боятися усього й усіх. Добре впорядковані держави і мудрі володарі дуже пильно дбали за те, щоб можніх не доводити до розпуки, а народ здоволити, щоб завсіди почувався добре. Це є одно з найважливіших річей, які володар мусить знати. Між сучасними королівствами, які є добре впорядковані й мають добрий уряд, треба назвати королівство Франції. Є там безліч добрих установ, на яких опирається свобода і безпека короля. Між тими установами перша це пар ля мент із своїм авторитетом. Бо той, що впорядкував те королівство, знав амбіцію можніх і їх задиркуватість та думав, що треба конечно всадити їм в уста уздечку, щоб їх вгамувати; та з другого боку, знаючи зроджену зо страху ненависть загалу до можніх, хотів і їх забезпечити перед нею; він, усе ж таки, не хотів, щоб головною турботою короля було розвязувати ці суперечки. Тому, щоб не виставляти короля на прикрости, які міг би мати з можніми, попираючи народ і з народом, попираючи можніх, — установив третього суддю, який без волі короля утихомирював би можніх і попирав менших. Не могло бути устрою кращого, ні розумнішого, ні кращої забезпеки короля і королівства. З цього можна витягнути ще й цю важливу заувагу: володарі повинні іншим поручати справи трудні і клопітливі, а собі залишати до полагоди справи, що прихилюють любов загалу. Знову скажу, що володар повинен поважати можніх, але не робити себе ненависним у народі. Багатьом може здаватися, що, взявши під увагу життя і смерть численних римських імператорів, усі ці приклади суперечать мойому твердженню. Бо неодин із них, хоч своє життя провів бездоганно і виявив велику силу духа, — втратив владу чи загинув від своїх, які змовилися проти нього. Бажаючи відповісти на ці закиди, скажу про прикмети деяких імператорів і докажу, що причина їх руїни ніде не суперечить думкам, що я їх висловив. Крім того, поставлю під увагу речі важні для тих, що читають про дії тих часів. Вистачить назвати всіх тих імператорів, що володіли імперією від Марка філософа до Максиміліяна. А були це: Марко, його син Комод, Пертінакс, Юліян, Север, Антонін, його син Каракалля, Макрін, Геліогабаль, Олександер і Максимін. Передусім треба зауважити, що як у інших володарствах треба поборювати тільки амбіцію можніх і зухвалість народу, то римські імператори мали ще третю турботу, а саме — зносити жорстокість і захланність війська. А дати собі раду з цією халепою було так важко, що вона стала причиною руїни багатьох: важко бо вдоволити і військо, і народ. Народ любить спокій, а тому й поміркованих володарів. Військо ж любить володаря войовничого духа і щоб був зухвалий, жорстокий і розбишака. Отож, і хотіло воно, щоб він стягав із народу стільки, щоб воно мало подвійну платню, щоб могло задоволити свою захланність і жорстокість. І це була причина, що ті імператори, які ані вдачею, ані штукою не здобули стільки поваги, щоб могти одне й друге тримати на ланцюгу, завсіди гинули. А більшість із них, у першу чергу ті, що як люди нові доходили до володарства, пізнавши труднощі в цих двох суперечшіх настроях, — схилялися до війська і вдоволяли його, не звертаючи надто уваги на кривди народу. Цей вихід був конечний: бо коли володарі не можуть осягнути того, щоб їх ніхто не ненавидів, тоді мусять змагати до того, щоб їх не ненавидів загал. Коли ж не можуть осягнути цього, тоді повинні змагати всякими способами до того, щоб оминути ненависть сильнішої сторони. Тому нові імператори, які потребували особливої прихильности, охотніше схилялися до війська, ніж до народу. Це приносило їм користь або ні, залежно від того чи той володар умів ізберегти свою повагу серед війська. З вище наведених причин сталося таке, що — наприклад — Марко, Пертінакс, Олександер, помірковані в житті, прихильники справедливости, вороги жорстокости, людяні й лагідні, діждалися — крім Марка — сумного кінця. Тільки Марко жив і вмер у дуже великій пошані: він бо дійшов до влади наслідством і за неї не мав потреби бути вдячним ні війську, ні народові. Врешті, будучи обдарований багатьма чеснотами й шанований за це, він усе життя умів тримати в належних рямках одних і других, не стягнувши на себе ні ненависти, ні погорди. Та Пертінакс став імператором проти волі війська. Привичне жити розгульно за часів Комода, не могло воно стерпіти того дисціплінованого життя, до якого хотів їх наклонити Пертінакс. Це і стягнуло на нього ненависть, а до цієї ненависти приєдналася й погорда, бо був старий, тому він упав на самім початку свого володіння. Тому треба памятати, що ненависть стягається і через добрі діла, і через лихі. Тож, як я вище сказав, володар, який хоче вдержати державу, часто є змушений не бути добрим. Бо як той гурт, — народ, військо, можні чи хто б це не був, — на якому ти уважаєш потрібним опертися, морально зіпсутий, то мусиш догодити його забаганкам і вдоволити їх. Тоді добрі діла не наруку тобі. Та пригляньмося Олександрові. Серед інших похвал, якими його обдарували, називали і його велику доброту, бо — наприклад — за чотирнадцять років його володарства, нікого без суду не післав він на смерть. А все таки, тому, що мали його за розніжненого і за людину, над якою верховодила його матір, ним погорджували; тому й військо змовилося проти нього і забили його. Навпаки, говорючи про прикмети Комода, Севера, Антоніна, Каракалі і Максиміна, побачимо, що вони були дуже жорстокі і дуже захланні. Щоби потурати військові, вони не гребували ніякого рода кривдою, яку тільки могли зробити народові. Й усі вони, крім Севера, мали сумний кінець. Бо Север своїми духовими прикметами здобув собі приязнь війська, і хоч на народ накладав тягарі, то міг щасливо володарити. Ті його прикмети викликали до нього подив і серед іздивованого і приголомшеного народу, і серед задоволеного війська, що поважало його. А тому, що його чини, як на нового володаря, були великі, то я хочу коротко показати, як знаменито вмів він прибирати натуру то лиса, то льва; натури, які, як я казав вище, мусить наслідувати володар. Пізнавшися на нездарности імператора Юліяна, Север переконав своє військо, яким проводив у Славонії, що було б добре піти на Рим і помститися за смерть Пертінакса, який погиб із рук імператорської ґвардії. І під цією покришкою, не виявляючи своїх намірів бути володарем, рушив із військом на Рим. І прибув у Італію швидше, ніж там дізналися про його вимарш. Коли прибув у Рим, і коли вбито Юліяна, тоді переляканий сенат вибрав його імператором. По такім початку, щоб стати володарем усієї держави, мав Север побороти ще дві труднощі: одну в Азії, де Ніґр, вожд азійських військ, проголосив себе імператором; другу на Заході, де Альбін теж прагнув того самого. Уважаючи небезпечним виявити себе ворогом обох, Север постановив напасти на Ніґра і дурити Альбіна. До цього останнього Север написав, що сенат вибрав його імператором, і що цією гідністю він хоче поділитися з ним: післав йому титул Цезаря і згідно з постановою сенату взяв собі його за співволодаря. Альбін усе те взяв за правду. Але коли Север переміг, убив Ніґра й утихомирив схід, тоді, вернувшися до Риму, обжалував Альбіна перед сенатом, що він невдячник, хоч і зазнав від нього добродійства, що хотів його зрадливо вбити; а тому необхідним є піти в Італію й покарати його за невдячність. І пішов походом на нього та й забрав у нього державу і життя. Хто в подробицях приглянеться чинам Севера, побачить у ньому і хижого льва, і хитрого лиса; побачить, що кожен його боявся і поважав, а військо не ненавиділо його. І ніхто не здивується, що він, людина нова, міг утриматися при кермі такого великого володарства, бо велика пошана до нього захищала його завсіди перед ненавистю народу, яку той за його здирства міг би відчувати до нього. Його син Антонін був також дуже видатна людина. Мав прикмети, за які народ подивляв його, а військо любило. Був це великий войовник, радо зносив усякі невигоди, гордив усякою вибагливою їжою й усяким сибаритством. За це любило його усе військо. Проте, його кровожадність і жорстокість були такі нечувані, що по безнастанних карах смерти, від яких згинула велика частина населення Риму і майже вся людність Александра, його всі зненавиділи, а й ті, що оточували його почали його боятися. Врешті, один центуріон у приявності усього війська, вбив його. Тут треба зауважити, що замахів, які постають у смілій і завзятій душі, володареві важко оминути. Бо кожен, хто сам не боїться умерти, виконає такий замах. Але володар не має чого так дуже цього боятися, бо такі випадки бувають дуже рідко. Повинен тільки вистерігатися, щоб не зробити важку кривду комусь із тих, якими послуговується або яких має у свойому оточенні на службі своїй державі. Таку помилку зробив Антонін, який хоч засудив на ганебну смерть брата того центуріона і хоч центуріонові грозив тим самим, то усе таки держав його на службі у своїй прибічній ґвардії. Це був зухвалий поступок, який мусів його згубити і таки згубив. Та перейдімо до Комода. Цьому приходило дуже легко тримати владу, бо він, як син Марка, був наслідний володар. Йому вистачало йти слідами батька, а був би вдоволив і народ, і військо. Але, що мав жорстоку і звірську вдачу, а хотів допекти своїми здирствами народові, то й почав усяко потурати військові, позволяючи йому на всякі свавільства. З другого боку, не шануючи своєї поваги, заходячи до театрів, щоби битися з ґлядіяторами, й роблючи інші нікчемності негідні цісарського маєстату, дійшов до того, що військо почало погорджувати ним. І коли одні його зненавиділи, а другі погорджували ним, тоді постала проти нього змова і його убили. Тепер залишається ще оповісти про вдачу Максиміна. Це була постать надзвичайно войовнича. Війська, знуджені розніжненою безчинністю за Олександра, про якого я вже говорив, вибрали по його смерти імператором Максиміна. Та він не тримав довго влади, бо дві речі зробили його зненавидженим і погорджуваним. Перше, що походив із дуже низького стану, пас вівці у Тракії — про що всі знали й кожен відчував до нього велику погорду; друге, що, ставши цісарем, він гаявся з прибуттям до Риму щоб перебрати імператорську владу, а наказав своїм префектам у Римі й у кількох інших місцях доконати страшних жорстокостей, а це стягнуло на нього славу дуже жорстокої людини. Дійшло до того, що коли всі були обурені на нього за низькість його походження, а з другого боку — страх перед його жорстокістю викликав ненависть до нього, тоді, найперше Африка, а потім сенат із усім народом римським, змовилися проти нього. До них приєдналося і його власне військо, яке облягало тоді Аквілею; натрапивши на труднощі в облозі, озлоблене на нього за його жорстокости, побачивши скільки він має ворогів, стратило страх перед ним і замордувало його. Я не хочу розводитися ні про Геліогабаля, ні про Макрина, ні про Юліяна, які тому, що були тільки погорджувані, швидко кінчили своє володарювання. Лиш на закінчення сказаного, додам: сучасні володарі, правлячи державою, не мають великої потреби дуже задовольняти бажання війська. Бо хоч за військо і дбається дещо, то все таки труднощі в даному випадку легко покопати, бо ні один із цих володарів не має війська, яке було б так щільно звязане з урядом або з адміністрацією провінцій, як це було з військами римської імперії. І як тоді було конечним більше потурати військові, ніж народові, то це тому, що військо тоді могло більше, ніж народ. А тепер усі володарі, крім володарів Туреччини й Судану, мають більшу потребу потурати народові, ніж військові, бо народ може більше, ніж військо. Не враховую я тут султана тому, що він, маючи дванадцять тисяч пішого війська і пятнадцять тисяч кінноти, від яких залежить безпека і сила його держави, мусить, не звертаючи уваги на народ, тримати їх у приязні до себе. Так є і в Судані, який знаходиться увесь у руках війська: і там випадає, не звертаючи уваги на народ, утримати приязнь війська. А треба знати, що ця Суданська держава є інша від усіх володарств: радше подібна до римського понтифікату, якого не можна назвати ні наслідною, ні новою державою. Бо не стає наслідником і паном син умершего володаря, а той, кого вибирають на те становище ті, які мають до того право. А тому, що це старий устрій, то не можна назвати його новим володарством, бо в ньому немає ні однієї з тих труднощів, які є у нових володарствах: і хоч володар новий, то устрій тієї держави старий і так проведений, що приймає володаря, немов свого наслідного пана. Та вертаючися до речі, кажу, що хто розважить над вище сказаним, побачить, що або ненависть, або погорда були причиною загибелі вище названих імператорів; пізнає, чому воно так сталося, що хоч частина їх поступала в один спосіб, а частина зовсім навпаки, то все таки і з однієї, і з другої частини одні доходили до щасливого, а другі до нещасливого кінця. Бо ж Пертінаксові й Олександрові, що були новими володарями, було шкідливе наслідувати Марка, що був наслідним володарем. Так само й Каракалля, Комод і Максимін: для них було згубне наслідувати Севера, бо не мали такої сили духа, щоб могли йти його слідами. Тому, новий володар у володарстві не може наслідувати чинів Марка, не є для нього конечно наслідувати й Севера. Але повинен узяти від Севера ті прикмети, що йому необхідні для оснування своєї держави, а від Марка ті, які потрібні для скріплення існування і слави держави вже утвердженої у своїх основах.