Втрачений світ/12
| ◀ Розділ XI. На цей раз я був герой | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XII. Жаско було в лісі |
Розділ XIII. Цієї сцени я ніколи не забуду ▶ |
|
Я казав уже, а, може, й не казав — останні дні пам'ять щось зраджує мене, — що аж розжеврівся з гордощів, коли троє таких людей, як мої супутники, подякували мені, як не за спасіння експедиції, так, принаймні, за те, що я позбавив їх зайвого клопоту. Бувши наймолодший член нашої громади і щодо віку, і щодо досвічености, і щодо знання, витривалости, одне слово, до всього, що робить з юнака чоловіка, я спершу лишався ніби в тіні. Тепер я взяв реванша й розпалювався радістю на саму думку про це. Леле! як часто слава передує падінню. Самозадоволення, викликавши самовпевненість, тої ж таки ночі спричинилося до найжахливіших у моєму житті подій. Ще й нині, коли я згадую про них, волосся стає мені дибом.
Перебіг подій був приблизно такий. Те, що я бачив з дерева, вкрай розворушило мене, і я ніяк не міг заснути. Самерлі вартував, сидячи коло вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра козляча борідка кумедно трусилася кожен раз, як він скидував угору свою голову. Лорд Джон, загорнувшися в південно-американське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челенджера порушувало лісову тишу. Місяць у повні ясно світив на небі. У повітрі віяла нічна прохолода. Чудова ніч для прогулянки! І раптом майнула думка: а чому б ні? Уявіть собі, що я тихесенько злизну з табору, добудуся до центрального озера, а ранком повернуся з якимись важливими відомостями. Хіба ж це не примусить моїх товаришів поважати мене ще більше, як усіма сторонами гідного їх компаньйона? А тоді, якщо Самерлі напосідатиме на Челенджера, щоб той винайшов спосіб спуститись звідси, і ми повернемось таки до Лондону, обізнані з таємницями центральної частини плята, я ж буду єдина людина в світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Ґледіс та її фразу: „героєм можна бути скрізь“. Мені здавалося, я чую її голос, коли вона промовляє її. Згадав я й про Мек-Ардла. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша газета! Який блискучий початок кар'єри славетного журналіста! На найближчу війну нікого як мене пошлють до кореспондента. Я взяв рушницю, напхав у кешені патронів, розсунув колючі кущі й безгучно вислизнув за загорожу. Останній мій погляд потрапив на Самерлі — абсолютно нікчемного вартового, — що сидів перед багаттям і, як лялька, механічно хитав головою.
Не зробивши й ста ярдів, я почав уже каятись, що занадто поспішався. Десь у цих записках я казав уже, що в мене занадто буйна уява, яка перешкоджає мені бути дійсно відважною людиною. З другого боку, я занадто боюся здаватись боягузом. Це останнє почуття й штовхало мене наперед. Я просто не міг би вже повернутись з порожніми руками. Якби навіть мої товариші й не хапилися мене і ніколи не довідалися про мою легкодухість, я, однаково, соромився б сам себе. А втім, моє становище примушувало мене здригатися з жаху, і я радо віддав би все, що мав на той момент, аби справа закінчилася щасливо.
А в лісі було жаско. Дерева росли так тісно, листя на них було таке рясне, що я не бачив місяця, і лише подекуди крізь мережу вітів полискувало наді мною зоряне небо. Коли очі призвичаються до мороку, починаєш відрізняти різні ступені темряви. Стовбури дерев дається ще бачити, зате просвітки між них — чорні як вугілля й нагадують одтулини печер, і я раз-у-раз тремтів, проходячи повз них. Мені спали на думку розпачливі крики закатованого ігуанодона — жахливі крики, що минулої ночі розбудили нас. Я згадав, освітлену смолоскипом лорда Джона, роззявлену, бородавчасту, закривавлену пащу. Тепер саме я був на місцях, де воно полює. Щохвилини жахливе невідоме страховисько могло вихватитись з тіні й кинутись на мене. Я спинився, видобув з кешені патрон і хотів зарядити рушницю. Коли я збирався відхилити рулю, серце мені обірвалося — я взяв з собою не ґвинтівку, а мисливську рушницю.
Бажання повернути знову поняло мене. Я, безперечно, мав підставу зректися свого плана, і кожен на моєму місці зробив би так само. Але знову таки дурняче самолюбство взяло гору. Я не мусив був, я не міг вернутися. Зрештою, проти тих страхів, що мали спіткати мене, мисливська рушниця зробить не більше як і ґвинтівка. Якби я повернувся до табору перемінити зброю, мій прихід і відхід не може лишитись непомічений. Довелося б одкривати свої наміри, і тоді я не буду вже самотній. По недовгому ваганні я прикликав усю свою мужність і з непожитовною рушницею під пахвою потяг далі.
Моторошно мені було в мороці лісу, а ще гірше почував я себе, потрапивши на облиту місячним сяйвом галявину ігуанодонів. Заховавшись за кущами, я боязко глянув на неї. Жодної з велетенських тварин там не було. Може, трагічний кінець одного з них примусив решту податись шукати іншого пасовища. В туманнім, сріблястім світлі ночі я не бачив на галяві живого духу. Добравши сміливости, я прожогом перебіг прогалину і опинився на березі ручайця — нашого постійного проводаря. Це був веселий товариш, що, хлюпаючи та дзюркотячи, котив свій струмок поруч мене, немов люба річечка в Західньому графстві, де я дитиною ловив струги. Ідучи за водою, я мусив був дістатись до озера, а простуючи проти води — повернувся б до нашого табору. Часто-густо він зникав з моїх очей, ховаючись під вітроломом та хмизом, але ввесь час я чув його привітне лепетіння й тихий плескіт.
В міру того, як рівнина знижалась до озера, ліс рідшав, і кущі заступили дерева. Я швидко посувався наперед і, не видимий сам, бачив усе. Коли я проходив повз болото птеродактилів, одне з цих здоровезних створінь, сухо ляскаючи своїми шкурятяними крилами, знялося з місця десь зовсім близько мене й полинуло в повітря. Воно пролетіло якраз між місяцем і мною, і його перетинкові крила, просвітлювані місячними парусами, на тлі ясного тропічного неба здавалися летючим кістяком. Я причаївся за кущами, з досвіду знавши, що на один єдиний крик цієї тварини до мене позлітаються сотні її огидних компаньйонів. Лише тоді, як птеродактиль сів на своє місця, наважився я рушати в дальшу путь.
Ніч була надзвичайно тиха, але щодалі — то виразніш я чув якийсь низький безперервний звук, що гуркотів десь просто переді мною. Здавалося, кипіло в казані, або шкварчало на великій сковороді. Незабаром я підійшов і до причини шуму. Посередині невеличкої полянки було озеро, або вірніше ставок чорної, смолоподібної речовини. Поверхня її бралася бульбашками, що набрякали і, прориваючись, обертались на газ. Від ставка пашіло жаром, а ґрунт навколо був такий гарячий, що я ледве міг доторкнутися до нього рукою. Очевидно, вулканічні процеси, що багато років тому випнули це дивне плято, не вичерпали ще всіх своїх сил. Мені й передніш у буйній рослинності високорівні випадало надибувати чорнуваті скелі й брили лави, але цей асфальтовий ставок серед хащів був першим доказом вулканічної діяльности на самому пляті. Я не мав часу докладно вивчати це явище, бо поспішав, щоб не запізнитись і прийти ранком у табір.
То була повна жаху прогулянка, і спомин про неї ніколи не вийде мені з пам'яти. На просторих, освітлюваних місяцем, прогалинах я крався по узліссю в тіні дерев. В хащах я повз рачки, спиняючись і затримуючи подих, коли чув хруск гілок під ногами якоїсь хижої тварини, що проходила неподалеку. Час од часу переді мною з'являлися й зараз же зникали великі мовчазні тіні. Скільки разів збирався я повернути назад, але завжди гордість перемагала страх і штовхала мене до наміченої цілі.
Нарешті (мій годинник показував тоді першу годину ночі) між хащів блимнула вода, а за десять хвилин я був уже на березі центрального озера. Мене знемагала спрага, і, нахилившись до холодної смачної води, я жадібно почав пити. Широка стежка, що привела мене до озера, була вкрита слідами. Очевидно я натрапив на місце їхнього водопою. Коло самої води лежала велетенська брила лави. Я стеребкався на неї — звідти в усіх напрямках розгортався чудовий вигляд на плято.
Перше, що я побачив, страшенно здивувало мене. Описуючи крайовид, який слався переді мною, коли я сидів на дереві, я зазначив, що мені впали в око темні дірки на найвіддаленіших скелях, і що я взяв їх за отвори печер. Тепер, дивлячись на ті ж таки скелі, я спостеріг на них кружала світла; червонуваті, виразноокреслені плями, ніби ілюмінатори в каютах пароплава. Спочатку я думав, що то відблиски гарячої ще лави. Ні, не може бути! Лава мусила б стигнути знизу, а не залишатися на стрімкій стіні скелі. Що ж це таке? Я міг дати собі дивну, але єдину відповідь. Червонуваті плями — то відблиски огнищ у печерах, огніща ті могли розкласти тільки людські руки. Значить, тут, на пляті, єсть люди. Моя експедиція блискуче виправдала себе. Буде про що розповісти в Лондоні.
Довгий час я лежав і стежив за цими тремтячими цяточками світла. Од мене до них було не менше як десять миль, а втім, навіть на такій відстані, я спостерігав, як вони іноді затьмарювались — хтось, проходячи перед огнищем, затуляв його. Чого не дав би я, аби мати змогу здертись туди, зазирнути всередину, а потім розказати своїм товаришам, який вигляд і звички має людська раса, що живе в такому чудному місці. Даного моменту це, безперечно, було неможливе, але не менш безперечне було й те, що ми не можемо залишити плята, не вивчивши досконало цього питання.
Озеро Ґледіс — моє власне озеро — лежало коло моїх ніг немов виповнене живим сріблом, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях з води виставали піскуваті мілини. На тихій поверхні, там і тут, давалося в знаки життя — то у воді вставали жмурки, то в повітря вистрибувала якась сріблобока риба, то з-під води вигиналася аспидно-чорна спина передісторичного чудовиська. Один раз на жовтій косі я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.Не в довгім часі мою увагу взяло на себе те, що відбувалося коло самих моїх ніг. Дві тварини, схожі на величезні панцерники, спустилися до водопою і почали пити, ляскаючи по воді своїми довгими, пружними язиками, що нагадували червоні стрічки. Велетенський олень з розгильчастими рогами, розкішне, величне як король, створіння підійшло туди ж із своєю самицею та двома малятами. Таких оленів немає ніде в іншому місці, і найбільший з бачених мною лосів не досяг би йому й до плеча. Раптом він застережно форкнув і разом з усією родиною зник в оситнягу. Панцерники й собі поквапились заховатися. Стежкою наближалася до води нова, найжахливіша на вигляд потвора.
Я, певне, бачив уже десь цю незграбну постать, цю горбату спину з зубчастою торочкою, цю пташину голову, нахилену до самої землі. А, пригадав! Та це стегозавр, тварина, зарисована в записній книжці Мепла Вайта; перше, що взяло на себе увагу Челенджерову. Ось тут він, і, може, той самий екземпляр, якого зустрів американець. Земля тремтіла під його важучою ступою, а коли він ковтав воду, все аж гуло навкруги. Протягом п'яти хвилин він був так близько від мене, що я вільно міг торкнутися рукою до огидних гребенів, які хилиталися на його спині. Нарешті він потупав назад і незабаром зник серед скель.
Коли я глянув на годинника, було вже пів до третьої. Треба було закінчувати свою експедицію. Знайти дорогу додому не являло собою ніяких труднощів, бо я ввесь час ішов берегом ручайця, що впадав у центральне озеро якраз між купи каменів, на одному з яких я примостився. Я пустився назад у чудовому настрої, відчуваючи, що зробив велике діло й повертаюся до товаришів з важливими новинами. Найважливішою з них були, безперечно, печери з огнищами, заселені якимось плем'ям троглодитів. Поруч із тим я міг розповісти ще про свої досліди центрального озера. Я міг засвідчити, що в ньому повно дивовижних істот, і що я на власні очі бачив багато наземних видів передісторичних тварин, яких ми до того часу не подибували. Мені здавалося, що мало кому з людей доводилося перебути таку незвичайну ніч, і мало кому пощастило збагатити так скарбницю людських знань.
Занурившись у ці міркування, я пройшов уже майже половину путі додому, коли якийсь дивний шум позаду повернув мої думки до сучасного мого становища. То було щось середнє між форканням і риками: низькі, приглушені, грізні звуки. Очевидно, якась тварина; але я не бачив її і прискорив ходу. Через пів-милі звук повторився. Він виходив десь зовсім зблизька, був голосніший і загрозливіший. Серце мені перестало тіпатись, коли я зрозумів, що звір, який би він не був, іде за мною назирцем. Мене пройняв піт, і волосся на голові стало дубом. Те, що ці чудовиська шматують та нищать один одного, було звичайним проявом боротьби за існування, але мені ніколи й на думку не спадало, що вони можуть кинутись на людину, ганяти й переслідувати господаря всього живущого. Згадалася мені закривавлена морда, бачена нами при світлі смолоскипа лорда Джона — жахливий привид з найбільших глибин Дантового пекла. Ноги мені підгиналися. Я спинився й перелякано глянув назад на облиту місячним світлом стежку. Ніщо не порушувало тиші цієї казкової країни. Сріблясті прогальовини та темні тіні кущів на них — більше я не вгледів нічого. І раптом жаску грізну тишу зламав той самий низький горловий звук. Був він тільки ще голосніший, ще ближчий до мене. Сумнівів не могло бути ніяких. Хтось ішов моїм слідом і щохвилини наздоганяв мене.
Я стояв неначе спаралізований і розгублено дивився назад. Аж ось я побачив його. На дальшому кінці поляни, що її я тільки-но перетяв, задвижіли кущі. Велика чорна тінь висунулася з-за них і плигнула на галявину. Кажу „плигнула“ свідомо, бо звір пересувався як кенґуру випроставшися на цілий зріст, спираючись потужними задніми лапами на землю, а передні тримаючи перед собою. Розмірами й силою звір не поступився б слонові, тільки рухи його, не зважаючи на статуру, були надзвичайно жваві. Глянувши на нього, я спершу подумав, що це тихомирний ігуанодон, але зараз же, хоч як мало знався на зоології, зрозумів, що то була зовсім інша тварина. Замість невеличкої, формою подібної до ланячої, голови великого трипальчого травоїда, звір мав широченну, квадратну, наче в жаби, морду, таку, як та, що налякала нас минулої ночі. Його люті крики та надприродна енергія переконали мене, що це — динозавр, одна з найкровожерніших тварин, що будь-коли ступали по землі. Що-двадцять ярдів страховисько опускалося на передні лапи і обнюхувало ґрунт. Воно, ясна річ, шукало мене. Подеколи на хвилину воно помилялося, але зараз же виправляло свою помилку й знову знаходило мій слід.
Ще й тепер, на згадку про цей кошмар, мене беруть дрижаки. Що міг я робити? У руках в мене був нікчемний дробовик. Яка користь мені з нього? Я в розпачі озирнувся навкруги, шукаючи очима якого дерева або скелю. Круг мене лежала вкрита чагарником рівнина. Де-не-де між хащів росли молоді деревця, та я добре знав, що тварина викоренить перше-ліпше дерево так ніби то був оситняг. Єдине, що давало мені шанси врятуватися, це спробувати тікати. Бігти грудкуватою поляною і між камінням було нелегко, але, придивившись пильніше, я просто перед собою побачив утертий шлях, очевидно, проторований звірима. Підчас нашої експедиції ми не раз надибували такі доріжки. Ця стежка могла врятувати мене, бо я уславився як бігун і саме на той час був у найкращій формі. Кинувши рушницю, я промчав півмилі з такою швидкістю як ніколи. Мені боліло все тіло, сперло груди, забило дух; та по моїх слідах гнав звір, і я біг та біг. Нарешті, знеможений, ледве в силі ворухнутися, я спинився. На один момент мені здалося, що я здихався свого переслідувача. Ззаду було тихо. Але раптом, велетенськими лапами нищачи все на своєму путі й важко дихаючи, звір знову опинився в мене за плечима. Я мусив був загинути.
І чого це я, божевільний, задлявся так замість тікати знову? До того часу звір одчував мій слід самим нюхом і посувався наперед досить повільно й невпевнено. Тепер він бачив, як я кинувся навтіки, і слідкував за мною очима, бо стежка вказувала йому мою путь. Поминувши кущі, тварина велетенськими скоками наближалась до мене. Місячне світло одбивалося в його лютих очах, на рясних зубах в його роззявленій пащі, на пазурях його коротеньких, дужих передніх лап. Зойкнувши з остраху, я повернувся й побіг стежкою. Переривчасті, свистючі подихи тварини ставали раз-у-раз голосніші. Її важучі лапи гупали зовсім близько від мене. Щосекунди мені здавалося, що її гострі пазурі от-от упадуть мені на спину. І зненацька — хрусь! я полинув у якусь безодню, в очах мені потемніло, я зомлів.
Опритомнівши — думаю, не менше як за десять хвилин, — я почутив якийсь жахливий, в'їдливий запах. Я простяг у темряві руку й натрапив на щось подібне до величезного шматка м'яса; друга рука моя торкалася великої кістки. Наді мною було кружало зоряного неба, і це довело мені, що я лежу на споді глибокої ями. Повільно звівся я на ноги й обмацав себе. Моє тіло від голови до п'ят страшенно боліло, але всі члени його вільно рухалися і суглоби згиналися. Пригадавши обставини падіння, я з острахом глянув угору, боячись на тлі блідуватого неба побачити тінь жахної голови. Проте, ніяких ознак присутности чудовиська я не виявив. Не чути було й жодного звуку. Тоді я почав сторожко обходити круг притулку, куди так слушно провалився.
То була, як я казав, яма з стрімкими стінками, на споді футів у двадцять в прогоні. На цьому споді лежали купи м'яса, здебільшого в останній стадії гниття. Повітря в ямі було нестерпне й отрутне. Спотикаючись на липучі останки, я несподівано набрів на щось тверде. По ближчому дослідженні виявилося, що то — вбита посередині ями паля. Вся вона була ніби намащена лоєм і така висока, що до горішнього кінця її моя рука не досягала.
Раптом я згадав про воскові сірники в моїй кешені. Запаливши одного з них, я не міг мати ніякого сумніву щодо характеру місця, де опинився. То була пастка на хижі звірі, зроблена руками людськими. Загострена на верхньому кінці паля посередині ями мала коло дев'яти футів заввишки і була вся чорна від крови тварин, що настромлялись на неї. Шматки м'яса та кістки на споді були залишки жертов, яких витягли нагору, аби пробрати місце для нових. Я пригадав слова Челенджера, що на пляті не може бути людей, бо їхня нікчемна зброя не врятувала б їх од тутешніх страховиськ. Тепер стало ясно, як вони захищалися. Печери з вузькими входами, крізь які не спроможні були протиснутись величезні хижаки, правили їм за житло. Їхній же мозок розвився настільки, що, влаштовуючи на шляхах, по яких завжди ходили тварини, такі пастки, вони нищили ворога, не зважаючи на його міць та енергію. Людина перемагає завжди.
Видобутись з ями для людини, що вміє лазити, було нетрудно, але я довго вагався, боячись знову спіткати страшне створіння, що тільки-но за малим не занапастило мене. Хіба ж не могло воно пантрувати мене, сховавшися десь за кущем. Я насмілився тільки тоді, як згадав розмови Челенджера та Самерлі з приводу властивостей великих рептилій. Обидва вони казали в-одне, що в їхніх черепних порожниках майже нема місця для мозку, що вони зовсім дурні і що через це саме вони й зникли з обличчя землі, не зумівши принатуритись до мінливих обставин життя.
Якби тварина лежала та чекала на мене, це позначало б наявність у неї певних розумових здібностей, зокрема здібности зв'язувати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи виключно з інстинкту, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і подасться шукати нову здобич. Я підповз до берега ями й озирнувся. Зорі мерхли; небо білішало, і приємний вранішній вітрець пестив моє обличчя. Я ніде не бачив і не чув свого ворога. Вилізши з ями, я сів коло неї, готовий зараз же плигнути туди знову, заледве з'явиться хоч будь-яка небезпека. Заспокоєний абсолютною тишею і світанком, я набрався духу й потяг до стежки, що нею я біг передніш. За деякий час я знайшов кинуту мною рушницю, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — ручаєць. Боязко оглядаючись назад, я знайомою дорогою напрямився додому.
І раптом у думці мені стали мої відсутні компаньйони. В чистому, тихому ранковому повітрі розлігся гострий лункий звук пострілу з рушниці. Я спинився й став прислухатися — нічого. На хвилину в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зараз же я знайшов і простіше та природніше пояснення. Був уже білий день. Мою відсутність, безперечно, помічено. Вони вирішили, що я заблукав у лісі й стрельнули, щоб указати мені, де форт. Правда, ми умовилися не стріляти без доконечної потреби, та, гадаючи, що я в небезпеці, вони не стали б вагатися. Отже треба було поспішати, щоб заспокоїти їх.
Я був стомлений та виснажений і не міг іти так хутко, як хотів би. Нарешті — ось і добре знані місця. Ліворуч — болото птеродактилів; просто переді мною галявина ігуанодонів. Тепер між мною й Фортом Челенджера лежала остання стяга лісу. Ніхто не вітає мене. Ця тиша стискує мені серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Загорожа стоїть у такому стані, як я залишив її, відходячи, але ворота відчинені. Я кидаюся в середину. В очі мені, в холодному вранішньому світлі, впадає жахливе видовисько. Всі наші речі безладно валяються на землі, і моїх товаришів нема, а край попелу від згаслого багаття, трава зафарблена червоним: то — огидна калюжа крови.
Несподіванка була завелика, і на деякий час я нічого не міг уторопати. Невиразно, немов уві сні, пригадую, як я бігав круг табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався в мовчазній сутіні лісу. Жахлива думка, що я ніколи вже не побачу їх, що, не мавши змоги спуститись з плята, я назавжди лишуся сам у цій навісній країні й житиму серед цих потвор, призводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої компаньйони — самовпевнений Челенджер, насмішкуватий, холодний Рокстон. Без них я був мов дитина в темній кімнаті — безпорадний і безсилий. Я не знав, куди йти і з чого почати.
Отямившися трохи, я спробував з'ясувати собі, яке лихо могло так несподівано трапитися з моїми товаришами. Цілковите безладдя в таборі свідчило за те, що вони зазнали нападу, і постріл, безперечно, позначав перший момент атаки. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося протягом одної секунди. Рушниці лежали на землі, і в одній з них — лорда Джона — бракувало набою. Ковдри Челенджера та Самерлі лежали коло вогню. Значить, їх застали, коли вони спали. Ящики зі зброєю та їстивним валялися скрізь усуміш з нашими фотографічними апаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. З другого боку зникла вся провізія, яку ми витягли з ящиків, а її, я пригадував, було не мало. Значить, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.
А коли це — тварини, або якась одна самотня тварина, що ж тоді сталося з моїми товаришами? Лютий звір, напевно, розшарпав їх, але тоді я знайшов би їхні останки. Правда, тут була калюжа крови, яка ніби вказувала на кровопролиття. Чудовисько, що гнало мене вночі, вільно могло віднести свою жертву так само, як кіт відносить мишу. В такім разі решта побігла б вдогін. Тоді вони взяли б із собою рушниці. Щобільше працював мій запаморочений, втомлений мозок, то менше я розумів. Я обшукав поблизу ліс, і не знайшов жодного сліду, що міг би дати мені хоч яке пояснення. Один раз я навіть заблукав, і лише щасливий випадок поміг мені знову добутись до табору.
Зненацька мені спала в голову думка, що трохи заспокоїла мене. Адже я був не зовсім сам. Долі, коло підніжжя скелі сидить наш вірний Замбо, і мені годі лиш гукнути його. Я підійшов до краю плята й подивився вниз. Він загорнувся в ковдри й спав біля огнища. На моє здивування проти його сидів якийсь чоловік. З радощів серце мені закалатало сильніш — я подумав був, що хтось з моїх компаньйонів спромігся спуститись з високорівні. Та другий погляд позбавив мене цієї надії. Проміння сонця, що сходило, осяяло обличчя незнайомого. То був індіян. Я голосно крикнув і почав вимахувати хусточкою. Замбо зараз, же підвів голову, махнув рукою й побрався на скелю. Небавком він стояв уже на одному рівні зо мною і глибоко засмучений слухав моє оповідання.
— Напевне, їх забрав дідько, масса Меловне, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирає вас усіх. Слухайте поради, масса Меловне, злазьте якнайшвидше, заким він не забрав і вас.
— Як можу я злізти, Замбо?
— У вас єсть стелюхи, масса Меловне. Киньте їх сюди. Я прив'язую їх до пня, і вам єсть міст.
— Ми думали вже про це. Але тут немає стелюхів, що витримали б нас.
— Пошліть по мотузки, масса Меловне.
— Кого ж я пошлю й куди.
— Пошліть на село до індіян. В індіян багато вірьовки. Індіян долом, унизу. Пошліть його.
— Хто він?
— Один з наших індіян. Другий б'є його й одбирає йому гроші. Він приходить назад до нас. Готовий узяти листа, принести вірьовки, все.
Взяти листа. Чому б ні? Може, він приведе й допомогу; але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і відомості про всі наші відкриття дійдуться до наших друзів, там удома. У мене єсть уже два закінчені листи. Протягом дня я встигну написати третій і довести історію наших пригод до сьогоднішнього дня. Індіян може віднести його. Я загадав Замбові повернутись на скелю ввечері і перебув цей довгий день на самоті, списуючи свої власні пригоди минулої ночі. Я склав також записку, що її мали передати якомусь білому купцеві або капітанові пароплава. У ній я благав прислати нам линви і вказував, що від них залежить наше життя. Все це, так само як і мій гаманець з трьома соверенами, я кинув увечері Замбові. Гроші я просив передати індіянові і обіцяв йому вдвоє більшу суму, якщо він принесе линву.
Тепер вам зрозуміле, дорогий містер Мек-Ардле, якими шляхами дійшли до вас мої листи, а в разі ніколи більше не почуєте за вашого кореспондента, знатимете й його долю. Я занадто втомлений і пригнічений, щоб складати зараз же якісь плани. Завтра подумаю, чи можу я залишатися в нашому таборі, і піду шукати слідів моїх безталанних компаньйонів.