Відкладена революція

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Відкладена революція
Григорій Приходько
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Відкладена революція — нова версія статті Григорія Приходька[1] «Нація і держава. Вічний конфлікт?» [2]


Вступ[ред.]

Суспільні події, що супроводжували президентські вибори 2004 року, отримали назву «помаранчева революція». Однак невдовзі мільйони учасників і прихильників тих подій пересвідчилися, що революції не сталось. І не могло статися, бо її очолювали представники радянської номенклатури, яку революція мала б усунути з політичної арени.

«Випустивши пару» з перегрітих від державної неправедності українських душ, політичний клас зберіг традиції панування. Вожді помаранчевої революції завдання духовної деколонізації не ставили. Не було у них намірів ні визнати історичне право українського народу, ні морально і юридично реабілітувати націоналізм як ідеологію і як політичний рух, ні відновити справедливість щодо українців, які зазнали геноциду, державного терору та необґрунтованих репресій. Не говорили вони й про наміри зміцнити оборону держави та відстояти суверенітет української нації.

Для характеристики ставлення типового бюрократа до української нації наведу приклад. Влітку 2003 року Президент Кучма вибачався перед поляками за трагічні події на Волині 1943 року. За версією польської сторони, призвідницею тих подій була Українська Повстанська Армія. Не зважаючи на те, що з українського боку були спростування необґрунтованих претензій польської влади, [3] Леонід Кучма знехтував доказами національної історії. Він підпорядкувався вимогам президента Польщі. Залежність Кучми від Кваснєвського зумовлена адвокатською роллю останнього у відносинах української влади з європейськими структурами.

В цій статті не буде спростувань. Я пошукаю внутрішні моральні і правові підстави, які дозволили Президентові України використати честь української нації як валюту в оплаті послуг.

Що ж то за підстави? Може, державна влада визнала УПА як національну визвольну армію, але соромиться деяких її дій? Ні! Вона її й досі не визнає.

Може, держава Україна є правонаступницею Акту від 30 червня 1941 року чи Української Народної Республіки, а відтак юридично відповідає за дії національних збройних формувань тієї епохи? Ні! Нинішня держава не визнала жодного незалежного державного утворення до серпня 1991 року.

То, може, пан Президент вибачався на підставі Закону про правонаступництво держави від 12 вересня 1991 року, за яким нинішня держава спадкує УРСР? Ні, бо УРСР ще за два роки до волинських подій втекла в Середню Азію, кинувши народ на призволяще.. Та й УПА ніколи не була під її юрисдикцією.

То, може, партизанську війну 1943 року вели громадяни УРСР? Ні, бо УРСР не мала своїх громадян.

А може, національно-визвольну війну вів народ, що є джерелом влади нинішньої держави Україна? Знову ні! Боротьбу вели етнічні українці, а джерелом влади в нинішній державі є політичний народ, який народився в ніч на 28 червня 1996 року. В цьому народі етнічні українці є національною меншиною. Щоправда, найбільшою серед інших, а все ж меншиною, а не джерелом влади.

Із сказаного витікає, що самі українці дозволили Кучмі принизити свою націю. Сталося це тому, що за час поневолення народ втратив спроможність чинити спротив сваволі влади.

Безопірність народу дозволяла главі держави й раніше висловлювати зневагу до національно-визвольної боротьби: [4]

«Можете уявити мою огиду до націоналізму і його найяскравішого прояву — антисемітизму...Людиноненависництво — в будь-якій його формі — має бути покаране законом. Існує ж у всьому цивілізованому світі примусове лікування для душевно хворих».

Кучма, мабуть, не знав, що «найяскравішим проявом» націоналізму є сіонізм, а антисемітизм, хоч і пов’язаний з націоналізмом, але не тією зв’язкою, яка викликає у нього огиду. Наведу дві цитати єврейського дослідника: [5]

«євреї в давнину завжди були націоналістично налаштовані, але об’єктом цього націоналізму було єврейство, а не та країна, в якій вони жили».

Друга цитата того самого автора:

«посилення асиміляційних тенденцій в єврействі завжди викликало швидке зростання антисемітизму, а партикуляристська реакція природно послаблювала антисемітизм».


Причини прихованого конфлікту[ред.]

Найближчим часом в Україні можливе соціальне потрясіння. Хоч воно спричинить часткове оновлення бюрократії і депутатського корпусу, але революцією воно не стане. Революція, якщо вона можлива в майбутньому, буде націоналістичною, і стане вона завершальним актом в тривалій національно-визвольній боротьбі українців. Перший етап національно-визвольної революції завершився 24 серпня 1991 року. І Хоч націоналісти не спромоглись взяти владу, унезалежнення створило сприятливі умови для переоцінки народом сутності і цінностей попередньої історії. Незалежність розкрила внутрішні чинники, що розкладають волю і світогляд українців. Виявлення цих чинників і нейтралізація їхнього впливу стануть змістом ідеологічної і політичної боротьби в наступне десятиріччя.

Відносини між українською нацією і нинішньою державою можна схарактеризувати як прихований конфлікт. Він не переростає у відкриту боротьбу з різних причин, однією з яких є слабкість націоналістів. Народ поки що представляє інтелігенція, яка, через свою заангажованість на владу як її супутниця з колоніального часу, до нині не проявила розуміння його глибинних проблем. А тим часом конфліктний потенціал в суспільстві нагромаджується. То ж хто і що творить передумови революції?

Антагонізм звичаєвостей[ред.]

В державну фазу існування український народ увійшов з багажем звичок і стереотипів підневільного часу. Кріпацька звичаєвість, що мала в собі надмір фобій і табу, по суті, була стратегією виживання народу в умовах поневолення. Посприявши виживанню народу, вона, разом з тим, деформувала властиво українську звичаєвість. І коли Україна відкрилась західному світові, підневільна звичаєвість стала перешкодою в адаптації українців до динаміки й напруги конкурентного суспільства.

Це є одна з причин державотворчої драми, що проявилась при наполегливих спробах витворити «європейську державу» в Україні. Європейськість, в уявленні політичної еліти, є неможливою без вступу до Ради Європи, до НАТО і до Європейського Союзу. А інтеграція в Європу є неможливою без узгодження систем права.

Узгодження правових систем почалось однобоко — з адаптації українських законів до європейських. Без врахування звичаєвості автохтонів. Інакше кажучи, була зроблена спроба юридичного перетворення кріпака на пана зі збереженням кріпацької моралі й менталітету. Антагонізм між кріпацькою звичаєвістю українців і метрополітарною звичаєвістю еліт провідних країн Європи знейтралізував зусилля українських законодавців. Провал євроінтеграційних намірів поглибив правовий нігілізм населення, а керівних осіб держави спокусив безкарністю за нехтування Конституцією. В той же час, зрада помаранчевими вождями очікувань народу повела до розчарування не тільки у вождях, а й в принадах Європи. На скептицизм щодо Європи вплинув той факт, що моторами «помаранчевої революції» в Україні були європейські чиновники і політики.


Якби влада справді мала намір інтегрувати Україну в Європу, тобто, ввести країну в європейські структури на правах рівної з іншими країнами, то вона мала б адаптувати європейські закони до звичаєвості українців. Такий підхід дозволяв би українцям поступово опановувати європейські норми, і тим самим забезпечував би правдиву інтеграцію. А коли адаптують наші закони до європейських, не даючи нам часу й змоги опанувати правові новації, то такий режим є не інтеграцією, а колонізацією. Бо в такому разі інтегрується бюрократія, а не населення. Населення лишається безпорадним через неприйнятність для нього європейських норм та брак досвіду і знання успішного життя в конкурентному світі. За чинною моделлю ми входимо в Європу не як повноцінні громадяни нарівні з німцями, англійцями, французами, а як маргінали, які втратили своє правове середовище і не спромоглись опанувати європейське. Щось на кшталт Тарзана в Європі.

Та вже й нині, опинившись перед порогом Європи, ми культурно, морально й психологічно почуваємось як в гето. Прийнявши з Європи норми прав людини, прав національних меншин і свободи слова, але не маючи знань і досвіду та матеріальної можливості опанувати їх в європейській дефініції і використовувати на особистий і національний поступ, ми дозволили еліті перетворити добро на зло. Запозичений гуманізм обернувся для народу зреченням національної героїки і свого історичного права. Ми не тільки не стали домінантною нацією – нацією, що задає суспільству стиль життя і усвідомлення історичної місії – ми дозволяємо українофобам глузування над нашими амбіціями і над нашими героями. Ми дозволили їм встановлювати для нас моральних авторитетів і правила мислення. І якщо ми за часи незалежності не подолали деградацію духу, то що станеться з нацією, коли ми на правах маргіналів опинимось під владою Європи?

Колоніальна традиція[ред.]

Незалежна держава успадкувала не тільки колоніальні кадри та адміністративну систему, а й законодавство. [6] Разом з кадрами вона успадкувала й колоніальну звичаєвість чиновників, зокрема, ворожість до національно-визвольної боротьби українців. Серед успадкованих принципів — ставлення до народу як до джерела визиску. Як соборний суб’єкт держави народ фігурує лише при виборах до представницьких органів і на референдумах, але він не має права перевірки правильності підрахунку голосів. Не має він права і встановлювати правила виборчої кампанії. Тож у всьому іншому народ для влади залишився об’єктом. Зокрема, об’єктом популістських турбот, кола влада, встановлюючи для народу життєві стандарти, не має потреби поцікавитись у нього, а чи можна вижити за тими стандартами.

Колоніальна традиція в ставленні до народу не дозволила політичній еліті осягнути реалії існування українців. Віддаленість від суспільства психологічним бар’єром захистила її від критики. Та, навіть, якби й не захистила, то мало надій, що еліта відгукувалася б на реальні проблеми. Селекція політичного класу ще в радянський час унеможливила проникнення в нього вірусу совісті.

За теоретичним обґрунтуванням, існуючий політичний режим є ліберальним. Однак він ущербний порівняно з лібералізмом країн атлантичної цивілізації. Якщо західноєвропейські й північноамериканські ліберальні режими обмежені аристократичними традиціями та метрополiтарним досвідом еліт, то на свободу українського політикуму національні традиції не впливають. Наша еліта не має аристократичних предків, а її політичний досвід – то досвід провінції могутньої метрополії. Відтак її свободу обмежують лише наявні ресурси країни та метрополітарні інтереси країн – гарантів нашої незалежності. Розглянемо деякі особливості зреалізованої моделі унезалежнення.

Кадрова спадковість. Швидкий перехід суспільства від тоталітарії до лібералізму означав етико-політичну революцію. Але не сталось кадрової революції. Апарат колонії став правити незалежною державою і приніс в неї звичку керуватись вказівками метрополії. В питаннях, в які метрополії не втручаються, вона керується корпоративним та егоїстичним інтересом.

Попри те, що ущербність нав’язаної моделі унезалежнення була очевидною, номенклатура УРСР свідомо її прийняла. Чому?

В прийнятій нею моделі відкривалась практично необмежена можливість розподілу державних капіталів на користь номенклатурників. Разом з тим модель унеможливлювала повстання націоналістів.

Відірваність моделі від реального суспільства. Лібералізація радянського режиму в останні роки існування СРСР спричинена не усвідомленням елітою соціальних перспектив, які відкриються перед розкріпаченою особистістю, а деградацією тоталітарії і прагненням здобути прихильність уряду США. Так, без теоретичного осмислення, без прив’язки режиму до звичаєвості населення, лібералізм перейшов в незалежну Україну. Верховна влада, проголосивши незалежність, не мала за потрібне консультуватися з націоналістами щодо доцільності свобод та обмежень в перехідному періоді. Для неї життєво важливим було визнання її з боку урядів провідних західних країн.

Встановлений таким чином ліберальний режим не має обмежень ні з боку консервативної політичної течії, ні з боку націоналізму. Ці течії були знекровлені колоніальним режимом. Зате в спадок від СРСР залишилась могутня соціалістична течія. Хоч комуністи масово виходили з КПРС, але, перебуваючи у владі, своєю ідеологією і своїми звичаями обмежували лібералізм. Обмеження торкалося лише тих сфер, які були інтересом номенклатури. Це, перш за все, приватизація державного майна та економіка. В цих сферах номенклатурно обмежений лібералізм започаткував кримінальну приватизацію і тіньову економіку.

Для колоніальної адміністрації духовні цінності нації не були прийнятними. Тож вона знищувала пасіонарних носіїв національних традицій, а разом з тим, за допомогою «ідеологічного цеху партії», підміняла традиції сурогатом радянського фольклору. Метрополітарні інтереси країн – гарантів теж не передбачали відродження національних традицій українців. І, як наслідок, лібералізм з політичного режиму поширився на суспільну норму. І якщо за аристократичних обмежень лібералізм сприяє розвиткові особистості водночас зі збереженням родинних традицій, то позбавлений моральних обмежень він спотворив традиційні родинні взаємини. Вже й без того ослаблена культом Павлика Морозова та інтернаціональним вихованням молоді українська родина опинилась під пресом гедонічного культу. А економічний колапс спричинив масову міграцію українців. Мільйони дітей, що залишені батьками, які подались за кордон на заробітки, десятки тисяч дітей, що покинуті безпорадними батьками, мільйони розбитих сімей – то все наслідки некритичного запозичення «європейських стандартів».

Оранжева команда взялась рятувати демографічну ситуацію. Слідом за виплатами на народження дітей, що сталося з ініціативи Президента Ющенка і що перетворило прокреативну місію жінки на професію знедолених, соціаліст за віруванням і міністр освіти за посадою Ніколаєнко став регулярно збільшувати число студентів, що вчаться коштом держави.

І хто ж похвалив наших філантропів? Канцлер Німеччини. А яка користь Німеччині від нашої демографії?

Безпосередня. Похвала українській владі пролунала 2007 року – саме тоді, коли Німеччина ввела заохочувальний режим для імміграції інтелектуалів з країн СНД.

Поспішність в реалізації моделі. Мабуть, для впровадження моделі були встановлені жорсткі часові межі і санкціоновано нехтувати морально-психологічним станом населення, знаннями, досвідом і матеріальними статками автохтонів. Бо як інакше пояснити той феномен, що реформи, які мали вести до зростання якості життя, повели до масового зубожіння населення і до втечі за кордон мільйонів українців? Як інакше, якщо не відвертим нехтуванням реального стану населення і його волі, пояснити зменшення числа прихильників незалежності порівняно з груднем 1991 року?

Як приклади гарячковості, можна згадати: два референдуми в 1991 році (17 березня і 1 грудня), які заперечують один одного; програма економічних реформ, що була розрахована на п’ять років, і яка провалилась через авантюризм у визначенні часових меж; сертифікатна приватизація, яка закінчилась переходом третини державного майна до вузького кола шахраїв; Прийняття Конституції 1996 року; реформа Конституції 2004 року...

Можна множити приклади поспішності у впровадженні моделі і переконуватись, що причиною державного безладу є не тільки морально-психологічні й інтелектуальні якості політичної верхівки, а й особливості моделі унезалежнення.

Пріоритет зовнішньої інтеграції над суверенітетом. Українське суспільство морально розколоте, головним чином, через полярні зовнішньополітичні орієнтації регіональних еліт. І на заході, і на сході України в свідомості еліти цінності інтеграції в міждержавні структури звершуються над цінностями національного суверенітету. Цей парадокс знаходить пояснення в особливостях унезалежнення, коли регіональні еліти утворювались внаслідок розпаду єдиної колоніальної еліти. Їхня неспроможність до самостійного керування новою державою постала як прокляття народові за поразку націоналістів у боротьбі за владу.

Від еліт національний нігілізм передається суспільству, орієнтуючи його на примарні вигоди, які, начебто, настануть після підпорядкування своєї держави міждержавним структурам. Зокрема, очікуються порядність влади та вигоди матеріального порядку. Але досвід спростовує очікування. Членство України в ООН, в Раді Європи, в ОБСЄ, в СНД та в інших міжнародних організаціях й понині жодним чином не впливає на мораль та інтелект політичної еліти. Єдине, кому дає користь членство України в міжнародних структурах, це чиновничо-депутатській верхівці, якій демократична риторика та інтеграційні заклинання дозволяють зберігати владу не тільки над територією, а й над джерелом влади. Відтак добробут переважної частини населення лишається на рівні шевченкової доби.

Одним з мотивів зовнішньої інтеграції є безпека. Поза сумнівом, колективна безпека економічно вигідніша, ніж національна. І чим більше число країн входить в оборонний блок, тим менше навантаження лягає на національні бюджети. Але існують інші питання: В який блок ми хочемо вступити? І який блок нас прийме?

Якби еліта була сконсолідована, то відповідь була б однозначною. А за розколотої еліти вступ України в будь-який блок є проблематичним.

НАТО міг би захистити Україну від Росії. Але для цього треба, щоб Україна сама бажала захищатись від могутньої сусідки. А якщо половина еліти дивиться на Москву, як на свого захисника від НАТО, то навряд чи хтось повірить в нашу щирість. Та й від кого має захищати нас євроатлантичний блок? Це ми боїмося Москву. А друга наша половина боїться НАТО. А тим часом Москва і НАТО не тільки дружать між собою, а й спільно гарантують нашу незалежність

Росія не є ворогом НАТО. Вони між собою співпрацюють, мають спільні інтереси і спільні стратегії. Для НАТО Росія, як союзник, привабливіша, ніж Україна. Простори, природні ресурси, сусідство з Китаєм та Японією, ядерна зброя і ядерні технології, а головне, споріднений з європейським метрополітарний дух еліти – то все переваги Росії над Україною. І якщо для того, щоб зберегти дружбу з Росією, треба відмовити Україні в інтеграції, НАТО відмовить. Тим паче, що нічого цінного, як на сьогодні, блок не втрачає – ні боєздатної армії, ні конкурентноздатної еліти, ні лицарського духу.

Ефективність колективної безпеки має місце вразі зовнішньої загрози. Щодо внутрішніх загроз, то це правило не працює. Деморалізація ключової країни – члена блоку може поширитись на всі країни і або розвалити блок, або критично ослабити його. Варшавський Договір, наприклад, розпався не внаслідок зовнішньої агресії, а лише внаслідок деморалізації Радянського Союзу – втрати радянською Москвою волі до боротьби за світове панування.

Суперництво гарантів[ред.]

Зреалізована в Україні модель переходу від колоніального до суверенного стану з’явилась як компроміс між націоналістичним сценарієм революції і демократичною концепцією «дезінтеграції тоталітарної імперії» [7]. В українській версії дезінтеграція імперії мала закінчитись перетворенням СРСР на конфедерацію — позиція УГС. Або на федерацію — перша програмна мета НРУ[8] та положення Договору про Союз Суверенних Держав. [9]

Хоч націоналісти програли боротьбу за владу ще вкінці 1990 року [10], масова реєстрація громадян УНР, яку здійснювала УМА, [11] продемонструвала урядам могутніх країн і номенклатурі УРСР, що українська нація рішуче бореться за власну державу. І коли в серпні 1991 року в Москві виник заколот, уряди СРСР і провідних країн Заходу були морально готові до відокремлення України від імперії. І саме завдяки їхньому сприянню адміністрація УРСР здійснила відчайдушний крок для свого порятунку — проголосила незалежність.

На початку 1991 року вплив націоналістів на державну політику вже був знейтралізований силами радянських спецслужб, компартії і націонал-демократів в союзі з націонал-комуністами. Влада й надалі мала намір нейтралізовувати вплив націоналістів, про що вона задекларувала в згаданому вище Договорі про Союз Суверенних Держав

«Учасники Договору виходитимуть з поєднання загальнолюдських і національних цінностей, рішуче виступатимуть проти... націоналізму...».

Щоправда, заколот в Москві зірвав намір Верховної Ради УРСР ратифікувати Договір, але його текст за два дні до заколоту вже був надрукований в офіційному виданні: [12]

Попри те, що Договір не був ухвалений, національно нігілістична політика влади в незалежній державі триває понині. Цьому сприяє солідарна позиція країн —гарантів нашої незалежності. Москва традиційно ставиться вороже до українського націоналізму, як до чинника ослаблення, а то й розвалу імперії. Політична еліта США бачить в націоналізмах перешкоду процесові глобалізації і причину геополітичної нестабільності. Сконцентровано погляд американської політичної еліти на націоналізм представлений в лекції Джорджа Сороса, що була прочитана ним в листопаді 1992 року в Гарвардському клубі Нью-Йорку. [13]

Сорос протиставляє закрите суспільство відкритому. Відмінність між двома типами суспільств він подає так:

«Відкрите суспільство є значно вищою формою організації, ніж закрите, де втрачаються традиції, досвід, соціальні інституції».

Переклад цієї тези невдалий, але з цілого тексту лекції видно, що, за Соросом, відкритим суспільство стає тоді, коли воно втрачає традиції. Однак ієрархія форм організації прямо пов’язана зі складністю структур. Тож закрите суспільство, що ґрунтується на традиціях, досвіді, соціальних інституціях в організаційному плані є вищою формою, ніж позбавлене складності відкрите. Та й сам Сорос визнає, що без традицій відкрите суспільство є нежиттєздатним:

«Розвал закритих суспільств не приводить автоматично до появи відкритих суспільств. Потребується також віра людей у відкрите суспільство — у демократію, ринкову економіку, поважання прав меншостей, у неодностайність і т. ін. як у бажану форму соціальної організації...».

Як бачимо, без віри, без етики, без соціальної організації не обійтись. Тож, мабуть, мова йде не про знищення традицій, а про заміну існуючих новими? Природно, що такий намір турбуватиме націоналістів. Не тому, що націоналісти проти новацій, а тому, що нові соціальні експериментатори знову можуть не дати часу для узгодження новацій з традиціями. Але що ж тривожить Сороса?

«А що я недооцінив, так це націоналістичні сили в кордонах та навколо колишнього Радянського Союзу. Я просто не збагнув, яких жахливих форм та поширення вони можуть дістати. Націоналізм становить головну загрозу для цього регіону».

Яку загрозу несе націоналізм? Сорос вірить, що націоналісти встановлять диктаторські режими. А чи справді диктаторські режими непокоять Сороса?

«Крах «імперії зла» становить серйозну загрозу безпеці вільного світу».

Отже, не диктатура загрожує, а розвал радянської диктатури. Чим же націоналістична диктатура гірше інтернаціоналістичної?

Націоналісти, на думку Сороса, утворюють національні закриті суспільства, а це, мов би перешкоджає інтеграції країни в західний світ. Але політична практика спростовує міф. Одна прогресивна соціалістка Наталія Вітренко разом зі своїми помічниками більше нашкодила маневрам НАТО в Україні, ніж всі націоналісти разом взяті. Та й навряд, чи знайдеться бодай одна націоналістична організація українців, яка висуне гасло: «Геть від НАТО!». До нині такого не спостерігалось. В Україні НАТОфобія — то професія ідеологів «імперії зла».

Українські націоналісти до інтеграції ставляться прагматично: якщо колективна безпека ефективніша й економічно вигідніша, ніж національна, а разом з тим українці зберігають ідентичність, то чом би й ні. Але євроінтеграцію України заблокував сам НАТО...

По відношенню до українського націоналізму позиції урядів Росії і США збігаються. Однак кожний з гарантів має власні інтереси, які часто є несумісними з інтересами його партнера. Полярність інтересів гарантів на території України спричиняє перманентну політичну драму, яка проявляється в неспроможності політичного класу ні реформувати суспільні й державні інституції, ні забезпечити гуманітарний поступ суспільства, ні виробити власну самодостатню зовнішню політику.

Об’єктами зусиль гарантів є кадри нашої держави. Саме через державні кадри гаранти здійснюють свої зобов’язання з гарантування нашої незалежності. Це здається парадоксальним, але у підході гарантів є рація. Левина частка безпеки держави перебуває в руках державних кадрів. Тож з метою запобігання деструктивним діям нашої влади гаранти дозволяють собі відверте втручання у виборчий процес, в оцінку дій окремих державних інституцій, у вибір зовнішньополітичних орієнтирів, в ідеологічну діяльність держави.

Обраними методами відносин з Україною гаранти не тільки не посилюють безпеку, а навпаки, вони породжують недовіру регіональних еліт до них. А разом з тим поглиблюють розкол між елітами. Нейтралізація націоналізму позбавляє політичний клас автентичної ідеології. Запозичені стереотипи свободи від моральних обмежень і обов’язків розклали саму еліту, заразивши її духом гедонізму і колаборантства. Така еліта зручна в управлінні, але вона відірвана від народу, а відтак не спроможна до самостійного існування.


Деструктивна роль інтелігенції[ред.]

Роль інтелігенції в суспільстві, її вплив можна вивести з реального стану гуманітарної сфери. За радянською традицією, інтелігенція визначає гуманітарну політику і керує її підрозділами. Якщо на економічну політику мають вплив міжнародні структури — Світовий Банк, Міжнародний Валютний Фонд, Світова Організація Торгівлі — а на оборонну політику інтереси безпеки, головним чином, Росії і США, то в гуманітарній, окрім свободи слова, прав людини та національних меншин, держава є суверенною.

Під орудою інтелігенції перебувають: масова інформація, ідеологія, освіта, культура, сімейна й молодіжна політика. Інтелігенти очолюють відповідні міністерства, департаменти, академічні інститути, дають поради Президентові, парламенту й Кабінету міністрів. Вони викладають в університетах, вчать в школах. Якщо врахувати, що переважна більшість середніх шкіл і університетів є державними, тобто підпорядкованими інтелігентним чиновникам, то стає зрозумілим, чому наші вороги сприймають нашу державу як всуціль націоналістичну.

На додачу до всього треба згадати ще й Конгрес української інтелігенції, який міг би бути координаційним органом діяльності інтелігентів на державній службі. Міг би, але таким він не став. Та й не чути його протестів проти діяльності інтелігентних чиновників, хіба що десь в провінції, як, наприклад, Вінницький КУІН: [14]

«не допустимо геноциду українського духу, української мови, українського Слова! Збережімо генетичний код нації від нищення! Ми рішуче вимагаємо від Президента України Віктора Ющенка, Кабінету Міністрів нашої держави та Верховної Ради України вжити кардинальних заходів для підтримки і здешевлення українського книговидання, українського кіно і телебачення, театру».

Отже, дешевизна продукції, на думку КУІН, порятує генетичний код нації. Хоч дешевим, як правило, буває неякісне. Доля культури в руках чиновників, а не бізнесменів. То чому не чути вимог про усунення з державних посад осіб, які дістались незалежній державі від колоніальної адміністрації? Чому інтелігенція спрямовує свій гнів тільки проти олігархів, і не помічає деструктивних дій посадовців міністерств освіти, культури, сімейної та молодіжної політики?

Інтелігенція формує нинішній політичний світогляд українців. Показовою для цієї теми є стаття, що торкається проблем «консолідації української нації». [15]

Автор «Консолідації…» використовує для означення нинішньої держави поняття «Українська Держава». Жодного правового акту для такого означення не існує, відтак, якби автор новації був державним службовцем чи депутатом парламенту, ми б могли звинуватити його в інтелектуальному мародерстві, в крадіжці у Павла Скоропадського назви його держави. [16]

Якщо нинішній державі давати історичну назву, то на основі Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), Акту проголошення незалежності (24 серпня 1991 р) і Закону про правонаступництво держави (12 вересня 1991 р.) правомірним буде означення «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Логічним продовженням неправомірного використання історичної назви держави є наступне твердження автора:

«мова йде про національний і національно-державний інтереси української нації, що функціонує як суб’єкт політики — внутрішньої і зовнішньої».

В якому державному акті конституйована політична суб’єктність української нації? Такого акту не існує! Конституція визнає суб’єктність народу як джерела влади. Але і той народ є новоявлений. Суб’єктність автентичного українського народу так само не визнана державою. Більше того, в Конституції українська нація виступає в об’єктній ролі, бо держава (а не нація їй!) сприяє в консолідації, розвиткові і навіть її історичній свідомості (!?).

Ще одна теза автора, яка спростовує визнання ним і державою політичної суб’єктності української нації:

«Національний інтерес України в період розбудови незалежної держави можна охарактеризувати як національне виживання, що повністю підпорядковане завданням стабілізації ситуації в державі і забезпечення переходу до демократичного суспільства, зорієнтованого на ринкову економіку».

Чи треба ці слова розуміти так, що українською нацією треба пожертвувати задля стабілізації, демократії і ринкової економіки? А втім, питання зникають, коли взнаємо ім’я суспільствознавчого авторитета, на якого орієнтований філософ:

«Народ, суспільство можна згуртувати, на думку Президента України Л. Кучми, тільки на ґрунті всеохоплюючої, зрозумілої і близької кожному національної ідеї».

Пригадується, раніше Кучма нарікав на національну ідею, що та не спрацювала. Тоді чому розпався СРСР? Кучма на це питання не відповів, але, мабуть, жалкуючи за покійною імперією, він згодом зізнався в огиді до націоналізму. Однак це не застерегло філософа від сумнівної орієнтації, і він до низки «пріоритетних національних інтересів України» ввів «зміцнення генофонду українського народу».

Хто має його зміцнювати, чи не постколоніальна еліта? До речі, за час правління тієї еліти мільйони носіїв кращих екземплярів генофонду втекли з України.

А де була інтелігенція? На це питання відповів Микола Міхновський у відомій праці:

«А в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів».


Розв’язання конфлікту[ред.]

Конфлікт держави Україна з українською нацією має колись закінчитись. Коли і як це станеться? Мені бачаться два варіанти.

Перший варіант: Припинення конфлікту між державою Україна й українською нацією можливий тоді, коли Україну поглине інша держава або союз держав. В такому разі, образно кажучи, запанує мир на цвинтарі. Цей варіант є вельми ймовірний. Особливо небезпечним для долі нації й держави є морально-психологічний стан еліти. Її відрив від свого народу і, як наслідок, орієнтація на зовнішні сили, зумовили моральний розкол суспільства. Її корупційні схильності, соціальна прірва між нею і народом, культивування чужих для нації і противних національній ідеї культів, перевага інтересів інших держав і міжнародних валютних спекулянтів над інтересами національної безпеки, оборони, консолідації суспільства — все це в сукупності не лишає перспективи для держави. Якщо вона ще існує, то лише завдяки суперництву гарантів нашої незалежності. Вразі припинення суперництва держава автоматично втрачає незалежність.


Другий варіант: Коли держава стане національно українською. Попри глибоко ешелоновані маневри політичної еліти з метою запобігання реалізації історичного права українців, самоусвідомлення народу триває. Українці поступово осмислюють таємницю суспільного і міжнародного буття. Політичні кризи, які переживає Україна, роблять очевидним те, що унезалежнення України, яке сталося з волі комуністів та їхніх спільників з націонал-демократичного табору, насправді було унезалежненням не української нації, а колоніальної номенклатури. Воно мало успіх тому, що було складовою стратегії геополітичного маневру світових гегемонів з метою подолання кризи двополюсного світу та переходу до нового світового порядку. Гегемони погодились на розпуск радянської імперії, аби запобігти небезпеці ядерної війни, яка могла виникнути вразі політичної дестабілізації на просторах СРСР. А разом з тим, підтримуючи колоніальну номенклатуру, вони посприяли нейтралізації націоналістичного руху.

Україна могла скористатися шансом і зміцніти як незалежна держава. Але для цього потрібна була організована воля нації. А в серпні 1991 року нація, що була дезорієнтована націонал-демократичними лідерами, не спромоглась заявити про своє виняткове право на владу в незалежній державі. Розгубленості нації послужили політичне й правове невігластво та моральна безпорадність інтелігенції, що були забезпечені антинаціональною політикою попереднього періоду. Важливу роль в дезорієнтації інтелігенції відіграли вірні ленінці з числа корифеїв радянської культури, які перевели увагу українців з проблеми влади на проблему мови, корупції, інтеграції в Європу, тобто на всі ті проблеми, які можуть бути успішно розв’язані націоналістичною владою.


P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут [17].


Джерела[ред.]

  1. [1]
  2. Воля і Батьківщина. Український часопис. — Львів, 2003. — N 1 —2, С.16 —24
  3. Ярослав Дашкевич. Акція «Волинь». Волинський казан та його творці. // Воля і Батківщина. — Львів, 2003. — N 1 —2. С. 5 —15
  4. Сильная Украина нужна всем. // Зеркало недели. — N 9, 2 —6 марта 1996(рос.)
  5. Соломон Лурье. Антисемитизм в древнем мире, попытки объяснения его в науке и его причины. // Филон Александрийский против Флакка… — Москва: Еврейский университет в Москве, 1994.  — С.54, 88.(рос.)
  6. [2]
  7. [3]{ref-ru}}
  8. [4]
  9. [5]
  10. [6]
  11. [7]
  12. «Голос України», N 159, 17 серпня 1991 р.
  13. Джордж Сорос. Національна диктатура versus відкрите суспільство. // Політологічні читання. Українсько-канадський щоквартальник.  — N 4.  — 1992. — С. 187 —208
  14. [8]
  15. Федір Медвідь. Консолідація української нації та проблеми національної безпеки. // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів: Інститут народознавства Національної академії наук України, 1999. — Випуск 1. — С. 84 — 95.
  16. [9]
  17. [10]

Шаблон:Роботи без Індексу