Вір: звалю я колись оту силу лиху,
Рознесу мою замкнуту вежу,
А безлячно піду по новому шляху,
У мандрівницьку вдягшись одежу.
З пекла шумних столиць утечу я гай-гай,
Затаївши журбу неслухняну,
Придивлюся до ран, що шматують наш край,
До старчачої хати загляну.
Крізь дими каганцїв вбачу голод людський,
На обличчях — терпеливости смуги;
При дорозї в шинку вчую стогін рвучкий
Безнадїйної пяної туги.
А вернувшись назад, засьпіваю-утну,
Та не так, як сьпівалось до нинї:
Нї, почувши тодї мою пісню сумну,
Ти поклониш ся їй мов сьвятинї.
