Вікіджерела:Проза сьогодні/23 лютого
|
«Всяческая сволочь». (Львів, 1921) | ||
|
…
Через деякий час повернувся Антін і приніс свій самогон. Окрім того він роздобув ковбаси і огірків. „Ґаліфе“ повеселійшали і подобрійшали. Пили повними шклянками і говорили: „Ми разі настаящімі хахламі бить не можем? Вот моглі крічать „слава“, „хай жівє“ і прочія разності?!.. Антін чаркував разом з ними, але з його голови ніяк не зникала думка випитати в них, що вони за люде і що мають робити далі? Подумавши трохи, він сказав: — А знаєте що! Таж ви мені ще й досі не заприсяглися, що ви справжні Українці! — А разі єтаво і так не відать, что лі?! Посмотрі толькі на картуз і січас увідіш, что єто такоє! — Та у вас той… значок український, але ви самі що таке? Москалики якійсь, не що инше… — Ну, а ти разі нє бивал в Москвє? Вот тєто ґород. Однєх церков сорок сороков. А что єто Кієв, єта дрянь? Тут дєвкі в баню нє ходят, а там ого!.. — То Москва, а це Київ. Навчіться шанувати того, що вас годує, — сказав Антін. — Ну, нєт! Чтоби прісягу дєлать на настаящаво хахла, так нужно бить настаящім дураком! В нас єсть матушка Волґа, а на Волґє утьос і всьо такоє прочєє… Ех, пой і вєсєлісь, када время настало!.. Антін був на підпитку. Розмахуючи руками, він щось говорив: „Ага! Так ви республіки не визнаєте?! Так ви, значиться, буржуаза і контр…“ Закінчити йому не вдалося, бо десять цупких рук потяглося до нього і схопили його… — Я ще вам віддячу колись! — встиг крикнути він. Глухі важкі удари кулаків наповнили помешкання редакції „Селянська Доля“… |
 | |
 | ||