Вільна Україна (Грушевський)/Велика хвиля
| Вільна Україна Велика хвиля |
Повороту нема ▶ |
|
_-_03.jpg)
Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава полїтика Московського царства, коли визволений великими зусилями Український нарід передав в його опіку свою новоздобуту свободу!
Як тільки виявила ся дїйсна основа, московської полїтики — її заміри трактувати Українцїв не як вільних спільників, а простих підданцїв московського царя, власність московського царства, — українське громадянство, його полїтичні провідники голосно і рішучо запротестували против сього. Вже через чотири роки по підданню цареви, манїфестом 1653 року вони проголосили своє підданнє за уневажнене, свій звязок з Москвою за розірваний. Але царське правительство, як раз узяло під свою руку український нарід, так уже не хотїло вертати йому волї — права, рішати про себе. Використовуючи кожду внутрішню незгоду в українськім громадянстві, клясові і всякі иньші суперечности, що розбивали одностайність української полїтики, воно нитку за ниткою сплїтало міцні ретязї на український нарід і нарештї привело його до того поневолення, до тої безрадности і упадку, в котрім він опинив ся сто лїт пізнїйше.
Всї героїчні зусилля, всї жертви і заходи кращих синів України в пізнїйших десятилїтях зоставались без успіху. Російский спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданцїв горожанами, вільними і повноправними і можемо знову рішати про себе, становити право для себе, і будувати долю свого народу, своєї землї. В вільній Російській республїцї не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей!
Сю глибоку зміну в становищу нашого народу і нас як його представників ми мусимо в повній глибинї відчути і з неї відповідні виводи зробити. Минули ті обставини, коли ми мусїли виступати з петиціями, суплїками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначеннє, навіть на такі елєментарні річи як уживаннє своєї мови для своїх культурних потреб, допущеннє її до научання в школї, до уживання в урядах і судї. Ще рік тому українське громадянство силкувало ся прихилити уряд і законодатні орґани до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, признавши отсї елементарні домагання: занеханнє репресій відновленнє скасованої з початком війни української преси і українських орґанїзацій, заведеннє української мови в школї і в урядованню. Нї уряд, що ще вірив тодї в можливість повного винищення українства в виїмкових обставинах війни, нї російські парляментарні круги, нї поступове російське громадянство тодї не послухали нашого голосу. Українство зістало ся на мертвій точцї репресій аж до останньої хвилї. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла своего вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме в переддень революції, що переставила українську справу в зовсїм иньші обставини, на зовсїм иньший ґрунт.
Нїчого більш помилкового не може бути тепер, як витянути старі українські петиції й подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моментї. Не може бути більшого нерозуміння хвилї, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішности і сповненнєм їх думати задоволити потреби нинїшнього українського житя. Те, чого ми добивали ся пять, чотири, три, навіть рік тому, колиб дане було тодї, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дїйсно могло б мати своє значіннє, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких хвиль останнїх лїт, улекшило б йому дальший культурний похід. Воно, розумієть ся, потрібне й тепер, мусить бути удїленє негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень. Але воно нїяк не може вважати ся задоволеннєм українських потреб, „розвяванєм українського питання“ для даного моменту. Се треба з усею рішучістю сказати про останню заяву тимчасового правительства про його спочуттє до „культурно-національнаго, самоозначення народностей Росії“. Не про нього тепер річ і нїкого воно тепер не інтересує на Українї. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи.
Великі подїї пережиті нами зняли гальми з скритої енерґії нашого народу. Як пригнетена спружина вона підносить ся перед здивованими очима чужих — і своїх.
Потреби і домагання України розгортують ся в усїй широтї. Найбільше нещастє в сїй хвилї і для правительства і для провідників громадянства — се не поспіти за скорим розгортаннєм домагань моменту.
Царське правительство кінець кінцем засудило себе на смерть тим, що не могло йти з походом житя і дурило себе гадкою, що може його спинити або притримати, розложити задоволеннє навіть тих уміркованих вимог, які йому ставили ся, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники і всї хто беруть ся кермувати народнім житєм чи нашим чи загально російським, коли будуть водити ся старими споминами про ті мінїмальні жадання, які ставились в старих умовах житя, в тім черпашинім поступі, котрим воно поступало.
Остерігаємо їх від сього! Ми ж в кождім разї сих помилок не можемо робити! Мусимо тримати руку на пульсї народнього житя і йти в ритм його битя. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його голосити всїм, без огляду чи воно буде їм приємне чи нї.
Домагання, котрі висуває нинїшня хвиля, можуть бути прикрою несподїванкою для богатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можности, і тактовно, скільки є змоги, — але рішучо, рішучо, рішучо! як говорить старе прислівє: твердо що до самої річи, мягко що до форми.
Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всїх нас, мусять відступити на другий плян всякі иныші огляди й рахунки.
Воля нашого народу мусить бути сповнена.
