Вінницький Замок/Вінницький Замок
| ◀ Микола Білінський. Автобіоґрафія | Вінницький Замок Вінницький Замок |
Інформаційний огляд дослідно-краєзнавчої праці на Поділлі ч. 2 ▶ |
|
|
Вінниця належить до давніх сельбищ Поділля, бо минуло вже 550 років з часу її заснування. У свойому минулому Вінниця відогравала значну ролю, яко центр військово-громадянського управління для великої округи. При таких умовах можна було думати, що немало пам'яток із давньої минувшини залишиться і до наших часів. Але в дійсності цього нема: Мури, православний собор, парафіяльний костьол, церква на Старому місті, на думку деяких синаґоґа на Єрусалимці — ото все, що залишилося з давнини, та й то з не дуже глибокої. Не збереглося сліду й від колишнього замка, того укріплення, що на перших порах становило рацію існування самого міста. Але тим більш як згадаєш за Вінницький Замок, цікаво дізнатись, де саме той Замок був, як він був збудований, яка була його доля і т. инш. Завданням оцього нарису і є спроба дати можливу відповідь на ті чи инші питання з історії Вінницького Замка.
Український народ на початку свого історичного життя не був об'єднаний, сполучений в одностайний організм. Занявши великий обшир земель, він непомітним для нього самого процесом на протязі не одного може століття виробив більш чи менш значні етнографічні особливості і розпався на окремі незалежні одно від одного племена, з ріжними назвами: Поляни, Сіверяни, Деревляни, Уличі, Тиверці, Дуліби. Землі, де він розселився, не були схожі межи собою, майже кожна з них являла, собою щось одрубне: одна дуже лісова, друга степова, одна горяна, друга — цілком рівна і т. и. Підлягаючи цим географічним умовам, але заховуючи свої етнографічні особливості, згадані українські племена почали формувати своє державне й політично-соціяльне життя.
В процесі цього формування, вони позбулися своїх чисто етнографічних назов, бере перевагу територіяльний принцип, починають визначатись окремі землі з одним головним містом: Київщина з Київом, Чернігівщина з Черніговом, Волинь із Зяславом, Галицька земля з Перемишлем. Ці землі купчаться кожна коло свого центру, де перебуває і князь, що порядкує справами всієї території, зі своїм військом — дружиною. Такий вигляд українських земель вже цілком визначився в кінці 11. і на початку 12. століття.
Але та частина українських земель межи Дністром та Богом, що за пізніших часів прибрала назву Поділля, не підлягла цьому загальному для инших українських земель процесові вироблення державного ладу. За давніх часів на цій території оселились Уличі та Тиверці; на них нападали Київські князі Олег та Ігор. В літописному оповіданні про похід Олега на Царгород згадуються в його війську і Тиверці з епітетом „толковини“. Більше після цього літописи не згадують про Уличів і Тиверців, сама назва їх щезає. Дехто гадає, що в назві нашого Тиврова зостався слід імени колишніх Тиверців. У 10. і 11. ст. землі Уличів і Тиверців стають тереном, де з'являються мандрівні племена тюркського походження: Печеніги, Половці, Чорні клобуки; вони тут не задержуються на довгий час. Під натиском їх частина Уличів і Тиверців подалась на північ — на Волинь, частина — на Захід, у Галицьку землю і навіть на Дунай. В 12. ст. на землі Уличів і Тиверців визначаються два особливі райони: один у сточищі Дністра і другий — у сточищі Богу. Землі наддністрянські входять цілком до складу Галицького князівства, ними дуже цікавляться і галицькі князі, і галицькі бояри, ця дуже впливова і експльоататорська оліґархія.
В 13. ст. Наддністрянщина з містами: Бакотою, Ушицею, Калюсом була східньою межею Галицького князівства і за тих самих часів стала прибирати назву Пониззя[1]. Як і Наддністрянщина, східня частина земель Уличів і Тиверців не виробила свого державного устрою. Киівські князі иноді встановлювали тут свою зверхність, роздавали ці землі молодшим членам своєї родини; иноді ці землі прилучалися до Волинської области. Галицький князь Данило, провадячи інтенсивну імперіялістичну політику почав приєднувати до своєї держави сумежні з Галицьким князіством землі й захопив землі у сточищі Богу, що того часу мали назву Побужжя, з містами Межибожем та Божським. „Данилъ взя Межибожье, потом же воевахуть людье Данилови же и Василькови Болоховъ, а Лвови Побожье і люди Татарскыя “, каже літопис[2]. Татарська навала в половині 13. ст. цілком змінила політичне становище земель між Дністром і Богом: і Пониззя і Побужжя признали над собою зверхність татарську, як кажуть наші історики, охоче. Приблизно коло цих часів назви Пониззя і Побужжя щезали, і почали вживати одної назви, що об'єднувала землі межи Дністром і Богом — Поділля, і весь край стає подільським улусом. Треба тут зазначити, що головні маси Татар після погрому, якого зазнав від них Київ, рушили на Захід через Волинь, минувши Побужжя і Пониззя. Людність не чинила опору зверхності Татар і це з'ясовується тим, що Татари цілком не втручались у такі внутрішні справи населення, як громадський лад, побут, реліґія то що. Вони вимагали тільки, щоб людність виплачувала призначену дань і не будувала ні одного укріплення, замку. Збирати дань Татари доручали „отаманам“, цеб-то вибраним з-поміж самого населення старшинам. „А отъ них (хановъ) положены были на Подоли атаманы , которые вси доходы заведали, а къ нимъ приѣзджали баскаки татарскіе и въ тыхъ атаманов беручи дани, къ Ордѣ воживали“[3]. Літопис, оповідаючи про події 14. віку, каже: „И тогды въ Подольской землі не былъ ни один городъ, ни деревомъ рубленный, ни каменемъ будованный“ (літоп. вид. Даниловича)[4].
За таких обставин Поділля було татарським улусом на протязі цілого століття від половини 13. ст. до другої половини 14 ст. Литовські літописи, згадуючи про події половини 14. ст., називають татарських правителів „отчичами и дедичами Подольской земли“ . У другій половині 14. ст. становище Поділля значно міняється. Ольгерд, великий князь Литовський, енер'ійно провадячи політику поширення своєї держави, звернув свої погляди на українські землі, що оточували з півдня Литовське князівство. Року 1362 на берегах річки Сині Води (тепер Синюха на межі Херсонщини і Поділля) Ольґерд розбив татарське військо, що на чолі його було троє татарських князів: Кутлубуга, Хаджибей та Димитрій. Відтоді все Поділля перейшло під владу Литви. Ольґерд віддав Поділля своїм небожам, синам його брата Коріята, Юрію, Олександру, Констянтину і Федору.
Ці Коріятовичі, як каже літопис „вси городи Подольскія умуровали и всю Землю Подольскую осѣли“. Такими умурованими містами, за літописом були: Скала, Черлений городок, Соколець, Браслав, Вениця[5]. В старих містах, як Кам'янець, Бакота, Смотрич, Коріятовичі побудували укріплення, і „вошли в приязнь со атаманы“ і перестали виплачувати баскакам данину.
Отже треба вважати, що Вінницю засновано в другій половині 14. ст.; точної дати літописні джерела не дають.
Але треба з'ясувати, що умуровані Коріятовичами міста в дійсності були не чим иншим як замками. Коріятовичі дуже великої ваги надавали справі оборони Поділля від Татар, і для цього вони повинні були вкрити край цілою низкою замків, що їх Татари здобувати цілком не здатні були.
Над головами Подільської людности протягом довгого часу висіла погроза татарських нападів, і через те зараз же після того, як Ольгерд вигнав Татар з Поділля нові володарі Поділля починають дбати про те, щоб спиняти дальші напади Татар. Князь Олександер Коріятович у грамоті виданій 1365 р. Смотричанському Домініканському манастирю, дарує право на млин і ґрунти з зазначенням їхніх меж і передбачає можливість нападів Татар: „ижь то коли всѣ Земляне имуть давати дань од Татар, то серебро имѣють такожъ тыи люди дати; мова йде про людей на ґрунтах дарованих князем манастирю.[6]
Не треба забувати, що татарські кочовиська починались зараз же в полудневій частині Поділля. Крім того треба взяти на увагу, що вся Брацлавщина, а значить і Вінниця зі своєю округою, лежала межи тими двома шляхами, що ними завжди йшли Татари, простуючи на Волинь і Польщу, для грабіжницьких нападів. Шляхами цими були: Чорний шлях, що від Черкас ішов вододілом межи Россю і Богом на схід від Брацлавщини та Кучманський шлях, що, починаючися від р. Кодими, ішов вододілом межи Богом і Дністром по самій середині Поділля на захід від Брацлавщини. Коли Татари йшли тим чи другим шляхом, то від головної маси їхньої завжди відлучалися на миль із п'ятдесят у бік більш-менш значні загони, що грабували околишніх мешканців, а після того поверталися з награбованим добром до головного війська[7]. За таких обставин не можна було не дбати про те, щоб і край, і його населення захистити можливими засобами, а з них будування замків мало найбільше значіння.
Певні відомості про Вінницький Замок датовано лише початком 16. століття; до того ж часу, починаючи від доби Коріятовичів, у літописах зустрічаються лише коротенькі звістки, та й то тільки про його руйнування. Через брак оцих певних відомостів про первісну історію Вінницького замка утворилися ріжноманітні погляди його дослідників. Пшездзєцький гадає, що Коріятовичі збудували 2 замки: один на острові р. Бога, другий на горі близько річки[8].
Цю думку цілком поділяє і Ґульдман; він каже: „Винница во времена Кориатовичей была укреплена двумя замками, один из которых находился на острове р. Буга, другой на месте нынешнего Старого Города“.[9] Укріплення ці було зруйновано при захопленні міста Витовтом.
Марчинський також гадає, що у Вінниці існувало одночасно два замки: один на острові (na wyspie), другий за Богом, на Старому Місті, але він не вважає Коріятовичів за фундаторів цих замків.[10]
Автор брошури „Винницкие Муры“ Омикрон, посилаючись на анонімних дослідників, пише, що Вінницький замок перш за все був збудований на острові, і що на плянах Вінниці кінця 18. ст. були зазначені на острові вали[11].
Грушевський у своїй праці „Южнорусские господарские замки в половине XVI в.“ між иншим пише: „неблагоприятные условия заставляли подчас переносить замки, что не требовало больших издержек при тогдашнем способе постройки: так переносится Замок Винницкий, а Остерский даже несколько раз.“[12]
Але Грушевський при цьому не зазначає, звідки Замок був перенесений, куди саме й коли це діялося.
Сіцінський гадав, що в половині 16. ст. новий Замок був на Бузькому острові[13].
Щоб стати в цьому питанні на правдивий шлях, ми повинні звернути увагу на ту систему, якої Коріятовичі додержувалися будуючи свої замки. Їхнім принципом було будувати замки на горяних місцях та поблизу води. Так збудовано замки в Кам'янці, Смотричі, Скалі, Брацлаві. Чому ж Коріятовичам було ухилятися від цієї системи у Вінниці й будувати замок в долині, на острові, коли самий характер місцевости представляв відповідне правилам стратеґії місце: гори на Старому місті та близькість до води.
Отже ми повинні припустити, що Коріятовичі збудували у Вінниці замок конечне на горі. У люстрації Вінницького замка ясно визначають місцем, де стояв Замок, гору поблизу від Бога. Що правда, ці люстрації складено 1545 та 1552 р., але це не може стверджувати, що Коріятовичі збудували замок не в тім місті, де показують люстрації 16. ст.
Не можна погодитись із тим, щоб Коріятовичі крім замка на горі збудували ще якийсь замок на острові. Будування замків було все ж таки коштовним і зразу витрачати кошти на будування двох замків в одному місті було б марнотратством.
Потім люстрації 1545 та 1552 року нічогісінько не говорять про якісь укріплення на острові при Богові. Нічого не згадує про такі укріплення й Ґваніні, що описував Вінницький замок в 1581 році. Він каже: „Вінниця місто деревляне в купі з замком оточене валом коло річки Бога лежить“; в ориґіналі латиною так: „Vinnicza civitas lignea una cum arce vallo circumsepta, ad Bog fluvium sita“[14].
Свідоцтво Ґваніні стверджує той погляд, що замок був не на острові, а там, де було розташовано саме місто (civitas), себ-то на горі. Вище було згадано, що певні відомості про Вінницький замок з'являються на початку 16 ст. До них ми тепер і переходимо.
Такі відомості є в описах Вінницького замку офіційних ревізорів. З наказу Сиґізмунда-Авґуста, короля польського й одночасно Литовського князя, на Волинь було виряжено комісію для ревізії замків Луцька, Володимира, Кременця, Брацлава, Вінниці й Житоміра. До складу комісії входив біскуп Луцький Юрий Фальчевський і державний секретар „дьяк“ Лев Патей Тишкевич[15]. Підчас ревізії на Волині біскуп заслаб і всю ревізію після цього переводив один Патей Тишкевич. Він обревізував замки в Кременці, Вінниці, Брацлаві та Житомірі в 1545 р. і залишив як результат своєї ревізії описи замків чи як він сам назвав „Пописи“. Через 7 років після цього, а саме в 1552 році, було переведено нову ревізію 10 замків в українських землях, в тому числі й Вінницького замка і від цієї ревізії залишилися описи кожного замка. В описі Вінницького Замка з 1545 року є цікаві міркування про дефекти замка, про стан суспільства[16].
Але опис Замка зроблений 1552 року переважає опис 1545 року детальністю зібраних ревізією відомостей та їхньою точністю. З огляду на це ми визнаємо доцільним в даному разі зробити просто екстракт, що вичерпує цей опис[17].
Вінницький замок збудований над рікою Богом, на скелястій горі; скеля від річки заввишки 20 саж., зі слів опису, прикра, неприступна. З другого боку була друга гора такої ж височини й недалеко від замкової гори і, зауважує опис, „шкодлива, з неї может быти стрельба“. Базуючися на так визначеній топографії замка, ми повинні визнати місцем його ту гору над Богом, що на ній до недавнього часу був старогородський православний цвинтар, тепер уже закритий, але від якого ще й досі зберіглися надгробки, здебільшого деревляні. І „шкодливою“ для замка горою в такому разі може бути гора, де тепер знаходиться єврейський цвинтар; гора ця височиною дорівнює замковій горі.
Але можливо визнати „шкодливою“ горою і ту гору, що на ній тепер стоїть старогородська церква. Вона ще ближче до замкової гори ніж гора під єврейським цвинтарем та височиною майже така як і замкова. Замкова гора була окремим пасмом, що його відокремлювали яри з заходу від гори, де старогородська церква, а зі сходу від гори з єврейським цвинтарем. Мешканці Старого Міста добре пам'ятають, що на місці теперішньої каменярні був замок, а старожителі запевняють, що частина замкової гори, яку тепер зруйновано каменярнями, прямовисно спадала над водою.
Замок займає площу в 24 сажні завдовжки і в 20 з чвертю сажнів завширшки, себ-то коло 500 кв. саженів. Тепер ця площа колишнього замка зменшилася, бо частину скелі знесено для добування каменю.
Стіни в замку були подвійні: одна з дубового дерева в зруб, друга на віддаленні від неї на локіть (себ-то на ¾ аршина) з лозового плоту обмащена глиною; між ними було насипано землі з піском. Таку конструкцію стін вважали найбезпечнішою, бо, як каже опис, коли стріляли з гармат, то ядро не могло пробити стіни. Поверх цих стін було збудовано ще такі самі стіни покриті дубовим помостом, який в описі називається бланкуванням. В найголовніших місцях на верхніх стінах були вежі числом 5 і одна башта над ворітьми, де був в'їзд до замку перекладним мостом через рів. Башта була з подвійними дубовими стінами, в середині яких було насипано землі на пів чверти п'яди. У вежах і башті пророблено було стрільниці — отвори, через які стріляли в нападників на замок. До внутрішніх стін були прироблені прибудування числом 30, так звані городні, теж деревляні. Вони призначені були для захисту майна й самого населення, коли нападали Татари: кожне село мало свою окрему городню. Крім того було 20 льохів для міщан і зем'ян, як зауважено в описі „на захование“. Не відомо чи в льохах ховали тільки продукти, чи можна було тут ховатися й людям. Замок був оточений ровом, через який в'їздили до замку тільки зводним мостом. В самому замку були: церква на честь Покрови, дві світлиці, грідня у вежах, чотири зем'янські кліті, кухня й пивниця — це все безпосередньо на землі. За стінами замка були стайня, кухня і як подано в описі „ізба чорная“. Весь замок був оточений частоколом (острогом) з двома ворітьми, одні на горі, за описом від „Браслава“ значить на південь, другі внизу від мосту. Мостів було 2: один на Богові, другий на річці Вінниці. Коло того й другого були млини[18].
Щоб краще уявити собі вигляд Вінницького замка та топоґрафію його околиць, на наше прохання художник С. Сваричевський після детального вивчення місцевости ласкаво виготував схемат. плян околиць та спробу реконструкції Він. Замка, як він виглядав за описом з 1552. р. Одна з цих реконструкцій подає вигляд Замка зі Старого Міста, а друга — з Нової Вінниці.
Із цього опису видно, що у Вінницькому замку нічогісінько не було збудовано з каменю або цегли — всюди було тільки одно дерево. Цим пояснюється таке часте руйнування замка, що він його зазнавав під впливом стихій — атмосферної води і вітрів: стіни його скоро згнивають і вимагають безупинного ремонту, про що свідчать люстрації 1545 та 1552 р. Ось що пише ревізор в описі з 1545 р.: „немам чого хвалити, весь опал и сгнил и обмазанье все опадало. Ктому… і вельми мал і деревом тонким роблен і еще не в замок стены , праве бы одны на все диры , і не вем инде так просто замок роблен был яко тот здешній: не только людем в час прыгоды од невольного непрыятеля негде заперетися и обороны одколь вчиныты, але и быдла страшно заперети[19]. Але нова ревізія замка 1552 року, як показує опис, цих усіх хиб не знайшла, значить було переведено гарний ремонт… Отаке будування замка з одного лише дерева пояснює той факт, що з Вінницького замку до наших часів не залишилося нічогісінько. Взагалі в Південно-Західній Україні замки були деревляні: з 10 описаних підчас ревізії 1552 року тільки два замки Луцький та Кременецький мали камінні стіни[20]. За описом Ґваніні саме місто Вінниця вкупі з замком було оточене валом. Збільшення населення й поширення площі селищ вимагали самостійного захисту незалежно й окремо від замка. Те саме було й у Житомірі, де за люстрацією 1622 року, крім замка і місто само було „Ostrogiem i wałem w około otoczone“[21].
Боплян теж саме пише і за Київ.
Для охорони замка було 2 ґармати (за описом „дело спыжаное“) завдовшки дві по 11 п'ядів, а третя 10; ядра їхні були з гусяче яйце; крім того було 20 гаківниць та 39 аркебузів — для тих і других було заготовлено по кількасот куль. На бланкуваннях, себ-то на дахах стін, на поготові лежало „ку обороні“ досить колів, каміння і коловин (?). Ці засоби оборони цілком нагадують часи передісторичні.
В описі 1552 р. нічого не зауважено про гарнізон, який повинен був захищати замок. Але Грушевський стверджує, що у Вінницькому замку був часами гарнізон, так звані драби і крім того невеличкі загони старостинських служебників, хоч не визначає кількости ні перших ні других[22]. Згідно з описом було 2 гармаші, 4 сторожі; обов'язком сторожів було вдень вартувати коло воріт, дрова і воду носити, а вночі ходити на вежах і бланкуваннях та кликати, себ-то голосом подавати умовні сиґнали. Таких сторожів так і звали кликунами: „што ся дотычет сторожів і клыкунів іно повынен староста наймывати за пенезі“[23]. Такі кликуни зазначені в описах ріжних замків і сама повинність їхня називалася „клыковщына“. Коло острогу були сторожі числом два.
Для більшої безпечности тримали ще сторожу по за межами замка, так звану польную, на конях: одна на милю від міста на урочищі „Чотыры могылы“, а друга за дві милі від міста в Гуменній діброві. Ця сторожа не була постійною, а тільки влітку, коли працювали на полях.
Описи Вінницького замку ревізорів 1545 і 1552 р. р. справляють сумне вражіння. Впадає на око цілком незрозуміла недбайливість, байдужість замкової адміністрації, на чолі якої стояв староста. Веж у замку було п'ять, але стріляти з них не можна було зовсім, бо, каже опис, „окны тѣсны, только перед себе с них видно“ . Виходить, що ці вежі дарма було збудовано. Потім згідно з описом гармат було три, а гармашів усього два, а не три, як би належало. Ревізія 1552 року знайшла на складі 20 фасок пороху; можна вважати, що в кожній фасці було не менш як 10 фунтів, себ-то всього пороху було коло 5 пудів. Схований цей порох був за описом в „избі чорнѣй“ в стіні Замковій, а над тою „избою“ світлиця, в якій жив ротмістр і яку він опалював. Ревізор цілком слушно каже: „хованье там порохов не безопасно от огня“. І справді, мимохіть хочеться спитати , не вже-ж не можна було збудувати приміщення спеціяльно для ховання пороху і на віддалені від житлових помешкань. І дивуєшся тому ротмістрові, як він міг спокійно спати, маючи під собою такі значні запаси пороху. Нарешті ревізія 1545 р. визначила, що стіни в Замку погнили, опали, всюди були діри і як каже ревізор „не тілько людей не можна було заховати, но і бидла не можна було заперети“[24]. Правда, в ревізію 1552 р. цих останніх хиб не було, — значить був зроблений відповідний ремонт. Треба тут сказати, що і в инших українських замках, згідно з описами їх, було також чимало дефектів.
Такий вигляд і устрій мав Вінницький Замок у другій половині 16. стол. В останній чверті 16. століття над Замком стряслася катастрофа: він згорів до щенту й більш його в цім місті не відновляли. Спалили Замок Татари при нападі на Вінницю 1580 р.[25].
Отже часи від заснування Замку Коріятовичами в кінці 14. стол. до пожежі цього Замку в останній чверті 16. стол. можна вважати за перший період в історії Вінницького Замку. При ретроспективному погляді на історію Замка в цей перший період слід перш за все поставити питання, чи мав Замок по збудуванню його Коріятовичами таку саме будову й вигляд, як це подають люстрації 1545 і 1552 р.р. На це питання можна дати тільки позитивну відповідь. Проф. Грушевський, підводячи підсумок нарисам українських Замків, қаже: „Фортифікаційний тип, способи будови й охорони сих українських Замків XVI віку тхнуть старою традицією і такими, якими ми бачимо їх в середині XIV віку, вони без сумніву були не тільки на початку цього століття, а й далеко раніше. Се давній староруський город, що дуже поволі приладжується до новочасних способів війни, гарматної і ручної стрільби і т. п. тим більше, що головний неприятель, з яким приходилося рахуватися — татарська орда звичайно орудувала майже тимиж бойовими засобами, що й кочові напастники староруських часів“[26]. Але Замок на протязі 200 років не залишався цілком непорушеним: він повинен був відновлятися, поперше руйнуючися від стихій: атмосферних вод, вітрів, подруге від пожеж. Деякі дослідувачі визнають за безперечний факт, що Вінницький Замок скоро по заснованні його був спалений 1394 р. Витовтом. Витовт, великий князь Литовський, провадячи свою систему централізації і знищення в ріжних землях стародавнього княжого управління вимагав усунення з Поділля Федора Коріятовича. Зустрівши опір, Витовт пішов війною на Поділля й почав похід від Київщини через все Поділля до Кам'янця. І от кажуть, що по дорозі він нападав на замки й палив їх; в тому числі був і Вінницький Замок[27]. Таке твердження з повним правом можна відкинути. Оповідання про похід Витовта на Поділля в 1394 р. знаходяться в трьох ріжних літописах — Биховця, Даниловича і Стрийковського.
У цих літописах визначаються ріжні міста і замки, які захопив був Витовт: Браславль, Соколець, Скала, Черлений город, Кам'янець, але Вінниця ніде не згадується; правда там говориться: „вси городи позавидал“ (Данилович, Биховець). А Стрийковський каже: „Witold używając zwycięstwa pobrał ty zamkie bodolskie częscią mocą, częscią przez podanie Bracław, Smotrycz, Czerwonygród, Bakoty i Skalę i obległ potem Kamieniec“[28].
Хоч Вінниця в цих літописах і не визначена, але зрозуміло, що й вона була захоплена Витовтом; проте думати, що при цьому Вінницький Замок був спалений нема жадної підстави. З якої речи Витовт почав би своє управління на Поділлі руйнуванням Подільських замків? Адже-ж він добре знав, що Поділля це форпост для Литовської держави, що воно в першу голову підлягає нападам Татар, міць яких Витовт весь час свого князювання намагався зламати. Він же крім раніших замків збудував на Поділлі Лятичів, Хмільник, камінний міст через Бог межи Савранкою і Кодимою, потім Очаків, Хаджибей на березі моря, замок при усті Дністра (Чорний город) проти теперішнього Аккермана[29]. За такої інтенсивної діяльности в справі захисту своєї держави від Татар, Витовт не міг руйнувати замки; і багато замків, у том числі і Вінницький, в похід 1394 р. просто здавалися Витовтові без опору, як каже Стрийковський „przez podanie“.
За часів Витовта Вінницький Замок був спалений, лише не Витовтом, а Татарами. В грамоті Подільського князя Свитригайла від 1431 р. було між иншим зауважено: „штож велықый князь Вытольд послал был Богдана Мыкулинского з войском своим на Татаре, которого за Браславлем Татарове убылы і вторгнувшы у повит Браславский шкоды немалое учыныли и Замок Винницкій добувшы спалылы“[30]. Цей факт відносять на 1424 рік[31].
Руйнування Замку чи від стихій, чи від пожеж не могло, певна річ, знищити потреби в ньому, а вимагало ремонту й поновлення. Треба припустити, що такий ремонт було зроблено після пожежі 1424 р.; крім того, як видко з ревізій 1545 та 1552 р. р., замок ремонтувався ще два рази.
В 1580 р. Татари напали на Вінницю і спалили Замок[32]. Після цієї катастрофи Замок на горі, на Старому місті більше не відновлювався, і новий Замок наступного часу почали будувати на острові, на Богові. Це є другий період в історії Вінницького замку. Замок на острові коло Богу збудував староста Богуш Корецький в 1596 р.[33].
Але єсть думка, що будування Замку Корецьким відбулося 1571 року[34]. Цю думку треба відкинути, бо в 1571 р. ще існував Замок на горі, на Старому місті; на якій підставі тратили б державні кошти на будування нового замку, коли замки, що вже є, так недбало утримували, як це показали люстрації Замку 1545 та 1552 р. р. Збудований Корецьким замок не довго проіснував, — він згорів до щенту. Новий Замок там же на острові був збудований Брацлавським і Вінницьким старостою Валєнтієм Олександром Калиновським на його власні кошти й під його доглядом. Певні відомості про це дає конституція, себ-то постанова Варшавського коронного вального сейму 1613 року. Пунктом 113 постанови визначалася ревізія збудованого у Вінниці Калиновським Замку, при чому обговорювалось, що Замок цей збудований коштом і під доглядом Калиновського: „po pogorżeniu de nova radice“[35]. Значить попередній Замок — цілком згорів, і це стосується до Замку збудованого Корецьким. Калиновський побудував Замок цілком наново, починаючи від самого фундаменту, de nova radice. Який був вигляд цього нового Замку, про це дає відомості інвентар складений у 1604 р. в присутності Калиновського і переданий до його рук. Згідно з цим документом було насипано могилу (в оригіналі польському „kopiec“), навколо неї ріка Бог. На могилі дерев'яна огорожа (паркан) зі всіх боків. В середині замкової площі хата, напроти неї комора, де хоронилося зброю; коло комори башта, від мосту брама. Ці всі будинки старі, погнилі, обшарпані. Було ще кільканадцять шляхетських комор. Міст до Замку кепський. З бойового знаряддя визначає дві гармати на ляфетах та 46 гаківниць, кулі й порох до них. Під замком був, як сказано двір для короля, оточений частоколом; на цім дворі кілька світлиць, кухня, комора і будинок, названий в інвентарі „skarbiec z sienią“ себ-то для ховання грошей.Інвентар зазначає цікаву деталь, що инші речі передані каштелянові Галицькому на той час, коли Замок Вінницький був цілком знищений від пожежі також погоріли „Insze rzeczy panu Halickiemu według inwentarza oddane na ten czas, gdy Zamek Winnicki przez ogien wniwecz obrocony iest, pogorzaly“[36].
Отже попередній Замок був знищений до щенту, і Калиновський в дійсності будував Замок de nova radice.
Порівнюючи загальний вигляд цього острівного Замку з тим, що був на горі, на Старому Місті, ми бачимо, що в новому Замку в конструкції першорядне значіння дано могилі, валам, себ-то земляним укріпленням; нема тут ні подвійних деревляних стін, з деревляним покриттям, ні веж, ні городень, яких у старому Замку було тридцять, зведено до мінімума частини Замку з деревляного матеріялу. Ця еволюція в конструюванню Замку виникла а потреби краще забезпечувати Замки від пожеж, що знищували попередні Замки.
Островом, де був збудований Замок, треба визнати острів межи теперішними залізними мостами, що з'єднують центральну частину Вінниці з Замостям.
Острівний Замок не підлягав такому руйнуванню з боку Татар, як попередній, і міг простояти більше як двісті років до кінця 18. століття.
Річ в тому, що за часів початку 17. ст. змінилися загальні умови в українських землях, — на сцену виступила козаччина. Козаки стали дійсною охороною українських земель від нападів Татар, так би сказати живою огорожею. Добре знаючи, якими шляхами Татари йшли для грабіжу, козаки робили засідки, нападали, відбивали награбоване Татарами, звільняли бранців і нищили самих Татар. Мало того, козаки робили напади на самі кочовиська татарські: хани кримські часто скаржаться польському урядові на козацькі напади. Один хан каже через своє посольство: „Приходять козаки черкаські, канівські стають на Дніпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до Вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати“. Друге свідоцтво від 1541 р.: „которые люди царя перекопского зъ быдлом своим кочуютъ у поли тыхъ людей его многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають“[37]. Козаки нападають і на Замки: в 1545 році вони на чайках спустилися Дніпром, вночі взяли Замок Очаків, декого вбили й забрали, що можна було, коней та иншої добичи[38]. В цьому напрямку провадили свою діяльність хмельницький староста Лянскоронський, каневський староста Дашкович, князь Дмитро Вишневецький (Байда).
Такі напади козаків стримували Татар і вони все менше й менше з'являються для пустошення і грабіжу на Поділля. Але країна не зостається спокійною; скоро настають бурхливі часи козацьких повстань, Поділля стихійно війшло в загальну течію народнього руху. Воно стає тереном, на якому відбуваються у ріжних напрямках військові експедиції.
Таку експедицію перевів 1650 р. польний гетман Калиновський з численним польським військом. Почав свій похід Калиновський від Дністра, страшенно погромив Ямпіль, Шаргород, Красне й підступив до Вінниці. Вінниця була на ту пору полковим пунктом, так сказати штабним містом для Кальницького полку, яким стала вона з округою після визволення України від Польщі за Хмельницького. За полковника у Вінниці був тоді Іван Богун, що вже того часу користувався славою видатного вояки, великого митця на ріжні несподівані бойові хитрощі. Наміром Калиновського було подолати Богуна й захопити його самого. Богун, коли довідався, що з Калиновським іде сила війська, залишив у Замку залогу (гарнізон), а сам вийшов назустріч полякам; після першої сутички пустився тікати, перейшов через річку й замкнувся в манастирі. То був православний Вознесенський манастир, розташований на північ від капуцинського. Тут була й школа, православна колегія, яку утворив 1632 р. Петро Могила. Манастир займав велику площу. Наміром Богуна було затримати під Вінницею Калиновського, поки не підійде поміч від Хмельницького з Київщини. Костомаров у своїм творі „Богдан Хмельницький“ детально оповідає про цей напад Калиновського на Вінницю; між иншим він каже, що Богун втікаючи до манастиря наказав поробити на Богові ополонки (це було взімку) й понакривати їх соломою. Поляки, почувши, що Богун втік, пустилися його доганяти через ріку, і тут багато їх попадало в ополонки й потопилося. Дарма Калиновський пробував здобути Замок приступом: в сутичках пройшло кілька день, і коли він довідався, що дійсно підходять козаки з Київщини на поміч Богунові, кинувся тікати до Бару, при чому Поляки залишили не тільки вози з провізією, а й бойову зброю, гармати.[39] Про хитрощі Богуна є оповідання також у літописі, складеному 1742 р. „Тогда, (в 1651 р.) Богунъ полковникъ Винницкій подъ Винницкимъ монастыремъ на рѣчцѣ Богу проломы подѣлавши, Ляхов потопилъ“[40]. Немає таких даних, які-б свідчили, що бойові операції Калиновського в 1650 р. відбилися як-небудь шкідливо на Вінницькому Замкові.
Після оповідань про похід Калиновського на Вінницю 1650 р. на протязі цілих ста років не згадується про Вінницький Замок. І тільки в 1750 р. за часів гайдамацьких рухів на Брацлавщині й Поділлі виступає Вінниця та її Замок. Згідно з актами в м-ці липні 1750 р. вночі гайдамацький загін напав на Вінницький Замок, де поховалися купці-євреї переважно з Хмільника зі своїм крамом. Управитель Замку Шиндлярський, як він сам показував у гродскому суді, визначає, що було кілька десятків нападників на Замок. Гайдамаки позабирали весь крам у купців, потім виломили двері в каміннім будинку, де була городська канцелярія, знищили ріжні письмові документи, а частину забрали з собою для вживання при стрільбі (як пижі) і після цього втікли. Жадної кривди людям гайдамаки не робили, замку не руйнували і його не підпалювали[41]. Равіта-Гавронський, оповідаючи теж саме про напад гайдамаків 1750 р. на Вінницький замок, додає цікаву деталь, що потім напали на слід цих гайдамаків і виявилось, що то були селяни з околиць Вінниці, які після нападу на Замок порозбігалися домів[42]. На підставі таких документальних даних треба відкинути думку про те, що гайдамаки 1750 р. зруйнували Вінницький Замок і після цього він ніби то перестав існувати[43].
В дійсності Замок залишався ще принаймні до самого кінця 18 ст. Про це свідчить люстрація Замку 1789 р. Вона каже: „Zamek na kępie za miastem, Bogem i odnogą tejże rzeki oblanej, przy moście brama drewniana z 2 komórkami dla… obywałełów, w dziedzińcu trzy budynki, magazyn, wał z ziemi sypany, znacznie popsuty“[44].
Крім того, на пляні Вінниці, складеному в кінці 18 ст. зазначено на острові також земельні укріплення. Плян цей складено вже по прилученню Поділля до Россійської держави. Напис пляна такий: „Плян Брацлавського Наместничества уездного города Винницы“. Дату не визначено, але як відомо Брацлавське Намістничество в 1797 р. зо всіма повітами: Брацлавським, Вінницьким, Літинським, Ямпільським увійшло до складу новосформованої Подільської губ.[45]. Значить зазначений план Вінниці складено не пізніше 1797 р. На плямі намальовано острів на р. Богу, у формі чотирикутника: від острова проведено дві рівнобіжні лінії як знак мосту і приєднано їх до міста там само приблизно, де й теперішні залізні мости. Острів зазначено літерою S. Експлікація цієї літери пляна така: „Остров, на котором разваленное земленое укреплѣніе в нем содержится острогъ“[46]. Таким чином в кінці 18 ст. від колишнього Замка залишались вали, земляні укріплення, вже попсовані; але такий стан їхній показувала й люстрація 1789 р. Того часу ці вали, земляні укріплення, реального значіння, як засоби оборони від нападів, не мали ніякого й вони залишались як пам'ятки минулого. Значно змінились загальні умови і Поділля і всієї правобережної України в кінці 18. століття. Поділля в 1793 р. увійшло до складу Російської держави; на півдні з'явилася Новоросія; Крим і все узбережжя Чорного моря прилучено було теж до Росії. Зрозуміло, що при такій радикальній зміні татарські кочовиська, ця постійна погроза для Поділля й инших українських земель, самі перейшли в підданство Росії й не могли більше робити хижацьких нападів на українські землі в тім числі й на Поділля. Таким чином усі українські замки, збудовані переважно для захисту й оборони від Татар, Канівський, Черкаський, Брацлавський, Вінницький, Житомірський і инші втратили своє значіння і повинні були так чи инакше ліквідуватись. Якийсь час адміністрація користувалася частинами Вінницького Замку, але не для бойових засобів, а для встановлення внутрішнього спокою, для утримання в'язнів.
Але з роками вали без належного ремонту й утримання їх, мабуть через брак в адміністрації відповідних коштів, все більше псувалися, руйнувалися і кінець-кінцем переходили на нівець.
І Марчинський, видавши свій твір про Поділля в 1821 р. пише про Вінницький Замок: „Lecz obudwóch tych Zameczków teraz nie masz śladu“[47].
Річ тут іде про Замок, що стояв на горі, на Старому Місті, і про Замок, що був на острові коло Богу, на Kępie.
Нам зостається з'ясувати питання, на кому лежали обов'язки будування Замку, його утримання, ремонту й т. и. В Литовській державі відповідно до її февдальної системи сама людність повинна була в числі инших повинностей і замки будувати. Але в місцевостях малолюдних будування замків брав на себе уряд[48]. До таких місцевостей треба долучити й Вінницьке староство: в описі Замка 1552 р. детально визначено ріжні повинності людности і ніде не згадано про те, щоб населення повинно було будувати замок. Через те треба вважати, що у Вінниці Замок був разом із звідним мостом („узвод“) збудований самою державою.
Держава ж постачала для Замка ріжні бойові засоби, як гармати, гаківниці, порох, кулі й т. и; вона ж давала утримання ротмістрові, гармашам і певне гарнізонові, коли він виконував замкову службу. Решту ж будинків у Замку, — городні, кухню, стайню, хату, так звану чорну, два мости, — все це будувало й утримувало саме населення. На йому ж лежав обов'язок давати кошти старості для наймання „кликунів“ і всіх сторожів замкових; сторожу, так звану „польну“ сторожу на одну милю віддалення від Вінниці і другу — на дві милі наймали виключно самі міщани. Підводи за чергою на протязі тижня поставляли всі села, а нарівні з ними й сама Вінниця[49].
Щоб Замковій адміністрації завжди мати на поготові людей, потрібних для ріжних робіт, до Замка Вінницького було приписано пять сіл: Пятничани, Мізяків, Супрунів, Вонячин, Предуровці. І наприклад тільки люди з Мізякова повинні були давати погоню за Татарами в потрібні моменти і постійно коло верхів'я річок Десниці сторожити біля самого шляху. Вони також повинні були давати коней і ескорт (почесну сторожу) для посла на випадок його подорожи до Волощини.
Для літнього захисту як самого Замку так і Вінниці з усіма її околицями селяни всіх сіл, як Замкових так і зем'янських підлягали військовій повинності: кожен повинен був держати коні і на випадок ворожого наїзду мав виходити проти нього під проводом старости або якого иншого урядовця[50]. І Вінницькі міщани повинні були відбувати цю повинність, як про це зазначено в люстрації 1616 р. „Miesczanie straż od Tatar odpracować i przeciwko nieprzyiacielowi przy staroscie konno z oręgem wsiadać powinni“.[51] року 1640 за короля Володислава IV. Вінниця одержала привілей на магдебурське право, що віддавало населенню міста до порядкування значну частину адміністраційних справ і майже цілком судові справи. Виникає тут питання, чи настали після маґдебурського права які-небудь зміни у виконанні тих обов'язків, які людність мала що-до Замку і зокрема у військовій повинності. На це можна дати цілком неґативну відповідь. З привілеїв короля Сиґізмунда III на запровадження маґдебурського права в цілій низці міст: у Чигирині, Сальниці, Копайгороді, Уланові, Лисянці, Горохові та инших виходить, що навпаки уряд наданням маґдебурського права містам мав на думці зміцнити бойові засоби в цих містах, як найліпше налагодити будування Замків у них і утримання їх. От що говорилось у привілеї, виданім Лисянці: „Ми позволили на грунті нашім україннім названім Лисянка місто осадити людьми добрими і чесними. А щоб збільшити їх оборону і безпеку, доконечні в українній стороні, що лежить у сусідстві з неприятелями хреста святого і на самій дорозі їх, і щоби піднести їх значіння, ми надаємо їм маґдебурське право … за те вони мають ставити палісаду і окружати себе стінами і баштами … а кожний із міщан має право заосмотрити ся рушницею доброю, двома фунтами пороху і копою куль; кожний же, що не заосмотрить ся або не схоче мати у себе висшеозначених предметів необхідних для постійної оборони города, буде підпадати карі, назначеній замковим нашим урядом“. В привілею виданім місту Горохову сказано: „Для ліпшого порядку в городі Горохові, а іменно для охорони й укріплення його … ми надаємо сьому городу маґдебурське право … всі загалом міщане будуть обовязані: воколо города вал в порядку висипати, високо його двигнути і дернем покрити: потім палісаду і башти укріпити; також огністрільне оруже — більшого й малого калібра, порох, кулі й все иньше, для оборони доконечне на свої сили й кошти, відповідно до наших вказівок — здобути; також греблю коло города направляти й одержувати по давному звичаю“[52].
В Кам'янці, що користувався більше ніж инші міста широкими привілеями й раніш від них дістав маґдебурське право, міщани повинні були постачати гарнізонові за свій рахунок дрова, світло, м'ясо й возити на Замок воду; вони зобов'язані були будувати, направляти й утримувати міські фортифікації, гавптвахти й т. и.[53]. На підставі цих прикладів, з певністю можна сказати, що від наданого Вінниці 1640 р. маґдебурського права виконування міщанами тих повинностей і обов'язків на користь Замку, що їх настановили привілеї і розпорядження за часів до 1640 р., жадних змін не зазнало. Через постійний безгрошовий стан державної скарбниці Речі Посполітої польський уряд не міг давати людності які-небудь полекші навіть у тих справах, що звичаєм та законами звязані були з фінансовими витратами.
Вінницький Замок існував 400 років, з них 200 років на горі на Старому місті і 200 років на острові р. Бога (на kępie).
Який же висновок ми можемо зробити про Вінницький Замок? Чи була яка користь від нього для населення? Ми бачили у відчитах ревізорів великі дефекти і в конструкції Замка, і в управі його: будування стін було неміцне, що вимагало частого ремонту; не було відповідного будинку для ховання пороху; з його п'яти веж не можна було стріляти; мало було артилерії, всього три гармати, і коло них тільки два гармаші.
Але супроти всіх дефектів Замок відогравав значну ролю в дійсній охороні населення. Вже лише те, що людність своїми зусиллями і ремонтувала і поновлювала його після всяких катастроф і руйнування, свідчить, що населення бачило в ньому ґарантію свого захисту. Кожне село мало в Замку свою городню, де воно ховалося зі своїм майном у випадках наїзду Татар. Цінуючи його, воно виконувало цілу низку повинностей для його утримання, — виплачувало, так би мовити, страхову премію за ґарантію забезпечення свого спокою і охорони.
Коло Замку купчилося населення, — він являє собою кольонізаційну базу. Як доказ цього слід навести інтересну цитату з меморіяла барського старости Претвича про часи на Поділлі в 16. столітті. „Тих часів як Рів, Олчедаїв та Жван не були спустошені, багато людей сиділо коло тих замків; але потім підчас спустошень воєвода Волоський перегнав їх за Дністер й оселив у себе; а як постановлено Замок в Бару й стала та околиця залюднуватись, почали назад вертатись і ті, що перейшли у Волощину“[54].
Замок у Вінниці мав таке значіння для краю як і Барський Замок, і коли населення в ній так побільшало, що йому стало тісно на Старому Місті й воно почало оселятися ще й за бурхливих часів на Новому Місті, на правім боці р. Бога, то це сталося в значній мірі через існування у Вінниці Замку.
——————
- ↑ Антонович, В. Б. Монографіи по исторіи Западной и Юго-Зап. Россіи, стр. 122.
- ↑ Антонович, В. Б. Монографіи по исторіи Зап. и Юго-Зап. Россіи стр. 123.
- ↑ „Літопис Бихівця“ див. Антонович, Монографіи, стр. 124.
- ↑ Антонович, Монографіи, стр. 124, 125.
- ↑ Молчановский. Очеркъ извѣстий о Подольской землѣ до 1434 г. стор. 6.
- ↑ Przezdziecki. Podole, Wolyń, Ukraina, т. I стор. 120.
- ↑ Гульдманъ. Памятники старины въ Подоліи, стор. 182.
- ↑ Przezdziecki. Wolyń, Ukraina т. II стор. 64.
- ↑ Гульдман „Памятники старины въ Подоліи“ Стор. 125.
- ↑ Marczynski „Statystyczne, historyczne opisanie gub. Podolskiej“. Том III стор. 107.
- ↑ Омикрон „Винницкие Муры“. Стор. 6.
- ↑ Университетские Известия, Кіев, 1890 год, февраль, стор. 10.
- ↑ Сѣцинскій „Историческія мѣстности Подоліи и ихъ достопримѣчательности“. Стор. 9.
- ↑ „Sarmatiae Europeae Descriptio“ Al. Guagnini стор. 41. Spirae, 1581 an.
- ↑ Źródła dziejowe. Aleksandra Jabłonowskiego. T. VI стор. VIII–IX.
- ↑ Ibid стор. 112, 116.
- ↑ Архивъ Юго-Западн. Россіи, ч. VII Т. I, стор. 598.
- ↑ Архивъ Юго-Западн. Россіи ч. VII, Т. I, стор. 598.
- ↑ Молчановскій. „Очеркъ извѣстій о Подольской землѣ стор. 298: Źródła dziejowe Jabłonowskiego т. VI стор. 111
- ↑ Грушевський. Южно-русскіе Замки. Университетск. Извѣстія Кіев. 1890 г. Февраль стор. 11.
- ↑ Арх. Юго-Зап. Россіи ч. VII т. I стор. 326.
- ↑ Грушевський. Унив. Извѣстія 1890 г. Февраль, стор. 25.
- ↑ Опись Винницк. Замка 1545 г. у Молчановского, Очерк извѣстий о Под. землѣ, стор. 302.
- ↑ Молчановскій. Очеркъ извѣстій о Подольской землѣ стор. 298. Źródła dziejowe Aleks. Jabłonowskiego т. VI, стор. 111
- ↑ Арх. Юго-Зап. Россіи Ч. VII т. I стор. 65. Słownik Geograficzny т. 13 стор. 552.
- ↑ Грушевський. Історія України-Руси, т. VII стор. 35–36.
- ↑ Гульдман. Памятники старины в Подоліи стор. 125.
- ↑ Молчановский. Очеркъ Извѣстій о Подольской Землѣ стор. 135–137.
- ↑ Молчановскій. Очеркъ извѣстій о Под. Землѣ, стор. 295, 296. Арх. Юго-Зап. Россіи, ч. VII, т. I, стор. 82.
- ↑ Молчановскій, ibid стор. 299.
- ↑ Гульдман. Памятники старины, стор. 125.
- ↑ Арх. Юго-З. Рос. ч. VII, т. I, стор. 65. Słownik geograficzny т. XIII, стор. 552.
- ↑ Омикрон. Вин. Муры, стор. 1. Сецинскій. Исторія местн. Под. и их достоприм. стор. 9.
- ↑ Słownik geograficzny т. XIII, стор. 555.
- ↑ Volumina legum т. III, стор. 92–93.
- ↑ Арх. Юго-Зап. Россіи Ч. VII т. III стор. 28–29.
- ↑ Грушевскій. Исторія України-Руси т. VII стор. 106.
- ↑ ibid стор. 112.
- ↑ Костомаров. Богдан Хмельницкій т. II стор. 145–148. Видання в Тернополі 1888 р.
- ↑ Сборник лѣтописей, изданних Ком. для разбора древ. акт. Кіев, 1888 г. стор. 11. Див. також Шипович „Лѣтопись Винницкого Капуц. кляштора стор. 10–37.
- ↑ Арх. Юго-Зап. Рос. Ч. III т. III стор. 535, 466–467.
- ↑ Rawita-Gawronski. Historya ruchów hajdamackich т. I. стор. 192.
- ↑ Гульдман. Памятники старины в Подоліи, стор. 126.
- ↑ Baliński. Starożytna Polska. т. II стор. 1368–1370. Słownik geograficzny. т. XIII стор. 556.
- ↑ Батюшков. Подолія, примѣчанія стор. 17.
- ↑ Плян належав Кам'янецькому Історико-Археольоґічному Музейові, записаний під № 10721, 1923 р.
- ↑ Marczyński Stątystyka gubernii Podolskiej т. III стор. 107.
- ↑ Грушевскій, Южнорусскіе господскіе Замки. Уннверситетскія Извѣстія, Кіев, 1890 г. Февраль, стор. 13.
- ↑ Арх. Юго-Зап. Россіи, Ч VII т. I, 602, 603, 608–611. Baliński. Starożytna Polska т. II стор. 1365 про Вінницю. Al. Jabłonowski, Źródła dziejowe т. VI стор. XXXVI.
- ↑ Арх. Юго-Зап. Россіи, Ч VII т. I, стор. 602, 611.
- ↑ Baliński. Starożytna Polska т. II стор. 1365
- ↑ Антонович В. Українські міста. Львів, Руська Історична Бібліотека, т. XXIV.
- ↑ Антонович В. Українські міста. ibid стор. 350–351.
- ↑ Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, стор. 20.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|