Вінницький Замок/Микола Білінський. Автобіоґрафія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вінницький Замок
Микола Білінський
Микола Білінський. Автобіоґрафія
Уміщуючи оцей життєпис і фотоґрафію, Каб. виуч. Поділля хоче т. чином відзначити відхід на цілком заслужену пенсію ВПов. Миколи Білінського — одного з могиканів українського визвольного руху й одного з найпрацьовитіших співробітників Філії протягом понад 5 років
Микола Білінський
Автобіоґрафія.

Я народився 16. Січня року 1852 у Вінниці, а по закінченню р. 1869 чотирьох загально-освітніх клясів Кам'янецької семинарії вищу освіту здобув у Київськім Університеті на історико-фільольоґічному факультеті. Бувши студентом я передав проф. Антоновичу, лекції якого я слухав, розвідку з етноґрафії, і її було надруковано в I т. „Зап. Кіев. Отд. Рус. Геогр. О-тва.“ р. 1874 під назвою „Пѣсня про панщину“. На цю розвідку посилається М. Драгоманов у своїй праці „Нові українські пісні про громадські справи“, що вийшла у Женеві. Я одержував в Університеті Кирило-Методієвську стипендію й тому по скінченню курса р. 1875 мене зараз-же призначено було на посаду вчителя до ґімназії в Кам'янці. Пробув я на цій посаді всього два роки до м-ця Червня 1877 р., коли несподівано для мене з розпорядження „свыше“ мене переведено було на службу до м. Уральска, до Росії. Другого вчителя Кам'янецької ґімназії Т. Біленького тоді-ж таки переведено було до Пермі.

Такій карі ми підлягали за українські симпатії й цю систему переслідувань прикладено було ще в Одесі — до вчителя Олексія Андрієвського, якого перевели до Арханґельска (ніби-то теж до приморського міста); із Глухова тоді-ж учителя Іродіона Житецького перевели до Вятки. Робилось це все за часів лютого міністра Народньої освіти ґр. Дм. Толстого. Я не поїхав до Уральска й звільнився. Те саме зробив і І. Житецький, що після цього вступив на медичний факультет у Київі. Зоставшись у Київі, почав я заробляти на прожиття приватніми лєкціями.

Того часу, себ-то рр. 1878–1879, з'явилося й жіноче студенство через відкриття „Высшихъ женскихъ курсовъ“. З цього мішаного студенства заснувався гурток; на чолі його став І. Житецький, а межи членами були Дм. Багалій, Катерина Мельник (згодом дружина проф. Антоновича) та инші. Пристав і я до цього гуртка. Завданням нашим було скласти читанку з творів видатніших українських письменників для вжитку більш менш розвиненої молоди; приймали також і власні добре складені статті. Серед молоди прихильники такого напрямку одержали назву „культурників“; їм протиставляли „політиків“, себ-то тих, що прагнули до безпосередньої діяльности серед народа, відсовуючи на далекий плян власну освіту.

Праця нашого гуртка не мала реальних наслідків. Житецького скоро вислали, як тоді говорилося „адміністративним порядком“, до Вятської губ. — до Нолінська; де-хто виїхав із Київа, а серед них і я. Вернувся я до Київа в кінці 1880 р. Це була пора, коли після вибуху в Зімовому палаці в Петербурзі, у загальній політиці в Росії почали проводитись ріжні більш-менш ліберальні акти. Вільніше стало й у журналістиці. У Київі заснували часопис „Труд“, що виходив тричі на тиждень. Негласним редактором часопису був. Ол. Русов; став постійним співробітником і я. Між иншим було надруковано в №№ 3 і 4 за 1882 р. мій нарис „Сельск. ссудо-сберег. т-во им. П. Галагана в с. Сокиренцах, Прил. уезда, Полт. губ. — Очерк десятилетней дѣятельности“. Цей нарис було випущено окремою відбиткою. До часопису „Труд“ давали свої статті: Софія Русова, Олена Пчілка, член Київської громади Олекс. Лоначевський, а раз прислав свою статтю і М. Костомаров. „Труд“ був ніби офіціозом Київського українського громадянства. Мізерні фінансові засоби примусили редактора-видавця Г. Корчак-Новицького припинити в червні місяці р. 1882 видання „Труда“. В кінці 1883 р. я став співробітником другої київської газети „Заря“ — орґана ліберального напрямку, що провадив постійну боротьбу з ворожою до всього українського газетою „Кіевлянинъ“.

Від кінця 1880 р. я брав участь у колективній праці над підготовленням матеріялів для словника української мови. Великою діяльністю в цій роботі відзначався проф. В. Антонович. Здається не пропустив він жаднаго зібрання; це він завжди приносив з собою необхідні матеріяли, напр. тодішні словники Піскунова, а також приносив і окремі картки з записаними вже словами. Збирались по черзі в помешканнях Антоновича, Мищенка, Науменка, Михальчука, д-ра Панченка і здається в Олени Пчілки. Не знаю напевне, що сталося з заготовленими картками. Думаю, що їх було передано Б. Грінченкові.

Року 1882 мене обрано було на члена Старої Громади. Вона провадила свою діяльність з великою обережністю, бо були тоді часи страшної реакції. Головним ділом Громади за тих часів було заготовлення грошової допомоги М. Драгоманову, якому Громада при його виїзді за кордон року 1876 гарантувала висилку що-року суми рівної його утриманню доцента, себ-то 1200 карб. Потім Громада обмірковувала ріжні біжучі справи: улаштування святкування роковин на честь Шевченка, охорону пам'ятника на його могилі і т. и. Редаґування Русовим часопису „Труд“, досить часті виступи проф. Ф. Мищенка у часопису „Заря“ — визнавалось також за виконування реальних обов'язків.

Проте частина членів Громади визнавала, що Громада ухилялась од втручання в життя суспільства, що вона провадить цілком кабінетну працю, що вона дуже відокремлюється від опозиційних груп, що вели свою працю в загально- російському маштабі. На чолі цієї частини стояв Микола Ковалевський, викладач Кадетського корпусу, людина освічена, розумна, енерґійна. Ковалевський визначався хистом особливо талановитого пропаґатора тої чи иншої ідеї і йому вдавалось, як нікому иншому, збирати немалі кошти на ріжні справи.

Підчас мого вступу Стара Громада була незадоволена діяльністю М. Драгоманова в Женеві. На думку Громади, Драгоманов багато уваги покладав на звязки з еміґрантськими російськими гуртками, працюючи в їхніх виданнях і залишав головне своє діло — видання українських народніх пісень, що повинні були бути продовженням виданих у Київі „Истор. пѣсенъ Малор. народа“. Для розвязання цих непорозумінь з Драгомановим Громада в січні 1884 р. відрядила мене за кордон до Відня, щоб не боячись перлюстрації листування я міг висловити Драгоманову бажання й погляди громади. При виїзді Ковалевський передав мені 800 карб. зібраних ним для Драгоманова, щоб він міг видавати для загальної публіки в Росії політичні памфлети на зразок випущеного ним в 1876 р. „Турки внутренние и внѣшніе“. Я у Відні зробив усе, що мені було доручено, і там же одержав од Драгоманова відповідь. Драгоманов був ображений докорами Громади в нехтуванню ним українських справ, висловлював необхідність для його як еміґранта не поривати звязку з людьми, що поставили собі метою вести боротьбу з режимом, що гнітив усіх, і в том числі й Українців; складав щиру подяку за гроші і сказав, що прислані 800 карб. це „бальзам на наші рани“. Оце признання Драгоманова показує, оскільки були тяжкі умови його матеріяльного становища.

З Київа я виїхав і вступив р. 1885 на службу до Контролю Поліських Залізниць. Пробув я тут два роки й у вересні 1887 р. перейшов на службу до Херсону — до Казенної Палати. Керуючим Палатою був тоді відомий в українському письменстві Іван Рудченко. За рік мене було призначено на податного інспектора до Олександрії Херс. губ., а року 1893 переведено на таку-ж посаду до Одеси.

По приїзді до Одеси я ввійшов до складу Одеської Громади, як колишній член Київської громади. Року 1895 я й кілька членів Громади склали пайові внески й купили видання ілюстрованого тижневика „По морю и сушѣ“, але журнал не мав успіху: ми мусили його з початку 1897 р. припинити. Року 1897 Одеська громада постановила висилати вдові Драгоманова, Людмилі Драгомановій, допомогу 200 крб. річно. Того-ж року перебуваючи за кордоном, я вперше вислав цю суму Л. Драгомановій до Софії. Громада додержала слова й висилала цю допомогу весь час і припинила її, коли Л. Драгоманова переїхала до Київа й матеріальне становище її поліпшало.

Року 1898 я надрукував брошуру „Какія перемѣны в обложение торговли и промысловъ вводитъ Положение о государственномъ и промысловомъ налогѣ“. Одесса 1898 г. Типографія Акц. О-ва Печатн. Дѣла стор. 37.

Року 1906 заснувалося товариство „Просвіта“. Я і всі члени Громади ввійшли в члени Товариства. Кожних два тижні читано було на зібраннях реферати; нерідко улаштовувались вистави. Взагалі „Просвіта“ користувалася популярністю серед одеського українського громадянства, на вечірках бувало завжди багато народу. Кожного року „Просвіта“ випускала друкований звіт про свою діяльність.

Року 1910 я через хворість звільнився, мені призначено було 830 крб. пенсії на рік, і я переїхав на постійне життя до Вінниці, звідки року 1911 я здоручення одеських Українців виїздив до м. Ворошилівки (Він. пов.) і там встановив пам'ятника на могилі українського композитора Петра Ніщинського. Кошти для цього і самий текст напису українською мовою прислано було з Одеси. Я замовив був фотоґрафію пам'ятника й зі своїм дописом відіслав до редакції „Ради“, і в „Раді“ було все це надруковано з уміщенням фотографії.

Року 1911 я став співробітником у заснованій того часу адвокатом М. Мілеантом ґазеті „Винницкій Голос“. Ця газета ставилася цілком негативно до 3. Державної Думи, а також і до орґана Вінницького міського самоврядування „Юго-Зап. Край“. Було інформовано про це ґенерал-ґубернатора Трепова й репресії примусили М. Мілеанта ґазету припинити. З початком світової війни у Вінниці відновився „Комитет Россійскаго Общества Краснаго Креста“ і на загальних зборах мене вибрано було на скарбника Комітету; ці обов'язки я виконував безплатно. Того-ж року заснувалося з моєї ініціативи „Винницкое Общество дневныхъ пріютовъ для дѣтей рабочаго класса“. Мене було обрано на скарбника і також без плати. Товариство одкрило три притулки й утримувало їх цілком на пожертви самого населення, кожного року випускаючи відчит про свою діяльність. Притулки було закрито року 1918. З 1918 року „Комитет Рос. О-тва Красного Креста“ перестав існувати, а на його місце створено було „Управу Українського Червоного Хреста“; мене обрано було на скарбника й одержував вже я платню, бо після Жовтневої революції пенсії вже не видавали. Цього часу я був співробітником газети „Свободный Голосъ“ — орґану нового вже міського самоврядування. Після закриття „Свободного Голоса“ я працював у новій газеті „Слово Подоліи“ — заснованій гуртком осіб, що склали пайові внески. В Управі Червоного Хреста я пробув до її ліквідації — до Квітня 1921 року.

Року 1921 вступив я на службу до Вінницької Філії Всенародньої Бібліотеки України при ВУАН на посаду Бібліотекаря, а з 1923 р. мене призначено було за Старшого Бібліотекаря, спочатку відділу Ucrainica, а згодом відділу рукописів і стародруків та раритетів. На початку 1924 р. при Філії створено було Кабінет виучування Поділля і я чимало працював там яко науковий консультант історії та етноґрафії. Звільнивсь я від служби в Філії у квітні 1926 року через хворість. Наслідки своєї праці в Кабінеті виучування Поділля оголошував я на чергових зборах Вінницької Секції Наукових робітників у формі доповідів. Таким чином прочитав я ось які доповіді: року 1924 — „Назва Вінниці та її транскрипція“; року 1925 — „Вінницький Замок, нарис його історії“; року 1926 — „Життя й діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народніх пісень“. Коли з доручення Академії Наук проф. А. Ярошевич заснував Біоґрафічний Гурток для складання біоґрафій діячів Поділля, мене обрано було за секретаря Гуртка; моїм обов'язком було підготовлювати й можливо опрацьовувати матеріали для біоґрафій. За три роки Гурток виготував біоґрафії 44 діячів Поділля, прізвища яких починалися на літери А, Б, В і Г; відіслано було їх до Комісії для складення Біоґрафічного Словника при ВУАН до Київа. У м. травні ц. р., залишивши службу у Вінницькій Філії Всенародньої Бібліотеки, я переїхав до Кам'янця, з яким мене звязували спогади про початкову пору мого самостійного життя, коли покладалося так багато надій на радіснү будуччину.

М. Білінський.

Кам'янець на Поділлю 1926 р.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1930 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.