Галичина в рр. 1918–1920/III
| ◀ Розділ II. Галицькі Українці в світовій війні | Галичина в рр. 1918–1920. I. Часть. Галичина в світовій війні Розділ III. Розпад Австро-Угорщини. Утвореннє Української Національної Ради |
Розділ IV. У Львові ▶ |
|
В вересні 1918. почався воєнний розгром центральних держав.
Перший упав болгарський фронт і Болгарія підписала 29. вересня 1918. подиктоване їй державами антанти перемирє.
Протягом жовтня 1918. воєнний розгром центральних держав довершився. Рівночасно довершився розпад Австро-Угорщини, яка 1. падолиста 1918. вже не істнувала.
Австро-Угорщина звернулася циркулярною нотою з 14. вересня 1918. до президента Вільзона з предложеннями мира. За нею пішла Німеччина. Обі вони заявляли готовість заключити мир на основі відомих заяв Вільзона про основи світового мира. Найважнійшою з сих заяв було 14 точок Вільзона з 8. січня, потім 4 точки з 12. лютого, в кінці 5 точок з 27. вересня 1918.
В 14 точках відносилися безпосередно до Австро-Угорщини отсі точки:
„9. Поправа границь Італії має перевестися до очевидно виразних національних ліній.
10. Народам Австро-Угорщини, яких місце в зборі народів бажаємо бачити охороненим і забезпеченим, має бути дана змога автономічного розвитку.
13. Треба утворити незалежну польську державу, яка мусить містити в собі области, заселені без сумніву польським населеннєм…“
Австрійське правительство, під проводом президента міністрів Гусарека, думало погодити істнуваннє Австро-Угорщини з тими точками таким способом, щоб утворити коаліційне правительство з усіх національних ґруп, які через своїх представників у правительстві заявляться за дальшим істнуваннєм Австро-Угорщини. Сей плян Гусарека розтягався тільки на Австрію; Угорщина ще мала сказати своє слово.
Зокрема Польщу думав Гусарек приєднати тим, щоби з'єдинені польські землі утворили державу, злучену реальною унією з Угорщиною. В сім випадку Австрія готова була відступити Польщі цілу Галичину.
Про поділ Галичини й утвореннє окремого автономного українського краю не було мови. В переговорах з Українською Парляментарною Репрезентацією Гусарек обіцював галицьким Українцям національну курію в галицькім соймі, українську секцію в галицькій Шкільній Раді і заложеннє українського університету.
До ідеї Коаліційного Кабінету представники народів Австрії віднеслися з тактикою пасивного опору. Ті з них, що мали зносини з антантою і запевненнє від неї про здійсненнє змагань до державної незалежности, се-бто Чехи, Поляки, Південні Славяни, добре знали, що Австро- Угорщина перестане істнувати.
В таких обставинах почалася 1. жовтня 1918. сесія австрійського парляменту. Всі ґрупи поставили внесення в справі мира. Почалися дебати.
Президент міністрів Гусарек виступив з заявою про потребу реорґанізації держави на основі національної автономії, не означуючи близше, як її розуміє. Зокрема під адресою Поляків звернувся з запрошеннєм до унії з Австро-Угорщиною.
Промовці окремих національних ґруп говорили загально про потребу здійснення своїх національних домагань міжнароднім шляхом на основі точок Вільзона. В подробиці пляну реорґанізації Австрії не запускалися, маючи певність, що вона розпадеться.
Дня 4. жовтня 1918. прийшов до голосу голова Української Парляментарної Репрезентації д-р Евген Петрушевич. Вказавши на все попереднє поведеннє Австрії супроти галицьких Українців, далі на поведеннє австро-угорських окупаційних властий на Великій Україні, в кінці на зломаннє зобовязання про поділ Галичини, — він заявив, що коли Австрія хоче далі істнувати, то „мусіла би бути перемінена в союз народів.“
„Колиж Австрія — говорив він — схоче остати старою Австрією, Австрією нинішнього дня, коли вона також не захоче перевести поділу Галичини, тоді український нарід в Австрії мусів би втратити останню надію на ліпшу будучність у сій державі, — і на сей випадок ми вже нині реклямуемо найсвятійше для нас як для кождого народу право на з'єдиненнє всіх українських земель в самостійну українську державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, отже також української землі в Угорщині, до української держави."
Значить, голова Української Парляментарної Репрезентації заявився в першій мірі за перебудовою Австрії і тільки на випадок віддання української Галичини для Польщі — за з'єдиненнєм з Великою Україною.
Ту саму заяву повторив 9. жовтня 1918. другий представник Української Парляментарної Репрезентації д-р Кость Левицький. Він сказав:
„Те, чого ми Українці ждали від надходячої державно-правної перебудови Австрії, є повна національно-теріторіяльна самоуправа на наших з'єдинених національних землях австро-угорської монархії. Сюди належить поділ несправедливо злучених коронних країв Галичини й Володимирії з великим князівством Краківським і князівствами Освєнцімським і Заторським. Поділ Галичини є для нас conditio sine qua non, і коли Австрія не може або не хоче перевести поділу Галичини, то заявляємо тут святочно, що наша дорога не веде до Варшави, але до Київа. Далі заявляємо, що не будемо входити в ніякі переговори з Поляками, щоб загинути в польській державі як польські піддані, бо ми маємо рівне право як і Поляки, щоби змагати до свободи й незалежности. Коли нас проти нашої волі хотять прилучити до польської держави, заявляємо, що те насильство може бути зроблене по наших трупах.
На сей випадок мусить український нарід втратити надію на ліпшу будучність у сій державі і на основі права самовизначення піднести свій клич з'єдинення всіх українських земель в самостійній українській державі.
Та коли австрійське правительство в справі державно-правної перебудови є зовсім безчинне і показалося нездібним, народи монархії мусять самі довести до розвязки.
Ми мусимо самі приступити до переведення думки про право самовизначення і в цій ціли в найблизшім часі скличемо українські національні збори, які мають обняти всіх народніх заступників усіх українських областий в австро-угорській монархії. Таким способом покличемо до життя українську національну конституанту, яка рішить про утвореннє української держави з усіх українських областей“.
В кінці 11. жовтня 1918. промовляв пос. Семен Вітик, український соціяльний демократ, який заявив, що Українці „вибрали шлях, який веде до з'єдиненої вільної України.“
Про сю заяву говоритимемо низше в звязку з иншими заявами тогож змісту.
Заповіджену д-ром Костем Левицьким акцію рішила Українська Парляментарна Репрезентація перевести на нарадах 10. жовтня 1918. На сих нарадах рішено скликати на 19. жовтня 1918. до Львова з'їзд мужів довіря з усіх українських земель Австро-Угорщини і на сім з'їзді покликати до життя українську конституанту під назвою Української Національної Ради, яка виконала би і перевела би право самовизначення українського народа на українських землях Австро-Угорщини. Про склад Української Національної Ради рішено, що вона повинна складатися з Українців членів обох палат (палати послів і палати панів) австрійського парляменту, галицького і буковинського сойму і по трьох представників від управ українських партій Галичини й Буковини. З Українцями з Угорщини не було звязку.
На 12. жовтня 1918. цісар Кароль запросив до себе провідників парляментарних клюбів, щоб почути їх думку про політичне положеннє.
Чехи заявили, що вони домагаються утворення самостійної чехословацької держави. Окремі національні держави, які утворяться на території Австро-Угорщини, повинні переговорювати про свої спільні справи.
Поляки заявили, що вони відходять від Австрії до з'єдиненої польської держави.
Німці радили ждати рішень мирової конференції.
Про становище Українців, яке представили посли д-р Евген Петрушевич і д-р Евген Левицький, повідомляє Діло (ч. 234. з 15. жовтня 1918.) в дописі з Відня:
„Оба посли заявили, що є горяче бажання всіх Українців, щоб утворити самостійну українську державу, зокрема зі Східної Галичини, північної Буковини і також піввічно-західної Угорщини.“
Се неясне звідомленнє треба очевидно розуміти так, що згадані посли конкретно домагалися утворення української держави в рамах Австрії, згідно з висше наведеними заявами від імени Української Парляментарної Репрезентації в парляменті.
Се розуміннє потверджує д-р Кость Левицький, який в своїх споминах про ті часи[1] пише „Цісарська авдієнція не вдоволила нас, бо цісар Кароль не заявився за поділом Галичини.“
Дня 13. жовтня 1918. на зборах українського студентства у Львові ухвалено в справі назріваючих політичних подій отсю резолюцію:
„Українське студентство, стоячи на ґрунті самовизначення народів, ставить одиноко оправдане, доцільне, невідкличне і справедливе домаганнє з'єдинення всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість, від нікого незалежну демократичну українську державу.
В змаганню до сього українське студентство прилучається згідно з постановою відновідальних українських чинників до скликання на день 19. с. м. з'їзду мужів довіря до Львова, котрий рішить про скликання конституанти, яка спрямує змагання українського народу Австро-Угорщини по лінії повного самовизначення народів.
Почуваючи себе громадянами цілої української території і синами великого народу, який як рівнорядний чинник виступає на світову арену, ставимо домаганнє, щоб відповідальні чинники державної України в як найкоротшім часі скликали конституанту або державний парлямент на як найширшій демократичній основі для полагодження внутрішніх і зовнішніх справ української держави в дусі бажань широких народніх верств.“
Коли Українська Парляментарна Репрезентація як конкретну задачу ставила утвореннє української держави в рамах Австрії, сі ухвали студентства являются висловом змагань до з'єдинення з Великою Україною.
Шукаючи ратунку для Австро-Угорщини, цісар Кароль рішився на перебудову Австрії в звязкову державу, зложену з окремих національних держав, надіючися вдоволити сим домагання Вільзона про автономію народів Австро-Угорщини. Про се рішеннє сповістив цісарський маніфест з 16. жовтня 1919.
Згадавши про свої змагання до мира, цісар говорить:
„Важкі жертви війни мусіли нам запевнити почесний мир, на якого порозі ми при божій помочи сьогодня стоїмо. Тепер мусить негайно початися перебудова вітчини на її природних і тому найпевнійших основах.
Бажання австрійських народів належить при сім старанно погодити та довести до здійснення. Я рішився перевести се діло при свобідній співучасти моїх народів в дусі тих засад, які приняли союзні монархи в мировім предложенню.
Австрія по волі своїх народів має стати звязковою державою, в якій кожде племя на области, яку заселює, творить свій власний державний орґанізм. З'єдиненнє польських областий Австрії з польською державою сим ніяк не пересуджується. Місто Трієст зі своєю областю відповідно до бажань його народів одержує окреме становище.
Ся перебудова, яка ніяк не нарушує інтегральности країв святої угорської Корони, має запоручити кождій національній державі її незалежність; одначе вона буде успішно берегти спільних інтересів і зазначувати їх усюди, де спільність є життєвою конечністю окремих державних орґанізмів. В першій мірі вказане є з'єдиненнє всіх сил, щоби всі великі задачі, які повстають як наслідки війни, полагодити успішно на основі засад права і справедливости.
Доки не переведеться сеї перебудови законним шляхом, остають в силі без ніякої зміни урядження, які істнують, для береження загальних інтересів. Моє правительство одержало порученнє приготовити негайно праці для перебудови Австрії.
До народів, на яких самовизначенню буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоб вони співділали в сім великім ділі через Національні Ради, які утворені з послів до Державної Ради кождої нації, мають заступати інтереси народів у відношенню до себе та до мого правительства“.
Цісарський маніфест, як бачимо, говорив тільки про перебудову Австрії в звязкову державу, не торкаючися Угорщини. В самій Австрії він ішов на зустріч польським змаганням до з'єдинення, числячися з одного боку зі становищем Вільзона, а з другого може надіючися на унію Польщі з Австро-Угорщиною.
Через те, що Подяки підносили претенсії на цілу Галичину, справа участи української Галичини в плянованій цісарським маніфестом звязковій Австрії була невияснена.
В дусі попередніх заяв Української Парляментарної Репрезентації відповіло на цісарський маніфесть „Діло“[2]. Зазначивши, що цісарський маніфест вимагає від галицьких Українців великої жертви, а саме відречення від осягнення національно-державної єдности, залежности від віденського центра і оставання в рамах держави, зруйнованої війною, воно заявляє:
„Рішитися приняти на себе всі ті важкі наслідки могли би ми тільки під сею умовою, коли-б за акт сей австрійська держава безпроволочно і раз на все реальними ґарантіями поклала край польському верховодству над українськими областями Холмщини і Галичини (Лемківщина!). Тільки під сею умовою (і ніякою иншою), під умовою оконечного забезпечення західних окраїн української землі перед напором польонізації, наше поколіннє могло би надіятися, що будучі покоління зрозуміли би і виправдали би таке рішеннє нашої нинішньої політики.“
Дня 18. жовтня 1919. з'їхалися до Львова члени ґруп, які по проєкті Української Парляментарної Репрезентації мали утворити Українську Національну Раду як конституанту українських земель Австро-Угорщини, а саме: члени обох палат австрійського парляменту, галицького і буковинського сойму і по трьох представників управ українських партій Галичини і Буковини. З угорської України не прибули делєґати, тільки прийшло письмо від ґрупи діячів, які заявляли, що Угорська Україна солідаризується з Галичиною і бажає входити в склад української держави.
Зібрані згідно з проєктом Української Парляментарної Репрезентації рішили уконституватися як Українська Національна Рада і проголосити утвореннє з українських земель Австро-Угорщини української держави. Се проголошеннє звучить:
„Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада як конституанта постановляє:
I. Ціла етноґрафічна українська область в Австро-Угорщині, — зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученнєм Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.
II. Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішеннє перевести в життє.
III. Взивається всі національні меншости на сій українській области, — при сім Жидів признається за окрему національність, — щоби уконституувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в скількости, відповідаючій їх числу населення.
IV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом і правом національно-культурної автономії та з правом заступництва при правительстві для національних меншостий.
V. Українська Національна Рада жадає, щоби зорґанізована отсе в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.
VI. Теперішньому австро-угорському міністрови заграничних справ бар. Бурянови відмовляється права переговорювати іменем сеї української території.“
В дебатах підносилися голоси, щоби відразу стати на становищі з'єдинення українських земель Австро-Угорщини з Великою Україною. Одначе перемогла думка Української Парляментарної Репрезентації, щоби сеї справи тепер не рішати, В основу сеї думки лягло міркуваннє, що коли антанта рішить лишити Австрію при життю, то українські землі проти волі Австрії й антанти не тільки не зможуть з'єдинитися з Великою Україною, але ще погіршать своє положеннє в Австрії. Далі вказувано на те, що державність Великої України не сконсолідована й непевна, отже проголошувати тепер з'єдиненнє означало би рішитися на непевну будучність. В кінці підношено й той арґумент, що Велика Україна берестейським миром стягнула на себе гнів антанти: за те Українці Австро-Угорщини, з огляду на становище антанти до народів Австро-Угорщини взагалі, можуть сподіватися допущення на мирову конференцію.
В сих міркуваннях виявилася та пасивність політичної думки, про яку я вже згадував.
На другий день, 19. жовтня 1919., був скликаний до Львова з'їзд мужів довіря з цілого краю. По первісному пляну власне на сім з'їзді мала бути утворена конституанта і проголошена українська державність. Одначе орґанізатори з'їзду, себ-то Українська Парляментарна Репрезентація, боячися, що з'їзд у питанню з'єдинення не піде однодушно за ними, а може навіть дати більшість проти них, звели його до чистої формальности. А саме поставили справу так, що Українська Національна Рада як конституанта українських земель Австро-Угорщини вже утворилася і про державність сих земель уже рішила, а з'їзд мас тільки бути місцем всенароднього проголошення сих рішень.
Реферат про утворення Української Національної Ради виголосив її голова д-р Евген Петрушевич[3].Мотивуючи рішення Ради, підніс висше зазначені арґументи, кладучи особливий натиск на слабість, несконсолідованість і непевність державности Великої України.
Після сього дістав голос Микола Ганкевич, представник української соціяльно-демократичної партії, яка, стоячи за проголошеннє з'єдинення, рішила не брати участи в Українській-Національній Раді. Він відчитав заяву, яка означувала становище соц.-дем. партії. Ся заява звучала:
„В великій історичній хвилі, де валяться основи старого світа і на ного руїнах зростає нове життє вольних, самостійних народів, що самі рішають про свою долю й будучність, Національні Збори Українців австро-угорської монархії проголошують торжественно перед цілим світом, що домаганнєм і цілю всіх Українців є з'єдиненнє всіх українських земель — між иншим українських земель австро-угорської держави — в одну державу, що цілю наших національних змагань — з'єдинена, вольна, самостійна українська република.
Здійсненнє сих завітних бажань і змагань українського народу австрійсько-угорської монархії, — а тільки таке рішеннє українського питання є достойне української нації в теперішню велику історичну хвилю, — має обняти Конституанта, Український Національний Сойм, вибраний на підставі загального, рівного, безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого права, яке має прислугувати жінкам так само як мущинам. Суверенний український нарід рішатиме суверенно про свою долю й будучність, — так само, як він запевнить широким хліборобським масам аґрарною реформою землю, а робочим масам сільським і фабричним дасть через 8-годинний день праці та робітниче законодавство охорону робочої сили, що є найвисшим скарбом суспільности й народу.
Суверенний український нарід запевнить на просторах своєї держави повну культурну волю всім національним меншостям, дасть їм державно-правну запоруку повного національного розвитку.
Український нарід домагається місця на міжнародній мировій конференції з рішаючим голосом, бажаючи в згоді з демократією народів цілого світа поладнати міжнародні взаємини на основах волі, рівности і братерства. Український нарід хоче через свою суверенну державу порішити згідно і мирно сусідські взаємини з польським суверенним народом, так, як хоче сього полагодження з усіми сусідніми народами Східної Европи, зокрема з великою російською республикою.
Тільки на основах волі, рівности і братерства виросте трівкий мир, що по крівавій воєнній траґедії розпічне нову добу в історії людства.“
Після відчитання сеї заяви з'їзд проголошено закритим. Се викликало протести части зібраних, які домагалися дебати і голосування над рішеннями.
Того самого дня відбулися збори української соціяльно-демократичної партії, в яких взяли участь прихильники проголошення з'єдинення без ріжниці партій. Рішено 1) закладати „Комітети з'єдинення українських земель“, 2) вислати до Київа депутацію, зложену з представників усіх партій, з заявою про прилученнє українських земель Австро-Угорщини до Великої України, 3) вислати письма до всіх соціяльно-демократичних партій держав антанти і центральних держав з представленнєм справи з'єдинення українських земель.
Так почав зарисовуватися між українським громадянством поділ на прихильників плятформи Української Національної Ради і прихильників проголошення з'єдинення. До першої ґрупи належали провідники національно-демократичної і радикальної партії; до другої — часть національних демократів і радикалів, соціяльна демократія, студентство і Січові Стрільці.Одначе коли проаналізуємо плятформу прихильників з'єдинення, себ-то висше подану заяву, яку відчитав Микола Ганкевич на з'їзді мужів довіря, — то побачимо в ній таку абсолютну пасивність політичної думки, що вона ніяк не могла стати плятформою політичної акції.
Щоб довести будову „з'єдиненої, вольної, самостійної української республики“ до тої хвилі, коли вже воля українського народу знайде вислів в „установчім Українськім Національнім Соймі“, до сього було треба тимчасових орґанів української державної влади, які з'єдинили би українські землі, перевели вибори до Установчих Зборів і передали їм державну владу.
Зокрема що-до українських земель Австро-Угорщини, то на випадок, як би Австро-Угорщина мала вдержати своє істнуваннє, треба було орґанізованої української революційної влади, яка сі землі відділила би від Австро-Угорщини і прилучила до Великої України. Колиж Австро-Угорщина не вдержиться, то було ясно, що польська адміністрація, маючи весь апарат державної влади в українській Галичині в своїх руках, не віддасть сього апарату в руки „суверенного українського народу“, тільки задержить його в своїх руках від імени польської держави, себ-то прилучить українську Галичину до Польщі. Що-до сього заяви польського правительства в Варшаві і польського парляментарного представництва в Австрії, — про що низше, — не оставляли ніякого сумніву. Отже на сей випадок так само треба було орґанізованої української революційної влади, яка усунула би з української Галичини польську адміністрацію, сама обняла владу в краю і довела його до злуки з Великою Україною.
Таким орґаном української влади була Українська Національна Рада. Треба було тільки відповідно спрямувати її акцію як з одного боку проти Австрії і польських претенсій, так з другого — на з'єдиненнє з Великою Україною.
Українська соціяльна демократія, яка не ввійшла в Українську Національну Раду і почала гуртувати кругом себе прихильників з'єдинення, не давала навіть концепції утворення орґану української влади, який мав би з'єдиненнє перевести.
Через се дальший хід подій віддав владу Українській Національній Раді, до якої вступила тоді також українська соціяльна демократія.
Таки 19. жовтня 1918. Українська Національна Рада відбула у Львові нараду, на якій рішено утворити 1) виконуючу делєґацію Української Національної Ради в Відні, 2) галицьку делєґацію Української Національної Гади у Львові і 3) буковинську делєґацію Української Національної Ради в Чернівцях. Виконуюча делєґація мала занятися орґанізацією української держави і заступати її перед Австрією та її народами; галицька й буковинська мала вести справи в краю по вказівкам виконуючої делєґації.
Виконуюча делєґація уконститувалася у Відні 25. жовтня 1918. під проводом д-ра Евгена Петрушевича; галицька — у Львові 27. жовтня 1918 під проводом д-ра Костя Левицького; буковинська — в Чернівцях 29. жовтня 1918. під проводом Омеляна Поповича.
Тимчасом процес розпаду Австро-Угорщини пішов так незвичайно швидко, що Українська Національна Рада не могла поспіти в своїй орґанізаційній праці відповідно до потреб хвилі. Крім того наслідком сього процесу розпаду звязок між виконуючою делєґацією в Відні і краєвими делєґаціями у Львові й Чернівцях урвалися, і в рішаючу хвилю кожда з сих делєґацій мусіла працювати самостійно.
Сей процес роспаду Австрії прискорила нота американського державного секретаря Лянсінга з 18. жовтня, оголошена урядово в Австрії 21. жовтня 1918. Ся нота містила відповідь президента Вільзона на заяву австро-угорського міністерства закордонних справ з 7. жовтня 1919., що воно готове заключити мир на основі 14 точок Вільзона, де говориться про потребу забезпечення автономного розвитку народам Австро-Угорщини. На се предложеннє Лянсінг відповів:
„Президент уважає своїм обовязком повідомити австро-угорське правительство, що він не може займатися предложенням сього правительства, бо від часу його заяви з 8. січня сталися де-які події найбільшого значіння, які з конечности змінили компетенцію і відповідальність правительства Злучених Держав. Між 14 умовами, які тоді президент сформулував, була отся: ‚Народам Австро-Угорщини, яких місце в зборі народів бажаємо бачити охороненим і забезпеченим, має бути дана змога автономічного розвитку.‘ Від часу, коли сі слова були написані і проголошені перед конґресом Злучених Держав, правительство Злучених Держав признало, що між Чехо-Словаками з одного боку і Німеччиною й австро-угорською державою з другого істнує воєнний стан та що чесько-словацька Національна Рада є de facto ведучим війну правительством, яке мас відповідний авторітет вести війскові й політичні справи Чехо-Словаків. Воно признало також найдальше йдучим способом національні визвольні змагання Югославян. Тому президент не може вже признати самої ‚автономії‘ сих народів підставою до мира, тільки він примушений стояти на сім, що вони, а не він, повинні бути суддями, яка акція зі сторони австро-угорського правительства вдоволить змагання і розуміннє тих народів про їх право і їх місце як членів сімї народів.“
Коли президент Вільзон від імени держав антанти віддавав дальше істнуваннє Австро-Угорщини в руки Чехів, Югославян і Поляків, то було ясно, що Австро-Угорщина розпадеться.
Другого дня після оголошення ноти Лянсінга, 22. жовтня 1918., промовляв у парляменті президент міністрів Гусарок, заявляючи, що доки перебудова Австрії, заповіджена в цісарськім маніфесті з 16. жовтня 1919. не буде переведена законним шляхом, мають зіставатися в силі дотеперішні державні установи.
„Але отсей останній апель президента міністрів в австрійськім парляменті — пише в згаданих споминах д-р Кость Левицький — був голосом вопіючого в пустині, бо у відновленнє давньої Австрії майже ніхто вже не хотів вірити.“
Мабуть тільки одна президія Української Парляментарної Репрезентації, яка була також президією Української Національної Ради і в поширенім складі виконуючою делєґацією Ради, не втратила ще тої віри, про що свідчить її дальша діяльність у Відні.[4]А саме вона повідомила президента міністрів Гусарека про утвореннє Української Національної Ради і пролошеннє української держави на українських землях Австро-Угорщини й почала з ним переговори про здійсненнє сеї справи, очевидно, в дусі цісарського маніфесту.
Переговори стали на тім, що для Східної Галичини буде призначений цісарський намісник Українець, який обійме адміністрацію краю і в порозумінню з Українською Національною Радою переведе нову орґанізацію державних властий.
Сим президія Української Парляментарної Репрезентації вдоволилася і ждала дня 25. жовтня 1919., коли президент міністрів Гусарек мав вернути від цісаря.
Одначе замість сього він уступив і на його місце представився того ж дня новий президент міністрів проф. Лямаш, який узяв на себе задачу перебудови держави в дусі цісарського маніфесту, — перебудови, яка перемінилася в ліквідацію.
Президент міністрів Лямаш запевнив президію Української Парляментарної Репрезентації, що все піде по її бажанням. Коли ж вона зажадала рішаючої постанови австрійського правительства про передачу Східної Галичини під управу Української Національної Ради, ся справа прийшла на денний порядок засідань австрійської Ради міністрів 31. жовтня 1919.
Про її рішення говорять протоколи з сих засідань, які подаємо в дословнім перекладі.
„I. Протокол Ради Міністрів, яка відбулася в Відні 31. жовтня 1918. під проводом президента міністрів д-ра Лямаша (M. R. Z. 67).
При III. точці наради переходить президент міністрів до депеші польської управи, яка уконституувалася як ліквідаційний комітет для краю, та до бажання Українців про поділ адміністрації, що остає з сим у звязку. Він вносить, щоб на сю депешу відповісти по сій думцї:
Правительство не підносить ніякого заміту проти того, щоби, відповідаючи думці з'єдинення польських областий Австрії з незалежною польською державою, адміністрація сих областий уже тепер перейшла в руки польських заступників, і воно радо заявляє готовість увійти в переговори з сим заступництвом про невирішені питання. Одначе правительство при сім безумовно застерігається, що польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на українські области, признаючи рівне право української нації до утворення самостійного державного орґанізму, якого границі будуть установлені на основі порозуміння націй або мировим договором.
Отсим визначується рівночасно провідну лінію, як належить віднестися до українських бажань.
Міністер суспільного здоровля[5] оспорює, наче-б таке ставленнє справи було можливе до приняття для Українців.
Міністер д-р Галецкі[6] думає, що також з польської сторони піднесеться опір проти сього становища. Але в усякім разі він є готов особисто заняти се становище, бо воно покривається з заповідженнями найвисшого маніфесту з 16. жовтня.
Після довшого пояснювання, в якім брали участь майже всі члени кабінету, переважаюча більшість кабінету одобрює предложеннє президента міністрів.“
„II. Протокол з 31. жовтня 1918. під проводом президента міністрів д-ра Лямаша; неприсутний міністер суспільного здоровля д-р Горбачевський (M. R. Z. 68).
Президент міністрів до III. точки наради заявляє, що Українці не приняли формули, установленої на останній Раді що-до передачі Полякам адміністрації в Галичині. Вони добачують у сім тільки академічне признаннє, яке не має ніякої практичної вартости, бо Поляки дійсно мають у своїх руках адміністрацію. Вони обстають з найбільшою рішучістю, щоби вже тепер установити розмежуваннє. Вони готові запоручити Полякам означені свободи, одного Поляка приймити до свого правительства та признати йому право „veto“ у всіх польських справах.
Після довшого пояснення цілого ряду питань президент міністрів ставить запитаннє, чи не було би можливе піти на зустріч безперечно оправданому домаганню Українців про власну адміністрацію тим способом, щоби староства, переважно заселені Українцями, обсадити Українцями.
В дальшім ході дебати Рада міністрів рішає дати Українцям отсі признання: правительство негайно припоручає намісникови у всіх областях Східної Галичини з українською народністю обсадити староства і повітові дирекції фінансів урядовцями української народности, в порозумінню з Українською Національною Радою. Один з сих старостів буде призначений начальним орґаном.
Також на залізничих стаціях сих повітів будуть призначені залізничі урядовці української народности, на скільки такі знайдуться. На скільки основний закон про судейську власть сьому не противиться, будуть у сих повітах назначені судді української народности, коли такі будуть до розпорядимости.
Про відповідний приріст у всіх згаданих катеґоріях постарається.“
Читаєш сі рішення Ради міністрів і питаєш, де були тоді голови тих міністрів.
Що-до першого рішення, то як можна сказати, що „польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на українські области“, а рівночасно не означити границь, де кінчаться польські і зачинаються українські области?!
Та коли при першім рішенню бодай ясно, що Полякам віддається дійсну власть, а Українцям признається тільки голе право, — то друге рішеннє просто безглузде. Бо щоби намісник міг перевести в життє ті признання, які Рада міністрів рішила для Українців, треба, щоб Австрія задержала власть в Галичині. А тимчасом та власть — згідно з першим рішеннєм — переходила на польське заступництво.
Про політичну вартість тих признань для Українців нічого й говорити, — так вони відбігають від здійснення української державности, проголошеної Українською Національною Радою. Все те обовязана була Австрія дати Українцям на самім початку свого конституційного істнування, себ то 60 літ перед тим!
Як бачимо, австрійська Рада міністрів радила так, неначе-б Австрія ще справді істнувала й рішення Ради міністрів мали значіннє, коли в дійсности держава, якої міністрами вони були, вже не істнувала.
Та найважнійше, — що заставило президію Української Парляментарної Репрезентації і виконуючу Делєґацію Української Національної Ради переговорювати з тою Радою міністрів, домагатися від неї рішень і — як побачимо далі — давати краєви вказівку: ждати рішення австрійського правительства?! Невже ж вона думала, що хоч-би австрійське правительство приняло й найкориснійше для української справи рішеннє, то польська адміністрація Галичини сього рішення правительства неістнуіочої держави послухає?!
Ждучи рішення української справи від австрійського правительства, президія Української Парляментарної Репрезентації і виконуюча Делєґація Української Національної Ради остала зовсім по заду подій, які тимчасом розвивалися революційним шляхом, шляхом руйнування Австро-Угорщини і будування на її руїнах нових держав.
Німці, Мадяри, Чехи, Південні Славяни, Поляки, Італійці, Румуни, — словом, усі народи Австро-Угорщини творили своє державне життє, здійснювали ідею свого національно-державного з'єдинення, не оглядаючися на стару Австро-Угорщину. Українців Австро-Угорщини ждала на сім шляху боротьба з тими народами, які доси панували на українських землях, отже з Поляками в Галичині, з Румунами на Буковині, з Мадярами на Угорщині.
Центром сих державно-творчих змагань Українців була українська Галичина, за яку ждала український нарід неминуча боротьба з Поляками.
Як тільки вияснилося, що центральні держави мусять здатися на ласку й неласку антанти, польська Реґенційна Рада в Варшаві, утворена центральними державами як найвисший державний орґан проголошеної ними польської держави, видала 8. жовтня 1918. маніфест до польського народу, яким проголосила незалежність з'єдиненої Польщі, покликуючися на принціпи Вільзона.
„У відношенню до Польщі — говорить сей маніфест — ведуть сі принціпи Вільзона до утворення незалежної держави, яка обняла би всі польські землі, з доступом до моря, з економічною і політичною незалежністю, як і територіяльною цілістю, запорученою міжнародніми договорами“.
Хто знав польську національно-державну ідеольоґію, для того не було ніякого сумніву, що під „усіми польськими землями“ маніфест розуміє землі історичної Польщі і в кождім разі ті західні українські землі, на яких Поляки дійсно напували (Галичина, Холмщина).
Зрештою самі Поляки поспішилися розвіяти всякі сумніви і поставити справу ясно, що вони не думають замикатися в своїх етноґрафічних границях.
Т. зв. польське коло, представництво австрійських Поляків в австрійськім парляменті в заяві з 9. жовтня 1918. означило як ціль польської політики „злучити (в польській державі) землі, на яких польський нарід історично й культурно має домінуюче становище.“
В згаданій дебаті в австрійськім парляменті над справою мира в жовтні 1918. промовець польського кола Гломбінський, відповідаючи на уваги українського посла д-ра Теофіля Окуневського, заявив, що українське питаннє є міжнародне, одначе Галичина не належить до України і польсько-українське питаннє в Галичині є „внутрішня польська справа.“ Другий польський промовець, соціяльно-демократичний провідник Дашинський, „потішив“ посла Окуневського тим, що під демократичною Польщею галицьким Українцям легко буде прийти з Поляками до згоди.
На згаданім приняттю в цісаря 12. жовтня 1918. представники польського кола заявили в імени цілої Галичини, що вони відходять від Австрії до з'єдиненої Польщі. В кінці 28. жовтня 1918. на нараді в Кракові галицькі Поляки утворили Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала перевести перехід Галичини від Австрії до Польщі. Польська Ліквідаційна Комісія з одного боку видала до всіх державних установ у Галичині заклик, щоб вони на далі виконували власть від імени польської держави; з другого боку — як ми бачили — звернулася до австрійського правительства з домаганнєм передати їй державну власть у Галичині.
Факт утворення Української Національної Ради Польська Ліквідаційна Комісія зовсім знехтувала.
Обняттє влади в Галичині від імени польської держави польське правительство в Варшаві призначило на день 1. падолиста 1918. Свідчить про се приказ шефа Головного Польського штабу Розвадовського до генерала ґр. Лямезана у Львові[7]. Ся телєґрама звучала:
„Ґенерал ґр. Лямезан, Львів.
Варшава, дня 1. падолиста 1918. Год. 10 м. 45 перед полуднем. Телєґрама ч. 15.
Князь Вітолд Чарторискі призначений ґенеральним комісарем для цілої Галичини і зараз обнимає управу краю з рук ґенерал-полковника намісника Гуйна.
Начальну команду війска в Гатчині обнимає аж до дальшого зарядження ґенерал дивізії Пухальскі. Польським військовим командантом в краківськім окрузі є бриґадієр полковник Роя. Для Львова призначений ґенерал ґр. Лямезан.
Польське війско має бути негайно святочно заприсяжене на основі формули присяги з 12. жовтня. Треба завізвати населеннє оголошеннями, при ужиттю всіх способів, до супокою й порядку. Населеннє не-польської народности треба вважати заприязненим, доки збереже супокій. Відмарш австро-угорського і німецького війська наступить після повного управильнення відносин. Переїзджаючі транспорти того війська мають бути негайно пропущені. Польське військо має носити однострій давного помічного корпуса, а коли се не дасться перевести, що найменше польського орла на шапці. Українське військо, на скільки появиться, треба вважати заприязненим, — на скільки збереже найповнійшу невтральність. На випадок конфлікту треба постаратися розоружити його, перешкодити кождому виступови, проступки карати безоглядно, запевнити функціонуваннє державних установ. Саботаж і грабування треба карати негайною дорогою.
Підпис: Ексцелєнція Розвадовскі, шеф Головного Польського Штабу.“
І так на випадок розпаду Австрії українській Галичині грозила небезпека насильного прилучення польською адміністрацією до Польщі.
Провідні круги Української Парляментарної Репрезентації й Української Національної Ради думали усунути сю небезпеку тим, що австрійське правительство поділить Галичину і в польській части передасть владу польській державі, а в українській части Українській Національній Раді. Ті їх заходи представлені висше.Та було ясно, що якби навіть так сталося, то се ще не усувало небезпеки. Бо чи польська адміністрація, польські війскові части і ціле польське громадянство послухають такого зарядження австрійського правительства? Тільки сила української державної влади могла б їх заставити скоритися сій владі.
Та хоч названим українським провідним кругам найважнійшою справою видавалося одержати державну владу в українській Галичині з рук австрійського правительства, отже шляхом лєґальної передачі влади, і за сею „найважнійшою справою“ питаннє про вдержання влади неначе оставало в тіни, — одначе, розуміється, в краю йшла праця для переведення орґанізації української державної влади.
Сю працю вела львівська делєґація Української Національної Ради, одначе події випереджували її. Так прим. повітових орґанізаторів скликано до Львова на 1. падолиста 1918., щоб дати їм інструкції; орґанізаційні збори по повітах для переведення повітових і громадських орґанізацій Української Національної Ради назначено на 6. падолиста 1918. Як показали дальші події, все те було припізнене.
На щастє ще перед утворенням Української Національної Ради почала працю військова орґанізація, утворена офіцирами Українських Січових Стрільців і українських частин австро-угорської армії. Сій праці треба завдячити, що українська Галичина, заснувши одного для під Австрією, не пробудилася другого під Польщею.
Взагалі ж уся ся орґанізаційна праця для утворення української державної влади відбувалася в дуже не прихильних умовах. Вся державна адміністрація української Галичини знаходилася в польських руках. Українських офіцирів в українських війскових частях було мало і тільки на низших становищах. Українські Січові Стрільці стояли на Буковині. Кождої хвилі ся орґанізаційна праця могла бути відкрита і придушена польськими властями „в імя Австрії“. При тім мішали також настрої серед провідних українських кругів, які надіялися перше всего на Австрію[8].
Коли так львівська делєґація Української Національної Ради працювала над орґанізацією української державної влади[9] і ждала на вказівки виконуючої делєґації з Відня. — 31. жовтня 1918. одержано відомости, що австрійський намісник Гуйн мав одержати від австрійського правительства приказ передати владу тій національній орґанізації, яка перша зголоситься і дасть запоруку вдержання порядку.
Відомість не була певна, але викликала затрівоженнє.
Друга відомість була та, що 1. падолиста 1918. має приїхати до Львова делєґація Польської Ліквідаційної Комісії, щоб обняти власть над Галичиною в імени польської держави[10]
Не було ніякого сумніву, що намісник Гуйн передасть владу Польській Ліквідаційній Комісії. А як і не захотів би, то вона візьме її силою. При тім треба було числитися з настроем, який серед польського громадянства Львова викличе святочний обхід з приводу свята „задушних днів“ на кладовищи в память польських повстанців.
Наслідком сих відомостий зійшлася 31. жовтня 1918. перед полуднем ґрупа членів Української Національної Ради на нараду. Присутний був також пок. Дмитро Вітовський, який тільки перед пару днями приїхав з місця постою Січових Стрільців до Львова, щоб обняти провід над війсковою орґанізацією.
Для учасників наради[11] було ясно, що як ми нині не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть Поляки.
Правда, з Відня мав приїхати по полудни посол д-р Льонґин Цегельський з відомостями, як стоїть справа з передачею української Галичини Українській Національній Раді австрійським правительством, — одначе більшість учасників наради рішила незалежно від того повести акцію по такому пляну:
Українська Національна Рада при помочи військової орґанізації бере сьогодня власть у Львові. З формального боку сьогодня по полудни йде депутація Української Національної Ради до намісника Гуйна з домаганнєм законної передачі влади на основі цісарського маніфесту з 16. жовтня 1918. Коли він се домаганнє сповнить, тоді наступає переняттє влади. Коли ж ні, — що було найправдоподібнійше — то вночи з 31. жовтня на 1. падолиста 1918. українська військова орґанізація при помочи українських військових частий розоружить усі инші війскові части, займе всі державні установи, арештує намісника і всіх инших представників австрійської влади і так обійме владу в імени Української Національної Ради.
Рівночасно розіслано довірених людий у всіх залізничих напрямах на провінції, щоб по всіх повітових містах таку саму акцію перевели українські повітові орґанізації.
Про успіх нашого рішення ми не були певні. Війскова орґанізація ще не була переведена як слід. При тім Львів був польським центром — політичним, бюрократичним, військовим. Але всі ми були свідомі того, що сьогодня остання година, коли ми можемо як не перемогти, то хоч з честю упасти: завтра нас з підданих Австрії перемінять у підданих Польщі і ми будемо безсильні опертися сьому. І тому ми рішилися.
Очевидно, завдячити треба се рішеннє військовій орґанізації і її провідникови Вітовському. Коли б вона не була заявила готовости перевести се рішеннє, воно не могло би бути приняте. Та вона зробила ще більше, — вона настоювала на приняттє сього рішення супроти тих, то ще вагалися.
По полудни приїхав з Відня д-р Цегельський і привіз відомість, що власне сьогодня, 31. жовтня 1918, австрійська Рада міністрів має рішити передати владу в українській Галичині Українській Національній Раді; завтра, 1. падолиста 1918., урядовий курієр має привезти се рішеннє з цісарським підписом до Львова і вручити намісникови Гуйнови. З огляду на се виникла думка, яку заступали д-р Кость Левицький[12] і д-р Льонґин Цегельський, чи не ліпше послухати вказівки виконуючої делєґації Української Національної Ради і ждати завтрішнього дня. До ґрупи, яка була за виконаннє пляну сеї ночи, прилучився Вітовський, який заявив, що до виконання сього пляну все так підготовлене, що вже неможливо його відложити, та що він на випадок відложення не може взяти на себе відповідальности за дальший хід подій, бо завтра ми вже можемо бути безсильні супроти польської переваги. Дякуючи сьому перемогла думка, що таки сеї ночи треба перевести порішену акцію.
Вночи команда української військової орґанізації заняла Народній Дім на свою кватиру і приступила до виконання пляну заняття Львова. Акція принесла повний успіх. Українські військові части під проводом українських офіцирів розружили всі инші військові части, заняли казарми, обсадили всі важнійші державні будинки і ратуш, арештували австрійського намісника Гуйна й австрійського команданта міста Пфеффера і обняли власть в місті від імени Української Національної Ради.
На основі представлених подій, треба ствердити, що Українська Парляментарна Репрезентація і Українська Національна Рада не використали як слід останніх тижнів розпаду Австро-Угорщини для української справи. Вони повинні були знати, що розпад Австро-Угорщини порішений, і не ждати нічого від австрійського правительства, а заявитися за розпадом Австро-Угорщини і з'єдиненнєм усіх українських земель і з одного боку шукати міжнародніх звязків для запевнення собі участи в спадщині Австро-Угорщини, з другого ж під кличем з'єдинення орґанізувати українські народні маси до боротьби за з'єдиненнє і незалежність. Замість того вони тратили час на переговори з австрійським правительством, даючи Полякам змогу дискредитувати їх перед иншими народами Австрії й на міжнародній арені як прихильників Австрії.
Се невикористаннє останніх місяців і тижнів істнування Австро-Угорщини для того, щоб заінтересувати справою української Галичини міжнародню політику, було одною з причин дальших невдач галицько-української політики на міжнародній арені.
——————
- ↑ Розпад Австрії і українська справа (Політичні спомини з 1918. р.). — Віденська „Воля“ 1920, том III. ч. 1 (3. липня 1920.) і 2 (10. липня 1920.).
- ↑ Ч. 238. з 19. жовтня 1918., стаття „Провізоричний акт“ з підписом В. П., себ-то д-р Василь Панейко.
- ↑ Президію Української Національної Ради віддано попереднього дня президії Української Парляментарної Репрезентації.
- ↑ Сю діяльність представляю на основі згаданих споминів д-ра Костя Левицького.
- ↑ Українець д-р Іван Горбачевський, професор чеського університету в Празі.
- ↑ Польський міністер для Галичини.
- ↑ Розвадовський і Лямезан — Поляки, ґенерали австрійської армії.
- ↑ Для характеристики наведу отсей просто неправдоподібний факт, який знаю з зовсім певного жерела: В останніх тижнях істнування Австрії, коли її розпад уже був очевидний, в одній віденській кофейні в товаристві кількох Українців офіцирів австрійської армії зійшла розмова на те, що з огляду на розпад Австрії треба би подумати про орґанізацію українських військових частин. На се один з найбільш заслужених українських діячів старшого покоління, також тоді австрійський офіцир, встав з такою заявою: „Панове, не забувайте, що я є австрійський офіцир і на такі розмови не можу позволити. Дякуйте Богу, що я з сих ваших слів не роблю службового ужитку!“ І відійшов. Хочеться думати, що се все таки був відокремлений факт.
- ↑ Так 29. жовтня 1918. утворено Український Харчовий уряд. 30. жовтня 1918. видано поклик до українських урядовців, щоб не слухали поклику Польської Ліквідаційної Комісії, яка приказувала державним установам Галичини урядувати в імени Польщі.
- ↑ Подана висше телєґрама Розвадовського до Лямезана стверджує, що ся відомість була вірна.
- ↑ Д-р Кость Левицький, Іван Кивелюк, Володимир Сінгалевич, д-р Сидір Голубович, д-р Степан Баран, я, пок. Вітовський; чи ще хто був — не тямлю.
- ↑ Див. його згадані спомини в „Волі“.