Галичина в рр. 1918–1920/XIII
| ◀ Розділ XII. Делєґація Української Народньої Республики | Галичина в рр. 1918–1920. III. Часть. На Мировій Конференції Розділ XIII. Міжсоюзна комісія для заключення перемиря між Польщею й Україною |
Розділ XIV. Українська акція перед Найвисшою Радою ▶ |
|
Першим урядовим виступом Делєґації Української Народньої Республики перед Мировою Конференцією в справі Галичини була згадана вже нота з 25. лютого 1919., яка повідомляла про акт з'єдинення українських земель з 3. січня 1919., протестувала як проти польського наїзду на Східну Галичину так проти заняття української части Буковини Румунією і домагалася від Мирової Конференції заряджень для охорони української державної території.
Далі треба зазначити ноту Панейка до Вільзона, вислану з Берна з приводу рішення комісії Бертелємі, і відповідь секретаря Вільзона з 17. марта 1919.
Наступило рішеннє Найвисшої Ради з 19. марта 1919. і безуспішні заходи правительства Західної Области УНР заключити на основі того рішення завішеннє оружя з Поляками, які всі предложення української сторони відкидали.
З сього приводу Делєґація УНР звернулася до Мирової Конференції з нотою з 7. цвітня 1919. Зазначивши, що Поляки відкинули предложеннє завішення оружя, зроблене Українцями на переговорах в Хирові на основі рішення Найвисшої Ради з 19. марта, і нельояльно ведуть далі бої, які їм принесли де-які успіхи, нота домагається, щоби ся нельояльність польської сторони не принесла їй користи та щоби завішеннє оружя було заключено на основі лінії фронту з 21. марта, се-бто на основі стану, в якім знаходився фронт в хвилі одержання рішення Найвисшої Ради[1].
Рівночасно робила Делєґація заходи, щоби Найвисша Рада заставила Поляків спинити бої. Про вислід тих заходів сповіщала Державний Секретаріят радіодепеша Панейка з 19. цвітня 1919.В ноті з 18. цвітня 1919. Делєґація запротестувала проти рішення Найвисшої Ради про висланнє армії Галлєра до Польщі. Нота вказує, що армія Галлєра скріпить польські воєнні сили проти Західної Области УНР або безпосередно або — коли-б ся армія остала для охорони Познанщини — через уможливленє вислання познанських відділів на галицький фронт[2].
Отсї заходи Делєґації попередили утвореннє Найвисшою Радою „Міжсоюзної Комісії для заключення перемиря між Польщею й Україною“ („Commission Interalliée pour la conclusion d'un armistice entre la Pologne et I'Ukraine“), Комісія складалася з представників Америки, Анґлії, Франції й Італії, Президентом Комісії був бурський ґенерал Бота, член анґлійської мирової делєґації. Комісія мала вислухати обі воюючі сторони, Поляків і Українців, і предложити їм проєкт перемиря. Засідання Комісії відбувалися в француськім міністерстві закордонних справ.
Перше засіданнє комісії для вислухання української сторони відбулося 30. цвітня 1919.
Наради вів від імени комісії Бота; инші члени комісії майже не мішалися до нарад, тільки прислухувалися їм. Бота говорив по анґлійськи. Його слова перекладав урядовий перекладач по француськи. Опісля український перекладач по українськи. Заяви українських делєґатів перекладав український перекладач по анґлійськи, опісля урядовий перекладач по француськи.
Звідомленнє з першого засідання подане на основі записок Шульгина, з усіх дальших засідань на основі протоколу, який списувала наша делєґація після кождого засідання.
I. Засіданнє Комісії 30. цвітня. На се засіданнє явилися від Української Делєґації Сидоренко й Шульгін з Іваном Петрушевичем як перекладачем анґлійської мови[3].
Відкривши засіданнє, президент комісії ґен. Бота питає: Чи Українці хотять завішення оружя з Поляками?
Шульгин відповідає: Так, Українці бажають завішення оружя. Одначе перед дальшою дискусією було би корисним вислухати заяву голови Делєґації УНР Сидоренка, яку він хоче зложити в сій справі.
Бота: Ніяка заява не може бути вислухана, заки Ви виразно не заявите, що Українці хочуть завішення оружя.
Шульгин: Я вже сказав і формально повторяю, що ми годимося на завішеннє оружя з Поляками. Полишається полагодити тільки технічне питаннє, а саме, щоб завішеннє оружя було взаїмне. Бо вже був випадок, що коли Українці завісили оружє, противна сторона скористала з того, щоб віднести війскові успіхи.
Бота: Яких основ бажаєте для установлення перемиря?Шульгин: Тут я прошу перше всего вислухати нашу заяву. Щоб уникнути непорозумінь, я повідомляю, що в ній говориться про те, що ми ждемо української делєґації з Галичини, яка має привести свіжі матеріяли, та що перед її приїздом ми не в стані вповні відповісти на ставлені нам тут питання.
Бота повідомляє, що комісія є готова вислухати українську заяву.
Сидоренко складає отсю заяву:
„Пане Президенте!
В імени Делєґації УНР позволяю собі висловити найживійшу радість з приводу можности брати участь в комісії Мирової Конференції, якій поручено вести переговори про заключеннє перемиря між Україною і Польщею. Нашим найбільшим бажаннєм є вдержати добрі відносини з Поляками, яких інтереси сходяться з нашими.
Страшка загроза з півночи, завзята боротьба, яку наш і їх нарід мають видержати проти російського большевизму, кажуть нам надіятися, що наші переговори швидко доведуть до щасливого висліду. Я довожу до Вашої відомости, що на основі рішень мого правительства, згідно з предложеннєм Мирової Конференції, переговори для українсько-польського перемиря мають вестися тільки в Парижі. Отже через недостачу правильних зносин з українським правительством неможливо мати всі потрібні документи й відомости про теперішнє воєнне положеннє. Тому Українська Делєґація в Парижі просила вже українське правительство вислати окрему комісію, якої членів, на основі наших останніх відомостий, дожидаємо з дня на день в Парижі. Сміємо вірити, що наш спір в Поляками буде швидко полагоджений згідно з інтересами наших народів і на основі принціпів, які святочно проголосили держави антанти.“
Бота: Що розумієте під „браннєм участи в комісії“? Чи хочете сказати, що будете вислухані комісією?
Сидоренко і Шульгин поясняють, що бути вислуханим комісією, се вже значить брати участь в комісії.
Бота: Чи всі українські війска слухають приказів правительства? Чи сі війска піддадуться під умови підписаного перемиря?
Шульгин: Приймаючи рішення комісії і підписуючи перемирє, ми заявляємо, що війска однодушно сього послухають. Українські війска в Галичині є в цілости зложені з відділів вірних і відданих правительству.
Бота: Ваша відповідь каже допускати, що на Україні є також неправильні війска?
Шульгин: Україна веде війну не тільки з Польщею. Ся війна на щастє, здається, наближається до кінця. Одначе инша війна, завзята війна проти російських большевиків тягнеться далі, і в околицях, занятих большевиками, були селянські повстання. Банди сих селян приходять з допомогою правильним війскам Республики. Одначе ще раз кажу — в Галичині істнують тільки війска правильні і здисципліновані.
Бота: Чи в українській армії є німецькі офіцири?Шульгин: В українській армії, яка бореться проти большевиків, є тільки українські офіцири. В українській армії в Галичині побіч офіцирів чисто українських, які є в більшости, знаходяться офіцири, які служили в австрійській армії; не є виключене, що де-які з них походять з німецької Австрії. Їх принято тільки тому, що офіцирські кадри не були відповідно заповнені. Наша делєґація кілька разів просила держави антанти, особливо Францію, дати нам офіцирів-інструкторів, яких прибуття в нас нетерпеливо дожидають і які уможливили би усуненнє неукраїнських елєментів з нашої армії. Додаю, що неможливо, щоб українська армія заключала в собі німецькі елемєнти, бо Німці, допустившися злочинів на Україні, заслужили собі на загальну ненависть нашого населення.
Ґен. Дільон, француський член комісії, каже, що зрозумів се так, що в українській армії в Галичині знаходяться офіцири Австрійці і Німці.
Шульгин поясняє. що Австрія складається з ріжних народів, також і з Німців, отже він говорив про офіцирів Австрійців німецької народности. Ще раз заявляю — каже він — що в українській армії нема німецьких офіцирів. П. Сидоренко і я ніколи про се не чули. Коли хочеться почути більш катеґоричні відомости, треба підождати аж з Галичини прибуде окрема делєґація.
Бота: Чи перед 11. падолиста[4] істнували вже теперішні кадри офіцирів в українській армії?
Шульгин: Перед перемирєм Східна Галичина не творила части Української Республики. Ся остання мала вже армію, якої офіцирами були або Українці або Росіяни. Галичина творила часть Австрії і не мала своєї окремої армії. Аж після розпаду Австро-Угорщини Галичина проголосила свою самостійність під назвою Західно-Української Республики, яка 3. січня 1919. злучилася з Великою Україною. Українська армія Галичини утворилася після проголошення Республики, отже аж після перемиря з 11. падолиста. Аж тоді принято услуги офіцирів давної Австрії, які були без заняття. Я ще раз повторяю, що Українська Республика добивалася прислання офіцирів француських і союзних. Голова Директорії Петлюра, який є відомим антантофілом, більше ніж коли бажає собі, щоб на Україну вислано союзних інструкторів.
Бота дякує українським представникам за вияснення і закінчує засіданнє.
2. Засіданнє комісії 8. мая. Голова Делєґації УНР Сидоренко представляє голові комісії Боті делєґацію Державного Секретаріяту Західної Области УНР: Голову делєґації д-ра Михайла Лозинського, товариша державного секретаря закордонних справ, члена делєґації полковника Дмитра Віговського і секретаря делєґації Кульчицького, додаючи, що Кульчицький буде виступати як перекладач для француської мови, а Іван Петрушевич як перекладач для анґлійської мови.Коли всі заняли місця, Бота просить Сидоренка вияснити характер делєґації. Сидоренко поясняє, що се є спеціяльна делєґація Державного Секретаріяту Західної Области УНР для польсько-українського перемиря; він як голова Делєґації УНР прийшов її представити.
Бота висловляє бажаннє, щоб Сидоренко був присутний на засіданню.
Після сього приступлено до нарад. На загальні і політичні питання давав пояснення Лозинський, на війскові питання Вітовський.
Бота: Які ставите умови перемиря?
Лозинський Першою умовою вважаємо завішеннє оружя; другою — визначеннє демаркаційної лінії між Українцями й Поляками.
Бота: Що розумієте під демаркаційною лінією?
Вітовський: Найдалі висунену проти неприятеля лінію, по-за якою розтягалася би власть українських цивільних і військових властий.
Бота: Прошу не давати загальних відповідий, тільки докладно означені.
Вітовський: Під демаркаційною лінією розуміємо тимчасову границю між українською і польською державною територією. Сю границю повинна творити лінія ріки Сяну з продовженнєм на північ. Докладно означимо се на карті.
Бота: Чи ваше правительство має на стільки сили й авторітету, щоби підписане Вами перемирє додержати? В вас є війско правильне і неправильне, — отже чи се війско послухає заряджень правительства?
Вітовський: У нас війска неправильного нема, є тільки правильна армія, утворена на основі загальної мобілізації в віці 18–35 літ і зорґанізована як кожда правильна армія з офіцирами і підофіцирами. Ся армія є вповні здисциплінована, так що правительство може нею розпоряджати кождої хвилі проти кождого і вповні за неї ручить.
Лозинський: До сих слів мого військового товариша маю честь як член Державного Секретаріяту додати, що Державний Секретаріят користується в нашій державі повним авторітетом і підписане перемирє зможе додержати.
Бота: Чи думаєте, що польське правительство має стільки авторітету, щоб заключене перемиря додержати?
Вітовський: Чи польське правительство має відповідний авторітет, сього не знаємо і про се не можемо говорити. Инша річ, чи в нього буде добра воля, щоб заключене перемирє хотіти додержати. Доси маємо докази, що тої доброї волі в нього не було. Депеша Найвисшої Ради з 19. марта відносилася однаково до Українців і Поляків. Українці зараз заявили волю заключити завішеннє оружя, та Поляки доси сього не зробили.
Бота: Яка була причина зірвання перемиря?
Лозинський: Щоб відповісти на се питаннє, треба представити наші змагання до перемиря від хвилі одержання депеші Найвисшої Ради.
Бота: Перше перемирє заключено 24. лютого. Чому се перемирє зірвано?Лозинський: 24. лютого на домаганнє комісії Бертелємі заключено завішеннє оружя з правом виповідження на 22 години, в тій ціли, щоби вести переговори в справі перемиря. Сі переговори почалися 25. лютого у Львові. 28. лютого комісія Бертелємі предложила обом сторонам проєкт перемиря, на який вони мали дати відповідь до 5. марта. Сей проєкт означав демаркаційну лінію так, що віддавав Полякам не тільки ті части української землі разом зі Львовом, які вони були заняли оружною силою, але також значні простори, які українська армія держить в своїх руках, разом з нафтовим багацтвами в околицях Дрогобича. З сих причин Державний Секретаріят не міг приняти тої лінії, про що повідомив Найвисшу Раду, заявляючи рівночасно, що бажає перемиря і просять о справедливе рішеннє. Рівночасно наша начальна команда з військових причин виповіла завішеннє оружя. Коли Державний Секретаріят одержав депешу Найвисшої Ради з 19. марта, уважав се заповідю справедливого рішення і зарядив предложити Полякам завішеннє оружя. Одначе Поляки на се не згодилися.
Бота: Але чому зірвано перемирє з 24. лютого?
Вітовський: Причини були такі: В умовах завішення оружя був дозвіл довозу поживи до Львова. Користаючи з сього, Поляки довозили муніцію. Далі Поляки використовували завішеннє оружя для переґрупування своїх війск і скріплення свого фронту. В кінці треба ствердити, що завішеннє оружя не було зірване, тільки формально виповіджене.
Бота: Чи можете на се предложити докази?
Вітовський: Тут доказових документів не маємо. Але має їх наша начальна команда і вони наведені в письмі, яке вона вислала до комісії Бертелємі, виповідаючи завішеннє оружя.
Бота: Чи тепер ведуться бої?
Лозинський: Так, — але сю справу треба ширше пояснити.
Бота: Ми хочемо знати тільки сам факт: чи бої ведуться чи ні?
Вітовський: Так.
Бота: Чи ваше правительство здає собі справу з відповідальности за дальше веденнє війни па випадок, коли-б Поляки згодилися віддати справу на рішеннє Мирової Конференції, а Ваше правительство проти волі конференції далі вело війну?
Лозинський: Ми вповні свідомі сеї відповідальности і тому прибули сюди, щоб заявити нашу згоду на рішеннє Мирової Конференції.
Бота: Які маєте докази, що армія Галлєра йде проти вас?
Вітовський: 26. цвітня виїхав зі Львова український діяч д-р Баран, який між Перемишлем і Львовом зустрів кільканайцять транспортів армії Галлєра. Сам Галлєр виголосив у Львові 30. цвітня промову, в якій між ин. сказав: „Як шахи прилетіли ми з чужини сюди, щоб у сім місті звити гніздо, з якого полинемо далі на схід, щоби здобути для нашої вітчини такі границі, які їй мусять бути признані.“
Бота: Які маєте докази, що се була як-раз армія Галлєра?Вітовський: Д-р Баран чув, що офіцири тих транспортів розмовляли що французьки. В розмові з ними і з мужвою довідався, що се є транспорти армії Галлєра, яка їде „зробити Українцям другі Горлиці“, — натяк на австро-німецьку офензиву проти Росії.
Ґен. Дільон: Як д-р Баран міг свобідно порушатися?
Вітовський: Д-р Баран є цивільним чоловіком. В останніх часах Поляки переводили у Львові масові арештування української інтеліґенції. Д-р Баран, який перед тим укривався у Львові, щоб уникнути арештовання, виїхав на чужий паспорт зі Львова.
Бота: Зваживши, що перемирє в нічім не пересуджує справи границь, які установить Мирова Конференція, звертаюся до Вас з питаннєм, яка є найдалі на схід висунена лінія, на основі якої Ви могли би згодитися на перемирє?
Лозинський і Вітовський порозуміваються між собою, після чого Вітовський заявляє: Лінія нашого фронту в дні 20. марта, себ-то в дні одержання депеші Найвисшої Ради, з включеннєм коридора між Перемишлем і Львовом і самого Львова до нашої области. Коли-б се останнє було неможливе, домагаємося невтралізації Львова під охороною антанти. Для українського населення, яке остало би по тім боці демаркаційної лінії під польською адміністрацією, домагаємося забезпечення прав під охороною антанти.
Бота: (на внесеннє американського війскового делєґата): Поляки закидають Вам, що Ви їх атакуєте, а вони постійно знаходяться тільки в дефензиві.
Вітовський: Хоч мені як війсковому прикро до сього признатися, одначе мушу заявити, що ми від хвилі одержання депеші Найвисшої Ради з 19. марта не робили ніяких офензивних кроків проти Поляків, а знаходимося виключно в дефензиві. За те всі наші резерви кинули ми проти большевиків під Проскуровом і Підволочисками.
Бота: Які ще бажання маєте?
Лозинський: Ми бажаємо: 1) негайного припинення боїв, 2) установлення демаркаційної лінії що найменше на основі стану фронту з 20. марта з висше поданими поправками, 3) таких умов перемиря, які уможливили би істнуваннє й розвиток нашої держави до часу дефінітивного полагодження справи границь, 4) в кінці ми просили би, щоб комісія приняла від нас устне або письменне представленнє цілости нашої справи, в тій ціли, щоб мала потрібні дані для рішення справи перемиря.
Бота: Меморіял про вашу справу, як взагалі всякі документи, Ви маєте право предложити. Одначе звертаю Вашу увагу, що задачею сеї комісії є тільки довести до війскового перемиря. Аж після заключення перемиря прийде черга на рішеннє дальших питань. Найвисша Рада стоїть на тім, що доки не буде заключене перемирє, вона не приступить до рішення польсько-українського питання.
Лозинський: Справа перемиря знаходиться в руках комісії, бо ми від хвилі одержання депеші Найвисшої Ради з 19. марта є все готові заключити перемирє.
На сім засіданнє скінчилося.Предложеннє меморіялу, про який була мова на засіданню, зажадав секретар комісії ще того самого дня. Предложений меморіял містив коротке представленнє українських прав до Східної Галичини, утворення Західної Области УНР і польсько-української війни.
3. Засіданнє комісії 12. мая. В запрошенню на се засіданнє було зазначено, що нас запрошують на цього в ціли приняття проєкту договору про перемирє.
В ждальні ми вже застали польських делєґатів Дмовського і ґен. Розвадовського, яких покликано на засіданнє перших. Через пів години вони вийшли і покликано нас.
Ми явилися в такім самім складі, як попереднього разу, тільки замість Сидоренка був Панейко.
Засіданнє розпочав Бота промовою, в якій сказав, що вручає нам проєкт перемиря з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий сам проєкт одержали Поляки; додаткова клявзуля в справі німецьких офіцирів знаходиться тільки в проєкті для Українців. Нашу відповідь на проєкт маємо дати до 10. години рано слідуючого дня. Опісля в 2. годині по пол. того ж дня буде засіданнє комісії, на якім маємо явитися для устних пояснень.
По скінченню промови передав Бота проєкт в руки Лозинського.
Лозинський: В імени української делєґації маю честь приняти проєкт і заявити, що відповідь на нього дамо в означенім часі.
На сім засіданнє скінчилося.
4. Проєкт перемиря. Текст проєкту перемиря в дословнім перекладі звучить:
між силами польськими й силами українськими
Арт. 1. Негайно будуть дані інструкції для спинення всякої війскової акції між силами польськими й силами українськими, почавши дня … 6. год. рано.
Арт. 2. Військовою демаркаційною лінією, яка ділитиме узброєні польські й українські сили підчас перемиря, буде лінія означена в додатку А і зазначена на долученій карті.
Арт. 3. Протягом 5 днів після спинення ворожих кроків всі польські відділи на схід від висше зазначеної лінії будуть взяті на захід від тої лінії, а всі українські відділи на захід від тої лінії будуть взяті на схід від тої лінії.
Арт. 4. Число відділів польських і відділів українських, себ-то в Східній Галичині по обох сторонах демаркаційної лінії буде протягом 15 днів від спинення ворожих кроків зведене на 20.000 людий. Комісія перемиря, передвиджена в арт. 5., матиме рішати, чи опісля буде можливо зменшити ті сили. Привіз воєнної муніції до Східної Галичини підчас перемиря буде обмежений до скількости, дозволеної Комісією перемиря.
Арт. 5. Міжсоюзна Комісія перемиря, зложена з представників посередничаючих держав, буде дбати про виконаннє умов сього перемиря. Ся комісія зможе передавати підкомісіям управильненнє особливих або окремих справ.
Комісія перемиря матиме обовязок установити дефінітивно становища відділів обох сторін таким способом:
- а) щоб усунути всякі тертя між Поляками й Українцями,
- б) щоб запевнити збереженнє порядку в цілій области.
Арт. 6. Всі воєнні полонені польські й українські, які знаходяться в руках обох сторін, будуть випущені на основі умови, яка має бути заключена в 7 днів після спинення ворожих кроків.
Арт. 7. Будуть негайно випущені на волю всі особи Поляки й Українці арештовані або інтерновані українськими і польськими властями від 11. падолиста 1918. з політичних причин.
Так само не будуть роблені ніякі перешкоди їх поворотови до їх первісного місця осідку ані уживанню повних прав і свободи сими особами, як також особами приналежними до держав союзних і принятих до союза, навіть хоч вони брали участь у війні.
Всі сконфісковані посілости, приналежні особам на областях підданих під окупацію польських і українських сил, будуть віддані їх правним власникам, а коли-б се було неможливо, буде заплачена індемнізація.
Арт. 8. Ніхто не буде переслідуваний і непокоєний що-до своїх прав або своєї свободи з приводу своєї народности або участи в війні.
Арт. 9. На території, підданій під окупацію польських і українських сил згідно з арт. 2., обі сторони будуть точно придержуватися принціпів установлених в правилах доданих до конвенції з 1907. про війну на суші (Гаґська конвенція) і особлива увага буде звернена на бажання населення иншої народности ніж окупуюча сила. Місцеві власти, які представляють більшість населення більшости інтересованих округів, заслугуватимуть на як найбільші полекші.
Арт. 10. Половина продукції нафтових теренів буде віддавана щомісяця залізницею польським властям за заплату готівкою або в натурі. Ціна буде установлена комісією перемиря на основі коштів продукції з дочисленнєм коштів експльоатації і транспорту.
Арт. 11. Всі трансакції що-до дібр, прав і інтересів, приналежних громадянам держав, ворожих державам союзним і принятим до союза, на територіях, підданих під контролю обох сторін, є на час сього перемиря заборонені і будуть уважатися неважними і неістнуючими. Одначе се зарядженнє не перешкоджає трансакціям, потрібним для експльоатації тих дібр.
Арт. 12. Підчас сього перемиря не будуть давані концесії на права експльоатації на нафтових теренах приналежних до публичних домен положених на території обох сторін.
Арт. 13. Постанови сього перемиря не будуть ніяким чином уважатися рішаючими про дефінітивний статут території Східної Галичини, який у відповіднім часі буде управильнений союзними і принятими до союза державами в договорах і конвенціях, які мають заключити сі держави в пізнійшім часі. Се перемирє скінчиться, коли дефінітивний статут буде таким чином установлений.“
„Зобовязаннє заключене українськими представниками як додаток до договору перемиря заключеного між силами польськими і силами українськими.
Підписуючи договір перемиря з нинішньої дати, підписаний є уповажнений приняти зобовязаннє в імени українських властий, які фактично держать тепер владу в Східній Галичині, що ті власти пороблять усі зарядження, щоб українські сили, які будуть стояти в Східній Галичині, не мали ніякого офіцира, який належав до армії німецької або австро-угорської або належить до армії німецької, австрійської або угорської, з виїмком офіцирів уроджених в Галичині.“
5. Заява Делєґації УНР. Вручений нам проєкт перемиря був з територіяльного і господарського погляду значно кориснійший для нас ніж проєкт комісії Бертелємі, бо лишав нам Дрогобицький повіт з бориславською нафтою.
Зате з війскового погляду був він менше корисний, бо обмежував нашу армію в Галичині до 20.000. Правда, се обмеженнє накладав він і на Поляків у їх части Східної Галичини. Та поминувши те, що та їх часть була значно менша від нашої, отже формальна рівноправність обох сторін була в дійсности покривдженнєм для нас, — Польща кождої хвилі, як би захотіла на нас напасти, могла спровадити війско з цілої Польщі. Натомість ми не могли сподіватися такої самої помочи з-за Збруча, бо війско Директорії знаходилося в що-раз важчій боротьбі з Совітською Росією.
На нараді, в якій взяли участь: Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашівський і Кульчицький, ми рішили проєкт приняти.
В нашій заяві на проєкт рішили ми домагатися цілого ряду змін в нашу користь, одначе приняти проект рішили ми й тоді, як би комісія на сі зміни не згодилася.
Таке становище диктувала нам оцінка нашого війскового й міжнароднього положення.
Редакцію нашої заяви поручено Томашівському.
Наша заява звучала:
про проєкт договору перемиря між силами польськими й силами українськими, який має бути заключений за посередництвом Злучених Держав Америки, Бритійської Імперії, Франції й Італії, предложений українським делеґатам 12. мая 1919.
Проєкт договору перемиря, вручений нам, делєґатам Західної України (українська територія бувшої Австро-Угорщини), накладає на Українців великі жертви. Він не тільки жертвує принціп самовизначення народів у користь Поляків, але примушує Українців уступити часть земель, які від початку українсько-польського конфлікту остають під властю українського правительства і його армії. Сей проєкт віддає Полякам взагалі 18000 квадратових метрів землі, якої населеннє (2.000.000 на основі спису з 1910.) є в безмірній більшости українське. Не числячи Жидів, які дали безперечний доказ своєї волі, що не хотять бути громадянами польської держави через погроми, які на них упали, і заманіфестували своє бажаннє входити в склад української держави, — українське населеннє творить на основі рідної мови 70% населення цілої території, при чім є воно населеннєм споконвіку осілим і працюючим. Навпаки Поляки творять елємент захожий, движимий і бюрократичний, сконцентрований передовсім у Львові (де процент Поляків є найбільше 50%). Перевага сього польського населення аж до падолиста 1918. опиралася виключно на тайних договорах з років 1865. і 1867. між польською аристократією і династією Габсбурґів, з яких вийшов німецько-мадярсько-польський тріялізм в цілій монархії і польський абсолютизм в українській Галичині. Тому українське населеннє так радо повитало упадок австро-угорського цісарства, що дало йому змогу визволитися з польської бюрократичної неволі.
В імя принціпу самовизначення народів Українці утворили національну державу під назвою Західно-Української Республики, оперту на демократичних принціпах, які не мають нічого спільного з соціяльними утопіями. Вони запоручили свободу особи й маєтку, дали автономію всіх національним меншостям, утворили волею народу правительство (Державний Секретаріят), сформували національну армію.
Недостача офіцирів примусила штаб приняти до армії в незначній скількости офіцирів не-Українців: Чехів, Хорватів, Румунів, громадян давної Австрії, як також де-яких Австрійців німецької мови. Сі офіцири всі належали до давних галицьких полків, рекрутованих на українській території. При сій нагоді заявляємо категорично, що ніякий німецький офіцир не вступив до нашої армії.
Ся армія, числом 100.000 людий, від початку ворожих кроків мусіла ставити чоло неприятелям на двох фронтах:
1. на фронті західнім проти Поляків, які, хотячи закріпити на українській землі своє пануваннє, дане їм австрійським правительством, рішили за всяку ціну знищити українську суверенність. В сій ціли почали вони 9. падолиста орґанізовану боротьбу, не без участи офіцирів давної австрійської армії, не-Поляків;
2. на фронті східнім проти большевиків, які великими силами напали на територію Української Республики, проголошеної на українських землях давної російської імперії, і таким чином заставили Державний Секретаріят Західно-Української Республики дати поміч правительству Східно-Української Республики, з якою галицька Україна утворила федеративний союз.
Скріпляючи постійно протибольшевицький фронт, від границь Румунії до припятських болот, правительство Західно-Української Республики сповняє часть тої історичної місії, яку накладає йому історія його країни. Коли Українці під давним царським абсолютистичним режімом були позбавлені умов, які їх підготовили би до соціяльного й політичного життя, їх брати з Галичини й Буковини, дякуючи їх праці в австрійських конституційних установах, мали, почавши від половини 19. віку, де-яку змогу витворити в масах цілу суму соціяльного досвіду й духа ініціятиви, — прикмети такі необхідні для життя незалежної держави. Тому Західна Україна і її правительство, так само як провідні ґрупи Західної України вірять, що їх найважнійша ціль, яка лежить навіть в інтересі европейської культури, бути Пємонтом цілої України, даючи їй сили війскові і цивільні.
Тільки сі внутрішні творчі сили можуть осягнути пацифікацію й орґанізацію визволеної України. В змаганню до сеї ціли першою задачею є боротьба проти імперіялістичного большевизму, проти свого символа громадянської і політичної недосвідности.
Коли ся задача ще несповнена як слід, коли часть української землі піддана большевицьким розбоям, коли українська армія не могла їх викинути з своєї землі і покласти основи правного стану, то се тому, що ся армія мусить боронити свою територію проти польської інвазії. Таким чином Поляки в дійсности працюють разом з червоною армією, щоби знищити сей український Пємонт, коли Українці перешкодили злуці большевиків російських з мадярськими, що спричинило упадок останніх.
Доказом, що українське правительство не має імперіялістичних змагань та що воно веде війну проти Поляків тільки під примусом, є те, що воно обмежилося дипльоматичним протестом проти частинної окупації української Буковини Румунами і території угорської України Чехо-Словаками, вірячи, що Мирова Конференція управильнить сі ріжниці в дусі національної слушности.Так само, щоб дати доказ нашого поміркування і нашого довіря до союзних держав, заявляємо в імени нашого правительства, що в принціпі приймаємо предложений нам проєкт, одначе думаємо, що не тільки в нашім, але в загальнім інтересі є конечне поробити в де-яких артикулах проєкту слідуючі зміни, які постараємося представити таким способом:
Арт. 1. Принятий без застережень.
Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:
1. На півночи лінія повинна починатися від Дніпра, йти здовж Припяти до Пинська, горі бігом ріки Лини, здовж каналу Дніпро-Буг, з рікою Мухавцем до Берестя, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком — і т. д.
2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні границі повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія) і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок коло стації Ставчани, далі адміністраційною границею між повітами Городок і Львів, Городок і Рудка, Мостиска і Самбір, Перемишль і Старий Самбір, Добромиль і Старий Самбір, Ліско і Старий Самбір, Ліско і Турка до давної угорської границі (див. лінію означену на карті).
Мотиви:
До 1. Коли-б демаркаційна лінія кінчилася над Бугом на давній австро-російській границі, Західно-Українська Республика, яка обнимає тільки території давної Австрії, знайшлася би в прикрім стратеґічнім положенню в хвилі, коли-б польська армія появилася з півночи або зі сходу.
До 2. — а) Зміна, яку ми предкладаемо в сій точці, ліпше відповідає теперішньому війсковому положенню. При тім наша лінія дає навіть великі користи Полякам в порівнанню з положеннєм в хвилі зазиву Найвисшої Ради з 19. марта. — б) Одначе найповажнійша причина сеї зміни полягає в тім, що, передвиджуючи перемирє на довгий час, ми Українці були-б тільки одною вузкою залізничою лінією Стрий-Лавочне-Мункач[5] злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією й Австрією, з більшістю яких наше правительство позаключувало вже торговельні договори. Було би се важко для господарського життя України в хвилі, коли Поляки для звязку з висше названими державами мали би шість залізничих ліній, з того дві подвійні. Отже не видається надмірним, коли ми домагаємося для себе лінії Самбір—Сінки.
Арт. 3. Що-до реченця усунення українських війск по-за демаркаційну лінію, який практично буде відноситися тільки до Українців, предкладаємо продовжити його де-що з огляду на невигідну для нас залізничу сіть і на злий стан нашого парку вагонів і льокомотив, тим більше, що арт. 6. накладає вже на нашу залізничу адміністрацію дуже важкі обовязки.
Арт. 4. Найвисша скількість українського війска, приписана сим артикулом, видається нам некорисною з сих причин:
1. Під українською адміністрацією остане більше ніж вдвоє стільки території й населення як під польською, отже відношеннє обох територій вимагало би для українського контінгенту два рази стільки, скільки предкладає проект.
2. Як уже зазначено на вступі, наш перший національний обовязок полягає в орґанізації наших сил проти завойовників Східної Україні большевиків. Ся орґанізація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республики, себ-то в Східній Галичині. Коли контінгент не перевисшить числа 20.000, яке ледви вистане для вдержання порядку в нутрі краю, таке підготовленнє буде зовсім неможливе. А рівночасно Поляки матимуть усяку змогу орґанізувати й держати своє війско в Західній Галичині, в бувшій російській Польщі, в Познанщині і т. д.
3. Тому ми предкладаємо змінити арт. 4. в тім дусі, щоб на схід від демаркаційної лінії утворити полосу менше більше рівну тій части Східної Галичини, яка положена на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі Українці не могли б держати більшого війскового контингенту ніж цифра, означена для Поляків у Східній Галичині (в сім випадку числу 20.000 занадто велике).
На схід по-за сею полосою повинно бути дозволено Українцям орґанізувати свої сили проти большевиків.
Арт. 5. Принятий без застережень.
Арт. 6. Див. арт. 3.
Арт. 7 і 8. Приняті без застережень.
Арт. 9. Було би справедливо, щоб часть Східної Галичини, занята Поляками, мала окрему юрисдикцію військову і адміністраційну, так само, як територія, занята нашою армією.
Арт. 10. Тому, що нафтова продукція творить майже одинокий предмет вивозу для Східної Галичини, з другого ж боку Поляки мають багаті нафтові поклади в Західній Галичині, вповні достаточні для заспокоєння всіх їх потреб, думаємо, що часть нафти для Польщі повинна бути обмежена її внутрішніми потребами, а не стати предметом вивозу. Тому предкладаємо обмежити часть, призначену для Польщі, на одну третину цілої продукції.
Арт. 11. Тому, що перемирє може тягнутися довгий час, предкладаємо доповнити сей артикул в тім дусі, щоби поставлена там заборона не обовязувала довше ніж обовязуватимуть подібні заборони в державах союзних і принятих до союза.
Арт. 12 і 13. Приняті без застережень.
Додаткове зобовязаннє предкладаємо змінити в тім дусі, щоб усунути тільки офіцирів німецької мови, які не є з Галичини й Буковини, а саме в міру того, як вони будуть заступлені офіцирами союзними або невтральними.
На випадок, коли будуть потрібні докладнійші пояснення, ми готові дати устний виклад що-до предложених нами змін.
Париж, 12. мая 1919.
Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делєґат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делєґат.6. Засіданнє комісії 13. мая. Українська делєґація приймає проєкт перемиря. На се засіданнє українська делєґація явилася в тій самім складі, що попереднього дня. В хвилі нашого приходу комісія відбувала вже конференцію з польськими делєґатами. Після їх виходу розпочалася конференція з нами, яку отворив президент комісії Бота.
Бота: Комісія приняла до відомости Вашу заяву і повідомляє Вас, що Ваші бажання що-до продовження часу евакуації і що-до війскової справи візьме під розвагу. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо се рішеннє Комісія приняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова що-до нафти. Прошу заявити, чи Ви готові на сих основах заключити перемирє.
Лозинський: Заки зложимо відповідну заяву, хотіти б ми знати, як ставиться комісія до наших бажань 1) в справі числа нашого війска, 2) в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.
Бота: Справу війска комісія візьме під розвагу. Що-до продовження демаркаційної лінії по-за Галичину комісія не є компетентна. Ся справа належить до Найвисшої Ради.
Вітовський: Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії по-за границі Галичини тому, що наш фронт, звернений одною стороною проти Поляків, другою проти большевиків, тягнеться аж по Сарни. Коли отже перемирє відноситиметься тільки до Галичини, Поляки по-за границями Галичини готові посунутися на схід і зайти нас ззаду.Бота: Продовженнє демаркаційної лінії по-за Галичину не підлягає — як сказано — нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемирє, то обі сторони тим самим обовязуються ніде не воювати проти себе. Справу фронту по-за Галичиною комісія розгляне і постарається про відповідні зарядження.
Лозинський: В імени Української Делєґації маю честь заявити, що ми предложений нам проєкт перемиря принципіяльно приймаємо. При сім просимо взяти під розвагу і порішити по думці наших бажань отсі справи: 1) справу числа нашого війска, 2) справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини, 3) справу невтралізації залізничого шляху Самбір—Сінки, до якого ми мали б доступ зі Стрия. Сю останню справу підносимо тому: Ми домагалися пересунення демаркаційної лінії так, щоби шлях Самбір—Сінки був у наших руках. Сей шлях важний для нас для звязку з Чехо-Словаччиною і взагалі з заходом. Коли ж демаркаційна лінія має остати незмінена, то нам остає тілько шлях Стрий—Лавочне. Щоб не бути обмеженим тільки до сього одного шляху, домагаємося невтралізації шляху Самбір—Сінки.
Бота: В імени комісії дякую Вам за згоду на перемирє. Ваші бажання Комісія візьме під розвагу. Про час, коли маєте явитися підписати перемирє, будете повідомлені. Прошу тоді принести папери, які Вас уповажняють до підписання.
На сім засіданнє скінчилося.
Через відкиненнє проєкту перемиря Поляками було се останнє засіданнє Комісії, на якім ми були.
Комісія передала справу Найвисшій Раді і на сім її мандат скінчився.
На закінченнє хочу присвятити кілька слів особі президента Комісії, ґен. Боти, який, виїхавши після підписання Версайського договору до дому, швидко (в серпні 1919.) помер.
Дивлячися, як Бота і Вітовський сидять проти себе, прийшло мені на думку, що перед 20 роками Бота був у такім положенню, в якім тепер Вітовський: тоді він обороняв рідний край перед бритійським імперіялізмом. І не був тоді багато старший від Вітовського, якого де-хто в нас уважав занадто молодим і замало поважним для сих переговорів.
Здавалося мені, що Бота, який зі своїм народом перейшов таку траґедію, яку ми тепер переходимо, не може поставитися неприхильно до нашої справи. Його поведеннє підчас парад робило корисне вражіннє. Се вражіннє потвердив до певної міри проект перемиря. Дякуючи нам за приняттє проєкту, він зазначив сим нашу примиримість. Може хотів сим перед членами Комісії вказати на ріжницю між нашим становищем і становищем Поляків. Вражіннє прихильности робить також його лист до мене, який подаю далі.
Та, задається, більшим доказом прихильности Боти до нашої справи, ніж сі вражіння, треба вважати напади польської преси на нього за його становище як президента Комісії. Польська преса, дякуючи французько-польській приязни, мусіла мати добрі інформації.
В кінці вражіннє прихильности Боти до нашої справи потверджує те, що він взагалі дуже мало одушевлявся ділом Мирової Конференції. Про се розказує п-ні Асквіт в своїх недавно виданих записках. Бота, вертаючи до дому, гостив у Лондоні в домі бувшого анґлійського премєра Асквіта. П-ні Асквіт пише, що Бота був прибитий, уважав мировий договір злим і жорстоким і передавав свої вражіння з акту підписання договору в Версайській палаті отсими словами:
„Я сказав до Смутса[6], який сидів коло мене: Я є найгірший бесідник в сій салі, але при сій нагоді міг би я виголосити добру промову. Коли-б я був Ранцав[7] і стояв би перед тими грамотами, я сказав би моїм ворогам в очи: ‚Війна скінчилася. Ви виграли, ми програли. Ви дістали наші кораблі. Ви дістали наші гармати. Але мій нарід голодує… Я не дивлюся на сі грамоти, я їх підписую.‘ — Се мало би таке вражіннє, що ми цілі роки мусіли би почуватися винними за умови, які ми подиктували, і се було би зворушило серце кождої матери в Европі.“
——————
- ↑ Див. публікацію „Notes…“
- ↑ В першім випуску публікації „Notes…“ ся нота подана з датою 18. цвітня, в другім випуску — з датою 23. цвітня 1919.
- ↑ Панейко був як-раз тоді виїхав до Швайцарії.
Іван Петрушевич був присланий Українцями з Канади для участи в праці Делєґації.
- ↑ Себ-то перед перемирєм між Німеччиною й антантою.
- ↑ Лінія Станиславів—Ясінь—Сигот позбавлена всякого торговельного інтересу, при тім вона веде на територію заняту Румунією, до якої ми маємо вигіднійші шляхи через Буковину.
- ↑ Другий делєґат південно-африканської республики.
- ↑ Президент німецької мирової делєґації.