Галичина в рр. 1918–1920/XII

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
III. Часть.
На Мировій Конференції.
Розділ XII.
Делєґація Української Народньої Республики.

Перше всего кілька пояснень про саму Мирову Конференцію.

Коли вона збиралася, українське громадянство уявляло собі її як збір рівноправних делєґацій усіх тих дотеперішніх і нових держав, які заінтересовані в заключенню мира і впорядкуванню міжнародніх відносин. Тимчасом був се трибунал, зложений в першій мірі з делєґацій т. зв. „головних держав антанти“, себ-то Анґлії, Франції, Америки, Італії й Японії; далі з делєґацій цілого ряду менших держав, які або дійсно вели війну по стороні головних держав антанти, або формально прилучилися до них, не маючи нагоди вести війни; в кінці з делєґацій тих нових держав, які повстали наслідком побіди головних держав антанти та які антанта признала своїми союзниками (Чехо-Словаччина і Польща). В сім трибуналі побідних держав рішаючий голос мали тільки делєґації головних держав антанти; рівноправність делєґацій усіх инших держав була тільки формальна.

Другою ґрупою делєґацій на Мирову Конференцію були делєґації побіджених держав: Німеччини, Німецької Австрії, Угорщини, Болгарії і Туреччини. Сі делєґації були покликані до Парижа тільки на те, щоб одержати від трибуналу побідних держав мировий договір і підписати його. Вони були інтерновані в призначених на се поміщеннях місцевостий (німецька в Версаю, австрійська в Сен-Жермен і т. д.), від яких носять назву також заключені з ними мирові договори. Мирова Конференція не входила з ними в ніякі особисті зносини, не відбувала з ними засідань, не вела дискусії, тільки передавала їм на письмі свої предложення, на які вони письменно відповідали, — з малими і незначними виїмками без успіху. Одинокою особистою стрічею між сими делєґаціями і Мировою Конференцією був акт підписання мирового договору.

В кінці третю ґрупу делєґацій творили делєґації нових держав, які повстали на території російської держави. Сих держав не вважали головні держави антанти своїми ворогами, але не вважали їх також державами в розумінню міжнароднього права. Відповідно до сього делєґації сих держав уважала Мирова Конференція не дипльоматичними заступництвами держав в розумінню міжнароднього права, а політичними комітетами, що заступають інтереси територій і народів, яких державне положеннє не є вияснене. Сі делєґації містилися в приватних поміщеннях, які самі собі повинаймали, мали свободу рухів, але не мали привілеїв дипльоматичних заступництв. Їх зносини з Мировою Конференцією полягали на тім, що Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції приймав ноти, які вони присилали, й иноді присилав їм письменне потвердженнє про одержаннє тих нот. Конференції сих делєґацій з представниками держав антанти мали переважно неофіціяльний характер. Офіціяльні зносини Мирової Конференції з сими делєґаціями були виїмкові: сюди належать зносини з Делєґацією Української Народньої Республики в галицькій справі.

До сеї останньої ґрупи делєґацій належала також Делєґація Української Народньої Республики[1].

Ся Делєґація, утворена окремим законом Директорії, — наслідком паспортових трудностий, як також инших обставин (прим. занадто великого складу її) прибула до Парижа не вся зразу, а частями, і не в такім повнім складі, в якім була утворена.

Першим урядовим виступом Делєґації була нота з 10. лютого 1919., підписана президентом Делєґації Сидоренком, який найшвидше дістався до Парижа. Ся нота, даючи короткий історичний огляд українського державного життя[2], домагалася визнання Української Народньої Республики і допущення її делєґації на Мирову Конференцію[3].

Якби навіть Директорія була укріпила свою владу на цілій Україні, і тоді не можна було числити на те, що Мирова Конференція зразу визнає Українську Народню Республику, так, як визнала Чехо-Словаччину і Польщу. Бо в відношенню до території бувшої російської держави мали головні держави антанти плян відбудування російської держави в передреволюційних границях (за виїмком Польщі і може Фінляндії), а крім того на їх відношеннє до України впливав факт заключення берестейського мира між Україною й центральними державами. Маючи се на увазі, треба допускати, що Українській Народній Республиці прийшлося би довший час добиватися визнання Мировою Конференцією, потім якийсь час вдоволитися фактичним визнаннєм і аж опісля одержати повне міжнародньо-правне визнаннє.

Та в обставинах, де столиця Української Народньої Республики знаходилася в руках Совітської Росії, де Директорія з кождим днем тратила територію, акція для осягнення визнання, почата згаданою нотою, мала що-раз менші вигляди на успіх.

Не могучи підперти сеї акції вказаннєм на факт, що Україна є дійсно незалежною державою під владою Директорії, Українська Делєґація мусіла від ролі того, що домагається, що-раз більше переходити до ролі того, що просить. Свою акцію арґументувала вона передовсім тим, що тільки Україна може покласти тверду таму большевизмови, який загрожує Европі; треба тільки, щоб антанта допомогла Україні через визнаннє і потрібну матеріяльну допомогу (фінансову, технічну і т. п.) стати такою тамою. Таким чином національний характер наїзду Совітської Росії на Україну відсувано на дальше місце і висувано на перше місце соціяльно-культурний характер боротьби з большевизмом, як з соціяльно-культурною небезпекою для Европи.

Коли я, підчас моєї участи в працях Делєґації, звертав увагу на те, що таке ставленнє справи є невірне, що треба акцентувати передовсім національний характер боротьби України проти Совітської Росії як боротьби за національне визволеннє, ті члени Делєґації, що мали звязки в кругах Мирової Конференції, відповідали, що коли Мирова Конференція взагалі цікавиться нами, то тільки зі становища боротьби з большевизмом як соціяльно-культурною небезпекою для Европи, і тому треба висувати на перше місце власне сю сторону справи; коли ж ми будемо говорити тільки про наше національне визволеннє, то з нами й говорити не захотять. Я мусів поступитися, і тому також ті ноти, що висилалися в справі Галичини при моїй участи, достроювалися до загального тону акції Делєґації.

Зі становища відносин між Українською Народньою Республикою і Західною Областю УНР Делєґація формально була одноцільна. Висланий Державним Секретаріятом Західної Области УНР на Мирову Конференцію Державний Секретар закордонних справ д-р Василь Панейко був віцепрезидентом Делєґації; висланий на його домаганнє Державним Секретаріятом до Парижа д-р Степан Томашівський був радником Делєґації. Окрема Делєґація Державного Секретаріяту для полагодження спірних питань між Польщею й Західною Областю УНР, в першій мірі для польсько-українського перемиря[4], яка приїхала до Парижа 7. мая 1919., ввійшла так само в склад Делєґації[5].

Одначе ся формальна одноцільність не була висловом дійсних відносин. Приїхавши до Парижа, я застав між членами Делєґації, висланими Директорією, і делєґатами Державного Секретаріяту різкий внутрішній розлім. Для Панейка і Томашівського проголошеннє з'єдинення неначе не істнувало; вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава[6], яку тільки вони мають право заступати на Мировій Конференції і якої справу треба трактувати окремо від справи Української Народньої Республики. Формально вони зберігали одноцільність Делєґації, але в дійсности старалися свою діяльність у галицькій справі як найбільше держати в тайні від Делєґації, для чого устроїли своє окреме бюро, якого акти велися окремо від актів Делєґації.

З нашим приїздом сей розлім ще погіршився. Ми з Вітовським стояли на тім, що Делєґація повинна бути справді одноцільна, значить, всі наради й рішення Делєґації і її виступи перед Мировою Конференцією повинні бути ділом спільної праці цілої Делєґації. Тимчасова самостійність Західної Области УНР повинна знаходити вислів у внутрішнім процесі діяльности, а саме в тім, що в галицькій справі Делєґація повинна числитися з голосом делєґатів Державного Секретаріяту і не піти проти їх думки, — але не в тім, що Делєґації нема до галицької справи і до діяльности делєґатів Державного Секретаріяту ніякого діла. Зокрема виступи перед Мировою Конференцією в галицькій справі повинні робитися на основі рішень цілої Делєґації, щоб не виходило так, що делєґати Державного Секретаріяту роблять одно, а Делєґація друге, і від імени Делєґації, щоб галицька справа мала за собою авторітет цілої України.

Панейко і Томашівський були сьому нашому становищу противні і заманіфестували се тим, що від першої хвилі відсунули нас від усякої участи в їх діяльности, держачи її перед нами ще в більшій тайні ніж перед иншими членами Делєґації. Коли перед де-якими з них, зокрема перед Сидоренком, Панейко все-таки відкривав де-що з своєї діяльності, то нас уважав за неістнуючих, зазначуючи се з особливим натиском перед ними. Наслідком сього ми знали тільки те, що Панейко з конечности вважав за потрібне подати до відомості на засіданнях Делєґації[7]. Так само унеможливлювано нам зносини з галицьким правительством[8].

Оставалося або помиритися з тою тактикою Панейка або розпочати діяльність на свою руку. Не хотячи компромітувати справи тим, що ріжні групи Української Делєґації ведуть кожда свою окрему політику, ми з Вітовським рішили обмежитися до діяльности в розмірах можливих при зберіганню одноцільности Делєґації.

В сім відношенню Панейка й Томашівського до нас грала ролю також справа особистого престіжу. Панейко не бажав собі приїзду нових делєґатів Державного Секретаріяту з дипльоматичними повновластями, які робили їх рівнорядними з ним, а його тільки першим між рівними; сього не бажав він як з огляду на себе, так і з огляду на Томашівського, якому обіцяв, що Державний Секретаріят не вишле до Парижа нікого, хто урядовим становищем був би висший від Томашівського[9].

Одначе, стоячи на тім, що Делєґації нема ніякого діла до галицької справи, Панейко рівночасно зовсім не стояв на тім, що йому нема ніякого діла до справи України, тільки, користуючися авторітетом віцепрезидента Делєґації, розвивав живу діяльність в сім напрямі. В сій справі творив він з членами Делєґації Марголіном і Шульгином т. зв. федералістичну ґрупу, яка заступала в Делєґації отсю платформу:

Всі заходи Делєґації в справі визнання Української Народньої Республики розбиваються о опір антанти, — яка стоїть за відбудуваннє передреволюційної Росії, допускаючи тілька федеративний устрій у ній, — і нема надії, щоб се становище антанти змінилося. Тому треба звернути увагу антанти на те, що визнаннє Української Народньої Республики не пересуджує справи федеративної Росії, бо Установчі Збори Української Народньої Республики, порозумівшися з Установчими Зборами инших національних держав на території бувшої Росії, можуть заявитися за федерацію. Далі треба звернути увагу на те, що до федерації нема иншого шляху як тільки через визнаннє самостійних національних держав, які опісля можуть будувати федерацію з долу. Натомість накиненнє федерації з гори, по пляну Колчака чи Денікіна чи кого иншого, означає тільки дальший пролив крови і є засуджене на невдачу, а рівночасно скріпляє большевизм.

З такою плятформою треба звернутися рівночасно до російських протибольшевицьких ґруп і предложити їм, щоб вони, обєднавшися в національне заступництво російського народу, заключили з заступництвами національних держав у Парижі договір, по якому треба спільно домагатися від антанти визнання всіх національних держав, з тим, що про федерацію мають рішити ті національні держави на своїх установчих зборах. Парижські заступництва, які заключають сей договір, обовязуються кожде на своїх Установчих Зборах заступати ідею федерації.

Таку плятформу предложили Делєґації Марголін і Шульгин в другій половині мая 1919. Сидоренко і більшість Делєґації були їй противні, одначе згодилися на те, щоби в необовязуючих розмовах з кругами антанти і російськими ґрупами вияснити, на скільки така плятформа мала би вигляди на успіх.

На засіданню Делєґації 4. червня 1919. Марголін повідомив, що російські ґрупи до такої плятформи не прихиляються, тільки стоять на становищи скликання всеросійських Установчих Зборів, які одні мають право рішати про долю цілої території передреволюційної Росії.

Розмови, які велися ще опісля, не принесли ніякої зміни.

На тім самім становищи, що російські ґрупи, стояли також держави антанти. Телєґрама Найвисшої Ради до Колчака з 27. мая признавала його уряд центром для будування федеративної Росії. Француський міністр закордонних справ Пішон в промові в палаті послів 17. червня 1919. заявився від імени держав антанти за відбудуваннєм „єдиної, неділимої, федеративної Росії“.

В кінці Українська Делєґація почула з уст американського державного секретаря Лянсініґа, який 30. червня 1919. приняв Марголіна, Окуневського і Білика[10], що Мирова Конференція не згодиться на самостійність народів бувшої Росії, з виїмком Польщі й Фінляндії, та що Українці мають тільки одну дорогу: порозумітися з Колчаком.

Швидко після сього Марголін і Шульгин уступили з Делєґації. Як свідчить їх дальша діяльність від імени правительства Петлюри, вони покинули федералістичну плятформу.

Панейко, навязавши разом з Марголіном і Шульгином зносини з російськими протибольшевицькими ґрупами, не тільки не зірвав їх, але що-раз більше затісняв, про що свідчать його листи до Диктатора Петрушевича і віденського посла Західної Области УНР Сінганевича з жовтня 1919. і його роля в заложенню „Українського Національного Комітету“ в Парижи в грудні 1919[11].

Рівночасно з Делєґацією Панейко що-раз більше росходився.

В другій половині серпня, коли в проводі Делєґації наступила зміна[12], а з делєґатів Державного Секретаріяту тільки Панейко і Томашівський були присутні в Парижі[13], — Панейко, зовсім не повідомлюючи про се Делєґацію, подав на Мирову Конференцію заяву, що тільки він і Томашівський мають право заступати Галичину.

З сього часу між Панейком і Томашівським і Делєґацією запанував повний розрив.

Серед таких відносин Делєґація ніяких виступів перед Мировою Конференцією в галицькій справі не робила.

В кінці, після розриву між Диктатором Петрушевичем і Головним Отаманом Петлюрою, Панейко і Томашівський з урядовцями Олександром Кульчицьким і Антоном Петрушевичем формально виступили з Делєґації Української Народньої Республики і заложили самостійну Делєґацію Західно-Української Народньої Республики[14].

Про се виступленнє повідомив Панейко президента Делєґації УНР Тишкевича отсею заявою:

„Париж, 16. грудня 1919. 

Високоповажаний Пане Президент!

На основі уповажнення Шефа Західно-Української Республики з дня 10. с. м. маю честь в імени уповажнених Державним Секретаріятом членів Делєґації подати Вам до відомости отсю заяву:

Стоячи на становищи єдности всіх українських земель як найважнійшого політичного принціпу сучасної політики українського народу, і бачучи будучність Української нації тільки в орґанізації всіх позитивних культурних і соціяльних сил її, пятнуємо з обуреннєм факт віддання актом з дати: Варшава 2. грудня 1919. західно-українських земель у польську неволю правительством Директорії, яке своїми большевицькими наклонами і терором супроти творчих сил народу виявило повну політичну нездарність і шкідливість, — та наслідком сього виступаємо зі складу Обєднаної Делєґації.

Прошу Вас, Високоповажаний Пане Президент, приняти запевненнє глибокої до Вас пошани.

Д-р Василь Панейко.“ 

Швидко після сього перестала істнувати в дотеперішній формі й сама Делєґація Української Народньої Республики, в якій від призначення Тишкевича ніяк не могли наладитися відносини між новим президентом і членами. Сю справу правительство Петлюри полагодило так, що уповажнило Тишкевича перевести по своїй волі реорґанізацію Делєґації. Наслідком сього при кінці грудня 1919. всі члени Делєґації уступили і остав тільки Тишкевич з підчиненими собі урядовцями.


——————

  1. ↑ Дальші виводи про Делєґацію УНР не дають, очевидно, вичерпуючого образу ані дипльоматичної діяльности Делєґаціі ані її внутрішних відносин, а тільки те, що потрібне для зрозуміння галицької справи.
  2. ↑ Згадка про київську і галицьку державу і про козаччину і докладнійший опис подій від утворення Центральної Ради до в'їзду Директорії до Київа.
  3. ↑ Див згадану публікацію „Notes…“
  4. ↑ Див. ухвалу Державного Секретаріяту з 30. марта 1919.
  5. ↑ Вітовський і Лозинський на правах делєґатів, Кульчицький як урядовець.
  6. ↑ Побачивши на наших повновластях назву „Західна Область УНР“, Томашівський з гнівом сказав: Ми тут докладаємо всіх сил, щоби переконати Мирову Конференцію, що ми є окрема держава, а Ви тут приходите з тим ідіотизмом!“
  7. ↑ Через те низше буде мова тільки про діяльність Делєґації в галицькій справі, а з окремої діяльности Панейка і Томашівського буде згадане тільки те, що так чи инакше стало відоме.
  8. ↑ Томашівський, їдучи до Відня, оставив наше звідомленнє, передане йому для передачі урядови через галицьке посольство в Відні, навіть не сказавши нам, що він його не візьме. Тільки через який тиждень знайшов я його припадково між ріжними пакетами, які лежали в секретарській кімнаті Делєґації. Потім Томашівський, на запитаннє Вітовського, відповів, що зробив се по нараді з Панейком, бо вони боялися, що в нашім звідомленню може бути „щось компромітуюче“, а на француській границі можуть посилку отворити.
  9. ↑ З яким настроєм Панейко і Томашівський зустріли наш приїзд, видно з того, що зараз на першій нараді, яка була в день нашого приїзду в Сидоренка, Панейко привитав нас заявою, що наш приїзд, се для нього „удар ножем ззаду“.
  10. ↑ Д-р Теофіль Окуневський приїхав до Парижа 7. червня 1919. з інформаціями про Галичину і пробув тут до кінця червня, ведучи політичні розмови з російськими і чеськими політиками.

    Д-р Кирило Білик, висланий американським „Українським Народнім Комітетом“ для участи в працях Делєґації, виступав як перекладач анґлійської мови.
  11. ↑ Про се докладно в IV. і V. части.
  12. ↑ Сидоренка покликала Директорія до Камінця дати звідомленнє про діяльність Делєґації і на його місце прислала ґр. Михайла Тишкевича
  13. ↑ Вітовський виїхав з Парижа 7. липня 1919. Хотів як найшвидче дістатися до Камінця, щоби представити внутрішні відносини в Делєґації і домагатися змін. Вибрався туди літаком з Берліна і згинув 4. серпня наслідком упадку літака.

    Я виїхав з Парижа 12. серпня 1919. як представник Делєґації на конференцію представників українських закордонних місій в Карльсбаді і наслідком паспортових трудностий вернув до Парижа аж 7. падолиста 1919.
  14. ↑ Мене Диктатор Петрушевич письмом з 12. грудня 1919. відкликав зі становища делєґата Західної Области УНР в Парижі.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Галичина_в_рр._1918–1920/XII&oldid=405725