Галичина в рр. 1918–1920/XI
| ◀ Розділ X. Між антантою і большевизмом | Галичина в рр. 1918–1920. II. Часть. Західно-Українська Народня Республика Розділ XI. Утрата території. Проголошеннє Диктатури |
Розділ XII. Делєґація Української Народньої Республики ▶ |
|
Коли делєґація Державного Секретаріяту була в дорозі до Парижа, щоб на основі телєґрами Найвисшої Ради з 19. марта довести до польсько-українського перемиря, — Поляки, діставши в Франції армію Галлєра, розпочали офензиву, яку заповів у Хирові ґр. Скарбк, щоби викинути Українців зі Східної Галичини.
Найперше дав себе почути польський натиск на відтинку Львова, який все ще з трьох сторін облягали Українці. На сам Великдень, 20. цвітня, закипіла кругом Львова страшна боротьба, в якій Українці мусіли відступити від Львова на дальші позиції.
30. цвітня Поляки витали тріумфально у Львові самого ґенерала Галлєра. На святочнім приняттю, в окруженню високих французьких офіцирів, він виголосив промову, в якій сказав:
„Як птахи з далеких країв прилетіли ми до Вас, щоби в сім місті звити гніздо, з якого полетимо далі на схід, щоб там означити границі нашої держави, де вони мусять бути признані.“
Так святкували Поляки першу побіду своєї офензиви і заповідали дальший похід на схід.
Тимчасом 25. цвітня Державний Секретаріят в Станиславові одержав з Парижа, від державного секретаря закордонних справ Панейка, радіодепешу, яка одначе була так переплутана, що тільки можна було догадатися, що вона вказує на потребу предложити Полякам завішеннє оружя.
Щоб не помішати чим акції в Парижі, про яку треба було вносити з радіодепеші, Державний Секретаріят поручив Начальній Команді вислати на польський фронт парляментарів і предложити завішеннє оружя. Се предложеннє передано польській стороні 1. мая. Поляків відповіли, що порозуміються з Варшавою і дадуть відповідь. Виждавши на фронті 4 дні на польську відповідь, українські парляментарі вернули з нічим.
Аж 7. мая Державний Секретаріят через кур'єра з Відня дістав повний текст радіодепеші Панейка, висланої ним за посередництвом американської делєґації 19. цвітня. Ся радіодепеша звучала:
„Падеревський заявив офіціяльно в імени польського правительства представникови Найвисшої Ради, що Поляки приймають заклик Найвисшої Ради з 19. марта до воюючих сторін в Галичині, щоби негайно спинити ворожі кроки і заключити перемирє, та що польська армія в Галичині держиться тільки в дефензиві і не робить офензиви. Отже я наслідком доброї ради делєґації Злучених Держав предкладаю Секретаріятови дати команді нашої армії наказ в означеній годині спинити стрілянину і всякі ворожі кроки з повідомленнєм польської команди, що українські відділи доти здержуватимуться від ворожих кроків, доки польські відділи будуть поводитися так само. Предкладаю також вислати негайно до Парижа одного офіцира з нашого Ґенерального Штабу, який знав би положеннє на фронті, по змозі Тарнавського або Курмановича. Віза й потрібні дозволи на їзду орієнт-експресом дасть американська місія у Львові. Після спинення ворожих кроків зачнуться на другий тиждень в Парижі переговори в справі дефінітивного перемиря.“
Тепер Державний Секретаріят знов поручив Начальній Команді зробити Полякам предложеннє спинення боїв у такій формі, як се поручала радіодепеша. 9. мая українська Начальна Команда передала польській стороні заяву, що готова спинити бої, коли Поляки зроблять те саме, назначуючи реченець на польську відповідь на день 14. мая.
На сю українську заяву відповіли Поляки 14. мая офензивою на цілім фронті.
Польська офензива була вже до останніх подробиць підготовлена, коли прем'єр Падеревський приїхав з Парижа і заявив, що він обовязався не вести офензиви і ждати на заключеннє польсько- українського перемиря. В соймі і пресі піднялася буря проти зобовязання Падеревського і проти Мирової Копференції, яка хоче позбавити Польщу овочів певної побіди. Падеревський загрозив димісією. Вихід з сього положення знайшов начальник держави Пілсудський. Він не прийняв димісії Падеревського і заявив, що як начальний командант бере відповідальність за воєнну акцію, бо не є се ніяка офензива, тільки контр-офензива, спровокована офензивою Українців.
Так Пілсудський і відповів Мировій Конференції, коли та від нього зажадала вияснення, чому Польща не додержала слова, даного Падеревським. І Мирова Конференція удала, що йому вірить.
Підготовляючи офензиву, Польща запевнила собі також поміч Румунії. І тепер, коли польська офензива робила поступ, Румунія завдала нам удар в плечі.
23. мая, в 6 годині по полудни, Державний Секретаріят в Станиславові одержав депешу, яку українська команда в Коломиї одержала від румунського команданта буковинського фронту.
Депеша звучала:
„Найвисша команда в Коломиї. Примушені конечністю установити звязок між буковинським фронтом і фронтом північної Трансільванії і тому, що сей звязок може бути забезпечений тільки через посіданнє лінії Коломия—Мармарош Сиґот, наші війська, які заняли Буковину, одержали приказ 24. мая рано вирушити в похід і заняти комунікаційні лінії. Рівночасно Начальна Команда румунської армії приказує, щоби при виконанню сеї задачі, яка має чисто війскову ціль, ми уникнули конфліктів з Вашими відділами. Я маю честь довести се до Вашої відомости і просити Вас видати зарядженнє, щоби українські відділи, які в сій хвилі знаходяться між давною границею Буковини і залізничою лінією Станиславив—Надвірна, негайно уступили за ту лінію. Командант фронту Буковина—Хотин, ґенерал дивизії Н. Петалє. 22. мая 1919.“
Всі українські військові сили були на польськім фронті і ставити оружний опір румунському наїздови було неможливо.
Треба було як найшвидше евакуувати Станиславів.
Настрій в Станиславові найліпше характеризує отся повновласть, виставлена Виділом Української Національної Ради і Радою Державних Секретарів:
ч. 1596/19.
Станиславів, 24. мая 1919.
Виділ Української Національної Ради і Рада Державних Секретарів надають отсим Державним Секретарям: Осипови Бурачинському, Михайлови Мартинцеви, а також в разі потреби д-ру Агенорови Артимовичеви, Маріянови Козаневичеви, д-ру Василеви Панейкови і д-ру Михайлови Лозинському повновласть заступати правительство Західної Области Української Народньої Республики, ділати від імени сього правительства і сповняти урядові правні акти.
Що говорить ся повновласть?
В Станиславові думали, що може статися так, що Виділ Національної Ради і Рада Державних Секретарів можуть попасти в польський або румунський полон і держава остане без законного правительства. На сей випадок видано сю повновласть наведеним Державним Секретарям. Панейко і Лозинський були в Парижі, а Бурачинський, Мартинець,[2] Артимович і Козаневич мали через Карпати старатися дістатися до Відня. Коли б правительство дісталося в полон, вони в такім складі, в якім знайдуться за границею, мають заступати правительство.
26. мая президент Української Національної Ради Петрушевич з правительством опустили Станиславів.
Місто зайняла зараз місцева польська міліція, яка вже перед тим тайно зорґанізувалася.
З Станиславова правительство подалося до Бучача, звідси до Заліщик, звідси до Чорткова.
Відворот української армії ставав щораз траґічнійший. Жовнір, який після невдачі здобуття Львова оставав тільки в дефензиві і ждав перемиря, побачивши з двох сторін переважаючі сили ворогів, утратив віру в побіду. До того, наслідком внутрішньої політичної боротьби, захиталося в нім довірє до правительства.
Армії грозив розвал, а перед правительством стояло питаннє: що робити?
Одинокий вивід, який випливав з проголошення з'єдинення, був: іти на Велику Україну, коли б прийшлося втратити всю галицьку територію.Одначе ту невелику територію, на яку ще розтягалася влада Директорії, могли кождої хвилі захопити большевики, а крім того між Директорією і правительством Західної Области відносини що-раз більше псувалися.
Серед вагань в кругах правительства виринула думка, щоби перейти до Румунії і капітулювати перед антантою. Вислано навіть делєґатів до Румунії. Але справа не наладжувалася. Сей плян викликав тільки велике обуреннє серед армії, яка хотіла йти на Велику Україну.
Тимчасом почала кристалізуватися думка диктатури президента Української Національної Ради Петрушевича.
Дотеперішня Рада Державних Секретарів, наслідком невдач, що-раз більше тратила популярність. Творити новий Державний Секретаріят, коли тратилося територію, не мало ціли. І як звичайно в таких хвилях, насунулася думка утворення диктатури в особі Петрушевича.
Сю думку здійснено актом з 9. червня 1919., який постановляв[3]:
„З огляду на вагу хвилі й на небезпеку грозячу вітчині, для скріплення й одностайности державної влади, — президія Виділу Української Національної Ради Західної Области Української Народньої Республики і Державний Секретаріят постановили надати право виконувати всю війскову й цивільну владу, яку виконував доси на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят, уповновласненому Диктаторови.“
Так перестали виконувати владу установлені конституцією установи і вона перейшла на одну особу, уповновласненого Диктатора.
Акт 9. червня 1919. назвав Диктатора уповновласненим, бо він не оголосився Диктатором сам, шляхом державного перевороту, а одержав диктаторську владу волею Президії Виділу Української Національної Ради і Державного Секретаріяту.
Зі становища права можна би поставити питаннє, чи Президія Виділу Української Національної Ради ї Державний Секретаріят мали право установляти владу уповновласненого Диктатора. На основі конституції не можна їм такого права признати. Але наука державного права признає стан найвисшої державної конечности, в якім той, хто має владу, має моральне право вийти по-за межі закона, коли сього вимагає оборона держави.
Через те, що диктатуру установлено шляхом перенесення влади, влада Української Національної Ради і Державного Секретаріяту не вигасла, тільки стала завішена. Коли б настали нормальні відносини, Диктатор має обовязок зложити владу, яку вони йому передали, знов у їх руки. Оцінка, коли це має статися, залежить від Диктатора.
Для виконування державної влади Диктатор утворив уряд Головноуповажнених Диктатора. Головноуповажнені виконували функції міністрів, одначе без міністерської самостійности і відповідальности, тільки як урядовці Диктатора.
Головноуповажненим для всіх справ, що відносяться до внутрішньої управи держави, став дотеперішній президент Ради Державних Секретарів Голубович, головноуповажненим для шляхів — дотеперішній Державний Секретар шляхів Мирон, головноуповажненим для закордонних справ д-р Степан Витвицький, директором військової канцелярії Диктатора отаман Долежаль.
В тім самім часі, коли дозрівала думка про диктатуру, воєнне положеннє де-що поправилося, Польська офензива ослабла і українська армія вспіла перевести дух.
Диктатор перевів зміни в начальній команді армії, назначуючи на місце ґен. Павленка начальним командантом ґен. Грекова, і зарядив контр-офензиву.
Ще підчас перебування правительства в Бучачи приїхала сюди делєґація кабінету Директорії з предложеннєм, що вона від імени Петлюри готова виступити як посередник для переговорів в Поляками. Правительство згодилося під умовою, що задача тої делєґації буде чисто інформаційна. Для інформації приділено до делєґації галицьких офіцирів.
Делєґація поїхала до Львова і тут заключила договір про завішеннє оружя[4].
Договір, якого повний титул звучить: „Договір в справі спинення воєнних операцій, заключений у Львові 16. червня 1919. між делєґацією Великої Головної Кватири Польської Армії і Делєґацією Великої Головної Кватири Української Армії“, — в першім розділі постановляє:
„Польська делєґація приймає предложеннє української делєґації спинити ворожі кроки на основі лінії фронту з 1. червня 1919.
Ся лінія йде через Залізці (здовж Серету) до Чистилова, який остане по польськім боці, — далі через причілок Тернополя (місто остає при Поляках), — триґонометрична точка 319 Волова Долина, — триґонометрична точка 368 Щур, — триґонометрична точка 310 Загірє. На південь здовж дороги Тернопіль—Микулинці до Острова, який остає при Поляках. Від Острова на південь від залізничого шляху Острів—Козова до Литятина (остає при Поляках). Від Литятина здовж залізничого шляху до Заставчика над Золотою Липою. Польські передні сторожі йтимуть 1 кільометер на схід зглядно на південь від залізничого шляху. Від Заставчика здовж Золотої Липи до її устя до Дністра, далі здовж Дністра з причілком Нижнів до румунської границі коло Незвиск.“
Спиненнє боїв мало початися 21. червня 1919. в 6 годині рано.
Договір передвиджував дальші переговори в Варшаві.
З того, що між заключеннєм договору і реченцем спинення боїв було 5 днів, треба виносити, що договір мав бути ратифікований. Що з ним сталося далі, я не міг вияснити. Певне тільки те, що Диктатор його не признавав. Підчас розвитку офензиви, зарядженої Диктатором, польська команда черев парляментаря покликувалася на той договір, домагаючися спинення боїв.Українська офензива розвивалася знаменито. Поляки не були приготовані на таке геройство української армії і відступали.
Офензива мала за ціль здобути через Стрий полученнє з Чехо-Словаччиною. Сю ціль масковано походом на Львів. Українські стежі доходили до Бібрки, Ходорова, Миколаїва.
Одначе сили української армії показалися заслабі супроти переважаючих сил ворога. При тім український армії кінчилася муніція. При кінці червня почався знов відворот.
Вислід війни був поки-що рішений. Українська армія відступала в напрямі Збруча, щоб перейти на Велику Україну.
В сім часі[5] київське большевицьке правительство звернулося до Петрушевича з предложеннєм союза. Одначе він рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себ-то вважати владою України Директорію й орієнтуватися на антанту.
Сей епізод представляє Назарук, який тоді стояв близько Петрушевича, ось як[6]:
„Умови большевиків були такі: 1) Галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає всіх Галичан від нього; 2) оповіщує се прилюдно, як також союз з українським большевицьким урядом; 5) заключає з ним союз проти Польщі й Румунії; 4) творить з українськими большевиками спільну армію в тім розумінню, що буде одна команда; 5) в орґанізаційні частини Галицької Армії посилає український большевицький уряд з Київа своїх комісарів; 6) у внутрішні справи Галичини київський уряд не мішається.
‚Ви иншого виходу не маєте, тільки або піти з нами або героїчно погибнути‘, переказував київський уряд галицькому.
Відповіди не одержав, хоч з заходу вже прийшли вісти, що справа Галичини погребана. Така міцна була гіпноза сили антанти.
Ділав і опір Петлюри та його ‚лівого‘ правительства, зложеного з с.-д. і с.-р. Першу скрипку в руках мали с.-д. Дійсно трудно дивуватися, що галицький уряд, який був у руках націоналдемократів, не зважився йти з большевиками, коли не робили сього такі революційні партії як українські с.-д. і с.-р. В тім часі Гол. От. Петлюра і по два рази в добу приїздив до Диктатора з просьбою о допомогу проти большевиків, приїздили і його міністри, прирікаючи все, чого Диктатор хотів…
Петрушевич не міг зрозуміти, як се можливо, щоб Союз Народів, який виграв війну під справедливим гаслом освободження поневолених націй, мав тепер, коли Европа порядкується на нових основах, віддати таку стару українську землю як Галичина її споконвічним ворогам Полякам. Уважав се хвилевим маневром антанти, яка зле поінформована в нашій справі Поляками. Словом, в нім було заглибоко вкорінене почуттє права і справедливости, щоб міг повірити в те, що діялося. Провідників великих народів заходу, як Вільзона, Лойда Джорджа і ин. не міг уважати аж так нестійкими в слові. Твердо вірив, що наша справа невдовзі поліпшиться (я кілька разів звертав йому увагу на те, що він оптиміст) і що ми в короткім часі повернемо в свою Галичину як її правні хазяїни. Як повернемо? Зі зброєю, з італійськими полоненими.
В силу большевиків Диктатор не вірив. Уважав большевиків хвилевим полумєм, яке довго горіти не може.
Чи мимо того не був би дав себе наклонити піти з большевиками для ратування українського народу в Галичині від мук? Думаю, що так. І що Петлюра перешкодив розвиткови внутрішнього болю Диктатора в тім напрямі. ‚Ціла Україна проти большевиків‘, говорив йому Петлюра, як мені оповідав Диктатор. ‚Се озна- чало би зраду проти українського народу.‘ Се був для Петрушевича сильний арґумент, бо він сильно відчував свою відповідальність перед історією.“
Виясняючи причини, які заставили Петрушевича відмовитися від союза з большевиками, Назарук не входить в саму суть большевицьких умов. Вони були такі, що коли б Петрушевич був їх приняв, то за короткий час не було би уряду Петрушевича ані взагалі ніякого самостійного галицького уряду. Точка про „невмішуваннє київського уряду у внутрішні галицькі справи“ є пустим звуком, коли взяти під увагу, що галицька армія стала би частю большевицької армії та що орґанізаційні части галицької армії оставали би під доглядом большевицьких комісарів.
Чи і на скільки сей мотив мав також вплив на рішеннє Петрушевича, годі сказати.
Нарешті 11. липня прийшла до української армії, відрізаної від світа, знесиленої в нерівній боротьбі з ворогом, який всупереч усім поняттям права і справедливости напав на її землю, так довго ждана відомість від Найвисшої Ради, від того найвисшого міжнароднього трибуналу, який телєґрамою з 19. марта взяв на себе обовязок справедливо розсудити польсько-український спір і на якого справедливий суд українське правительство покладало всі надії.
Того дня польська команда передала українській рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919., яким Найвисша Рада уповажила Польщу „продовжати свої операції аж по Збруч“, себ-то заняти цілу Східну Галичину.[7]
На се рішеннє відповів Петрушевич отсею радіодепешою[8]:
„До Найвисшої Ради союзних і принятих до союза держав у Парижі.
Відповідь на ноту з 25. червня 1919.
11. липня 1919. в 8 годині 15 мінут вечером польська воююча сторона передала нам урядово рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919. в такім тексті:
- ‚До Президента Української Республики!
- Щоби охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Східної Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвисша Рада антанти і її союзників порішила уповажнити провідників польської республики продовжати свої операції аж по Збруч. Се уповажненнє ніяк не торкається рішень, які Найвисша Рада думає видати в справі політичного становища Галичини.
Ся нота містить, що правда, признаннє, що Східна Галичина не належить до Польської Республики, одначе в дійсности є вона страшним засудом на знищеннє для міліонів мешканців мирного українського і жидівського населення Східної Галичини.
Передовсім стверджуємо з найбільшою рішучістю, що в Східній Галичині большевицьких банд не було досі і нема тепер, тільки навпаки, шо тут є дисциплінована українська армія, яка охороняє мирне населеннє Східної Галичини на два фронти, а саме проти большевиків і проти Поляків, які звірством, в якім вони забулися супроти мирного українського і жидівського населення, багато разів перейшли большевицькі банди.
Про слушність сього твердження могли би делєґати Найвисшої Ради легко переконатися, коли б тільки в самім Львові в товаристві українських провідників відвідали ті льохи і погреби, де Поляки мучять голодом і важкими тілесними карами тисячі українських священиків і учителів, також жінок без ріжниці віку, без ніякої вини, все те, очевидно, в тій ціли, щоби винищити українське населеннє; далі коли б ті делєґати в товаристві жидівських перекладачів оглянули жидівську дільницю, в якій польське війско устроїло страшний погром. Майже вся українська інтеліґенція Львова є заарештована, між тим також два урядові представники нашої републики: д-р Студинський і д-р Охримович. Переслідування стають з кождим днем острійші. 24. червня Поляки зрабували всі мотори з української Ставропигійської друкарні, так що через се перестала істнувати остання українська друкарня. Того самого дня арештовано в кавярні українського посла Вячеслава Будзиновського. У Львові заборонено всі українські часописи, а в Перемишли завішено часописи ‚Український Голос‘ і ‚Наш Голос‘. Друкарню Василіян в Жовкві зареквіровано, а бібліотеки й архіви монастиря Василіян в Крехові забрано. Господарські і просвітні товариства ‚Сільський Господар‘, ‚Союз господарсько-торговельних спілок‘, ‚Просвіта‘, ‚Бесіда‘ і український театр у Львові замкнено. Грошеві депозити і склади насіння тов-а ‚Сільський Господар‘ засеквестровано. Всім львівськім банкам заборонено виплачувати українським клієнтам і фінансовим інститутам по більше як 4000 корон. Поляки зареквірували українську ґімназію, український ‚Народній Дім‘, український духовний семинар, українську народню школу ім. Шашкевича і бурсу ‚Народнього Дому‘. Реквізиції українських публичних будинків ведуться далі. Тюрми переповнені Українцями, які терплять не тільки голод, але також найбільші муки. Арештованих бють і мучать, полонених обрабовують. На залізничім двірци побито нелюдським способом інтернованого залізничого інженєра Малішевського. В громадськім життю Українці позбавлені найпримітивнійших прав, українська мова усунена з усіх шкіл і урядів, навіть слово ‚Україна‘ є в дійсности заборонене. З університету усунено всіх професорів і доцентів, які відмовилися від присяги польській державі, така сама доля постигла всіх урядовців судових, залізничих, почтових, фінансових і політичних.
Одначе все те, що Поляки витворяють у столиці, хоч яке воно страшне, зникає в порівнанню з польськими звірствами на провінції, прим. в селі Черчі рогатинського повіту, яке польські лєґоністи підпалили з трьох сторін і ловили малі діти та кидали в палаючі доми.
Дрожить рука при описі тих подій, які можно доказати, тих злочинів, яких допускаються на мирнім населенню Східної Галичини ті, яким Найвисша Рада дала мандат зробити зі Східної Галичини Македонію. Найвисша Рада дала той страшний мандат, не розслідивши перед тим відносин, не запитавши нас, корінних мешканців краю, ані представників жидівського населення, які мусять терпіти майже такі самі муки і звірства від Поляків, що не жахаються обливати живих людий бензиною і живцем палити.
Протоколи тих польських звірств посилаємо окремими кур'єрами, при чім завважуємо, що в ваших руках знаходяться ориґінали приказів польських команд, де польським жовнірам приказується вбивати без пардону українських полонених.
Поляки систематично винищують усе українське. Вони палять або вивозять усі українські старинности и цінні документи. Між Жовквою і Креховом валялися на дорозі в болоті цінні книги з Василіянської бібліотеки. На приказ польських інспекторів мусіли ученики приносити всі шкільні книжки в українській мові до громадського уряду, де їх окрема комісія палила. За уживаннє української мови бють Поляки всіх, навіть високо поставлені особи. Польські лєґіоністи обходяться по звірськи з українськими родинами, особливо з дівчатами. Були випадки, як прим. в Винниках, де вони домагалися 5000 корон окупу від одної української родини, щоб охоронити її перед звірствами своїх товаришів.
Як верх усіх наведених злочинів польська воююча сторона повідомила нас урядово, що вона інтернувала всю українську інтеліґенцію.
А Найвисша Рада дала воюючій з нами стороні мандат до пацифікації краю, що є рівнозначне з його зруйнуваннєм.
Завважимо, що Польща є наш історичний ворог, з яким боремося від століть, що Польща як держава не має функціонуючого апарату й означених границь, отже не може вважатися впорядкованою державою. А одначе Польщі дано мандат руйнувати наш бідний край, який останніми силами своїх синів захищав Европу перед большевизмом.
На основі принціпу ‚audiatur et altera pars‘ просимо, щоби бодай після проголошення присуду негайно вислано комісію, яка в товаристві наших делєґатів мала би ствердити польські жорстокости, яких в такій мірі не могли би допуститися навіть большевицькі банди.
В кождім разі маю честь заявити, що український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників, при чім закладаю протест проти мандату, даного польським розбійникам на знищеннє українського краю, стверджуючи, що відповідальність за наслідки того страшного присуду, виданого без переслухання обох воюючих сторін, впаде не на мене.
В постою Начальної Команди Галицької Армії, дня 15. липня 1919,
Д-р Евген Петрушевич.
Дня 16. липня 1919. в само полудне, почала галицька армія переходити Збруч.
„Були то страшні дні. З одного боку напирали Поляки, з другого большевики. Територія обох українських держав займала вже тільки дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу й від заходу…
Нескінчені ряди галицьких обозів тягнулися…
Здалека долітав глухий гук гармат: то галицька артилєрія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали час вицофатися наші обози з хорими й раненими, з майном. Артилєрія мала ще трохи муніції. А піхота вже ні. Вона білою зброєю помагала, де могла, нашій артилерії здержувати напір Ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі…“[9]
Перехід галицької армії через Збруч на Велику Україну тягнувся три дні.
З війском ішло також багато цивільного населення, особливо інтеліґенції, яка служила в українських державних установах. Хто міг, спасався перед польською пімстою.
Так на території Східної Галичини перестала істнувати українська державна влада.
Український край попав у ярмо найстрашнійшої сваволі польської окупаційної влади.
——————
- ↑ 1,0 1,1 В мене є тільки копія сеї повновласти, на якій не зазначено, хто підписаний.
- ↑ Мартинець попався в Карпатах в руки польського відділу і був — разом з кількома иншими інтеліґентами — розстріляний без суду.
- ↑ Не маючи повного тексту сього акту, мушу обмежитися випискою, яку знайшов у часописі „Галицький Голос“, ч. 3 з 4. вересня 1919.
- ↑ Сей договір польське правительство поспішилося післати до Парижа на доказ, що між Польщею й Україною наладжуються мирні відносини, яким тільки мішають „віроломні Галичани“. В моїх руках є власне копія французького перекладу тексту договору. Був се початок тої польської гри, в яку що-раз більше втягався Петлюра, аж доки не дійшов до признання справи Східної Галичини „внутрішньою справою“ Польщі.
- ↑ Себ-то в першій половині липня; докладної дати не міг я установити.
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 178–181.
- ↑ Про се докладно в III. части.
- ↑ Перекладаю з німецького комунікату Українського Пресового Бюра в Відні, ч. 162 з 9. серпня 1919.
- ↑ Назарук, Рік на Великій Україні, стор. 182 і 185.