Перейти до вмісту

Галичина в рр. 1918–1920/X

Матеріал з Вікіджерел
Розділ X.
Між антантою і большевизмом.

Коли в хвилі проголошення української державної влади у Львові обєдинилися всі українські партії, що знайшло вислів у коаліційнім характері першого Державного Секретаріяту, — то Державний Секретаріят, утворений в Станиславові, був уже тільки бльоком національних демократів і радикалів. Соціяльна демократія застерегла собі вільну руку і творила в Українській Національній Раді опозицію супроти правительства.

Рівночасно виростав новий опозиційний центр, „Селянсько-Робітничий Союз[1], з орґаном „Республіканець“.

Коли всі инші українські партійні орґанізації мали за собою довголітні традиції, „Сел.-Роб. Союз“ був дитиною нових відносин. Склад його був дуже ріжнородний, а обєднувало сі ріжнородні елєменти тільки невдоволеннє з Української Національної Ради, з Державного Секретаріяту, з партій, з усего, що діялося на Західній Области Української Народньої Республики.

Як провідники „Сел.-Роб. Союза“ виступили люди, які доси не відгравали ролі в українськім політичнім життю: Дмитро Демянчук, доси зовсім невідомий чоловік з невеликою самоосвітою, Осип Устіянович, соціяльний демократ, провідник станиславівської орґанізації українських залізничників і Володимир Гадзінський, відомий доси як принагідний автор музичних рецензій.

В виступах нової орґанізації проґрамові і тактичні елєменти соціяльної демократії, соціялістів-революціонерів, большевиків зливалися в хаотичну плинну масу.

Ся хаотичність кидалася вже в очи в титулі „Республіканця“. Він то називав себе „соціялдемократичним часописом“, то виставляв у титулі клич соціялістів-революціонерів: „Боротьбою здобудеш ти право своє“, то додавав до нього поклик Маркса: „Пролєтарі всіх країв, єднайтеся“.

Такою хаотичністю визначалися і статті „Республіканця“. Розібравшися в сім хаосі, можна було в нім знайти отсі провідні думки:

Політика Української Національної Ради, се політика української буржуазії, ворожа українському селянству і робітництву. З сього становища оцінювалося все, що робила Українська Національна Рада й Державний Секретаріят: у всім бачилося ворожі наміри і пляни супроти селянства і робітництва.

Чому Українська Національна Рада не уступає місця соймови, вибраному загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуваннєм? Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки селянства і робітництва.

Чому не вивласнено великих земельних власників? Бо українська буржуазія держить з польськими поміщиками.

Чому не заведено 8 -годинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва.

Все те писалося тоді, коли Українська Національна Рада працювала і над законом про сойм, і над земельним законом, і над законом про 8-годинний робочий день.

чому Українська Національна Рада веде переговори з Польщею, чому приймає посередництво антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, волить подати руку польській і антантській буржуазії.

Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну антанту, а на революційний міжнародній пролєтаріят, якого аванґардом є Совітська Росія. Не антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з большевиками, які поможуть нам побити Польщу.

Тут провідна думка заломлювалася. „Республиканець“ визнавав Директорію Української Народньої Республики, протестував проти наїзду російських большевиків на Україну, а рівночасно уважав київське большевицьке правительство українським правительством, радив увійти з ним в порозуміннє і вказував на союз з большевиками як на єдиний ратунок перед Польщею.

Ідейно „Сел.-Роб. Союз“ не доходив ані до комунізму ані до радянської форми влади. Його політичні домагання були демократичні; його соціяльно-економічні домагання не виходили по-за ступневе здійснюваннє соціялізму.

За те його тактика була „большевицька“ в вульгарнім значінню. Він старався здискредитувати, ослабити, розбити противника, не числячися з тим, що значить така громадянська війна для нової держави, яка перше всего мусить оборонити своє істнуваннє перед зовнішнім ворогом, що загрожував не українській буржуазії, якої в Східній Галичині в західно-европейськім розумінню не було (була тільки дрібно-буржуазна ідеольоґія більшости української інтеліґенції), тільки тому самому українському селянству і робітництву, з якого складався український нарід.

Ся тактика була небезпечна тим, що „Сел.-Роб. Союз“ з усіми невдоволеними, які гуртувалися кругом нього, був заслабий, щоби взяти державну владу в свої руки і творити далі державне життє. Треба було боятися не того, що „Сел.-Роб. Союз“ одержить перемогу над Українською Національною Радою, а того, що та перемога була би розвалом держави, бо переможці були би заслабі і нездібні до державно-творчої праці.

Соціяльна демократія, побачивши, що впливи „Сел.-Роб. Союза“ зростають, рішила використати його для своїх партійних цілий. Окремі члени партії ввійшли в „Сел.-Роб. Союз“, щоби зробити його оруддєм своїх політичних впливів. Соціяльна демократія як партія оставала далі на становищі коректної парляментарної опозиції, відсуваючи від себе відповідальність за діяльність. „Сел.-Роб. Союза“, хоч напрям тій діяльности давали визначні партійні діячі (прим. пізнійший міністр праці в кабінеті Мартоса Безпалко).

По стороні „Сел.-Роб. Союза“ були також симпатії Придніпрянців, які, тікаючи від большевицького наїзду, напливали до Галичини.

Були се переважно соціяльні демократи і соціялісти-революціонери, які, не знаючи галицького ґрунту, на якім виросла дрібно-буржуазна ідеольоґія української інтеліґенції, радо приставали до тих, що воювали з „галицькою реакцією“, надіючися через „Сел.-Роб. Союз“ „поглибити революцію в Галичині“.

Тимчасом настрій загалу галицької інтеліґенції був такий, що колиб соціяльним демократам і соціялістам-революціонерам було вдалося забезпечити українську державність на Великій Україні, тоді вони мали би за собою всю галицьку інтеліґенцію. Національний момент мав у неї таку перевагу над усім иншим, що їй було все одно: монархія чи радянська республика, — колиб тільки Україна була самостійною, незалежною державою. Та тепер, коли придніпрянська соціялістична інтеліґенція тікала до Галичини перед російськими большевиками, її бажаннє „поглиблювання революції“ в Галичині не могло знайти симпатій в загалу галицької інтеліґенції: погубили, мовляв, свою країну, а тепер хотять ще й нашу погубити.

Сим настроєм зручно користувався „Сел.-Роб. Союз“, щоби представити себе як єдиного оборонця єдности з Великою Україною перед „сепаратизмом буржуазної Української Національної Ради.“

З другого боку сим настроєм користувалися праві придніпрянські партії, щоби знайти опору в галицькім правительстві для своєї боротьби з соціялістичними партіями за вплив у Директорії і правительстві Української Народньої Республики.

Так творилися і зростали настрої які почали ділити галицьке громадянство на тих, що орієнтувалися на антанту, і тих, що орієнтувалися на большевиків.

На антанту орієнтувалася більшість Української Національної Ради і Державний Секретаріят.

Ся ґрупа, бачучи, що й найлівійші українські партії не можуть зговоритися з російськими большевиками, що Директорія в боротьбі з большевицьким наїздом тратить день за днем територію, що з сього боку не можна сподіватися ніякої помочи проти Польщі, — думала, що треба в антанти шукати помочи, щоби вратувати Галичину від польського і Велику Україну від большевицького заливу. Коли б Польща по приказу антанти заключила з правительством Західної Области Української Народньої Республики перемирє, коли б антанта визнала Українську Народню Республику і дала їй фінансову і війсково-технічну допомогу, тоді Західна Область, маючи спокій від Польщі, могла би стати підставою для орґанізації успішної боротьби проти большевицького заливу.

Та чи антанта все те зробить? Поведеннє комісії Бертелємі робило сю орієнтацію безнадійною. Телєґрама Найвисшої Ради з 19. марта знов подавала промінь надії.

Одначе якби лівим українським партіям удалося довести до порозуміння з Совітською Росією, осягнути від неї признаннє державної незалежности України, якби наслідком сього Польщу можна було вигнати і з Галичини, і з Холмщини, і з Підляша, взагалі з цілої української території власною оружною силою, — з якою радістю ся ґрупа повитала би такий хід подій!

Такий був настрій ґрупи, яка орієнтувалася на антанту.

Проти неї стояв „Сел.-Роб. Союз“ і всі невдоволені з політики Державного Секретаріяту.

Ся ґрупа справедливо вказувала на безнадійність орієнтації на антанту. Одначе при сім не хотіла бачити безвихідности положення і несправедливо закидала Державному Секретаріятови, що він, переговорюючи з Польщею й апелюючи до посередництва антанти, зраджує народні інтереси.

Замість сього вказувала вона на потребу союза з большевиками. Одначе як се зробити? Чи через голову не тільки Директорії, але й тих лівих придніпрянських партій, які, хоч стояли лівійше Директорії, одначе не могли порозумітися з большевиками? Чи ждати, аж ліві придніпрянські партії знайдуть шлях примирення між Директорією й большевиками?

А тим часом справа посередництва антанти для перемиря з Польщею не могла ждати, бо Поляки готовилися до офензиви, яка мала нам завдати рішаючий удар.

Зрештою ся большевицька орієнтація кругів, які гуртувалися коло „Сел.-Роб. Союза“, була більше тактичним способом поборювання Державного Секретаріяту, ніж позитивною політичною плятформою. Так прим. найзамітнійша політична індивідуальність в сих кругах, відомий соціяльно-демократичний діяч Безпалко, ставши міністром праці в кабінеті Мартоса, перейшов на становищі міністра всі етапи Петлюрівської політики аж до Тарнова. Одно з двох: або він своєї большевицької орієнтації з часу поборювання Української Національної Ради і Державного Секретаріяту не брав поважно, або, ставши міністром Директорії, змінив свій погляд і перемінив свою большевицьку орієнтацію на польонофільську.

Серед таких настроїв „Сел.-Роб. Союз“ скликав до Станиславова на 30. марта 1919. „Селянсько-Робітничий (трудовий) З'їзд“. Оголошеннє, яким скликувано з'їзд, звучало:

„Товариші Селяни й Робітники!

В сей важний момент, коли валяться основи світового капіталізму, коли трудовий народ, селяни й робітники, хватають державну владу в свої руки і на колишніх престолах могутніх царів і королів повівають пролєтарські прапори, взиваємо Вас на областний Селянсько-Робітничий (Трудовий) З'їзд до Станиславова, що відбудеться дня 30. марта с. р. зі слідуючим порядком дневним:

1. Відкриттє і вибір президії.

2. Інформаційний реферат про сучасне політичне становище.

3. Реферат про земельне питаннє.

4. Внески й інтерпеляції.

В кождім селі, місточку й місті мають відбутися збори, на яких мається вибрати делєґатів на з'їзд. Села вибирають по 3, місточка по 5, а великі міста по 10 делєґатів. Політичні і фахові орґанізації вибирають по одному делєґатови від 200 членів. Кождий делєґат мусить одержати лєґітимацію, підписану президією зборів (головою і секретарем) або управою даної орґанізації.

Вибирати і бути вибраним мають право тільки Українці — безземельні й малоземельні селяни, робітники фабрик, копалень, міські, залізничі, торговлі, промислу, умові; словом, хто жиє з праці рук і ума, а не користується визиском, кому лежить на серці Самостійність України та забезпеченнє свого політичного й матеріяльного істнування.

Товариші Селяни й Робітники! Рішайте самі про свою долю, будуймо власними руками Самостійну Україну!

Областна Управа Селянсько-Робітничого Союза.“

Як видно з оголошення про з'їзд, мав він бути представництвом цілого трудового українського населення Західної Области Української Народньої Республики, на взірець Трудового Конґресу в Київі. Та перевести вибори на з'їзд так, щоб він справді був представництвом цілого трудового українського населення, на се „Сел-Роб. Союз“ не мав орґанізаційного апарату. Тому в дійсности з'їзд був звичайними зборами тих кругів, на які розтягалася сфера впливу „Сел-Роб. Союза“. А те, що оголошено його як представництво цілого трудового українського населення, послужило орґанізаторам з'їзду тільки до поставлення домагання, щоб Українська Національна Рада доповнилася делєґатами, яких вибрав з'їзд, як представниками трудового населення.

Перед з'їздом про пляни орґанізаторів з'їзду ходили ріжні трівожні відомости, які зводилися до того, що Селянсько-Робітничий З'їзд проголосить себе владою Західної Области Української Народньої Республики і розпічне громадянську війну з Українською Національною Радою і Державним Секретаріятом. Доходили відомости, що по краю мають ширитись анонімні проклямації з покликом вибиратися на 30. марта до Станиславова „валити“ Українську Національну Раду.

Якраз в тім часі відбувся большевицький переворот на Угорщині, який полягав на тім, що тимчасовий демократичний президент угорської республики Каролі, не маючи відваги взяти на себе відповідальність перед нацією за сповненнє домагань антанти, передав владу большевикам, числячи на те, що антанта побоїться большевизму в центрі Европи і піде на уступки супроти Угорщини. Сей переворот російське совітське правительство пояснило як тріумф большевизму, і рівночасно московське радіо з 25. марта 1919. оголосило дальшій тріумф большевизму, а саме, що селянство й робітництво Східної Галичини повалило Українську Національну Раду, арештувало Державний Секретаріят і проголосило радянську республику.

Насувався здогад, що в Москві поспішилися оголосити як довершений факт те, що мав перевести 30. марта Селянсько-Робітничий З'їзд.

Серед таких поголосок і настроїв збирався Селянсько-Робітничий З'їзд.

Ухвали з'їзду по основним питанням державного життя не принесли нічого особливого.[2] В політичній области з'їзд домагався негайного скликання Сойму Західної Области Української Народньої Республики і переведення з'єдинення: в земельній справі — вивласнення без викупу; в робітничім питанню націоналізації фабрик і охоронного робітничого законодавства.

Характеризували з'їзд не сі ухвали, а тон, в якім їх з'їздови подавано, а саме, що Українська Національна Рада і Державний Секретаріят є той ворог селянства і робітництва, якого треба побороти, коли ті ухвали мають бути здійснені.

Провідну ролю відгравали на в'їзді визначні соціяльно-демократичні діячі: Безпалко, Темницький, д-р Яросевич і ин.

В справі закордонної політики з'їзд ухвалив дві резолюції: одну з зазивом до російського совітського правительства припинити війну з Україною і другу з заявою, що „з'їзд бажає увійти в тісні зносини з українським радянським правительством і висилає за-для сього своїх трьох представників до Київа.“

Ся ухвала остала тільки ухвалою.

Політично найважнійшим рішеннєм з'їзду було, щоби Українська Національна Рада приняла в свій склад 61 делєґатів, вибраних для сього з'їздом. Се домаганнє з'їзд мотивував тим, що в Українській Національний Раді нема представників трудового селянства і робітництва, що представництвом трудового селянства і робітництва являється власне з'їзд і тому з'їзд домагається, щоб Українська Національна Рада доповнилася представниками трудового селянства і робітництва в числі 61 делєґатів, вибраних з'їздом.

Се домаганнє з'їзду, підперте соціяльно-демократичною ґрупою Української Національної Ради, не знайшло прихильности більшости Ради. Арґументи проти сього домагання були такі: По-перше справа якого небудь доповнювання Ради в хвилі, коли Рада має ухвалити закон про сойм і уступити місце соймови, являється безпредметовим. По-друге, коли б навіть признати потребу доповнення Ради представниками безземельного селянства і робітництва, то не можна такими представниками признати делєґатів, вибраних з'їздом, який по своїм складі зовсім не був правильно вибраним представництвом трудового селянства і робітництва, а тільки зборами кругів, на які розтягалася сфера впливу „Сел.-Роб. Союза“. Щоби не викликати конфліктів і полагодити справу компромісово, більшість Ради готова була згодитися на те, щоби склад Ради доповнено якимсь числом представників безземельного селянства і робітництва, вибраних на основі закона, який Рада негайно ухвалила би. Та на сей компроміс призначені на членів Ради делєґати з'їзду і соціяльно-демократична ґрупа Ради не хотіли піти. Вони поставили справу ультимативно: або Рада згодиться на домаганнє з'їзду, або орґанізатори з'їзду „витягнуть з того консеквенції“. Тоді більшість Ради відкинула домаганнє з'їзду.

Боротьба проти антантської орієнтації Української Національної Ради і Державного Секретаріяту, котру вели круги „Сел.-Роб. Союза“, в значній мірі спиралась на непорозумінню. Бо Українська Національна Рада і Державний Секретаріят не мали вільного вибору, тільки знаходилися в примусовім положенню. Я вже зазначував, що коли б були ліпші вигляди на оборону перед Польщею і укріпленнє української державности через союз з большевиками, Українська Національна Рада і Державний Секретаріят були б вибрали сей шлях. Одначе вибору не було, — в сім наглядно переконала інтервенція угорського большевицького правительства.

Угорські большевики, опинившися при владі, зрозуміли, що ні соціяльна будова їх країни ні міжнародні відносини не сприяють укріпленню їх влади та що вони швидко проваляться, коди не дістануть підмоги від Совітської Росії, звідки вони недавно приїхали з полону, де й приняли науку Лєніна. Та між ними й Росією стояла Україна, яка була в війні з російськими большевиками. Зовсім природно вони мусіли бажати помирити Совітську Росію й Україну і таким чином помогти собі.

В сій справі правительство Белі Куна звернулося до бувшого президента Директорії, Винниченка, який тоді жив у Відні і був відомий з своєї еволюції в напрямі большевизму. Сам Винниченко так описує сей епізод:

„Мадярський уряд звернувся до мене з пропозицією взяти участь у справі реорґанізації радянської влади на Україні. Він заявляв бажаннє бути посередником між лівими українськими соціялістичними течіями і Російським Совітським Урядом в справі сформування на Україні справжнього українського національного совітського правительства. Се правительство мало би ліквідувати Директорію, галицький Державний Секретаріят, притягти на свій бік усі соціялістичні українські течії, а головним чином галицьку армію. Таким чином зробився би один суцільний совітський фронт: Угорщина, Галичина, Україна й Росія. Я пропозицію Мадяр приняв і виставив в основі переговорів такі головнійші умови: визнаннє самостійности й незалежности Української Радянської Республики; український національний совітський уряд; дефензивно-офензивний війсковий союз радянських республик; тісний економічний союз; наступ на Галичину“[3].

Сю пропозицію Винниченка переслав Беля Кун через радіо до Москви в такій формі, що, мовляв, один визначний український письменник і діяч хоче знати, як совітське правительство поставилося би до таких і таких пропозицій.

Між большевицьким угорським правительством і Державним Секретаріятом продовжувалися далі ті сусідські зносини, які були навязалися між Державним Секретаріятом і демократичним правительством Каролі.

Рівночасно з висланнєм пропозицій Винниченка до Москви угорське правительство звернулося до Державного Секретаріяту через його представника в Будапешті також з пропозицією своєї інтервенції між Державним Секретаріятом і Совітською Росією. Державний Секретаріят відповів, що такої важної справи не може рішати, не порозумівшися з Директорією.

Тимчасом на пропозицію Винниченка прийшла з Москви відповідь такого змісту: Совітське правительство зі здивуваннєм приняло запитаннє українського письменника, бо ж прецінь совітське правительство визнало незалежність Української Радянської Республики й остає в союзі з її правительством, Зрештою совітське правительство, заки дасть конкретну відповідь на ті пропозиції, хотіло би знати, на якій території виконують державну владу і якою армією розпоряджають ті українські круги, від яких імени промовляє український письменник.

Відповідь — ясна[4].

Державний Секретаріят оставав далі в сусідських зносинах з угорським большевицьким правительством і заключив з ним договір про товарообмін.

Підчас перебування угорської делєґації в Станиславові для заключення сього договору голова делєґації знов говорив зі мною про те, якби се добре було, коли б за посередництвом його правительства було можна помирити Совітську Росію й Україну. Він підніс думку, чи не можна би було бодай довести до того, щоб залізниче полученнє між Москвою й Будапештом (через Київ і Галичину) зневтралізувати. Сей плян видався мені нездійснимим. А при тім він мав на увазі тільки користи для Угорщини. Було се вже перед самим моїм від'їздом до Парижа і я не міг далі слідити за сею справою. В кругах Державного Секретаріяту на се угорське предложеннє, яке зрештою було зроблене поки що тільки приватно, не звернули уваги.

Все висше сказане свідчить, що на швидке і для української державности корисне порозуміннє з большевиками не було в той час ніяких виглядів. Се й заставляло Державний Секретаріят шукати охорони перед Польщею в антанти.

Так стояли одні і другі — і ті, що ждали ратунку від антанти, і ті, що як на ратунок вказували на союз з большевиками, — безсильні супроти подій, які на них насувалися.

Ті, що надіялися на антанту, в хвилях особливо важкої безнадійности говорили: Нічого не остається, як получитися з большевиками! Чулася в сих міркуваннях людий, що виросли на дрібно-буржуазній ідеольоґії, фільософія розпуки: Коли бог не хоче помогти, то може чорт поможе!

А ті, що так голосно розсипали перли большевицької фразеольоґії, як вони були би зраділи на відомість, що антанта наказала Польщі спинити офензиву і визнала Україну!

Словом, з якої сторони не заяснів би був промінь надії, — всі були би кинулися туди.

Траґедія лежала в тім, що ні антанта ні большевики не хотіли допустити до державної самостійности України і тому не думали сповняти тих надії, які на них покладано.


——————

  1. Зазначу, що моя характеристика „Сел. Роб. Союза“ не може бути повна. Для сього нема в мене потрібних матеріялів, а мої особисті спостереження обнимають тільки півторамісячний побут на українській державній території.
  2. Не маючи тексту ухвал, мушу обмежитися переповідженнєм їх.
  3. В. Винниченко, Відродження нації. Часть III. Стор. 322.

    Під „наступом на Галичину“ розумів мабуть Винниченко наступ на Польщу для оборони Галичини.

  4. З сього приводу справедливо пише Винниченко: „Коли тепер пригадати, який надзвичайно важний був тоді момент не тільки для угорської чи української, але для всесвітньої революції, то це можна простити тим, хто упустив його через свої особисті чи національні інтереси. А момент був, дійсно, надзвичайно важний, критичний і дуже сприятливий для соціялістичної революції в цілій Европі. Німеччина була обхоплена вогнями спартаківських повстань. В Мюнхені пролєтаріят захопив владу. В Болгарії, Сербії, Чехії маси хвилювалися і що хвилини готові були вибухнути революцією. Коли б Угорщина змогла схопитися за руку Совітської Росії й підкріпитися, вона могла би подати другу руку Совітській Баварії й самому Берлінови. Тоді Німеччина, розуміється, мира з антантою не підписала би й Европа розбилася би на два табори: буржуазний і соціялістичний. А хто кого перемігби, то се не підлягає великому сумніву: пролєтаріят Франції й Анґлії не пішов би так сліпо за своїми імперіялістами проти робітниче-селянських соціялістичних держав, як то він робив проти монархічних. Та хто знає, чи не було би втягнуто й сі держави в ґрандіозний біг революції й у союз соціялістичних держав?“ (Відродженнє нації, III, стор. 323–324).