ЗАПИТИ СИНА
— Тату, скажи,
Чи то правда, що зорі вмиваються в морі?
Ось глянь: тільки-що зірка вийшла з морської купелі.
Певно од того й край моря світліє,
Що зоряні милини в ньому зостались?!
Бачиш? — он сяєво моря світиться тихо,
Мов світлячок, що під кущиком гасне.
Тату, там, певно,
Ціле рядно світлячків?
— Ні, сину,
То світло Чумацького Шляху,
Що ген через небо як дим переп'явся,
Глянуло в моря дзеркальні глибини,
Та й засвітило його — тихо ковзнувши:
Відбилось у ньому,
А проміні кинуло в очка твої.
— Тату,
А онде у темряві чорній,
Що причаїлась у нашій затоці,
Там, де мис Плака тяжкою мордою,
Наче пущисько з проваленим носом,
Зорі у морі виловлює вічно —
Певне то він їх так чавкає смачно,
Що аж — прислухайся — чути до нас?
То він так дише і чохає, правда?
— Ні, то дельфіни проходять поверху,
Ловлять повітря за подихом тяжким
І знову пірнають під воду…
— Е-е, ти не цікаво розказуєш, тату,
Все ти береш і мені розбиваєш.
Видно, ти зовсім нічого не знаєш,
І казки про зорі складати не в силі.
— Сину мій славний,
Не мчися за примхою.
Правда зерниста — буйніша за казку.
Дійсність і мрію метку вигріває:
Казка над правдою — опар над морем.
|
