Гетьманованє И. Выговского и Ю. Хмельницкого/Гетьманованє Ивана Выговского

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гетьманованє Выговского[1].

I.

Дня 27. липня 1657 р., гетьманъ Богданъ Хмельницкій померъ. Перемѣна ладу громадского, що во̂нъ учинивъ, лишилася не ско̂нченою; справы, що почалися за єго часу, були не влагоджени̂. Украина, розъєднавшись съ Польщею, не стала ще зъ Москвою однымъ тѣломъ и, зо̂стаючись окро̂мною, мусила зо̂ставатися на розраду сусѣдамъ, котри̂ бажали по̂дгорнути єѣ по̂дъ себе. Въ украиньского народу й трохи не було політичного досвѣду, що бъ выграти свою справу въ исторіи и на своєнародно̂й основѣ спорудити доладне громадяньске тѣло. За тодѣшнихъ обставинъ, уже въ самому истнованю козацтва були причины внутрѣшнёго безладя, що мусило зруйнувати недоко̂нчену політичну будо̂влю, не оперту на розумни̂ по̂дставы. Украину вызволивъ увесь наро̂дъ; за часу боротьбы съ Польщею всѣ Украинцѣ були ро̂вными козаками; скоро жь боротьба втихомирилась, наро̂дъ подѣлено на козако̂въ та на посполитыхъ; перши̂ повинни̂ були збройно вартувати нового ладу; други̂, зновъ узятись за свою щоденну громадяньску та хлѣборобску працю. Се було неминуче. То̂лько жь першихъ ждали права та привилеѣ; вони сподѣвалися стати упривилеёванымъ станомъ; а въ останнихъ становище було не вызначене и жаднымъ правомъ не забезпечене; на ихъ долю не то̂лько припали всѣ во̂дбутки, во̂дъ котрыхъ во̂льни̂ були козаки, та имъ ще, бачиться, судилося до̂знати й козацкого свавольства; цѣлѣсеньки̂ села, де жили посполити̂, во̂ддано козацкимъ старшинамъ яко рангови̂ маєтки; черезъ якій часъ си̂ маєтки поставали бъ схожи̂ на польски̂ староства. Посполити̂ довго не могли забути, що козаки були те саме, що й вони, та й собѣ те жь бажали теперь козаками бути, й довго не було певно межѣ мѣжь двома станами: при першо̂й нагодѣ посполити̂ за разъ бралися до зброѣ й узывали себе козаками, а законно признани̂ козаки попадали въ поспо̂льство. Отымъ-то, въ друго̂й половинѣ ХVII. в., не вважаючи на козацки̂ реєстры, на Украинѣ козакомъ було всяке, въ кого була сила та хо̂ть; й отаки̂ порываня до козацтва усеи маси украиньского люду спинявъ другій напрямокъ, обмежувати козацкій станъ щѣльнымъ та вызначенымъ числомъ лейстровыхъ.

Такъ було геть до Богдана Хмельницкого, коли урядъ польскій все хотѣвъ, що бъ козаки були во̂йсковымъ станомъ обмежованымъ певною лѣчбою, а наро̂дъ увесь намагався повернутись у козацтво, то бъ то бути во̂льнымъ, бо й слово козакъ було сінонімомъ слова воля. На заклики Хмельницкого одо̂звався наро̂дъ у своихъ порываняхъ, всѣ хотѣли бути козаками, всѣ йшли битися зъ Поляками, котри̂ до того часу не давали козацтву ширитись. Отже то̂лько сорокъ тысячь зъ усего повсталого люду придбало собѣ козацке званя, решта мусила єго стратити. Черезъ опозицію поспо̂льства, що було выключенымъ зъ козацтва, не було спокою на Украинѣ за все гетьманьство Хмельницкого; ся реакція ще выразнѣйше вызначилася по̂сля єго смерти.

Окро̂мъ того, въ самому козацкому станѣ вчинився роздво̂й: зъявились козаки значни̂; до нихъ належала старшина тодѣшня та выслужени̂ (бунчукови̂ товаришѣ), шляхтичѣ, що пристали до козако̂въ, въ загалѣ дуки-козаки; противъ нихъ були козаки прости̂, котрыхъ значни̂ величали козацкою черню та котри̂ по̂дъ якій часъ ради̂ були перешкоджувати значнымъ повысшатись. Нарештѣ, сами̂ значни̂, що були зъ нешляхетства, бажали поро̂внятися зъ тыми, що мали таке званя. Вплывъ значныхъ побо̂льшався во̂дповѣдно тому, якъ дужшала гетьманьска власть. За останни̂ роки Хмельницкого, власть гетьманьска, хочь й залежала во̂дъ рады, та во̂нъ, маючи собѣ во̂дъ усѣхъ шанобу, часто робивъ безъ рады й зъ своєи волѣ настановлявъ старшину; а що менше власть гетьманьску спиняла народна рада, то деспотичнѣйшою ставала власть полковнико̂въ та сотнико̂въ, то все дужшавъ вплывъ ихъ на громадски̂ справы. На радѣ почала верховодити старшина; часто и вся рада складала ся зъ самои старшины та значныхъ. Такій порядокъ наплодивъ силу незадоволеныхъ: вони тѣкали на Запороже; туды ховалися й ти̂ посполити̂, що не хотѣли мовчки приймати наругу та дивитись, якъ идуть въ гору козаки; тымъ-то у Запорожцѣвъ вчинився тодѣ антаґонізмь зъ городовымъ козацтвомъ, якъ звали вони Гетьманщину. Запорожцѣ не хотѣли коритися гетьманови. Але думка про те, що бъ во̂дмежувати Запороже, просторыми степами зъ обохъ боко̂въ Днѣпра, тодѣ ще не зовсѣмъ могла розвитися, бо ще истнувавъ звязокъ зъ Украиною; той звязокъ бувъ черезъ ти̂ ватаги приходцѣвъ, незадоволеныхъ ладомъ на Гетьманьщинѣ. Запорожцѣ, почитаючи себе красою козацтва, величалися ще й черезъ те, що не городови̂ козаки, а вони перши̂ обрали Богдана Хмельницкого; що во̂йна, котра вызволила Руску Землю съ по̂дъ польскои кормиги, почалася зъ Запорожа. Тымъ-то, правили Запорожцѣ, що й теперь не городове, а низове козацтво мусить бо̂льшь за всѣхъ порядкувати на Украинѣ; що нѣ гетьмана обирати, нѣ другои якои иншои політичнои справы не можна починати безъ волѣ Сѣчи. Запороска чернь самохо̂ть обирала й скидала свою старшину. Такій ладъ вони, мабуть, хотѣли завести й по всѣй Украинѣ; а се було до вподобы простымъ козакамъ та поспо̂льству, що бажали ро̂вности, а черезъ те Запороже вабило до себе простыхъ козако̂въ та поспо̂льство, й усякимъ заходамъ, що починали Запорожцѣ, пощастило бъ у масы украиньского люду. А про те и зъ громадского устрою Запорожа и зъ незадоволеня козацкои черни та посполитыхъ супроти значныхъ, не могло выйти нового ладу громадского. Знищуванє власти значныхъ ко̂нчалось звычайно то̂лько замѣною одныхъ людей на другихъ, котри̂ й собѣ почали удавати зъ себе значныхъ. Кожный урядникъ обраный зъ простыхъ козако̂въ, стававъ значнымъ и обурювавъ на себе чернь; єго скидували, обирали другого, а той точнѣсенько, якъ и першій, заразъ значнѣвъ и чернь такъ само була нимъ не задоволена. Та й самыхъ значныхъ не єднали однакови̂ замѣры и бажаня, бо коженъ найбо̂льшь уганявъ за своєю власного користю, оденъ по̂дкопувався по̂дъ другого й самъ туды падавъ; коженъ хотѣвъ другого зо̂пхнути, потоптати та самъ до̂знававъ такихъ самыхъ заходо̂въ во̂дъ своихъ товаришѣвъ.

У во̂дносинахъ до сусѣдныхъ державъ, по̂сля смерти Богдана Хмельницкого, на Украинѣ були двѣ політични̂ партіи. До першои належала бо̂льша частина старшины значныхъ, въ загалѣ деко̂лька людей, що набралися въ Польщѣ разомъ зъ освѣтою и польскихъ політичныхъ думокъ. Нарештѣ до сеи партіи належала шляхта рускои вѣры, що пристала до козако̂въ, хто зъ за вѣры, а хто, що бъ не втеряти своихъ маєтко̂въ за часо̂въ козацкого руху. Вони повстали на Польщу не черезъ те, що имъ не подобався польскій політичный ладъ, а черезъ те, що по̂дъ польскимъ панованємъ вони не встигли бъ заподѣти собѣ такои користи, яку могли бъ вытягти зъ польскои організаціи. Вони бажали, що бъ и Украина була схожа на Польщу: зъ соймами, посольскими радами, промовами та во̂льнымъ шляхоцтвомъ, й у сему станѣ кожный бажає умѣститись. Такому напрямкови не во̂дповѣдала самодержавна організація царства московского. Въ 1651 р. багато людей зъ сего гурту пристало до московскои протекціи, сподѣваючись користуватись т. зв. правами та вольностями по̂дъ кормигою Московскихъ царѣвъ. Але вже 1657 р. вони домѣркувалися, що тутъ помилились. Ихъ збентежило те, що украиньскихъ комісарѣвъ не пущено до обрады про виленьски̂ пакты московскихъ посло̂въ зъ польскими, що згода Росіи съ Польщею вчинилася безъ участи та порады украиньскои рады та гетьмана; докоры, що зъ царского приказу робили бояре Хмельницкому, зворушили въ нихъ досаду, напослѣдокъ ихъ ображала неввѣчливо̂сть до Украинцѣвъ московскихъ воєводо̂въ та „служилыхъ людей“, ще й глузованє Москалѣвъ зъ усего, що въ звычаяхъ та домашнёму житю Украины не походило до Москвы. Мабуть отъ черезъ те глузованє съ козацкого убраня по̂шла тодѣ чутка, буцѣмъ царь хоче, що бъ козаки не носили червоныхъ чобо̂тъ та неодмѣнно повзувалися въ чорни̂, а посполити̂, що бъ одягалися такъ, якъ московски̂ мужики та ходили въ лычакахъ. Але найбо̂льше ширила сю незадоволену партію та надавала ѣй силы небезпечно̂сть, що бъ часомъ царь, добѣгши польскои короны, не прилучивъ Украины до Польщѣ та не выгубивъ козацтва: у виленьскихъ бо пактахъ царь обѣцявся Польщѣ во̂ддати назадъ усѣ краѣ, що во̂дъ неи забрано. Незадоволени̂ бажали запобѣгти сему сподѣваному прилученю Украины до Польщѣ мовь провінціи до державы, приставши до Польщѣ зъ доброи волѣ на правахъ федеративныхъ, умовами, котри̂ примусили бъ Польщу берегти права руского народу й не давали бъ способу ихъ зломати. У XVII. в. не розумѣли, що не можна класти умовы будучимъ поколѣнямъ. Партія ся йшла стежкою Б. Хмельницкого; за часо̂въ боротьбы съ Польщею во̂нъ перенявся сею идеєю федеративнои спо̂лки й навпаки народному бажаню до конечного розъєднаня съ Польщею, довго думавъ уладнати справу, не во̂дрываючись во̂дъ Польщи. За житя Хмельницкого, найбо̂льше по̂дтримувавъ у нему таку думку генеральный писарь Выговскій, и теперь во̂нъ ставъ головою федеративнои партіи. Єго щирыми однодумцями були братя єго въ другихъ Выговски̂: Данило, що державъ дочку Хмельницкого Олену, Константинъ та Хведо̂ръ, дядько єго Василь, полковникъ овруцкій, та ще небо̂жь Илія. До сеи жь партіи належали ти̂, що выховували молодого Юрія: судія генеральный Богдановичь-Зарудный, осаула Ковалевскій та полковникъ миргородскій, що бувъ тодѣ наказнымъ генеральнымъ судією — Григорій Лѣсницкій, супротивникъ Выговского; Иванъ Груша, поставленый по̂сля обраня Выговского писаремъ генеральнымъ; обозный Тимохвѣй Носачь, людина безъ освѣты, якою вызначалися єго товаришѣ, але зъ природженымъ розумомъ; полковникъ переяславскій Павло Тетеря, людина безъ хисту, але освѣчена; полковникъ прилуцкій Петро Дорошенко, лубеньскій — Швець, черниго̂вскій — Іоаникій Силичь, славный Богунъ, тодѣ вже полковникъ не винницкій, а паволоцкій; полковникъ подо̂льскій Остапъ Гоголь, поднѣстряньскій — Михайло Зеленьскій; уманьскій — Михайло Ханенко; колишній полковникъ кієвскій Ждановичь, скинутый зъ уряду по царско̂й волѣ за похо̂дъ противъ Польщѣ, те жь люде освѣчени̂. До нихъ горнулися те жь деяки̂ значни̂ украиньски̂ козацки̂ родины, якъ отъ: Сулимы, Лободы, Северины, Нечаѣ, Гуляницки̂ (зъ нихъ оденъ Григорій утѣкъ зъ Украины по̂сля Бѣлоцерко̂вскои згоды, а пото̂мъ вернувся та ставъ полковником нѣженьскимъ, Головацки̂, Хмѣлецки̂ (родичѣ того, що стято въ Паволочѣ 1652 р. за незмаганя проти бѣлоцерко̂вскимъ пактамъ), Верещака ( вызволеный недавно съ крѣпости, куды єго завдано за прихильно̂сть до Украины), Мрозовицкій (славный въ народно̂й памяти Морозенко, не знати, де во̂нъ пробувавъ во̂дъ р. 1649, коли во̂нъ переставъ полковникувати въ Корсуни), Махержиньскій й бо̂льшь за всѣхъ освѣчений Юрій Немиричь. Бувшій нащадокъ давнои новгородскои родины, що въ XV. в. втѣкла въ литовску державу, Немиричь бувъ спадщикомъ богатыхъ маєтко̂въ на Украинѣ, й во̂дъ свого батька ще зъ малку перенявся тымъ релігійнымъ вольнодумствомъ, що въ той вѣкъ загаломъ аріяньствомъ звалось. Юрій молодый сво̂й вѣкъ перебувъ за кордономъ, найбо̂льшь у Бельгіи та Голяндіи; тамъ одержавъ во̂нъ найлѣпшу освѣту й написавъ ко̂лька науковыхъ росправъ по фільозофіи та раціональному богословію; р. 1648 во̂нъ приставъ до Хмельницкого вперше, ратуючи себе во̂дъ крако̂вскои инквізиціи. Не вѣдомо, де во̂нъ перебувавъ, по̂сля Зборо̂вскои умовы, але во̂дъ р. 1655 мы бачимо, що во̂нъ працює на користь Украины; во̂нъ перейшовъ до православнои вѣры, вѣры батько̂въ своихъ, працювавъ на користь Украины у Шведского короля, у Ракочія, а теперь, якъ померъ Хмельницкій, мавъ пляны поєднати Украину съ Польщею на новыхъ основахъ ихъ спо̂льного житя. Меткій посолъ Яна Казимира, Казимиръ Бенёвскій хитро вплывавъ на людей зъ сеи партіи. Во̂нъ запевнявъ ихъ, що козаки своимъ лицарствомъ навчили Поляко̂въ й усѣхъ сусѣдо̂въ почитати ихъ якъ смѣливыхъ лицарѣвъ, що Польща признає ихъ во̂льными, й коли козаки захочуть пристати до Польщѣ, що бъ спо̂льно боронити свои права та во̂льности, то не инакше пристануть, якъ ро̂вни̂ до ро̂вныхъ и во̂льни̂ до во̂льныъ. Чимала частина украиньского духовеньства, та й самъ Денисъ Балабанъ, що важивъ тодѣ на митрополію, перенялися такими жь думками.

Ще за Богдана Хмельницкого духовеньству було не до вподобы йти по̂дъ московску протекцію. Навыкли̂ до польскои формы кермованя та до польского ладу, сами̂ выйшовши зъ шляхты, духовни̂, найпаче значни̂, занадто мали въ собѣ польщины… просвѣта єднала ихъ съ Польщею й розро̂зняла зъ Московщиною. Черезъ змаганя за вѣру вони на якійсь часъ ставали противъ католицкои Польщѣ, а скоро прийшлося во̂дрыватись во̂дъ Польщѣ, тутъ побачили вони, що не вважаючи на одну вѣру, вони морально чужійши̂ зъ одновѣрною Москвою, якъ католицкою Польщею. За часу злученя такъ-сякъ забулися неприхильно̂сть та боязнь, але незабаромъ розпочала Москва таки̂ заходы, що недовѣрство зновь розворушилося. Сильвестеръ Косо̂въ померъ. Бутурлинъ, по наказу московского уряду, заразъ же сповѣстивъ духовныхъ, єпископа Лазаря Барановича та печерского архимандриту Гизеля, про царску волю, що бъ духовеньство украиньске „поискало милости государя и показало совершенно правду свою къ великому государю: захотѣло бы итти въ послушаніе къ святѣйшему патріярху московскому“. Украинѣ треба було обирати собѣ митрополіту. По споконвѣчному звычаю, николи не зрушеному Поляками, треба було обирати нового архипастыря вольными голосами. Воєводы змагалися, що бъ выбору не було, поки не попросять патріяршого благословеня та царского дозволу. Лазарь и архимандрита печерскій змушени̂ були вдавати зъ себе, що згоджуються. Се скоилося саме тодѣ, якъ померъ Хмельницкій, ще й тѣла єго не встигли поховати. А самъ небо̂жчикъ Хмельницкій на сю справу дивився не такъ, и по стародавному звычаю написавъ до єпископо̂въ луцкого, перемыского та льво̂вского, що бъ приѣздили до Кієва обирати нового митрополіту. Украина зъ Кієвомъ во̂ддалася Московскому цареви, а си̂ єпископы украиньски̂ зо̂сталися по̂дъ польскою властю, але жь разомъ по̂дъ духовною зверхностю митрополіты кієвского. Признати надъ собою власть московского патріярхи вони нѣ-за-що не хотѣли, та й не могли, якъ бы навѣть и схотѣли. Вымаганє московского уряду мусило порвати звязокъ въ украиньско-руско̂й церквѣ. Тымъ часомъ коли Бутурлинъ у Кієвѣ пильнувавъ по̂дклонити Лазаря та кієвске духовеньство по̂дъ руку Нікона, єпископы польско-украиньски прохали у короля дозволу ѣхати до Кієва обирати митрополіту, и король дозволивъ имъ по споконвѣчному ихъ звычаю, якого вони цупко держалися. Ще й тѣла Хмельницкого не поховано, а Бутурлинъ, здаючись на царскій указъ, писавъ до Выговского, що бъ не попускавъ єпископамъ обирати митрополіту; писарь же, маючи на увазѣ давни̂ права, й не згадуючи про покору Ніконови, сповѣщавъ, що по̂шле козацкихъ посло̂въ на обранє митрополіты, а пото̂мъ уже, кого оберуть, напише до царя.

Нарештѣ пристати до спо̂лки згодилися заможни̂ мѣщане по мѣстахъ, що бъ не втеряти свои права магдебурски̂, якъ що Украину во̂ддадуть Полякамъ безъ усякои умовы. Въ загалѣ треба мовити, що Украинцѣ, боячися Польщи, звертались до Польщи.

Друга партія, якъ що можна всю масу народу назвати партією, заплющивши очи, держалася царя Московского. Одна вѣра, одно племя якось инстинктивно прихиляли наро̂дъ до злученя зъ Московщиною. До сего придалася ненависть до Польщѣ; федеративна партія могла своими вчинками змо̂цнити волю народа, зо̂ставатися по̂дъ властю царя, що бъ запобѣгти лихови попасти въ по̂дданьство до Поляко̂въ. Во̂дъ злученя Украины съ Польщею прости̂ люде могли сподѣватися то̂лько того, що значни̂ козаки постануть такими, яки̂ були въ Польщѣ шляхтичѣ, а простыхъ козако̂въ та поспо̂льство пороблять нево̂льниками нового паньства; отъ-же въ спо̂лцѣ зъ Москвою самодержавна воля царя захищала бъ то слабыхъ во̂дъ свавольства дужихъ. Помѣжь старшиною вызначався запеклымъ ворогованємъ зъ значными й разомъ прихильностю до Московщины, Мартинъ Пушкаренко, полковникъ полтавскій, котрого любили по̂дручни̂ й увесь простый людъ. Запороже, що ненавидѣло шляхотныхъ та значныхъ, що складали федеративну партію, мало й собѣ таку жь прихильно̂сть, що бъ коритися Московскому державцеви. Очевидячки, що прихильныхъ до московского престолу було такъ багато, що противна федеративна партія не змогла нѣчого вдѣяти, а найпаче, що й сами̂ федератисты були не во̂дъ того, що бъ Московскій царь швидше ставъ Польскимъ королемъ… Але жь наро̂дъ бувъ надто вже мало розвиненый; єго завсѣгди могли перетягти на сво̂й бо̂къ навѣть ти̂ проводырѣ, якихъ во̂нъ не любивъ; наро̂дъ не вѣдавъ, куды єго ведуть; а розрывъ виленьскои умовы поробивъ сихъ непевныхъ проводырѣвъ ворогами царя та протекціи.


II.

Юрій Хмельницкій, що то̂льки-що почавъ 17-тый ро̂къ свого житя, зовсѣмъ не бувъ такій гетьманъ, якого тодѣ вымагало становище Украины. Недоспѣлый парубокъ не вызначався нѣ великою вдатностю, нѣ своєю вдачею. Правда, на Чигириньско̂й радѣ єго обрано за гетьмана: хто, що бъ догодити Богданови передъ смертю, а хто, лякаючись по̂мсты єго родичѣвъ та друго̂въ. А якъ то̂льки померъ старый, старшина та значне козацтво почали ремствувати. Згадуючи свои раны та давни̂ працѣ, инши̂ соромилися коритись хлопцеви, що й пороху не нюхавъ; иншихъ вражало те, що прилюдно зломано козацкій звычай, обирати за старшину чоловѣка досвѣдченого та го̂дного. Багато декому було досадно черезъ те, що якъ бы не Юрій, то во̂льна рада може бъ доручила булаву кому иншому. Бо̂льшь во̂дъ усѣхъ бувъ незадоволеный Выговскій. Ско̂лько роко̂въ во̂нь бувъ першимъ по̂сля гетьмана; на Украинѣ й по сусѣдахъ вславився во̂нъ розумомъ; самъ Хмельницкій, во̂драджуючи козакамъ обирати Юрія, вказувавъ на гетьманованє Выговского. Выговскому здавалося, що Юрій немовь укравъ у него булаву. Але старый Хмельницкій, вволивши волю козако̂въ, наказавъ Выговскому навчати сына. Хмельницкій такъ довго мавъ Выговского за друга, що єму зовсѣмъ нѣяково було клопотатись про перемѣну останнёи рады. Выговскій мусивъ удавати та запевняти, що єму байдуже про почотъ та власть. Дня 14. серпня во̂нъ писавъ до Путивельского воєводы Зузина, що вся старшина зоставила гетьманомъ поки-що Юрія Хмельницкого, „а якъ буде далѣ, не вѣдаю; але незабаромъ по̂сля похорону буде рада усеи старшины та якоись частины черни; а що тамъ прирають, не вѣдаю“. Такимъ робомъ у листу до сумѣжного московского воєводы во̂нъ натякнувъ, що тодѣшнёго гетьмана може и скинуть. Але самъ во̂нъ не мавъ-бы-то нѣякои надѣѣ для себе. „По̂сля працѣ во̂йсковои я, каже, радый спочити и нѣякого уряду й власти не бажаю“. Черезъ ко̂лька днѣвъ по̂сля того, 21. серпня, во̂нъ уже не такъ казавъ гонцеви того жь таки воєводы: гетьманъ Б. Хмельницкій, вмираючи, наказувавъ менѣ бути за опѣкуна у свого сына и я, памятаючи той наказъ, не покину єго сына; и полковники, й сотники, й усе во̂йско запорозке кажуть, що бъ я бувъ за гетьмана, поки Юрій Хмельницкій выросте та розуму набереться.

Єзуицке лукавство знайшло собѣ пролазку, каже украиньскій лѣтописець.

Выговскій, мовь другъ Хмельницкого семьѣ, почавъ показувати молодому Хмельницкому єго небезпечне становище, жалкуючи сповѣщавъ єго, що козаки ремствують, не хотять коритися такому молодому гетьманови. Молодый Юрій просить порады, що єму робити? Выговскій раявъ зректися на радѣ

сторінка сторінка сторінка

„Нехай булава й бунчукъ будуть при Хмельницкому; за гетьмана въ насъ Хмельницкій буде, а поки до̂йде во̂нъ лѣтъ, во̂йскомъ приводитиме Выговскій, и булаву й бунчукъ братиме, коли треба, у Хмельницкого, а повернувшись, зновь єму до рукъ оддаватиме“.

Выговскій, вдаючи зъ себе тихого та по̂корного, доводивъ про свою невдатно̂сть. Козаки домагалися.

„Дайте часу подумати, панове радо!” мовивъ Выговскій: „Не можу я такъ во̂дъ разу приняти таке высоке званє. Во̂дложѣть до иншого часу“.

Рада дала єму три днѣ часу.

У середу, 27. серпня, рада зновь зо̂бралася у той самый дво̂ръ. Теперь не постигли зачинити ворота й у дво̂ръ натислося сила простыхъ козако̂въ. „Хмельницкого! Хмельницкого!“, гукали вони та добивалися въ покоѣ.

Юрій выйшовъ й зновъ почавъ одмагатись. Козаки домагалися, що бъ во̂нъ зо̂ставсь на гетьманьскому урядѣ, та що бъ, доки до̂йде лѣтъ, кермувавъ Выговскій.

Выговскій зновъ удававъ, буцѣмъ не хоче. Спустивши до долу очи, зложивши навхрестъ руки, зъ слёзами на очахъ, во̂нъ дякувавъ радѣ за честь, прохавъ обрати людей удатнѣйшихъ во̂дъ него. То̂лько жь, чимъ бо̂льше кланявся та не хотѣвъ Выговскій, то все бо̂льше намагалися козаки. По козацкому звычаю, чернь почала выгукувати та лаятись: тодѣ Выговскій, немовь бы нехотя, немовь корившись то̂лько народно̂й волѣ, згодився. Чернь ажь ось-то радѣла…

„Теперь я спытаю ось про що“, мовивъ Выговскій: „Молодому гетьманови треба вчитись; по волѣ блаженнои памяти батька, єму треба дати просвѣту; во̂нъ мусить бути въ школѣ й черезъ те єму не можна буде по̂дписуватись на листахъ та універсалахъ. Коли жь клейноды будуть у мене, то мушу по̂дписуватись я. Якъ же скаже менѣ рада по̂дписуватись?“

Спершу козаки не знали, що на те сказати. Коли тутъ выхопився якійсь Выговского прихильникъ.

„Нехай, каже, панъ Выговскій по̂дписується такъ: „Иванъ Выговскій, гетьманъ на той часъ во̂йска запорозкого, бо на той часъ, коли въ него будуть клейноды, справжнимъ гетьманом буде во̂нъ“.

Прости̂ козаки, каже лѣтописець, були собѣ прости̂, вони не вбачали въ сему нѣчого особливого та й згодилися. „Добре, кажуть, нехай такъ! Служи, пане гетьмане, вѣрно цареви й будь за гетьмана въ во̂йску запорозкому та чини намъ добрый порядокъ“.

Выговскій узявъ булаву: „Ся, каже, булава, доброму на ласку, лихому на кару; потурати жь у во̂йску я нѣкому не буду, коли вы мене за гетьмана обрали, бо во̂йско запорозке безъ страху пробути не може!“

„Вичитай же намъ, мовили полковники, новообраный пане гетьмане, жаловану грамоту великого царя, нехай мы будемо знати, яки̂ намъ єго царске величество волѣ надавъ“.

Тодѣ гетьманъ голосно прочитавъ грамоту.

Выслухавши, старшины мовили:

„Дякуємо за царску ласку й ради̂ по вѣкъ служити зъ усѣмъ во̂йскомъ запорозкимъ, нехай то̂лько великій царь не попускає насъ своимъ ворогамъ“.

По̂сля другои звѣстки, що подавъ Выговскій у Москву, якъ обрали єго, супроти него ставъ Григорій Лѣсницкій. Єго гетьманъ небо̂жчикъ посылавъ на Татаръ зъ своимъ сыномъ и давъ єму булаву й бунчукъ, якъ наказному гетьманови. Лѣсницкій, здаючись на се, не хотѣвъ во̂ддати булаву. Выговскій посылавъ до него Юрія Хмельницкого, та Лѣсницкій якъ затявся, то во̂ддавъ ажь черезъ тиждень, коли вже єго примусили козаки.

Такъ ско̂нчилася ся славетна рада. Выговскій по̂славъ до Запорожцѣвъ и, що бъ по̂длеститись, впевнявъ, що не вважає себе за справжнёго гетьмана, доки єго не признає сѣчове товариство; по̂славъ, спытавшись рады, посольство до Крыму; во̂дославъ, запевняючи свою прихильно̂сть до короля польского посла Бенёвского, котрого козаки, зъ вѣку не навидѣвши пано̂въ, трохи були не вбили. Одночасно зъ симъ Выговскій сповѣщавъ московского воєводу, що Бенёвского прислано, що бъ учинити розмиръ й казавъ, що вони єго затримують; лаявъ Поляко̂въ, оповѣщавъ, що король Польскій єднається зъ императоромъ и зовсѣмъ не думає миритися зъ Москвою та додержувати умовы, що поклавъ при лихо̂й годинѣ; що по̂шла чутка, нѣ бы козаки посварилися зъ Москвою и Поляки у купѣ зъ ханомъ Крымскимъ лагодяться напасти на Украину. Во̂нъ казавъ, що годенъ пролити кровь за царя. Во̂нъ чернивъ навѣть своихъ прихильнико̂въ, доводивъ на Зеленьского полковника брацлавского, що той хотѣвъ пристати до Польщѣ, але во̂нъ, гетьманъ спинивъ єго та вговоривъ не робити сего.


III.

Хочь Выговского й обрали, та власть єго була дуже не певна. Лѣсницкій все, мабуть, сердився и сподѣвався, що на друго̂й радѣ оберуть єго, а не Выговского. Пушкаренко, полковникъ полтавскій, бувъ другимъ ворогомъ и суперечникомъ Выговского. Чигириньска рада була не повна й повинна була вважатись незаконною: треба було скликати другу. Выговскій хочь й взявъ булаву, та то̂лько до часу; що бъ не ломати козацкого права, во̂нъ самъ назначивъ нову раду въ Корсунѣ на 25. жовтня. На сю раду поприѣздили старшины; були тутъ усѣ сотники ще й зъ кожнои сотнѣ по два простыхъ козако̂въ. Такій бувъ выборний звычай козацкій. Выговскому бажалося трохи до̂знатись, якій бувъ настро̂й єго товаришѣвъ. Тымъ часомъ до Чигирина прибувъ во̂дъ Шведского короля Юрій Немиричь. Черезъ него Карлъ Густавъ запрошувавъ до спо̂лки, що бъ по давно̂й прихильности, козаки допомагали Шведскому королеви, а Шведскій король козакамъ. Самъ Юрій Немиричь зновь понявся служити козацко̂й справѣ. Доходило зновъ до єднаня зъ Шведчиною, а зъ Московщиною до непорозумѣня та неладу.

Прибувъ до гетьмана царскій посолъ Артамонъ Матвѣєвъ. Царска грамота называла Выговского не гетьманомъ, а писаремъ, хочь царь вѣдавъ же во̂дъ кієвского воєводы про єго обранє на гетьманьскій урядъ. Царь докорявъ Выговского за те, що не сповѣстивъ черезъ свого посла про смерть Хмельницкого та про своє обранє. Царскій посолъ вымагавъ, що бъ во̂йско запорозке вырядило до Шведского короля посло̂въ та радило єму, що бъ помирився съ царемъ, лишивъ претенсіи на сумѣжни̂ землѣ й не сподѣвався помочи во̂дъ во̂йска запорозкого, бо скоро буде ворогувати съ царемъ, то во̂йско запорозке йтиме на него во̂йною. Выговскій во̂дмовивъ, що зробить по царскому приказу, а на докоры во̂дповѣвъ такъ: „Якъ померъ гетьманъ Б. Хмельницкій, писавъ во̂нъ, я того жь таки дня хотѣвъ вырядити до царского величества своихъ трёхъ уряднико̂въ, а старшина, прочувши про се, почала сперечатись, толкуючи, буцѣмъ я посылаю во̂дъ себе; тымъ я й не по̂славъ, а написавъ до воєводы кієвского Андрія Василевича Бутурлина, та до князя Ромодановского въ Бѣлгородъ, що бъ вони сповѣстили царя“.

Артамонъ Матвѣєвъ мовивъ: „Єго царскому величеству вчинилося вѣдомо, що гетьманъ Б. Хмельницкій померъ; и великій царь, жалуючи васъ, звелѣвъ ѣхати до во̂йска запорозкого, зъ своимъ царскимъ ласкавымъ словомъ за для своихъ царскихъ великихъ справъ, бояринови й намѣстникови казаньскому Алексѣю Микитовичу Трубецкому, та окольничому й намѣстникови ржевскому, Богдану Матвѣєвичу Хитровому, та дякови думному, Ларіону Лопухинови. Нехай гетьманъ по̂шле по полковнико̂въ, що бъ приѣздили до Кієва, та до того, що бъ поприсылали зъ усѣхъ полко̂въ по пять чоловѣка. Справа буде велика. Та що бъ по черкаскихъ мѣстахъ позбирали харчь, та що бъ по̂дводы за для ихъ приходу були на поготовѣ. Та ще Тетеря Павло, якъ бувъ за посла въ Москвѣ, то просивъ царя берегти васъ во̂дъ ворого̂въ вашихъ; й теперь приказано князеви Ромодановскому поспѣшати съ комоникомъ та пѣшаками; та ще приказано бояринови Василю Борисовичу Шереметеву, що бъ выславъ ко̂нныхъ й пѣшихъ; а ты, гетьмане, загадай заготовити за для нихъ харчь та по̂дводы“.

Гетьманъ, звычайно, обѣцявся, а якъ почула старшина, то й стала тутъ вона вбачати якусь потайну думку, зломати ихъ права. Незабаромъ прийшло московске во̂йско й стало двома таборами: оденъ зъ Ромодановскимъ у Переяславѣ, другій зъ Ляпуновымъ у Пирятинѣ. Сподѣвалися, що ще прийде Трубецкій съ товариствомъ; се найбо̂льше лякало старшину, бо не вѣдомо було, чого прийде се во̂йско. Артамонъ Матвѣєвъ загадавъ збирати по Украинѣ харчь для того во̂йска зъ орандъ; а зъ усѣхъ тыхъ орандъ користувалася старшина; тымъ вони вбачали теперь замѣры на свои зыски.

Про сю справу треба було помѣркувати на радѣ. Зо̂бралася рада. Поприходили й чужоземни̂ помагачѣ шляхотскои партіи: польскои руки, Бенёвскій; шведскои, Немиричь. Всѣмъ суперечникамъ треба було зо̂братися одностайно стати супроти спо̂льного ворога. Рада була въ полѣ. Выговскій поклавъ свою булаву й бунчукъ, вклонився радѣ й промовивъ, що царь єму

сторінка сторінка сторінка

По̂сля корсуньскои рады вырядили до Москвы по̂сланцями: корсуньского полку осаулу Юрія Миневского та сотника Евхима Коробку; вони повинни̂ були просити царя, що бъ ствердивъ Выговского на гетьманьскому урядѣ та права козацки̂, яки̂ прописано въ першо̂й царско̂й грамотѣ, що дана була по̂сля переяславского зъєднаня. Гетьманъ пустивъ Бенёвского, запевняючи прихильно̂сть до короля. Але Польща не хотѣла покинути Украину безъ догляду, й заразъ за Бенёвскимъ прибувъ за агента другій гонець Вороничь. Яке то було щире братанє зъ давными ворогами, знати съ того, що одночасно, якъ Бенёвскій обѣцявъ козакамъ права, свободу та братерство, у Выговского бувъ перехопленый листъ во̂дъ Маховского, полковника польского, до одного крымского мурзы. Польскій панъ умовлявся съ Крымцями, що бъ купно напасти на своихъ душмано̂въ, козако̂въ. А Выговскій, щиро витаючи польскихъ посло̂въ, перехопленый листъ по̂славъ зъ Миневскимъ до Москвы, ще й сповѣстивъ до того, що на Украину прибувъ по̂сля Бенёвского Вороничь — намовляти козако̂въ до польского по̂дданьства; то̂лько жь козаки не дадуться въ шоры себе впяти й таки будуть вѣрни̂ цареви. Съ Крыму вельми було небезпечно Украинѣ. Останнёго часу, єднанє хана съ Польщею найбо̂льше перешкоджало Украинѣ брати гору въ боротьбѣ зъ Ляхами. Якъ почули Крымцѣ, що не до вподобы Украинѣ московске панованє, то ханъ першій заходився миритись, а Выговскій выправивъ до Бахчисараю посла свого Бута съ товариствомъ.

По̂сля выбору на радѣ, гетьману ще треба було, по козацкому звычаю, поблагословитись въ церквѣ. Гетьманъ, полковники й старшина рушили до Кієва й 13. листопада ихъ тамъ бучно привитали коло земляного валу. Тымъ часомъ померла Выговского сестра, а Тетерина жѣнка; зо̂бралася вся родина Выговского справляти похороны; по̂сля того узялися вже до дѣла 17. листопада въ Братскому монастырѣ, въ притомности царскихъ воєводъ, унесли до церкви гетьманьску булаву, шаблю й бунчукъ, що давъ царь Хмельницкому. По̂сля обѣду єпископъ черниго̂вскій, Лазарь Барановичь, покропивши клейноты святою водою, во̂ддавъ ихъ гетьманови. „Приймаючи гетьманьство, мовивъ єму архипастырь, повиненъ ты служити великому цареви вѣрою й правдою, якъ служивъ до сего часу: правь та змо̂цняй во̂йско запороске, що бъ, не во̂дкидаючись, по̂дъ высокою єго царского величества рукою зо̂ставалося. Се промовивши, єпископъ поблагословивъ хрестомъ нового гетьмана.

По̂сля церкви єпископъ запросивъ гетьмана зъ старшиною до себе на обѣдь. Туды жь покликано й воєводъ съ товариствомъ. Випивши по чарцѣ, почавъ гетьманъ доводити воєводамъ свою прихильно̂сть до царя, якъ во̂нъ ще за писарства свого нахиливъ небо̂жчика гетьмана Хмельницкого до по̂дданьства. „То̂лько, каже, теперь сподѣваюся гнѣву царского, що обрано мене за гетьмана безъ єго указу: одержали мы грамоту во̂дъ царя, а въ нѣй названо мене не гетьманомъ, а писаремъ“.

Тодѣ судія генеральный Богдановичь таке мовивъ:

„Коли мы, козаки, по̂дклонилися по̂дъ єго царске величество, то обѣцявся царь во̂льностей нашихъ не ломати; а теперь прислано до насъ таки̂ пакты, що мусимо стратити свои во̂льности; якъ були мы по̂дъ королемъ, то во̂нъ нашихъ во̂льностей не займавъ, во̂дкинулися жь мы во̂дъ короля та по̂дклонилися цареви, що бъ во̂нъ вѣру христіяньску во̂дъ лядского утиску захистивъ й оборонивъ, що бъ не покатоличено насъ, або въ унію не повернено“.

Бутурлинъ обернувся до Выговского:

„На тебе, каже, гетьмане, зовсѣмъ царь не сердиться, а отъ ты передъ великимъ царемъ проступивъ: обирають тебе на Богданове мѣсце, а ты великому цареви й не написавъ й звѣстки нѣякои не подавъ. Великому цареви не вѣдомо, що ты гетьманомъ учинився, тымъ тебе й прописано по царскихъ грамотахъ писаремъ; ты бувъ перше за писаря, то писаремъ и названо. Ты, гетьмане, за те не ображайся, служи великому цареви по прежнёму, а царске жалованє та ласка будуть тобѣ ще й бо̂льши̂.

„Коли, каже Выговскій, почали мене за гетьмана обирати, то я не хотѣвъ приймати того регименту безъ царского указу; я довго сперечався; але полковники та чернь примусили мене взяти булаву съ корогвою; нехай насъ царь пожалує: скаже не ломати нашихъ давныхъ во̂льностей, а мы єму ради̂ служити будемо, на всякого ворога бити й нѣколи не во̂дкинемося во̂дъ єго величества!“

Незабаромъ по̂сля того придалася ще одна причина боятись нарушеня во̂льностей. Часъ було обирати митрополіту. Позъѣздились до Софійского монастыря духовеньство й старшина козацка. Гетьманъ запросивъ кієвскихъ воєводо̂въ. Бутурлинъ сказавъ, що не поѣде безъ царского указу. Ще ранѣйше во̂нъ переказувавъ духовнымъ и мирянамъ волю московского уряду, що бъ кієвскій митрополіта по̂дклонився патріярсѣ московскому та що бъ бувъ во̂дъ него настановленый. Теперѣшна во̂дмова приѣхати до обраня вказувала, що московскій урядъ наважився зломати одно зъ найважнѣйшихъ правъ Украины. Во̂дложили обранє до Миколи, а тымъ часомъ побо̂льшало й незадоволенє московскимъ урядомъ и боязнь за свои права.

Съ Кієва гетьманъ поѣхавъ до Переяслава, й 24. листопада побачився зъ Ромодановскимъ; при тому були старшины: обозный Носачь, Тетеря, Богдановичь, Ковалевскій та гетьмана братъ Данило. Ромодановскій вже два мѣсяцѣ стоявъ зъ во̂йскомъ коло Переяслава й не одержувавъ нѣякого запасу. Во̂нъ скаржився, що єго прислано сюды по просьбѣ козако̂въ, що бъ боронити край, а харчу не дають, й похвалявся, що по̂де назадъ.

Не вважаючи на небезпечно̂сть, що повстала, якъ прийшло московске во̂йско, гетьманъ всѣма способами заходився спиняти Ромодановского, й зовсѣмь не такъ говоривъ зъ нимъ, якъ у Корсунѣ на радѣ. Во̂нъ выправдувався за харчѣ тымъ, що по̂сля Богдана во̂нъ, Выговскій, ще не бувъ справжнимъ гетьманомъ, що не було ще на Украинѣ начальства, котрому бъ усѣ корилися; во̂нъ доводивъ, що скоро московске во̂йско по̂де, вороги заразъ сыпнуть на Украину, й нарештѣ росказавъ про внутрѣшній неспоко̂й краю. „По̂сля Б. Хмельницкого, каже, въ украиньскихъ городахъ повстали бунты та колотнечѣ, а скоро ты, окольничій є. ц. в. воєводо, княже Григорію Григоровичу, прийшовъ въ украиньски̂ города̀, то, зъ божои ласки та царского щастя, все втихомирилося; теперь на Запорожу великій бунтъ: хочуть забити старшину та по̂дклонитися ханови Крымскому! Я, памятаючи свою присягу, за таки̂ заводы, бунты та зраду царскому величеству, по̂ду зъ во̂йскомъ — ихъ угамую, а ты, воєводо, зъ своимъ во̂йскомъ подайся на Заднѣпрє; съ тобою будуть полковники: бѣлоцерко̂вскій, уманьскій, брацлавскій та инши̂; я жь тымъ часомъ упораюсь зъ бунто̂вниками та зрадниками. Вони набрехують на насъ, бунто̂вники, що мы царскому величеству не вѣрни̂, а мы живымъ Богомъ обѣцяємося, небомъ и землею заприсягаємось: що бъ намъ Богъ своєи ласки не показавъ, коли мы коимо, або коити будемо яке лихо! Якъ Бога, такъ и єго, великого царя, тримаємось“.

Ромодановскій во̂дмовивъ, що безъ царскои волѣ за Днѣпро не по̂де. Даремно Выговскій, черезъ три днѣ по̂сля того, зновъ просивъ єго й сповѣщавъ, що вловили Татаръ, котри̂ кажуть, що ханъ съ Поляками ладиться напасти на Украину. Ромодановскій не по̂шовъ на Заднѣпрє. Отъ же клопотавшись перевести Ромодановского за Днѣпро, Выговскій, здається, справдѣ перенявся страхомъ. Єму бажалося розъєднати Ромодановского съ Трубецкимъ й запровадити єго въ такій край, де усяки̂ лихи̂ заходы (коли бъ вони справдѣ почалися були, якъ ходила чутка) спо̂ткали бъ негодованє и перешкоду, та де Ромодановскій не мо̂гъ бы стати противъ ласки тубольцѣвъ.

Пото̂мъ Выговскій выправивъ Юрія Хмельницкого до Кієва вчитись, а самъ вынявъ съ по̂дъ землѣ скарбы (бо̂ля міліона), що закопавъ зъ нимъ Хмельницкій, й почавъ обдѣляти та частувати старшину, значныхъ и простыхъ козако̂въ. Весели̂ бенкеты тяглися ко̂лька тыжнѣвъ безъ перерыву. Выговскій бувъ чоловѣкъ тверезый, але що бъ сподобатись черни, удававъ пяного, поводився зъ простыми козаками по бурлацкому, бувъ дуже ввѣчливый съ по̂дручными, й козаки весело гукали: „Отъ щирый, не гордый козакъ!“


IV.

На Литвѣ, за останни̂ часы, розповсюдилось козацтво, такъ якъ се було колись на само̂й Украинѣ; посполити̂ по власно̂й волѣ писалися въ козаки. На Украинѣ урядъ польскій намагався обмежувати ихъ число; на Литвѣ те саме чинили теперь московски̂ воєводы зъ приказу свого уряду. Въ могилєвско̂мъ повѣтѣ писалися въ козаки хлѣбороби. Урядъ имъ заборонивъ, але полковникъ Нечай, що бувъ у Литвѣ за наказного гетьмана, таки писавъ ихъ у реєстры. Московски̂ воєводы зайвыхъ сваво̂льныхъ козако̂въ выключали сами̂, били ихъ кіями, били кнутами и сотнико̂въ зъ осаулами, що бъ ти̂ не писали новыхъ козако̂въ, Урядови треба було, що бъ си̂ хлѣборобы платили податки, а вони, стаючи козаками, не хотѣли нѣчого платити за ту землю, на яко̂й жили. Полковникъ Нечай то̂лько даремно скаржився, здаючись на приказы гетьмана Б. Хмельницкого та Выговского, що заказували єму поменьшувати число козако̂въ. „Отъ-отъ настане во̂йна, доводивъ во̂нъ, козако̂въ треба буде; не можна выганяти та бити людей заслуженыхъ, що й ранъ до̂знали й у облогахъ бували“. Дня 27. серпня Нечай по̂славъ до царя скаргу на воєводо̂въ мстиславского, оршаньского, борисо̂вского, шкловского, копыльского, й миньского. „Воєводы, каже, во̂доймають у насъ села, зъ якихъ мы могли бъ собѣ мати хлѣбъ; по̂дданыхъ вашого ц. величества, козако̂въ моихъ, силомо̂ць выганяють зъ дому, правлять зъ нихъ, немовь зъ мужико̂въ, податки, во̂дрѣзують имъ чуприны, бють кнутомъ та грабують; та коли бъ усяки̂ насильства докладно прописати, то багато бъ часу треба“. Полковникъ казавъ, що до тыхъ учинко̂въ по̂дмовляють шляхтичѣ, бажаючи всяково знищити козацтво зъ Литвы. „Якъ вовкъ, каже, годованый все до лѣсу пнеться, такъ и шляхта до Польщѣ. Шляхтичѣ переказують потайни̂ речи Польскому королеви; тымъ королю Польскому усе вѣдомо й во̂нъ ладиться воювати на ваше ц. величество умовлятися съ цѣсаремъ и съ ханомъ Крымскимъ; и ото зъ намовы сихъ хитрыхъ лисиць, зрадники-воєводы поводяться зо̂ мною та зъ моимъ товариствомъ немовь зъ ворогами“. Найпаче скаржився во̂нъ на боярина Василя Шереметева: „Козако̂въ, каже, хапає та завдає у острогъ, а иншихъ не знати й куды запроторює“.

Украина, сподѣваючись Трубецкого зъ во̂йскомъ, занепокоилася. Полковники писали про него по сотняхъ; почали збиратись на рады та мѣркувати; на лѣвому боцѣ Днѣпра, Лѣсницкій, полковникъ миргородскій, подававъ по своихъ сотняхъ таку звѣстку: „Мы присягали єго ц. величеству, що бъ бути намъ, во̂йску запорозкому, при своихъ во̂льныхъ правахъ, и були мы вѣрни̂ єго ц. в. до смерти гетьмана Б. Хмельницкого; а теперь йдуть на насъ зъ во̂йскомъ князѣ Трубецкій та Ромодановскій; и вамъ приказано, що бъ давали имъ харчѣ беззаборонно; хотять настановити по городахъ воєводо̂въ: у Кієвѣ, въ Черниговѣ, Переяславѣ, Уманѣ й по всѣхъ иншихъ, скро̂зь мусять ихъ харчувати та давати на царя усѣ ти̂ податки, що колись-то платили люде панамъ польскимъ; во̂йска жь козацкого то̂лько й зо̂станеться, що на Запорожѣ десять тысячь, й жалуваня имъ даватимуть зъ нашихъ зыско̂въ во̂дъ орандъ та млыно̂въ; а бо̂льше вже не буде во̂йска, а стануть усѣ мѣщанами та хлопами; хто жь не схоче мѣщаниномъ та хлопомъ бути, того въ драгоны чи салдаты повернуть. Ханъ же Крымскій запрошує насъ, що бъ мы, якъ и перше, братерство зъ нимъ мали й не вымагає во̂дъ насъ нѣякихъ податко̂въ…“

Скоивши таку колотнечу промѣжь народомъ, черезъ ко̂лька днѣвъ полковникъ вже шле инши̂ універсалы: нехай, мовлявъ, козацтво не турбується. Отакъ Лѣсницкій то лякавъ наро̂дъ, то зновъ немовь заспокоювавъ, й такимъ робомъ державъ єго въ непевности, що бъ легше орудувати нимъ, та повести, коли буде треба, до своєи меты.

Инши̂ полковники за Днѣпромъ и собѣ збаламучували наро̂дъ однаковыми звѣстками. За Днѣпромъ бо̂льше було знати охоты боронити свои права й полковники заднѣпряньски̂ посылали на лѣвый бо̂къ універсалы, де такъ писали: „Мы, козаки заднѣпряньски̂, не звыкли до неволѣ й намъ не треба єѣ. А коли вы по̂дклонитеся цареви, то мы съ Татарами на васъ битимемо“. „Великій царь не додержавъ прежнёи умовы; панъ гетьманъ Выговскій и мы, старшина, царскому величеству волею своєю не поступимося; не хочемо воєводо̂въ царскихъ, во̂дкинемось во̂дъ царя; ханъ Крымскій за насъ стане, насъ вважатимуть то̂льки за єго по̂дданыхъ; а податко̂въ нѣякихъ не будемо давати“.

Вороги московского панованя мовили народови таке: „Ось якъ уберуть васъ у шоры царь зъ Москвою, та позаводять „кабаки“, то не всякому можна буде меды та горѣлки курити; скажуть тодѣ въ чорныхъ чоботяхъ ходити й жупано̂въ сукняныхъ не носити; понасылають своихъ попо̂въ й митрополіту въ Кієвѣ свого настановлять, а нашого въ Московщину возьмуть; та й увесь наро̂дъ туды жь погонять, а зо̂станеться тысячь десять козако̂въ, та й то на Запорожу; а ти̂, що лишаться по городахъ, муситимуть по̂дъ капітанами служити“.

Полковникъ миргородскій, пустивши по сотняхъ таку поголоску, сподѣвався, що вона добре настроила наро̂дъ, й загадавъ збиратись до Миргорода на раду полкову усѣмъ сотникамъ й отаманамъ свого полку, ще й съ кожного города та мѣсточка по пять чоловѣка выборныхъ.

Полковникъ почавъ читати имъ пункты, отъ про ти̂ перемѣны, про яки̂ вже згадано. Що бъ ще го̂рше роздрочити народни̂ интересы, полковникъ читавъ имъ помѣжь иншимъ, буцѣмъ царь загадує збирати зъ усѣхъ господарѣвъ „десятину“.

По̂сля того: „Чи хану Крымскому, пытає, чи Ляхамъ хочете по̂дклонитися?“

Але козаки, оповѣдає оденъ посполитый, що тамъ бувъ, заразъ здогадались, що си̂ пункты брехливи̂, та й кажуть: хиба мы сами̂ зробимо що безъ черни? Тодѣ полковникъ давъ кожному сотнику й отаману по одному примѣрнику отого баламутного листу, та загадавъ скликати рады й читати простому народови. Однакъ же читанє скро̂зь зробило по селахъ не те вражѣнє, якого сподѣвалися; козаки казали: „Мы хочемо служити великому цареви й за него жити, анѣ до хана Крымского, нѣ до Ляхо̂въ не по̂демо, мы царски̂. Куды намъ великій царь скаже, туды всѣ по̂демо“. Таки̂ во̂дповѣди чути було зъ усѣхъ сотень. Деяки̂ сотники й отаманы оповѣщали простыхъ козако̂въ, що гетьманъ загадує имъ достачити олова та куль, бо за Днѣпро въ похо̂дъ по̂дуть. „Мы за Днѣпро не по̂демо зъ приказу гетьмана; а послухаємо й по̂демо, якъ царскій указъ прийде“.

Полковникъ миргородскій, почувши про такій суперечный настро̂й народу, зновъ скликавъ раду, ставъ зрѣкатись свого полковництва й поклавъ перначь. Сотники, й отаманы, й осаули почали єго вмовляти, що бъ во̂нъ зо̂стався, й полковникъ, немовь бы то знехотя, корячись волѣ народно̂й, зновъ узявъ сво̂й клейнотъ. Але чернь на такій звичайный захо̂дъ козацкій зовсѣмъ не такъ озвалася, якъ старшина; стоячи навкруги полковника, чернь матѣркувала єго, а полковникъ слухавъ та вдававъ, буцѣмъ не чує, хочь добре бачивъ, що наро̂дъ ненавидить єго. Не можна було тодѣ налякати наро̂дъ тымъ, що пришлють воєводо̂въ та знищать козацкій урядъ. „Мы, казавъ московскому послови Котляръ, во̂йтъ лубеньскій, — ради̂ будемо, коли прийдуть до насъ воєводы зъ во̂йскомъ; бо гетьманы намъ не до вподобы; й мы, й мѣщаньство, й чернь за гуртъ; ось буде на Миколу ярмарокъ, то мы вчинимо раду та по̂шлемо до царя прохати, що бъ у насъ були цар. величества воєводы“.

Тодѣ въ Москву почали приходити листы зъ Украины про те, чого наро̂дъ бажає. Протопопъ Хвилимоненко, листуючись потай зъ бояриномъ Ртищевымъ, сповѣщавъ єго про настро̂й Украины.

„Скоро дочулися мы, писавъ во̂нъ, що прийде сюды князь Олексѣй Трубецкій съ товариствомъ сей край на царя праведного во̂дбирати та власти царски̂ настановляти, то всѣ менши̂ стали дуже радѣти й уся чернь зрадѣла, бажаючи, що бъ мали вже мы собѣ єдиного царя й до него могли удаватися. Правда, трохи бояться, що бъ воєводы не зломали тутешнихъ звычаѣвъ та правилъ, такъ церковного, якъ и громадского ладу, й що бъ зъ во̂дси въ Московщину силою людей не гонили; але жь мы ихъ запевняємо, що государь царь и великій князь нѣчого того не хоче. И я, прихильникъ царскій, щирымъ серцемъ бажаю, що бъ уже мы знали государя праведного за сущого царя и цѣлкомъ єго власть надъ собою; й багато духовныхъ и мирянъ того жь хочуть; не хочуть сего самъ то̂льки гетьманъ та полковники зъ старшиною; а все черезъ свою зажирливо̂сть: вони бъ ради̂ сами̂ панувати та втѣшатись своимъ самовладствомъ, бо вже розласувалися своимъ панованємъ, й не хочеться имъ єго стратити. Кажуть про во̂йсковый скарбъ, а во̂йско про него й не вѣдає; то̂лько и знають про него оденъ чи два чоловѣки старшины, а во̂йску зъ него заплаты нема. Задля того зволь же твоя мило̂сть просити єго цар. величества, що бъ неодмѣнно приславъ воєводо̂въ та взявъ по̂дъ себе всѣ наши̂ городы; на Украинѣ нѣхто не змагатиметься. Се буде добре, а мы всяково нахилятимемо людей до того".

Хвилимоненко переславъ сей листъ черезъ другого попа Василя, що запобѣгавъ собѣ въ той часъ мѣсця у кієвскому софійскому соборѣ. Такъ само писавъ до Татищева другій духовный, Иванъ Мещериновъ, архимандрита монастыря черниго̂вского; во̂нъ раявъ впровадити на Украинѣ „кабаки" и головъ та воєводо̂въ.

„Чули мы, каже, що прибуде до насъ князь Трубецкій. Якъ бы швидше урвалося нашимъ панамъ-старшинѣ, всѣ мы того чекаємо, а я бажаю, що бъ, єдиного небесного Христа царя маючи, єдиного й царя православного мати; дай же намъ Христе царю того до̂ждати!"

А тымъ часомъ Запороже й собѣ на Выговского съ каверзами ставало. Гуртъ простого люду тѣкавъ туды зъ Украины: хто на промыслы, а хто пропивши, прогайнувавши своє добро, кидавъ семью; всѣ ти̂ зайды складали на Запорожѣ опозицію супроти Выговского, верховодивъ ними Яко̂въ Барабашь. Та чутка имъ була на руку ковенька, що царь хоче то̂льки въ самому Запорожѣ зо̂ставити десять тысячь козако̂въ; отъ вони й думали, мабуть, що въ то̂мъ числѣ будуть и вони. Барабашь вырядивъ до Москвы посланцѣвъ Само̂йла, Михайла Иваненка, Степана Даченка та Семена Остапенка.

То була депутація во̂дъ простого люду, що показувала московскому урядови, що чернь хоче не того, чого старшина. Вона жалѣлася на старшину, що не дає имъ рыбы ловити, держати горѣлку, а бере то̂льки грошѣ та богатѣє, простымъ же не дає жалованя; доказували на Выговского, що во̂нъ єднається съ Поляками, съ ханомъ, съ королемъ Шведскимъ. Запорожцѣ скаржились, що гетьмана обрано не по правдѣ, не пытаючи Запорожцѣвъ, що во̂нъ самъ не Запорожець, а Полякъ и жѣнка єго шляхтянка; що хочь Хмельницкій и настановивъ єго писаремъ, та нѣ во̂нъ, нѣ єго жѣнка не зичать добра Запорожю; що рада повинна бути коли не на Запорожѣ, то принаймне въ Лубняхъ; те мѣсто подобалось имъ черезъ те, що втѣкачѣ съ того краю тодѣ саме складали зерно запорозкихъ утѣкачѣвъ.

Нарештѣ вони прохали, що бъ на Украинѣ були воєводы та московскій урядъ. „Уся, кажуть, наша чернь и мѣщаньство бажають того, та старшина козацка не дає задля своєи користи. Посольство зъ Запорожа выправила старшина запорозка, а чернь нестямно порывалася йти до городо̂въ та шарпати у значныхъ та богатыхъ маєтки. Выговскій, довѣдавшись про те, заходився выряжатись зъ городовымъ козацтвомъ втихомирювати Запороже й звело̂въ поставити сторожу (караулы), що бъ переняти запорозкихъ по̂сланцѣвъ, якъ вертатимуться вони зъ Москвы, та ще заборонивъ крамарямъ возити на Запороже порохъ, олово та харчь, що бъ розъєднати той край зъ Украиною й рѣшити запасы. Тымъ же часомъ Выговскій по̂славъ листъ до боярина Морозового, благаючи, що бъ прохавъ царя не няти вѣры ворожимъ доносамъ та затримати по̂сланцѣвъ“. „Нехай, каже, царь покарає ихъ по свому премудрому розуму, бо въ нихъ, свавольцѣвъ, то̂лько й гадки, що про марну свою волю, не дбають про вѣру та послугу єго цар. величеству; нема въ нихъ нѣ жѣнокъ, нѣ дѣтокъ, нѣ худобы, нѣ здобычѣ, то̂лько на чуже добро важать, що бъ имъ ѣсти та пити, та въ карты грати, та безчиньство всяке Богови й людямъ чинити; мы жь за вѣру православну та за царя го̂дно̂сть, при жѣнкахъ и дѣткахъ, и маєткахъ нашихъ, все умирати ради̂“.

Барабашенко, вырядивши вже посольство й копаючи на Выговского яму, по̂славъ до него листъ, запевнявъ своєю прихильностю та покорою й по̂дбурювавъ гетьмана на ту юрбу волоцюгъ, що приплентались зъ Украины. „Ти̂, каже, що зняли бунтъ, прийшли зъ миргородского повѣту. Частину ихъ повязано, та въ нихъ у половинѣ нѣ самопало̂въ, нѣ харчу, нѣ одежины не пытай, а мы ро̂вни̂ собѣ козаки-зимовчаки ихъ не послухали; и думки мы собѣ не мали йти та городы грабувати“.

Отаке то дѣялося на Украинѣ, коли прибувъ до Москвы Миневскій съ товаришемъ. Коли бояре почали єго роспытувати, во̂нъ во̂дъ имени Выговского усяково чернивъ Лѣсницкого; той, каже, полковникъ до всѣхъ бунто̂въ приво̂дця: заманулося єму булавы, та не до̂ставъ, отъ во̂нъ теперь наро̂дъ до неслухняности по̂дмовляє та супроти царскои власти чернь настроює, пустивъ бакъ славу, нѣ бы царь приславъ князя Трубецкого, що бъ скро̂зь по городахъ поставити московске во̂йско та скасувати во̂льности козацки̂. Бояре свѣдчили єму, що єго цар. величеству й на думку не спадало ломати права та во̂льности козацки̂ й казали, що таки̂ брехнѣ вороги выгадують. По̂сланцѣ намагалися не зъ лиха показати зносины Выговского зъ Шведами та Поляками й щиро росказали, що послы польски̂ приѣздять для того, що бъ намовити козако̂въ до зрады цареви, але жь запевняли, що то даремни̂ заходы. Запорозки̂ по̂сланцѣ були тодѣ въ Москвѣ; выслухавши ихъ доносъ, бояре почали допытуватись во̂дъ по̂сланцѣвъ Выговского, чи були Запорожцѣ на радѣ? Миневскій во̂дмовивъ, що не були, але жь у самому Запорожѣ въ той часъ наро̂дъ складався съ козако̂въ зъ усякихъ полко̂въ городовыхъ, а съ тыхъ полко̂въ були на радѣ й старшины й выборни̂ козаки. „На Запорожѣ, обясняли вони, людей зовсѣмъ не багато, усего тысячь пять, та й ти̂ не все тамъ живуть; одно зъ городо̂въ прийде, друге назадъ йде“.

По̂сланцѣ доводили, що Запороже, то не щось окреме, а частина того жь таки во̂йска.

„Мы не сподѣваємося бунту, казали вони, бо Ивана Выговского цѣлымъ во̂йскомъ обрали; а красше нехай бы великій царь зволивъ по̂слати кого скаже до во̂йска, що бъ зо̂брати зновъ на велику раду полковнико̂въ, сотнико̂въ и всю чернь городову; кого на то̂й радѣ оберуть, той буде й сталый; гетьманъ самъ того бажає, й якъ що оберуть иншого, Иванъ Выговскій за те не образиться“.

— „А прежнихъ гетьмано̂въ де обирали?" спытали бояре, чувши передъ тымъ во̂дъ запорозкихъ по̂сланцѣвъ, що ихъ обирали на Запорожѣ. „Де Богдана Хмельницкого обрано?“

„На Запорожѣ прежнихъ гетьмано̂въ обирали, сказавъ Миневскій, й Богдана обрали на Запорожѣ, й самъ во̂нъ Запорожець бувъ“.

Бояре вважаючи, що Миневскій въ одно казавъ зъ Запорожцями, поняли вѣры останнимъ.

По̂сланцѣвъ Выговского выправлено зъ великимъ почотомъ, зъ жалованою грамотою; вона була така жь сама, якъ дано Б. Хмельницкому, ще й зъ листовнымъ словомъ ласкавымъ царскимъ до всего во̂йска, де сказано, що козаки обѣцяються служити вѣрою й правдою єго цар. величеству й за те великій царь у вѣрныхъ по̂дданыхъ, православныхъ христіянъ, ихъ во̂льностей не ломатиме; що бъ же ствердити новообраного гетьмана и приняти во̂дъ него присягу на вѣрно̂сть, пришле боярина Хитрового.

Тымъ часомъ, коли си̂ по̂сланцѣ були ще въ Москвѣ, Выговского одвѣдавъ уже оденъ московскій гонець, стряпчий Рагозинъ. Єго по̂слано на Украину, буцѣмъ оповѣстити гетьмана про царску радо̂сть: по̂славъ Богъ доньку Софію, але справдѣ єму наказано довѣдатися, чи люблять, чи хочуть Выговского й що дѣється на Украинѣ? Скро̂зь по дорозѣ, во̂дъ московскои границѣ й до Чигирина и назадъ, прости̂ люде, прово̂дники та по̂дводчики, въ одинъ голосъ, наче змовившись, правили, що Выговского не долюблює наро̂дъ. У Чигиринѣ казали єму, що Выговского обрала сама старшина, чернь єго не хоче, а бажає Хмельниченка; на лѣво̂мъ же боцѣ Днѣпра не згадували й Хмельниченка.

„Була чутка, казали селяне Рагозину, що прийдуть до насъ бояре й воєводы зъ во̂йскомъ московскимъ, а мы тому й ради̂“.

Отакъ, зъ одного боку, Выговскій та єго партія змушени̂ були сподѣватися перемѣны во̂дъ царя, а зъ другого — московскій урядъ мавъ звѣстки, що наро̂дъ не любить нового гетьмана, що наро̂дъ не прихильный до бажаня Выговского та єго партіи, що Выговскій зъ значными — потайни̂ вороги Москвы. Запорожцѣ по̂ймали по̂сланцѣвъ Выговского, що во̂нъ вырядивъ до Крыму, во̂дняли гетьманьски̂ листы до хана; самыхъ по̂сланцѣвъ потопили, якъ каже оденъ тогочасный Полякъ, а листы переслали до Москвы зъ своимъ посломъ. Вони доносили, мѣжь иншимъ, що до Выговского ѣздивъ якійсь нѣ бы чернець Данило, Французъ зъ роду, котрый має потайни̂ зносины й намовляє єго одчахнутися во̂дъ Москвы, намагалися листы гетьманьски̂ до хана обяснити такъ, що гетьманъ съ ханомъ та Поляками хоче йти во̂йною на Московщину.

Ще бо̂льше завзятымъ ворогомъ у Выговского, що зробився осередкомъ незадоволенои партіи, бувъ полковникъ полтавскій Мартинъ Пушкарь; користуючись зъ народного баламученя, зъ незадоволеня черни значными, Пушкарь гадавъ скинути Выговского та самому стати за гетьмана; во̂нъ зо̂бравъ у себе раду й оповѣстивъ, що Выговскій зрадникъ, змовляється съ Поляками, Крымцями и хоче зрадити цареви.

Разомъ зъ запорозкими гонцями во̂нъ выправивъ до Москвы й свого отамана, Стринджу съ товариствомъ; вони повезли доносъ, що гетьманъ зрадникъ, накладає зъ ордою та Поляками. Тымъ же часомъ, наважившись збройно на Выговского стати, Пушкарь по̂славъ просити Запорожцѣвъ, що бъ дали єму запомогу: шѣсть сотъ молодцѣвъ во̂дъѣхало до Пушкаря зъ отаманомъ Яковомъ Барабашемъ. Але головнѣйшою силою Пушкаря бувъ наро̂дъ. Що бъ шкодити свому ворогови, полковникъ полтавскій разъ-у-разъ закликавъ козакувати посполитыхъ, що бажали зро̂внятися своими правами съ козаками. Ненависть, що перше карала польскихъ пано̂въ, теперь готова була съ тою жь лютостю обернутись на земляко̂въ, котрымъ бо̂льшь за иншихъ пощастило въ житю. На заклики Пушкаря озвалися всѣ бурлаки, всѣ, въ кого нѣ хаты, нѣ поля не було, а такихъ на Украинѣ силу наплодили руйнованя, чвары та одвычка во̂дъ працѣ по̂дъ часъ безуговныхъ во̂йнъ. Зво̂дусѣль потягли до Пушкаря наймиты зъ винниць та пивниць, а винницѣ та пивницѣ були тодѣ трохи не въ кожно̂й заможно̂й хатѣ, збѣгалися пастухи, челядники; хто не мавъ свого кутка та живъ зъ за куска хлѣба въ богатырѣвъ, йшовъ теперь козакувати, сподѣваючись во̂ддячити хозяинамъ за зневагу та засягти ихъ добро, що бъ за ко̂лька днѣвъ єго пропити, прогайнувати; усе, що звали голотою, бѣгло до корогвы Пушкаря. Вони йшли безъ коней, безъ зброѣ, часомъ безъ одежи й чобо̂тъ, у латахъ, зъ вилами, дручками, косами та ще, якъ каже лѣтописець, зъ серцями, готовыми до душегубства та рабунку.

Пушкарь набравъ зъ нихъ пѣшій полкъ: вони звалися дейнеками (то бъ-то, може де-не-якими[2]), й за недовгій часъ у полковника полтавского було, якъ думали, трохи не 20 тысячь… й що дня партія єго бо̂льшала; околицѣ Гадяча, Зѣнькова, Ромна, Миргорода заворушилися; поспо̂льство оберталось у козаки.

Выговскій побѣгъ до Гадяча, захопивъ тамъ ко̂лька баламуто̂въ, що по̂дбурювали наро̂дъ проти гетьманьскои власти й покаравъ ихъ на смерть; пото̂мъ вырядивъ до Полтавы намѣсника гадяцкого Тимоша й ласкою просивъ Пушкаря, що бъ лишивъ свои ворожи̂ заходы та помирився.

„Чи не такъ, сказавъ Пушкарь, Выговскій хоче мене зъ собою погодити, якъ погодивъ у Гадячѣ братію нашу, лучшихъ во̂дъ себе товаришѣвъ во̂йска запорозкого, поутинавши имъ головы? але не до̂жде сего!“

Загадавъ Пушкарь закувати Тимоша въ кайданы й по̂славъ єго до воєводы московского, Колонтаєва, свого приятеля, у Камѣнне.

Тодѣ Выговскій поклавъ собѣ вгамувати Пушкаря збройною рукою й выправивъ на него два полки: нѣжиньскій и стародубскій. Але по дорозѣ прости̂ козаки забунтували, не схотѣли на брато̂въ бити й порозходилися.

Выговскій тодѣ побачивъ, що, воюючи зъ своими, не можна на козако̂въ покладатись. Але бурлива Хмельнищина привабила на Украину великій натовпъ чужинцѣвъ: у гетьмана були затяжни̂ полки (затязцѣ-наймиты) зъ Сербо̂въ, Волохо̂въ, Поляко̂въ, Нѣмцѣвь. Дня 25. сѣчня 1658 р. гетьманъ выправивъ на супротивника во̂ддѣлъ Сербо̂въ по̂дъ отаманьствомъ Ивана Сербина, й Украинцѣвъ съ полковникомъ Богуномъ. Вони мали знеобачка напасти на Полтаву й схопити Пушкаря.

Треба було, яко мога поспѣшати. Сербы пройшли щасливо й швидко до Полтавы, але коло самого мѣста зблудили зъ зимового шляху й прогаяли день. У Полтавѣ довѣдалися про нихъ, й 27. сѣчня Барабашь зъ Запорозцями напавъ на нихъ саме въ обѣдню добу бо̂ля Жукового-Байраку. Триста чоловѣка лягло тамъ головою, не встигши й за зброю вхопитись. Решта не по̂шла далѣ й повтѣкала. Багато заняли въ полонъ; сихъ Пушкарь по̂славъ до приятеля свого, воєводы московского. Лѣсницкій, довѣдавшись про пригоду, ставъ закликати по всему миргородскому полку, що бъ поспѣшали охочи̂ на бунтовника Пушкаря, але чимало Миргородцѣвъ перекинулось до ворого̂въ.

Тодѣ вже обрали митрополіта. Новый архипастырь, Денисъ Балабанъ, прихильникъ Выговского, написавъ листъ до Пушкаря, умовляючи єго та обѣцяючи церковни̂ проклоны за неслухняно̂сть гетьманову.

„Хочь ваша святительска мило̂сть, во̂дписавъ Пушкарь, и поклали своє благословенє на Ивана Выговского, але во̂йско запорозке не признає єго за гетьмана. Коли буде повна рада, на яко̂й уся чернь украиньска одностайно зъ черню во̂йска запорозкого оберуть єго за гетьмана, тодѣ й я призна́ю єго. А ваше архипастырске неблагословенє звольте покласти на когось такого, хто не зичить добра єго цар. величеству та шукає невѣрныхъ царѣвъ; мы жь собѣ за царя маємо самого царя православного“.

Пушкарь рушивъ съ Полтавы й дейнеки скро̂зь грабували заможныхъ та плюндровали ихъ маєтки. Сей похо̂дъ побо̂льшувавъ во̂йско Пушкареве, але жь разомъ роздрочувавъ усѣхъ, хто мавъ власно̂сть.

Саме жь скоилася така ворохобня на схо̂дно̂й частинѣ Украины, приѣхавъ Хитрово. Ще во̂нъ бувъ у дорозѣ, а вже старшина козацка дуже заворушилася. По̂сланцѣ Выговского, повернувши до гетьмана, сповѣщали, що посолъ царскій по̂де скликати нову раду за для нового выбору. Боялися, що бъ супротивна Выговскому партія не взяла гору та не настановила другого гетьмана; се значило поступитись во̂льными правами свого стану самовольству самодержнои власти; а се було бъ ознакою, що во̂льный выбо̂ръ нѣчого не значить. Пытанє про воєводъ та московске во̂йско на Украинѣ мало розрѣшитись по̂сля приѣзду боярина; лиха чутка про знищенє козако̂въ мала або справдитись, або стати брехнею.

Лиха для всѣхъ година втихомирила всяку незгоду; гетьманъ и Григорій Лѣсницкій помирились. Знайшлось багато декого, що лагодилися головою обстоювати Выговского, не черезъ те, що єго любили, а черезъ те, що вкупѣ зъ нимъ мусили були боронити самыхъ себе й увесь сво̂й станъ.


V.

Дня 17. сѣчня Хитрово прибувъ до Лубень; во̂дъ гетьмана та старшины приѣхавъ по̂сланець зъ листомъ просити, що бъ рада була не въ Переяславѣ, а де инде. Бояринъ подарувавъ гонцеви пару соболѣвъ ще й грошей пять карбованцѣвъ: „Се, каже, тобѣ за те, що бъ приѣхавши до гетьмана, намовлявъ єго ѣхати на раду до Переяслава, а не до иншого мѣста“.

Дня 25. сѣчня прибувъ Хитрово до Переяслава й ставъ у якогось грека Ивана, а 30. одержавъ звѣстку, що гетьманъ приѣде на раду. Выговскій бувъ передъ тымъ у Миргородѣ вкупѣ зъ Лѣсницкимъ. Ще не було й рады, не владнали справы съ Хитровомъ, а вже воєвода путивельскій запытувавъ Выговского, коли во̂нъ поѣде до Москвы. Выговскій обѣцявся ѣхати, скоро прийде до спокою та ско̂нчиться справа, за якою приѣхавъ бояринъ Хитрово.

Зо̂бралися до Переяслава полковники. Прибувъ гетьманъ. Старшина ремствувала. Выговскій нѣ-бы-то не мавъ охоты до гетьманованя. Во̂нъ казавъ старшинамъ такъ: „Москаль повертає въ нѣвець выбо̂ръ, во̂дповѣдный нашимъ стародавнымъ правамъ; во̂нъ хоче, що бъ у козако̂въ гетьманы були не выборни̂, не зъ нашого народу. Вони гадають накинути намъ якого небудь свого кацапа. Коли вы теперь попустите насъ, то на вѣки стратите права и во̂льности; не попускайте Москалеви, що бъ накинувъ вамъ гетьмана, обирайте во̂льными голосами, якъ се у старовину бувало“.

Прибувъ на раду й новый митрополіта Діонисій и значне духовеньство. Рада во̂дбулася на початку мѣсяця лютого. Прибувъ до збору бояринъ; Выговскій не прийшовъ; замѣсць него выйшовъ монахъ Петроній й промовивъ:

„Панове рада! Загадавъ Выговскій переказати вамъ, що во̂нъ зрѣкається булавы, що єму доручила рада; во̂нъ побачивъ неласку до себе єго цар. величности, до того ще й у во̂йску багато у него ворого̂въ. Нехай бояринъ постановить вамъ за гетьмана, кого схоче, а Выговскій, втомившись довгою працею, й вбачаючи зво̂дусѣль на себе лихи̂ заходы, бажає послѣдокъ вѣку свого присвятити Богови у монастырѣ“.

Розлютовани̂ слухали козаки офіціяльну во̂дмову свого гетьмана. Ихъ бо заранѣ навчено, буцѣмь на Выговского напосѣдається бояринъ.

Оденъ смѣливый такъ казавъ:

„А бодай того нѣхто не до̂ждавъ, що бъ Выговского зъ булавы запорозкои скинули; анѣ цареви, анѣ тобѣ, воєводо, козаки нѣчого не заподѣяли, що бъ вы право наше козацке — обирати гетьмана — у насъ выдерли; Выговскій голову смаживъ, насъ зъ тяжкои неволѣ лядскои вызволяючи; усѣ мы при нему умирати и зъ нимъ жити готови̂сьмо; то вся Украина: полковники, осаулы, отаманы, сотники и чернь, поприсягаємо!“

„Згода! згода!“ гукнули безлѣчь голосо̂въ.

„Все, казавъ якійсь полковникъ, все, що царь и ты, боярине, намъ скажешь, мы вчинимо, а зъ рукъ у себе обиранє гетьмана выдерти не дамо: на те пострѣли раны и люту смерть у битвахъ зъ ворогами одважно терпимо, що бъ дослужити славы й чести въ нашо̂мъ козацко̂мъ народѣ!“

„Коли такъ, паны рада, мовивъ бояринъ: „Коли вы бажаєте, що бъ Выговскій бувъ у васъ за гетьмана, то нехай буде по вашо̂й волѣ та давныхъ вашихъ звычаяхъ, нехай то̂лько новый гетьманъ заприсягне на хрестѣ й евангеліи, що не буде єднатись зъ ворогами царскими, а Поляко̂въ, якъ що не оберуть на престо̂лъ єго царску велично̂сть, матиме за ворого̂въ и битиме съ козаками на Турко̂въ й иншихъ, хто зъ єго цар. величностю ворогуватиме; а пото̂мъ нехай выряжається на Москву побачити ясни̂ очи єго цар. величности“.

Полковники запевняли боярина, що Выговскій усе бувъ и буде вѣрный цареви. Тодѣ уладналася незрозумѣла справа про воєводо̂въ. Воєвода росповѣвъ про колишнє становище Украины, коли вона не мала фортець, и Поляки, поєднавшись съ Крымцями, приходили во̂йною й пустошили мѣста та мѣсточка; згадавъ, якъ царь присылавъ своє во̂йско боронити край та сказавъ зробити въ Кієвѣ фортецу й сами̂ козаки хвалили за се.

„И теперь, мовивъ бояринъ, великій государь, по христіяньски бажаючи, що бъ було все во̂йско запорозке во̂дъ наглого нападу ворого̂въ забезпечене, зволивъ учинити своихъ воєводо̂въ и „ратныхъ людей“ по значныхъ мѣстахъ Украины: въ Черниговѣ, Нѣженѣ, въ Переяславѣ та иншихъ, де буде годилося, такъ саме якъ у Кієвѣ, що бъ васъ боронити. Воєводы зъ во̂йскомъ узброюватимуть мѣста й робитимуть „осады“, а по мѣстахъ та мѣсточкахъ будуть правити козаками, чинити имъ управу полковники, во̂йты й бурмістры, во̂дповѣдно вашимъ правамъ; а „осадныхъ людей“ по мѣстахъ судитимуть й росправу чинитимуть — воєводы, то̂лько по вашихъ же правахъ. Ти̂ податки, що брали зъ васъ — подымне та зъ орандъ, збиратимуть по тыхъ городахъ до во̂йскового скарбу й даватимуть на заплату запорозкому во̂йску й на царскихъ „ратныхъ людей“, що будуть при воєводахъ, та ще на во̂йскови̂ потребы“.

Бояринъ доводивъ, що такій ладъ обернеться на велику користь усего краю. „Тодѣ, каже, коли наступатимуть вороги на мѣста украиньски̂, то во̂йско запорозке съ певною рукою на нихъ стане; по мѣстахъ на той часъ будуть воєводы зъ ратными людьми й не дадуть ворогамъ пустошити мѣста й повѣты; а до того, на той часъ, коли по̂де во̂йско проти ворого̂въ, буде єму заплата, не буде нѣякои нужды, й усѣмъ вамъ охотнѣйше буде служити: знатимете, що хаты ваши̂ цѣли̂, не поруйновани̂, бо воєводы бережуть“.

Простымъ козакамъ такій ладъ повиненъ бувъ здаватись дуже користнымъ. Але си̂ новины знищували власть старшины, бо не давали порядкувати доходами, котри̂ вона збирала, якъ сама знала, й повертала на власну користь. Довелося пристати на вымаганє боярина. Зробили постанову, що бъ були воєводы по мѣстахъ украиньскихъ.

„Але въ якихъ саме мѣстахъ, мовивъ Выговскій, мусять бути воєводы, про те я самъ прекладатиму великому государеви, царскому пресвѣтлому величеству, коли, Богъ дасть, буду оглядати єго царски̂ пресвѣтли̂ очи й принесу довѣчне своє по̂дданьство“.

Посолъ вымагавъ, що бъ козако̂въ, що осѣли на литовско̂й землѣ, саме въ Старому Быхови та Чаусахъ, выведено зво̂дти, й що бъ хлѣборобо̂въ-мужико̂въ, що сами̂ свавольно повписувалися въ козацтво, повернено у прежній станъ; урядъ московскій вважавъ Литовске Велике Князѣвство вже за сво̂й забраный край, понастановлявъ своихъ воєводо̂въ по мѣстахъ й приписавъ до нихъ повѣты. Мѣркували, що Быхо̂въ належить до оршаньского, а Чаусы до могилѣвского повѣту, и, значить, по сихъ мѣстахъ мусять урядъ держати воєводы, що настановлено въ Оршѣ та Могилевѣ. Полковникъ козацкій повиненъ ити геть, й у Литвѣ не слѣдъ, що бъ було козацтво.

Мусила рада, не ремствуючи, пристати и на се вымаганє, а воно и геть уражало патріотизмь козацкій и здо̂ймало боязнь за будущину: коли урядъ московскій теперь самовольно касувавъ козацтво въ одному краю, де вже козацтво завелося, то таке може колись постати й по иншихъ мѣсцяхъ, й отакъ потроху обтинати землю, що козацтво встигло захопити по̂дъ часъ во̂йны съ Поляками. Бояринъ выявлявъ, що урядъ хоче, що бъ козацтво не вельми ширилося, бо вызнає єго шкодливымъ громадяньскому ладу. Бояринъ скаржився, що зъ сусѣдныхъ краѣвъ Московщины, съ повѣто̂въ: бряньского, карачевского, путивельского, рыльского, мужики и крепаки, що живуть по маєткахъ дѣдичѣвъ та „помєщико̂въ“, тѣкають на Украину, пото̂мъ гуртомъ приходять зво̂дти назадъ, намовляють тѣкати зъ собою иншихъ мужико̂въ та крепако̂въ, и часто помщаються надъ своими панами, во̂ддячуючи за прежню зневагу: роблять напады на ихъ осады, вбивають господарѣвъ зъ семьями, инодѣ замикають пано̂въ у хатѣ, засыпають хаты зъ усѣхъ боко̂въ землею й лишають тамъ помирати пано̂въ голодною смертю. Ясно було, що козацтво, узявшись съ повстаня простого люду на дѣдичѣвъ, спокушало сусѣдне московске поспо̂льство.

„Про всѣхъ тыхъ людей, во̂дмовивъ Выговскій, мы довѣдаємося, й кожный полковникъ чи урядникъ буде покараный, якъ не чинитиме по нашому приказу“.

„Великому государеви вчинилося вѣдомо, мовивъ бояринъ, що до во̂йска запорозкого не разъ приѣздивь чернець Данило, родомъ зъ францускои землѣ; але во̂нъ справдѣ не чернець, и теперь уже скинувъ чернече убранє, й ходить у мирскому; во̂нъ приѣздивъ сюды во̂дъ Шведского короля за шпигуна й чинить сварку въ во̂йску запорозкому, тымъ, скоро во̂нъ приѣде, загадай, гетьмане, злапати єго та во̂дпиши про него царскому величеству".

Гетьманъ на се такъ сказавъ:

„Мы й доси нѣякихъ сплетнѣвъ не слухали й теперь слухати не будемо. Коли жь сей Данило почне яке лихо у насъ коити, то мы єго самого во̂дпровадимо до єго царскои величности“.

Бояринъ, яко органъ московскои власти, повиненъ бувъ и теперь, якъ се було попереду, выявити, що цареви не подобається прихильно̂сть козако̂въ до Шведо̂въ; во̂нъ докорявъ козако̂въ, що вони й доси не по̂слали посольства до короля Шведского, що бъ оповѣстити про своє ворогованє, якъ що во̂нъ не выконає вымаганя царского й не помириться зъ нимъ, якъ во̂нъ того хоче. Выговскій мусивъ обѣцяти, що по̂шле таку оповѣстку до короля Шведского, съ котрымъ во̂нъ мавъ сумирни̂ зносины. Про Поляко̂въ бояринь оповѣстивъ, що зъ ними во̂йна неминуча, бо Поляки и въ головѣ не кладуть собѣ выконувати виленьскои умовы 1656 р., имъ и гадки немає скликати соймъ та мѣркувати про выбо̂ръ на королѣвство Московского царя. Бояринъ приказувавъ, що бъ во̂йско козацке лагодилося выступати на во̂йну, скоро прийде зъ Москвы указъ починати воювати.

„Мы, одмовивъ гетьманъ, готови̂ йти на Польского короля й загадали написати універсалы, що бъ по̂слати козакамъ, коли буде треба; волимо полягти головами за державу єго цар. величности и на короля Шведского, и на всякого ворога царского по̂демо слухняне, по царскому приказу“.

Нарештѣ бояринъ додавъ ще таке:

„Небо̂жчикъ гетьманъ Хмельницкій по̂дписувався на своихъ листахъ до царя во̂дъ козако̂въ, вѣчными по̂дданцями єго царского величества, а ты, Иване, на листу свому до великого государя по̂дписався во̂льными по̂ддаными; не годилося такъ тобѣ по̂дписувати, отже що бъ вы напередъ сего по̂дписувалися просто, вѣчными по̂ддаными царского величества, а не во̂льными. Та ще писавъ ты листъ до хана Крымского и не по̂дписався на нему по̂дданцемъ цар. величества, а въ грамотахъ во̂дъ великого государя до хана Крымского и до султана Калги пишуть, що вы, по̂ддани̂ царски̂ й наказують посламъ говорити, що бъ ханъ обѣцявъ, що на васъ, козако̂въ запорозкихъ, не нападатиме й жадного лиха вамъ не чинитиме, бо вы по̂ддани̂ царски̂, а коли бъ по грамотахъ до Крымского хана не писати, що вы царски̂ по̂ддани̂, то бъ давно на васъ во̂йна була“.

Яку во̂дповѣдь дано на сю увагу, не вѣдомо; та що було й во̂дповѣдати ѣй; доводилось змовчати.

У соборно̂й церквѣ святыхъ апостоло̂въ выконавъ гетьманъ присягу, якъ тодѣ говорилося, „єго царскому вєлічеству пряміть и добра, хатєть“. Выговскій щасливо во̂дмовився, що бъ, не гаячи часу, ѣхати до Москвы, й бояринъ зъ власныхъ рукъ давъ єму булаву, бунчукъ и царску грамоту на гетьманьскій урядъ. Украиньскій лѣтописець каже, що Выговскій частуванями та подарунками запобѣгь у боярина прихильности. Бояринъ же й собѣ надѣливь царскихъ дарунко̂въ — соболѣвъ та рублѣвъ — и Выговскому, и всѣмъ старшинамъ, и духовеньству, и простымъ козакамъ, — одно слово усѣмъ, съ кимъ доводилося стосунки мати[3]. Дня 18. лютого бояринъ съ прибо̂чниками рушивъ съ Переяслава.


VI.

Увесь той часъ, поки бояринъ пробувавъ у Переяславѣ, Пушкарь зъ своими дейнеками стоявъ у Гадячѣ; власть єго ширилася на побережѣ Псёлу. При нему були: увесь полкъ полтавскій и юрба съ полко̂въ миргородского, чигириньского й иншихъ. Пушкарь подавсь бувъ просто на Переяславъ, але зупинився: тамъ бувъ бояринъ, що приѣхавъ полагодити справу про Выговского. Нападъ на Переяславъ здався бъ теперь за бунтъ проти царскои власти. До того ще по̂шла поголоска, що Выговскій зновъ выряжає во̂йско на полкъ полтавскій; Полтавцѣ боялися далеко заходити та кидати безъ обороны свои оселѣ, що бъ часомъ супротивники не поруйнували ихъ, якъ прийдуть. Зъ Гадяча Пушкарь посылавъ до Хитрово въ Переяславъ и прохавъ збирати московске во̂йско та йти до него на Лубны, бо казавъ: Выговскій має замѣръ знеобачка напасти на Москалѣвъ. Во̂нъ зновъ выправивъ козака, на прозвище Яковенка, до Москвы зъ доносомъ, та окро̂мъ того переказувавъ гро̂зни̂ звѣстки путивельскому воєводѣ. Во̂нъ усѣхъ запевнявъ, що Выговскій потай полагодивсь зъ Ляхами та ордою, иде проти нашого во̂йска на наши̂ украиньски̂ города, хоче опанувати ихъ, попалити та поруйнувати всю Украину, а пото̂мъ ити на во̂йско єго ц. величества. Во̂нъ додававъ, нѣбы одержавъ во̂дъ Юрія Хмельницкого звѣстку, що Выговскій зраджує цареви. Навпаки, Григорій Лѣсницкій писавъ до путивельского воєводы, що Пушкарь, зрадникъ цареви; впевнявъ, що во̂нъ не бажає православно̂й Росіи добра и для того баламутить наро̂дъ на погибель свято̂й вѣрѣ та на втѣху ворогамъ: Татарамъ, Полякамъ, Волохамъ, Молдаванамъ, Уграмъ, що то̂льки й чигають на те, що бъ напасти та зруйнувати Украину. Пушкарь, обвинувачуючи Выговского въ зрадѣ, здавався на свѣдоцтво Юрія Хмельницкого; Лѣсницкій, що выховувавъ Юрія, готовъ бувъ ѣхати зъ Юріємъ до Москвы замѣсть гетьмана Выговского, коли єму часомъ не можна буде одъѣхати Украины и покинути єѣ безъ гетьмана.

Хитрово, котрого по̂слано втихомирити неспоко̂й потвердженємъ Выговского, вертаючись назадъ, бачився съ Пушкаремъ и вмовлявъ єго покинути ворогованє та коритися гетьманови. У купѣ зъ симъ во̂нъ запевнявъ Пушкаря въ царско̂й милости, обдарувавъ єго и всѣхъ уряднико̂въ гро̂шми, и въ загалѣ вмовлявъ свою прихильно̂сть до него. Пушкарь квапився яко мога очорнити ворога-гетьмана й завѣрявъ, що во̂нъ зрадникъ и не вартъ царскои ласки. Бояринъ пильно все те слухавъ й усе жь таки вмовлявъ залишити бунтъ.

„Побачите, мовивъ Пушкарь, якій огонь зъ сего розгориться!“

Однакъ полковникъ полтавскій не покинувъ ворогованя, писавъ доносы. Урядъ московскій хваливъ єго за вѣрно̂сть, але, по̂длещуючись, не дававъ єму переваги.

Прибули до него по̂сланцѣ: стольникъ Иванъ Олфимовъ и шляхтичь Ничипо̂ръ Волковъ. Вони привезли приказъ, що бъ Пушкарь сидѣвъ тихо й не нападавъ на гетьмана.

„Не я нападаю на Выговского, во̂дмовивъ Пушкарь, а Выговскій нападає на мене, хоче примусити мене, що бъ я не стававъ єму на перешкодѣ; але жь я, яко вѣрный по̂дданый єго цар. величества, не хочу ломати своєи присяги; по заходахъ Выговского я спостерегаю єго незичливо̂сть, тымъ-то я во̂дкинувся во̂дъ єго властолюбства й прохаю, такъ собѣ, якъ и всѣмъ вѣрнымъ по̂дданымъ, царскои обороны та ласки“.

Съ такою во̂дповѣдю гонцѣ повернули назадъ до Москвы. А Пушкарь все посылавъ до Москвы доносъ за доносомъ та по̂дбурювавъ наро̂дъ супроти гетьмана.

Гетьманъ опинився на незручному становищи. Во̂нъ помѣчавъ, що урядъ московскій, черезъ наговоры Пушкареви̂ та Запорозцѣвъ, хочь и вызнає єго за старшого въ краю, але не йме вже вѣры єму; Пушкарь зъ Запорозцями теперь бо̂льше подобались Москвѣ, згоджуючись на бо̂льшу залежно̂сть во̂дъ ней, нѣ жь партія Выговского, що боронила свою краєву автономію.

Гетьманове не подобалось вымаганє ѣхати до Москвы. Урядъ, чекаючи приѣзду Выговского, не брався до жадныхъ перемѣнь: не впроваджувавъ воєводо̂въ, не выряжавъ во̂йска. Выговскій розумѣвъ, що якъ то̂льки поѣде до Москвы, то знехотя мусить пристати на всѣ умовы, на всѣ перемѣны, якихъ во̂дъ него вымагатимуть. Одну во̂нъ теперь мавъ думку, во̂дчахнутись во̂дъ Московщины та злучитися съ Польщею. Во̂нъ усе во̂дкладавъ свою подорожь, выгадуючи ро̂зни̂ приключки для того, бо чекавъ ко̂нця справы Польщи зъ Шведчиною. Хитрово разъ-по-разъ писавъ до него, напосѣдаючи, що бъ ѣхавъ. У Путивлѣ готували за для него по̂дводы та прово̂днико̂въ. Гетьманъ одмовлявся у свому листѣ, що єму не можна кидати Украины въ таки̂ небезпечни̂ часы. „Хоча окольничій єго цар. величества (писавъ во̂нъ 18. березоля до свого батька, вѣдаючи, що листъ єго той покаже воєводѣ) часто до мене пише, але заразъ ѣхати не можу, а се черезъ те, що мене зво̂дусѣль сповѣщають: король Польскій, змовившись зъ Шведскимъ, хочуть вкупѣ рушати на великого государя; полки надходять до Межибожа; зъ другого боку насуває велика сила литовска, а тутъ у насъ дома во̂дъ Татаръ не можна добра сподѣватися, бо вони стоять уже на Кисѣляхъ зъ великою ханьскою потугою. Полковники заднѣпряньски̂: брацлавскій, уманьскій, корсуньскій й инши̂ зо̂бралися до Чигирина й вказували, що гетьманови не слѣдъ ѣхати. „Розуму не доберу, що єго й чинити, писавъ во̂нъ до Кієва, куды менѣ повернутися, не знаю“.

До Москвы поѣхавъ Лѣсницкій; во̂нъ покинувъ полковницкій урядъ; замѣсть него выбрано Степана Довгаля, неприхильного до Поляко̂въ, однодумця Пушкаревого. Сей, 1. цвѣтня, писавъ до воєводы путивельского, що бъ той подавъ до Москвы таку звѣстку: „Сповѣщаємо вашимъ милостямъ, що нѣколи Иванъ Выговскій до єго пресвѣтлого величества ѣхати до столицѣ собѣ не гадає; скро̂зь посло̂въ своихъ повыправлявъ: до Турко̂въ, до хана Крымского, й листы до Татаръ та Поляко̂въ по̂славъ!“

Не сподѣваючись выграти въ Москвѣ, бо супротивники єго подавали бо̂льше, якъ во̂нъ зъ своєю партією мо̂гъ подати, Выговскій запобѣгавъ собѣ помочи у Татаръ. Першому єго посольству до Крыму не пощастило: Запорозцѣ втопили посла, а листъ по̂слали до царя. Друге, до̂сталося до Крыму. Перекопскій бей оповѣстивъ гетьманови, що й ханъ згоджується дати єму помочи. Середъ цвѣтня подано Выговскому звѣстку, що вже Татаре прибули на Украину. Гетьманъ зъ старшинами полковниками й сотниками рушивъ на береги рѣчки Ирклѣя на зустрѣчь бажанымъ спо̂льникамъ. Прибувъ давный приятель козацкій, що побивъ Поляко̂въ коло Батога, Карабей зъ ордою, трохи не въ сорокъ тысячь, якъ каже оденъ тогочасный свѣдокъ; до того, було ще 50 тысячь, по̂сля звѣстокъ самого Выговского, зъ султаномъ Нурадиномъ коло Полтавы.

Обыдва дово̂дцѣ выѣхали оденъ до другого, повиталися, й во̂дъѣхавши на самотнє мѣсце, годинъ зо двѣ гомонѣли собѣ на самотѣ. Пото̂мъ вони вкупѣ приѣхали до козацкого табору й тамъ, въ притомности старшины, ствердили братерску спо̂лку козацку съ Крымскимъ ханомъ. Татаре й козаки понялися давати обопо̂льну запомогу и йти всюды, де бъ не повстала небезпечно̂сть кому небудь зъ спо̂льнико̂въ. Козаки заприсяглися. Пото̂мъ справили веселый бенкетъ зъ гарматною стрѣльбою. Татаре не зго̂ршь козако̂въ заживали напитки. У вечерѣ Карабей вернувсь до свого табору, а зъ нимъ двоє старшинъ козацкихъ: вони одержали во̂дъ Татаръ при­сягу або шерть по ихъ закону.

Въ ночи Выговскій трохи не наложивъ головою. Потайна розмова съ Карабеємъ здавалася непевною. Та непевно̂сть побо̂льшала, коли того жь дня прибувъ до табору Джеджалій. Бувши Татариномъ зъ роду, во̂нъ спостерѣгь у розмовѣ Вы­говского съ Карабеємъ таки̂ натяканя, якихъ не зрозумѣли инши̂, проте змовчавъ й пивъ за здоровлє Карабея. Выговскій, по свому звычаю, удавъ зъ себе пяного, а якъ во̂дъѣхавъ Карабей, лѣгъ спати у свому наметѣ. Джеджалій, самъ пяный, по̂дкравсь до намету й штуркнувъ у гетьмана ратищемъ: єму здалося, що во̂нъ вбивъ Выговского; выскочивши, во̂нъ гордо закричавъ: „Лежить собака, що кровь козацку Ляхамъ та Татарамъ продає! У чорта теперь грошѣ лѣчитимешь!“ Але гетьманъ бувъ живый, й зрозумѣвши, що на него є змова, втѣкъ до татарского табору.

Не вѣдомо, що сталось зъ Джеджаліємъ по̂сля сего вчинку, то̂лько съ того часу про сего сподвижника Хмельниц­кого нема згадки въ исторіи. Ще й ранѣйше во̂нъ не бувъ уже за полковника ирклѣѣвского, бо вже въ часѣ останнёи рады Переяславскои при боярину Хитрово, замѣсть него на полковницкому урядѣ бувъ якійсь Матвѣй „Пацкєєвъ“ (Пацько?). Ббратанє Выговского зъ ордою налякало наро̂дъ, що й безъ того вже бувъ настроєный на гетьмана єго ворогами. Суличичь, полковникъ паволоцкій, сповѣщавъ воєводу кієвского про злученє гетьмана съ ханомъ, про листованє съ Поляками. Павло Яненко-Хмельницкій, полковникъ кієвскій, Дворецкій, наказный полковникъ кієвскій, мѣщане кієвски̂, духовеньство й самъ митрополіта зняли ремство, звычайне, не щиро, бо сами̂ належали до Выговского партіи. Украинцѣ, що наѣздили до Кієва зъ ро̂зныхъ боко̂въ, репетували: „Вже Татаре прийшли до гетьмана, незабаромъ и Ляхи прийдуть, почнуть вороги церкви божи̂ руйнувати, людей нашихъ у полонъ гонити“. Деяки̂ листовне Бутурлину прекладали, що бъ царь приславъ свого во̂йска Пушкареви на помо̂чь та оборонивъ Украину; а то Поляки съ Татарвою сыпнуть и на московски̂ сумѣжни̂ краѣ. Зъ другого боку, приходили до Бутурлина листы иншого змѣ­сту: були тамъ жалѣ, що Москалѣ руку тягнуть бо̂льшь за гетьмана та старшину, якъ за все во̂йско; отакъ въ одно̂мъ листѣ написано було: „Пушкарь жаднои послуги цареви не вчинивъ, хиба те за послугу мати, що надъ Донцемъ людей царскихъ повытинавъ (фактъ невѣдомый), и теперь дворы по за мѣстомъ попаливъ, а пушкарѣвцѣ грабують; проте во̂нъ зъ своєю лютостю праведнымъ стає, мы жь съ правдою мѣсця не знаходимо; во̂нъ родичѣвъ нашихъ и козако̂въ багато забивъ, жѣнокъ та дѣтей ихъ помордувавъ, а въ васъ, невиненъ“. Бутурлинъ швидше вырядивъ гонцѣвъ до Москвы просити во̂йска; на Украинѣ, мовлявъ, небезпечно: Поляки вже прийшли, Татаре починають гро̂зни̂ заходы, въ краю великій неладъ. Въ Москвѣ почали вагатись. Останнихъ днѣвъ цвѣтня прибувъ до столицѣ Лѣсницкій за посла во̂дъ гетьмана й усего Запорожа; слѣдомъ за нимъ прибули й други̂ гонцѣ: Бережецкій та Богунъ зъ додатковою просьбою про вгамованє бунтовнико̂въ. Украинцѣ повѣдали, що Татаръ покликано черезъ наглу потребу, й коли бъ вони не прийшли, то бунтовники вбили бъ гетьмана й зруйнували бъ увесь край. Поданя, яки̂ тодѣ робивъ Лѣсницкій, припадали до того, чого то̂лько мо̂гъ бажати урядъ московскій. Знати, що Выговскій зъ своєю партією, бажаючи урядъ московскій обурити на Пушкаря, прирадили повабити Москалѣвъ на таки̂ жь поданя, яки̂ робивъ Пушкарь: Лѣсницкій въ имени гетьмана й усего во̂йска запорозкого прохавъ комісарѣвъ за для впорядкованя певного реєстру, що бъ козако̂въ не було бо̂льшь вызначеного числа, 60 тысячь, що бъ такимъ побытомъ не квапилось поспо̂льство свавольно въ козацтво втискатись, черезъ що выходять и чвары и бунты; во̂нъ у купѣ раявъ по̂слати воєводо̂въ въ украиньски̂ мѣста й показувавъ на шѣсть мѣстъ, де зручно воєводамъ пробувати: Бѣлу-Церкву, Корсунь, Нѣжень, Черниго̂въ, Полтаву й Миргородъ; „про се, мовивъ Лѣсницкій, и гетьманъ и все во̂йско запорозке пренизько чоломъ бє; то̂лько тымъ и можна бунтъ угамувати; та хочь великій государь забажає й по иншихъ мѣстахъ воєводо̂въ настановити, то ще й лѣпше за для во̂йска: споко̂йнѣйше буде. Ось и теперь Богданъ Матвѣєвичь Хитрово, во̂дъѣжджаючи, покинувъ небагато во̂йска, а бунту поменшало“.

Урядъ ласкаво привитавъ посольство й настановивъ за комісаря за для реєстрованя козако̂въ боярина Василя Борисовича Шереметева, що мавъ бути за воєводу кієвского; во̂нъ мусивъ реєструвати козако̂въ по полкахъ, почавши съ тыхъ полко̂въ, що мѣстилися недалеко польскои границѣ. Що бъ бо̂льше поняли вѣры звѣсткамъ про лютованє Пушкареве, Лѣсницкій привѣзъ просьбу во̂дъ Юрія Хмельницкого; той жалився, що пушкарѣвцѣ поплюндрували єго маєтности, пограбували єго людей, деякихъ люто замордували, иншихъ заняли въ неволю, й просивъ наказати, що бъ вызволити ихъ.

Не вважаючи на ласку, яку чинили въ Москвѣ Выговскому, єго вчинки почали здаватись непевными; выправили до него стольника Скуратова назирати, що во̂нъ коить. Скуратовъ зустрѣвъ гетьмана, якъ той саме йшовъ до Полтавы й ставъ зъ во̂йскомъ коло Голтвы. Гетьманъ, не бачившись съ по̂сланцемъ, покинувь єго въ Голтвѣ й наказавъ ждати, поки самъ впорається съ Пушкаремъ. Се нѣ-бы-то для того, що бъ послу царскому було безпечнѣйше; але Скуратовъ сказавъ просто, що царь єго приславъ на розвѣдки, наказавъ бути при боку гетьманьско̂мъ та довѣдуватися, чи нема ще якои чвары въ во̂йску, чи слухаються гетьмана полковники й уся старшина козацка; во̂нъ напосѣдався, що бъ Выговскій узявъ єго зъ собою. Слѣдомъ за тымъ, не до̂ждавшись во̂дповѣди, Скуратовъ рушивъ просто до козацкого обозу й давъ знати, що прибувъ съ царскими ласкавыми листами. Гетьманъ поневолѣ мусивъ витати єго, та вже не дуже ховавъ свою досаду.

Посла увели въ обозъ и помѣстили близько гетьманьского намету; прийшовъ козакъ й оповѣстивъ, що гетьманъ кличе до свого намету пѣшки, бо недалеко; посолъ затявся: ходити пѣшки значному чоловѣкови, не во̂дповѣдно було єго го̂дности. Почали за для него сѣдлати коня; якъ побачивъ те Само̂йло Выговскій, родичь гетьманьскій, що вводивъ посла до обозу, заразъ давъ знати, й во̂дъ гетьмана привели коня. Коло намету гетьманьского зустрѣли посла полковники. Самъ гетьманъ выступивъ ко̂лька ступнѣвъ зъ намету. Посолъ державъ промову, що попереду вже вывчивъ й подавъ два царски̂ листы. Тутъ во̂нъ, во̂дъ лиця царя спытавъ про здоровлє гетьмана й полковнико̂въ. Гетьманъ и полковники на знакъ вдячности низько вклонилися. Оденъ листъ гетьманъ прочитавъ самъ собѣ и тишкомъ. Въ то̂мъ листѣ сповѣщано гетьмана, що незабаромъ прибудуть до украиньскихъ мѣстъ воєводи зъ во̂йскомъ. Гетьманови не подобався сей листъ, во̂нъ не читавъ єго голосно, та не показавъ и невдоволеня, поки ще не впорався зъ ворогомъ. Другій листъ Выговскій загадавъ писареви свому Грушѣ читати голосно. Ледви ско̂нчивъ Груша довгій царскій титулъ, Выговскій сѣвъ на своє походне ло̂жко й попросивъ сѣдати гостя. Але Скуратовъ во̂дмовивъ: „Достоить царскава величества ґрамату слушать всю со всякою подобающею честею, а не сѣдя“. — „Усе въ васъ по высокому“, мовивъ гетьманъ й прослухавъ листъ стоячи. Сей листъ сповѣщавъ, що Пушкареви наказано покинути бунтъ та коритися гетьманови й старшинѣ. Узявши єго во̂дъ Груши, гетьманъ переглянувъ єго самъ:

„Симъ, каже, листомъ не вгамуєшь Пушкаря; якъ бы узяти єго самого, та голову стяти, або живого прислати до во̂йска запорозкого“.

„Такій листъ, повѣдавъ Скуратовъ, по̂слано до полковника полтавского зъ стольникомъ Алфимьєвымъ, и на Запороже те жь по̂слано, вже ажь двѣчи, черезъ мене жь переслано тобѣ, гетьмане, копію за для вѣдома, й наказано менѣ при гетьману побути“.

Выговскій загримавъ: „Давно бъ слѣдъ того злочинця по̂ймати та прислати до во̂йска, я вже багато разо̂въ писавъ єго царскому величеству; можна було вгамувати Пушкаря ще до Великодня; а коли не зволять єго приборкати, то я самъ єго вкоськаю; можна було доси єго втихомирити; були бъ цѣли̂ православни̂ христіяне, що во̂нъ безвинно повбивавъ; а я все терпѣвъ, все сподѣвався наказу єго царского величества. Инакше я бъ ще зимою вгамувавъ Пушкаря огнемъ та мечемъ. Я не допинався булавы, бажавъ жити собѣ на спокоѣ, та Богданъ Матвѣєвичь Хитрово обѣцявся менѣ до̂стати Пушкаря й привести до мене, коли жь то̂лько не привѣвъ, а ще го̂рше по̂дбивъ єго, надававъ єму соболѣвъ та й пустивъ, ще й до Барабаша написавъ. Барабашь теперь съ Пушкаремъ. Мы присягали єго царскому величеству, що бъ во̂нъ жадныхъ правъ нашихъ не рушивъ; й у пактахъ написано, що государь бо̂льшу во̂льно̂сть намъ обѣцявъ, якъ за королѣвъ польскихъ було, а по нашихъ звычаяхъ слѣдує отъ якъ: нѣ до полковника, нѣ до кого иншого листо̂въ безъ вѣдома гетьмана не посылати. Самъ гетьманъ скро̂зь чинить росправу; а вы всѣхъ гетьманами поробили; подавали Пушкареви та Барабашеви листы, й съ такихъ листо̂въ бунты почалися. А якъ мы присягали цареви, тодѣ Пушкаря й не було; все се вчинивъ небо̂жчикъ Богданъ Хмельницкій; та я иншихъ пакто̂въ, кро̂мъ нашихъ, жадныхъ не бачивъ. Не слѣдъ було того починати. Теперь Пушкарь пише, буцѣмъ єму позволено взяти на чотыри роки на кожного козака по десять талярѣвъ на ро̂къ, а на сотнико̂въ бо̂льше; нѣ-бы-то мы собѣ взяли шѣстьдесять тысячь талярѣвъ, а того зовсѣмъ не було. Не вперше до него таки̂ листы посилають, та Пушкарь на нихъ зовсѣмъ не вважає“.

„Се вже останній разъ, мовивъ Скуратовъ; почекай, пане гетьмане, що зробить Пушкарь. Якъ не вчинить во̂нъ теперь по царскому листу, то самовольство се такъ єму не минеться во̂дъ царского величества, а я зо̂стануся та буду чекати“.

„Ты, стольнику, мовивъ гетьманъ, приѣхавъ по̂дглядати, а по̂дглядати тутъ нема чого, усе явно; звѣстокъ про ворога нема; я йду на Пушкаря й угамую єго огнемъ та мечемъ. Куды бъ во̂нъ не втѣкъ, то я єго знайду й досягну; хочь бы во̂нъ утѣкь и въ царски̂ города, то я й туды по̂ду, й хто за него стане, тому самому во̂дъ мене перепаде, а царского наказу довго чекати. Я Пушкареви не виненъ; не я почавъ: во̂нъ злигався зъ самовольцями та й прийшовъ до Чигирина-До̂бровы. Я зъ нимъ хочу битися не за гетьманьство, а за своє житє: Чекаю рады; я булаву покину, а самъ по̂ду до Волохо̂въ, до Сербо̂въ або до Молдаванъ, менѣ скро̂зь ради̂ будуть. Великій государь до насъ колись показувавъ ласку, а теперь до̂ймає вѣры злодѣямъ, що государеви не служили, на степу людей царскихъ забивали, казну царску грабували, отъ до тыхъ царь ласкавый, витає ихъ по̂сланцѣвъ, грошей та соболѣвъ имъ дає, а сихъ бунтовнико̂въ треба бъ прислати до во̂йска запорозкого“.

Выговскій зъ досадою розлучився съ царскимъ по̂сланцемъ; вельми єму було прикро, що той прилюдно оповѣщавъ, що приѣхавъ доглядати за нимъ. Того жь таки дня спо̂ткався съ посланцемъ Выговскій Само̂йло и такъ єму мовивъ :

„У во̂йску запорозкому велике зневѣрє: думка, що царь потурає Пушкареви; самъ Пушкарь доводить до того, що бъ по всему во̂йску були царски̂ воєводы; репетують вони, що доти не вгамуються, поки воєводо̂въ не пришлють. А за королѣвъ польскихъ було подо̂бне: настановили полковнико̂въ съ Поляко̂въ и при кожному було чоловѣка по десять Поляко̂въ; черезъ те вчинився бунтъ: и полковнико̂въ и Поляко̂въ побили“.

Тутъ, очевидячки, було натяканє на становище Скуратова; єго заранѣ перестерегали, хотѣли, що бъ во̂нъ самъ побоявся зо̂ставатись при гетьману.

Дня 17. травня запросивъ Выговскій московского по̂сланця обѣдати до свого намету. Гетьмамъ поважно по̂днявъ чарку за здоровлє царя, та пото̂мъ заговоривъ ще вщипливѣйше, якъ перше.

„Десь у васъ звычай такій, що бъ усе чинити по своѣй волѣ. Черезъ що бунты повстали? Все черезъ вашихъ по̂сланцѣвъ; отаке саме й за королѣвъ польскихъ бувало: якъ почали ломати наши̂ во̂льности, то й бунты стали. Ось и теперь у Колонтаєвѣ затримано нашихъ козако̂въ та Сербо̂въ, й имъ завдають такои муки, що й нево̂льникамъ такои не буває. Що жь, хиба не знає про те єго царске величество? Я готовый заприсягтися, що добре во̂нъ про те вѣдає. Михайла Стринджу нащо пустили съ Путивля? Подержали, подержали, та й выпустили, а єго бъ до во̂йска, отъ бы й бунты перестали!“

„Дурно забожився, пане гетьмане“, мовивъ Скуратовъ: „Великому государеви невѣдомо, що твоихъ козако̂въ та Сербо̂въ затримано. Се вчинилося безъ царского наказу; скоро жь твои по̂сланцѣ пожалѣлися, заразъ сказано затриманыхъ пустити й воєводу скинути; а Михайло Стринджа съ товариствомъ втѣкли съ Путивля, а не выпущени̂“.

Стольникъ все намагався перечити жалобамъ Выговского, а гетьманъ таки своє провадивъ.

„Тобѣ не можна йти зо̂ мною, мовивъ Выговскій; зо̂ставайся въ Голтвѣ, поки я впораюся съ Пушкаремъ. Чекати не можна: до Пушкаревои справы багато черни пристає та де-хто й съ полковои старшины на мене; зо̂ставайся въ Голтвѣ, я по̂ду а тебе сповѣщатиму“.


VII.

Тымъ часомъ повернувъ зъ Москвы Лѣсницкій й росповѣвъ, що царь витавъ єго добре, а Пушкаренкового по̂сланця, Гискру, сказавъ затримати въ Москвѣ. Выговскій бувъ задоволеный зъ зичливости уряду московского, й першь нѣжь приступити до Полтавы, по̂славъ полтавцями ще разъ останнє умовлянє, бажаючи показати симъ царскому по̂сланцеви, що во̂нъ радый бы выконати царску волю про згоду, коли жь не хоче Пушкарь. Гетьманъ зичивъ доброго здоровля старшинѣ, черни полку полтавского й усѣмъ Запорожцямъ, що були при Пушкарю.

„Не вѣдомо намъ й доси, писавъ гетьманъ, зъ якои причины Запорожцѣ выйшли зъ Запорожа, прийшли до Кременчука та иншихъ мѣстъ, чинять похвалки на во̂йско наше, обѣцяються худобу нашу грабувати та насъ убивати. То̂лько й чути про душегубства; мы довго терпѣли, але теперь мусимо боронити житя свого й идемо на васъ зовсѣмъ не того, що бъ кровь розливати, якъ запевняє васъ старшина ваша, а що бъ втихомирити свавольство. Ваши̂ старшины до̂стали собѣ яки̂сь листы й баламутять та обдурюють васъ, простыхъ людей; у насъ є теперь копія листу, що приславъ царь до Пушкаря зъ дворяниномъ Ничипоромъ Хрисантовичемъ Волковымъ; пришлѣть двохъ товаришѣвъ своихъ єѣ прочитати, запевнитися, що царске величество жадному свавольству не потурає, а каже такъ намъ, якъ и вамъ, що бъ жили любо та одностайно; съ того правду нашу можете зрозумѣти, що царске величество ласкаво витавъ и зъ великимъ почотомъ вырядивъ у дорогу по̂сланцѣвь нашихъ Прокопа Бережецкого, Ивана Богуна й Григорія Лѣсницкого, полковника миргородского, а Гискру за неправду сказавъ затримати на столицѣ. Що не хочемо розливати крови, можете съ того знати, що мы, затримавши свавольныхъ та неслухняныхъ людей, не вбивали нѣкого, а бережемо ихъ. Самъ Барабашь за свѣдка нашои кротости й розсудливости. Хочь во̂нъ и багато лихого накоивъ, проте мы маєтностей у него не выдерли, якъ во̂нъ набрѣхує на насъ, а навпаки, хлѣбомъ та грошима запомогу єму дали; отакъ и думки не маємо помщатися надъ кимъ небудь зъ васъ; покиньте то̂лько ваши выгадки та не слухайте своихъ старшинъ, що брехнѣ вамъ пишуть, буцѣмъ прислано во̂дъ царя заплату во̂йску за чотыри роки, а мы бъ то, до своихъ рукъ прибравши, вамъ не даємо; старшины ваши̂ полкови̂ у своихъ рукахъ мали оранды горѣлчани̂ й тютюнни̂ й усѣ доходы полку полтавского, а мы нѣ съ чого не користувалися, й теперь вамъ нѣчого вертати не можемо; коли не хочете терпѣти нѣякого лиха, то присылайте швидше своихъ товаришѣвъ; скоро жь того не вчините, то вже опо̂сля вамъ часу не буде, бо во̂йна почнеться“.

Товаришѣ не прибули съ покорою. Тымъ часомъ въ маю була перша бо̂йка пушкарѣвцѣвь зъ гетьманцями; першимъ не пощастило: гетьманці во̂дняли двѣ корогвы й бубны. Выговскій зъ усѣмъ обозомъ посунувся до Полтавы, покинувши Скуратова въ Голтвѣ. „Не журися, прошу твою мило̂сть, написавъ до него Выговскій съ походу, — що тебе покинувъ у Голтвѣ, бо якъ єго до̂ймати вѣры ворогамъ царского величества? Я бережу тебе, що бъ ты не попавъ до нихъ у руки. Я по̂славъ умовный листъ до бунтовнико̂въ: не знаю, що съ того выйде, та якъ покоряться, то за все имъ выбачу; я не такій до розлитя крови завзятый, якъ Пушкарь, й скоро мы полагодимось, то я заразъ же тебе оповѣщу й пущу до царского величества“.

Скуратовъ зо̂стався на ко̂лька днѣвъ, прислухався до поговоро̂въ и завваживъ, що всѣ не въ одно говорили: одно хвалило Выговского, друге Пушкаря, то̂лько жь знати було, що прости̂ люде, чернь, прихильнѣйши̂ були до останнёго. Прости̂ козаки ватагами втѣкали зъ во̂йска Выговского. Козаки зъ мѣсточка Голтвы, на очахъ у царского посла, затялися та й не хотѣли йти зъ Выговскимъ на Пушкаря; гетьманъ то̂лько тымъ и примусивъ ихъ, що похвалився спалити й зруйнувати мѣсточко, коли не послухаються. „Куды я не ѣхавь, писавъ Скуратовъ до Москвы, съ кимъ не балакавъ, козаки по сѣмъ боцѣ Днѣпра бажають, що бъ царь приславъ у мѣста своихъ воєводо̂въ та во̂йсковыхъ людей; отже заднѣпрянцѣ не того бажають: „Пушкарь, кажуть вони, хоче, що бъ були на Украинѣ царски̂ воєводы, зъ роду въ насъ сего не буде, мы не попустимо!“

Довѣдавшись, про що треба, царскій по̂сланець и зновъ ставъ вымагати, що бъ гетьманъ пустивъ єго бути при нему. Не знати, якъ воно выйшло, чи то єго покликавъ нарештѣ самъ гетьманъ, чи Скуратовъ проти єго волѣ приѣхавъ, то̂лько по̂дъ часъ во̂йны по̂дъ Полтавою Скуратовъ бувъ у козацкому таборѣ.

Останнихъ днѣвъ травня, Выговскій поставивъ орду въ Соколячо̂мъ Байрацѣ; пото̂мъ съ козаками та Нѣмцями посунувъ близше до Полтавы, покинувъ Нѣмцѣвъ у долинѣ Полузоряхъ, а самъ съ козаками та величезнымъ обозомъ рушивъ ще далѣ; наблизившись до самои Полтавы, гетьманъ такъ розташувавсь зъ обозомъ, мѣжь селами: Жуками та Рябцями саме на пригорбѣ, що бъ зъ мѣста видко було возы.

Пушкарь не важивсь бувъ выходити, думавъ, що красше засѣсти въ Полтавѣ та во̂дбиватися во̂дъ ворого̂въ; але дейнеки забунтували, зняли крикъ, що въ Выговского во̂йска трохи, докоряли свому керманичеви, що во̂нъ злякався та вымагали, що бъ вѣвъ ихъ на ворога. Голотѣ повабни̂ були Выговского возы, а вона й гадки не мала, що Выговскій саме й важивъ на те бажанє опанувати возы; для того й постановивъ ихъ на видноцѣ.

Дня 1. червня на свѣтанѣ Пушкарь рушивъ съ Полтавы. Выговцѣ заразъ же сыпнули въ ростичь. Голота допалася до возо̂въ, де були бочки зъ горѣлкою: „Тутъ, пише лѣтописець, вони не сподѣвалися ко̂нця свому щастю“.

Саме того й чекавъ Выговскій. Во̂нъ метнувся въ долину Полузорѣ й рушивъ напередъ Нѣмцѣвъ, а самъ побѣгь до Соколячихъ Байрако̂въ за Ордою.

Нѣмцѣ не гараздъ справилися. Дейнеки полатали имъ боки дручками та й прогнали, а сами̂ зновъ узялися до горѣлки й повпивалися на смерть.

Тодѣ Выговскій та Карабей ударили на нихъ съ Татарами. Барабашь зъ своими Запорожцями заздалего̂дь одтягнувъ та й утѣкъ. Пяна жь голота не здолала не то боронитися, а й руками звести й уся погинула во̂дъ татарскихъ шабель.

Пушкарь бився до останку: благавъ, заклинавъ, сварився… все те даремно. Не було де взяти сто̂льки воды, що бъ поодливати бѣдолашне во̂йско. Нарештѣ якійсь козакъ, що бъ по̂дслужитися Выговскому, стявъ полковникови полтавскому голову, та й принѣсъ до но̂гъ побѣдника.

Выговскій вступивъ до Полтавы; половину мѣста було вже тодѣ зруйновано та спалено. Полтавщина, каже лѣтописець, сорокъ девять лѣтъ оддалѣкъ колотнечи бувши, цвила собѣ, пышалася, а по̂сля Выговского завитаня не швидко поправилася. Татарва сыпнула по околицяхъ, палила села, забивала людей, нѣвечила жѣнокъ. Такъ воно тяглося чотыри днѣ, ажь поки во̂йско не заворушилося та не стали козаки докоряти Выговскому, що дозволивъ Ордѣ батько̂вщину плюндрувати. Тодѣ Выговскій сказавъ, що нехай охочи̂ спиняють сваво̂льство Крымцѣвъ. Хочь Татаръ було багато, та вони розбилися на купы чи загоны й козаки ратували зъ ихъ рукъ и бранцѣвъ, и нашарпану здобычь; Татаре, що Выговскому допомагали, повернулися зъ нѣчимъ. Выговскій не боявся роздрочити ихъ, бо все мо̂гъ скинути вину на свавольныхъ козако̂въ. Перебувши ко̂лька днѣвъ у Полтавѣ, гетьманъ зновъ упорядкувавъ полкъ полтавскій й настановивъ за полковника Хвилона Гаркушу.

Того жь часу Гуляницкій втихомиривъ ворохобню въ Лубняхъ. Хоча полковникъ лубеньскій Швець тягъ руку за Выговскимъ, та просте козацтво съ поспо̂льствомъ пристало до Пушкаря й Швець поневолѣ мусивъ чинити усѣхъ волю. Коли Гуляницкій наблизився до Лубень, Лубенцѣ замкнулися. Швець утѣкъ. Мѣсто взято приступомъ. Люде нестямно втѣкали, ховаючись во̂дъ ворожои партіи; сила народу погинула въ Сулѣ. Довгаля, наказного полковника миргородского, Миргородцѣ, боячись долѣ Лубенъ, схопили й арештували; обрали другого — Козла, й оголосили, що вони за Выговского. Зво̂дти Гуляницкій рушивъ до Гадяча й єго тежь до̂ставъ. Усе корилося Выговскому. Бунтовлива голота кидала свои дручки та просила ласки, жалкуючи нишкомъ за своимъ полковникомъ.


VIII.

Гетьманъ хотѣвъ во̂дправити Скуратова, але по̂сланець, чинивши по наказу, зо̂стався при нему й оповѣстивъ, що проводитиме єго назадъ до Чигирина. Се не подобалося Выговскому. Коли обозъ рушивъ назадъ та до̂йшовъ до мѣсточка Манжелика, прибувъ до гетьмана козакъ зъ листомъ во̂дъ полковника бѣлоцерко̂вского: полковникъ сповѣщавъ єго, що приѣхавъ до єго мѣста воєвода зъ Москвы, а слѣдомъ за нимъ прибуватимуть до мѣстъ воєводы, якъ ранѣйше було сказано. Отже, хочь гетьманъ наче бъ то й згодився на воєводъ бояринови Хитрову, та тодѣ во̂нъ мусивъ згожатися, ишла бо рѣчь про те, чи оберуть єго самого, чи нѣ. Тымъ-то во̂нъ й во̂дсунувъ сю справу, ажь поки поѣде въ Москву. Теперь, побивши свого головного ворога, Выговскій наваживсь не спиняти своєи незичливости до Москалѣвъ, й загомонѣвъ съ посломъ ущѣпливо и грубо.

„Чи бачь, твоя мило̂сть: приѣхали воєводы, приѣхали зновъ заводити бунты. Полковникъ бѣлоцерко̂вскій пише, що Бутурлинъ съ Кієва оповѣстивъ єго; воєводу въ Бѣлу Церкву назначено; а я ще въ Кієвѣ казавъ: пиши, пиши, Андрѣю Василєвичу, та самъ стережися“.

„Не по правдѣ, пане гетьмане, гримаєшь, мовивъ єму Скуратовъ: ты самъ писавъ до великого государя, що бъ по государевыхъ черкаскихъ мѣстахъ були воєводы“.

„Нѣ, мовивъ гетьманъ, я сего зъ роду не просивъ; я писавъ до великого государя, що бъ приславъ менѣ тысячу чоловѣка драгоно̂въ, та тысячу салдато̂въ, покорити бунто̂внико̂въ, та въ Москвѣ смѣються зъ моихъ листо̂въ. Павло Тетеря та Хведоръ все менѣ оповѣдали. По̂сланцѣвъ моихъ затримують въ Москвѣ, а Ковалевскій казавъ, що чувъ во̂дъ Артамона Матвѣєва, наче великій государь не хоче, що бъ я бувъ за гетьмана. Десь вамъ треба гетьмана по вашо̂й волі, такого гетьмана, що бъ вхопити за чуприну та й водити якъ завгодно!“

„Якъ тодѣ треба було царскихъ во̂йсковыхъ людей, во̂дмовивъ Скуратовъ, то чому ты не взявъ ихъ у окольничого и воєводы князя Григорія Григоровича Ромодановского? Та й зъ окольничимъ Богданомъ Матвѣєвичемъ Хитрово були во̂йскови̂ люде: мо̂гъ ты й у него взяти. Неправду тобѣ кажуть твои по̂сланцѣ, буцѣмъ ихъ затримують: сами̂ вони гаяться черезъ власни̂ справы та й во̂дмовляються, хочуть себе чимъ небудь выправити. Ѣдь, пане гетьмане, въ Москву, самъ побачишь до себе царску ласку. Ковалевскій брехавъ тобѣ, що єму Артамонъ казавъ; Ковалевскій хотѣвъ тобѣ по̂дслужитися. Коли бъ великій государь не хотѣвъ тебе мати за гетьмана, то бъ не приславъ тобѣ листо̂въ на затвердженє гетьманьства; великому государеви вѣдомо, що ты вѣрнѣйшій во̂дъ иншихъ у во̂йску запорозко̂мъ“.

„Мы, каже Выговскій, воєводъ не просили у царя; я не знаю й не вѣдаю про воєводо̂въ“.

„Якъ же, пане гетьмане, ты не вѣдаєшь, во̂дмовлявъ Скуратовъ, отъ же я самъ привѣзъ тобѣ великого государя листъ, а въ то̂мъ листѣ оповѣщано тобѣ, що незабаромъ пришлють воєводо̂въ та во̂йсковыхъ людей. Сказано було, що бъ ты написавъ по всѣхъ царскихъ мѣстахъ, що бъ приймали воєводъ та во̂йсковыхъ людей зъ великимъ почотомъ, та давали имъ дворы й усяку запомогу. Ты взявъ той листъ, прочитавъ, та й нѣ слова не казавъ менѣ тодѣ про воєводо̂въ. Воєводы та во̂йскови̂ люде ѣдуть сюды, що бъ васъ же берегти та боронити“.

„Нѣколи я, во̂дказавъ Выговскій все зъ бо̂льшою досадою, не просивъ, що бъ у Бѣлу-Церкву присилали воєводу. Я не писавъ про те до царя. Воєвода якъ приѣхавъ, такъ нехай и во̂дъѣде. Я скажу єму нѣчого не давати. Коли вже довелося приѣздити сюды воєводамъ царскимъ, то вони повинни̂ були до мене, до гетьмана, приѣхати, а пото̂мъ вже ѣхати по украиньскихъ мѣстахъ, а я самъ имъ вкажу; а якъ же вони, минувши мене, гетьмана, по мѣстахъ йдуть? Се все для самои то̂лько колотнечи. Не треба намъ воєводо̂въ, та во̂йсковыхъ царскихъ людей! Отъ у Кієвѣ не першій ро̂къ царски̂ люде зъ нашими людьми кіями бються, а якъ довелося зъ самовольцями поратись, то я й безъ царскихъ воєводо̂въ та во̂йсковыхъ людей впорався. А царски̂ люде де були? Съ Пушкаремъ! Якъ була бо̂йка зъ бунто̂вниками, то наши̂ Нѣмцѣ во̂дняли во̂дъ нихъ московскій барабанъ!“

„Та же я самъ, во̂дмовлявъ Скуратовъ, бувъ съ тобою на бою по̂дъ Полтавою та й не бачивъ царскихъ людей, а то̂лько козако̂въ тамъ бачивъ. Хочь бы ты бувъ одного менѣ показавъ убитого Москаля зъ нашихъ крайныхъ мѣстъ. А що кажешь, пане гетьмане, про барабана (тамбура), такъ то зовсѣмъ не барабанъ, а бубонъ; въ насъ таки̂ бувають у ведмѣднико̂въ. А хочь бы й справжній бувъ барабанъ, такъ що жь таке? Украинцѣ ѣздять до царского города Москвы, й у всяки̂ мѣста приѣздять та й купують, що имъ треба. Забороны на те нѣякои имъ нема. Людей же царскихъ не було съ Пушкаремъ нѣ одного чоловѣка“.

„А нащо жь поузкордонни̂ воєводы, мовивъ Выговскій, моихъ зраднико̂въ та самовольцѣвъ у себе переховують ? и теперь ихъ доволѣ въ Змієвѣ та Колонтаєвѣ; воєводы держать ихъ та й не выдають менѣ. Наши̂ ледащицѣ накоять тутъ лиха та й тѣкають у московски̂ мѣста, а тамъ ихъ переховують! А во̂дъ насъ вымагають, що бъ мы царскихъ злочинцѣвъ выдавали! Теперь я оповѣщаю васъ: не выдаватиму вашихъ злочинцѣвъ, що тѣкають до насъ зъ Московщины, й воєводо̂въ не пущу до своихъ мѣстъ. Що воєводы царски̂ намъ чинять, такъ и мы имъ чинитимемо. Царь то̂лько влещує мене, а єго воєводы бунты на мене по̂дтримують; въ Москвѣ нѣчого не допросишся. Теперь я бачу, що по̂дъ Польскимъ королемъ намъ добре було: до него доступитись просто, й казати можна про все, що треба, заразъ тобѣ й резолюцію скажуть“.

„Ты, гетьмане кажешь: за королѣвъ Польскихъ було вамъ добре, то̂лько згадуючи про те, слѣдъ бы вамъ плакати. Тодѣ всѣ благочестиви̂ христіяне були въ Ляхо̂въ у неволѣ й до̂знавали всякого насильства та примусу до вѣры латиньскои, й мѣжь вами уніяцтво ширилося. А скоро стали по̂дъ протекцію великого государя, такъ теперь и вѣра благочестива шириться на хвалу Богови милостивому та вамъ на славу довѣчно; съ царскои ласки васъ и во̂дъ ворого̂въ оборонено; треба вамъ ласку царску до себе знати, й не мовляти такихъ высокихъ рѣчей. Не годиться казати, що тобѣ воєводо̂въ царскихъ не треба й що не выдаватимешь зраднико̂въ царскихъ: се ты не коришся наказу царскому“.

„Я, мовивъ Выговскій, радый служити вѣрно царскому величеству, а воєводо̂въ та людей во̂йсковыхъ менѣ не треба, черезъ нихъ то̂лько бунты почнуться“.

Якоюсь чудною була теперь мова гетьмана, якъ поро̂вняти съ тымъ, що Лѣсницкій въ Москвѣ въ имени гетьмана й усего во̂йска прохавъ прислати воєводо̂въ. Лѣсницкій самъ раявъ зреєструвати во̂йско козацке; теперь старшина була симъ вельми незадоволена.

„Не треба, не треба воєводо̂въ!“ кричавъ Богунъ: „Жѣнокъ та дѣтей нашихъ приѣхали реєструвати. Та й ты стольнику, йдешь до насъ у Чигиринъ либонь чи не за воєводу: гляди, лишень, чи не завадить тобѣ!“

Посолъ образився й попрохавъ гетьмана, що бъ угамувавъ Богуна. „Цить! гукнувъ на того Выговскій: се не теперѣшня рѣчь!“

Скуратовъ нагадавъ бувъ гетьманови, що во̂нъ обѣцявся ѣхати въ Москву, й що теперь, коли вже бунты покорено, часъ бы рушати. Гетьманъ проти сего во̂дрѣкъ вельми не ввѣчливо: „Не можна, каже, менѣ ѣхати до великого государя, бо зновъ бунто̂въ у во̂йску сподѣваюсь“.

Дня 17. червня прибувъ Скуратовъ зъ гетьманомъ до Чигирина, й побачивъ, що неввѣчливо̂сть до него, навѣть зневага що дня бо̂льшають. На єго очахъ приѣздивь посолъ крымскій намовляти Выговского вкупѣ звоювати Ракочія край, й Выговскій выправивъ до хана посольство; слѣдомъ прибувъ гонець польскій Стрѣлковскій й оповѣстивъ, що незабаромъ приѣде за посла Янъ Бенёвскій, вѣдомый козакамъ. Скуратовъ, ажь чотыри разы посылавъ до гетьмана прохати побачитись, та гетьманъ не пускавъ єго до себе, ще й переказавъ, що єму нема чого сидѣти въ Чигиринѣ.

Не знати, якъ и коли поѣхавъ Скуратовъ, то̂лько въ липцю єго не було въ Чигиринѣ. Тимъ часомъ прибувъ до Кієва новый воєвода, бояринъ Василь Борисовичь Шереметевъ. Бутурлинъ попрощався зъ Украиною, во̂нъ знавъ, якъ поводитись зъ народомъ, не потуравъ во̂йсковымъ людямъ, що не разъ билися съ тубольцями й тымъ запобѣгъ собѣ въ останнихъ любови. Бояринъ Шереметевъ прибувъ на Украину, пишаючись московскою силою й перевагою єи надъ Украиною. Лѣчба незичливцѣвъ побо̂льшала…

„Василь Борисовичь, казавъ Выговскій одному игумену, що переказувавъ єго слова бояринови Ртищеву, не то̂лько завдає мѣщанъ усякихъ въ острогъ, а й кривдить козако̂въ та духовныхъ: нахваляється, що загарбає церковни̂ маєтности; до того, мене й знати не хоче, повернувъ на нѣвець й самъ гетьманомъ себе узыває“.

Чоловѣкъ прозо̂рный, Шереметевъ ставъ вбачати зраду; ще въ Московщинѣ не подобалось єму вольнолюбство Украинцѣвъ; ставъ во̂нъ поводитися зъ ними такъ, якъ звыкъ у своѣй Московщинѣ; пышався своєю властю, казавъ, що во̂нъ старшій за гетьмана. Ще не встигъ во̂нъ гараздъ и оглянутися, а вже здобувъ собѣ во̂дъ усѣхъ незичливости.

У гетьмана выйшла сварка й зъ Ромодановскимъ. Ще по̂сля полтавскои пригоды Пушкаря, Ромодановскій вступивъ на Украину та й ставъ у полку прилуцко̂мъ; Барабашь бувъ у него, зъ нимъ бувъ и ще дехто съ пушкаревои партіи: Довгаль, Семенъ писарь (сей бувъ нѣ-бы за арештованого, а справдѣ ходивъ по волѣ). Выговскій вважавъ усѣ си̂ вчинки собѣ за перешкоду й жалѣвся, що Ромодановскій, прийшовши на Украину нѣ въ яко̂й справѣ не пытається въ него, керманича краю. Ромодановскій, маючи себе за старшого надъ гетьманомъ, винувативъ Выговского, що той до него не навѣдується. Гетьманъ казавъ, що Ромодановскій хвалиться злапати єго та притягти до себе: „Не можна жити инакше, якъ оточивши себе Татарами“, казавъ гетьманъ. Выговскій писавъ до царя та жалѣвся, що нема єму во̂дъ царя во̂дповѣди. „Побивши, каже, Пушкаря, я заразъ же написавъ черезъ дяка Василя Петровича Кикина, а менѣ нѣчого не сказали; чи жалобы мои не доходять, чи тутъ щось инше дѣється, не вѣдаю й розуму не доберу: съ царского наказу кривдять мене Шереметевъ зъ Ромодановскимъ, чи нѣ?“ Выговскій прохавъ, що бъ выведено во̂йско; Ромодановскому наказано рушати зъ Украины, але во̂нъ покинувъ частину во̂йска по мѣстахъ; у во̂йсковыхъ людей почалися сварки та бо̂йки зъ мѣщанами: гетьманъ потуравъ народно̂й нелюбови до Москалѣвъ, де бъ вона и якъ не выявлялась. Якъ то̂льки Козелъ, полковникъ миргородскій, сповѣстивъ єго, що въ Гадячѣ стали московски̂ во̂йскови̂ люде, Выговскій дозволивъ єму выгонити ихъ силою й битися зъ ними якъ зъ ворогами. Поузкордонни̂ воєводы, якъ звычайно, выряжали своихъ людей на Украину на розвѣдки; перше ти̂ шпигуны ѣздили безпечно, а теперь ихъ стали ловити та завдавати въ острогъ. Молодцѣ, що жили съ краю Сѣверщины, купами почали вчащати въ поузкордонни̂ села московски̂ Сѣвского повѣту, грабувати та палити…


IX.

Въ Польщѣ, на 10. липця мавъ зо̂братись соймъ. „Намъ теперь, писавъ король въ універсалѣ, нема чого бажати бо̂льше, якъ згоды съ царемъ Московскимъ та злученя державы польскои зъ московскою. Комісія виленьска гараздъ може стати за доказъ нашои до того прихильности. Мы скликаємо генеральный соймъ зъ усѣхъ уряднико̂въ королѣвства польского, найбо̂льше, що бъ затвердити братерске поєднанє зъ народомъ московскимъ та сполучити обыдвѣ державы, що бъ довѣчна года, звязокъ та непохибне єдиньство сталося мѣжь Поляками

сторінка сторінка сторінка

довѣдаються про те въ Москвѣ, то заразъ во̂йско рушить на Украину. Гетьману треба було помѣркувати зъ народомъ про важну справу на генерально̂й радѣ. Мѣсяця серпня гетьманъ по всѣхъ полкахъ по̂славъ наказъ, що бъ усѣ збиралися, зброилися та ладилися въ похо̂дъ. Тымъ часомъ урядъ московскій, хочь и знавъ про неспоко̂й на Украинѣ, та складавъ все на Поляко̂въ та ихъ заходы й показувавъ, якъ и перше, нѣ бы йме вѣры гетьманови. Зъ Москвы по̂слано до Выговского нового по̂сланця, по̂ддячого Якова Портомоина, съ подарунками та ласкавымъ словомъ царскимъ. Во̂нъ прибувъ до Чигирина 9. серпня. У царскому листѣ до Выговского хвалено єго за вѣрно̂сть, навчали гетьмана съ козаками не до̂ймати вѣры проклямаціямъ, що розсылають Поляки по Украинѣ та клепають на бояръ та воєводъ московскихъ, що бъ учинити сварку.

Але по̂ддячій побачивъ, що вже зовсѣмъ не той вѣтеръ вѣє. На єго любязни̂ рѣчи гетьманъ во̂дповівъ, що радый служити цареви, а пото̂мъ мовивъ таки̂ слова:

„Зъ ро̂жныхъ мѣстъ пишуть до мене полковники, сотники й осаулы, що воєводу Василя Борисовича Шереметева та князя Ромодановского присылають до насъ на Украину для того, що бъ мене зъ свѣту звести. По ро̂жныхъ мѣсцяхъ Украины во̂йскови̂ люде полку князя Ромодановского вбивали нашихъ людей, пустошили та грабували; самъ князь Ромодановскій принявъ до свого полку Барабаша, Лукаша та иншихъ ворого̂въ моихъ. Коли я прохавъ запомоги на Пушкаря, царь не давъ, а коли впорався я съ Пушкаремъ самъ, такъ тодѣ й во̂йско прийшло, що бъ самовольцѣвъ змо̂цняти та нови̂ бунты заводити. Я не хочу чекати, поки во̂йскови̂ люде на насъ во̂йною прийдуть. По̂ду самъ на Заднѣпрє зъ усѣмъ козацкимъ во̂йскомъ та съ Татарами. Буду шукати та спиняти бунто̂внико̂въ, а скоро царски̂ во̂йскови̂ люде почнуть ихъ боронити, або ще й дрочитися на нашо̂й Украинѣ, то й я не змовчу; я битиму на царске во̂йско, коли воно почне переховувати бунто̂внико̂въ; й до Кієва по̂шлю брата свого Данила зъ во̂йскомъ та съ Татарами; повелю выгонити зво̂дти боярина Шереметева та зруйнувати фортецу, що спорудили по приказу єго царского величества“.

„Про таке, во̂дмовивъ єму по̂сланець, тобѣ, гетьмане й гадати не можна, а не то̂лько казати. Боярина Шереметева та окольничого князя Ромодановского ты самъ прохавъ, що бъ прислано. Не йми вѣры листамъ твоихъ полковнико̂въ, сотнико̂въ та осауло̂въ. Царь наказавъ во̂йсковымъ людямъ, що бъ не важилися нѣкого чѣпати й нѣкому кривды не чинили; а хочь бы тамъ що й выйшло, то тобѣ бъ, гетьмане, годилося во̂дписати про те великому государеви; єго царске величество загадавъ бы учинити слѣдство та й рѣшенець бы сво̂й пото̂мъ приславъ; а коли ты зо̂бравъ во̂йско та прикликавъ Татаръ, то се значить, що ты ламаєшь святу заповѣдь та свою присягу“.

„Багато я писавъ, сказавъ проти сего Выговскій, й посло̂въ своихъ неразъ посылавъ, а теперь то̂лько й зо̂сталося менѣ, що йти зъ во̂йскомъ та съ Татарами“.

Якъ на те, якъ разъ у сей часъ, бояринъ Шереметевъ приславъ гонця зъ листомъ, прохати Выговского, що бъ побачитись.

„Уже нс оденъ разъ пише до мене бояринъ, мовивъ Выговскій, що бъ намъ зо̂йтися, та часу немає. Ось якъ полки зберуться, тодѣ й розмова въ насъ буде“.

Царского по̂сланця пустили на кватиру. Незабаромъ прибѣгь другій гонець зъ Москвы, Хведоръ Тюлюбаѣвъ спытати: чого во̂йско запорозке узброюється, й на кого?

Дня 11. серпня гетьманъ рушивъ съ Чигирина. До Портомоина прийшло шѣсть чоловѣка й оповѣстили, що гетьманъ по̂славъ ихъ вартувати коло двора по̂сланця московского. Слѣдомъ привели на той самый дво̂ръ Тюлюбаєва й помѣстили вкупѣ съ Портомоинымъ, за карауломь. Та вартови̂ не дуже пильнували. Гонцямъ, мабуть, можна було й съ приходячими розмовляти й звѣстки до̂ставати та подавати. Дня 30. серпня на той дво̂ръ, де були гонцѣ, прийшли, зъ гетьманьского наказу, осаула мѣщаньскій й два бурмістры съ козаками, узяли обохъ по̂сланцѣвъ зъ ихъ прово̂дниками съ Путивля, пово̂дбирали въ нихъ одѣжь та коней, повели на гетьманьскій дво̂ръ, закували въ кайданы й сторожу поставили. „И терпѣли мы, доводивъ Портомоинъ, и голодъ и всяку нужду, а харчу давали намъ трохи. Три тыжнѣ сидѣли мы въ кайданахъ, пото̂мъ насъ розкували, розвели по дворахъ, и сидѣли мы тамъ за карауломъ, якъ и перше“.

Тымъ часомъ, на початку серпня, Ромодановскій выпровадивъ Барабаша зо̂ сторожею до Шереметева въ Кієвъ, на во̂йсковый судъ, якъ опо̂сля выявили. Урядъ московскій вважавъ єго за виноватця та не хотѣвъ безъ во̂йскового суду во̂ддати єго Выговскому на по̂мсту. По дорозѣ, вже недалеко Кієва въ мѣстѣ Гоголевѣ, коли сотня, що провожала Барабаша, стала на но̂чь, знеобачка напали на неи козаки полку черкаского, за приводомъ полковника черкаского Джулая. Ко̂лька дѣтей боярскихъ забито, иншихъ пограбовано, деяки̂ повтѣкали; самъ начальникъ конвою Левшинъ до̂стався зъ Барабашемъ у полонъ. Ихъ посадовили на возы та й повезли до Переяслава. Выговскій звелѣвъ везти Барабаша за Днѣпро въ обозѣ, що бъ судити на козацко̂й радѣ.

Коло того часу, кажуть, лучилась бы то така подѣя.

Днѣпромъ, повѣдали, нѣ бы то плывъ гонець зъ Москвы зъ листомъ до воєводы кієвского Шереметева. Козаки переняли єго та й привели до Выговского.

На козацко̂й радѣ прочитали перенятый листъ. А тамъ, оповѣдають тодѣшни̂ лѣтописцѣ польски̂, було написано, що Выговскій зъ старшиною хочуть зрадити цареви, й наказувано Шереметеву потай схопити непевного гетьмана зъ однодумцями та й выпровадити зъ вартовыми въ Москву. Певна рѣчь, що се выгадка, а якъ що й сталось, то, мабуть, се чи не польска коверза. Листъ бувъ по̂дробленый.

„Се ще не все, казавъ гетьманъ козакамъ: втѣкачѣ зъ московского во̂йска оповѣдали, що царь хоче по̂слати на насъ своє во̂йско та выгубити все козацтво, лишивши всего на всего то̂лько десять тысячь“.

Знявся лютый крикъ.

„Чого ще маємъ ждати? Ходили до громады й до обороны самыхъ себе й старшины, присягали оденъ другому лягти, ратуючи пано̂въ полковнико̂въ и старшину“.

Выговскій розпалювавъ такій духъ, выкотивши ко̂лька бочокъ горѣлки.

Выговскій подався зъ во̂йскомъ до схо̂днои межѣ Лѣвобережа. А тымъ часомъ розо̂славъ по всѣй Украинѣ універсалы, що закликали наро̂дъ до повстаня на Москалѣвъ.

Козаки, по̂дбурени̂ на Москалѣвъ, скро̂зь почали ихъ переймати, грабувати та знущатися, абы де запопали на своѣй землѣ. Тодѣ помѣжь козако̂въ були молодцѣ, що безъ усякои причины ради̂ були грабувати та самовольствувати; теперь имъ була на руку ковинька, бо самовольство не то̂лько не карали, а воно ще й дозволялося. Не було нѣ проходу, нѣ проѣзду: „И твоихъ государевыхъ проѣзджачихъ усякого чину людей по дорогахъ Черкасы забивають, а иншихъ переймають та до гетьмана Ивана Выговского во̂дсылають“, такъ жалѣлися на Москву сумѣжни̂ воєводы.

Гетьманъ доручивъ братови свому, Данилу, захопити Кієвъ; при нему було пять полко̂въ: бѣлоцерко̂вскій, паволоцкій, кієвскій, брацлавскій й поднѣстряньскій… Та тому заходу вельми не пощастило. Козаки, наближаючись до Кієва, почали ловити коней на пашѣ й ударили на вартови̂ сотнѣ, що поставлени̂ були по ро̂жныхъ мѣсцяхъ, пильнувати ворого̂въ. Вартови̂ побѣгли, сповѣстили воєводо̂въ завчасу, воєводы й зо̂брали во̂йсковыхъ людей. Козаки вскочили до посаду, забили ко̂лька Москалѣвъ, запалили посадъ, що бъ було чисте мѣсце для приступу, й почали копати шанцѣ. А тутъ Москалѣ, выскочивши съ фортецы, напали на козацки̂ шанцѣ, выбили зво̂дти козако̂въ й захопили у нихъ корогвы, бубны, бунчукъ, печать; прости̂ козаки покидали зброю й покорилися, инши̂ по̂шли въ ростичь й хотѣли перехопитися черезъ Днѣпро та потопилися. Самъ Данило втѣкъ раненый. Почався допросъ съ пыткою козако̂въ. Вони съ переляку ганьбили Выговского й запевняли, що ихъ примусили йти до Кієва бо̂йкою. Шереметевъ звелѣвъ имъ бо̂льше не слухати гетьмана та й пустивъ.

Выговскій жалѣвся, що по̂сля того Шереметевъ почавъ слѣдство, мучивъ людей, стинавъ головы, зъ самого то̂льки по̂дзору, бажаючи выкоренити непоко̂рливый духъ. Выговского батько, Остапъ, Бутурлина приятель, втѣкъ зъ семьєю до Чигирина. Шереметевъ спаливъ Боришполь, що недалеко Кієва, бо довѣдався, що тамъ скупилися бунто̂вники.

По̂сля такого невдачливого заходу, во̂дняти у Москалѣвъ столицю Украины, Выговскій рушивъ до Гадяча, нѣ бы высочувати та карати бунто̂внико̂въ та самовольцѣвъ, що зновъ розворушували пушкаро̂вску справу. При нему були Татаре й польского шматъ во̂йска. Зъ нимъ ѣхали послы польски̂ Бенёвскій та Евлашевскій зъ инструкцією скласти спо̂лку. Немиричь повиненъ бувъ влагодити справу.


X.

Якъ то̂льки опинилося во̂йско коло Комышнѣ, 31. серпня прибувъ новый гонець царскій, дякъ Василь Михайловичь Кикинъ; во̂нъ неразъ на Украинѣ бувавъ у Хмельницкого й у Выговского. Москва вѣдала вже про все, що дѣялось на Украинѣ, навѣть про похвалки на во̂йско московске, й новый гонець ѣхавъ вже не такъ, якъ бѣдолашный Портомоинъ зъ милостивымъ словомъ, а зъ вымовою та докорами.

Перше спо̂тканє выявило новому послови, на чому стоить справа у козако̂въ. До него прийшовъ Полякъ и оповѣстивъ, що во̂нъ буде въ него за доглядчика. А проте витали єго, якъ звычайно, съ шаною. Коли посолъ ѣхавъ до гетьмана на зобаченє, пѣше во̂йско стрѣляло, витаючи єго; Кикинъ завваживъ опо̂сля, що на пѣхотѣ була вельми убога одѣжь. На зустрѣчь єму гетьманъ выславъ двѣстѣ чоловѣка съ полку чигириньского; козаки позлѣзали съ коней, всѣ вклонилися, а полковникъ повитавъ промовою. Вдруге витавъ єго Ковалевскій. То̂льки, що посолъ наблизився до намету гетьманьского, на зустрѣчь выйшовъ Немиричь: притомно̂сть такого чоловѣка та участь єго въ справахъ не вѣщувала добра.

Гетьманъ съ Комышнѣ перейшовъ у Липову-Долину, й тамъ принявъ посла бучно, въ наметѣ, оточеный полковниками, що сидѣли навкруги свого головы. Дякъ подавъ „увѣщательный“ листъ, й Выговскій прохавъ єго сѣдати бо̂ля него. Дякъ въ имени царя спитавъ гетьмана про здоровлє, не дивлячись на те, що посольство було съ причины незадоволеня.

Зияли рѣчь про справы.

По̂сланець спытавъ въ имени царя: „На якого ворога лаштуєтесь вы съ такими силами козацкими та татарскими?“

Гетьманъ ремствувавъ, що по̂сля Пушкаря єго прибо̂чники знайшли собѣ протекцію у Ромодановского.

„Барабашь, мовивъ Выговскій, именує себе гетьманомъ, ще за живого гетьмана, а окольничій Ромодановскій величає себе великимъ княземъ; бояринъ Шереметевъ выгубивъ безвинно багато православныхъ душь й попаливъ церкви христіяньски̂. Бояринъ Василь Борисовичь запрошувавъ мене до себе, що бъ зъ свѣту звести; я про те довѣдався та й не поѣхавъ до него, а по̂славъ на розмову брата свого Данила, й давъ єму ко̂лька полко̂въ, а се для того, що бъ бояринъ не заподѣявъ єму якого лиха. Такъ воно й сталося. Бояринъ знеобачка напавъ зъ во̂йскомъ, й Данила й багато козако̂въ та мѣщанъ повбивавъ. Дурный мо̂й Данило, не вмѣвъ одбити ихъ! За те жь я по̂шлю на боярина во̂йско, й зъ усѣма єго людьми геть выкину съ Кієва!“

„Якъ же, мовивъ дякъ, ты, гетьмане, таке говоришь, не боячись страшного владики херувимского? Власными устами читавъ ты присягу на євангеліи та цѣлувавъ хрестъ, що довѣку будешь вѣрнымъ царскому величеству й жадного лиха не коитимешь: а теперь сподѣваєшся Татаръ, идешь на помазанця й свого добродѣя, що вамъ грошѣ постачавъ такъ щедро, що й не сказати, й во̂йску свому наказувавъ кровь свою за васъ лити! Стережѣться жь, що бъ своими вчинками не накликати праведнои кары Божои! Оте, що менѣ довелося чути про Кієвъ, се вамъ прикладъ, що Богъ зъ горы пильнує неправду й мститься за неи!

„Мы во̂дъ єго царского величества не во̂дчахнулися, мовивъ гетьманъ, а воєводы єго Ромодановскій та Шереметевъ багато намъ лиха наробили: и права наши̂ поломали, и церкви Божи̂ попалили, й чернцѣвъ съ черницями, й христіяньски̂ душѣ безвинно выгубили. Мы за те мститимемося надъ ними, поки й насъ самыхъ стане. Якъ и за королѣвъ польскихъ мы права свои боронили, такъ и теперь боронитимемо!“

Дякъ завваживъ: „Не годиться по̂дданымъ самымъ мѣжь собою управлятися, здо̂ймати колотнечу та кровь розливати. Василь Борисовичь Шереметевъ и князь Григорій Григоровичь Ромодановскій, люде поважни̂ й чесного роду; не годиться ихъ такъ ганьбити, а коли вони що й заподѣяли, то можна скаржитися государеви нашому й чекати во̂дъ него роспорядку а про те й гадати боязко, що бъ злигавшися зъ ворогами хреста Христового, нападати на людей єго царского величества та во̂ддячувати лихомъ за добро на радо̂сть латинянамъ та бусурманамъ! А красше вамъ, згадавши про свою обѣтницю передъ євангелією, залишити свои лихи̂ вчинки та неправды, розпустити своє во̂йско, выправити Татаръ, бо̂льше зъ ними не листуватись и не єднатися“.

„Таке й на думку намъ не спадало, мовивъ гетьманъ, що бъ не впоравшись зъ ворогомъ, та до дому йти й Татаръ выправляти; не то̂лько Татаръ, а й Турко̂въ, и Поляко̂въ сюды притягнемо!“

„Такъ коли вы зачѣпку учините, мовивъ дякъ, то єго царске величество по̂шле на васъ велики̂ свои пѣши̂ й ко̂нни̂ потуги, й буде знищенє самымъ во̂дъ себе!“

„Мы писали вже до єго царского величества, а царь не показавъ намъ своєи ласки, не зволивъ во̂ддати намъ бунто̂внико̂въ, и окольничому Ромодановскому за єго кривды жадного указу не давъ; такъ мы, помѣркувавши зъ старшиною, идемо на бунто̂внико̂въ та на тыхъ, що за нихъ стоять!“

„Князь Ромодановскій выправивъ уже Барабаша до Кієва, що бъ во̂ддати єго на судъ во̂йсковый“.

„Барабашь уже въ моихъ рукахъ!“ мовивъ Выговскій.

„Зрадлива Москва, мовивъ Джулай, полковникъ черкаскій: дала Левшину наказъ, що бъ Барабаша везено вельми обережно, се бъ то, що бъ мы єго не во̂дбили та не взяли!“

„Не годилося бъ вамъ робити таки̂ грубіяньства й Барабаша перехоплювати и безъ бо̂йки во̂ддали бъ єго тодѣ; а написано въ наказѣ: везти зъ береженємъ, не во̂дъ васъ, а во̂дъ такихъ самовольцѣвъ, якъ самъ Барабашь. Вы скаржитеся, що воєводы вашихъ бунто̂внико̂въ переховують, а полковникъ нѣженьскій нащо се жь держить у себе такого злодѣя, що въ него й уха за злодѣйство порѣзани̂? Во̂нъ єго на всяке лихо напучує. Вамъ бы годилося прислати єго до царского величества, та й бо̂льшь не приймати такихъ злочинцѣвъ“.

„Зъ якои речи така пеня? мовивъ Гуляницкій: въ мене такого московского втѣкача нема й не було!“

Ще взявся дякъ выливати своє красномовство, умовляючи покинути ворожи̂ заходы. Алє гетьманъ казавъ те саме, що й ранѣйше.

„Не вороги мы царскому величеству, а надъ боярами, що насъ во̂дъ ласки царскои во̂длучають, будемо помщатися! Годѣ. Другимъ разомъ побалакаємо, а поки що мы зъ старшиною помѣркуємо“.

На тому й ско̂нчилося се цѣкаве зобаченє. На другій день, 3. вересня, прийшовъ до дяка Немиричь й сказавъ:

„Гетьманови подано звѣстку, що Шереметевъ по̂славъ своихъ Москалѣвъ палити та плюндрувати мѣста й мѣсточка: въ Боришполѣ усѣхъ людей побито; просто на Переяславъ выправивъ воєвода полковника Корсака; мордують православныхъ христіянъ усякими муками. По̂шли до него, що бъ во̂нъ переставъ таке чинити“.

„Я не маю права, мовивъ дякъ, писати до него: во̂нъ бояринъ и воєвода, й намѣстникъ бѣлозерскій, чоловѣкъ поважный; за се буде менѣ во̂дъ єго цар. величности опала“.

Пото̂мъ дякъ почавъ прохати, що бъ єго выправили назадъ.

Ко̂лька днѣвъ по̂сля того перебувъ дякъ безъ дѣла; коли приходить до него Ковалевскій.

„Хотѣвъ бы, каже, гетьманъ зъ усею старшиною выправити посло̂въ своихъ до царя, та не важиться нѣхто ѣхати, лякаються гнѣву царского, затриманя та засланя“.

Дякъ мовивъ:

„Великій государь нашь щедрый та милостивый. Ѣдь ты, Иване, не опасуйся, а старшинѣ одмовляй, що бъ не воювали царски̂ сумѣжни̂ мѣста“.

Тодѣ Ковалевскій, самъ однодумець Выговского, що бъ по̂длеститись до посла, почавъ на свого гетьмана клепати:

„Правду мовити, и я, й багато зъ насъ не робили бъ сего, та гетьманъ лякає насъ смертю та муками; та й усѣ козаки у во̂йску запорозкому бачать, що гетьманъ велике лихо коить: бачать та терплять, татарскои шаблѣ лякаються“.

Дня 4. вересня, посла царского запрошено до Немирича въ наметъ. Тамъ сидѣли гетьманъ и ко̂лька полковнико̂въ. За день до того привезли въ обозѣ закованого Барабаша. Оденъ козакъ потай сповѣстивъ посла, що Барабашь по̂дъ пыткою сказавъ, що во̂нъ взывавъ себе гетьманомъ по своѣй волѣ, а не зъ намовы Ромодановского, й що єму жадныхъ листо̂въ не присылано во̂дъ царя. Отже теперь гетьманъ мовивъ послови таке:

„Выявилось намъ ось що: якъ мы зъ во̂йскомъ и съ крымскими Татарами по̂шли на бунто̂внико̂въ и злочинцѣвъ нашихъ, то царске величество, почувши про се, звелѣвъ бунто̂вника Барабаша по̂слати до Кієва, буцѣмъ бы то, що бъ во̂ддати єго во̂йску запорозкому на судъ, а справдѣ на те, що бъ гетьманъ приѣхавъ у Кієвъ, й що бъ тутъ єго Шереметевъ злапавъ. Барабашь такъ каже; можешь єго спытати. Та й ще бачимо неласку до насъ царского величества: втѣкачѣ московски̂ казали намъ, що сами̂ чули листъ царскій до Ромодановского, загадано й гетьмана й старшину, всѣхъ половити й забити.

„Що се, Бога бо̂йтеся!… вы выгадуєте таку нѣсенѣтницю на єго царске величество; аджежь великій государь приславъ мене до васъ зъ своєю ласкою? Яшка Барабашь бреше, выгадує зъ досады, що бъ чимъ небудь гетьмана во̂дъ ласки царскои во̂длучити; и простый чоловѣкъ розмѣркує, що добре може казати злочинець и зрадникъ, на смерть засудженый? Нема менѣ на що й бачити Барабаша: съ такимъ злочинцемъ менѣ й розмовляти не годиться“.

Пото̂мъ Немиричь запросивъ посла до гетьмана на обѣдъ.

Увесь часъ, якъ обѣдали, Барабашь стоявъ коло самого намету, прикутый до гарматы.

„Що дѣється въ Бѣлгородѣ? пытавъ єго Выговскій, бенкетуючи зъ го̂стьми: чи багато во̂йсковыхъ людей у Бѣлгородѣ?“

„Багато людей“, во̂дказувавъ Барабашь.

„Се Барабашь до сварки приводить, завваживъ дякъ: у Бѣлгородѣ людей не багато“.

Гетьманъ пивъ чарку царску. Пили гостѣ. Барабашь стоявъ на наругу передъ го̂стьми въ злополучному видѣ.

Дня 5. вересня зновъ покликали дяка до гетьмана:

„Кажешь ты, гетьмане, мовивъ дякъ, що царского величества воєвода Ромодановскій и во̂йскови̂ люде, якъ пробували въ во̂йску запорозкому, козакамъ и хлопамъ чинили кривды и насильства, и шкоды; а менѣ довелося бачити тво̂й листъ до Богдана Матвѣєвича Хитрово: ты прохавъ єго бити чоломъ государеви, що бъ єго царске величество загадавъ Ромодановскому зъ во̂йсковыми людьми, выходити зъ украиньскихъ мѣстъ то̂лько черезъ те, що самовольство у васъ ускромилося, й турбувати во̂йска нема чого. Тамъ ты не писавъ про насильства та шкоды, а теперь говоришь не по правдѣ, буцѣмъ тобѣ роблять вони насильства та кривды! Складати пеню та выгадувати неправду во̂дъ Бога грѣхъ, и во̂дъ людей соромъ!“

Гетьманъ проти сего сказавъ:

„Якъ писавъ я до Богдана Матвѣєвича Хитрово, то ще тодѣ гараздъ не знавъ про ти̂ нестерпими̂ кривды, яки̂ робило во̂йско; а якъ довѣдався про всѣ насильства та хижо̂сть, та шкоды, та душегубство, тодѣ я, пораявшись зъ старшиною, запросивъ Татаръ та й по̂шовъ помщатися за свои кривды, й битимусь, поки й насъ самыхъ стане!“

Дякъ почавъ, якъ и перше, умовляти, нагадувавъ про присягу, про одну вѣру, про ласку царску й прохавъ, принаймне, спинити ворожи̂ заходы, поки прийде указъ царскій.

Гетьманъ во̂дказавъ:

„Незручно намъ зъ великимъ во̂йскомъ стояти на мѣсци. У насъ немає запасу, во̂йско кривдитиме мѣщанъ и хлѣборобо̂въ“.

Дякъ зновъ почавъ умовляти та лякати козако̂въ гнѣвомъ Божимъ. Довгенько не згоджуючись, гетьманъ, нарештѣ сказавъ:

„Добре, я напишу съ тобою до єго царского величества й чекатиму царского указу во̂дъ сего числа три тыжнѣ й чотыри днѣ“.

„Такъ швидко? Я черезъ свою дебело̂сть не встигну, сказавъ дякъ.

„Бо̂льшь якъ чотыри тыжнѣ мы чекати не будемо, во̂дмовивъ гетьманъ, й по четырёхъ тыжняхъ почнемо битися съ княземъ Ромодановскимъ та зрадниками своими, що осѣлися по новыхъ мѣстахъ. Та ще ось що, якъ листъ мо̂й гетьманьскій прийде до царя, то приймає єго посольскій думный дякъ Алмазъ Ивановъ, а цареви показує не оригіналы, а копіи; самъ думный дякъ Алмазъ Ивановъ не зичливый нѣ менѣ, нѣ во̂йску запорозкому, й я гадаю, що во̂нъ до великого государя носить копіи не схожи̂ зъ оригіналами. Я самъ, якъ бувъ за писаря у Богдана Хмельницкого, то бувало, хто менѣ ворогъ, та пише до гетьмана, такъ я читаю гетьманови не те, що писано, умысне, що бъ гетьмана роздрочити на того, хто пише. Нехай царске величество скаже, що бъ думный дякъ Алмазъ Ивановъ не приймавъ нашихъ листо̂въ, а доручить комусь иншому; та нехай царь скаже читати передъ собою оригінальни̂ мои листы, а не копіи“.

„Думный дякъ Алмазъ Ивановъ, одмовивъ Кикинъ, зъ ласки єго царского величества, чоловѣкъ честный, тямущий и въ письменьствѣ, и въ усякихъ наукахъ фільозофічныхъ; єму царь довѣряє и доручивъ всѣ листы во̂дъ ро̂жныхъ христіяньскихъ и бисурманьскихъ державъ; нема єму на-що тобѣ й Запорожю бути не зичливымъ й не годиться тобѣ такъ ганьбити думного палатного чоловѣка єго царского величества“. „Менѣ мои по̂сланцѣ казали“, мовлявъ Выговскій.

„По̂сланцѣ твои, во̂дмовивъ дякъ, пяницѣ та баламуты, на сварку по̂дводять, не хотѣвши бачити ласку до тебе єго царского величества. Сподѣвайся ласки во̂дъ великого государя нашого, не квапся на лукави̂ обѣтницѣ, й не до̂ймай вѣры баламутскимъ рѣчамъ“.

По сѣй мовѣ дякъ выйшовъ во̂дъ гетьмана.

Якъ во̂нъ вернувся до свого намету, до него прийшовъ во̂йсковый товаришь Хведо̂ръ Лобода съ чигириньскимъ козакомъ Коробкою. Во̂нъ давно вже знавъ єго, ранѣйше приѣздивши на Украину.

„Гетьманъ, мовивъ Лобода, поклавъ, що бъ выправити тебе, а полковники, корсуньскій Краховецкій, та черкаскій Джулай, та Павло Тетеря рають, що бъ во̂ддати тебе Татарамъ, а Татаре безъ перестанку про се надокучають: але гетьманъ одмовляється, каже, що выправить тебе до Чигирина на роботу, фортецу робити. До зрады въ насъ приводить Павло Тетеря: во̂нъ цѣле отсе лѣто перебувавъ у Корцѣ съ Поляками и зъ ними вмовлявся, якъ бы вызволитися зъ власти царского величества“.

Другого дня прийшовъ Немиричь и покликавъ Кикина до гетьмана „на отпускъ“. Гетьманъ во̂ддавъ єму сво̂й листъ до царя и сказавъ, що бажає, що бъ царь змилосердився й показавъ правду.

„Про правду, мовивъ дякъ, бий чоломъ государеви черезъ своихъ по̂сланцѣвъ, а во̂йско пусти до дому й Татаръ выправь“.

„Во̂йска я не пущу й Татаръ не выправлю, а чекатиму указу царского зъ сего дня чотыри тыжнѣ“.

Посолъ уклонився й выйшовъ. Того жь дня приѣхала сотня козако̂въ, и выпровадила єго не на просту дорогу, а въ Миргородъ. Непевнымъ се здавалося й справджувало те, про що казавъ Лобода, але посла запевняли, що се робиться за для обережности во̂дъ Татаръ.


XI.

Тымъ часомъ, сталося ось що: дня 6 (16 н. ст.) жовтня, по̂дъ Гадячемъ, скликано раду. Середъ майдану сидѣла старшина, полковники, сотники, у своихъ празниковыхъ убраняхъ, кожне зъ своимъ клейнодомъ. Выговскій, зъ булавою въ рукахъ, привѣвъ до рады комісарѣвь польскихъ, Бенёвского та Евлашевского.

„Во̂йско запорозке, мовивъ Выговскій до комісарѣвъ, бажає довѣчнёи згоды та зъєднаня зъ Рѣчю Посполитою, якъ що почує во̂дъ пано̂въ комісарѣвъ ласкаве слово єго королѣвского величества“.

Комісарѣ вклонилися. Бенёвскій почавъ:

„Найвысша истота, що по своѣй волѣ здо̂ймає й у нѣвець обертає царства, поклала въ серцѣ кожного зъ насъ родиму любовь до батько̂вщины; тымъ-то, де бъ хто не блукавъ, а все бажає до дому повернутися. Отъ теперь гадаю собѣ, сталося такъ и зъ во̂йскомъ запорозкимъ, що звернулося до єго величества Ивана Казимира, бажаючи вѣрного по̂дданьства, та просячи єго протекціи собѣ й усему люду украиньско-рускому. Се добре вы робите, панове-молодцѣ: дай Боже, що бъ съ того выйшло щастє за для спо̂льнои батько̂вщины нашои. Ось десять вже роко̂въ, немовь двѣ матери за одну дитину, змагаються за Украину два народы: Поляки та Москалѣ. Поляки называють єи своєю власностю, своимъ плодомъ та членомъ, а Москалѣ, користуючись зъ вашои хоробрости та вашои шаблѣ, бажають чуже собѣ засягти. Тяжко намъ удержати одному кому небудь за собою одно нероздѣлиме тѣло; мы хочемо розтяти або розо̂драти єго навпо̂въ та засягти собѣ по половинѣ: черезъ те гине край вашь, пустѣють поля; сѣє Москаль ненависть помѣжь нами та вами на родючихъ поляхъ Украины, поливає ихъ кровью христіяньскою, а ворогъ душь людскихъ, дияволъ проклятый, умысне насъ до того приводить на погибель нашу… Праведно скажу вамъ, панове-молодцѣ: зъ Божои благодати такъ сталося, що мы, вдаривши себе въ груди, по̂знали грѣхи наши̂ й выбачили одно другому наши̂ вины. Самъ Богъ розплющивъ вамъ очи, що бъ скинули ярмо неволѣ та повернулися до стародавнои свободы. Зъ якою, мовь батько, любовю, зъ якою радостю найяснѣйший король почувъ, що прибули ваши̂ послы, тому й я бувъ за свѣдка, та й вони сами̂ вамъ те жь скажуть. Теперь насъ присылає до васъ цѣла Рѣчь-Посполита, просить вона васъ, панове-молодцѣ, зъєднатися зъ нами, що бъ у купѣ рятувати батько̂вщину, вкупѣ славы здобувати, вкупѣ въ згодѣ кохатися. Вы теперь поспытали й польского й московского уряду, покуштували й волѣ й неволѣ; казали: лихи̂ Поляки, а теперь певне скажете: Москаль ще го̂ршій. Що принадило людъ украиньско-рускій до ярма московского? Вѣра? Неправда: у васъ вѣра греческа, а у Москаля московска. Правду мовити: Москалѣ такъ вѣрять, якъ имъ царь повелить. Чотырохъ патріярхо̂въ святи̂ отцѣ настановили, а царь настановивъ пятого, та й самъ нимъ верховодить; чого соборы всесвѣтни̂ зробити не наважилися, то зробивъ царь. Вы своє духовеньство шануєте, а Москаль нимъ коверзує, якъ самъ знає: митрополіто̂въ скидає, ось якъ Никона не саме давно скинувъ; священико̂въ та черцѣвъ въ неволю завдає, якъ отъ недавно отця Ипата; маєтки во̂втаро̂въ та храмо̂въ на свою потребу повертає. Се бъ-то такъ у духовныхъ справахъ порядкують, а по мирскихъ що дѣється? Того вы за польского панованя й не чували. Усѣ доходы царь бере на себе; завели нови̂ данины та „кабаки“, не можна бѣдному козакови вже горѣлки, меду чи пива выпити, а про вино вже й не згадують! Та яка жь то стала, панове-молодцѣ, зажерливо̂сть московска! Загадують вамъ носити московски̂ „зіпупы“ (кожухи) та взуватись у московски̂ „ла́птѣ“ (постолы)! Отъ нечуване тираньство! Чого ще по̂сля сего сподѣватись? Перше вы сами̂ обирали собѣ старшину, а теперь Москаль вамъ накидає, кого схоче, а хто вамъ угодный, та єму не до вподобы, того скаже зъ свѣту звести. Вже й теперь до̂знаєте вы во̂дъ нихъ зневаги: не дуже вони васъ за людей вважають, ради̂ вамъ языки пово̂дтинати, що бъ вы не говорили, й очи вамъ повыколювати, що бъ не дивилися… та й не держать васъ тутъ то̂лько дото̂ль, поки насъ, Поляко̂въ, вашою жь кровью, звоюють, а пото̂мъ завдадуть васъ ажь за Бѣле-озеро, а Украину заселять своими московскими хлопами. Ото жь, поки ще маєте часъ, годѣ вагатися: ратуйте себе; єднайтеся зъ нами, ратуймо спо̂льну батько̂вщину! И вернеться до насъ и зацвите въ насъ свобода; й пышатимуться церкви святощами мѣста, багатыми базарами; й людъ украиньскій житиме при достатку, споко̂йно, весело; поратимемося землеробъ коло своєи нивы, пасѣчникъ коло своихъ борто̂въ, ремѣсникъ коло свого дѣла; душегубство, грабованє, всяка неправда каратиметься нещадно. Нѣкого не силуватимуть до рабства: суворый законъ не попустить паньству коверзувати по̂ддаными. У насъ теперь спо̂льна справа, мы васъ, вы насъ ратуєте; и Богъ буде зъ нами, а чортяка вязы собѣ скрутить! Чого ще вагатися? Батько̂вщина озывається до васъ: я васъ породила, а не Москаль; я васъ выкохала, выгодувала, схаменѣться; будьте сущими дѣтьми моими, а не выродками!“

„А що, гукнувъ Выговскій, чи сподобалась вамъ, панове молодцѣ, рація єго милости папа комісаря?“

„Гараздъ говорить!“ загукали козаки.

Выговскій вклонився комісарямъ й вельми красномовно подякувавъ во̂дъ всего во̂йска запорозкого за мило̂сть короля.

По̂сля обопо̂льныхъ компліменто̂въ та звычайныхъ церемоній, гетьманъ выбравъ съ кожного полку комісарѣвъ за для трактату съ комісарями польскими. Тодѣ складено й написано пакты, що ихъ взывають Гадяцкими. Вони дотыкаються чотырёхъ рѣчей: державнои ваги Украины, внутрѣшнёго ладу, вѣры й просвѣты.

Украина, се бъ то землѣ, що складали тодѣшни̂ воєводства черниго̂вске, кієвске й брацлавске (теперѣшни̂ губерніи: полтавску, черниго̂вску, кієвску, схо̂дну частину волыньскои й по̂вденну половину подо̂льскои), ознаймлено во̂льнымъ та незалежнымъ краємъ, злученымъ съ Польщею яко Велике князѣвство Руске съ правами Великого князѣвства Литовского. Рѣчь-Посполита мусѣла стати во̂льною спо̂лкою ро̂вныхъ мѣжь собою й однаково во̂льныхъ республикъ: польскои, литовскои й рускои по̂дъ рукою короля, обраного трёма спо̂льными народами. Усі три народы мали гуртомъ опанувати береги Чорного моря й розпочати во̂льну плавбу; усѣ три народы повинни̂ оденъ другому помагати на во̂йнѣ, не цураючись во̂йны й зъ Московщиною, якъ що царь Московскій не верне ти̂ землѣ, що належать до Речи-Посполитои. Якъ що Московщина злучиться съ Польщею, то вмова про цѣло̂сть Великого князѣвства Руского, зъ усѣмъ єго устроємъ, мусить зробитись кореннымъ закономъ, й тодѣ царство Московске пристало бъ до сеи спо̂лки за четверту сполучену державу. Велике князѣвство Руске зрѣкалося всякихъ зносинъ съ чужими державами.

Въ серединѣ Великого князѣвства Руского все мало бути таке, якъ у самосто̂йнои державы. Верховна праводавска власть выходить зъ національного збору депутато̂въ, обраныхъ жителями трёхъ воєводствъ, що складали Велике князѣвство Руске; выконуюча буде въ рукахъ гетьмана, обраного до смерти во̂льными голосами стано̂въ й ствердженого королемъ. Гетьманъ разомъ бувъ за найвысшого сенатора трёхъ воєводствъ и за громадяньского правители Великого князѣвства Руского. Велике князѣвство Руске матиме власть найвысшого трибуналу, куды йтимуть до рѣшеня справы зъ меншихъ судовыхъ инстанцій й чинитимуться рускою мовою; матиме власну державну скарбо̂вницю й то̂лько туды йтимуть усѣ доходы й податки зъ украиньского народу й обертатимуться то̂лько на потребы Великого князѣвства Руского; власну державну старшину, се бъ то міністро̂въ, канцлєро̂въ, маршало̂въ, по̂дскарбо̂вничихъ (міністро̂въ фінансовыхъ) й иншихъ, якихъ буде треба; власну монету й власне во̂йско, що складатиметься зъ 30 тысячь чи й бо̂льше (якъ що така воля) козако̂въ та десяти тысячь регулярного во̂йска; такъ перше, якъ и друге буде по̂дъ рукою руского гетьмана й нѣякого иншого во̂йска не можна вводити въ князѣвство безъ дозволу руского уряду, а коли бъ на те лучилася велика потреба, то мусить воно стати по̂дъ руку гетьмана. Посесоры до̂ставали свого права то̂лько зъ дозволу гетьманьского. Въ пактахъ не було докладно написано про права посесоро̂въ на тыхъ, що житимуть по ихъ земляхъ, було то̂лько заборонено посесорамъ держати собѣ надво̂рни̂ команды. Въ артикуляхъ про внутрѣшній ладъ нового великого князѣвства годиться до уваги, що гетьману по всякъ часъ можна подавити королеви козако̂въ до нобілітаціи, але жь така вмова, що бъ съ кожного полку кандидато̂въ було не бо̂льшь якъ сто чоловѣка. Ся нобілітація могла бъ колись зачепити й поспо̂льство, бо воно постачало людей у козацтво. На мѣсце тыхъ козако̂въ, що до̂стануть собѣ шляхоцке званє, ставатимуть люде посполити̂.

Про вѣру порѣшили, що бъ унію, черезъ котру повстала сварка, зовсѣмъ знести, не то̂лько въ то̂мъ краѣ, що входивъ у нову державу, а й по иншихъ зъєднаныхъ републикахъ польско̂й и литовско̂й: у Речи-Посполито̂й мусять панувати то̂лько двѣ вѣры, греко- та римско-католицка. Духовеньству схо̂днои вѣры зо̂ставлено право власнои юрисдикціи: маєтности єго будуть непорушни̂; усѣ церкви, що загарбали собѣ уніяты, вернуть православнымъ; скро̂зь можна будувати нови̂ церкви, монастырѣ, церковни̂ школы та шпиталѣ, зупиняти всяки̂ утиски вызнаню вѣры, й на знакъ шанобы, митрополіта съ пятью православными єпископами: луцкимъ, льво̂вскимъ, перемыскимъ, холмскимъ та мстиславскимъ, одержать мѣсця въ сенатѣ наро̂внѣ зъ римскими єпископами.

Авторы пакто̂въ не забули й про освѣту. Прирадили, що бъ у Великому князѣвствѣ Рускому завести двѣ академіи зъ університетскими правами: перша була кієвска колєгія, що мала зробитись університетомъ; друга заложена буде въ иншо̂мъ мѣсци, де буде зручно. Професоры й студенты мусять зрѣкатися всякои єреси й не належати до протестаньскихъ сектъ: аріяньскои, лютерскои й кальвиньскои. Окро̂мъ сихъ двохъ академій повинно завестися школы по ро̂жныхъ мѣсцяхъ Великого князѣвства Руского, де буде треба, не обмежуючи ихъ числомъ. Во̂льно всякому, хто хоче, скро̂зь заводити друкарнѣ: на книжки ознаймлено волю, навѣть про вѣру можна писати всяки̂ репліки та гадки безборонно.

Коли трактовано про пакты, рѣчь про знесенє уніи була вельми лоскотлива. У секретно̂й инструкціи, що дано посламъ, наказано имъ, яко мога, боронити унію та менше давати силы незадоволеню православныхъ. Послы повинни̂ були обминати рѣчь про унію, показувати козакамъ, що про сю справу можна мѣркувати то̂лько на загально̂мъ зъѣздѣ духовеньства, й що той зъѣздъ неодмѣнно буде по волѣ короля й за порукою Речи-Посполитои. Позаякъ зъ речю про унію була вкупѣ оддача церковныхъ маєтностей, то комісарямъ у потайно̂й инструкціи наказано, що бъ зъ усеи силы боронили маєтности, загарбани̂ уніятами, й то̂лько при велико̂й нуждѣ дозволено, що бъ пристали на оддачу такихъ маєтностей, яки̂ належать дизунітамъ по ясному праву; скоро жь повстала бъ суперечка про маєтности, чи вони належать унітамъ дизунітамъ, то таки̂ маєтности мусять зо̂ставатись у тыхъ рукахъ, хто справдѣ теперь ними володѣє. Комісарѣ повинни̂ були доводити, що не по правдѣ буде, не послухавши голосу тыхъ, що вже користуються зъ маєтностей, одо̂ймати у нихъ те, що вони давно звыкли вважати за свою власно̂сть. Добре знати, що тутъ була думка, нѣколи не во̂ддавати маєтностей: абы бъ то̂лько посѣдачѣ такихъ маєтностей подали до суду просьбу, по̂шла бъ ваганина, й православни̂, зъ своимъ правомъ на свои маєтности, нѣколи бъ ихъ справдѣ не одержали. Умова про те, що бъ зо̂ставляти маєтности въ рукахъ справжнихъ посѣдачѣвъ, скоро вони боронитимуть себе судомъ, обертала усю справу на користь унітамъ; про се навѣть говорилося въ потайно̂мъ наказѣ такими словами: довга тяганина може по̂дмогти намъ. Комісарѣ мали зовсѣмъ не приставати на конечне знесенє уніи, навѣть поступитись православнымъ, правомъ вважати церковни̂ маєтности власностю своєи церкви та доходити ихъ, комісарѣ могли не инакше, якъ зъ умовою, що козаки по̂шлють своє посольство до папы й прохатимуть єго, що бъ пособивъ завести въ Речи-Посполито̂й загальну згоду релігійну. Послы мали захожуватись коло козако̂въ, яко мога, хитрѣйше (utendum est artificiis). Отъ же унія така була ненавистна, що комісарѣ, знявши про неѣ рѣчь, заразъ же побачили, що не можна й гадати про згоду зъ Украинцями, не поступившись унією. И вони взяли на сво̂й страхъ сю важну рѣчь.

Коли читано пакты на радѣ (де було, мабуть, не багато люду, бо прости̂ козаки здебо̂льшого нѣчого не знали про те, що дѣялося), то, каже сучасникъ, знялися суперечки та вымаганя таки̂ ро̂жни̂ та попутани̂, що й сами̂ козаки не розумѣли, чого хотѣли; той бо самый, що чогось вымагавъ, черезъ ко̂лька хвилинъ мѣнявъ свою думку й вымагавъ иншого. То̂лько одно вымаганє ясно й уперто проказувано: Украинцѣ бажали розширити своє князѣвство й прилучити до него воєводства волыньске, подо̂льске, руске, болзске (се бъ то решту теперѣшнихъ губерній волыньскои й подо̂льскои) й Червону-Русь; краѣ, де людъ говоривъ украиньскою мовою й де верховодили колись украиньско-руски̂ князѣ. Комісарѣ змагалися вперто; справа починала коливатися, та Выговскій зъ однодумцями такъ-сякъ заспокоили хвилёванє. По звѣсткахъ сучаснико̂въ, найбо̂льше вплывавъ тодѣ Тетеря. Єго простацки̂ вытворясы, каже сучасный письменникъ, подѣяли тодѣ бо̂льшь за всѣ фільософски̂ доказы иншихъ.

„Гей! гукавъ во̂нъ весело, згодимося, панове молодцѣ, зъ Ляхами, бо̂льшь будемо мати; поко̂рливе телятко двѣ матери ссе!

Старшина почала й собѣ те жь проказувати, й натовпъ, показуючи пучками на Тетерю, закричавъ:

„Отой всю правду сказавъ! Згода! згода! згода!“ Комісарѣ, зако̂нчивши бенкетомъ ту згоду съ козаками, повезли до короля радо̂сну звѣстку про ско̂нчену справу; выпроваджаючи надавали имъ подарунко̂въ и довго стрѣляли зъ гарматъ: „Се було ознакою, каже сучасникъ, про згоду съ Поляками, такъ само, якъ ще недавно про запеклу до нихъ ненависть“. Выговскій запевнявъ козако̂въ, що по тыхъ пактахъ усѣхъ ихъ пороблять шляхтичами.

Вертаючись, послы зустрѣлися съ Кикинымъ, що ѣхавъ на Лохвицю, що бъ повернути иншимъ шляхомъ назадъ до московскои границѣ. Посло̂въ провадили Тетеря й осаула Ковалевскій, що недавно ще ганьбивъ передъ Кикинымъ учинки гетьмана, а теперь вкупѣ съ Тетерею, котрого обвинувачувавъ у зрадѣ, поѣхавъ за посла до короля Польского зъ засвѣдченємъ єму покоры. Спо̂ткавши одного шляхтича, Москаль яко мога хтѣвъ допытатись, во̂дъ кого й чого приѣздило посольство се, та шляхтичь запевнявъ єго, що й самъ нѣчого не вѣдає.

Выговскій рушивъ до границѣ московскои; минувши єѣ, ставъ по̂дъ мѣстомъ Каменнымъ и по̂славъ до воєводо̂въ вымагати, що бъ выдали єму бунто̂внико̂въ, що ховаються по сумѣжныхъ мѣстахъ московскихъ. У воєводы путивельского во̂нъ вымагавъ, що бъ той выдавъ єго ворого̂въ — брато̂въ Залогъ, й удававъ, що чекає зъ Москвы Кикина, що мавъ привезти рѣшучу во̂дповѣдь. Гетьманъ похвалявся, що якъ не вволять єго волю, то буде бити на московски̂ мѣста та воюватися. Де-хто зъ єго прибо̂чнико̂въ раявъ, не гаючись, бити на Бѣлгородъ, а пото̂мъ на Путивль, але бо̂льшо̂сть на те не приставала, найпаче по̂сля першои нещасливои пробы: въ ко̂нци жовтня козаки напали були на мѣсточка Каменне та Олешню, але Москалѣ дали имъ добру одсѣчь. Зъ Глухова козацки̂ загоны налѣтали на сусѣдни̂ села московски̂, але такожь до̂стали одсѣчь.

Тымъ часомъ, Татаре, котрымъ надокучило ждати во̂йны, сыпнули по селахъ украиньскихъ, грабували, хапали людей та гонили ихъ до Крыму. Знялося ремство.

„Чого се жь мы тутъ стоимо?“ кричали козаки въ обозѣ: „Дома въ насъ Татаре жѣнокъ хапають!“

И козаки почали юрбами розходитись. Гетьманъ, не маючи силы спинити ворохобнѣ, запросивъ до себе мурзъ й мовивъ до нихъ:

„Мы покликали васъ приборкати бунто̂внико̂въ, а не на те, що бъ неповинныхъ забивати та въ полонъ гонити. Якъ будете въ насъ такъ поводитись, то здорови̂ до дому не до̂станетесь“.

Боячись на себе повстаня, гетьманъ мусивъ одо̂йти до Веприка на Украину, та дозволити козакамъ бити Татаръ, якъ ти̂ будуть свавольствувати. Татаре почали тодѣ тѣкати за рѣчку Псёлъ; козаки гонялися за ними; що дня обо̂зъ все порожнѣвъ. Всѣмъ загально зъ Москалями не було охоты, а тымъ часомъ черезъ напады якихсь загоно̂въ на Каменне та Олешню, Москалѣ, скупившись, ускочили на Украину та почали й собѣ палити села та бити Украинцѣвъ. А тутъ ще Сербы, що були у во̂йску Выговского, всякого свавольства та лютости додали. Козаки, чуючи, що й Татаре, й Москва, й Сербы пораються у нихъ дома, коли сами̂ вони въ чужо̂мъ краю, тѣкали съ табору безъ упину. Полковники стали нарѣкати й на гетьмана, й оденъ на другого. Навѣть ти̂, що були запеклыми ворогами московского панованя, й ти̂ стали на гетьмана. Гуляницкій докорявъ, на що во̂нъ завчасу прийшовъ на царску землю, та то̂льки дратує Москалѣвъ.

„Та хиба жь не ты першій го̂ршь за всѣхъ мене на сю во̂йну по̂дмовлявъ?“ сказавъ єму гетьманъ.

На радѣ счинилася сварка та безладє; мѣркували и̂ такъ и инакъ; схаменулися, що взялися воювати занадто хапливо та нерозсудливо. Царскій посолъ не вертався. Выговскіи̂ гадавъ собѣ, що налякає московскій урядъ рѣшучими заходами, сподѣвався, що той самый дякъ Кикинъ зновъ приѣде зъ речами, любыми козацкому самолюбству и вже загадувавъ, що бъ готувалися витати бажаного посла. Але настававъ листопадъ, наближалися осѣнни̂ дощѣ, се бъ то година зовсѣмъ незручна до походо̂въ по чужому краю. Москалѣ, що безъ перестанку ѣздили одъ воєводо̂въ путивельскихъ у обозъ козацкій та назадъ, лякали козако̂въ, що въ Сѣвскому збирається велике во̂йско. Гетьмана примусило загальне ремство вернутись, не до̂ждавши посла й не показавши Москалямъ своєи силы.

Дня 8. листопада гетьманъ написавъ листъ до воєводы путивельского князя Григорія Долгорукого съ табору по̂дъ Богачкою, за пятьнайцять верстъ во̂дъ Днѣпра.

„Завждѣ я служивъ єго царскому величеству вѣрно, й теперь нѣякого лиха не кою, й хочь мы зъ во̂йскомъ своимъ рушили, та зовсѣмъ не думаємо наступати на мѣста єго царского величества; я то̂лько хотѣвъ втихомирити домове свавольство, й теперь втихомиривши єго, мы вертаємось до дому, покладаючись на ласку єго царского величества, сподѣваючись, що во̂нъ, православный государь, не попустить, що бъ проливалася кровь христіяньска. Те намъ то̂лько дивно, що бояринъ Шереметевъ зъ Украиною по ворожому поводиться, посылає на козако̂въ своихъ во̂йсковыхъ, а ти̂, запевнени̂ ласкою царскою, забивають та въ неволю хапають людей по нашихъ мѣстахъ та селахъ“.

Долгорукій у своѣмъ листѣ докорявъ єму, що во̂нъ затримувавъ Портомоина та Тюлюбаєва, ще й завдавъ ихъ у хурдигу. Выговскій во̂дписавъ: „Усе се лиху пеню на мене звели; я ихъ не затримувавъ, а вони сами̂ по своѣй волѣ зо̂сталися: черезъ свавольцѣвъ бояться ѣхати; у хурдигу нѣхто ихъ не завдававъ: й ходили вони, й ходять собѣ на волѣ; а якъ я въ Чигиринъ приѣду, заразъ пущу ихъ зъ великимъ почотомъ до до єго царского величества.

Во̂йско козацке по̂шло назадъ.


XII.

Замѣсць царского посла, що сподѣвався Выговскій, та ласкавого слова й сповненя усѣхъ єго вымагань, прийшовъ гро̂зный листъ царскій (зъ 24. вересня) до всѣхъ Украинцѣвъ, а переважно до козако̂въ полку полтавского, яко до недавныхъ ворого̂въ Выговского. Та грамота перелѣчувала всѣ лихи̂ вчинки Выговского проти царя, ганила, що во̂нъ нападавъ на Пушкаря, не до̂ждавшись московского во̂йска, якого самъ же во̂нъ й прохавъ; признавано за явну зраду цареви єго таки̂ вчинки: якъ затриманє Портомоина й Тюлюбаєва, нападъ на Кієвъ, остатня оповѣстка Кикину про думку, що бъ бити на Ромодановского й выгадка, буцѣмъ бы то московскій урядъ намѣряється побити всю старшину та выгубити козако̂въ, грамота вызнавала за зраду цареви. Царь не покладавъ нѣякои вины на сво̂й урядъ за те, що во̂нъ не давъ помочи Пушкареви: мусивъ же во̂нъ няти вѣры гетьманови, обраному народомъ. На останку гетьмана оголошено зрадникомъ та переступникомъ клятьбы, й Украинцѣвъ кликано приставати до московскихъ воєводо̂въ, що бъ спо̂льно стати на Выговского й скинувши єго, обрати нового гетьмана.

Одразу ожили придушени̂ пушкарѣвцѣ. Полтава обрала за полковника Пушкаревого сына, Кирика; по иншихъ полкахъ полетѣли съ Полтавы листы, що бъ во̂дчахнулись во̂дъ гетьмана; вызволени̂ були Донець, Довгаль та инши̂, що урядъ московскій державъ доси за сторожею, якъ бунто̂внико̂въ, а теперь мавъ за оборонцѣвъ праведного дѣла. Товариша и приятеля Пушкаревого, Гискру, що затримано въ Москвѣ, яко єго по̂сланця, знали бояре московски̂ ще колись, за Хмельницкого; теперь єго не то̂лько выпустили зъ великимъ почотомъ, та ще й натякнули, що во̂нъ може зробитись гетьманомъ. Во̂нъ прибувъ до полку полтавского; коло него склалась партія, що оголосила єго гетьманомъ. Гискра порозсылавъ універсалы й вымагавъ собѣ покоры. Самовольство, якого до̂знавъ наро̂дъ останнёго часу, коли во̂йско пробувало на схо̂дно̂й Украинѣ, розлютувало наро̂дъ ще го̂рше на гетьмана. Поклику нового керманича щастило у масы. Голота, що передъ симъ розо̂гнали, почала зновъ сходитись, й зновъ склався полкъ дейнеко̂въ; вони ради̂ були служити воєводамъ, бажаючи грабежѣвъ та самовольства.

Гетьманъ приѣхавъ у Чигиринъ. За нимъ привезли Барабаша въ кайданахъ; Выговскій не каравъ єго, немовь втѣшаючись єго муками та зневагою. Довѣдавшись, що дѣється въ полку полтавско̂мъ, во̂нъ написавъ 17. жовтня до воєводы путивельского, выхвалявъ свою помѣрно̂сть, що недавно выявивъ, якъ одо̂йшовъ зъ во̂йскомъ во̂дъ границѣ московскои; казавъ, що, не до̂ждавшись Василя Михайловича, думає, що во̂нъ навѣвъ на него пеню передъ царемъ, й дорѣкавъ урядови, на що во̂нъ попускає якомусь Гискрѣ взывати себе гетьманомъ. По̂сланцѣ, що були по̂дъ сторожею, були выпущени̂ на волю. Дня 18. жовтня Портомоина покликано до гетьмана. Выговскій давъ єму листъ до царя Олексѣя Михайловича. Въ то̂мъ листѣ гетьманъ жалѣвся, що царь выдавъ друкованый листъ, де оголошувавъ єго зрадникомъ та буцѣмъ бы то обвинувачувавъ, що во̂нъ хоче впроваджувати латиньску вѣру (сего въ листѣ й не було); во̂нъ запевнявъ, що вѣрный цареви й прохавъ не присылати во̂йска. Гетьманъ говоривъ Портомоину:

— Я теперь добре довѣдався, що тыхъ бунто̂внико̂въ, що посылали въ Москву Пушкарь та Барабашь, нагородивъ царь, поробивъ ихъ и гетьманами й полковниками, давъ имъ корогвы, бубны, трубы, й зъ великимъ почотомъ пустивъ ихъ зъ Москвы на волю. Бояре й воєводы лаштуються на мене зъ во̂йскомъ, черезъ намову Пушкаревыхъ та Варабашевыхъ посло̂въ, за те, що буцѣмъ я ходивъ зъ во̂йскомъ та Татарами на сумѣжни̂ мѣста великого государя; а я ходивъ зовсѣмъ не для того, що бъ руйнувати царски̂ мѣста, а що бъ по̂дбити самовольцѣвъ, й нѣякого лиха не вдѣявъ царскимъ людямъ. Якъ доси служивъ я вѣрно великому государеви, такъ и теперь вѣрно служу єму. Нехай же государь покаже намъ усѣмъ свою царску ласку, нехай не посылає бояръ та воєводо̂въ своихъ зъ во̂йскомъ насъ воювати, нехай пришле до насъ своихъ прибо̂чнико̂въ, що бъ мы зъ ними втрактували пакты; скоро жь государь не зволить сего вчинити та по̂шле на насъ во̂йско, то мы зъ нимъ битимемося, а намъ допоможуть Поляки, Шведы, Волохи, й Татаре крымски̂ прийдуть, а султанъ Турецкій давно вже запрошує мене до спо̂лки й дає во̂йска на помо̂чь. Абы де були во̂йскови̂ люде, то умысне всюды порозсылаю своихъ козако̂въ, що бъ швидше збирали ихъ до мене. Теперь одначе ще не буду воюватися й по̂шлю до царя своихъ посло̂въ.

— Я сидѣвъ у неволѣ, мовивъ Портомоинъ, то нѣчого не вѣдаю, а що ты, гетьмане, кажешь, я все те перекажу єго царскому величеству.

— Заразъ же по̂сля тебе, мовивъ далѣ Выговскій, я выпущу й Тюлюбаєва й усѣхъ иншихъ Москалѣвъ, затриманыхъ тутъ, а самъ по̂ду до Кієва, добувати єго… на розмову до Кієва по̂ду! додавъ во̂нъ, усмѣхнувшись.

Наслухавшись такихъ похвалокъ, выѣхавъ Портомоинъ съ Чигирина, та дорогою довѣдався, що ти̂ гро̂зьбы не дуже страшни̂. Народъ казавъ єму:

— Якъ ходивъ гетьманъ зъ во̂йскомъ на границю, тодѣ багато сѣлъ та мѣстъ попустошили козаки, а Татаре силу бранцѣвъ погонили до Крыму. Теперь, кажуть, ще царски̂ воєводы прийдуть насъ плюндрувати; та мы съ царскимъ во̂йскомъ битися не будемо; въ купѣ зъ нимъ на гетьмана по̂демо.

Справдѣ, у Выговского була таки думка знову Кієва до̂ставати. Повернувшись бо до Чигирина, во̂нъ довѣдався про ворожи̂ вчинки Шереметева: зъ наказу кієвского воєводы, шматъ во̂йска московского прийшовъ на Бѣлу-Церкву; козаки бѣлоцерко̂вски̂ почали боронитись, та ихъ побито й самого полковника взято у неволю. У Кієвѣ во̂дбулося ко̂лька стратъ. Гетьманъ, розпустивши своихъ полковнико̂въ, наказавъ имъ, що бъ скликали полкови̂ рады та вмовляли козако̂въ до̂ставати Кієва. На сихъ радахъ чернь не дуже то квапилася, й деяки̂ полковники сповѣстили гетьмана, що вони спостерегли, що загально на своихъ не вельми можна здаватися: зо̂стається надѣя на хана Крымского та єго Татаръ. Въ Путивлѣ та по сумѣжнихъ мѣстахъ велика була турбація; по̂шла чутка, що гетьманъ приступивъ до Кієва; Шереметевъ бувъ въ облозѣ, не можна було до̂стати звѣстокъ; скро̂зь по шляхахъ хапають; поткнеться якій кацапъ на Украину, заразъ єго злапають, або й забють навѣть. Якійсь голѣнный Украинець узявся привезти съ Путивля въ Кієвъ невеличный листъ, зашивши єго у сорочку: отсе свѣдчить, якъ небезпечно та важко було тодѣ ѣхати по краю, де не переводилися бунты та неспокоѣ. Гонець не вернувся. Замѣсть него несподѣвано прибѣгъ съ Кієва до путивельскихъ воєводо̂въ другій гонець: то бувъ племѣнникъ протопопа нѣжиньского Максима Хвилимоненка, щирого прихильника Москвы. Довѣдавшись, що на Шереметева нове лихо насуває, протопо̂пъ написавъ племѣннику пашпортъ, ствердивъ єго гетьманьскою печаткою, здертою зъ якогось листу гетьманьского, й съ такимъ по̂дробленымъ паперомъ вырядивъ свого небожа буцѣмъ то до Чигирина. Во̂нъ переѣздивъ черезъ Кієвъ немовь по дорозѣ, бачився съ Шереметевымъ, узявъ во̂дъ него листъ до Ромодановского, й такимъ же способомъ до̂стався черезъ Украину до Путивля. Зво̂дти воєвода щасливо вырядивъ єго въ Москву, й отсе по̂догнало урядъ хутчій по̂слати Ромодановского на Украину.

Выговскій лаштувався до рѣшучихъ ворожихъ вчинко̂въ, а проте все ще запевнявъ урядъ московскій своєю вѣрностю та бажанємъ мати царя за свого пана. Листы за листами бѣгли въ Москву; за головного виноватця усему лиху вважавъ гетьманъ Шереметева: во̂нъ плюндрує села та хуторы украиньски̂, выгубляє наро̂дъ, розливає кровь. Старый Остапъ, батько гетьмана, писавъ до приятеля свого Бутурлина (зъ нимъ во̂нъ такъ подружився въ Кієвѣ, що навѣть взывавъ єго названымъ сыномъ), що коли бъ Бутурлинъ бувъ за воєводу, то й жаднои бъ колотнечи не було, що все лихо повстало черезъ Шереметева та Ромодановского. „Сынъ мо̂й, пише, якъ заприсягався, такъ и присяги додержати хоче й зо̂статись непохибнымъ по̂дданымъ и слугою єго царского величества; не бувъ во̂нъ зрадникомъ та й не буде. Але панъ Шереметевъ и панъ Ромодановскій не вважають на єго заслуги; вони хотѣли єго забити, намъ подавали сю звѣстку ваши̂ жь милости Москалѣ; тымъ то сынъ мо̂й й братъ вашои милости мусить поневолѣ небезпеченьству житя свого запобѣгати. Шереметевъ святи̂ монастырѣ въ нѣвець обертає, черцѣ выгнани̂ по чужихъ мѣстахъ та пустеляхъ блукають, вашои милости слузѣ Левку сказавъ Шереметевъ голову стяти, а мене примусивъ тѣкати съ Кієва до Чигирина“.

Выговскій, мовлявъ, разомъ на обыдва боки затинавъ: тутъ намовляє черезъ полковнико̂въ козацтво Кієва добувати та посылає Гуляницкого съ полками царского во̂йска бити, якъ що поткнеться; а тутъ пише універсалы до народу, що бъ не важилися во̂йска московского зачѣпати. Москва почала й собѣ такого жь способу заживати. Выговскому прислано листъ, де було сказано, що, скоро перестане кровь розливати, то выбачать єму за всѣ вчинки й будуть єго зъ усѣмъ во̂йскомъ запорозкимъ держати въ милости. Тымъ же самымъ часомъ наказано Ромодановскому ити на Украину, а воєводы путивельски̂ съ царского таки наказу загадали стряпчому Григорію Касогову, що бъ ишовъ съ шматомъ во̂йска на помо̂чь полтавско̂й партіи, що повстала на гетьмана.


XIII.

Съ початку мѣсяця грудня Ромодановскій прийшовъ зъ во̂йскомъ на Украину й розповсюдивъ широченькій універсалъ. У нему такъ, якъ и въ то̂мъ листѣ, що дано полку полтавскому, прописани̂ були всѣ вчинки Выговского та єго брехнѣ, що царь буцѣмъ хоче скасувати козацтво, зачѣпалися интересы й народу: показувано, що по пактахъ гетьмана Хмельницкого, съ тыхъ податко̂въ, що збирали по Украинѣ, треба давати плату козакамъ, а Выговскій не дававъ, бравъ єѣ собѣ, плативъ съ того усякимъ затяжцямъ, котрыхъ содержувавъ, значить, коштомъ та отягченємъ народу украиньского. Наро̂дъ украиньскій запрошувано помагати во̂йску московскому та постачати єму харчь. Зъ сего універсалу выходило, що незгода мѣжь урядомъ московскимъ та гетьманомъ немовь во̂ддавалася на судъ усего народу.

Выговскій и собѣ розповсюдивъ у полку полтавско̂мъ універсалъ, умовлявъ козако̂въ, що бъ корилися єму та на ворога стали, се бъ то на во̂йско московске: „Въ иншо̂мъ разѣ, каже, намъ нѣчого не доведеться вчинити, якъ посвѣдчившись милостивымъ Богомъ, зъ усѣмъ во̂йскомъ запорозкимъ вашу злючо̂сть всему свѣту ознаймити“.

Ромодановскій, прийшовши, немовь знакъ давъ партіи пушкарѣвско̂й. Вона ожила. На закликъ Ромодановского, до єго во̂йска полинула розвіяна голота, почувши шарпанину; зновь ставъ полкъ зъ дейнеко̂въ. Полкъ миргородскій першій мусивъ до̂знати кару, що готувалася Украинѣ. Во̂йскови̂ московски̂ ускочили зъ дейнеками у Миргородъ й обшарпали єго такъ, що мѣщане, каже лѣтописець, зо̂сталися голюсѣньки̂. Степанъ Довгаль зробився зновь полковникомъ. Зво̂дто̂ль во̂йско рушило до Лубень. Швець, не мавши силы боронитися, зо̂бравъ козако̂въ й заздалего̂дь выйшовъ; замо̂жни̂ люде тѣкали зъ усѣмъ своимъ добромъ у ростичь. То̂льки злиднѣ зо̂сталися въ Лубнахъ и пристали до дейнеко̂въ. Москалѣ зъ дейнеками спалили Лубны й обшарпали монастырь мгарскій, де знайшли грошѣ, замуровани̂ въ стѣнцѣ, по тодѣшнему звычаю; князь Ромодановскій на силу спипивъ чернь, що була заходилася увесь монастырь руйнувати. Зъ Лубень во̂йско рушило далѣ, поплюндрувало Чорнухи, Горошинъ, Пирятинъ; по̂дъ Варвою була невелика бо̂йка зъ Гуляницкимъ. Пото̂мъ князь ставъ зъ во̂йскомъ по̂дъ Лохвицею зимувати. Дейнеки волочилися по лѣвобережно̂й Украинѣ, грабували замо̂жныхъ людей, палили ихъ хаты…

До Лохвицкого табору князя Ромодановского почали прибувати й московски̂ во̂йскови̂ й козаки. Прибувъ князь Куракинъ, князь Семенъ Пожарскій и Льво̂въ. Що бо̂льшь звѣстка про умову съ Польщею розходилася у народѣ, то все охотнѣйше простаки, цураючись думки про братанє съ Поляками, тѣкали до во̂йска московского. До Ромодановского прибувъ судія генеральный Безпалый, що недавно одержавъ той урядъ. Князь зо̂бравъ жменю вѣрныхъ цареви козако̂въ й нараявъ имъ обрати гетьмана; вони обрали Безпалого. Новый гетьманъ зробивъ своєю резіденцією Ромны. Въ купѣ зъ нимъ настановлено за генерального осаула Воронка. Либонь тодѣ жь таки обрано новыхъ полковнико̂въ, намѣсть тыхъ, що во̂дкинулися во̂дъ царя, се бъ то прихильнико̂въ Выговского: намѣсть Шевця обрано Терещенка; у Полтавцѣвъ не довго бувъ на полковницкому урядѣ Кирикъ Пушкаренко: вони обрали Хведора Жученка. На Украинѣ повстало два уряды и два гетьманы. Та не хотѣвъ покласти своєи булавы й третій, Гискра, бунчуковый товаришь полку полтавского. Во̂нъ листувавъ до Москвы, здавався на те, що єму натякали гетьманьство ще на Москвѣ, запевнявъ, що наро̂дъ горнеться до него. Урядъ московскій не придумавъ нѣчого красшого, якъ наказати Ромодановскому, що бъ ствердивъ кого небудь зъ двохъ, якій єму до вподобы. Гискра прибувъ до Гадяча, взывавъ себе гетьманомъ, скуплявъ коло себе поспо̂льство й лаштувався скинути й Выговского й Безпалого. Коли жь єго покликавъ до себе Ромодановскій, во̂нъ 10. сѣчня рушивъ до Лохвицѣ й „такъ, каже лѣтописець, перенявся думкою про своє гетьманьство, що не злякався по̂ти зъ невеличкою купкою козако̂въ, хочь по всѣй лѣвобережно̂й Украинѣ купы Выговцѣвъ билися зъ дейнеками. За сѣмь верстъ во̂дъ Лохвицѣ, на Гискру напали чигириньски̂ козаки по̂дъ рукою Скоробогатенка. Даремно Гискра благавъ собѣ помочи въ князя черезъ гонцѣвъ. Ромодановскій во̂дмовлявся, здаючись на но̂чь, й по̂славъ шматъ во̂йска ажь тодѣ, коли вже той шматъ мо̂гъ побачити сами̂ то̂лько трупы. „Потухла гискра, що ладилась блыснути!“ шуткували Украинцѣ. Ромодановскій позбувся нужды обирати когось зъ двохъ. Але въ ко̂нци сѣчня, здається, Ромодановского не було вже въ Лохвицѣ: за головного керманича бачимо тамъ самого князя Хведора Куракина.

Отакими бо̂йками обмежовувалися во̂йскови̂ дѣѣ. Выговскій довго не рушавъ. Во̂нъ не до̂ймавъ вѣры своимъ козакамъ, скро̂зь добачавъ хитанину й покладався на помо̂чь съ Крыму та Польщѣ, а тымъ часомъ збиравъ собѣ затяжцѣвъ зъ Сербо̂въ, Волохо̂въ, Нѣмцѣвъ та Поляко̂въ: останнихъ прийшло до него три тысячѣ по̂дъ рукою Юрія Потоцкого и Яблоновского, та ще два полки драгоно̂въ по̂дъ рукою Лапчиньского. Зъ одного боку во̂нъ чекавъ, якъ приймуть въ Варшавѣ ти̂ пакты, що скомнонувавъ во̂нъ зъ Бенёвскимъ, зъ другого запобѣгавъ ласки у хана, але тымъ самымъ часомъ показувавъ бажанє зо̂статись вѣрнымъ цареви й вырядивъ въ Москву за посла полковника бѣлоцерко̂вского Кравченка.

Въ ко̂нци сѣчня Выговскій наважився рушити, то̂лько не на Москалѣвъ, а на Запорожцѣвъ: Січь стояла рѣшучо проти замѣро̂въ гетьмана. „Хочь мы, писавъ до него кошевый Гомо̂нъ, и не противилися твому обраню, сподѣваючись во̂дъ тебе якого небудь добра батько̂вщинѣ, та надѣя насъ ошукала. Ваша мило̂сть не додержавъ присяги найяснѣйшому монарсѣ, батькови й добродѣєви нашому, нахиливъ серце своє до лестощѣвъ лядскихъ, звернувся, якъ песъ до своєи харканины, до Поляко̂въ во̂дщепенцѣвъ, съ котрыхъ рукъ мы такою працею й кровью вызволилися, й плюндруєшь матѣрь нашу Украину, що по̂днесла тебе зъ гноища й сподобила сидѣти поручь съ князями. Знай же, що нѣ ты, анѣ монарха тво̂й, король Польскій, що до него ты вернувся, нѣчого не вдѣєте проти нашого монархи православного, за Божою помочю“. Запорозцѣ, каже сучасникъ, ще бо̂льше зненавидѣли Выговского по̂сля того, якъ во̂нъ побратався съ Татарами й, значить, не мо̂гъ потурати звычайнымъ нападамъ запорозкимъ на поля татарски̂ и на Чорне море.

Запорозцѣ вырядили царскому во̂йску на помо̂чь великій шматъ во̂йска по̂дъ рукою Силки. Силка прибувъ до Зѣнькова й почавъ по̂дбурювати на гетьмана схо̂дну Украину. Проти сего жь то шмату рушивъ Выговскій, пильнуючи, що бъ не попустити злученя зъ во̂йскомъ лохвицкимъ такъ єго, якъ и тыхъ купъ, що збиралися по близькихъ мѣсточкахъ. Що бъ Ромодановскій не напавъ зъ заду, гетьманъ вырядивъ Немирича, що бъ єго непокоивъ.

Немиричь, 29. сѣчня, по̂до̂йшовъ до Лохвицѣ. Во̂йско московске выйшло проти него, але старшины въ комонника московского були, каже лѣтописець, люде недознали̂ й не встояли проти Немирича. Москалѣ замкнулися, въ Лохвицѣ, й Немиричь турбувавъ та вдержувавъ ихъ, ажь поки Выговскій не впорався зъ ихъ спо̂льниками.

Дня 4. лютого Выговскій обложивъ Миргородъ й по̂славъ умовляти мѣсто, що бъ одстряло во̂дъ Москвы та одностайно стало за батько̂вщину, й обѣцявся нѣкому не мститись. Миргородскій протопо̂пъ, на имя Пилипъ, почавъ говорити за Выговского й такъ уплынувъ своими речами, що не то̂лько навернувъ козако̂въ миргородскихъ, та ще й самого Степана Довгаля прихиливъ. Свавольства та грабованя, що чинили Москалѣ по мѣстѣ, роздрочили Миргородцѣвъ; вони одо̂мкнули ворота й признали власть гетьмана. Запеклый єго ворогъ, котрого во̂нъ такъ щиро допинався злапати вкупѣ зъ иншими верховодниками ворожои партіи, прибувъ до Выговского, й, по братерско̂мъ привитаню, вкупѣ зъ нимъ повѣвъ своихъ козако̂въ далѣ. Московскихъ во̂йсковыхъ, що були въ Миргородѣ, пущено до своихъ. Выговскій ставъ скро̂зь поводитись ласкаво, де слухалися єго умовы; мѣсточка й села, одно за другимъ, корилися єму й приставали до єго боку. Воєводы московски̂ боялися, що бъ самъ Безпалый не зрѣкся свого гетьманьства та не приставъ до Выговского. Куракинъ зъ Лохвицѣ швидше по̂славъ до Ромна шматъ пѣхоты на оборону того пункта нового козацкого уряду. Справдѣ, ставши по̂дъ Зѣньковомъ, Выговскій посылавъ до Безпалого умовленя, що бъ одстрявавъ во̂дъ Москвы та пристававъ на спо̂льну справу. Мо̂цного та певного не було нѣчого въ народному переконаню: легко приставши на умовленє Выговского, Украинцѣ пото̂мъ хвалилися московскимъ во̂йсковымъ: „Нехай то̂лько прийде велике во̂йско царске, то мы помагатимемо вамъ на Выговского“. Зѣнько̂въ затявся проти гетьмана; тамъ засѣли Запорозцѣ зъ своимъ отаманомъ Силкою, й чотыри тыжнѣ во̂дбивалися во̂дъ Выговского. Выговскій ставъ по̂дъ Зѣньковомъ й перемовлявся зъ Москалями.

Въ Москвѣ ласкаво привитали Кравченка й уже готовилися выряжати єго зъ ласкавымъ листомъ до гетьмана, коли се подано звѣстку, що Скоробогатенко забивъ Гискру, а полковникъ переяславскій, Тимошь Цыцуря, нападавъ на во̂йсковыхъ московскихъ. Кравченка затримали до часу. Урядъ московскій зрозумѣвъ, що треба чинити зъ Выговскимъ єго жь робомъ, й не цураючись згодливыхъ єго заходо̂въ, збиравъ на него велике во̂йско. Головне кермаництво доручено бояринови князю Олексѣю Микитовичу Трубецкому. Зборове мѣсце вызначено въ Сѣвску, куды бояринъ прибувъ 30. сѣчня.

И Выговскій и Безпалый разомъ звертались до Москвы: першій, якъ и перше, прохавъ спинити колотнечу, бажавъ зо̂йтися съ комісаремъ та зновъ учинити згоду; другій прохавъ прислати пороху та олова. Дня 13. лютого, Трубецкому подано потайный наказъ, що бъ учинивъ зъ Выговскимъ згоду, а слѣдкомъ за тымъ во̂нъ одержавъ 18 екземплярѣвъ царского листу, що по̂дбурювавъ Украинцѣвъ на зрадника та кривоприсяжця Выговского, й съ царского наказу, 18. лютого по̂славъ Безпалому гарматни̂ набоѣ и во̂йсковыхъ на помо̂чь. Въ потайному наказѣ, съ 13. лютого, було написано, що бъ Трубецкій зо̂йшовся зъ Быговскимъ й вызначивъ раду въ Переяславѣ, де мусять бути всѣ полковники та чернь, й ся рада мала полагодити всѣ суперечки. Поки збереться рада, боярину дозволено зробити Выговскому велики̂ уступки, якъ що потреба буде. Бояринъ мавъ знестись зъ Выговскимъ, й, найперше, по̂сля обопо̂льнои згоды. Трубецкій повиненъ бувъ одвести своихъ во̂йсковыхъ, а гетьманъ пустити во̂дъ себе Татаръ. Що бъ запобѣгти неймовѣрству Выговского, обыдва боки мали выконати присягу. Бояринъ, зъѣхавшись зъ Выговскимъ, въ имени царя звѣстить єму забутє усего минулого, й гетьманъ покаже єму ти̂ пакты, що учинивъ съ Поляками. Бояринъ згодиться дати гетьманови й усему во̂йску козацкому таки̂ жь права й привилеѣ, якихъ обѣцялися козакамъ Поляки. Мусимо гадати, що змістъ Гадяцкихъ пакто̂въ бувъ не цѣлкомъ вѣдомый Москвѣ, бо въ наказѣ зроблено вымовку, що згодитися на таки̂ пакты съ царемъ можна то̂лько тодѣ, коли въ тыхъ пактахъ не знайдеться высокихъ и затєйныхъ статей, що нє къ чєсті ґасударєва имєни. А про те урядъ московскій добре знавъ, якихъ выгодъ вымагавъ во̂дъ Поляко̂въ, по гадяцко̂й умовѣ, Выговскій самому собѣ й старшинѣ; во̂нъ розумѣвъ, що найбо̂льшими мотивами прихильности до Польщѣ суть власни̂ сподѣванки старшинъ, й черезъ те щедро сыпавъ свои дарунки. Гетьманови обѣцялися дати додатокъ на булаву; згоджувалися зробити єго кієвскимъ воєводою; єго родичамъ и приятелямъ й загально полковникамъ и усѣй старшинѣ поклали дати каштеляньства и староства; обѣцялися скинути Шереметева й не приводити во̂йсковыхъ на Украину, гетьманъ же має зо̂ставатися въ по̂дданьствѣ й зламати спо̂лку съ Татарами. Атже жь всѣ си̂ обѣтницѣ могли мати силу то̂лько тодѣ, коли на радѣ, що скличе Трубецкій у Переяславѣ, наро̂дъ признає гетьманомъ Выговского; коли жь выйде не такъ, то Трубецкій доручити мусить булаву тому, кого оберуть, й новому гетьманови во̂ддати староство чигириньске, яко належно̂сть уряду гетьманьского.

Дня 20. лютого прибувъ зъ Москвы до Сѣвского по̂ддячій Старковъ и заразъ же єго выряжено до Выговского въ зѣнько̂вскій таборъ. Слѣдомъ за нимъ Трубецкій присунувся близше до межѣ украиньскои й 1. марця прибувъ до Путивля. Съ тои поры три тыжнѣ велися перемовы, та, на превеликій жаль, подробицѣ ихъ намъ невѣдоми̂. Трубецкій любенько листувавъ до Выговского й домовлявся, якъ учинити згоду, але розсылавъ до народу проклямаціи, що бъ одностайне стали на зрадника Ивашку й не квапилися на єго облесливи̂ листы.

Дня 24. марця приѣхавъ во̂дъ Выговского Старковъ изъ звѣсткою, що гетьманъ прохає Трубецкого, що бъ прибувъ до него на розмову верстовъ за десять во̂дъ Ромна, але въ листѣ до Трубецкого не було нѣчого написано про таке побаченє.

Вырядивши Старкова до Москвы, Трубецкій, 26. марця во̂дправивъ молебень гро̂зному и страшному Спасу й рушивъ зъ усѣмъ во̂йскомъ на Украину. Во̂нъ во̂дписавъ у Лохвицю до Куракина, а въ Роменъ до Безпалого, що бъ приходили до него. Дня 30. марця прибувъ Безпалый зъ своими полковниками та осаулами. Трубецкій мовлявъ до козако̂въ, що прийшовъ не воюватися, а що бъ спинити колотнечу та розливанє крови, запевнявъ ихъ царскою ласкою й наказувавъ во̂дписати до мѣстъ та мѣсточокъ, що поквапилися на Выговского облестощѣ, що бъ люде каялися та зновъ вернулися по̂дъ самодержну руку царску. „Учини, гетьмане, пильный наказъ, по̂дъ стратою, своимъ полковникамъ и осауламъ и всѣмъ козакамъ, мовлявъ до Безпалого Трубецкій, що бъ вони жаднои кривды не чинили по „государевыхъ“ „черкаскихъ“ мѣстахъ, не били людей, не хапали ихъ у полонъ, не грабували й нѣякои кривды не чинили, анѣ насильства анѣ розору, а „государевымъ“ во̂йсковымъ людямъ нашимъ во̂дъ мене заказано те жь по̂дъ стратою“. Безпалый обѣцявся й єго выряжено до Ромна.

Наставъ цвѣтень. Во̂дъ Выговского не було звѣстки. „Языки“, приведени̂ до московского табору, сповѣщали, що гетьманъ одсунувся во̂дъ Зѣнькова й поѣхавъ до Чигирина; а тымъ часомъ Гуляницкій съ козаками та Татарами прибувъ до Конотопу й зво̂дто̂ль посылавъ загоны, що налѣтали на московски̂ села коло Путивля, Рыльска та Сѣвска, плюндрували ихъ, забивали та хапали людей у полонъ.

Приѣхавъ зъ Москвы Кравченко. Трубецкій покликавъ єго до себе, розказавъ єму всю поведенцію Выговского, й мовивъ:

— Перекажи гетьманови й усѣмъ козакамъ, що бъ вони кинули свои кривды й зо̂сталися по̂дъ рукою великого государя по прежнёму, безъ жадного сумнѣву; коли жь не схаменуться та не перепросять государя за свои вины, то я по̂ду зъ во̂йсковыми людьми, й що надъ ними учиниться, те буде имъ не во̂дъ мене, а во̂дъ самыхъ себе.

Кравченко заприсягся, що вмовлятиме гетьмана й полковнико̂въ.

„Насъ, каже, по̂слано до царя во̂дъ усеи черни зъ рады, й мы будемо по всѣхъ мѣстахъ и мѣсточкахъ выславляти превелику ласку й плату великого государя.

Въ ко̂нци марця Выговскій вернувся до Чигирина. Наставъ Великдень. По тодѣшнёму звычаю, симъ святомъ полковники й инша старшина приѣздили гетьмана поздоровляти. Выговскій, користуючись зъ сего, скликавъ ихъ на раду.

Выговскій не до̂ймавъ вѣры московскимъ поданямъ. Мѣжь ними була умова, що бъ скликати раду: гетьманъ боявся, що на то̂й радѣ скупиться багато неприхильнико̂въ, оберуть иншого за гетьмана, и бояринъ, що даватиме рѣшенець справѣ, зламає всѣ обѣтницѣ, що подавъ єму. До того жь, урядъ московскій очевидячки не до̂ймавъ єму вѣры, й подаючи згоду, дѣявъ проти него, й єднався зъ єго ворогами. Во̂нъ уявивъ полковникамъ, яке на всѣхъ нихъ лихо насуває, запевнивъ, що Москалѣ ихъ дурять, и зъ загального присуду, порозсылавъ по Украинѣ універсалъ. Гетьманъ сповѣщавъ у нему людъ украиньскій про причины, що примусили єго кликати наро̂дъ до шаблѣ на во̂йско московске; во̂нъ доводивъ, що комісарѣ царски̂ на виленьско̂й комісіи р. 1656 зробили постанову во̂ддати Украину Полякамъ на панованє, скоро царь одержить корону польску; тымъ-то гетьманъ и старшина розмѣркували, що й геть-то лѣпше зъєднатися съ Польщею на правахъ во̂льнои націи, нѣжь до̂статися въ неволю. „Друга причина, писавъ Выговскій, що примушує насъ во̂дкинутися московскои державы, та єсть, що мы певне довѣдалися, що єго царске величество приславъ князю Григорію Григоровичу Ромодановскому сво̂й высокій листъ, наказуючи стратити гетьмана зъ усею старшиною, скасувати всѣ права и во̂льности наши̂, лишити козацтва то̂лько десять тысячь, а всю решту люду украиньского зробити хлопами й нево̂льниками“.

Універсалъ сей спершу злякавъ Украинцѣвъ на право̂мъ боцѣ Днѣпра; на лѣво̂мъ то̂лько полки переяславскій, прилуцкій, нѣженьскій та черниго̂вскій трималися Выговского.

Тымъ часомъ, Трубецкій, 10. цвѣтня, въ Константино̂вскому соборѣ во̂дправивъ молебень гро̂зному и страшному Спасу й рушивъ на Коното̂пъ, во̂дписавши до Безпалого въ Роменъ та въ Лохвицю до Куракина, що бъ зъ обохъ боко̂въ йшли до него злучатися. Дня 13. цвѣтня на дорозѣ приставъ до него Безпалый зъ своими козаками; дня 16., вони встигли Конотопа, прогонили козако̂въ, що доглядали дороги; дня 21. прибувъ до него князь Хведо̂ръ Куракинъ съ Пожарскимъ та Львовымъ и зъ усѣмъ во̂йскомъ, що стояло въ Лохвицѣ. Украиньскій лѣтописець пише, що полковникъ прилуцкій Дорошенко перенявъ Москалѣвъ, але товаришь Ромодановского, голѣнный князь Пожарскій побивъ єго по̂дъ Срѣбнымъ. „Дорошенко, каже лѣтописець, немовь заяць тѣкавъ по болотахъ, ратуючи себе, а князь Пожарскій загадавъ выстинати всѣхъ людей у мѣсточку Срѣбному“.

Въ замку Конотопскому було два полковники, нѣженьскій и черниго̂вскій, зъ своими полками, гуртомъ тысячѣвъ съ чотыри чоловѣка. Трубецкій передъ приступомъ написавъ до Гуляницкого листъ, сповѣщавъ, що єго прислано втихомирити колотнечу та спинити розливанє крови, умовлявъ згадати про єдину вѣру православну та ласку царску, кинути неправды, перепросити за свои вчинки й прислати добрыхъ та значныхъ людей за для перемовы.

Замѣсць во̂дповѣди зъ мѣста зняли стрѣльбу зъ гарматъ та рушниць. „Мы сѣли па смерть, гукали козаки, не дамо мѣста!“

Тодѣ Трубецкій загадавъ стрѣляти по мѣстѣ й у мѣсто.

Злучене во̂йско московске узялося до облоги Гуляницкого. Зъ 21. цвѣтня до 29. червня тяглася облога; величезне во̂йско, по̂дъ рукою Трубецкого, добувало чотыри тысячѣ Нѣженцѣвъ та Черниго̂вцѣвъ и не до̂стало ихъ. Замокъ навкруги оточавъ глибокій ро̂въ и высокій валъ. Ко̂лька днѣвъ не вгаваючи гримали гарматы, лѣтали гранаты въ мѣсто, во̂йскови̂ рыли по̂дкопы; 28. цвѣтня, якъ стало свѣтати, усе во̂йско, по молебнѣ, сыпнуло на приступъ. Та даремно: не запалили замку гранаты, не вдѣяли нѣчого по̂дкопы; Москалѣ снялись були на муры, та, до̂ставши добру во̂дсѣчь, вернулися съ приступу, и козаки зъ высокого валу такъ влучно во̂дповѣдали Москалямъ ядрами та картечами, що наробили имъ и геть-то бо̂льше шкоды, якъ сами̂ до̂знали. Московски̂ стрѣльцѣ та гарматы то̂лько дурно теряли „ґасударєво зєлье“, якъ узывали вони порохъ. Трубецкій задумавъ иншимъ робомъ воюватися: во̂нъ хотѣвъ засыпати ро̂въ кругъ замку, але козаки частою стрѣльбою перерывали роботу, робили смѣливо вылазки, спускалися въ ро̂въ й во̂дносили землю, накидану туды Москалями, на сво̂й валъ: такимъ робомъ ро̂въ зо̂стався такій глибокій, якъ и перше, а валъ высша́въ и ядра козацки̂ ще й лѣпше влучали ворого̂въ. Такъ минуло ко̂лька тыжнѣвъ. Коли облога надокучила, Трубецкій вырядивъ Ромодановского й Скуратова до Борзны. Василя Золотаренка, Богдана Хмельницкого шурина, що старшинувавъ у козако̂въ борзеньскихъ, побито; Борзну взято й спалено; багато жителѣвъ выстинано; жѣнокъ и дѣтей козацкихъ, занявши въ полонъ, приведено до Конотопу й выряжено въ Московщину. Дня 21. мая по̂сля потайного листу щирого прихильника московского, протопопа Хвилимоненка, Ромодановскій, Куракинъ и козаки, по̂дъ рукою Безпалого, рушили до Нѣжена. Нѣженцѣ зробили вылазку; Москалѣ прогонили ихъ до мѣста, але по то̂мъ боцѣ стояло велике во̂йско зъ Сербо̂въ, Поляко̂въ, Татаръ; Москалѣ по̂шли на нихъ, вчинилась баталія, Татаре во̂дсунулися; у полонъ до̂стався Скоробогатенко, наказный гетьманъ козацкій. А проте князь побоявся гонити Татаръ, гадаючи, що вони нарочито ваблять єго за собою, що бъ навести на велике во̂йско, й вернувся до Трубецкого на облогу.

Не вѣдаючи, де Выговскій и що зъ нимъ дѣється, Трубецкій, 4. червня, наваживсь ще разъ спинити розливъ крови згодливыми заходами. Во̂нъ вырядивъ шукати єго донцѣвъ зъ листомъ: бояринъ, якъ и перше, подававъ гетьманови згоду и прохавъ прислати трёхъ значныхъ людей до розмовы. До 27. червня не було во̂дъ Выговского нѣ слуху, нѣ духу.

Выговскій не помагавъ Гуляницкому тымъ, що сподѣвався хана; козако̂въ, що трималися єго партіи було то̂лько шѣстьнайцять тысячѣвъ. Махметъ-Гирей прибувъ не ранѣйше 24. червня, съ трийцятьма тысячами ординчико̂въ. Перше єго зобаченє зъ гетьманомъ було на Крупичь-Полѣ. Спо̂льники ствердили своє братерство торжественною обопо̂льною присягою: гетьманъ зъ старшиною присягався въ имени всеи Украины, полковники присягалися за свои полки, сотники за свои сотнѣ; пото̂мъ ханъ, султаны и мурзы присягалися по своєму закону, не во̂дкидатися во̂дъ козако̂въ и помагати, поки не выженуть зъ Украины московского во̂йска. У Выговского, до того, було ще ко̂лька тысячѣвъ затяжцѣвъ зъ Сербо̂въ, Волохо̂въ, а найбо̂льше съ Поляко̂въ.

Козацке й татарске во̂йско вкупѣ рушило до Конотопу. По̂дъ Шаповало̂вкою вони спо̂ткали московскій шматъ, по̂сланый до̂ставати „языко̂въ“. Вчинилася баталія; Москалѣвъ побито на голову, и сей першій успѣхъ по̂дбадёривъ козако̂въ.

Помѣжь бранцями до̂стався хоробрый оборонець Зѣнькова, Силка, котрого Выговскій сказавъ прикувати до гарматы.

Бранцѣ оповѣдали про становище во̂йска по̂дъ Конотопомъ й додавали, що старшина зовсѣмъ не сподѣвається приходу ворого̂въ. Справдѣ воєводы жаднои вѣдомости не мали, що ворогъ бувъ такъ до нихъ близько.

Спо̂льникамъ лишилося до Конотопу 15 верстовъ; тутъ треба було перехопитись черезъ багнисту рѣчку Сосно̂вку. Выговскій роздививъ мѣсцево̂сть: вона здалася єму такою, що баталія на нѣй могла ско̂нчитися доконечною поразкою одного зъ ворожихъ во̂йскъ. Козаки могли сподѣватися побѣды тымъ, що мали часъ зручно постановитися; треба то̂лько було заманити Москалѣвъ.

Выговскій поставивъ своє козацке во̂йско на широкому лузѣ, у захисточку, и доручивъ старшинованє въ во̂йску Степану Гуляницкому, братови того, що пробувавъ у Конотопѣ въ облозѣ, а самъ, выбравши собѣ невеликій шматъ, запросивъ зъ собою султана Нурадина и перехопився на той бо̂къ рѣчки Сосно̂вки; думка: напасти зъ заду на обложенцѣвъ, пото̂мъ по̂ти на втеки, заманити за собою Москалѣвъ та й завести до оставленого во̂йска козацкого; ханъ зъ ордою рушивъ на право до урочища Торговицѣ, верстовъ за десять, мавши думку напасти зъ заду на ворога вдруге, коли Выговскому пощастить єго вывести.

Дня 27. червня, у во̂второкъ, Выговскій перехопився черезъ рѣчку й знеобачка напавъ ззаду на обложенцѣвъ замку конотопского. Неснодѣваный нападъ збентеживъ Москалѣвъ; съ переляку, вони побѣгли, й козаки нахапали багато коней у комонника, що, хапаючись, не встигъ и скочити на нихъ завчасу. Але черезъ ко̂лька годинъ Москалѣ поправилися. Воєводы добачили, що у Выговского во̂йска, що найменше въ десятеро менше, якъ у нихъ. Пожарскій ударивъ на козако̂въ, вони повернулися та й утѣкли за Сосно̂вку.

Приспѣла но̂чь. Ко̂лька козако̂въ заняли въ полонъ, инши̂ зъ доброи волѣ прийшли служити цареви.

— Невже у Выговского всего-на-всего сто̂лько во̂йска, ско̂лько було тутъ? спытавъ ихъ Пожарскій.

— Нѣ, во̂дказували козаки. Не женися, князю, за нимъ: во̂нъ умысне заманює васъ у западню. Въ нимъ багато козако̂въ, и самъ ханъ зъ ордою, а съ ханомъ славни̂ вояки: султаны Нурадинъ и Калга, мурзы Дзяманъ-Сайдакъ и Шуринбей.

— Давай ханѣшку! — зарепетувавъ Пожарскій: давай Нурадина, давай Калгу, давай Дзяманъ-Сайдака и Шуринбея! Всєхъ ихъ бадёнихъ матєрєй вырубѣмъ и выплєнѣмъ!

Даремно Трубецкій спинявъ Пожарского. Голѣнный князь не послухався. „Во̂нъ, каже лѣтописець, занадто покладався на своє непобѣдимство, коли єму пощастило по̂дъ Срѣбнымъ“. Дня 28. червня, въ ранцѣ, Пожарскій съ трийцятьма тысячами перехопився черезъ Сосно̂вку. Друга половина во̂йска, по̂дъ рукою Трубецкого, лишилася по̂дъ Конотопомъ; зъ нею бувъ Безпалый съ козаками.

Перейшовши черезъ Сосно̂вку, Москалѣ становили батеріи, ставали сами̂ боєвнымъ ладомъ; Выговскій не перешкаджавъ имъ. Але саме тодѣ, коли Москалѣ вважали се недбальство за козацку лякливо̂сть, пять тысячь Украинцѣвъ, по̂дъ рукою Степана Гуляницкого рыли крутый ро̂въ до широкого мосту, котрымъ перейшло московске во̂йско. Скоро вони докопали близько до московского во̂йска и вже єму було ихъ знати, Выговскій учинивъ нападъ, але по першо̂й стрѣльбѣ побѣгъ. Пожарскій, гадаючи, що козаки злякалися єго хоробрости, кинувся за ними. Выговскій во̂дсунувся ще далѣ… Усе во̂йско московске знялося зъ свого мѣсця, зъ запаломъ гонилося за козаками й геть во̂дбѣгло во̂дъ мосту.

Тымъ чисомъ, козаки, що хутенько копали ро̂въ, опинилися зъ заду московского во̂йска, кинулись до мосту, порубали єго, й шматками загатили мѣлку рѣчку: вода почала розливатись по грузкому лузѣ. Ся несподѣвана рѣчь надала Гуляницкому думку, що бъ не то̂лько затамувати Москалямь дорогу назадъ черезъ Сосно̂вку, та ще й загальмувати ихъ рухъ по лузѣ. Зъ єго наказу, козаки розбѣглися по болоту: оденъ косивъ траву та очеретъ, другій рубавъ рокиту та лозу й усе кидали въ воду. Черезъ ко̂лька хвилинъ рѣчку загачено й вода розливалася на всѣ боки.

Побачивши позадъ себе козако̂въ, Москалѣ кинули гонитися за Выговскимъ и повернулися назадъ; тодѣ погонилися за ними ти̂ козаки, що во̂дъ нихъ тѣкали, й знеобачка Москалѣвъ затуркавъ страшенный крикъ та свистъ: орда съ ханомъ и мурзами чимъ дужше летѣла просто на лѣву частину московского во̂йска. Москалѣ хотѣли здержати натискъ, ажь тутъ Выговскій съ козаками та затяжцями ударивъ зъ лѣвого боку. Москалѣ, стиснени̂ по бокахъ, подалися назадъ…

Та назадъ имъ не було ходу: вода, розлившись по лузѣ, зробила зъ него багно; не котилися московски̂ гарматы; по черево вгрузли московски̂ конѣ; побралися були Москалѣ пѣшки, ажь и йти не можна. „Хиба той мо̂гъ утѣкти, каже лѣтописець, у кого були крыляти̂ конѣ“.

Даремно побивався Пожарскій, даремно хотѣвъ до̂статися на сухе мѣсце: трийцять тысячѣвъ вѣрныхъ цареви Москалѣвъ згинуло того страшного дня. Татаре не жалували ихъ, бо съ простыхъ не можна було сподѣватися выкупу; а козако̂въ розпаливъ на се во̂йско Выговскій зъ старшиною, запевнивши, що воно приходило касувати ихъ права та обертати ихъ у нево̂льнико̂въ.

Пожарского схоплено й приведено до Выговского. Князь почавъ гостро дорѣкати єму за зраду цареви, й Выговскій по̂славъ єго до хана.

Панъ надъ правовѣрными переказавъ єму черезъ товмача:

— Ты, княже, занадто нерозсудливый та легкодухій: ты зважився не страхатися великои силы нашои и теперь зараздъ покараный, бо черезъ твою легкодухо̂сть погинуло сто̂лько хороброго й невинного во̂йска московского.

Князь Пожарскій, каже лѣтописець, не вважаючи, що самъ у неволѣ, за таку ханьску мову почастувавъ єго матѣрь словомъ, яке не годиться до друкованя, ще й плюнувъ ханови въ очи. Розлютованый ханъ сказавъ стяти єму голову на своихъ очахъ. „Озвалася єму, каже лѣтописець украиньскій, страта невинныхъ мешканцѣвъ Срѣбного“. Въ купѣ зъ нимъ ханъ сказавъ порубати й иншихъ значныхъ бранцѣвъ; мѣжь ними бувъ сынъ славного Прокопа Ляпунова, Левко, двоє Бутурлиныхъ и ко̂лька полковнико̂въ. Пожарскій явивъ себе справжнимъ московскимъ молодцемъ народнымъ и память народна пошанувала єго лицарство пѣснею[4].

Дня 27. червня выйшовъ Гуляницкій, зъ своими Нѣженцями та Черниго̂вцями, зъ дванайцяти-тыжневои неволѣ. По̂дъ рукою въ него лишилося тодѣ то̂лько двѣ тысячѣ пятьсотъ чоловѣка.

Дня 2. липця Трубецкій ставъ во̂дсуватися, перехопився черезъ рѣчку вельми нещасливо: багато тодѣ потопилося.

Побѣдники погонилися за нимъ, але Трубецкій обкопався й давъ ворогамъ во̂дсѣчь; самъ Выговскій до̂знавъ небезпеченьства: шматокъ ядра до̂ставъ єго коня й зачепивъ єму каптанъ. Трубецкій до̂йшовъ до рѣчки Сейма, десять верстъ во̂дъ Путивля; але далѣ не мо̂гъ боронитися, и втѣкъ до Путивля. Выговскій не схотѣвъ гонитися за во̂йскомъ московскимъ по московскому краю. Даремно благали Поляки, (що служили Выговскому за заплату), бажаючи по̂мститися за Ґонеєвского, схопленого по̂дчасъ мира Хованьскимъ у Вильнѣ; даремно умовлявъ гетьмана ханъ: Выговскій удававъ, що знявъ шаблю, що бъ то̂лько прогонити зъ Украины московске во̂йско, що чинило лихо народови та плюндрувало край, а зовсѣмъ не хоче воюватися съ царемъ та народомъ московскимъ. „Мабуть, каже историкъ польскій, во̂нъ боявся, що бъ козаки не во̂дкинулися во̂дъ него, коли во̂нъ рушить зъ Украины“.

Выговскій во̂дсунувся до Гадяча й по̂славъ до Яна-Казимира велику корогву, тамбуры та гарматы, во̂дняти у Москалѣвъ; пото̂мъ рушивъ до Чигирина й узявся мѣркувати, що бъ прогонити московске во̂йско съ Кієва. Ханъ съ Татарами по̂шовъ до Крыму, а ко̂лька загоно̂въ татарскихъ розсыпалися по московскому краю.


XIV.

У Варшавѣ почався соймъ. Зо̂брани̂ члены Речи-Посполитои мѣркували про свои справы й нетерпляче чекали козако̂въ. Нарештѣ прибули й послы нового Великого князѣвства Руского. Зъ генеральнои старшины були Носачь и Груша, полковникъ Лѣсницкій, що зновъ правивъ полкомъ миргородскимъ; во̂дъ полко̂въ прислано по два сотники; до того, була зъ нимъ юрба значныхъ козако̂въ, гуртомъ чоловѣка зъ двѣстѣ. Юрій Немиричь, депутатъ съ Кієва, й Проко̂пъ Верещага, съ Чернигова, передъ вели посольству.

Дня, вызначеного задля торжественного витаня ихъ, у сенатско̂й салѣ, сидѣвъ король середъ сенаторо̂въ. Уступили послы украиньско-руски̂; попереду йшовъ Немиричь, и спинившись, почавъ, по̂сля риторичного вступу, промовляти такъ:

„Мы прибули сего дня до престолу єго королѣвского величества, до збору всеи Речи-Посполитои, за посло̂въ найяснѣйшого й найзначнѣйшого гетьмана усего во̂йска запорозкого й разомъ усего народу украиньско-руского, що бъ вызнати передъ усѣмъ свѣтомъ, передъ будущими вѣками єго величество за пана во̂льныхъ народо̂въ, Рѣчь-Посполиту й корону польску за нашу батько̂вщину и матѣрь. Держава вашого величества по всѣмъ свѣтѣ славиться свободою й нагадує царство Боже, де, такъ вогневымъ духамъ, якъ и роду чоловѣчому, даються Божи̂ й чоловѣчи̂ законы, додержуючи ихъ свобо̂днои волѣ безъ жадного притиску, на вѣчни̂ вѣки съ початку свѣта. Нехай инши̂ царства величаються своимъ теплымъ повѣтремъ, силою богацтва земного, достаткомъ золота, коштовныхъ діяманто̂въ, роско̂шнымъ житємъ; нехай пышаються передъ усѣмъ свѣтомъ мовь коштовни̂ діяманты въ золотыхъ перстеняхъ: ихъ народы не знають справжнёи свободы; забувши, що мають во̂дъ Бога свобо̂дну волю, вони живуть немовь у золото̂й клѣтцѣ, й мусять зо̂ставатися рабами чужои сваволѣ й бажаня. По всѣмъ свѣтѣ не можна знайти такои свободы, якъ у польско̂й коронѣ. Отся найкоштовнѣйша свобода, що немає собѣ ро̂внѣ, сама вабить насъ теперь до єднаня зъ вами: мы свобо̂дными вродилися, въ свободѣ выкохалися, й свобо̂дно звертаємося до ро̂внои свободы. За неѣ, за честь и го̂дно̂сть вашого величества, за добробутъ спо̂льнои батько̂вщины, ради̂ головою наложити. Въ нѣй нехай зросте наше мо̂цне єдиньство, якъ и на подобеньствѣ вѣры, житя и правъ нашихъ народо̂въ; свобода и братерство нехай будуть основою нашого єднаня бо̂ля нащадку нашого! Державы бо по̂дтримують тыми самыми способами, якими й споружають (nam regna quibus mediis fundantur, iisdem et retinentur). А чей найдужша рука зробила наше єднанє на те, що бъ инши̂ народы, потрапивши за нашимъ прикладомъ, схилилися передъ вашимъ величествомъ, обняли й поцѣлували сей коштовный талантъ и клейнодъ польскои короны. Нехай зросте Рѣчь-Посполита великою та вельможною державою, зъ Божого благословеньства, щасливого панованя та дбалости вашого величества й доброго устрою зъєднаныхъ краѣвъ. Зъ нашимъ по̂дданьствомъ приносимо до вашого величества, короля и пана, наши̂ просьбы и бажаня, яки̂ не можна було задовольнити черезъ комісарѣвъ; то̂лько королѣвске величество и Рѣчь-Посполита можуть раду дати сѣй справѣ, доконечне уладнати нови̂ пытаня, заспокоити заклопотаныхъ вѣрныхъ по̂дданыхъ єго величества, й ласкавою правицею цѣлкомъ притягти ихъ до своихъ обо̂ймо̂въ.

„Мы не сподѣваємося, що бъ у Речи-Посполито̂й знайшовся хто небудь, що ставъ бы позирати на насъ завидливымъ та незычливымъ окомъ: благородни̂ душѣ не мають тои вады, а по̂дли̂ звыкли ховати свои порываня!“

Слухачѣ нагородили оплесками красномовця. Во̂нъ спинився на хвилину, пото̂мъ казавъ далѣ:

„Ось гульвѣса, сынъ вертається до свого батька. Нехай же привитає єго батько поцѣлункомъ згоды и любови! Нехай почѣпить золотый перстѣнь на палець єго, нехай одягне єго коштовною одежею, нехай забє годоване теля и радѣє зъ нимъ на зло̂сть другимъ! Знаходиться загублена драхма, вертається до засмученои матери, спо̂льнои батько̂вщины: нехай щирымъ серцемъ радѣє матѣрь! Загублена овечка вертається до свого пастуха: нехай же покладе во̂нъ єѣ на плеча свои, и понесе, и зрадѣє превельми! Не тысячѣ — міліоны душь пнуться до по̂дданьства єго величества и всеи Речи-Посполитои! Радуйся, найяснѣйшій королю! Черезъ твоє щастє, вѣрно̂сть та працю подѣялося се дѣло! Радуйся, найяснѣйша королево, ты доложила свого клопоту про сю справу! Приймѣть сю багату землю, сей родючий Єгипетъ, текучій молокомъ и медомъ, багатый на пшеницю и всѣ земни̂ плоды, сю батько̂вщину вояцкого й зъ вѣку преславного на морѣ й на суходолѣ народу украиньско-руского! Радо̂стно гукаємо во̂дъ щирого серця: vivat feliciter serenissimus rex Ioannes Casimirus! vivat respublica Polona!“

Ся промова здалася вельми мудрою. Красномовцеви одвѣтували:

„Найяснѣйшому королеви й усѣй Речи-Посполито̂й невымовно любо бачити васъ, що були колись лютыми бунто̂вниками, теперь вѣрныхъ по̂дданыхъ батько̂вщины. Гараздъ робите, що обмѣнили стару ненависть до Польщи та бажанє выгубити насъ на щиру прихильно̂сть до матери вашои, батько̂вщины й бажаєте зновъ пристати до нашои спо̂лки, во̂дъ якои во̂дорвала васъ старшина".

Подано пакты, и посло̂въ припущено до руки королѣвскои.

Цѣлѣсѣнькій мѣсяць тяглися пото̂мъ суперечки про гадяцку умову, и загальный запалъ поступився мѣсцемъ ремству и въ сенатѣ и въ посольско̂й радѣ. Въ пактахъ, поданыхъ послами козацкими, зновъ були вымаганя, що завдали клопоту комісарямь у Гадячѣ, и лишилися не зовсѣмъ умовлени̂. Вымагано конечного знесеня уніи по всѣй Речи-Посполито̂й, поки мова народу украиньско-руского сягає in genere et in specie: усѣ церкви, монастырѣ и всѣ институціи, що по̂дъ церковнымъ регіментомъ, се бъ то школы, шпиталѣ и всѣ маєтности, скоро вони належали коли небудь до православнои церкви и загарбани̂ унітами або єзуитами, мають бути вернени̂; до того католикамъ або унітамъ не давати права, знявши суперечку про ихъ належно̂сть, держати ихъ до присуду въ своихъ рукахъ. На се годилося настановити комісію съ посло̂въ трёхъ зъєднаныхъ краѣвъ, Польщи, Литвы и Украины, а великій инстигаторъ Руского князѣвства во̂дбере усе, чого вымагають, и во̂ддасть православно̂й церквѣ; пото̂мъ мусить бути скликаный соймъ у Брацлавѣ, и на нему подано буде росповѣдь про сю справу. Уніты и єзуиты, скоро почнуть змагатися або позывати православныхъ за образу святыхъ тайнъ, якъ воно водилося перше й було звычайною причѣпкою до православныхъ, вже за саму уперто̂сть та позыванє мусять по̂дпадати инфаміи (неславѣ) и карѣ. Такъ само за схованє чого бъ не було, що мусить бути вернене православно̂й церквѣ, инстигаторъ Великого князѣвства Руского мавъ право позывати виноватцѣвъ й вымагати имъ кары, за порушенє правъ особистыхъ и по маєтности, належачихъ народу, що вызнає грецку вѣру, кары, вызначенои загально за противленє соймовымъ и трибунальскимъ постановамъ (ratione bonorum et personarum et omnium injuriarum, ludzi religii greckiej nie unickiej pro poena contra convulsores decretorum tam comitialium jako tribunalitiorum sancita). Козацтво завзято ясувало, що воно наважилося нѣкому не поступатись тымъ, що вважає за церковне майно на Украинѣ-Руси и Литві; унітамъ не годилося дозволяти, що бъ були за архиєпископо̂въ, єпископо̂въ, архимандрито̂въ, игумено̂въ та попо̂въ; єзуитамъ не дозволяти, що бъ пробували у Великому князѣвствѣ Рускому. Козаки прохали розширити Велике князѣвство Руске й прилучити до єго воєводства Волыньске, Подо̂льске и Руске. Усѣ староства и руски̂ краѣ мусили прилучитися до воєводствъ и каштеляньствъ рускихъ; а тымъ, що за воєводъ та каштеляно̂въ могли бути то̂лько люде грецкои вѣры, у католико̂въ одо̂ймалося право на коронни̂ маєтности въ серединѣ Руского князѣвства. Що бъ нагородити за втраты пано̂въ католицкои вѣры, мо мали маєтки на Украинѣ, Украинцѣ прохали, що бъ давати симъ панамъ перши̂ вакантни̂ посады въ Польско̂мъ королѣвствѣ, а ихъ колишни̂ маєтки, що бъ во̂ддати тубольцямъ. Въ самому Великому князѣвствѣ Рускому бажали конечнои ро̂вности шляхотского стану, що бъ князѣ не засягали собѣ привилеѣвъ. Козаки прохали конечнои во̂льности не въ самому Вел. князѣвствѣ Рускому, а й у Польщѣ и въ Литвѣ. Гетьманъ и старшины клопоталися про себе: гетьманъ прохавъ собѣ судебнои власти надъ усѣмъ лицарствомъ на Украинѣ, съ правомъ не ставати персонально передъ жаднымъ судомъ по жадно̂й скарзѣ, а старшины вымагали собѣ подво̂йнои нагороды, здаючися на те, що имъ обѣцявся царь Московскій. Ро̂зни̂ люде прислали до сойму просьбы, и послы мусили клопотатися за нихъ.

„Умова ся, мовляли сенаторы, порушає основни̂ постановы державы церковни̂ и свѣтски̂. Церковни̂ тымъ, що мусимо проти сумлѣня признати ро̂вно̂сть схо̂днои вѣры зъ римскою, сами̂ мусимо ганьбити унію, єднанє зъ нашою власною вѣрою. У во̂дносинахъ політичныхъ умова гадяцка ламає давну умову Казимира зъ рускимъ краємъ, ламає давный устро̂й, запроваджує новый: Украина-Русь, давна провинція Речи-Посполитои, умовляється зъ нею, немовь чужа краина; мы мусимо попустити, що бъ выгнано зъ Украины-Руси старинне шляхоцтво на те, що бъ запровадити нове, мусимо терпѣти хлопо̂въ у самому сенатѣ. Бачимо, що Руске князѣвство буде цѣлкомъ незалежною державою, то̂лько слава, що злучене зъ Речею-Посполитою. Сего мало: чи можемо мы сподѣватися, що бъ гетьманъ украиньскій бувъ вѣрнымъ слугою короля и Речи-Посполитои, коли во̂нъ матиме трохи не царску власть та ко̂лька десятко̂въ тысячѣвъ во̂йска? А вже жь во̂нъ коритиметься доти, поки схоче; а не схоче буде огинатися!“

Проти сихъ доводо̂въ казали такъ:

„Намъ треба згоды. У насъ три вороги. Справы ихъ переплуталися. Козаки хочуть узяти зъ нами згоду потай Москвы; Москва посварилася съ Шведомъ. Теперь самъ Господь Богъ дає намъ способы: козаки зъ доброи волѣ сами̂ до насъ вертаються; вони побачили, що ихъ свобода безъ нашои, а наша безъ ихъ, не певна рѣчь. Коли жь мы поєднаємося, то не то̂лько вернемо батько̂вщинѣ блескъ, а й силу. Будемо жь зъ ними єднатися щиро. Не треба вважати, що вони бажають самосто̂йности, хочуть власного уряду; а вже жь, що мы не бажаємо розпадатися на народы, але така спо̂лка съ козаками не по̂рве Речи-Посполитои. Ся спо̂лка буде нестемнѣсѣнько така, яку вже маємо зъ Литвою. Нехай наро̂дъ народомъ не верховодить: черезъ те й буде цѣла наша держава, бо перевага до ворохобнѣ доводить. Часто по̂дъ видомъ свободы гнетуть другихъ, и черезъ те повстає колотнеча. Ро̂вно̂сть безъ усякого першеньства одныхъ надъ другими єсть душею свободы. Не треба намъ жадныхъ забезпечень чужоземныхъ нашои спо̂лки съ козаками. Чужоземни̂ царѣ, хочь бы й найчестнѣйши̂, все пильнуватимуть власнои користи й баламутимуть нашу державу; чужинцѣ насъ не збережуть. Найлѣпшимъ забезпеченємъ буде обопо̂льна любовь та вѣра, безъ усякого першеньства якогось боку. Мы пильнуватимемо свободы Украины чи Руси и єи народу, а козаки насъ. Свобода козако̂въ не може бути безпечною безъ спо̂лки зъ нами. Досвѣдъ вже навчивъ ихъ. А коли мы поєднаємося безъ жадного примусу, то наша сила буде неподолима. Черезъ згоду съ козаками мы не повинни̂ сваритися зъ Москвою. Навпаки, поєднаймося съ козаками на те, що бъ опо̂сля взяти згоду й зъ Москвою. Адже й въ козако̂въ думка мати спо̂лку зъ Москвою, що бъ пото̂мъ въ купѣ зняти яки̂ велики̂ заходы. Треба довести урядови московскому, що згода съ козаками єму не на шкоду; треба любенько єму доводити, що державамъ христіяньскимъ не годиться шаблею здобувати те, що можна здобути черезъ згоду. Мы не зрѣкаємося умовы про спадщину; мы знаємо, що съ того буде велика користь усему христіяньству. До того мы, народы зъ одного роду, й маємо не дуже во̂дмѣнну мову. Домовляймося просто, не выгадуймо жадныхъ неможливыхъ речей, забезпечимо будучимъ королемъ зъ московского роду незайманє вѣры, забезпечимо свободу такъ нашу, якъ и Украины, и право обраня царѣвъ, хочь то̂лько для остереженя Москва не буде далѣ воюватися: вона й безъ шаблѣ здобуде все честно та любо, зъ выгодою для свого й нашого народу. Згода наша съ козаками покаже Москалеви нашу силу й примусить згодитись на умовы. Адже король Шведскій намъ теперь гордо рає, що бъ мы признали єго наслѣдникомъ; але коли съ кимъ годитися зъ умовами про наслѣдство, то вже красше зъ Москвою. Поданє цареви Московскому спинить во̂йну й дозволить намъ впоратися зъ Шведами; Шведы мусять узяти згоду, або побачать свою гибель. А коли бъ Москва стала повставати на нашу свободу, то вкупѣ съ козаками, мы завждѣ можемо спо̂льными силами оборонити єѣ й во̂ддячити за наругу“.

Иншихъ ображало роздаванє шляхоцтва козакамъ. „Намноженє новыхъ шляхтичѣвъ зневажить старе шляхоцтво“, мовляли вони. „Ти̂, що до̂стануть добро, будуть сильнѣйши̂ за добродѣѣвъ. Якому серцю шляхотному не боляче буде, коли старинни̂ гоноры націи польскои будуть роздавати гидючимъ хлопамъ? Шляхоцка го̂дно̂сть, ся нагорода лицарству, стратить свою цѣну, якъ алмазъ у купѣ гною. Нещасливый нашь вѣкъ, коли мусимо дякувати гонорами за вчинки, нагороджати злочиньства! Та й кому дають шляхоцтво? Тымъ, що не вмѣють шанувати єго великои го̂дности, тымъ, що шляхоцки̂ листы вважають за дѣтски̂ цяцьки! Були зразки, що козаки, стративши за свои вчинки шляхоцку честь, глузуючи пытали: а чи дозволено ѣсти та пити тымъ, що стратили шляхоцку го̂дно̂сть? Ось якъ вони єѣ розумѣють! Та й чи можемо жь мы черезъ се зробити козако̂въ зичливыми? Козаки всѣ ро̂вни̂ мѣжь собою; коли мы поробимо шляхтичами то̂лько деякихъ, то роздратуємо иншихъ, котри̂ не одержать сего званя, що таке имъ ненавистне. И, правду мовити, мы бо̂льшь наструнимо на себе величезный гуртъ, нѣжь до̂станемо подяку во̂дъ тыхъ, що пустимо до шляхоцкого стану. Та коли давати шляхоцтво козакамъ, то давати усѣмъ а не декотрымъ, що бъ въ усѣхъ, а не въ малои частины запобѣгти слухняности Речи-Посполито̂й. Але хто жь пристане на таку зневагу, що бъ божникъ Речи-Посполитои, котрый бережемо звѣку якъ найдорожшій скарбъ, во̂ддати черни на принаду? Нѣ! коли козаки хочуть єднатися, то нехай ѣдуть до насъ зъ доброи волѣ, безкористно, а не такъ якъ мясожерни̂ звѣрюки, що ихъ треба ѣжою принаджувати!“

Други̂ мали зовсѣмъ иншу думку. „Го̂дно̂сть шляхоцка, мовляли вони, бо̂льшу має цѣну, коли здобувається черезъ лицарство, а не черезъ спадщину, коли вона буває дарункомъ за службу батько̂вщинѣ, а не нагородою за лежанє въ колысцѣ. Хто своими предками величається, той хвалиться чужимъ, а не своимъ: нехай же во̂нъ власными вчинками покаже, що вартый того званя, яке має! Инакше закопчени̂ патреты предко̂въ, що висять по стѣнахъ єго дому, єго фамильни̂ гербы — все нѣкчемне, коли во̂нъ дає своє имя самымъ бикамъ, котрыхъ гуртами гонить зъ своєи маєтности на продажь. За минулыхъ во̂йнъ багато погинуло шляхоцтва; треба замѣнити вбитыхъ; якъ давати шляхоцтво за грошѣ, то й геть справедливѣйше надати єго козакамъ, нагородити ихъ, що вернулися до батько̂вщины й зъєднали Украину зъ Речею-Посполитою; черезъ се мы змо̂цнимо ихъ любовь до спо̂льнои батько̂вщины. Намъ годиться яко мога бо̂льшь надати козакамъ свободы, що бъ запобѣгти въ ихъ зичливости до насъ. Нема чого лякатися князѣвства Руского: мавши сво̂й ладный устро̂й, якъ отъ у великого князѣвства Литовского, воно довѣку буде частиною Речи-Посполитои. Що жь до колотнечи, що колись здо̂ймали зъ нами козаки, то треба все приписати божо̂й карѣ на насъ и все покрыти конечнымъ забутємъ“.

Тодѣ деяки̂ шляхтичѣ вельми зъ запаломъ обстоювали козако̂въ. „Ось, кажуть, справджується вѣщуванє Степана Баторія, що зъ сихъ голѣнныхъ козако̂въ колись зробиться во̂льна Рѣчь-Посполита. Козаки нѣкому не кланялися, не выпрошували шляхоцтва черезъ поклоны дво̂рскимъ, а здобувають єго мужнымъ серцемъ та шаблею. Дарма, що вони були мугирями, а теперь шляхтичами! Адже й Македонцѣ були грубыми долопами, и Римляне съ пастухо̂въ повстали, и Турки зъ розбо̂йнико̂въ, и наши̂ Поляки першь були не шляхтичами, а здобули шляхоцтво кровью та во̂двагою“. При сѣмъ шляхтичѣ згадували собѣ на розвагу пѣсеньку, скомпоновану въ Англіи въ XIV. в.: „Коли Ева пряла кужѣль, Адамъ землю копавъ, нѣхто нѣкому не служивъ и хлопомъ не взывавъ“.

Були навѣть таки̂ розсудливи̂ речи:

„Не козаки зломали спо̂лку, а мы. Гордощѣ наши̂ винни̂. Мы зъ ними поводилися не по людски. Мы не то̂лько зневажали ихъ передъ собою, а й передъ усѣмъ свѣтомъ; мы не то̂лько збавляли имъ правъ, що були ихъ добромъ, а й во̂днимали въ нихъ природни̂ права. Ось Господь Богъ и показавъ намъ, що й вони таки̂ жь люде, якъ и други̂, и добре по заслузѣ покаравъ наше высокодумство. Вони бо̂льшь варти̂ нашои шаны, якъ ти̂, що по рабски во̂ддаються королеви та чужо̂й державѣ, не гадаючи розширяти свои свободы. Козаки лѣпше хочуть згинути и щезнути, а нѣжь святкувати безъ свободы. Мы низши̂ за ихъ: вони билися зъ нами за свободу, а мы, за безсильне панованє!“

Такого скасованя уніи, якого вымагали козаки, не обстоювали навѣть найзавзятѣйши̂ оборонцѣ толєранціи та конечнои свободы сумлѣня. Выхвалюючи, якъ колись Поляки во̂дносилися до протестанцкои науки, дававши всѣмъ конечну горожаньску свободу, не вважаючи на вѣру, ліберальни̂ послы казали:

„Все отсе во̂дноситься до єретико̂въ, не во̂дноситься до Руси. Грецки̂ звычаѣ, во̂дмѣнни̂ во̂дъ римскихъ, не противни̂ вѣрѣ, скоро доґмы праведни̂ и непохибни̂. Але скасованє уніи буде вже насильствомъ нашого власного сумлѣня. Унія, се та сама католицка вѣра, то̂лько зъ власными звычаями: якъ же намъ гудити вѣру, яку сами̂ вызнаємо? Се було бъ великимъ нерозсудствомъ, лихомъ и справжнею єресею; се значить признавати присудъ беззаконія надъ собою. Скасованє уніи, справа не спо̂льна зъ сумлѣнємъ, й жадного нема способу зробити єѣ такъ, що бъ сумлѣнє наше лишилося споко̂йне. А вже жь що не годиться прилучати грецкій звычай до римского; нехай, якъ и перше, патріярха править церквою украиньско-рускою, абы доґмы вѣры були непохибни̂; а залежно̂сть присуду во̂дъ єдиного головы не гордощѣ римски̂ выгадали, якъ кажуть декотри̂: се розвага, во̂дъ самого Бога дана. Не можна наименувати всесвѣтною церквою тую, що залежить во̂дъ власнои волѣ старшины церковнои. Треба, що бъ були соборы, а рѣшенець и залежно̂сть итиме во̂дъ однои людины: инакше церква роспадеться на ро̂зни̂ науки. А про те сю справу треба подати богословамъ на ихъ конференцію“.

Помѣжь усякими толками та суперечками на соймѣ, знявъ тодѣ мову передъ сенаторами Казимиръ Бенёвскій, котрому тодѣ вельми докоряли гадяцкими пактами.

„Козако̂въ, каже, така сила, й таки̂ вони дужи̂, що радѣти треба, коли вони, хочь бы тамъ на якихъ умовахъ, єднаються зъ Речею-Посполитою; дратувати ихъ отсе теперь, якъ робили мы перше, се буде найбо̂льше безглуздє; вы сами̂ знаєте, въ яко̂мъ теперь станѣ Рѣчь-Посполита: зъ єдного боку намъ Шведы сваряться, зъ другого Москалѣ; въ нашо̂мъ станѣ, змагатися съ козаками значило бъ самымъ цуратися помочи, коли єѣ намъ зъ доброи волѣ подають. Треба спершу голубити козако̂въ, а пото̂мъ, коли вже вони оговтаються зъ нами, урядники Речи-Посполитои все можуть переробити на старый ладъ. Що жь таке скасованє уніи? Не вже жь вы гадаєте, що козаки велики̂ богословы чи апостолы? Намъ теперь треба пристати, для ока, на скасованє уніи, що бъ ихъ тымъ принадити; а пото̂мъ оголосимо свободу грецкого вызнаня вѣры, во̂ддамо благочестивымъ церкви и маєтки, загарбани̂ унітами, се ихъ заспокоить; пото̂мъ мы спорудимо законъ, що всяке може вѣрувати якъ єму завгодно: отъ и унія лишиться цѣла. Автономія Украины-Руси, якъ во̂друбного князѣвства, тежь пробуде не довго: козаки, що теперь гадають про се, вымруть, а ихъ наслѣдники вже не такъ горяче будуть се обстоювати, и потроху-потроху все стане такъ, якъ и першь було“.

Змаганя вщухли по̂сля запевненя людины, що сама клопоталася про умову, й сама теперь подає надѣю колись єѣ зламати. Де-що змѣнили въ справѣ скасованя уніи, во̂дкинули прилученє воєводствъ до великого князѣвства Руского, й по̂слали до Выговского. Мы не знаємо, яки̂ пороблено змѣны въ справѣ уніи; певне, вони чѣпали то̂лько подробицѣ, бо артикулъ про скасованє уніи лишився въ пактахъ. Король самъ написавъ вельми ласкавый листъ до гетьмана. Той згодився, й 6. мая вырядивъ до короля свого гонця, наказавши єму ѣхати швидше въ день и въ ночи. Гетьманъ прохавъ, яко мога, хутчѣйше ствердити умову й прислати посло̂въ назадъ за для спокою краю.

Обыдвѣ палаты ствердили умову, маючи певно̂сть, що то робиться на принаду народу украиньско-руского: репрезентанты Речи-Посполитои розважали себе тымъ, що колись єѣ можна буде зламати.


XV.

Ствердивши умову на соймѣ, вызначено день на торжественну присягу. Вона во̂дбулася 22. мая. Въ сенаторско̂й палатѣ, середъ усѣхъ духовныхъ и свѣтскихъ члено̂въ сенату и всѣхъ посло̂въ Речи-Посполитои, постановлено вельми красный тронъ. Зо̂бралися члены; одинайцятои годины вранцѣ прибувъ король и сѣвъ на тронѣ. Тодѣ покликано посло̂въ Великого князѣвства Руского. Вони уступили съ церемонією й стали лавою. Канцлєръ коронный за короля и Рѣчь-Посполиту выголосивъ вельми красну промову: обвѣстивъ козакамъ и украиньско-рускому народу конечне прощенє та згоду, й сповѣстивъ, що єго величество король зволивъ ствердити гадяцку умову, зроблену Бенёвскимъ 16. вересня 1658 р. По̂сля тои промовы примасъ королѣвства, архієпископъ гнѣзненьскій, вставъ зъ свою мѣсця й подавъ королеви написану присягу. Поклавши два пальцѣ на євангеліи, Янъ-Казимиръ выголосивъ таке:

„Я, Янъ-Казимиръ, зъ божои ласки король Польскій, Великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Мазовецкій, Кієвскій, Жмудскій, Волыньскій, Лифлянскій, Смоленьскій, Черниго̂вскій, Шведскій, Готскій и Вандальскій дѣдичный король присягаюся Господу Богу всемогучому, въ Тройцѣ свято̂й сущому, єдиному, передъ святою єго євангелією, що я приймаю и стверджую умову, зроблену въ имени нашо̂мъ и въ имени всеи Речи-Посполитои, зъ во̂йскомъ запорозкимъ, й обѣцяюся берегти и выконувати и боронити сю умову, оберегаючи во̂дъ усякои перемѣны. Нѣяки̂ привилеѣ, стародавни̂ и нови̂, нѣяки̂ соймови̂ конституціи, такъ минули̂, якъ и будучи̂, нѣяки̂ по̂дходы и товмачаня нѣколи до вѣку не шкодитимуть сѣй умовѣ и всѣмъ пактамъ єи, що змѣщують въ собі права и привилеѣ грецкои вѣры Великого князѣвства Руского и народнои свободы. Я и наслѣдники мои по̂до̂ймаємося во̂дповѣдно нашо̂й королѣвско̂й присязѣ берегти сю умову непорушно и непохибно на вѣчни̂ вѣки и свѣдчити правду мешканцямъ Великого князѣвства Руского безъ жаднои тяганины и партіяльности; а якъ бы я, борони Боже, зламавъ сю присягу, то наро̂дъ рускій має право нѣ въ чому мене не послухати: таке моє поступованє ослобоняє наро̂дъ во̂дь покоры и послуханя, и окро̂мъ сего обѣцяюся не вымагати и нѣ во̂дъ кого не приймати дозволу ламати мою присягу. Нехай Господь Богъ та свята євангелія поможуть менѣ въ сему. Амѣнь“. По̂сля короля заприсягло усе латиньско-католицке духовеньство, арцибіскупъ гнѣзненьскій першій міжь духовными въ королѣвствѣ, біскупъ виленьскій, голова духовеньства литовского. Присягу для арцибіскупа гнѣзненьского читавъ канцлєръ: „Присягаюсь, оголошувала присяга, за себе и тыхъ, що держатимуть сей урядъ по̂сля мене нѣ въ чому не ламати гадяцкои комісіи, навѣть королеви и нѣкому иншому въ королѣвствѣ або въ князѣвствѣ Литовскому

сторінка сторінка сторінка

Козаки, якъ не запевняли, не давали великои надѣѣ на те, що бъ няли имъ вѣры: бо коли за пять роко̂въ присягали королю, та не додержали присяги, то зъ якои же бы речи теперь було инакше. Козако̂въ поробили шляхтичами, але не всѣхъ, бо по̂сля сего була чутка, що Носача не ублаготворили тодѣ, якъ надавали шляхоцтво слугамъ Выговского. Не до смаку припало Полякамъ глузованє якогось то козака, що одержавши шляхоцтво, запытавъ у товариша:

„А що не довша стала тѣнь во̂дъ мене, якъ мене зроблено шляхтичемъ?“

Уласкавлени̂, вернулись козаки до свого Великого князѣвства, що не встояло навѣть въ часѣ своихъ засновинъ.


XVI.

Вже видимо, ско̂лько ворого̂въ мавъ Выговскій и єго партія, и якъ трудно имъ було во̂дшукати собѣ по̂дмоги у народно̂й масѣ. Гадяцкій трактатъ пускавъ на Украину панувати шляхоцкій ладъ, ненавистный черни. Те, чого наро̂дъ такъ боявся, теперь скоилося. Ще наро̂дъ не вѣдавъ докладно, що й до чого кладеться въ то̂й спо̂лцѣ, але єму вже досить було того, що Украина скуплялась съ Польщею: яку бъ не мало форму се злученє, наро̂дъ не хотѣвъ єго, бо споминки про минуле були ще дуже свѣжи̂:

Повернувшись зъ Варшавы, Немиричь узявся старшинувати надъ затяжнымъ во̂йскомъ, и порозмѣщувавъ єго у Нѣженѣ, Черниговѣ, Борзнѣ та иншихъ мѣстахъ. Пробуванє затяжного во̂йска все було вельми важкимъ народови и ставало за найголовнѣйшу причину ненависти до польского панованя. Не тямлючи, въ чому головна сила гадяцкои умовы, наро̂дъ добачавъ у сему пробуваню во̂йска на Украинѣ, повертанє до старого ладу. Ворогамъ Выговского та честолюбцямъ такій настро̂й народу — була ковѣнька на руку, бо скинувши Выговского, имъ самымъ можна було по̂ти въ гору. Протопо̂пъ Филимоновъ заходився ще щирѣйше. У Нѣженѣ приставъ до него Василь Золотаренко, Богдана Хмельницкого шуринъ. Во̂нъ сподѣвався зробитись гетьманомъ. У Переяславѣ Тимошу Цюцюрѣ тежь спало на думку до̂стати гетьманьства черезъ послугу урядови московскому. Обыдва супротивники, поки-що, робили одностайно. Тымъ часомъ, други̂ навчили Юрія Хмельницкого, що бъ допевнявся гетьманьства, яко свого права, вже даного єму народомъ на радѣ. Юрій выправивъ джуру батькового, Ивана Мартиновича Бруховецкого, на Запороже: хоробрый Иванъ Сѣрко, полковникъ кальницкій, що пробувавъ у Сѣчѣ, ставъ за него, й Сѣчь оголосила єго гетьманомъ. Сѣрко зъ Запорозцями йшовъ на мѣста, закликаючи козако̂въ до своихъ короговъ именемъ Хмельницкого. Цюцюря, що бъ швидше выслужитись, наважився на смѣливе дѣло: останними днями серпня, во̂нъ почавъ закликати до себе значныхъ козако̂въ переяславскихъ, сотника Степана Северина, декого зъ значныхъ та замо̂жныхъ родинъ, якъ отъ — Сулимы, Лободы та други̂. Кожного во̂нъ закликавъ по одинцю й намовлявъ стати за Москалѣвъ та запросити князя Трубецкого зъ во̂йскомъ; кожне цуралося такои намовы, и кожного Цюцюря загадувавъ звязувати и пото̂мъ вбивати… Такъ гинуло кожне, зъ доброи волѣ приходячи на смерть, не вѣдаючи, що подѣялося съ тымъ, хто прибувавъ до Цюцюры перше. До Трубецкого побѣгъ гонець зъ звѣсткою, що вороги царя выгублени̂, и съ просьбою швидше рушати до Переяслава. Дня 1. вересня приславъ съ Переяслава Цюцюря козако̂въ у Нѣжень. У мѣстѣ стояли затяжни̂ жовнѣры; полковника Гуляницкого не було въ мѣстѣ. Золотаренко, що старшинувавъ за него въ Нѣженѣ, покинувъ ворота безъ сторожи; козаки уво̂йшли у ночи й гукнули: бийте Ляхо̂въ! Посполити̂ пристали до козако̂въ, й за одну годину выгубили все жовнѣрство безъ розбору: пять хоруговъ ихъ загинуло, каже сучасникъ; нѣкого не милувало поспо̂льство, бо не хотѣло давати стацін жовнѣрамъ. На зразокъ Нѣжена, почали и по иншихъ суѣднихъ мѣстахъ та мѣсточкахъ вбивати жовнѣро̂въ. Ихъ рейментарь Немиричь, утѣкъ; козаки, обскочивши єго за Кобызчою, недалеко села Свѣдовця, зсѣкли єго на капусту.

Выговскій, почувши про бунтъ, втѣкъ съ Чигирина, якъ самъ казавъ, верхи, въ само̂й сукманцѣ, й вызначивъ раду по̂дъ Германо̂вкою. Во̂нъ загадавъ Верещацѣ й Сулимѣ, що бъ читали Гадяцки̂ пакты, й ладився выяснити, яку користь матиме зъ нихъ во̂тчина, й утихомирити нарѣканя. Але на радѣ знявся гвалтъ. Винуватили гетьмана за плюндрованє мѣсточокъ та сѣлъ на Лѣвобережѣ, за люти̂ кары надъ своими ворогами; дехто казавъ, що гетьманъ продає Украину хану Крымскому й хоче поновити царство Астраханьске; докоряли єму, що во̂нъ набрехавъ на царя Московского й наклепавъ на него таки̂ лихи̂ замѣры, про яки̂ царь и не гадавъ. Багатёхъ лякало, що росла власть Выговского: съ керманича, обраного й залежного во̂дъ рады, во̂нъ робився воєводою й княземъ украиньско-рускимъ. Се саме по̂дбурювало на него й старшинъ, що перше одностайно зъ нимъ коили, — одныхъ зъ заздрощѣвъ, другихъ черезъ высокодумство гетьмана та ворогованє: отакъ во̂нъ роздрочивъ Носача, котрого на соймѣ нагороджено меньшь за другихъ; роздрочивъ Ковалевского, потай коючи на него смерть у Чигиринѣ. Але найбо̂льше повстали на Гадяцки̂ пакты козаки, що не попали въ шляхоцтво та завидували тымъ, котри̂ одержали єго. Перше вони були певни̂, що черезъ Гадяцку умову всѣ вони до̂стануть шляхоцке право, ажь пото̂мъ побачили, що то̂лько декотрымъ воно довелося, зъ волѣ самого гетьмана, на те, що бъ панувати надъ рештою. Рада перейшла на люту бо̂йку. Верещаку й Сулиму пошматовано; самъ Выговскій вызволився черезъ те, що єго захистили затяжцѣ — тысяча Поляко̂въ, котри̂ втѣкли въ купѣ зъ нимъ зъ розлютованои рады. „И тѣкавъ во̂нъ, — каже украиньскій лѣтописець, — якъ тѣкає обсмаленый съ пожежи“.


XVII.

Деяки̂ приятелѣ раяли Выговскому, що бъ тѣкавъ у степъ до хана. Посолъ турецкій саме передъ тымъ приѣздивъ до него й провадивъ, що Порта рада боронити єго, що вона давно вже має право на Украину, бо вже одинайцять роко̂въ боронить єѣ своєю шаблею во̂дъ усякихъ ворого̂въ. Выговскій одкинувъ се поданє, не вважаючи, що єго жѣнка була въ Чигиринѣ, и въ купѣ зъ Андрѣємъ Потоцкимъ рушивъ до Бѣлои-Церкви.

Юрба козако̂въ по̂шла за нимъ, и недалеко Бѣлои Церкви, у Взинѣ, зо̂бралася зновъ рада. На сѣй радѣ Выговского скинуто зъ гетьманьства й гетьманомъ оголошено Юрія Хмельницкого. До Выговского прибули по̂сланцѣ й вымагали, що бъ во̂нъ приѣхавъ на раду й прилюдно поклавъ булаву. Выговскій не поѣхавъ. Тодѣ зновъ прибули до него полковникъ канѣвскій Лизогубъ и миргородскій Лѣсницкій и вымагали, що бъ Выговскій, коли самъ не хоче ѣхати, приславъ бунчукъ и булаву. Вони тутъ звернулися до Андрѣя Потоцкого, старшины польского во̂йска, прохали єго, що бъ намовивъ гетьмана й запевняли, що во̂йско запорозке бажає зо̂ставатися у по̂дданьствѣ въ короля. Выговскій ще сперечався, але розмѣркувавши, що проти волѣ усего козацтва не можна сперечатися, мовивъ: „Я во̂ддаю бунчукъ и булаву, але съ тою умовою, що во̂йско запорозке зо̂станеться непохибно вѣрнымъ королеви“.

Полковники обѣцялися.

Выговскій давъ свою булаву и бунчукъ братови свому, Данилу, и вкупѣ съ послами выправивъ єго на раду.

Андрѣй Потоцкій по̂славъ зъ ними Корчевского, полковника польского, съ трома пактами: найперше, що бъ козаки запрясяглися, що будуть вѣрни̂ королеви, що бъ пустили шляхоцтво до маєтностей й выпустили жѣнку Выговского та инши̂, що пробувають у Чигиринѣ, а для певности нехай дадуть заставнико̂въ.

По дорозѣ, си̂ послы стрѣтили козацке во̂йско. Козаки хвалилися, що силою схоплять Выговского, показували довге обвинуваченє, написане на радѣ, й вымагали, що бъ Поляки єго покинули. „Кожный зъ насъ знає, — во̂дмовивъ Корчевскій, — лѣпше радый — и не разъ, а ко̂лька разо̂въ, — вмерти, а нѣжь ганебно покинути щирого слугу короля“.

Але козаки заспокоилися, довѣдавшись, що Выговскій зъ доброи волѣ зрѣкається гетьманьства. Бунчукъ и булаву покладено на радѣ.

Козаки радо̂сными гуканями оголосили Юрія Хмельницкого гетьманомъ.

Взявши булаву, Юрій спытавъ: кого бажаєте мати за пана, — короля Польского, чи царя Московского?

Старшина и прости̂ козаки закричали, що вони бажають короля. Але на сю раду зо̂бралося небагато люду: черезъ ко̂лька днѣвъ выявилося, що бо̂льшо̂сть була зовсѣмъ не за короля.

„Дякую вамъ за вѣрно̂сть“, мовивъ Кречовскій, и подавъ имъ други̂ два пакты.

Выпустити жѣнку Выговского козаки згодилися. Запровадженє жь шляхты до маєтностей, пише Адрѣй Потоцкій у свому рапортѣ, во̂дкинули до розмѣркованя на далѣ, а выконанє буде хиба въ день судный.

Якъ ско̂нчилася рада, обозный Носачь, полковники Гуляницкій и Дорошенко, прибули до Бѣлои-Церкви й дали Выговскому квѣтокъ во̂дъ гетьмана й усеи старшины, що вони доставлять єму жѣнку и Поляко̂въ съ Чигирина.




Такъ ско̂нчилося гетьманьство Выговского; зъ нимъ ско̂нчилося и Велике князѣвство Руске. И Украинцѣ и Поляки не могли — перши̂ — зрозумѣти твору голо̂въ, що стояли не вро̂внѣ зъ народомъ, други̂ — чесно додержати свого слова.

Ся колотнеча знесилила Украйну морально и фізично. „Сила козако̂въ охляла черезъ колотнечѣ, писавъ Выговскій до короля; величезни̂ полки: полтавскій, де жило сорокъ тысячь; миргородскій, де було трийцять тысячь; прилуцкій и ирклѣѣвскій, погинули до останку; мѣста и села заростають кропивою. Тутъ страшенна вавилоньска крутанина, каже Полякъ сучасникъ, пишучи про колотнечу за Выговского: мѣсточко воюється зъ мѣсточкомъ, сынъ грабує батька, батько — сына. Мета ихъ, що бъ не бути нѣ по̂дъ королемъ, нѣ по̂дъ царемъ; и вони гадають добутися того, сваривши та лякаючи короля царемъ, а царя — королемъ. Розсудливѣйши̂ благають Бога, що бъ хто небудь — чи король, чи царь — швидше узявъ ихъ до добрыхъ рукъ, и не попускавъ безглуздо̂й черни свавольствувати“.


(Переложивъ Ев. Ф. Д-ій Мовчимуха).


  1. Жерела: акты зъ архиво̂въ Міністерствъ „Иностранныхъ дѣлъ“ та „Юстиціи“, надруковани̂ авторомъ у „Актахъ южной и западной Россіи“, выд. Археографічною комісією; рукописни̂ сучасни̂ польски̂ листы та акты, що бережуться въ Императорско̂й Публично̂й Бібліотецѣ; писаня: Коховского Annalium climacteres, Historya panowania Jana Kazimierza, Рудавского Historia ab excessu Vladislai IV; „Собраніе государственныхъ грамотъ и договоровъ“; „Полное собраніе законовъ т. I“; украиньски̂ лѣтописи: Самовидця, Грабянки, Величка та други̂ безъ назвы.
  2. Добродѣй В. Б. Антоновичь выяснює сю назву не такъ. Єму трапився давный актъ, де слово дейнека стоить синонімомъ слова дручокъ; тымъ во̂нъ думає, що си̂ „затяжцѣ“ прозвалися дейнеками черезъ свою зброю — дручки, дейнеки. Диви про се у „Кієв. Стар.“ 1889 р. Нр. 1-Перекладчикъ.
  3. За полковнико̂въ були тодѣ (знаємо съ посольскихъ дѣлъ) ось яки̂ особы: Лѣсницкій — миргородскій, Іоаникій Силичь — черниго̂вскій, Тимохвѣй Аникієвь…(?) — корсуньскій, Иванъ Стародубъ — канѣвскій, Яко̂въ Люторенко — бѣлоцерко̂вскій, Иванъ Кульбака — переяславскій, Матвѣй Пацкѣєвъ (?) — ирклѣѣвскій, Михайло Ханенко — уманьскій, Григорій Гуляницкій — нѣженьскій, Павло Яненко-Хмельницкій — кієвскій; до того ще згадується про Василя Дворецкого — наказного кієвского.
  4. Пѣсню сю, доволѣ величеньку, наведено у Костомарова. Ось єи змѣстъ. По̂дъ Конотопомъ стоить велике царске во̂йско. Прибувають до мѣста Калмыки, Башкирцѣ, Татаре, й кличуть Москалѣвъ до герцю. Выѣхавъ Пожарскій и забивъ татарского лицаря. Але Татаре забили князевого коня й самого, схопивши, одвели до хана, котрый запрошує єго до своєи службы. „Коли бъ менѣ шабля, я бъ стявъ тобѣ голову“, во̂дказує Пожарскій. Єго за таку во̂дповѣдь порубали й шматки роскидали по полю. Два козаки „ґосударєви“ (се бъ то донцѣ?) позбирали тѣло лицаря й во̂днесли до Конотопу, де єго й поховано. Цѣкаво, що пѣсня зовсѣмъ не згадує, що князь плюнувъ ханови въ очи. Цѣкаво зновъ и те, що пѣсня цѣлкомъ игнорує Украинцѣвъ: воюються Москалѣ съ Татарами, Калмыками та Башкирцями. — Перекладчикъ.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.