Гетьманованє И. Выговского и Ю. Хмельницкого/Гетьманованє Юрія Хмельницкого
| ◀ Гетьманованє Ивана Выговского | Гетьманованє И. Выговского и Ю. Хмельницкого Гетьманованє Юрія Хмельницкого (Микола Костомаров) пер.: Олександр Кониський |
|
Царѣвъ воєвода князь Олексѣй Трубецкій 28. вересня 1659 р. приѣхавъ въ Переяславъ съ царскимъ наказомъ затвердити на гетьмана Украины того, кого выберуть собѣ козаки. Трубецкій повиненъ бувъ запросити на раду и Выговского, такъ нѣ бы у царя зъ Выговскимъ жаднои суперечки не було и навѣть затвердити єго на гетьмана, коли бъ козаки того волѣли. Видима рѣчь, що про останнє говорилося такъ собѣ, абы показати, що царь не спиняє козацкихъ правъ. Та ще й те сказати: московскій урядъ гараздъ тямивъ, що козаки зсадивши зъ гетьманьского уряду Выговского — не выберуть єго въ друге; значить, можна було безпечно писати, що хотя. Навпаки; коли бъ Выговскій во̂дважився прибути въ Переяславъ, то козача рада присудила бъ єго покарати на горло. Приѣхавши въ Переяславъ, московскій посолъ отримавъ во̂дъ тутешного полковника Тимохвѣя Цыцуры листы Юрія Хмельницкого, обозного Носача и семи заднѣпряньскихъ полковнико̂въ: черкаского Одиньця, канѣвского Лизогуба, бѣлоцерко̂вского Кравченка, паволоцкого Богуна, уманьского Ханенка и колишнього нѣжиньского Грицька Гуляницкого. Листы ти̂ повѣдомляли, що козаки, зо̂бравшись на раду бо̂ля рѣчки Русавы, скинули Выговского зъ гетьманьского уряду, а бунчукъ, булаву и инши̂ гетьманьски̂ клейноты во̂ддали Юрію Хмельниченку. Трубецкій, не гаючись, вырядивъ до заднѣпряньского во̂йска Путивлянина Зѣновія Яцину зъ листомъ, усовѣщуючи Юрія вѣрно, по батько̂вски служити цареви: разомъ во̂нъ усовѣщувавъ и всѣхъ козако̂въ, що бъ вони слѣдомъ за лѣвобережными полками, повинилися передъ царемъ, покорилися и пристали до него, якъ и перше було на вѣчныхъ по̂дданко̂въ.
Юрій бувъ чоловѣкомъ ще молодымъ, не мавъ досвѣду, черезъ що въ во̂йску ставъ набиратися силы шурякъ Хмельницкого — Сомко. Наша лѣтопись повѣдає, що Сомкови було прикро, чому єго не выбрали на гетьмана; та нѣчого було дѣяти. За Юрія бо̂льшь усѣхъ тягъ руку Иванъ Сѣрко и усовѣщувавъ козако̂въ — окро̂мъ Богданового сына нѣкого не выбирати гетьманомъ. Мусивъ Сомко й собѣ прикинутися задоволенымъ и поздоровивъ свого молодого небожа. Во̂йско съ по̂дъ Бѣлои Церкви перейшло до Трехтемирова; и отутъ зо̂бралася рада въ широко̂й долинѣ Жердево̂й.
Насампередъ усѣ одноголосно вызнали гетьманомъ Юрія Хмельниченка. Будь ты, якъ и тво̂й батько, гукали козаки, вѣрнымъ и жичливымъ цареви и матери своѣй Украинѣ по обохъ бокахъ Днѣпра! Пото̂мъ зложили на радѣ нови̂ статьѣ, яки̂ треба було подати царскимъ воєводамъ, що бъ затвердили. Прирадили, абы найперше царь затвердивъ Богданови̂ статьѣ, а до нихъ додали ще новыхъ. Певно, що умовы складала и вымагала старшина; вона волѣла задержати и поширити автономію Украины; и вызнаючи верхову власть цареву, пильнувати яко мога, зберегти незалежно̂сть ро̂дного краю и не давати довести Украину до повнои поко̂рливости Москвѣ. Рады сего бажали по̂днести гетьманову власть, такъ, що бъ во̂нъ яко головный керманичь Украины, самъ то̂лько зсылався зъ Москвою; а московскій урядъ, що бъ не приймавъ жадныхъ листо̂въ, яки̂ прийдуть зъ Украины безъ вѣдому гетьмана и усеи єго старшины и не матимуть гетьманьского по̂дпису и во̂йсковои печатки; далѣ, що бъ усѣ люде, яки̂ належать до во̂йска запорозкого а найпаче шляхта, стояли по̂дъ урядомъ и судомъ гетьманьскимъ, и що бъ єму лишень одному и безпосередно по̂длягали усѣ полки и полковники и нѣ въ якому разѣ не выступали съ поко̂рливости и слухняности єму. Таки̂ постановы треба було на те, що бъ люде чимъ будь незадоволени̂ не перлися прямо до Москвы и не давали московскому урядови втручатися безпосередно въ справы мѣсцеви̂. Таке втручанє Москвы козаки вважали за нехтованє своихъ правъ и во̂льностей, а головна рѣчь остерегались за будущину; бо коли таки̂ зносины стануть за звычай, тодѣ украиньскій выборный урядъ стратить свою вагу и силу и нарештѣ, може до̂йде й до того, що єго вважатимуть не потрѣбнымъ вже бо̂льшь. Московски̂ воєводы и ратники, траплялося, стиналися зъ Украинцями, черезъ се положено було на радѣ вымагати, що бъ, окро̂мъ Кієва нѣгде бо̂льшь по Украинѣ не було царскихъ воєводо̂въ; а во̂йско московске, коли доведеться єму прибути на Украину, перебувало бъ по̂дъ головнымъ урядомъ гетьмана. Гетьманови треба було надати ще права приймати чужоземныхъ посло̂въ, якихъ схоче; а въ Москву подавати то̂лько копій зъ грамотъ. Коли жь Москва вмовлятиметься зъ сусѣдами, особливо жь съ Поляками, Татарами и Шведами на яку мирову, то на ти̂ змовины гетьманъ повиненъ вырядити заступнико̂въ во̂йска запорозкого зъ во̂льнымъ голосомъ и вагою. На гетьмана выбиратимуть во̂льными голосами сами̂ лишень козаки и въ выборы не може вступатися нѣхто, не приписаный до во̂йска запорозкого. Поспо̂льству не давали права выбирати, бо козаки остерегались, що бъ часомъ не обо̂брали на гетьмана чоловѣка неприхильного до интересо̂въ козако̂въ, або такого, що буде за надто крытися и по̂длягати Москвѣ на шкоду самосто̂йности Украины. Авторы новыхъ статей пильнували забезпечити обставины Украины и въ церковныхъ справахъ; вони вымагали, що бъ украиньсква церква перебувала безпримѣнно по̂дъ рукою царгородского патріярхи и черезъ те во̂дро̂жнялася во̂дъ московскои церкви, у котро̂й бувъ власный патріярха въ Москвѣ. Положене було, що бъ кієвского митрополіта, нѣхто безъ царгородского патріярхи, нѣ въ якому выпадку не примушувавъ коритися и слухати другои, хочь бы тамъ якои власти. Москва не повинна була змагатися, що бъ затвердився на Украинѣ вплывъ тыхъ єрархо̂въ, якихъ вона по̂дпомагала настановити. Тымъ-то коли помре кієвскій митрополіта, або хто зъ єпископо̂въ, то новымъ постановляти не инакъ, якъ того, кого выберуть во̂льными голосами духовеньство и миряне. Разомъ съ тымъ козаки вымагали для Украины питомого єи права, закладати скро̂зь по Украинѣ школы „всякого языка“, де и якъ хто бажатиме. Нарештѣ просили повнои амнестіи „вѣчного непамятозлобія и запомненія“ про те усе, що не давно коилося. Видко було, що козаки хочь и годилися теперь бути вѣрными Москвѣ, але стереглися єи; годилися залежати во̂дъ неи, але що бъ залежно̂сть була такою легенькою, що бъ при потребѣ можна було й скинути єѣ.
Зложивши таки̂ умови, козаки вернули до Трубецкого єго посла Яцыну и вырядили зъ нимъ свого полковника Дорошенка, абы сей просивъ, що бъ царь казавъ козакамъ бути по̂дъ єго рукою зъ власными правами и во̂льностями, якъ було за Богдана Хмельницкого. Трубецкій давъ Дорошенкови царску грамоту, а Сергія Владикина вырядивъ тодѣ жь таки до Юрія, запросити нововыбраного гетьмана, зъ єго старшиною прибути до него въ Переяславъ.
Козача рада 4. жовтня вырядила зновъ до Трубецкого въ купѣ зъ Владикинымъ Петра Дорошенка и полковнико̂въ, черкаского Андрѣя Одинця и канѣвского Ивана Лизогуба. Вони привезли до Трубецкого листы во̂дъ гетьмана и во̂дъ усѣхъ полковнико̂въ, та ще 14 статей, зъ умовами, про яки̂ вже говорено нами въ горѣ и просили воєводу прибути за Днѣпро до Трехтимиро̂вского монастыря.
Трубецкій, прочитавши оти̂ статьѣ, промовивъ до Дорошенка и єго товаришѣвъ: „Тутъ є дещо нового проти умовы зъ Богданомъ; я то жь маю нови̂ статьѣ на те, що бъ затвердивши ихъ не допустити въ во̂йску запорозкому на будущину зрады, усобиць и даремного проливу христіяньскои крови. До васъ на раду жь не поѣдемо, нехай вашь новый гетьманъ сюды прибуде, та заприсягне передъ хрестомъ на вѣчне по̂дданьство“.
Даремно козачи̂ послы усовѣщували Трубецкого здатися на ихъ бажанє: Козаки сподѣвалися, що воєвода перебуваючи середъ козацкого во̂йска буде уступчивѣйшимъ; але жь воєвода навпаки, не по̂ддавався и твердивъ, що бъ козацка старшина прибула до него и зложила умову посередъ московского во̂йска. Дорошенко просивъ, що бъ воєвода ради певности, вырядивъ до козацкого во̂йска своихъ товаришѣвъ на той часъ, якъ гетьманъ зъ старшиною перебуватиме у него въ Переяславѣ. Трубецкій и на се не згодився, а згодився вырядити на той бо̂къ Днѣпра свого товариша воєводу Андрѣя Бутурлина, та то̂лько не на заложника, а що бъ привѣвъ до присяги козацке во̂йско. Трубецкій натякнувъ, що коли козаки ще й далѣ впиратимуться, то во̂нъ вырядить проти нихъ своє во̂йско, та ще накаже й Шереметеву, що бъ рушивъ на козако̂въ съ Кієва[1]. Одначе жь, що бъ цѣлкомъ не роздратувати козацкихъ полковнико̂въ, воєвода мовчавъ про те, що рѣчь не можлива затвердити привезени̂ ними умовы; во̂нъ воловодивъ ихъ, доки не приѣде гетьманъ и навѣть подававъ имъ надѣю, що може ще й статися такъ, якъ вони бажають. Дорошенка и товаришѣвъ єго зо̂ставили въ Переяславѣ, доки прийде звѣстка во̂дъ Юрія и полковнико̂въ; до нихъ ще разъ вырядили Владикина.
Завзято̂сть Трубецкого довела козако̂въ до того становища, що имъ не выпадало бо̂льшь нѣчого якъ коритися; а не то, доводилося воювати съ царскимъ во̂йскомъ; такъ на се жь, певно, що половина козацкого во̂йска не по̂шла бъ; та украиньскій наро̂дъ супротивлявся бъ сему, бо ще не бувъ по̂дъ вплывомъ свѣжого ворогованя до Выговского и єго шляхоцкихъ выгадокъ. До того жь трёхъ полковнико̂въ посло̂въ московскій воєвода задержавъ въ своєму таборѣ и не выпустивъ бы ихъ. Дня 1. жовтня Юрій сповѣстивъ Трубецкого, що во̂нъ иде въ Переяславъ. Тодѣ Трубецкій выпустивъ посло̂въ, а Бутурлина вырядивъ за Днѣпро приводити козако̂въ по̂дъ присягу; але наказавъ єму перевозитися на правый бо̂къ Днѣпра тодѣ лишень, коли козацка старшина перевезеться вже на лѣвый берѣгъ. Трубецкій не бувъ певный до козако̂въ и козаки не няли єму вѣры. Дня 8. жовтня Юрій помѣтивъ, що Бутурлинъ стоить на правому березѣ и не рушає до перевозу; во̂нъ вырядивъ гонця оповѣстити єго, що доки во̂нъ не перевезеться на правый берѣгъ, доти и во̂нъ гетьманъ зъ старшиною не рушить на лѣвый берѣгъ. Бутурлинъ по̂славъ спытатися у Трубецкого, що єму дѣяти? Бутурлинъ казавъ Трубецкому, що бъ на забезпеку козако̂въ вырядивъ до нихъ свого сына Ивана, а самъ нѣ за що не ѣхавъ, доки не перевезеться гетьманъ. Козаки, побачивши, що сынъ Бутурлина вже переправився на ихъ берѣгъ, втихомирилися и собѣ перевезлися. Тодѣ Бутурлинъ вернувъ сына назадъ, а самъ рушивъ на правый берѣгъ.
Зъ сего видко, якъ то мало тутъ було обопо̂льно щирости и певности и вже попереду можна було вгадати, якъ мало могло бути мо̂цности въ тому, на що обыдвѣ стороны поєднаються въ умовахъ.
Не всѣхъ одначе присилувала завзято̂сть Трубецкого. 3ъ Юріємъ прибули обозный Носачь и во̂йсковый осаула Ковалевскій: ихъ не скинули зъ урядо̂въ и вони приѣхали перепросити за свою вину. Окро̂мъ нихъ приѣхавъ новый во̂йсковый судія Иванъ Кравченко, выбраный замѣсть зсадженого прихильника Выговского — Богдановича-Зарудного, прибувъ ще й писарь Семенъ Голуховскій, выбраный замѣсть Грушѣ. Съ правобережныхъ полковнико̂въ прибули зъ Юріємъ въ Переяславъ: Андрѣй Одинець, Иванъ Лизогубъ, корсуньскій Яко̂въ Петренко, кальницкій Иванъ Сѣрко и колишній прилуцкій — Дорошенко. Сей тодѣ вже починавъ въ усѣхъ справахъ выступати напередъ за сво̂й розумъ, свою хвалько̂сть и выхованє. Не поѣхали до Переяслава и не бажали коритися Москвѣ полковники: кієвскій Бугримъ, чигириньскій Кирило Андрѣєнко; брацлавскій Михайло Зеленьскій; подо̂льскій чи винницкій Остапъ Гоголь; паволоцкій Иванъ Богунъ; бѣлоцерко̂вскій Иванъ Кравченко и уманьскій Михайло Ханенко. Юрій не сказавъ Трубецкому — чому вони настоящо не приѣхали а сповѣвъ, що имъ треба було лишитися при во̂йску, що бъ боронити край во̂дъ Поляко̂въ и Татаръ. Во̂нъ говоривъ Трубецкому, що ти̂ полковники дали єму руку по̂дписати за нихъ. Зъ духовеньства прибувъ на раду до Переяслава то̂лько кобриньскій архимандрита Іовъ Зайончко̂вскій. Та ще прибуло ко̂лька сотнико̂въ, товаришѣвъ и дво̂рскихъ людей Юрія.
На радѣ слѣдъ було затвердити Юрія на гетьманьскому урядѣ и зложити статьѣ новои умовы. Трубецкій, першь нѣ жь скликати раду, написавъ до Ромодановского и въ Кієвъ до Шереметева, абы обыдва вони зъ во̂йскомъ швидше йшли до Переяслава. Нѣжиньскому и черниго̂вскому полковникамъ звелѣвъ прибувати на раду, до во̂йто̂въ, бурмістро̂въ, райцѣвъ и лавнико̂въ лѣвобережныхъ мѣстъ и мѣсточокъ порозсылавъ наказы, що бъ приѣздили на раду и зазывали зъ собою и поспо̂льство. Воєвода спостерѣгъ, що поспо̂льство не долюблює козако̂въ и тягне до Московщины, тымъ-то во̂нъ и сподѣвався, що коли збереться на раду багацько народу, то во̂нъ добється того, що вважавъ за потрѣбне московскому урядови, и добється такъ, нѣ бы на те самохо̂ть пристала бо̂льшо̂сть народна.
Другого дня по приѣздѣ Юрій вырядивъ осаулу Ковалевского до Трубецкого просити, побачитися зъ нимъ. Бояринъ казавъ приходити до него 10. жовтня. Во̂нъ зъ ласкою привитавъ Юрія именемъ царя, похваливъ єго за те, що во̂нъ бажає пробувати въ по̂дданкахъ царевыхъ и спонукувавъ служити царю такъ нестеменно и певно, якъ служивъ єго батько Богданъ. Старшина и полковники повинилися за свою вину и выправдувалися, що во̂дступилися во̂дъ царя по неволѣ. Се було звичайне выправдуванє за того часу. Воєвода вирѣкъ имъ царске прощенє и научувавъ, що бъ вони лишилися на вѣки вѣрными по̂дъ рукою царя. „Великій державець, мовивъ воєвода, наказавъ скликати въ Переяславѣ раду и на радѣ выбрати на гетьмана кого вы и во̂йско запорозке волѣтимуть и зложити умовы, на якихъ у сему во̂йску запорозкому пробувати по̂дъ царскою рукою.
Минуло ко̂лька днѣвъ, московски̂ воєводы приходили зъ своими ратниками; дня 13. жовтня прийшовъ бояринъ Василь Шереметевъ; 14. жовтня, князь Григорій Ромодановскій. Прибули вѣрни̂ цареви, лѣвобережни̂ полковники: нѣжиньскій — Золотаренко; черниго̂вскій — Силичь; полтавскій — Федоръ Жученко; прилуцкій — Федоръ Терещенко; лубеньскій — Яко̂въ Засядько; миргородскій — Павло Андрѣєнко, зъ своими писарями и сотниками. Прибували зъ бо̂льшихъ мѣстъ во̂йты, бурмістры и мѣщане.
Дня 15. жовтня зновъ покликавъ до себе Трубецкій Юрія зъ старшиною. Зъ Юріємъ и полковниками бувъ и наказный гетьманъ Безпалый. Тутъ вычитали старшинѣ царску во̂дпоручну грамоту до Трубецкого: царь препоручавъ затвердити нововыбраного гетьмана, зложити умовы и привести усѣхъ по̂дъ присягу. Далѣ перечитали умовы привезени̂ Трубецкимъ; одни̂ зъ нихъ були ти̂, яки̂ зложено зъ Богданомъ, а други̂ нови̂, зложени̂ далеко не во̂дповѣдно старымъ и якъ разъ на переко̂ръ тымъ, яки̂ зложили козаки на Жердовско̂й радѣ. Юрій и старшина не во̂дважилися суперечити, одначе й не дали згоды. Юрій просивъ вычитати новЙ умовы на радѣ и мовивъ: „За якими умовами бути намъ и всему во̂йску запорозкому по̂дъ самовластною рукою царя, проте порадимося на радѣ; треба, що бъ про все те вѣдало усе во̂йско запорозке“.
Зъ сеи промовы воєвода спостерѣгъ, що привезени̂ нимъ зъ Москвы умовы не подобаються козацко̂й старшинѣ; що вона вважає украиньскій наро̂дъ во̂льнымъ и гадає єднатися на такихъ умовахъ, яки̂ сама вызнає за користни̂, а не на тыхъ, яки̂ подає съ похвалками воєвода. Трубецкій, тримаючись звычаю запрошувати бо̂льшь, що бъ одержати сто̂лько, ско̂лько бажає, мовивъ:
„Великій державець наказувавъ, що бъ у Новгородѣ-Сѣверскому, Черниговѣ, Стародубѣ и Почепѣ були єго воєводы и правили тыми повѣтами, якъ воно й було колись, бо оти̂ мѣста зъ давныхъ давенъ належали до Московщины, а не до Украины. Треба повернути на старовину. Козаки, що поселилися въ тыхъ повѣтахъ, нехай собѣ живуть на своихъ земляхъ, по̂дъ рукою воєводо̂въ, а не гетьмана; коли вже не можна буде переселити ихъ де-инде“.
Такимъ побытомъ воєвода выявивъ замѣръ во̂дорвати съ по̂дъ гетьманьскои руки велику частину украиньскихъ земель. Историчне право було за воєводою; але жь и за Украинцями було не менше право.
Юрій во̂дповѣвъ воєводі:
„Въ Черниговѣ, Новгородѣ-Сѣверскому и въ Почепѣ во̂дъ давна поселилося багато козако̂въ, надбали вони багато земель и худобы. Новгородъ-Сѣверскій, Почепъ и Стародубъ приписани̂ до нѣжиньского полку, а въ Черниговѣ є сво̂й власный полкъ. Коли повыводити зъ во̂дто̂ля козако̂въ, то се для козако̂въ було бъ вельми сутяжно, се бъ зруйнувало ихъ; та й права ихъ и во̂льности були бъ знехтовани̂; а великій-царь, державець, обѣцявъ усѣмъ намъ лишити насъ зъ стародавными правами и во̂льностями и володѣти по прежнёму землями и добрами. Въ царскихъ грамотахъ прописано, що наши̂ права и во̂льности нѣ въ чому не будуть рушени̂. Якъ почнемо выселяти козако̂въ зъ ихъ селищь, то по̂йде мѣжь ними велика колотнеча. Нехай вже царь згодиться, що бъ Черниго̂въ, Новгородъ-Сѣверскій, Стародубъ и Почепъ лишилися при во̂йску запорозкому.На се Трубецкій промовивъ:
„Вы мовите, що Новгородъ-Сѣверскій приписано до во̂йска запорозкого; а коли се сталося? Тодѣ, якъ во̂йско запорозке во̂дреклося во̂дъ Польскихъ королѣвъ; а якъ було по̂дъ ними, то Новгородъ-Сѣверскій бувъ не за во̂йскомъ запорозкимъ, а за Польщею. Козаки поселилися тамъ не що давно; и коли можна, то треба переселити ихъ де инде; коли жь вже не можна, то най собѣ сидять тамъ“.
Юрій и старшина почали просити, що бъ ти̂ мѣста, про яки̂ йде розмова, лишити при во̂йску запорозкому. „Про си̂ мѣста, мовили вони до воєводы, на радѣ лѣпше й не згадуйте, а то по̂дниметься у во̂йску колотнеча и усобицѣ“.
Трубецкій бо̂льшь не змагався. Дня 17. жовтня за мѣстомъ зо̂бралася генеральна рада. Зо̂йшлися не то̂лько козаки, а й натовпы мѣщанъ и поспо̂льства поприходили зъ мѣстъ, мѣсточокъ и сѣлъ, московски̂ воєводы ѣхали зъ своими ратниками. Трубецкій наказавъ оповѣстити, що во̂нъ волѣє, абы рада во̂дбувалася при бутности єго и выбрала на гетьмана по своѣмъ старосвѣцкимъ звычаямъ, того, хто любый козакамъ. Новый гетьманъ зъ усѣмъ во̂йскомъ повиненъ бути въ по̂дданьствѣ у царя по̂дъ єго самовластною рукою на вѣки.
Не подобалася де-кому отся бутно̂сть московского воєводы и єго во̂йска. На московского воєводу ремствували за єго вчинки; нарѣкали, що во̂нъ во̂йско запорозке вважає, наче за по̂дгорненый, а не за во̂льный наро̂дъ и замѣряється улагодити долю єго, не такъ, якъ саме во̂йско того бажатиме, а такъ, якъ захоче Москва. Ще бо̂льшь образило козако̂въ те, що Трубецкій звелѣвъ князю Петру Довгорукому по̂до̂йти зъ своимъ во̂йскомъ и оточити мѣсто, де зо̂бралася рада. Яка се вже во̂льна рада, коли вона оточена московскимъ во̂йскомъ! Коли такъ, то вже вона мусить прирадити такъ, якъ бажатиме московска власть!…
Насампередъ заприсягли на по̂дданьство, ти̂ заднѣпряньски̂ полковники и старшина, що прибули зъ Юріємъ. Лѣвобережни̂ заприсягли ще давнѣйше. Розпочалися выборы: одноголосно выбрали на гетьмана Юрія Хмельницкого. Далѣ перечитали Переяславску умову 1654 р. а пото̂мъ читано нови̂ статьѣ, яки̂ московскій урядъ вважавъ потрѣбнымъ надати козакамъ на те, що бъ вони були бо̂льшь залежными во̂дъ Москвы нѣ жь доси, во̂дповѣдно умовѣ злученя Украины зъ Московщиною за Богд. Хмельницкого. Нови̂ умовы забороняли гетьманови приймати посло̂въ съ чужихъ земель; гетьманъ зъ во̂йскомъ повиненъ выступати въ походы, куды накаже царь; значить, хочь бы й за Украину; а по прежно̂й умовѣ козаки во̂дбували службу цареви то̂лько на Украинѣ. Гетьманъ повиненъ не влещуватися на жадну приману, не слухати жадного баламуцтва проти московского царя; карати на смерть кожного, хто баламутитиме проти московскои державы и заводитиме сварки зъ Москалями. Порубежни̂ воєводы такъ само каратимуть на смерть Москалѣвъ, яки̂ даватимуть приво̂дъ до сварокъ. У гетьмана во̂дбиралося право ходити по своѣй волѣ зъ своимъ во̂йскомъ на во̂йну, коли того не волѣтиме царь; заборонялося гетьманови давати кому-будь во̂йскову запомогу безъ волѣ на те Московского царя; гетьманъ повиненъ бувъ карати тыхъ, котри̂ самохо̂ть по̂йдуть кому запомагати на во̂йнѣ. Далѣ на переко̂ръ Жердо̂вскимъ постановамъ, вымагалося, що бъ московски̂ воєводы були зъ своими ратниками у Переяславѣ, Нѣжинѣ, Черниговѣ, Брацлавѣ, Уманю; прецѣнь же не втручаючись въ козацки̂ права и во̂льности: московски̂ ратники повинни̂ харчуватися своимъ коштомъ. Одначе по тыхъ мѣстахъ, де були колись польски̂ воєводы, се бъ то въ Кієвѣ, Черниговѣ и Брацлавѣ, вони могли користуватися съ тыхъ мѣсцевостей, що колись ходили на удержанє польскихъ воєводо̂въ. Реєстрови̂ козаки вызволялися во̂дъ постою ратнико̂въ и даваня по̂дво̂дъ: отси̂ во̂дбутки повинни̂ справляти сами̂ то̂лько посполити̂. Козакамъ було во̂льно гнати горѣлку, варити пиво и меды, але зъ умовою, що бъ горѣлку продавали вони въ шинки лишень бочками, а не вѣдрами и квартами; а пиво и меды, то̂лько по гарцямъ; и що бъ за самовольне шинкарство по̂длягали карѣ. Посполитымъ во̂добрано такои во̂льности. Чудно воно выходило! На те поспо̂льство, що зо̂гнали до Переяслава на раду, яко опозицію проти нѣ бы непевности козако̂въ до Москвы, на те поспо̂льство накладували такихъ тягаро̂въ, съ по̂дъ якихъ вызволяли козако̂въ!… Заборонялося ще козакамъ перебувати на Бѣло̂й-Руси, а ти̂, яки̂ вже тамъ осѣли, могли, коли хотѣли перебратися до козачихъ мѣстъ, а коли бъ не схотѣли, то мусѣли нести во̂дбутки на ро̂внѣ съ поспо̂льствомъ. Ти̂, що въ Бѣло̂й Руси урядували за сотнико̂въ и полковнико̂въ надъ новозаведенымъ козацтвомъ, мусили позбутися свого званя. Далѣ въ умовѣ стояло, що бъ украиньску залогу вывести зъ Старого Быхова, де сидѣли тодѣ московски̂ вороги Иванъ Нечай и Само̂йло Выговскій, и що бъ не було тамъ иншого во̂йска окро̂мъ московского. Повыводити козако̂въ зъ Бѣлои Руси, вымагали черезъ те, що тамъ нѣколи не було „черкасъ“, се бъ то козако̂въ; до того жь зъ сусѣдами зъ Бѣлои Руси — Поляки, а зъ ними козаки заведуть неско̂нчаєми̂ сварки. Коли помре гетьманъ, козаки не мали права выбирати нового безъ царского дозволу, такъ само не могли козаки зсадити зъ уряду гетьмана, хочь бы во̂нъ показався и зрадникомъ; про такій выпадокъ треба повѣдомити царя, а во̂нъ вырядить во̂дъ себе, кого захоче, — выслѣдити и коли выявиться за гетьманомъ вина, тодѣ єго зсадити и натомѣсть выбрати нового, але не инакше, що бъ нового затвердивъ царь. Отся умова нѣ-бы-то боронила гетьмана и украиньскій урядъ во̂дъ небезпечности и колотнечи, але на само̂й речи, вона протоптувала за для ворого̂въ гетьмана и уряду стежку въ Москву зъ доносами, а московскому уряду воно надавало можливости сочити за потайными вчинками на Украинѣ и втручатися судовою и слѣдчою дорогою въ справы украиньского уряду. Заборонялося гетьманови безъ рады и порады усеи козацкои черни выбирати на полковнико̂въ и въ загалѣ на урядови̂ посады. Таке право давно колись водилося у козако̂въ, але єго скасувавъ Богданъ Хмельницкій; московскому урядови було користнымъ зновъ по̂днести се право; бо во̂нъ сподѣвався на прихильно̂сть бо̂льшости „чорныхъ“ людей. Выбирати на полковника, треба було не инакше, якъ съ полчанъ того самого полку. Усѣ урядники повинни̂ бути православнои вѣры; навѣть не могли бути урядниками таки̂, що недовго перейшли на православну вѣру. Сказано було, що така умовина заводиться черезъ те, що чужинцѣ баламутили, а козаки терпѣли во̂дъ нихъ утиски. Заборонялося гетьманови судити и карати на смерть полковнико̂въ и въ загалѣ уряднико̂въ, доти, доки царь не вырядить кого во̂дъ себе розсудити справу?… Ся статья забезпечувала такихъ людей якъ Тимофѣй Цыцуря, або Василь Золотаренко: вони нажили собѣ багато ворого̂въ, а си̂ могли напутити проти нихъ молодого гетьмана. На будущину ся статья въ купѣ зъ иншими змо̂цняла московску кормигу и знесилювала верховный украиньскій урядъ; се було бъ вельми на руку московскимъ державнымъ замѣрамъ. Нововыбраный гетьманъ, по̂сля выбору повиненъ бувъ ѣхати въ Москву, що бъ бачити „царскія очи“ и не мо̂гъ величатися гетьманомъ во̂йска запорозкого доти, доки не одержить бунчукъ и булаву зъ рукъ московского уряду. При гетьманѣ повинни̂ бути по одному судіѣ, писарю и осаулѣ зъ обохъ боко̂въ Днѣпра. Козаки повинни̂ були выдати Москвѣ жѣнку и дѣтей Ивана Выговского, брата єго Данила и усѣхъ Выговскихъ, яки̂ є въ во̂йску запорозкому и вже нѣколи не пускати на раду людей, що не добре сприяли московскому урядови. Кро̂мъ Выговского сюды залѣчували Грицька Гуляницкого, Само̂йла Богдановича, Грицька Лѣсницкого и Антона Ждановича. Хто впустить ихъ на раду, того карати на смерть. Такъ само карати кожного, хто не заприсягне на отсю нову умову, або заприсягши, не додержить єи.
Украина того часу стала пристановищемъ втѣкачѣвъ, крепако̂въ зъ Московщины. Зъ Бряньского, Карачевского, Рыльского и Путивельского повѣто̂въ, втѣкали на Украину во̂дъ пано̂въ „боярскіє люде“ и крепаки; складали ватаги бо̂ля Новгороду-Сѣверского, Почепу и Стародуба; нападали на дворы и маєтности своихъ пано̂въ, чинили имъ „злости и руйнованя. Нова умова вымагала, що бъ такихъ волоцюгъ ловити и провадити до ихъ пано̂въ.
Оточена московскимъ во̂йскомъ козача рада мусила не змагатися и згоджуватися. Умову зложену на Жердовско̂й радѣ и привезену Трубецкому Дорошенкомъ, во̂дкинули, а затвердили умову зложену въ Москвѣ и подану на переяславску раду Трубецкимъ.
Дня 18. жовтня Юрій зъ старшиною, полковниками и заступниками, выбраными зъ усѣхъ полко̂въ, ѣхали до соборнои мѣскои церкви. Съ церкви зъ образами и коругвами выйшли кобриньскій архимандрита и канѣвскій игуменъ Іовъ Зайончко̂вскій; переяславскій протопо̂пъ Григорій Бутовичь, съ попами и діяконами. По̂сля молебня козако̂въ привели по̂дъ присягу. Присяга була скомпонована въ Москвѣ: гетьманъ заприсягавъ, до вѣку не зрѣкатися съ по̂дъ царскои руки; стояти проти царскихъ ворого̂въ, не приставати до Польского, Крымского, Турецкого и иншихъ державцѣвъ; служити зъ во̂йскомъ запорозкимъ цареви, царицѣ и нащадкамъ ихъ; не шукати жадныхъ державцѣвъ на землѣ московскои державы; оповѣщати царя про всяку лиху проти єго думку, лапати зраднико̂въ и проводити ихъ до царя; стояти проти царскихъ ворого̂въ у купѣ зъ московскимъ во̂йскомъ, якъ буде наказано во̂дъ царя; радитися и слухати тыхъ бояръ и воєводо̂въ, якихъ царь вырядить зъ листами; усовѣщувати во̂йско запорозке, що бъ єдналося зъ московскими ратными людьми, не пристало съ полко̂въ до неприятеля, не чинило зрады въ мѣстахъ, де доведеться єму бути съ царскимъ во̂йскомъ, не приставати до зрадника Выговского и до однодумныхъ зъ нимъ людей.
Заприсягнувши, гетьманъ, полковники и старшина були запрошени̂ до воєводы на бенкетъ и тутъ звычайно пили за здоровлє царя. Мабуть отутъ и по̂дписували присягу и нову умову, бо гетьманъ по̂дписався за тыхъ правобережныхъ полковнико̂въ, котри̂ не були на радѣ, во̂нъ запевнявъ, що имъ треба було лишитися, що бъ обороняти границѣ и пильно ховавъ настоящу причину неприѣзду ихъ на раду.
Отакъ Трубецкій вельми вдачно оборудувавъ справу на користь московского уряду. Але ся справа тримала въ собѣ за для будущины насѣня народного ворогованя, безладя и зрады.
Въ розмовахъ зъ боярами послы, якимъ було наказано, добивалися перемѣны деякихъ статей переяславскои умовы. „Въ двохъ грамотахъ, повѣдали вони, що ко̂лько тыжнѣвъ назадъ, прийшли до насъ во̂дъ царя; обѣцявъ царь намъ, козакамъ своимъ царскимъ словомъ тримати запорозке во̂йско по давному и мы обѣцяли, во̂дповѣдно заприсязѣ Богдана Хмельницкого, що служитимемо цареви до вѣку вѣрно. Просимо, абы царски̂ воєводы були то̂лько въ Кієвѣ та Переяславѣ а по иншихъ украиньскихъ мѣстахъ, що бъ ихъ не було и що бъ вони не ѣздили до нихъ, хиба що царь вырядить ихъ зъ во̂йскомъ своимъ проти ворого̂въ, боронити край, коли покажеться въ тому потреба“. Посламъ вычитали на се во̂дповѣдну статью зъ новои умовы и сказали, що царь звелѣвъ, абы було по переяславско̂й умовѣ, та ще й додали: „Въ умовѣ зъ Богданомъ Хмельницкимъ не вызначено, въ якихъ мѣстахъ бути московскимъ воєводамъ; значить нови̂ умовы и не ламлють старои“.
Послы просили дальше, що бъ гетьманови и судіямъ вернули права судити и карати на смерть. И на се имъ во̂дповѣли, присылатиметься во̂дъ царя московскій чоловѣкъ; коли хто буде виноватымъ зъ осуду, то такого й карати; але не инакше, якъ за згодою приставленого во̂дъ царя урядника. Такъ слѣдъ чинити черезъ те, що „зрадникъ Ивашко Выговскій“ покаравъ на смерть багато козако̂въ за те, що вѣрою служили цареви.
Хочь и не просто, а зъ боку, але й теперь выяснилося те недовѣріє до московскихъ бояръ и „дяко̂въ“, на котре вказувавъ колись Выговскій, що въ Москвѣ, не прихильни̂ до Украинцѣвъ Москалѣ, читають цареви цѣлкомъ инше, нѣ жь те, що приходить зъ Украины. Послы просили, що бъ грамоты во̂дъ во̂йска запорозкого вычитувалися цареви при послахъ украиньскихъ. На се дали во̂дповѣдь, що такого вже вымагавъ Выговскій; выгадуючи нѣ бы єго листы не доходять до царя. Сего зъ роду не було й не буде. Листы вычитуються цареви все и царь все вѣдає, що въ тыхъ листахъ прописано.
Просили послы, що бъ царь не приймавъ листо̂въ и обжаловань, котри̂ йтимуть до него зъ Украины, минаючи гетьмана; такъ само не приймати нѣякихъ посло̂въ, чи во̂дъ во̂йска запорозкого, чи во̂дъ старшины, чи во̂дъ черни, чи во̂дъ кого-будь иншого — коли послы не матимуть при собѣ гетьманьского листу; бо таки̂ люде ѣздять, абы розносити брехнѣ на урядъ козачій, та заводити сварки. Проти сего посламъ мовляли, що коли хто приѣде въ Москву безъ гетьманьского листу, то въ Москвѣ, по царскому наказу, выслѣдять, чого во̂нъ приѣхавъ: чи за дѣломъ, чи для колотнечи! Коли за дѣломъ, то царь выдасть во̂дповѣдный наказъ, а коли для колотнечи, то царь не по̂йме вѣры нѣякимъ наговорамъ и напише про те до гетьмана: „Нехай гетьманъ нѣчого не боиться, мовили бояре, а такъ якъ просите, то не може бути; бо черезъ те були бъ порушени̂ ваши̂ во̂льности и сами̂ вы ихъ зменшуєте.
Бояре во̂дмовлялися, наче бъ то и добре, але послы не заспокоилися; бо отымъ правомъ приѣздити въ Москву кожному, безъ гетьманьского вѣдому, руйнувалася дисціпліна козацкого уряду: на Украинѣ не можна ставало задумати нѣчого такого, про що не довѣдалася бъ Москва. Козачій урядъ разъ-по-разъ мусивъ стерегтися доносчико̂въ и сподѣватися, що шпѣгуны, помѣтивши на Украинѣ що-будь таке, що не подобається, заразъ бы баламутили московскій урядъ проти гетьмана и старшины. Украиньски̂ послы просили, що бъ тамъ, де царски̂ послы вмовлятимуться съ Польскими королями, або зъ сусѣдными державцями, що бъ тамъ були и украиньски̂ заступники зъ во̂льными голосами. Украинцѣ вважали за зневагу и образу для себе, що бъ сусѣды правили долею Украины, не постаючи у самыхъ Украинцѣвъ, якъ и чого вони волѣють. Се змаганє вони єднали съ пытанями належачими до релігіи. Рѣчь була про єпископство, архимандритство, про игуменьство, захоплени̂ уніятами и въ загалѣ про церковни̂ добра. Треба було добиватися, що бъ уніяты повертали те, що не по правдѣ позахоплювали. Видима рѣчь, що цѣлкомъ було во̂дповѣднымъ, що бъ на умовинахъ про таки̂ справы були украиньски̂ послы, котри̂ добре тямили мѣсцеви̂ обставины и подробицѣ. Московскій урядъ трохи поступився въ сему разѣ и згодився, що бъ при змовинахъ московскихъ посло̂въ съ польскими було два чи три заступники Украины, та то̂лько, що бъ не съ прихильнико̂въ „Ивашки“ Выговского. Украиньски̂ послы вымагали ще, що бъ за гетьманомъ було право приймати чужоземныхъ посло̂въ во̂дъ сусѣдныхъ державцѣвъ: вони запевняли, що таки̂ зносины не шкодитимуть московско̂й державѣ, и гетьманъ черезъ своихъ посло̂въ пересылатиме до царя оригіналы тыхъ грамотъ, яки̂ проходитимуть во̂дъ чужоземныхъ державъ. На доказъ того, що нѣ гетьманъ, нѣ старшина не переступлять сего права и не надуживатимуть єго, послы подали листы одержани̂ не-що давно съ Крыму. „Зъ сихъ листо̂въ, говорили вони, помѣтите, якъ ремствують иновѣрни̂ на те, що мѣжь христіянами згода и якъ вони радѣють, коли мы зъ вами ворогуємо. Бояре во̂дповѣли, що царь похваляє гетьмана за єго певно̂сть, одначе жь все таки не згодилися, що бъ гетьманъ приймавъ чужоземныхъ посло̂въ; згодилися лишень, що бъ гетьманъ зсылався зъ Волоскимъ и Мультаньскимъ господарями про дро̂бни̂ порубежни̂ справы. Такимъ побытомъ козаки не здобулися и на отсю значну ознаку самосто̂йности.
Гетьманъ вступився тодѣ за покараныхъ, просивъ за Данила Выговского, Ивана Нечая, Грицька Гуляницкого, Федора Лободу, Грицька Лѣсницкого и иншихъ; такъ само и за бранцѣвъ Ивана Сербина и иншихъ: во̂нъ просивъ вызволити ихъ, абы не були вони „банітами“, и запевнявъ, що нѣкого зъ нихъ не во̂зьме до уряду. На се во̂дповѣли, що царь згаджається, що бъ оти̂ козаки не були „банітами“, и выдасть приказъ тодѣ, коли гетьманъ приѣде до Москвы. Послы змагалися, що гетьманови не можна хутко приѣхати; що па Украинѣ безладє ще не вгамувалося, але коли усе стане гараздъ, втихомириться, гетьманъ выконає царску волю. Бояре мовили, що коли гетьманъ побачить державцеви̂ „привѣтныя очи“ а великій державець помѣтить гетьманову щиро̂сть, то пошанує єго по заслузѣ. Було бъ лѣпше, якъ бы гетьманъ приѣхавъ до Москвы ще за сеи зимы.
Послы просили ще, що бъ на во̂йскову гармату було во̂дписане житомирске староство; бояре во̂дповѣли, що на гармату во̂дписано вже Корсунь съ повѣтомъ, то й мусить ся рѣчь лишитися во̂дповѣдно переяславско̂й умовѣ.
Не здобувши нѣчого, украиньски̂ послы вернулись прикрыми. Така невдача ще бо̂льшь роздратувала козако̂въ проти Москвы и все отсе выготовляло ихъ показати за слушного часу явну свою неприхильно̂сть.Тымъ часомъ московскій урядъ бувъ щедрѣшимъ и податливѣйшимъ до тыхъ Украинцѣвъ, котри̂ вдавалися тодѣ жь таки до него зъ своими справами. Мѣсто Нѣжинъ, єго полкъ и мѣщане найприязнѣйше тодѣ стояли до Москвы. Нѣжиньскій полковникъ Василь Золотаренко бувъ одначе съ керманичѣвъ повороту Украины до Москвы и найбо̂льшь шкодивъ Выговскому. Нѣжиньскій протопо̂пъ Филимоновъ повѣдомлявъ Москву про все, що дѣялося на Украинѣ. Тымъ-то Нѣжинъ, по̂дъ во̂йну зъ Выговскимъ вельми и притерпѣвъ. Отже нѣжиньскому полку треба було повинитися и перепросити за участь своихъ полчанъ въ повстаню по̂дъ проводомъ Гуляницкого. Украинцѣвъ тодѣ вельми лякала думка, що ихъ почнуть переселяти. Ся гуто̂рка ходила ще тодѣ, якъ Трубецкій складавъ умову въ Переяславѣ. Золотаренко вырядивъ въ Москву посло̂въ и выпросивъ нѣжиньскому полкови во̂дъ царя грамоту: усѣмъ мешканцямъ — духовнымъ и мирянамъ, усѣмъ мѣщанамъ и поспо̂льству — давалося прощенє, царь обѣцявъ нѣкого не переселяти и обнадежувавъ своєю ласкою.
На початку 1660 р. мѣсто Нѣжинъ вырядило до Москвы посло̂въ просити про затвердженє єго мѣского муніципального права. Юрій Хмельницкій и во̂дъ себе тодѣ заступився за Нѣжинъ. Полковникъ Золотаренко заступався за поруйнованый по̂дъ во̂йну монастырь. Въ Москву поѣхавъ во̂йтъ Олександеръ Цурковскій съ товаришами и заступниками во̂дъ мѣщаньства. Вони выпросили у царя грамоту на непорушно̂сть мѣского ихъ суду; нѣхто не мо̂гъ втручатися въ ихъ присудъ и апеляція до Москвы не приймалася. Вважаючи, що мѣщане нѣжиньски̂ по̂дъ во̂йну терпѣли шкоды, царь вызволивъ ихъ на три роки во̂дъ данины, котрои ро̂чно брала Москва 3000 польскихъ золотыхъ зъ орандъ, шинко̂въ и млыно̂въ. На си̂ три роки Нѣжиньцѣвъ вызволено во̂дъ по̂дво̂дного во̂дбутку, дозволено имъ не ставити по̂дво̂дъ навѣть по̂дъ царскихъ посло̂въ и по̂дъ чужинцѣвъ, що ѣхали прямо до царя. Послы-мѣщане не забули й про себе и повыпрошували собѣ крѣпости хто на грунтъ, хто на оселю, хто на млынъ, запевняючи, що все те по̂дъ во̂йну було понѣвечене. Отаки̂ заходы прямо до Москвы, минаючи гетьмана, мимо волѣ знесилювали автономію Украины. Тутъ розпочиналося майже те саме, що було зъ Великимъ Новгородомъ передъ тымъ, якъ Москва по̂дгорнула єго до себе: Украинцѣ вважали можливымъ и користнымъ за для себе, минаючи гетьмана и сво̂й урядъ, обертатися до Москвы за судомъ по своимъ приватнымъ справамъ. Полковники выряжали во̂дъ себе посло̂въ и сами̂ ѣздили. Хто бажавъ и мавъ спроможно̂сть той и ѣхавъ до Москвы, сподѣваючись во̂дъ неи на подарунки, по̂льги або ласку. Отакъ приѣздили до Москвы Якимъ Сомко, переяславскій полковникъ Тимофей Цыцура зъ старшиною, писаремъ, обознымъ, хорунжимъ, осауломъ и сотниками, приѣздили и инши̂ и всѣ вони здобувалися подарунко̂въ. Въ березѣли прибувъ и Золотаренко съ товаришами: вони прибули на те, що бъ вкупѣ зъ московскими послами ѣхати въ Борисо̂въ, де збиралася комісія полагодити спо̂рки и непорозумѣня съ Польщею. На сю участь козако̂въ згодився московскій урядъ, зробивши єдину уступку на ти̂ прошеня, що подававъ Одинець съ товаришами. У козацкихъ посло̂въ була инструкція, зложена имовѣрно на козацко̂й радѣ. Посламъ препоручилося не инакше ити на мирову, якъ то̂лько тодѣ, коли Поляки згодяться выконати те, що обѣцяли въ Гадяцко̂й умовѣ и що вже було затверджено соймомъ, се бъ то: скасувати церковну унію, въ то̂й частинѣ Украины, яка була по̂дъ Польщею — залишити православну вѣру; на церковни̂ посады, якъ кієвску митрополію, єпископства, архимандритства и инши̂ ставити людей по вольному выбору, не вважаючи, чи шляхоцкого буде роду, чи нѣ, выбраный. Митрополіту, що бъ высвячувавъ царгородскій патріярха; украиньско-руска мова, що бъ була по усѣхъ судахъ и въ адміністраціи. Украиньско-рускихъ посло̂въ до короля и Речи-Посполитои приймати не инакше якъ на украиньско-руско̂й мовѣ и сею жь мовою давати посламъ во̂дповѣди. Таки̂ були головни̂ умовы що до церквы и громадского устрою по украиньско-рускихъ земляхъ, злученыхъ съ Польщею. Окро̂мъ того украиньски̂ послы повинни̂ були вымагати суду надъ Тетерею и надъ полковникомъ Пивомъ. Тетера, втѣкаючи зъ во̂йска запорозкого, захопивъ тысячу черво̂нцѣвъ — митрополіты Дениса Балабана, та ще забравъ зъ собою привилей и універзалы Польскихъ королѣвъ и Великихъ князѣвъ Литовскихъ, починаючи Гедиминомъ, и ко̂нчаючи Иваномъ Казимиромъ; нарештѣ во̂нъ захопивъ грошѣ и худобу удовы Данила Выговского — доньки Богдана Хмельницкого. На Тетеру по̂дзорили, що во̂нъ за одно зъ єзуитами; посламъ наказано, що бъ усѣ умовы зложени̂ Тетерею — вважалися за нѣкчемни̂. Пива позывали за те, що во̂нъ поруйнувавъ Межигорскій монастырь и митрополітови̂ маєтности.
Отъ на сему зъѣздѣ въ Борисовѣ повинно було вызначити межѣ Польщѣ и тыхъ рускихъ земель, що мусили во̂дойти съ по̂дъ Польщѣ. Польща пильнувала задержати свои межѣ по прежнёму, а Московщина пильнувала вдержати по̂дъ собою усе те, що зъ доброи волѣ горнулося до неи, або було завоєване. Украина волѣла злучити увесь сво̂й наро̂дъ до купы по̂дъ рукою московскои державы и тымъ-то вымагала прилученя краинъ заселеныхъ украиньскимъ народомъ, що брали участь въ останнёму боротю съ Польщею. Такимъ побытомъ гадали прилучити до Московщины Бѣлу Русь ось по яки̂ межѣ: во̂дъ Динабургу до Друи; зво̂дсѣль межа на Дисну, зъ Дисны рѣчкою Ушачкою до верхо̂вя єи, зъ во̂дсѣля до Доскина, зъ Доскина до верхо̂вя рѣчки Березины до Борисова; во̂дъ Борисова до Свислочи, во̂дъ Свислочи до рѣчки Позиды проти Зицына, а зъ во̂дсѣль Позидою до рѣчки Припети, пото̂мъ по Припети до Днѣпра. Украина складала во̂друбный край зъ Волыню и Подо̂лємъ и Польскому королю не слѣдъ вступати въ ти̂ краины, де великого державця люде во̂йска запорозкого. Ся краина по рѣчку Богъ зъ назвою Малои Руси лишалася на вѣки по̂дъ Москвою. Въ отсихъ межахъ повинни̂ зникнути обопо̂льни̂ напады; съ того часу Польща що бъ не посылала свого во̂йска за Богъ, а гетьманъ, старшина и козаки що бъ не дратували Поляко̂въ. На отсю комісію царь вырядивъ боярина Микиту Одоєвского, Петра Шереметева, князя Федора Волконьского, думного дяка Олександра Иванова и дяка Василя Михайлова. Ся комісія не мала жаднои ваги. Ледви зо̂брався зъѣздъ, якъ розпочалася во̂йна. Польща принявши до себе Украину, якъ зложено умову въ Гадячи зъ Выговскимъ, черезъ те зрушила виленьску умову зъ Москвою. Въ Польщѣ прямо говорили, що выбо̂ръ царя Олексѣя на Польского короля по смерти Яна Казимира, нѣщо инше, якъ омана, а справдѣ Московскому цареви не доведеться сидѣти на польскому тронѣ. Московскій урядъ те жь бувъ певнымъ, що во̂йна не минуча.На Литвѣ перебувало трийцять тысячѣвъ московского во̂йска зъ ватажкомъ княземъ Довгорукимъ и Хованьскимъ. Въ сѣчни Хованьскій добувъ мѣсто Бресть, мѣсто спаливъ а мешканцѣвъ помордувавъ. На веснѣ Хованьскій по̂до̂йшовъ до мѣсточка Ляхо̂вець, що належало до Сапѣги; напавъ на во̂ддѣлъ литовского во̂йска и побивъ єго. Тодѣ затаборувавъ бо̂ля Ляхо̂вець и пробувавъ добути єго. Тымъ часомъ великій литовскій гетьманъ зо̂бравъ во̂йско. Замѣсть полоненого Москвою Гонсєвского король постановивъ Чарнецкого. У Чарнецкого було то̂лько 6000 во̂йска, та за те доброго. Зо̂йшовшись зъ Сапѣгою, Чарнецкій вдаривъ на Хованьского, побивъ єго и примусивъ втѣкати зъ во̂йскомъ. Завзятый Чарнецкій хотѣвъ гнати єго ажь до Смоленьска, значить ажь въ Московску землю, але Сапѣга зупинивъ єго и порадивъ вкупѣ зъ нимъ ити на Довгорукого, що стоявъ бо̂ля Шилова.
Коли до̂йшла до Борисова звѣстка про побѣду надъ Хованьскимъ, комісія зрозумѣла, що вже нема про що й радитися; коли розпочалася во̂йна, то спо̂рку Польщѣ зъ Московщиною мусить ско̂нчити зброя. Комісарѣ порозъѣздилися, на тому й ско̂нчилася Борисо̂вска комісія.
На по̂вдни те жь выникли ворожи̂ подѣѣ. На Украинѣ збиралося велике московске во̂йско по̂дъ урядомъ боярина Василя Шереметева, що бъ рушити на польски̂ землѣ. Подо̂лє не хотѣло вертатися по̂дъ Польщу; хлопы закопували збо̂же въ землю; палили сѣно и солому а сами̂ мандрували до скрѣпленыхъ мѣстъ, де й сидѣли съ козаками. Черезъ се корона й гетьманъ Станиславъ Потоцкій съ польскимъ во̂йскомъ вступивъ на Подо̂лє. Польскому во̂йску нѣчимъ було харчуватися, до того ще стояла велика негодь. Пробували вони добути Могилѣвъ Днѣстряньскій; не пощастило имъ; напали на Шаргородъ и тутъ не здобулися вдачи. А Шереметевъ, выступивши съ Кієва напавъ на Андрѣя Потоцкого, побивъ єго во̂йско и самого єго полонивъ. Се дѣялося зимою, а на веснѣ Поляки выготовлялися ити на Украину и умовилися съ Крымчаками. Ханъ обѣцявъ вырядити Солтана Нурядина зъ 80 тысячами орды. Выговскій жваво по̂дбивавъ Поляко̂въ проти Москвы. До коронного канцлера Пражмовского во̂нъ писавъ: „Бажавъ бы я, що бъ нашь ласкавый панъ король выявивъ свою прихильно̂сть до во̂йны и скликавъ посполите рушенє. Якъ зачне рости трава, мы рушимо на ворого̂въ и певно, що зъ ласки Божои, та съ по̂дмогою Татаръ побємо козако̂въ; Москва ще разъ покоштує такои побиванки якъ бо̂ля Конотопу и проситиме мировои“. А тымъ часомъ Поляки заходили, якъ бы привернути на сво̂й бо̂къ молодого гетьмана. Сю рѣчь препоручили отому Бенёвскому, що скомпонувавъ зъ Выговскимъ Гадяцку умову. Бенёвскій написавъ до Юрія, пильнуючи розворушити въ нѣмъ зло̂сть до Москвы за зятя єго Данила. Бенёвскій запевнявъ, що Данила страшенно мордували: катували, пово̂дрѣзували пучки, вертѣли свердломъ въ ухахъ, выкололи єму очи и залили горячимъ срѣбломъ; „коли бъ — писавъ Бенёвскій, мо̂й любый и щирій приятель, а вашь батько вставъ зъ могилы, та побачивъ, що вытворяли надъ Даниломъ, во̂нъ бы не-то-що за зброю вхопився, а хочь бы и въ огонь, то кинувся бъ. Стережись, пане гетьмане, не Польщѣ, а Москвы: вона незабаромъ зажадає податко̂въ зъ васъ и буде зъ вами те, що й зъ иншими“. Дальше Бенёвскій остерегавъ гетьмана, що Польща вже не така безсильна якъ була, и ско̂нчивши во̂йну зъ Шведами — мали усѣ свои силы повернути проти Украины. Юрій хочь и ремствувавъ на Москву, одначе не послухавъ Бенёвского и въ люто̂мъ во̂дписавъ до него такъ: „Трактуйте, панове съ царемъ, а не зъ нами; бо мы зо̂стаємося певными и прихильными до царя. Якъ царь зъ вами умовиться, мы на те пристанемо и не гадатимемо про перемѣны. Нехай нѣхто не гадає, що мы замышляємо во̂дректися во̂дъ царя. Нехай Господь покарає того, хто черезъ свою нестало̂сть и хитрощѣ не додержавъ своєи присяги и наробивъ лиха Украинѣ: Богъ вже покаравъ єго и ще покарає! А Хмельницкій коли разъ заприсягнувъ цареви и во̂ддавъ єму Украину, то вже не во̂дречетеся“. Але въ тому-же листѣ пробивалося и бажанє гетьманамъ незалежности. „Хочь я вѣкомь и молодшій, нѣ жь Выговскій и не такій розумный якъ во̂нъ, одначе волѣю, що бъ моє гетьманованє було затвердженымъ царскими грамотами або королѣвскими привилеями; бо во̂йску запорозкому за звычай по своѣй уподобѣ хочь трохъ гетьмано̂въ одного дня выбрати“. Въ листѣ до нареченого митрополіты неприхильного до Москвы, Дениса Балабана — Юрій писавъ: „Разъ вызволившись съ по̂дъ польскои неволѣ и почавши служити цареви, мы нѣколи не подумаємо зрадити и зречися нашого православного державця: во̂нъ — коли мы лѣпше придивимось, бо̂льшь нѣ жь хто иншій єсть нашимъ природнымъ державцемъ. Тымъ-то, уповаючи на невымовну ласку єго, бажаємо, абы и ты не вѣривъ людскимъ наговорамъ, та швидше вернувся до своєи сироты — катедры“. Балабанъ уперто ненавидѣвъ Москву и не такимъ усовѣщувнємъ було прихилити єго до неи, та й прихильно̂сть самого гетьмана и кожного, хто мѣркувавъ на Украинѣ про політику не була мо̂цною. Козаки не зрекалися зъєднаня зъ Москвою; але бажали яко мога бо̂льшои автономіи за для свого ро̂дного краю: Москва навпаки — пильнувала яко мога меншь давати автономіи и яко мога стислѣйше прикрутити до себе Украину, въ ро̂вень зъ иншими рускими землями, що за ро̂жного часу попо̂дгортала силою по̂дъ себе. Отутъ-то й лежало зерно розладя на довги̂ вѣки и певно що не благому головою Юрію було залагодити оти̂ вѣковѣчни̂ непорозумѣня.
Польща похвалялася Московщинѣ выступити проти неи на Украину. Московскій урядъ наказавъ Василю Шереметеву у купѣ съ козаками обороняти Украину. Шереметевъ скликавъ раду бо̂ля Василькова на березѣ Кодачки. На радѣ окро̂мъ воєводъ, були гетьманъ Юрій, старшина и полковники: бувъ тутъ и Волоскій господарь Константинъ Щербань, тодѣшній прихильникъ Москвы. Польски̂ лѣтописи повѣдають, що у Шереметева було 27.000 во̂йска, та одинайцять козацкихъ полко̂въ. Радилися про те: чи чекати Поляко̂въ на Украинѣ и ту зо̂ткнутися зъ ними, чи йти на Польщу самымъ? Тимофій Цыцура, по̂длещуючи до пиндючливои и самонадѣйнои вдачи Шереметева, радивъ наступати на Польщу. „Що бъ зъ отакимъ во̂йскомъ, говоривъ во̂нъ, та чекати и то̂льки оборонятися — якъ се можна! У тебе боярине! въ усему ладъ, платня выдасться въ сво̂й часъ; ратники у тебе зо̂зброєни̂; запасо̂въ въ достачь, во̂йско твоє нѣкому не тягота, не куёвдить людей, якъ оти̂ Поляки, не доводить мешканцѣвъ до слёзъ, не чинить здирства; гарматы у тебе добре прилаштовани̂; пороху и олова въ достачь, рушниць — безлѣчь; сокиры, заступы, гро̂здки возы, всѣ снастѣ якъ слѣдъ; коней доволѣ и все добри̂ таки̂, не потомлени̂; пасучись ажь басують. Сила у тебе боєвничого запасу а въ Кієвѣ ще бо̂льше. А у Поляко̂въ що? Вони во̂дважни̂ то̂лько проти того, хто ихъ лякається; а хто самъ смѣливо дивиться имъ въ очи — тому не страшно ихъ. Мы — козаки во̂добрали у нихъ Украину; московске во̂йско забрало Литву, Шведы во̂двоювали у нихъ Прусы; то̂лько й лишилося у нихъ, що власный польскій кутокъ, та згублять воно и єго, якъ почують про нашу силу. У Поляко̂въ хиба не знаєшь — безладє, шляхта зубожена; жовнѣры нарѣкають, що не выдають имъ платнѣ; поспо̂льство черезъ велики̂ податки зъ голоду мре: отъ — теперь-то якъ разъ въ пору напасти на нихъ. Де тамъ у короля возьметься така сила, що бъ проти нашои выстояла? Та мы не то̂лько будемо въ Польщѣ, а всю єѣ звоюємо, и самого короля съ королевою полонимо, абы то̂лько насъ козако̂въ не обиджено, здобычь дѣлячи! Я во̂дъ своєи частины золота и срѣбла во̂дрѣкаюся, нехай то̂лько не боронять менѣ взяти съ королѣвского дво̂рця те, що менѣ подобається.
Шереметеву отея влеслива рѣчь припала вельми до серця; але проти Цыцуры обо̂звався князь Гринько Козловскій. Во̂нъ таборувавъ бо̂ля Уманя зъ своими ратниками, придивився до козацкихъ звычаѣвъ, и спостерѣгъ ихъ духъ. Бережно, що бъ не дратувати Цыцуры, во̂нъ промовивъ проти него:
— „А моя рада не ходити намъ до Польщѣ, а стояти на Украинѣ, та лѣпше окрѣпити мѣста залогами. Менѣ здається, що наше во̂йско геть — не таке добре, якъ повѣдає про него панъ полковникъ. Головна жь рѣчь — козацка певно̂сть не така мо̂цна и тверда; вона крутиться на всѣ боки. До кого зъ державцѣвъ не вдавалися козаки? Туркови кланялися, Татаре на нихъ ремствують; черезъ нихъ и Ракочій въ Польщѣ потерпѣвъ; то й Шведови не вельми користною була дружба ихъ. И нашь великій державець засвѣдчився вже, яка гнучка козача певно̂сть. Тымъ-то не треба намъ ходити до Польщѣ, а треба стояти на Украинѣ. Тутъ зручнѣйше буде намъ оборонятися, коли прийдуть сюды Поляки съ Татарами: тутъ є мѣста, замки, залоги, а на чистому полю що? та ще въ чужо̂й землѣ! Коли вони сюды прийдуть, — мы, маючи запасо̂въ доволѣ, обгорнемо ихъ наче въ облозѣ и знѣвечимо ихъ голодомъ, та недостачею. Вони сами̂ порыватимуться до бою; роспука доведе ихъ до того, що вони почнуть штурмувати мѣста, отутъ-то мы своими свѣжими силами и притопчемо ихъ притомленыхъ и голодныхъ. А тако жь мы по̂демо на ихъ землю, то сами̂ притомимося и коли бъ вони насъ тодѣ де не застукали. Мы не вѣдаємо, якъ численне у Поляко̂въ во̂йско. Чи можна жь таки такъ смѣливо гадати, що во̂йска у нихъ на омаль, та й те не придатне. А що якъ выйде навпаки и покажеться, що ихъ бо̂льша сила нѣ жь наша? Тодѣ бѣда намъ! Поляки не дають пощады, коли ворогъ втѣкає. На во̂йнѣ и невеличка помылка велике лихо скоить; якъ та пожежа; — займеться зъ малои искры, а розжеврѣє такъ, що жадна людска сила нѣчого не вдѣє“.
Шереметевъ не вподобавъ сеи порады, тымъ-то инши̂ во̂йскови̂ урядники стояли за Цыцуру. Князь Щербановъ доводивъ пото̂мъ, що можна воювати, и рушати въ саму глибѣнь Польщѣ. Шереметеву отсе подобалося, а порада Козловского ще бо̂льшь стала єму осоружною. Шереметевъ не вдержався, що бъ по своєму звычаю не промовити до Козловского образливого слова:
„Отаки̂ нерозумни̂ речи нехтують шановно̂сть нашого державця. Думати собѣ, що хочь думай та мовчи зъ своими думками. Мы рушимо на Крако̂въ и заберемо Польщу“.
— „Та се вже тодѣ, боярине! лѣпше знати, мовивъ Козловскій: я не змагатимуся, а слухатиму; де скажешь, тамъ я и стоятиму и боронитиму те мѣсце, або мертвымъ на нѣмъ поляжу“.
Не вѣдаємо, чи говоривъ тодѣ що Юрій Хмельницкій, чи нѣ. По̂сля рады на Кодачцѣ Юрій перейшовъ до Корсуня: зъ во̂дсѣль вырядивъ во̂нъ послами въ Москву двохъ сотнико̂въ; во̂нъ оповѣщавъ Москву, що рада прирадила йти на Польщу и просивъ, що бъ замѣсть Шереметева вырядили на Украину кого иншого воєводою на той часъ, якъ Шереметевъ выступить зъ во̂йскомъ на Польщу. Абы довести гетьманову певно̂сть, послы повезли въ Москву перенятого Богушенка, що ѣздивъ во̂дъ Выговского, — (тодѣ вже польского воєводы кієвского) до Крыму. У Богушенка во̂добрали ко̂лька листо̂въ во̂дъ хана до Выговского; зъ нихъ видко було, що Выговскій зсылається съ Крымомъ и по̂дбиває хана Крымского йти зъ своєю ордою на Москву. Разомъ съ тымъ Хмельницкій просивъ вызволити Ивана Нечая, забраного въ Быховѣ и завезеного въ Москву. За Нечаємъ була Юрієва сестра, тымъ-то во̂нъ и вступився за него. „Сестра моя, писавъ гетьманъ, льлє кро̂вави̂ слёзы, нарѣкає на мене и допѣкає, що бъ я просивъ у вашого величества. За Нечая се вже не вперше просивъ Юрій. „Ко̂лька разо̂въ, пише гетьманъ въ тому же листѣ, просивъ я ваше царске величество про Ивана Нечая, та нѣякъ не допрошуся до свого. Мабуть мои листы до васъ не доходять“. Царь не вдовольнивъ прошеня за Нечая. Московскій урядъ докорявъ, що за Нечаємъ є ти̂ провинности, що во̂нъ вважавъ себе за польского по̂дданка и посылавъ въ ро̂жни̂ мѣста вѣжливи̂ листы, а въ Быховѣ єго схопили зазброєнымъ. „Не можна Нечая во̂дпустити до во̂йска запорозкого, бо почне во̂нъ Польскому королеви добра бажати, а Польскій король воює съ царемъ“. Сей выпадокъ запомагавъ Хмельницкому не сприяти добромъ Москвѣ. Сестра спонукала Юрія помститися за єи чоловѣка.
Полковники и значни̂ козаки нарѣкали на переяславску умову, ремствували, що Москва хитрощами вкорочує во̂льности и права во̂йска запорозкого и спонукали Хмельницкого промышляти, що бъ скинути „московске ярмо“. Бояринъ Василь Шереметевъ нехтувавъ гетьмана; полковники звертали на се Юрієву увагу, дратували єго и будили въ нѣмъ прикро̂сть. Митрополіта Денисъ Балабанъ ворогувавъ до Москвы и баламутивъ проти неи свою паству духовою зброєю. Украиньске духовеньство ремствувало, що московскій урядъ втручається въ выбо̂ръ митрополіти; духовеньство вважало сю рѣчь за замѣръ скасувати єго права и по̂дгорнути церкву по̂дъ мирску власть царя. Балабанъ, якъ и инши̂ освѣчени̂ Украинцѣ зъ шляхты, хочь и були православными, а коли доводилося выбирати: чи Польщу, чи Московщину, то все хилилися до Польщѣ. У Балабана бувъ проповѣдникъ якійсь-то Бузскій; черезъ него Балабанъ зсылався съ королемъ. Бузскій выряженый королемъ на Украину поселився въ Чигиринѣ, прихилявъ Хмельницкого до короля, сыпавъ гетьманови ласками и обѣцянками короля.
Незвычайна пыха и гороѣжо̂сть Шереметева выкликала неприхильно̂сть до него не то̂лько козачои старшины, але й духовеньства. Повѣдають, що во̂нъ, справляючи обѣдъ на Либедѣ, запросивъ и настоятелѣвъ кієвскихъ монастырѣвъ. Выпивши добре за обѣдомъ, Шереметевъ почавъ выхваляти своє во̂йско и промовивъ: „Отцѣ честни̂! чи чуєте? зъ отсимъ во̂йскомъ, дорученымъ менѣ моимъ державцемъ я всю Польщу поверну въ попѣлъ и самого короля приведу въ Москву, закувавши въ срѣбни̂ кайданы“. Ректоръ брацкихъ шко̂лъ на таку похвалу во̂дповѣвъ: „Треба Богови молитися, а не на во̂йско уповати“.
Шереметевъ промовивъ: „Зъ моимъ во̂йскомъ можна приборкати ворога и безъ Божои помочи!“ Вжахнулися Украинцѣ, почувши таку рѣчь и вызнали єѣ за богозневагу. Чутка про сей выпадокъ розповсюдилася мѣжь духовеньствомъ и мирянами и обурила Украинцѣвъ загаломъ проти Москалѣвъ.
Про все, що дѣялося на Украинѣ, польски̂ во̂йскови̂ урядники довѣдувалися во̂дъ одного меткого шляхтича. Коронный гетьманъ ко̂лька разо̂въ выряжавъ на Украину шпѣгуно̂въ; та не було имъ вдачи, а сему шляхтичеви пощастило. Во̂нъ умѣвъ говорити по украиньскому и швидко здружився зъ Украинцями-Русинами. Спершу во̂нъ замѣрився выдавати зъ себе Москаля, але не выйшло до ладу. „Москалѣ, повѣдає оденъ сучасникъ, таки̂ варвары, що не йдуть дружитися съ чужинцями, навѣть зъ Украинцями-Русинами не приятелюють. Тодѣ во̂нъ забрався до козако̂въ; перебрався въ убогу селяньску одежу, выдававъ себе за дейнеку, пивъ, гулявъ, клявъ Ляхо̂въ, выхвалявъ козако̂въ, спѣвавъ козацки̂ пѣснѣ. Козаки вважали єго за свого брата. Знаючи украиньско-руску мову и козачи̂ звычаѣ, во̂нъ за ко̂лька днѣвъ ставъ за пане-брата зъ урядниками, пивъ зъ ними пиво, меды и вывѣдувавъ, ско̂лько можна було, про становище Москалѣвъ и козако̂въ. Запевно довѣдався во̂нъ, що козаки ненавидять Москалѣвъ и що зъ сего можна покористуватися Полякамъ. Вывѣдавши, що треба було, во̂нъ зникъ съ табору; мабуть тодѣ лишень козаки спостерегли, якій-то го̂сть бувъ у нихъ. Отсей то шпѣгунъ давъ Полякамъ певну звѣстку про раду воєводъ, про замѣры ити на Польщу, про ворогованє Хмельницкого до Москвы и до Шереметева; про ворогованє мѣжь московскими и украиньскими урядниками, нарештѣ и про мѣдяни̂ копѣйки, якими выдавано платню московскимъ ратникамъ и козакамъ. Треба сказати, що Москва того часу примушувала замѣсть срѣбныхъ грошей брати мѣдяни̂. За се лютували на ню не то̂лько Украинцѣ а навѣть єи власни̂, споконвѣчни̂ по̂дданки, котри̂ звыкли нѣ-на-що не ремствувати.
Польскимъ во̂йскомъ урядували тодѣ, коронный гетьманъ Станиславъ Потоцкій и полевый гетьманъ Любомирскій, що вславився за часу во̂йны зъ Шведомъ. Частина во̂йска съ Потоцкимъ таборувала бо̂ля Тернополя, а друга зъ Любомирскимъ перебувала ще въ Прусахъ. Любомирскій прочувши, що зъ Москвою зновъ справа верне до во̂йны, приѣхавъ зновъ до короля. Жало̂бно росповѣвъ во̂нъ королю и сенаторамъ, якои працѣ и злиденьства спо̂знало во̂йско и вымагавъ платнѣ во̂йску. Король и сенаторы прирадили написати до збо̂рщико̂въ, абы вони швидше збирали недоплаты на во̂йско. Одначе самъ урядъ добре вызнававъ, що зъ сего не велика надѣя буде. Довгій во̂йсковый часъ зубоживъ наро̂дъ и нѣчого було сподѣватися швидко позбирати недоплаты. До того жь и збо̂рщики — були люде нечесни̂ и не соромилися — де можна — поживитися зъ громадскои кишенѣ. Треба було якось втихомирити жовнѣро̂въ и усовѣстити ихъ служити, не грабуючи людей и по̂днимаючи колотнечѣ. Одначе не легко було втихомирити самыми то̂лько обѣцянками. Лиху запомогли паны своими дарунками. Любомирскій и инши̂ паны задовольнили значну частину во̂йска зъ власнои кишенѣ. Любомирскій рушивъ зъ своимъ во̂йскомъ на Волынь, що бъ пристати до Потоцкого. Волыньски̂ паны охочо давали во̂йску кватиры и надѣляли єго харчами и запасами, знаючи, що во̂йско йде спиняти козако̂въ.
Всего польского во̂йска було тодѣ 12 полко̂въ пѣшихъ, та бо̂льшь нѣжь 10 ко̂нныхъ. Ко̂нницю вырядили на сво̂й коштъ паны и сами̂ урядували надъ нею. Було ще два ко̂нныхъ полко̂въ зъ Нѣмцѣвъ, та по̂дъ урядомъ старосты зъ Динабургу Вульфа артилєрія зъ 12 гарматами. При во̂йску було ще бо̂льшь нѣ жь жовнѣро̂въ служокъ; вони годилися на бо̂й. До того за Польщу була ще крымска орда, котру приманивъ Выговскій. Крымскій ханъ давно вже ремствувавъ на Польщу за те, що вона довго такъ не выступала проти Москвы и козако̂въ. Въ листахъ хана и єго сановнико̂въ до Выговского, про Польщу говорилося таке: „Вже намъ и сло̂въ бракує: ко̂лько то вже лѣтъ и писали мы до Васъ и черезъ посло̂въ переказували, що бъ вы яко мога швидше прилучили своє во̂йско до нашого и рушали на ворога. А вы листуєте до насъ про велики̂ свои пристроѣ, та зборы, а справдѣ — то нѣчого не робите. Наше во̂йско ко̂лька мѣсяцѣвъ стоить бо̂ля Бѣлгороду безъ жаднои роботы, чекаючи вашихъ звѣстокъ. Зъ роду й не чувано, що бъ орда отакій довгій часъ простояла безъ дѣла: минула зима; минула вже й весна, мине й лѣто, наступить осѣнь, дощова година“. Нарештѣ зо̂бралися Поляки и подали въ Крымъ звѣстку про сво̂й похо̂дъ. Шѣстьдесять тысячѣвъ крымскихъ и ногайскихъ ординцѣвъ та яничаро̂въ рушили на Украину. Дня 26. серпня Потоцкій вырушивъ съ по̂дъ Тернополя на Подо̂лє и до̂йшовъ до Орѣховець.
А Шереметевъ и собѣ рушивъ съ Кієва на Волынь и гадавъ прийти въ Польщу попередъ того, якъ Поляки довѣдаються про єго рухъ. Хмельницкій йшовъ за Шереметевымъ шляхомъ Гончарихою и прибувъ до Шереметева тодѣ, якъ московске во̂йско прийшло до могилы Перепетихи. Шереметевъ повитавъ гетьмана сухо и зневажно, показуючи, що єму мало нужды до запомоги козако̂въ.
Величко въ своѣй лѣтописи повѣдає, що Шереметевъ, провѣвши Юрія съ табору, промовивъ прилюдно вказуючи на гетьмана: „Сему гетманишкѣ“[2] бо̂льшь бы пристало гусей пасти нѣ жь гетьманувати. Такою зневагою Шереметевъ не то̂лько понѣвечивъ гетьманову ревно̂сть, а ще самъ по̂дсобивъ єму во̂дречися во̂дъ Москвы за слушного часу:
Перейшовши Хвасто̂въ, московске во̂йско рушило на Котельву, а Хмельницкій йшовъ собѣ обо̂чь шляхомъ Гончарихою. Вже московске во̂йско близилося до Котельвы, якъ выряженый на розвѣдки съ польского табору Кречиньскій захопивъ ко̂лькохъ козако̂въ и привѣвъ ихъ до табору. Козаки росповѣли, що у Шереметева 80 тысячѣвъ во̂йска, що во̂нъ и Цыцура гадають, що Потоцкій й доси таборує бо̂ля Тернополя, и що у Потоцкого може чи є и 6000 во̂йска, а про Любомирского — всѣ тои думки, що во̂нъ десь далеко за Вислою. Така звѣстка дуже подобалася Полякамъ. — „Куды жь прямують Москалѣ?“ пыталися Поляки у козако̂въ.
На Чудново, — во̂дповѣдали козаки.Дня 9. жовтня зо̂бралася во̂йскова рада и прирадила не гаючись ити проти ворога. Во̂йско рушило по Гончарисѣ на зустрѣчь Хмельницкого. Правымъ крыломъ кермувавъ Потоцкій, лѣвымъ Любомирскій, гарматы йшли по серединѣ, а зъ боко̂въ у нихъ Татаре. Во̂йско до̂йшло до Гончарского поля. А московске во̂йско тымъ часомъ наближалося до Любора, — се перше волыньске мѣсто на межѣ козачои Украины. „Сучасникъ повѣдав: „Коли польске во̂йско проминуло те мѣсце, де колись стояла середъ поля корчма, обыдва ватажки поѣхали поручь и зъѣхали на высоку могилу. Зъ во̂дси вони запримѣтили, що чагарниками бо̂ля Любора йдуть люде. Гетьманы вырядили розвѣдчика — подивитися, що то за люде. Розвѣдчикъ небавомъ вернувся и давъ звѣстку, що то во̂йско неприятеля. Тодѣ Потоцкій вырядивъ гонця до Нурадина, абы во̂нъ по̂славъ во̂ддѣлъ орды проти Москалѣвъ; а во̂дъ себе вырядивъ проти нихъ два полки драгоно̂въ, два полки Выговского и польского коронного писаря. По̂йшло ще ко̂лька полко̂въ зъ доброи волѣ. Выговскому довелося битися зъ Москалями. Москалѣ спершу вдарили на Татаръ, а далѣ — во̂дступили. Поляки злапали якогось Москаля и вытрусили у него плянъ розпорядкованя во̂йска и довѣдалися, що Москалѣ затаборували и обкопуються валомъ.
Дня 15. вересня зо̂бралася во̂йскова рада. Смѣливѣйши̂ радили: не давати ворогу спочинку, не гаючись ити на него, що бъ во̂нъ не окрепився“. Люде обережни̂ не приставали на се и говорили: „Ще не прибули до насъ гарматы, ще й пѣхота не прийшла и не улаштувалася. Лѣпше возьмемо ихъ въ облогу, та повагомъ нудитимемо ихъ“.
„Нѣ, промовивъ Потоцкій, черезъ гаѣнє мы позбудемося завзятя а вороги наберуться єго. Та й Татаре гадатимуть, що мы злякалися“.
Прирадили чинити справу митью, нападати на ворога, не даючи єму спокою, мордувати єго приступами. Дня 16. вересня Москалѣ и козаки выступили съ табору и стыкнулися съ правымъ крыломъ польского во̂йска; якъ же вдарили на нихъ Поляки списами, вони подались назадъ; а Татаре тодѣ кинулись на нихъ зъ боку, выскочивши зъ гаю. Москалѣ втѣкли до свого табору. Поляки по̂дъѣздили до ихъ вало̂въ и глузували гукаючи: „Ой вы страхополохи нѣкчемни̂! выходьте битися въ чисте поле!“ Але Москалѣ не показувалися, а палили зъ за валу. Поляки палили зъ гарматъ по московскому табору и радѣли дивлячись, якъ нѣвечилися боярски̂ катряги, котри̂ по ихъ рябому кольору зъ далека було видко. Того дня найбо̂льшь вызначився у Поляко̂въ своєю во̂двагою коронный хоружій Иванъ Собѣскій; „во̂нъ довѣвъ, що во̂нъ не даремно доводиться унукомъ великому Жолко̂вскому“, такъ повѣдає про него сучасне оповѣданє. У вечерѣ бо̂й затихъ. Сучасна звѣстка, може й непевна, свѣдчить, що того дня вбито 1500 Москалѣвъ и 200 козако̂въ, а Поляко̂въ 60. Бранцѣ перебѣжчики польски̂ розповѣли Шереметеву про численно̂сть польского во̂йска; тодѣ Шереметевъ побачивъ, яку брехню нѣсъ єму Цыцура про польске во̂йско, що бъ влестити єго боярско̂й пиньдючности. А козаки-бранцѣ тѣшили Поляко̂въ, запевняючи, що козаки ненавидять Москалѣвъ и багато такихъ, що радо перейдуть до Поляко̂въ, абы выбачили имъ за те, що вони приставали до Москалѣвъ.
Польски̂ ватажки препоручили Степану Немиричу (братъ убитого Юрія), пану православнои релігіи, що бъ написавъ до козако̂въ усовѣщуваня. Немиричь написавъ: „Вы козаки! вѣдаєте, хто я такій. Зъ давныхъ давенъ ро̂дъ Немиричѣвъ зъєднався зъ украиньскимъ народомъ и кровью и родоводомъ. Мы дѣти Украины. Я братъ того Юрія Немирича, що й бувъ вашимъ товаришемъ и полягъ зъ вашими братами. Не хочу я бути для васъ го̂ршимъ, нѣ жь бувъ мо̂й братъ. Коли вы триматиметеся Москалѣвъ, васъ убиватимуть, забиратимуть въ полонъ, а житла ваши̂ руйнуватимуть. Чи вже таки за якихсь тамъ зраднико̂въ нехай гине така велика сила козачихъ дѣтей, примушеныхъ стояти за Москалѣвъ? Не надивуюся, що вы пристали до Москалѣвъ; черезъ се вамъ окро̂мъ самои шкоды, нѣчого нема. Приро̂вняйте вы ласки московского державця до добродѣйства Польского короля. Москалѣ замѣсть золота и срѣбла дають вамъ мѣдяни̂ грошѣ; усѣхъ васъ доводять до розору и злиднѣвъ. Москва запрягає васъ въ ярмо невольниче, а ласкавый король по батько̂вски надѣляє васъ волею; уболѣває за васъ, за вашу лиху годину, що постигла, та й ще постигне васъ. Король выбачає вамъ и теперѣшни̂ и минули ваши̂ грѣхи. Сами̂ вы бачите, що наше во̂йско — сильне. Спустошена усобицями и чужими ворогами Польща ледво не погибла, сусѣды єи — Москаль, Шведъ, Нѣмець, Волохъ й Угоръ вже дѣлили єѣ промѣжь себе, але Господня сила запомогла ѣй. Побо̂йтесь же вы Божого гнѣву. Во̂дречѣться во̂дъ Москалѣвъ, не слухайте влесливыхъ речей Шереметева, пристаньте до насъ, до власного и нашого и вашого во̂йска и напишѣть до Хмельницкого, що бъ и во̂нъ пильнувавъ про власне спасенє, а не про Москалѣвъ“.
Сей листъ вычитано въ московскому таборѣ Цыцуринымъ козакамъ. Козаки, якъ повѣдає сучасникъ, и готови̂ були перейти до Поляко̂въ, та нѣхто першимъ не дававъ приводу. Цыцура тодѣ ще не вважавъ, що Москалѣ справу свою програли. Шереметевъ и собѣ ступивъ на такій же шляхъ и написавъ листъ до Нурадина и запевнявъ, що царь надає єму въ троє бо̂льшь подарунко̂въ, коли во̂нъ зъ своєю ордою во̂дречеться теперь во̂дъ Поляко̂въ. Нурадинъ и слухати не хотѣвъ про таку зраду и во̂ддавъ Шереметева листъ Любомирскому, а сей во̂ддячивъ за те Нурадина гро̂шми. Ко̂лька днѣвъ не було нѣчого прикметного окро̂мъ герцо̂въ, де ще разъ вызначився Собѣскій; єго трохи-трохи не полонили Москалѣ. Ходила гуто̂рка, що Шереметевъ збирається во̂дступити. А Шереметевъ, що бъ покарати Поляко̂въ, супротивне казавъ, що бъ у ночи несподѣвано во̂ддѣлъ напавъ на Поляко̂въ. Поляки заздалего̂дь довѣдалися про се и сами̂ вдарили по Москаляхъ. Московскій во̂ддѣлъ подався назадъ. Тутъ власный досвѣдъ запевнивъ Шереметева, що самъ лишень Козловскій говоривъ єму правду, а останни̂ по̂дтакували за Цыцурою, абы догодити воєводѣ. Шереметевъ лютувавъ теперь на Цыцуру и роздратувавъ єго проти себе. Повѣдають, що Цыцура, почувши во̂дъ Шереметева образливи̂ докоры и спостерѣгши, що воєвода не добрымъ дыше на него, заразъ же загадався пристати до Поляко̂въ. Шереметевъ спостерѣгъ думку козацкого полковника, облащивъ козако̂въ и обѣцявъ имъ дати въ Кієвѣ нагороды, коли вони гараздъ повтѣкають во̂дъ Поляко̂въ. Одна надѣя була на Хмельницкого. Шереметевъ, порадившись зъ своими воєводами, мѣркувавъ, якъ бы єму пробратися на Шляхъ-Гончариху до Хмельницкого. Дня 24. жовтня прирадили во̂дступати: воєводы поскладали свои катряги и хоругвы, полаштували во̂йско и вырядили на передный во̂ддѣлъ зъ сокирами рубати дерева, корчувати пнѣ и выкопувати камѣня. Поляки вже знали про сей замѣръ Москалѣвъ и рѣшили напасти на нихъ — тодѣ, якъ вони переходитимуть черезъ чагары, та переправы. Другого дня не розпочинали бою, то̂лько охочи̂ гарцювали. Польске во̂йско було на поготовѣ; ватажки велѣли чекати знаку, коли треба рушати, а сами̂ ждали, що бъ ворогъ рушивъ. Польски̂ гетьманы спостерегли, що Москалѣ йтимуть незручнымъ шляхомъ и розвели своє во̂йско такъ, що бъ можна було застукати ихъ и съ переду и зъ заду и зъ боко̂въ. Потоцкій мавъ перестрѣти Москалѣвъ и не пускати ихъ рушати на передъ, а Любомирскій напасти зъ заду и гнати на передъ. Обыдва вони выдѣлили ще частины во̂йска, що бъ побачили ворожій обозъ; а ще одну частину во̂йска лишили про запасъ, що бъ давала запомогу тымъ, якимъ доведеться битися. „Тодѣ, якъ повѣдає сучасникъ Зеленевицкій, польски̂ ватажки, по звычаю давныхъ римскихъ ватажко̂въ, держали до во̂йска таку промову: „Теперь намъ треба рѣшити — хто буде володѣти Украиною. Украина — земля Речи-Посполитои, московскій царь безъ жадного права захопивъ сю краину. Черезъ се постигло васъ убожество и злиднѣ, а во̂тчина не має спроможности вынагородити васъ. Мы зъ великою охотою выдали вамъ зъ власнои кишенѣ платню за три мѣсяцѣ; але ся платня все одно, що нѣчого, коли приро̂вняти єѣ до того, чимъ Польща повинна вынагородити васъ. Вернѣможь Польщѣ богату и роско̂шну Украину. Тодѣ мы допильнуємо зъ усеи силы, що бъ вамъ выплачено було усе, що слѣдъ. Але тутъ рѣчь не про ваши̂ то̂лько выгоды. Вы вѣрни̂ дѣти латиньскои церкви и бєтесь за вѣру, а вѣра повинна бути дорожшою вамъ, нѣ жь житє. Вы бачите журбу истинои вѣры, бачите, якъ шизма торжествує. Святи̂ церкви огиджено; во̂втарѣ зруйновано; святи̂ дары подоптано злодѣйскими ногами; церкви пороздавано ворогамъ истинои вѣры. Посто̂йте жь за вѣру и волю! поборѣть ворого̂въ и придбайте собѣ славы на вѣки вѣчни̂!“
Жовнѣры запевнили, що хоробро битимуться за латиньску вѣру и за выгоды польскои державы. Середъ ночи проти 26. жовтня московске во̂йско рушило: воно йшло осьмома лавами, а зъ усѣхъ чотырохъ боко̂въ єго ишли возы. Пройшовши не далеко, спостерегли, що такъ ити не зручно и вылаштувалися на 16 лавъ. Москалямъ здавалося, що про ихъ рухъ Поляки не швидко провѣдають, а проте вони й не тямили, що Поляки давно стежать за ними. Не пройшли Москалѣ ще такъ якъ на выстрѣлъ зъ сагайдака, а Поляки були вже и попереду и по заду нихъ, бо Поляки рушили на впростець черезъ гай и перестрѣли Москалѣвъ. Пропустивши Москалѣвъ съ чагарнико̂въ на чистовину, Поляки кинулися на нихъ зъ усѣхъ боко̂въ: вдарили списами, пальнули зъ гарматъ; одначе московске во̂йско не подавалося и споко̂йно простувало черезъ багна и яры. Козаки щиро помагали Москалямъ, во̂дбивали ворожи̂ набѣги, проганяли польскихъ вдатнико̂въ и брали въ полонъ.
Полякъ очевидець оповѣдає такъ: московскій обо̂зъ походивъ на гору, съ котрои вылѣтало поломя и дымъ, а Поляки походили на жидо̂вскихъ юнако̂въ у вавилоньско̂й печи; бо Ангелъ божій невидимо окрывавъ насъ тодѣ“.
По̂сля полудня польске во̂йско стало спочити. Тымъ часомъ усѣ гарматы, яки̂ були у Поляко̂въ, велено присунути до московского обозу. Царскій обозъ мусивъ незабавомъ збиратися на гору; мѣсцево̂сть була небезпечна и зручна на те, що бъ Полякамъ розо̂рвати ворожій четверокутникъ. Розо̂рвати єго було неминуче треба. Вырядили на передъ засаду по̂дъ урядомъ Немирича. Любомирскій выѣхавъ на передъ во̂йска и промовивъ до жовнѣрѣвъ: „Балаканємъ та безглуздымъ гомономъ не зломимо ворожого обозу, на се треба неполохливого духу и твердыхъ рукъ. Москаль втѣкає во̂дъ насъ не по заячому, а по вовчому, выскаливши зубы. Погляньте, якъ во̂нъ мо̂цно обгородивъ своє втѣканє. Ото жь тримайтесь коругвы; не выбѣгайте зъ лавы безъ глузду, а дружно сто̂йте рука до руки, и одностайно рушайте зруйнувати московску огорожу въ само̂й серединѣ. Зломаєте єѣ — то й побѣда ваша“.
Московске во̂йско по прежнему рушало байдуже, споко̂йно и до̂йшло до того мѣсця, де треба було спуститися въ яръ, а во̂дти выбиратися на гору. Тодѣ польски̂ ватажки загадалися праве крыло свого во̂йска вывести въ яръ иншою стежкою и переняти Москалѣвъ. Але въ яру було баговинє, черезъ що Поляки такъ загаялися, що Москалѣ поспѣли двѣ частины свого обозу звести на гору, перше нѣ жь Поляки могли пошкодити имъ. Немиричь роспочавъ бо̂й на горѣ, але єго ранено, во̂йско єго мусило податися назадъ. За те польске во̂йско зъ боко̂въ и зъ заду поперло Москалѣвъ, що ще не повыходили зъ яру на гору. Польски̂ гарматы наблизились — яко мога до Москалѣвъ и разъ-у-разъ палили. Москалѣ споко̂йно пробивали собѣ стежку на гору. По однымъ звѣсткамъ Поляки во̂дняли у Москалѣвъ сѣмь, по другимъ во̂сѣмь гарматъ, та 800 возо̂въ съ припасомъ. Бо̂й спинили въ вечерѣ. Поливъ великій дощь. Поляки вважали, що побѣда за нихъ, хоча и середъ нихъ багато людей полягло. Татаре не брали участи въ бою; Поляки почали навѣть призорити на нихъ, що вони взяли по̂дкупъ во̂дъ Москалѣвъ.
Наступивша но̂чь була темною; дощь ливъ, немовь зъ вѣдра. Ворогуюче во̂йско стояло въ грязюцѣ; у Поляко̂въ нѣчимъ було погодувати коней; нѣгде було розжитися нѣ дровами, нѣ огнемъ. Польски̂ гетьманы ночували въ двохъ въ одно̂й каретѣ.
Якъ зо̂йшло сонце, Поляки побачили, що вже нема московского во̂йска и дивувалися, яке воно терпляче и невтомиме. Московске во̂йско йшло цѣлу но̂чь и въ досвѣта зо̂бралось до мѣсточка Чуднова бо̂ля рѣчки Тетерева. У Шереметева була одна спасенна надѣя: швидше пристати до Хмельницкого. Польски̂ гетьманы не вважаючи на вчерашню працю во̂йска, пильнували, хочь бы що, а не давати Москалямъ спочинку и наказали не гаячись рушати у слѣдъ ворога, що бъ перше, нѣ жь во̂нъ прийде до Чуднова, самымъ добути чудно̂вскій замокъ. Поляки йдучи у слѣдъ Москалѣвъ, здо̂ймали съ побитыхъ бояръ металічни̂ и перлови̂ гузики и смѣялися говорячи, що Москалѣ вбираються по бабски.
Шереметевъ — помѣтивши, що Поляки стежать єго, наказавъ спалити Чудно̂въ, бо не сподѣвався своими силами вдержати єго при собѣ и боявся, що бъ Поляки не добули собѣ въ Чудновѣ запомоги. Поляки пото̂мъ мовили, що самъ Богъ напустивъ на Шереметева таку помылку. Одначе чудно̂вскій замокъ зацѣлѣвъ во̂дъ пожежи. Во̂нъ бувъ окрепленый дубовымъ чистоколомъ. Потоцкій звелѣвъ швидше заняти замокъ: „Отутъ намъ придатно, мовили Поляки сидячи въ замку; скро̂зь на вкруги усе видко, а выстрѣлы ворога не досягатимуть до насъ“.
Московскій обо̂зъ ставъ въ долинѣ, а козаки на горѣ. Поляки оточили ворога зъ усѣхъ боко̂въ: навели гарматы и палили безъ спочинку. Зъ горы, де стоявъ замокъ, та зъ садо̂въ спаленого Москалями Чуднова, Поляки вельми побивали московске во̂йско. Навкруги стояли Татаре и ловили кожного Москаля, якій выходивъ съ табору по траву. Пасовища не було у Москалѣвъ. „Нема що намъ битись зъ ними, та нѣвечити людей, рѣшили ватажки. Перерѣжмо имъ дорогу, що бъ нѣгде було имъ роздобути харчѣвъ; зъ голоду вони и безъ бою по̂ддадуться“. Инжинєры взялися копати ровы, що бъ во̂двернути воду и лишити Москалѣвъ безъ неи. Такъ воно дѣялося ажь по 7 день вересня; а въ сей день Татаре привели полоненыхъ козако̂въ. Козаки повѣдали, що вони йдуть съ Хмельницкимъ помагати Шереметеву. „Самъ Хмельницкій и старшина, говорили козаки, ради̂ бъ були поєднатися съ Поляками, та поспо̂льство не хоче; заприсягло битися за Москалѣвъ до останку.
Любомирскій порадивъ лишити усю пѣхоту и гарматы, що бъ держати Шереметева въ облозѣ. Потоцкій занепавъ тодѣ на пропасницю, одначе во̂нъ перемо̂гъ себе; велѣвъ, що бъ єго водили по̂дъ руки; пропасниця трясла єго а во̂нъ все таки кермувавъ во̂йскомъ. Любомирскій, взявши ко̂нницю и чимало пано̂въ, вырушивъ проти козако̂въ.
Гетьманъ Хмельницкій повагомъ простувавъ по Гончарисѣ. Зъ нимъ були прихильники гадяцкои комісіи, Гуляницкій, Махержиньскій и Лѣсницкій, выгнаный зъ рады по царскому наказу. Носачь зновъ приставъ до нихъ. Полковники и сотники нарѣкали на переяславску умову и не хотѣли битися. Простыхъ козако̂въ кидало въ холодъ во̂дъ однои думки про братанє съ Поляками. Гадяцка умова, якъ вѣдомо, заводила мѣжь козаками шляхту и черезъ те зрывала козачу ро̂вно̂сть. Тымъ-то одни̂ выхваляли гадяцку умову, а други̂ гидували нею. У Юрія не було нестеменного характеру; во̂нъ лютувавъ на Шереметева, ремствувавъ и на царя за те, що въ Москвѣ не задовольнивъ єго просьбы, одначе во̂нъ все ще вагався сюды й туды; поспо̂льство кляло Поляко̂въ; старшина гидувала Москалями. Черезъ таке ваганє и во̂йско козаче мовь и рушало: Москалѣ були вже въ Чудновѣ, коли Хмельницкій прибувъ до мѣсточка Слободища.
Дня 7. вересня и Поляки по̂дойшли до Слободища. Козацке во̂йско, стояло на взго̂рю, бо̂ля поруйнованого Слободища: печи, розвалена цегла, колодя и инши̂ звалища завалили дорогу черезъ мѣсточко. Зъ другого боку лежавъ грузкій лугъ. Любомирскій, якъ то̂лько побачивъ козако̂въ, заразъ гукнувъ до свого во̂йска: „Ба! ось вони! ось насѣня злочиннои ворохобнѣ, гадюче насѣнє! Се гадюки, що гидше ихъ и на землѣ нема. Поляки! заберѣть теперь у нихъ назадъ во̂льне званє вашою зброєю, скрушѣть вязу по̂длому хлопству! нехай воно кровью змыє своє шляхоцтво!“
Любомирскій вѣдавъ, що Хмельницкій и старшина не бажають помагати Шереметеву; але тямивъ и те, що прости̂ козаки ненавидять Поляко̂въ, а старшина то̂лько недолюблює ихъ. Ворогуючи теперь на Москалѣвъ — старшина готова пристати до Польщѣ, але повѣє иншимъ вѣтромъ и старшина промѣняє Польщу на Москву. Тымъ-то Любомирскій мѣркувавъ повести такъ справу, що бъ пото̂мъ можна було льояльно скасувати гадяцку умову и здаватися на те, що буцѣмъ-то у козако̂въ Поляки зброєю во̂добрали те, що козаки своєю зброєю придбали во̂дъ Поляко̂въ.
Паны и шляхта побачивши козако̂въ, котри̂ накоили Польщѣ сто̂лько лиха, загорѣлися ворогованємъ. Ще ватажки не починали вмовлятися, а вже половина во̂йска Любомирского мостила греблю черезъ лугъ. Колишній гетьманъ Выговскій (теперь Кієвскій воєвода) найзавзятѣйше выступавъ проти власныхъ земляко̂въ и прежнихъ своихъ по̂дручнико̂въ.
Одначе справа не по̂шла такъ легко, якъ гадали собѣ Поляки. Козаки вагалися, але побачивши, що Поляки нападають на нихъ, стали оборонятися и прогнали тыхъ, що лѣзли до козачого табору — по руинѣ Слободища: ти̂ жь Поляки, що по̂шли лугомъ, загрузли въ болото и мусили вертатися назадъ, стежени̂ козацкими кулями.
Въ козачому таборѣ — справа повернулася на руку Полякамъ; тамъ скоилося страшенне безладє: старшина докоряла гетьманови; оденъ одного обвинувачували; сперечалися, гомонѣли, радилися и такъ забили гетьманови памороки, що во̂нъ не стямивъ себе и гукавъ:
— „Господи Боже мо̂й! вызволи мене зъ сего пекла! не хочу я гетьманувати, по̂ду въ ченцѣ, молитимуся Богови!… За що я, черезъ зраду другихъ — буду терпѣти! Абы то̂лько теперь мене Богъ вызволивъ, безпремѣнно по̂ду въ ченцѣ.“ Треба мовити, що Юрій зъ роду вперше бувъ въ бою.
— „Ты, пане гетьмане — сховай свою побожно̂сть на дальше, мовила старшина: про ченцѣвъ гадатимешь собѣ поволѣ иншимъ часомъ, а теперь треба думати, якъ спасти самыхъ себе та Украину. Ось ну лишень, вдармо себе въ груди, та вырядьмо просити Поляко̂въ на мирову, приобѣцяймо имъ вѣрно̂сть и по̂дданьство Речи-Посполитои. А Москаль — ну єго! нехай собѣ якъ тямить, такъ и справляється.“
— „Видима рѣчь, мовивъ обозный Носачь, що Польскому королеви самъ Богъ запомагає. Лѣпше буде заздалего̂дь запобѣгти у него ласки, а то и душѣ наши̂ постигне кара и по̂дъ Поляко̂въ попадемо. Будемо жалкувати пото̂мъ, та вже не вернеться“.
Инши̂ розмовляли такъ, що нѣ-бы-то вони й спочувають Москвѣ, але жь обставины таки̂, що мусять козаки во̂дречися во̂дъ Москвы: „Коли мы не здолѣємо перемогчи Поляковъ; коли отутъ усѣ поляжемо, Москалямъ съ того жаднои користи не буде, а коли збережемо себе, то може коли й Москалеви згодимося.“ Отакимъ приятелемъ Москвы показався тодѣ писарь Семенъ Голуховскій. Запекли̂ супротивники Поляко̂въ съ простыхъ козако̂въ гукали: „Тутъ орда єсть, вдамося лѣпше до неи, вона нашь давный приятель, вона згодиться зъ нами. Съ такои громадскои порады, старшина вырядила посло̂въ до Нурадина, просити, що бъ орда во̂дступилася во̂дъ Поляко̂въ и пристала до козако̂въ. Не вѣдаємо, що во̂дповѣвъ Нурадинъ, але козацкій листъ во̂нъ подавъ Любомирскому и въ друге добувъ во̂дъ Поляко̂въ нагороду за своє добродѣйство.
Ото жь того часу — коли мѣжь козаками стояло таке ваганє, а Хмельницкій, що годины перемѣнявъ свои замѣры, прибувъ до него гонець зъ листомъ Выговского. Выговскій писавъ: „По праву наданому менѣ твоимъ батькомъ, я яко тво̂й кураторъ, — заклинаю тебе душею твого батька, що бъ ты положився на Поляко̂въ, умовивъ на те и своихъ козако̂въ и во̂дрѣкся во̂дъ Москвы. Самъ добре тямишь, ско̂лько вона намъ лиха накоила. Силы Шереметева теперь придоптани̂, зломани̂, во̂нъ гасне, паче лямпада безъ оливы; гно̂тъ у нѣй чадить, та вже не свѣтить. Не чекай же доки погасне, бо тодѣ уся во̂йскова вагота ляже на твои плечѣ. Король ласкавый, выбачить минуче, про все забуде и ще затвердить и збереже усѣ козацки̂ права. Козакамъ бо̂льшь можна сподѣватися во̂дъ польскои націи, нѣ жь во̂дъ московского варварства и хижости.“
Нѣ Хмельницкій, нѣ старшина не знали, хто возьме перевагу, то й вырядили одночасно гонцѣвъ и до Поляко̂въ и до Москалѣвъ. До Шереметева Морозъ повѣзъ звѣстку, що козако̂въ напали Поляки, то що бъ во̂нъ швидше прямувавъ до мѣсточка Пятки на по̂дмогу. А до польского табору поѣхавъ полковникъ Петро Дорошенко зъ двома товаришами. Треба було съ Поляками такъ повести рѣчь, що козаки йдуть на мирову зъ ними не съ принуки, а зъ доброи своєи волѣ.
Дорошенко вдався до Любомирского и мовивъ:
— „За що отсе, ваша мило̂сть, Поляки нападають на насъ? Мы й не гадаємо воювати проти васъ, лишень зъ неминучости мусимо оборонятися. Козаки не хочуть ворогувати съ Поляками. Мы прибули сюды за тымъ, що бъ во̂длучити Цыцуру во̂дъ Москалѣвъ и теперь волимо поєднатися зъ вами, коли вы прихильно приймете насъ“…
Гордовитый Любомирскій почавъ пиндючитися передъ козацкими послами. Дорошенко й собѣ по̂днявъ голову и промовивъ:
— „Пане гетьмане! покиньте вы причины старои ненависти, и приймѣть тыхъ, що горнуться до лона во̂тчины; бо — инакше правда за нами. Мы маємо шаблѣ и самопалы. Наша зброя славна. Глядѣть же, що бъ зъ сего не выбухло такого огню, во̂дъ котрого стемнѣють ваши̂ надѣѣ на побѣду, або и цѣлкомъ розвѣються наче дымъ“.
Приѣхавъ Нурадинъ. Повитавшись, во̂нъ, обертаючись разомъ и до Любомирского и до козако̂въ, мовивъ:
— „Пане гетьмане послухай козако̂въ; не годиться нехтувати ихъ прошенємъ; вони вѣрни̂ по̂дданки короля. Та до того, коли лютуватимешь на нихъ, то се тобѣ пошкодить. Таланъ ще не покинувъ козако̂въ. Коли ихъ роздратуєшь, вони, звычайно, кусатимуться. Не дратуйте жь отсеи пчолы, лѣпше берѣть во̂дъ неи мѣдъ. Вамъ бо̂льша слава буде повернути на Москаля и почастувати єго такъ, якъ слѣдъ частувати непрошеного гостя“.Любомирскій силувався — яко мога показати свою силу и мо̂ць и вытягнути у козако̂въ найкористнѣйши̂ за для Польщѣ умовы. Во̂нъ промовивъ до Дорошенка:
— „Козаки за ко̂лькоразову ворохобню и зраду, повинни̂ кары, але король давъ менѣ ласкавый наказъ про козако̂въ; до того жь я зважаю, и на проханя Султана Нурадина и кажу сурмачамъ ударити розъємъ! Помиримося зъ вами!… Нехай же Нурадинъ, що заступався за васъ, порадить козакамъ бо̂льшь не по̂дниматися до ворохобнѣ!“
Нурадинъ приложивъ руку до грудей и промовивъ:
— „Я ручуся за козако̂въ: вони не по̂дуть на ворохобню и будуть поко̂рными Речи-Посполито̂й!“ Пото̂мъ во̂нъ вхопився за шаблю и промовивъ до Дорошенка:
— „Козаче! отсею шаблею нашь ханъ помститься надъ вами, коли вы не будете вѣрными и слухняными до короля.“
Любомирскій сказавъ, що бъ козаки вырядили посло̂въ до гетьмана Потоцкого умовитися, а самъ заразъ же поѣхавъ до головного во̂йска.
Тымъ часомъ Шереметевъ, не вѣдаючи про те, що дѣється въ козачому таборѣ и отримавши во̂дъ Мороза звѣстку Хмельницкого, дня 14. вересня вырушивъ шляхомъ до Пятки. Чи пройшли Москалѣ и верству, чи нѣ, якъ побачили, що Поляки покопали шанцѣ и порозстановляли своихъ списовико̂въ. Москалѣ во̂дважно йшли на нихъ, але тутъ Поляки вдарили по Москаляхъ съ трехъ боко̂въ. Москалѣ билися завзято, пильнуючи, що бъ швидше злучитися зъ во̂йскомъ Хмельницкого. По дорозѣ имъ попалося зруйноване село. Тутъ бувъ ставокъ. Гребля була розо̂рвана. Вода затопила лугъ. Мосто̂въ не було. Грязюка була така велика, що й порожнымъ возомъ ледво можна було проѣхати. Отутъ Поляки наперли на Москалѣвъ ще бо̂льше. Московскій обо̂зъ рушивъ зъ шляху въ право-ручь до гаю, що бъ выбратись на суходо̂лъ; але тутъ показалися Татаре и стрѣлы ихъ немовь той градъ посыпалися на Москалѣвъ. Москалѣ силувалися доплентатися до гаю, що бъ тамъ окрепитися. Поляки кинулися на нихъ зъ своими довгими списами и такъ били Москалѣвъ, що однымъ списомъ кололи разомъ по два, або й по три Москалѣ. А рушницѣ и гарматы не перестаючи палили на московскій обо̂зъ. Москалѣ во̂дбивалися хоробро. Поляки перервали таки обо̂зъ, забирали возы, гарматы и коругвы. Татаре, мовь ти̂ круки налетѣли слѣдомъ за Поляками и почали грабувати усе, що попалося. Москалѣ зо̂брали останни̂ силы, выбили ворого̂въ зъ свого обозу, и таки доплентались до гаю и почали тутъ обкопуватися. Тодѣ ко̂лькасотъ козако̂въ вырвалися зъ московского обозу и по̂шли на втѣкача; але Татаре кинулися имъ на здого̂нъ и всѣхъ ихъ перенѣвечили.
Татаре забрали собѣ карету Шереметева а въ нѣй чимало соболѣвъ, золота и срѣбла. Поляки могли говорити, що вони побѣдили; та то̂лько ся побѣда и имъ дорого коштувала, багато позбулися вони людьми, а ще бо̂льшь ко̂ньми. Шереметевъ подався до Пятки. Поляки вырядили туды съ Константиномъ Вишневецкимъ во̂ддѣлъ во̂йска, що бъ тамъ перестрѣвъ Шереметева.
Вырядивши Дорошенка до Любомирского, въ козачому таборѣ все ще вагалися и гетьманъ не тямивъ, що єму дѣяти. Коли жь прийшла звѣстка, що Поляки потрощили Москалѣвъ, и Москалѣ опинилися въ безвыходно̂й облозѣ, тодѣ козаки побачили, що Поляки взяли гору и що неминучо треба погодитися зъ ними. Вони вырядили заступнико̂въ до Чуднова, що бъ зложити мирову съ Потоцкимъ.
Паны, зустрѣвши козачихъ комісарѣвъ, пыталися: „Зъ якои речи вы, козаки, по̂сля гадяцкои умовы, зновъ пристали до Москвы?“
— „Козакамъ во̂дповѣдали комісарѣ, не вгодна гадяцка умова черезъ те, що король надавъ шляхоцке званє лишень де-не-якимъ, а иншимъ не давъ. Отъ останнимъ и стало прикро на таку неро̂вно̂сть помѣжь своихъ побратымо̂въ. Одни̂ бачь стали шляхтичами, а други̂ нѣ. Ото жь зо̂ зла останни̂ и пристали до Москалѣвъ.“
— „Отсе саме свѣдчить, мовили паны, що руске князѣвство противне козацко̂й волѣ и правамъ. Тымъ-то мы лишимо вамъ усѣ во̂льности, яки̂ положено на гадяцко̂й умовѣ, а руске князѣвство скасуємо. Усе во̂йско и запорозке и городове украиньске нехай прийме гадяцку умову, нехай тримається неи, а во̂дъ Москвы во̂дречеться на вѣки, и що бъ було на поготовѣ выходити на во̂йну, куды казатиме король.“
Лишити гадяцку умову, скасувати руске князѣвство, се значило скасувати саму душу тои умовы. Для Поляко̂въ руске князѣвство — було болячкою; на все останнє вони могли легко пристати; бо все останнє безъ руского князѣвства не надавало Украинѣ образу самосто̂йнои державы, федеративне прилученои до Польщѣ; та й козаки ставали то̂лько частиною во̂йска Речи-Посполитои.
„Єго мило̂сть панъ гетьманъ Юрій Хмельницкій, мовили комісарѣ и не гадавъ во̂дрекатися во̂дъ короля; а коли выпало такъ, що гадяцку умову зрушено, то се сталося не черезъ те, що бъ гетьманъ и мы всѣ непевни̂ були за короля и не жичили єму добра, а черезъ те, що Москалѣ вельми напали на насъ. Нашь гетьманъ все жь таки не подавъ руки ворогови короля и сюды прибувъ не на те, що бъ помагати Москалямъ. И доси не давъ во̂нъ имъ жаднои помочи и вырядивъ насъ посвѣдчити єго слухняно̂сть и вѣрно̂сть королю.“
Паны во̂дповѣдали: „Ихъ милости паны гетьманы вдячно приймають таке почутє пана гетьмана. Заступниками во̂дъ Польщѣ були: брацлавскій воєвода, князь Михайло Чарторыйскій; сандомирскій стольникъ Шомовскій, хоружій коронный Янъ Собѣскій и льво̂вскій хоружій. Дня 17. жовтня зложено нову умову. Гетьманы затвердили гадяцку умову, вынявши зъ неи усе про Руске князѣвство. Обопо̂льно вызнали, що Руске князѣвство мало потрѣбне за для козацкихъ во̂льностей и шкодить мо̂цно̂й згодѣ на вѣки, черезъ що й положено скасувати єго.
Украиньскій гетьманъ зъ усѣмъ своимъ во̂йскомъ во̂дрѣкався во̂дъ Москвы и повиненъ бувъ усе во̂йско, що було зъ нимъ повернути въ купѣ съ Поляками на Шереметева, та й напередъ не приймати нѣ въ кого патронату окро̂мъ Польского короля. Польски̂ гетьманы давали прощенє Цыцурѣ, коли во̂нъ по наказу Хмельницкого покине Москалѣвъ. Такъ само й полки черниго̂вскій и нѣжиньскій, що були съ Шереметевымъ, повинни̂ були, по наказу Юрія, покинути московске во̂йско. А якъ що вони не послухають сего наказу, то гетьманъ чинитиме зъ ними, якъ зъ ворогами. Такъ само Хмельницкій повиненъ бувъ зупиняти на Украинѣ и на Запорожу усяке баламутство, або ворохобню проти умовы козако̂въ съ Поляками. Положено ще було: выпустити усѣхъ польскихъ бранцѣвъ и що бъ козаки не турбували земель Крымского хана, яко спо̂льника Польщѣ.Зложивши и по̂дписавши умову, вырядили до козацкого табору двохъ пано̂въ: князя Константина Вишневецкого и стольника сандомирского Шомовского, що бъ привели козако̂въ по̂дъ присягу. Дня 18. жовтня Хмельницкій прибувъ до польского табору бо̂ля Чуднова. Єго повитали зъ великою шанобою и повагою. Обыдва польски̂ гетьманы запросили єго до своєи катряги. Юрій и ночувавъ у нихъ. Другого дня споко̂йно и козаки и Поляки заприсягнули обопо̂льно. Спершу заприсягали гетьманы короткими словами: свято глядѣти умовы зложени̂ у Гадячи дня 6. вересня 1658 р. и въ Чудновѣ дня 17. жовтня 1660 року.
Гетьманъ Юрій Хмельницкій, заприсягаючи, обѣцявъ зъ усѣмъ во̂йскомъ запорозкимъ во̂дъ старого до малого слухатися короля, во̂дречися во̂дъ усѣхъ протекцій, особливо жь во̂дъ Московского царя; не по̂днимати руки проти Польщѣ; не зсылатися съ чужими державами; нѣ зъ во̂дко̂ль не приймати, нѣ до кого зъ державцѣвъ не выряжати посло̂въ безъ вѣдому короля и бути на поготовѣ воювати проти ворого̂въ Польщѣ. Нарештѣ обѣцявъ спиняти кождого, хто баламутитиме въ во̂йску запорозкому. Заприсягнувши, попросили Хмельницкого на бенкетъ; гуляли до схочу, спѣвали „Тебе Бога хвалимъ“; грали музыки, палили зъ гарматъ, пили за обопо̂льне здоровля и запевняли оденъ одного въ нестеменно̂й дружбѣ и братерствѣ. Обѣдъ ско̂нчився вже въ вечерѣ. Хмельницкій по̂славъ наказъ до Цыцуры покинути Москалѣвъ и пристати до Поляко̂въ.
— „Прошу вашу мило̂сть, промовивъ Хмельницкій до Потоцкого, що бъ нашимъ козакамъ безпечно було переходити до королѣвского во̂йска, що бъ Татаре не нападали на вѣрныхъ козако̂въ.“ Польски̂ ватажки обѣцяли, що постановлять вартовыхъ, абы Татаре не спиняли козако̂въ. Нурадинъ ручився и во̂дъ себе, що Татаре не займатимуть козако̂въ. Цыцура не показавъ усему козацкому во̂йску наказу Хмельницкого; мабуть черезъ те, що тодѣ бъ довѣдалися про се Москалѣ и не давали бъ козакамъ переходити до польского во̂йска. А може Цыцура остерегався, що бъ прости̂ козаки не почали пручатися. Во̂нъ прогаявся цѣлый день. Дня 21. жовтня выкинули бунчукъ Хмельницкого, се було ознакою Цыцурѣ, що бъ рушавъ. Во̂нъ взявъ свою коруговь и выйшовъ съ табору. За нимъ по̂шло 2000 козако̂въ. Орда якъ побачила ихъ, такъ прожогомъ и кинулася на нихъ. Поляки, выряжени̂ захищати козако̂въ, доводили, що Нурадинъ ручить за козако̂въ Татарамъ, звычайно не слухнянымъ до своихъ уряднико̂въ; ся порука була байдуже; вони пустилися бити козако̂въ. Погибло близько двохъ сотень козако̂въ. Иншихъ Татаре полонили. Тодѣ де-хто съ козако̂въ, бачивши, що ихъ бють замѣсть того, що бъ витати, вернулися до московского табору. То̂лько Цыцура зъ невеликою частиною козако̂въ забрався до польского табору.
А въ московскому во̂йску на той часъ по̂дходила отчайдушна година. Таборъ московскій польске во̂йско оточило навкруги: насыпали вони валъ; постягали на него гарматы и палили безустанно. Коней нѣкуды було выгнати попастися.
Во̂дъ людскихъ и ко̂ньскихъ трупо̂въ понесло такою вонею, що зъ далеку не можна було не затыкати носа. Бракувало харчѣвъ и пороху; и той, якій бувъ, во̂длигъ. Дощь ллявъ, немовь зъ вѣдра и въ день и въ ночи; въ таборѣ во̂дъ гразюки и гною зробилася багнюка по сами̂ колѣна. Людямъ нѣ-де було лягти спочити; не було захистку нѣ во̂дъ дощу, нѣ во̂дъ польскихъ куль и бомбъ. Становище Москалѣвъ було го̂рше усего, що можна вытерпѣти чоловѣкови.
Дня 26. жовтня зъ московского табору прибувъ до польского „думный чоловѣкъ“ Иванъ Акинфієвъ. Мабуть во̂нъ бувъ чоловѣкомъ зъ освѣтою, та ще й риторъ. Ставши передъ гетьманомъ, во̂нъ мовивъ:
— „Зложѣмо, Поляки! мирову на добро обохъ народо̂въ — московского и польского. Мы зъ одного племени, якъ вѣти на деревѣ зъ однои цѣвки; говоримо похожими мовами; похожи̂ жь оденъ на одного и одежею и звычаями; до того жь мы сусѣды и христіяне. Божій судъ покаравъ насъ. Ко̂лько то вже лѣтъ мы воюємо оденъ одного. Надъ симъ журяться Ангелы Божи̂, а вороги душь и тѣлесъ нашихъ втѣшаються, радѣють. Що коли бъ двѣ руки, замѣсть того, що бъ лапати вовка, почали бъ одна одну дерти, то вже жь усе тѣло добувъ бы собѣ звѣръ. Отакъ и мы христіяне! сваримося помѣжь себе и во̂ддаємо Татарамъ тѣло Христового народу. А коли бъ мы сполучеными силами встали на ворого̂въ Св. Хреста, то вызволили бъ и Св. Землю, скроплену Христовою кровью и повну всѣхъ утѣхъ Азію, та й цѣлый свѣтъ по̂дъ себе бъ по̂дгорнули и выкоренили бъ погане агаряньске насѣня.“
Бесѣдникъ подобався Полякамъ. Звѣвши рѣчь на козако̂въ, во̂нъ мовивъ:
„Теперь вже й сами̂ мы добре бачимо, що причиною нашого нещастя и такого великого пролитя крови — нѣхто якъ козаки. Нехай же буде проклятымъ и саме имя ихъ, бо вони або насъ намовляли на васъ, або васъ на насъ. И вамъ и намъ вони зраджують и запродують себе иншимъ державцямъ, Турецкому, Угорскому, Шведскому. Менѣ здається вони бъ запродали себе й самому пеклу, коли бъ прийшовъ сатана купувати ихъ. Та вони й безъ того вже записали себе сатанѣ.“
Акинфієвъ по̂дмовлявъ Поляко̂въ во̂дречися во̂дъ Татаръ и пристати въ спо̂лку до Москалѣвъ. Доводивъ, що дружба зъ невѣрою и некористна и немо̂цна. Во̂нъ казавъ, що Москва готова во̂дречися во̂дъ Украины и повыдавати усѣхъ козако̂въ, яки̂ є при московскому во̂йску.
Єму во̂дповѣли: нехай же бояре ваши̂ вырядять умовлятися своихъ заступнико̂въ, а мы вырядимо своихъ.
Москалѣ выбрали на заступнико̂въ: князѣвъ Щербатова и Козловского та того жь самого Акинфієва. Во̂дъ Поляко̂въ були бѣльскій воєвода Дмитро Вишневецкій, черниго̂вскій воєвода Бенёвскій, кієвскій по̂дкоморный Немиричь и судомирскій стольникъ Шомовскій. Татаре вырядили своихъ двохъ мурзъ. Ко̂лька днѣвъ минуло въ даремныхъ розмовахъ. Татаре наче не хотѣли годитися зъ Москвою. А тымъ часомъ Москалямъ блыснула надѣя: прийшла звѣстка, що князь Борятиньскій, взявши во̂йско, яке було у Кієвѣ, рушивъ на запомогу до Шереметева. Небавомъ ся надѣя зникла; Борятиньскій мусивъ вернутися съ по̂дъ Брусилова, бо Брусило̂вцѣ повитали єго выстрѣлами и не пустили ити дальше. До того жь у Борятиньского було того во̂йска зо̂ жменя, такъ що во̂нъ не выручивъ бы обложенцѣвъ, хочь бы й до̂йшовъ до нихъ. Шереметеву нѣчого було бо̂льшь робити, якъ пристати на те, чого хотѣли Поляки. Польски̂ заступники гороѣжливо съ пыхою оберталися до московскихъ, а си̂ за надто вже принижалися; примѣромъ князь Щербатовъ слебезувавъ такъ: „Мы благаємо васъ — змилосердѣться надъ нами ради Христа“. Козловскій понуро мовчавъ. А Бенёвскій напучувавъ ихъ такъ: „Сами̂ бачите, якъ то Богъ карає за неправдиву во̂йну и за зрушену зрадливо умову. Дякуйте ще Богови, що мы таки̂ великодушни̂ люде. Иншій бы хто не простивъ вамъ сего.“
Москалѣ спыталися, зъ якою умовою згодяться Поляки выпустити зъ облоги московске во̂йско? Бенёвскій во̂дповѣвъ:
— „Такъ хочь бы цѣле пекло покликали до себе на запомогу, то не втѣкли бъ нашихъ рукъ! Не має вамъ нѣчого иншого, якъ положитися на наше милосердє. По звычайно̂й ласцѣ нашого найяснѣйшого короля даруємо вамъ житє. Во̂льно вамъ вернутися назадъ, та то̂лько безъ зброѣ. Мусите вы во̂дречися во̂дъ Украины и вывести своє во̂йско зъ украиньскихъ мѣстъ.“
Згодитися на таку умову — у Шереметева не було права: якто мо̂гъ во̂нъ во̂дречися во̂дъ цѣлого краю! Але нѣчого було бо̂льше робити Москалямъ, мусили вони приставати на все! вони то̂лько ублагали Поляко̂въ, що бъ не боронили имъ взяти хочь ручну зброю. Зложили и по̂дписали умову въ такому розумѣ: усе московске во̂йско може выступити, положивши зброю. Царски̂ во̂йска мусять выступити зъ украиньскихъ мѣстъ: Кієва, Чернигова, Нѣжина, Переяслава и не зо̂ставатися нѣ за що въ жадному мѣстѣ. Усѣ вони повинни̂ йти на Путивль и доки не выберуться Шереметевъ зъ усѣмъ своимъ урядомъ, 300 чоловѣкъ перебуватиме заложникомъ у польскому таборѣ. Усе московске во̂йско до того часу повинно зо̂статися въ Кієвскому воєводствѣ коло Котельвы въ тыхъ мѣсцяхъ, де єму буде показано во̂дъ Поляко̂въ. Шереметевъ и єго урядники мусять заприсягти, що й тодѣ, якъ выпустять ихъ, волею не зо̂стануться на украиньско̂й землѣ. Козаки, яки̂ є при московскому во̂йску, мусять зложити до но̂гъ польскихъ гетьмано̂въ зброю и корогвы и съ того часу бути по̂дданками Польщѣ. Ручна зброя московского во̂йска (рушницѣ, мушкеты, пистолѣ, шаблѣ, списы, бердишѣ, сокиры) буде повезена за ними до Путивля и повернена имъ тодѣ, якъ московске во̂йско выбереться зъ украиньскихъ мѣстъ. Гарматы лишаться Полякамъ. Выпускаючи во̂йсковыхъ бранцѣвъ, — Поляки повинни̂ не грабувати ихъ, не бити, не робити имъ утиско̂въ и не безчестити.Шереметевъ написавъ листъ до Борятиньского въ Кієвъ про свою мирову и вымагавъ, що бъ во̂нъ выбрався съ Кієва, лишивши тамъ не велику частину на ко̂нци мѣста. Шереметевъ власного рукою додавъ: Кієвъ бувъ крѣпкій Юріємъ Хмельницкимъ и козаками, вони во̂дреклися; теперь мѣста будуть не крѣпкими, можна людей стратити“. Шереметевъ думавъ такъ, що коли вже Украинцѣ не бажають бути по̂дъ рукою Москвы, то й нѣчого московскому урядови пручатися, що бъ задержати Украину. Але писарь Юрія Хмельницкого, Семенъ Голуховскій, ще до здачи Шереметева по̂славъ до товариша Борятиньского Чаадаєва потайный листъ зъ иншою порадою. Во̂нъ писавъ: „Хочь я съ паномъ гетьманомъ и заприсягнувъ королеви по неволѣ, але я не забувъ, що присягавъ цареви и памятаю про єго царски̂ ласки. Пѣшихъ и ко̂нныхъ Поляко̂въ 30.000, орды 40.000. Пану Шереметеву не можна вырватись. Єго таборъ навкруги Поляки обсыпали валомъ. Ради Бога пильнуйте, що бъ швидше царске во̂йско прийшло на Украину; а то ворогъ настає на всю вашу землю. Нехай ваши̂ люде остерегаються по мѣстахъ и не ймуть вѣры нѣчиѣй присязѣ, а то що бъ не сталося такъ, якъ во̂дъ Цыцуры: во̂нъ приставъ до Поляко̂въ. Стережѣться, та то̂лько мене не выдавайте. Припособте харчѣвъ и не ймѣть вѣры влесливымъ листамъ, хочь бы вони й до васъ приходили.“
Зъ сего листу Борятиньскій мо̂гъ собѣ гадати, що на Украину не вся ще надѣя погибла и що козаки можуть ще служити цареви. Борятиньскій не послухався Шереметева и говоривъ: „Менѣ царь дає наказы, а не Шереметевъ.“
Мѣжь Татарами по̂шла колотнеча. Нурадинъ покликавъ до себе мурзъ. „Що намъ дѣяти пытався во̂нъ: Поляки миряться зъ Москалями. Хиба й намъ миритися? Мурзы въ одинъ голосъ во̂дповѣдали:
— „Коли Поляки по̂шли на мирову зъ Москалями, значить вони во̂дреклися во̂дъ братерства зъ ордою.“ Нурадинъ поѣхавъ въ польскій таборъ и повѣдавъ, що во̂нъ не згоджується на мирову:
— „Якъ то можна выпускати Москалѣвъ, казавъ во̂нъ: вони майже що въ неволѣ; ледво-ледво живи̂, на силу зброю носять.“Польски̂ ватажки втихомирили султана що доводами, а бо̂льшь подарунками. Минуло два днѣ. Ватажки пильнували звести якъ небудь Москалѣвъ на мирову съ Татарами. Шереметевъ згоджувався выдати Татарамъ усѣхъ козако̂въ, яки̂ були ще при єго таборѣ. Москалѣ лютували на козако̂въ геть бо̂льшь нѣжь Татаре.
Дня 23. жовтня (3. листопада) Москалѣ стали выганяти зъ свого табору не зазброєныхъ козако̂въ. Татаре налетѣли на козако̂въ и знущалися зъ нихъ, кого били, кого лапали арканами. Козаки подались назадъ до табору, але Москалѣ стрѣляли на нихъ, помагаючи Татарамъ. Сучасникъ повѣдає, що ся справа походила на полёванє, або на ловленє рибы. Москалѣ гайсали съ крюками и арканами, лапали Украинцѣвъ и продавали Татарамъ. Голодни̂ Москалѣ злапавши Украинця, во̂ддавали єго Татарамъ за шматокъ хлѣба, за жменю соли чи борошна, а то й за одно яблуко. Татаре кого съ козако̂въ вязали и брали въ неволю, а кого мордували, що бъ побавитися, наче играшкою.
Другого дня въ четверъ Москалѣ, вважаючи на умову и на честь Поляко̂въ, во̂дчинили таборъ. Голодни̂, худорляви̂, похожи̂ бо̂льшь на мару, нѣ жь на живыхъ людей, выходили зъ окопу Москалѣ и во̂ддавали зброю. До нихъ выѣхали комісарѣ. Немиричь верхи на доброму кони, роско̂шно прибраному, заступавъ особу короля Яна Казимира. Москалѣ повинни̂ були класти до но̂гъ єго свою зброю, коругвы, барабаны. Инши̂ комісарѣ по̂шли въ московскій таборъ и вывозили во̂дто̂ля гарматы.
— „Подавайте намъ гарматы, коли вы не дотепни̂ були оборонятися“, глумилися Поляки зъ Москалѣвъ. Шереметевъ зъ воєводами явилися до гетьмано̂въ; ихъ повитали ласкаво и запросили на обѣдъ. За обѣдомъ зайшла розмова про козако̂въ. Шереметевъ не додержався и мовивъ:
— „Проклятый наро̂дъ! настоящи̂ діяволы! вони мене погубили! Сами̂ жь завели мене до бѣды, та въ бѣдѣ и зрадили. Заведуть въ проваля, та й глузують! Уся вина на Цыцурѣ. Я не хотѣвъ ити съ Кієва, та послухався єго и выгубивъ царске во̂йско. Я вже два роки перебуваю на Украинѣ, я спостерѣгавъ зраду; хотѣвъ вертатися въ Москву, бо бачивъ, що менѣ не всидѣти мѣжь вами и козаками; такъ же отой баламутъ Цыцура зупинявъ… И вамъ во̂нъ чимало лиха накоивъ! Заберѣть у него душу… Та хочь бы въ него було не одна, а сто душь, усѣхъ заберѣть.“
Поляки любувалися журливымъ духомъ московского ватажка и єго роспукою. „Отъ, говорили вони: гляньте! Се той, що колись трохи не на саме небо по̂дплигувавъ, а теперь якій тихенькій.“ Про князя Козловского сего имъ не можна було промовити; во̂нъ сидѣвъ мовчки, и своимъ суворымъ видомъ наводивъ на шанованє до себе.
Татаре не вгамувалися: побравши зъ московского табору козако̂въ, вся орда пустилася нарѣкати: „Наша здобычь пропадає! гомонѣли вони. Поляки ласкавѣйши̂ до Москалѣвъ — своихъ ворого̂въ, нѣжь до насъ. Ско̂лько мы працювали, якъ перемучилися, ско̂лько крови пролили, а намъ хочь бы були дали облупити московскій табо̂ръ. Вже коли не ино соболевыми, то хочь бы овечими футрами мы тамъ поживилися. Було бъ чо̂мъ во̂дъ холоду захиститися.“ Мурзы прийшли до польскихъ ватажко̂въ и мовили:
— „Выдайте намъ обо̂зъ Москалѣвъ, а то солтанъ Нурадинъ напише до солтана Калги: у него 30.000 во̂йска, и стоить во̂нъ на межѣ Польщѣ.“
Гетьманы силувались вгамувати Татаръ и вырядили 500 чоловѣка нѣмецкихъ пѣхотиньцѣвъ вартувати коло московского обозу. А тымъ часомъ и польски̂ жовнѣры заходилися ремствувати: „Яка жь отсе нагорода за нашу працю, раны, голоднечуванє и нужденно̂сть! гомонѣли вони. Мы сподѣвались, що принаймнѣй намъ буде московскій обо̂зъ!“
Гетьманы скликали раду. „Намъ, хочь бы що, а треба оберегти московскій обо̂зъ во̂дъ всякого нападу. Памятаєте, що сталося зъ во̂йскомъ Ракочого бо̂ля Чорного Острову: воно по̂ддалося на ласку Поляко̂въ, а пото̂мъ Татаре усѣхъ ихъ полонили. За для польскои націи се великій соромъ! Мы во̂добрали у Москалѣвъ зброю, — се буде за надто огидливо припустити Татаръ рѣзати не зазброєныхъ людей. По христіяньству и ради власнои шанобы мы повинни̂ оберегти Москалѣвъ и провести ихъ до безпечного мѣсця“. Инши̂ суперечили говорячи: „Шкода и орду ображати; вона нѣколи не во̂дмовить намъ запомогою при лихо̂й годинѣ. За всѣ шѣсть лѣтъ во̂йны Татаре були безъ хлѣба, безъ захисту, безъ платнѣ, разъ-по-разъ билися зъ ворогами Польщѣ и не змылили вони намъ, хочь мы й терпѣли часомъ невдачѣ. Вони терплячи сподѣвалися, що мы во̂двдячимо имъ тодѣ, якъ Польща заспокоиться. Отъ и теперь — мы покликали ихъ на запомогу. Не дати Татаринови поспѣшитися грабованємъ — се все одно, що дорогому гостеви не дати хлѣба, соли. Та й на те зауважте, що солтанъ Калга може прибути сюды и во̂дняти у насъ те, чого не хочемо дати зъ доброи волѣ. Москаль за даромъ добувъ у насъ волю; нехай же во̂нъ купить єѣ у нашихъ спо̂льнико̂въ. Остання порада взяла гору. Може Поляки прочули, що Борятиньскій не хоче выбиратися съ Кієва, значить не выконана умова и Полякамъ бувъ прово̂дъ вважати, що умова не звязує имъ рукъ; бо, коли такъ, то все одно що єи и не було. Вони повѣдали Татарамъ, що нехай московскій обо̂зъ беруть собѣ. Татаре зъ усѣхъ боко̂въ налетѣли на обо̂зъ: вартовымъ звелено выступити. Почалося загальне грабованє и убиванє незазброєныхъ людей. Даремно Москалѣ лазили у ногахъ у Татаръ и благали собѣ пощады! Татаре заганяли ихъ въ неволю; а хто змагався, того вбивали. Другого дня Татаре стали вымагати собѣ Шереметева. Шереметевъ до̂стався Нурадинови: єго забили въ кайданы и выпровадили до Крыму. Шереметевъ просидѣвъ въ кайданахъ три мѣсяцѣ, поки ханъ казавъ єго розкувати. Безталанный бояринъ пробувъ у неволѣ 22 роки. Щербатова, Козловского и Акинфієва повезли въ Польщу и привѣвши до короля, примусили ихъ стати передъ нимъ навколѣшки. Козловскій не хотѣвъ ставати, Полякъ пхнувъ єго въ потылицю, що бъ во̂нъ упавъ. „Отъ говорили Поляки; не хотѣвъ ставати навколѣшки, такъ стукнувся лобомъ.“ Козловскій по̂двѣвся, поправився, и дивився благородно: не лаявся, якъ колись бо̂ля Конотопу князь Семенъ Пожарскій съ ханомъ, але жь и не принижувався передъ чужимъ державцемъ, ворогомъ свого царя.
По̂сля Чудно̂вскои побѣды гетьманъ Потоцкій вернувся въ Польщу, а Любомирскій рушивъ на Украину. Козаки по̂шли до Корсуня, а орда розпустилася по Украинѣ и заходилася по своєму звычаю руйнувати. Набравши бранцѣвъ и жѣноцтва, мужчинъ, Татаре погнали ихъ до Крыму, та зустрѣлися зъ Запорозцями, котрыхъ Суховѣй вѣвъ на запомогу Шереметеву. Запорозцѣ потрощили Татаръ и вызволили бранцѣвъ. По Украйнѣ по̂днялася завируха: наро̂дъ гидився думкою, що бъ зновъ покоритися по̂дъ Поляко̂въ; хоча було численно и такихъ, що ненавидѣли и Москалѣвъ, покоштувавши во̂дъ нихъ насилія и утиско̂въ. На лихо ще въ 1660 р. стояла посуха и хлѣбъ не вродивъ. По зруйновано̂й Украинѣ стала дорожнеча и голодъ. Наро̂дъ не тямивъ, куды голову прихилити. Рознеслася гуто̂рка, що отъ-отъ буде страшный судъ: вѣщували, що ще го̂рши̂ лихолѣтя йтимуть одно за однымъ, що року 1661 буде скро̂зь по цѣлому свѣту велика во̂йна, а пото̂мъ трусъ землѣ, далѣ потечуть огняни̂ рѣчки, горѣтиме земля, а року 1670 потемнѣє сонце и наступить день страшного суду. По Украинѣ ходила гуто̂рка, що десь-то въ Вавилоньскому царствѣ народився вже Антихристъ, котрый передъ ко̂нчиною свѣта спокушуватиме и мордуватиме людей.
За такого становища легкодухій Хмельниченко не тямивъ, що єму чинити? чи гетьманувати, чи йти въ ченцѣ, якъ обѣцявъ бо̂ля Слободища. Съ природы Юрій бувъ полохливый, не мавъ енергічнои волѣ, до того чоловѣкъ журливый, и разомъ загорѣлый. Во̂нъ зъ доброго и по̂ддатливого мо̂гъ ставати суворымъ и упертымъ; и чи такъ, чи инакъ, а не було въ него своєи волѣ, живъ во̂нъ чужимъ проводомъ, чужою волею. По̂сля Чудно̂вскои справы треба було порадитися съ козаками, окинути думками всю Украину, та погадати, що дѣяти, съ чого почати. Скликали раду въ Корсунѣ. Юрій запросивъ на раду и Бенёвского; певно во̂нъ сподѣвався, що вже жь Бенёвскій зумѣє кермувати натовпомъ. Треба було, що бъ хтось въ имени короля промовивъ до козако̂въ. Доки зъѣздилися полковники та сотники, минувъ цѣлый мѣсяць. По козацкимъ звычаямъ, коли не прибувъ на раду хочь оденъ полковникъ, не вырядавши на ню свого заступника, то й рада була не въ раду.
Рада зо̂бралася 30. листопада. Юрій вагався: чи зрѣкатися єму гетьманьского уряду, чи нѣ? И гетьманованє приманювало єго до себе и гетьманувати було боязко. Де-хто зъ старшины и полковнико̂въ, хочь не прямо, а на догадъ натякали єму, що имъ бы було по серцю, коли бъ во̂нъ зложивъ гетьманьску булаву. Були таки̂, що сподѣвалися по̂сля Хмельницкого — гетьманувати; були й прихильники Выговского. На Юрія нарѣкали — разъ за те, що во̂нъ поступився Москалямъ въ Переяславѣ, а въ друге за те, що передъ Поляками во̂дрѣкся во̂дъ Руского князѣвства. Не було у Юрія вдачи, що бъ тягла людей до поко̂рливости єму. Козаки по̂длягали лишень по̂дъ того, за кимъ вызнавали силу моральну и матеріяльну.
Бенёвскій ще перше радився зъ Любомирскимъ, чого держатися польскому заступникови и прирадили пильнувати, що бъ Хмельницкій гетьманувавъ и дальше, а за писаря взявъ собѣ Тетеру: сподѣвалися, що Тетера буде прихильнымъ до Поляко̂въ. Бенёвскій гадавъ, що зъ Юрія якъ разъ такій гетьманъ, якого тодѣ треба було Польщѣ: держати єго въ своихъ рукахъ легше було, нѣжь иншого. Та й пошанованє козако̂въ до роду Хмельницкого могло сприяти на симпатіи козако̂въ.
Бенёвскій, приѣхавши до Корсуня, насампередъ ставъ вывѣдувати у полковнико̂въ, яки̂ у нихъ думки. Покликавъ ихъ до себе и мовивъ: „Юрій каже, що не хоче бо̂льшь гетьманувати: що якъ во̂нъ зречеться, кого гадаєте обо̂брати на гетьмана?“
Єму во̂дповѣдали: „Нехай Юрко положить булаву — а кого обо̂брати, про те нѣчого турбуватись… Мы вже маємо такого, що добре гетьмануватиме. Мы єго заразъ и выберемо.“
Полковники вели розмову такъ не, наче бъ то бажали по̂ддобритися до Бенёвского, гадаючи що й во̂нъ тои думки, що бъ Юрій не гетьманувавъ. Отымъ другимъ, на кого мѣтили полковники, бувъ Выговскій. Одначе хочь Выговскій и бувъ прихильникомъ Поляко̂въ, але вони тямили и те, що во̂нъ єднавъ Украину съ Польщею то̂лько федеративно, и въ само̂й речи добивався самосто̂йности Украины. Выговскій стоявъ за Велике князѣвство Руске, а Юрій во̂дрѣкся во̂дъ сего князѣвства. Стане Выговскій гетьманомъ, зновъ зайде рѣчь про князѣвство. Выговскій не во̂дрѣкся бъ во̂дъ него! во̂нъ зновъ почне вымагати прежнёго, здаватиметься на те, що польскій соймъ згодився на гадяцку умову. Далеко лѣпше, що бъ и далѣ гетьманувавъ Хмельницкій: за него й речи не буде про Руске князѣвство.Бенёвскій завитавъ у хату до Хмельницкого и умысно зайшовъ у ночи. „На що отсе, ваша мило̂сть, гадаєте зложити булаву? спытався Бенёвскій, — „Я молодый чоловѣкъ, безъ досвѣду, во̂дповѣвъ Юрій, та ще й не здужаю.“ Справдѣ во̂нъ хорувавъ на причинну, и на гилу.
— „Велика шкода менѣ, мовивъ Бенёвскій. Та се ще й не така причина, що бъ заводити въ опасливо̂сть и вашу господу и ваше добро… Се все вытворяє отой Выговскій, — коли то̂лько во̂нъ стане гетьманувати, вамъ лиха не минувати.“
Юрій во̂дповѣвъ, що не гадає, абы Выговскій такъ лютився на него и запевнявъ, що козаки не выберуть Выговского.
— „Я розмовлявъ съ полковниками, и вывѣдавъ ихъ думку, мовивъ Бенёвскій: вони не таилися, що коли вы зложите булаву, то не кого иншого, а якъ разъ Выговского выберуть. Спытайте ихъ. При менѣ вони не во̂дважаться говорити вже въ вѣчи неправду.“
Хмельницкій по̂славъ за полковниками. Бенёвскій чекавъ ихъ и промовивъ до нихъ, якъ посходилися. „Отъ, панове полковники! Отсе я усовѣщую вашого пана гетьмана, абы во̂нъ швидше скликавъ раду. Чекаючи вашои рады, панъ коронный маршалъ не во̂дпускає кварцяного во̂йска, а держати дальше во̂йско въ голодно̂й краинѣ не можна. Маршалъ просить, що бъ вырядили до него обозного во̂йска запорозкого Носача; треба имъ умовитися, якъ-такъ розкватирувати во̂йско, що бъ съ того не було козакамъ жаднои ваготы. Та отъ ще усовѣщую пана гетьмана, що бъ во̂нъ не зрѣкався гетьманувати, не доптавъ батько̂вскои славы; на лихо нѣякъ не здолаю усовѣстити єго. Я повѣдавъ єму, що коли во̂нъ положить булаву, то вы, панове полковники, выберете на гетьмана не кого иншого, якъ отого.
Полковникамъ було нѣяково во̂дъ такои несподѣванои ставки око-на-око. Нѣкуда имъ було выкручуватися: вони усѣ въ одинъ голосъ гукнули:
— „Завтра нехай буде рада. Коли ты, пане гетьмане, положишь булаву, то вже жь намъ не бути безъ гетьмана. Мы заразъ вырядимо по него и во̂ддамо по̂дъ єго покровъ своихъ жѣнокъ и дѣтей.— „То й нехай завтра въ ранцѣ буде рада“, мовивъ Юрій. Полковники по̂шли. Лишившись на самотѣ зъ Бенёвскимъ, Хмельницкій вже не нагадувавъ про думку положити булаву, навпаки показувавъ завзято̂сть гетьманувати. Во̂нъ розумѣвъ, що натяканя полковнико̂въ выходили съ хитрощѣвъ Выговского. Юрій почавъ злитися на полковнико̂въ:
— „Усѣ вони двоєдухи и зраджували Польщѣ, мовивъ во̂нъ: тымъ-то ихъ теперь и тягне до такого гетьмана, за якого бъ можна своєвольствувати.“
Бенёвскому здалося зручнымъ залякати Хмельницкого, навести єго на думку, що Поляки и до него не певни̂, и що треба єму доказати свою вѣрно̂сть дѣломъ.
— „Навпаки! мовивъ во̂нъ: полковники усе звертають на тебе, пане гетьмане! Кажуть, що съ тебе йде уся колотнеча. И Сѣрко, и Апостолъ, и Цыцура, а перше ще Пушкарь, усѣ за тебе вставали. Кажуть, нѣ бы ты вырядивъ Бруховецкого до царя съ частиною свого скарбу, а тво̂й ро̂дный дядько, Сомченко, по твоѣй радѣ по̂днявъ ворохобню въ Переяславѣ.“
Хмельницкій во̂дповѣвъ, що се все брехнѣ; але де въ чому й повинився, звертаючи усе на сво̂й молодый вѣкъ. Нарештѣ мовивъ:
— „Прошу вашу мило̂сть! станьте менѣ за батька и заступѣться за мене передъ королемъ. Присягаю, що слухатиму васъ, а дурнои порады нѣчиєи не слухатиму.“
— „Одно вамъ спасенє, мовивъ Бенёвскій: бути вѣрнымъ королеви и триматися єго, а инакше вороги заѣдять васъ. Во̂дъ гетьманованя не во̂дрѣкайтеся. А що до того, що вы молодый ще, и не здужаєте, то возьмѣть собѣ за писаря Тетеру; во̂нъ чоловѣкъ зъ розумомъ и до васъ щирый прихильный. И королю подобається, коли писарюватиме Тетера, и Рѣчь-Посполиту симъ запевнить. Семена Голуховского треба зсадити съ писарства, бо єго писаремъ зробивъ царь и во̂нъ увесь царѣвъ чоловѣкъ. Слухатимешь Тетери, то все гараздъ буде.“
Юрій то̂лько й промовивъ, що благавъ Бенёвского напучувати єго, яко молодого парубка.
Другого дня, се бъ то 20. листопада, на дворѣ у гетьмана зо̂йшлася рада. Поприходили сами̂ полковники, та сотники. Бенёвскій державъ промову, говоривъ, що козацтво зновъ повернулося до свого законного державця. Именемъ короля во̂нъ оголосивъ скасоваными усѣ розпорядки починени̂ зъ волѣ московского уряду и доручивъ Юрію булаву. Рада не во̂дважилася змагатися, та й приводу на те не було. Але не минуло й дня, якъ Бенёвскій дочувся, що прости̂ козаки хвилюються; вони гомонѣли: „Зо̂брали раду въ хатѣ, тамъ була сама старшина. Сего зъ роду, зъ вѣку не бувало, що бъ на раду не пускали во̂йска! Се вже старшина щось проти во̂йска не добре гадає!“
Бенёвскому мимо волѣ впавъ на думку безталанный конець гадяцкои рады: тодѣ прости̂ козаки, гадаючи, що старшина чинить на переко̂ръ бажаню черни, побили значныхъ людей. Що бъ не сталося и тутъ такъ само, Беневскій гадавъ потрѣбнымъ, скликати „Чорну“ раду, що бъ вона затвердила умову съ Поляками; та ще треба, що бъ усѣ козаки заприсягли на короля. Хмельницкій и полковники почали змагатися проти сего.
— „Що бъ ты знавъ, пане Бенёвскій, мовивъ гетьманъ: що коли мы зберемо теперь чорну раду, коли въ Корсунѣ ярмарокъ — и народу сила, то и мене и старшину и полковнико̂въ и тебе, пане Бенёвскій, чернь знѣвечить.
— „Я уповаю на Бога, мовивъ Бенёвскій: и певный, що вы, пане гетьмане, даремно жахаєтеся. А безъ чорнои рады нѣчого не вдѣємо.
Хмельницкій хотѣвъ змагатися, але Бенёвскій не давъ єму говорити и промовивъ:
— „Забувъ, пане гетьмане, про свою обѣцянку — слухатися мене.
Хмельницкій замовкъ: єму прикро було на себе самого, що выявивъ нестало̂сть своєи вдачи. Проти скликаня чорнои рады змагалися не то̂лько козацки̂ урядники, але й Поляки, що були тодѣ при Бенёвскому. Бенёвскій стоявъ за своє.
Въ недѣло 21. листопада зо̂брали чорну раду въ Корсуни на майданѣ, проти соборнои церкви св. Спаса. Хмельницкій не по̂шовъ на раду. Полковники зо̂бралися до гетьмана и собѣ не хотѣли йти на раду. Нехай, говорили вони, Бенёвскій самъ иде туды, коли єму треба було тои рады. Нехай покоштує, що єму казатиме чернь. Полковники таились во̂дъ Бенёвского, що не по̂дуть на раду и по̂слали до него звѣстку, що рада зо̂бралася и козаки чекають королѣвского заступника.Бенёвскій прибувъ на раду, певный, що гетьманъ и старшина вже тутъ; але ихъ не було нѣкого. Козаки поставали звычайно въ кругъ. Бенёвского ввели въ кругъ и посадовили на ослонѣ. Усѣ показували єму ознаки пошанованя.
— „А де панъ гетьманъ? насампередъ спытався Бенёвскій.
— „Ваша мило̂сть — заступаєте короля: коли кажете покликати єго, то во̂нъ мусить прийти. Бенёвскій по̂славъ по гетьмана. Юрій прийшовъ: зъ нимъ прийшли и полковники. Гетьманъ знявъ шапку, вклонився на всѣ чотыри боки и вступивъ въ кругъ. Тутъ положивши на землю шапку, а на неи булаву, промовивъ, що зрѣкається гетьманувати. Далѣ во̂нъ мовивъ: „По волѣ Божо̂й и по вашому бажаню вы пригорнулися до нашого природженого державця. Теперь, що бъ не було у насъ московского ладу, король вырядивъ до насъ свого заступника, завести у насъ иншій ладъ.“
Бенёвскій державъ довгу промову, выхвалявъ короля, ганьбивъ Москалѣвъ и ско̂нчивъ оголошенємъ всепрощеня во̂дъ короля и Речи-Посполитои. Козаки гукнули: „Слава Богу и королю нашому ласкавому. Все лихо сталось у насъ черезъ старшину, вона ради власнои користи обманювала насъ. Мы теперь будемо вѣрными королеви, и хочь бы ро̂дный батько пустився баламутити, то й єго вбємо!“
Бенёвскій оголосивъ, що увесь ладъ, заведеный Москалями, йде въ нѣвець; король ставить новый урядъ во̂йсковый и затверджує на гетьмана Юрія Хмельницкого: взявши зъ землѣ булаву, во̂нъ доручивъ єи Хмельницкому, дальше затвердивъ на обозного Носача и доручивъ и єму булаву.
Козаки радо повитали Хмельницкого.
— „Теперь, мовивъ Бенёвскій, ходѣмо до церкви та подякуємо Богови и нехай усе во̂йско заприсягне на короля.
— „Усѣ, усѣ заприсягнемо! гукали козаки. Прийшли до церкви. Протопо̂пъ Мужило̂вскій (знаменитый свого часу ученый и письменникъ, во̂нъ писавъ, хочь и по польски, але проти латиньства) сказавъ проповѣдь. На аналою середъ церкви лежало розгорнене Евангеліє и передъ нимъ заприсягали козаки, промовляючи присягу за писаремъ. Козаки во̂дрѣкалися во̂дъ Московщины и клялися бути вѣрными королю.
Съ церкви Хмельницкій запросивъ до себе на обѣдъ Бенёвского и товаришѣвъ. Обѣдъ бувъ веселый и гучный. Палили зъ гарматъ, пили за здоровлє короля и королевои. Полковники по̂дпивши, выхваляли короля, особливо королеву. „Вона наша мати!“ гукали зъ наущуваня Бенёвского.
— „Дивно, що отсе наша чорна рада во̂дбулася съ такою згодою“ мовивъ дехто.
Бенкетували трохи не цѣлу но̂чь. Въ ранцѣ зновъ скликали раду. Бенёвскій казавъ вычитати привилеѣ, яки̂ по гадяцко̂й умовѣ здобувало собѣ во̂йско запорозке. Не було лишень речи про Руске князѣвство. Козаки пильно зъ увагою слухали, а пото̂мъ загомонѣли:
— „Отъ коли бъ бувъ Выговскій, ще якъ гетьманувавъ, отакъ выразно намъ вычитавъ, та розжувавъ намъ, то воно бъ и не сталося отого лихолѣтя.“ Не добрыми словами помянули Выговского!
Далѣ — дехто намовленый Бенёвскимъ ставъ вымагати, що бъ писарь Семенъ Голуховскій положивъ писарску печатку и що бъ єѣ доручити Павлу Тетерѣ. Гетьманъ, памятаючи обѣцянку слухатися Бенёвского и собѣ озвався, що бъ на писарство посадовити Тетеру. Полковники не во̂дважилися на суперѣчь. Голуховскій прийшовъ на раду, нѣчого не по̂дзорячи, и отся перемѣна була для него великою несподѣванкою. Мовчки положивъ во̂нъ печатку, а Бенёвскій доручивъ єѣ Тетерѣ и промовивъ, що зъ волѣ гетьмана и полковнико̂въ теперь Тетера писарь во̂йска запорозкого. Тетера те жь-бы-то не сподѣвався на писарство и мовчки взявъ печатку, а трохи згодя промовивъ:
— „Вы вѣдаєте, що я бувъ посломъ до Московского царя и въ Москвѣ довѣдався, якого лиха замышляє царь на Украину. Коли у во̂йску запорозкому зновъ выникне зрада нашому природженому державцеви, то я не хочу знати не то що вашои печатки, а навѣть Украины.“
— „Не приведи Господи! гукнули козаки, що бъ мы гадали про ворохобню, або про прихильно̂сть до царя. Ты, пане Тетеро! напучуй и въ усему доглядай молодого пана гетьмана. Мы на Тебе сподѣваємося и тобѣ доручаємо и самыхъ себе и своихъ жѣнокъ, и дѣтей и худобу нашу.“
Козаки приставали, не змагаючись, на все, чого хотѣвъ Бенёвскій. Тодѣ во̂дъ гетьмана и во̂йска запорозкого по̂слали були листы до Борятиньского и Чаадаєва и въ Переяславъ до воєводы, що бъ вони зъ усѣмъ московскимъ во̂йскомъ выбиралися зъ Украины; бо во̂йско запорозке съ цѣлою Украиною не волѣє далѣ перебувати по̂дъ рукою царя и пристає по̂дъ руку Польского короля и до своєи во̂тчины Речи-Посполитои. Юрій написавъ листъ до Сомка, усовѣщувавъ єго покоритися и похвалявся на смерть єго покарати, коли не послухає. Разомъ съ тымъ універсаломъ Юрій оголосивъ, що Сомко зрадникъ и наказувавъ, абы нѣхто не слухавъ єго. До Переяславцѣвъ выслали особливый зазывъ, що бъ вони встали и коли Москалѣ не выберуться во̂дъ нихъ по добро̂й волѣ, то що бъ повырѣзували ихъ.
Полки прилуцкій, миргородскій и полтавскій прямо зреклися заприсягати Москвѣ и оповѣстили, що вона за Хмельницкого и за зъєднанє съ Польщею. Черезъ се гетьманъ наказавъ симъ полкамъ, що бъ вони разомъ съ частиною полко̂въ чигириньского и канѣвского пильнували пригорнути до поко̂рливости королеви останни̂ полки.
Сомко на Лѣвобережу прочувши, що Хмельницкій приставъ до Польщѣ, скликавъ раду въ Переяславѣ и усовѣщувавъ триматися Москвы. Рада выбрала Сомка за наказного гетьмана: во̂нъ не гаячись вырядивъ посло̂въ въ Москву. Въ Москвѣ й доси не вѣдали, яка доля постигла Шереметева; довѣдалися во̂дъ Сомковыхъ гонцѣвъ. Сомко нарѣкавъ на Шереметева, вѣщувавъ погибель Украины и благавъ швидше яко мога вырядити во̂йско московске. Нѣжиньскій полковникъ Василь Золотаренко те жь не пристававъ до Слободищаньскои умовы и стоявъ за царя. Полки прилуцкій и полтавскій затялися проти Москвы: головнымъ ватажкомъ сего змаганя бувъ полтавскій полковникъ Федо̂ръ Жученко. Мѣсточка и села сего полку зазброилися. Лубеньскій полковникъ Шамрицкій и сотники сего полку мовили: „Намъ все єдино: чи Ляхъ, чи Москаль; хто переможе, до того мы й пристанемо.“ Теперь вже Москва не мала тои ваги, якъ за Пушкаря: тодѣ єѣ вважали сильною; теперь, коли єѣ потрощено бо̂ля Чуднова, не було надѣѣ на єи силу. Та й наро̂дъ украиньскій доволѣ вже покоштувавъ лиха во̂дъ Москалѣвъ, доволѣ натерпѣвся во̂дъ своєвольства ихъ. Тымъ-то скро̂зь було якось прихильнѣйшь до Польщѣ. Слѣдомъ за Полтавою и Лубнами по̂шли Роменъ, Лохвиця, Пирятинъ, Миргородъ, Гадячь и прямо во̂дреклися во̂дъ Московского царя. Украинцѣ лапали московскихъ ратнико̂въ и кидали ихъ въ воду; не минала кара й своихъ, якихъ знали за прихильнико̂въ Москвы. Окро̂мъ того лѣвобережни̂ Украинцѣ боялися, що зъ за Днѣпра прийдуть Поляки съ козаками, наведуть Татаръ и по̂йде руйнованє; а московске во̂йско не прийде ихъ обороняти. Тымъ-то вони заздалего̂дь показували свою прихильно̂сть до Польщѣ.
А Золотаренко и Сомко и середъ такои колотнечѣ стояли за царя и благали Ромодановского яко мога поспѣшати зъ во̂йскомъ на Украину. Ромодановскій во̂дповѣдавъ, що єму наказано стояти въ Сумахъ: одначе во̂нъ вырядивъ частину свого во̂йска по̂дъ Гадячь, руйнувати козако̂въ и мешканцѣвъ полтавского полку.
Якъ то̂лько замерзъ Днѣпро, на лѣвый берѣгъ перебрався во̂ддѣлъ польского во̂йска по̂дъ проводомъ Чарнецкого; зъ нимъ були и правобережни̂ козаки по̂дъ урядомъ Гуляницкого; були й Татаре. Чарнецкій обложивъ Козелець, але єго прогнали. Поляки руйнували села нѣжиньского полку. Гуляницкій спокушавъ Нѣжинцѣвъ пристати до Польщѣ; Нѣжинцѣ не послухалися. Тодѣ напали на Нѣжинъ; Нѣжинцѣ перемогли, полонили кієвского наказного полковника Молявку и спровадили єго въ Москву. Даремно Золотаренко ще разъ благавъ запомоги у Ромодановского. Ромодановскій прочувъ нѣ бы то Татаре напали на московски̂ землѣ и рушивъ до Бѣлгороду. Въ Переяславскій полкъ прибули правобережни̂ козаки по̂дъ проводомъ Бережницкого и Макухи. Були зъ ними и Татаре. Мѣсточка съ переяславского полку: Березань, Борышпо̂ль, Басань, Вороньки, Быко̂въ и Гоголѣвъ, пристали до Польщѣ. Але проти Бережницкого выступивъ Сомко, побивъ, самого єго злапавъ и повѣсивъ. Макуха втѣкъ за Днѣпро. До Сомка пристали чудно̂вски̂ недобитки московского во̂йска. Прогнавши своихъ ворого̂въ за Днѣпро, Сомко и самъ туды подався и двѣчи ще побивъ ворого̂въ своихъ, разъ бо̂ля Тарахтемирова, а въ друге бо̂ля Стаёкъ.
Небавомъ и Чарнецкій вернувся на правый берѣгъ. На лихо Полякамъ, во̂йско ихъ, не одержуючи положенои платнѣ, стало баламутити и подалося въ польски̂ околицѣ, руйнувати маєтности короля.
Москва довѣдавши про справу Хмельницкого, вырядила на Украину зъ універсаломъ Полтева, що бъ при нѣмъ козаки выбрали собѣ нового гетьмана. Полтевъ не спромо̂гся доѣхати дальше Нѣжина и мусивъ вернутися назадъ.
Перши̂ мѣсяцѣ 1661 р. проминули въ бояхъ зъ неприятелемъ, перейшовшимъ на лѣвобережну Украину, вже жь тодѣ не до рады було; треба було пиклуватися, що бъ окро̂мъ нѣжиньского и переяславского инши̂ полки перетягнути по̂дъ руку царя.
Отъ же, якъ то̂лько на Лѣвобережу почули, що нема близько нѣ Поляко̂въ, нѣ Татаръ, такъ наразъ перемѣнилися погляды. Прилуцкій и лубеньскій полковники по̂слали до Сомка перепрошуваня; а 28. березо̂ля и лубеньскій во̂йтъ, въ имени усѣхъ мешканцѣвъ мѣста и повѣту приславъ до Сомка листъ. Не щиро во̂нъ запевнявъ, що Лубенцѣ давно вже бажали выречи свою вѣрно̂сть цареви. Лубеньскій полковникъ поѣхавъ повинитися до Сомка.
Въ половинѣ квѣтня прибувъ до Нѣжина Ромодановскій. Третёи недѣлѣ по̂сля великодныхъ святъ зо̂бралася недалеко Нѣжина, въ селѣ Быковѣ, рада, выбирати гетьмана. Ромодановскій замѣсць себе вырядивъ на раду Семена Змієва. На радѣ окро̂мъ Сомка були полковники лубеньскій, прилуцкій и черниго̂вскій зъ сотниками; та були ще й слобо̂дски̂ полки — острогожскій, ахтырскій и сумскій. Отси̂ останни̂ не належали до гетьманьского уряду, одначе Ромодановскій привѣвъ ихъ за собою и по̂славъ на раду. Переяславцѣ, Лубенцѣ, Прилучане, Черниго̂вцѣ и Ахтырцѣ дали свои голосы на Сомка, а Нѣжинцѣ пильнували, що бъ гетьманомъ ставъ ихъ полковникъ Василь Золотаренко. Довго сперечалися и нѣ на чому не стали, а нарештѣ прирадили вырядити до царя гонця и просити, що бъ царь приславъ зъ Москвы свого заступника, котрый именемъ царя затвердивъ гетьмана. Се бъ-то значило, що коли зновъ выпаде така суперѣчь, якъ у Быковѣ, то царѣвъ заступникъ полагодить єѣ. Отакимъ гонцемъ поѣхавъ въ Москву осаула Иванъ Горобець зъ сотниками нѣжиньского, черниго̂вского, прилуцкого и лубеньского полко̂въ. Посламъ наказано було вывѣдати цареву волю, якъ во̂нъ гадає про Украину на дальше. Сомко хватався забезпечити себе и просивъ у царя нагороды за свою працю; бо за останню во̂йну во̂нъ потерпѣвъ великихъ выдатко̂въ и довѣвъ до руины власни̂ маєтности. Кваплячися до гетьманованя, Сомко бачивъ, що поперекъ дороги єму стоить Золотаренко, тымъ-то во̂нъ наговорювавъ на него и до дяка Акинфієва про Золотаренка писавъ таке: „Тодѣ якъ ворогъ налягавъ на насъ на лѣвому березѣ, я ко̂лька разо̂въ писавъ до нѣжиньского полковника, а во̂нъ нѣ Переяславцямъ, нѣ Черниго̂вцямъ жаднои запомоги не подавъ, черезъ що вороги ходили по Украинѣ скро̂зь, де хотѣли; де имъ подобалося тамъ и руйнували, не сподѣваючись нѣ зво̂дко̂ль собѣ боязни. И теперь той полковникъ тиняється нѣ сюды, нѣ туды и по царскому наказу нѣ разу не поѣхавъ.“ Разомъ Сомко нарѣкавъ на Ромодановского за те, що не давъ Украинѣ жаднои запомоги тодѣ, якъ напали вороги изъ за Днѣпра.
Цѣлу весну 1661 р. на Украинѣ то̂лько жь и робили, що втихомирювали колотнечу и примушували людей до по̂дданьства цареви. По̂сля рады въ Быковѣ, Григорій Касоговъ взявши сѣмь тысячѣвъ московскихъ ратнико̂въ та два тысячѣ Украинцѣвъ, рушивъ на полтавскій полкъ, а Сомко по̂шовъ на Остеръ. Украинцѣ, жахаючись московскихъ ратнико̂въ хватилися повинитися: мѣсточка и села по̂ддавалися царскимъ воєводамъ и Сомкови и не змагаючись вызнавали царску власть: Разомъ повинни̂ були вони вызнавати Сомка за гетьмана на той часъ. Отсимъ робомъ Сомко выготовлявъ собѣ ту по̂дпору, що бъ якъ збереться рада, такъ заявити, що наро̂дъ вызнавъ вже єго за гетьмана. Разомъ во̂нъ пильнувавъ по̂ддобритися и по̂дъ царя: во̂нъ по̂дгорнувъ по̂дъ єго кормигу Остеръ, Веремѣєвку, Жовнинъ, Ирклѣѣвъ. Бъ Кременчузѣ выбрано на полковника Кирила Андрієвича: во̂нъ приставъ по̂дъ царя и благавъ не доводити до руйнованя; просивъ Сомка — затвердити єго полковникомъ и дати єму ознаки полковницкого уряду: шестопѣръ и литавры. Въ Кременчузѣ се въ перше ще заведено полковника и Кременчугъ зробився полковымъ мѣстомъ. Полтавскій полкъ по̂ддався Касогову; Жученка зсадили, а на полковника выбрали Гуджеля. Дня 19. мая новый полковникъ зъ своими сотниками прибувъ до Касогова и запевнявъ въ своѣй поко̂рливости царю. Жученко вдався до Ромодановского повинитися. Сотники просили єму прощеня. Такимъ побытомъ лѣвобережна Украина здавалася зновъ вѣрною Московскому цареви. Сомко вважавъ, що се дѣло єго рукъ и сподѣвався, що Москва подякує єму за се и змагатиметься, що бъ во̂нъ ставъ гетьманомъ. Сомко набрався такои смѣливости, що просивъ во̂дъ московского уряду, що бъ полковникамъ велено було давати єму на дохо̂дъ ско̂лько потрѣбно, во̂дповѣдно выдаткамъ чоловѣка на гетьманьско̂й посадѣ. Одначе Москва, не вважала на всѣ єго запевненя и не була певною до него. Доходо̂въ, що во̂нъ добивався, єму не дали, що бъ черезъ те не выкликати колотнечѣ мѣжь полковниками. И нагороды гро̂шми не дали єму, а во̂дповѣли єго посламъ, що про ти̂ грошѣ, яки̂ во̂нъ выдавъ зѣ власнои кишенѣ на платню ратникамъ буде выданый наказъ. Одначе сего наказу Сомко не дочекавъ. Московскій урядъ не во̂дро̂жнявъ навѣть Сомка во̂дъ Юрія Хмельницкого и звернувъ на него вину на вчинки Хмельницкого. Въ Москвѣ бувъ єго братъ Богданъ Колющенко, котрого Москалѣ не выпускали за те, що Юрій Хмельницкій не випускає выряженого до него зъ Москвы гонця Теоктиста Сухотина. Сомко просивъ, що бъ выпустили Колющенка и сего єму не зробили. Видно стало єму тодѣ, що якійсь ворогъ обносить єго. Такимъ потайнымъ ворогомъ бувъ Золотаренко. Золотаренко и собѣ зорився на гетьманьску булаву. За него въ Москвѣ заступався протопо̂пъ зъ Нѣжина, Максимъ Филимоновъ: на него въ Москвѣ були певни̂ бо̂льшь, анѣжь на кого иншого зъ Украинцѣвъ. Се ще не все. Московскій посолъ Федо̂ръ Протасьевъ приѣхавъ до Сомка зъ докорами за те, що Сомко посылаючи до царя грамоту, не выписавъ усего царского величаня, и по̂дъ грамотою по̂дписався зъ „вичемъ“, се бъ-то „Іоакимъ Семеновичь“. Такого по̂дпису не можна було вживати навѣть боярамъ! Треба помѣтити, що й Золотаренко по̂дписувався зъ „вичемъ“ — Василь Никифоровичь, одначе єму сего не ставили въ вину. Сомко прикинувся, що во̂нъ чоловѣкъ неписьменный (се була неправда, бо Сомко учився у Кієвѣ, въ академіи) а писарь у него — новый; — а що до величаня, то коли въ нѣмъ де-що й не прописано, то се сталося не зъ лихои якои думки и не умысно, а те величанє писарь выписавъ изъ взо̂рця, на якій роздобувся у Переяславского протопопа; взорець той бувъ недокладнымъ; але сего нѣхто на Украинѣ не розумѣвъ.
Найприкрѣйше Сомкови було те, що єму наказано було зъ Москвы зноситися съ Хмельницкимъ. Тодѣ, якъ Сомко примушувавъ лѣвобережну Украину на по̂дданьство цареви, Юрій Хмельницкій вырядивъ въ Москву Михайла Суличенка и казавъ єму засвѣдчити тамъ, що гетьманъ приставъ до Поляко̂въ по неволѣ; заприсягти на Польского короля єго примусили заднѣпряньски̂ полковники, зрадники; вони „по лядскому хотѣнію ищуть погибели усего во̂йска запорозкого.“ Юрій благавъ Москву не винуватити єго; теперь во̂нъ пиклуватиметься, що бъ правобережну Украину привернути до царя и самъ вже нѣколи не выступить съ по̂дданьства и слухняности до царя. Отъ зъ сего приводу московскій урядъ и наказавъ Сомкови зноситися зъ єго небожемъ — Хмельницкимъ, усовѣстити єго, вернутися по̂дъ царя и обнадежите єго царскими ласками. Зъ сего выходило, що Сомко мусивъ ити самъ проти себе, самъ мусивъ перетыкати собѣ стежку до гетьманьскои булавы; бо вже коли вернеться Хмельницкій по̂дъ московску руку, то певно жь, що во̂нъ и гетьмануватиме. Сомкови велено було запевнити Юрія, що царь закрепить на по̂дданьство єму мѣсто Гадячь и все те, чимъ володѣвъ поко̂йникъ Богданъ; а коли Юрій приѣде въ Москву, що бъ побачити „пресвѣтлыя царскія очи“, то єму нѣхто й не натякне про єго перехо̂дъ до Поляко̂въ; навпаки, во̂нъ здобудеться собѣ царскои ласки, шанобы и великои платнѣ.
Непевно̂сть московского уряду до Сомка розпалювали своими доносами на него Золотаренко и протопо̂пъ Максимъ. Тымъ-то Протасьеву велено було добре розслѣдити, чи нема за Сомкомъ „оскорбленія и сомнѣнія“; и коли покажеться за нимъ яка непевно̂сть, то про се помѣркувати съ переяславскимъ воєводою Василемъ Волконьскимъ и донести цареви. Той же самый Протасьевъ привѣзъ разомъ царску грамоту и до Золотаренка.
Сомко прикинувся и промовлявъ до Протасьева зъ надѣєю, що Юрій пристане зновъ до Москвы. Во̂нъ написавъ листъ до Хмельницкого. Протасьевъ чекавъ въ Переяславѣ Юрієвои во̂дповѣди. Сомко полистувавшись зъ небожемъ, во̂дповѣдавъ своєю грамотою 21. серпня до царя таке: „По наказу вашого царск. вел. я писавъ до свого небожа Юрія Хмельницкого и именемъ Божимъ усовѣщувавъ єго, що бы во̂нъ згадавъ про свого батька, про власну заприсягу, вернувся до колишнёго, и бувъ вѣрнымъ вашимъ по̂дданкомъ. Але я маю во̂дъ Семена Голуховского, колишнёго Юрієвого писаря, певну звѣстку, що Юрій тримається за одно съ приво̂дцями. Мого по̂сланця во̂нъ закинувъ по̂дъ арештъ, и покликавъ на запомогу Крымского хана. Ханъ зъ ордою вже въ уманьскому полку, лаштується воювати проти царя и во̂добрати лѣвобережну Украину“. На останку Сомко просивъ вырядити на Украину московски̂ во̂йска проти замѣро̂въ Юрія. Съ Протасьевымъ Сомко вырядивъ въ Москву и Семена Голуховского. Голуховскій, якъ скинули єго зъ писарства, ѣздивъ до Варшавы; тамъ єго не привитали: Поляки вважали єго за московского прихильника и не вѣрили єму. Теперь во̂нъ обернувся до Москвы, просити царскои ласки. Поглядами на во̂дносины Юрія Хмельницкого Сомко й Золотаренко не во̂дро̂жнялися и Золотаренко остерегавъ Москву про небезпечно̂сть во̂дъ Правобережцѣвъ и здавався на Голуховского. А Голуховскій прямувавъ до царскои столицѣ зъ думкою провести обохъ и Золотаренка и Сомка.
За ко̂лька днѣвъ по̂сля того Сомко черезъ гонца Юрія Никифорова посылавъ до царя иншу вже звѣстку, що Юрій справдѣ хоче во̂дречися во̂дъ Польщѣ, бо полковники не дають єму волѣ. Юрій таки справдѣ писавъ до Сомка, що має охоту пристати до Москвы. Сомко радивъ Москвѣ, що бъ бо̂ля Юрія бувъ хто зъ Москалѣвъ; а на правобереже вырядити московске во̂йско, позабирати Чигиринъ, Корсунь, Умань, Брацлавъ и Бѣлу-Церкву: коли и Поляки по̂дуть на Лѣвобереже, то по заду ихъ буде московске во̂йско; коли жь вже доведеться поступитися правобережными мѣстами, то треба зъ нихъ вывести усѣхъ мешканцѣвъ на лѣвый бо̂къ: нехай беруть Поляки мѣста безъ людей. Та й за те ще треба вымовити у Поляко̂въ лѣвый берѣгъ Днѣпра. Бачимо, що Сомко такимъ побытомъ подававъ ту думку, яка опо̂сля выконалася, але вже тодѣ, коли самого Сомка не було на свѣтѣ.
И Сомко, и ворогъ єго Золотаренко, и инши̂ полковники въ своихъ листахъ въ Москву разъ-у-разъ вымагали московского во̂йска на Украину а инакше страхали похвалками, що лѣвобережна Украина не спроможеться сама во̂дбитися во̂дъ Поляко̂въ и правобережныхъ козако̂въ и муситиме по неволѣ пристати до Польщѣ. Головна рѣчь була справдѣ та, що моральными силами зубожѣла Украина черезъ минули̂ колотнечѣ: двѣ політични̂ партіи ворогуючи збиралися одна на другу; вони довели вже Украину до того, що єѣ во вѣки недѣлену — розпанахали на двѣ половины рѣкою Днѣпромъ. Лѣвобережна Украина хилилася до Москвы, правобережна до Польщѣ. Але люде зневѣрилися въ правду; въ само̂й речи Украинцѣ не то що бъ промѣняли Поляко̂въ на Москалѣвъ, або навпаки; нѣ; вони мусили горнутися туды, куды хилили ихъ обставины, що залежали не во̂дъ ихъ волѣ. Москва була близше до Лѣвобережа и швидше могла показати свои зубы, тымъ-то Лѣвобереже нѣ-бы-то й хилилося до неи. Колишнѣй народно̂й ненависти до Поляко̂въ, во̂дповѣдала ненависть народна до утиско̂въ и кривды Москалѣвъ, яки̂ вони все бо̂льшь и бо̂льшь чинили Украинцямъ. Якъ московске во̂йско поводилося до Украинцѣвъ, свѣдчить листъ архимандрита съ Кієвскои Лавры, Инокентія Гизеля, писаный 29. мая 1661 р. Московски̂ ратники зруйнували и спалили маєтно̂сть Лавры, мѣсточко Иванко̂въ, за те, що нѣ бы Иванко̂вцѣ супротивляються проти царя и не давали царскимъ ратникамъ харчѣвъ. Дня 12. червня Лаврски̂ села Михайло̂вку, Булдаѣвку и Богданы ратники зграбували и спустошили, а мешканцѣвъ примусили перевозити до Кієва власне своє добро, пограбоване у нихъ ратниками царскими. „Не можна, пише Гизель, и переписати усѣхъ тыхъ кривдъ, якихъ ратники цареви̂ накоили свято̂й Лаврѣ. Усѣмъ вѣдомо, що чимало сѣлъ и хуторо̂въ Пресвятои Богородицѣ ратники спустошили, церкви поруйнували, престолы поперекидали, святи̂ дары зъ дарохранительниць повыкидували, священико̂въ пообдирали, ченцѣвъ за шіи привязували, жѣноцтву головы стинали и наши̂ по̂дданки доведени̂ до убожества, знищени̂, иншихъ помордували, попекли на огни; иншимъ пово̂дтинали руки, ноги, иншихъ на смерть повбивали. Мы вѣдаємо, що ратники коять отаке за згодою своихъ начальнико̂въ и начальники ихъ за те не карають. Траплялося и таке, що ратники, закватирувавши у якого мѣщанина, орудують єго семьєю неначе наймитами, а єго оселю, все єго добро вважають за своє. По московскому звычаю, коли наймитъ ставъ до хазяина безъ умовы, то во̂нъ робився холопомъ єго, отакимъ чиномъ Москалѣ повертали въ неволю и во̂льныхъ зъ роду-вѣку Украинцѣвъ; окро̂мъ того брали ихъ въ полонъ и продавали въ неволю, розро̂жняючи дѣтей зъ батьками, брато̂въ зъ сестрами. Збереглася жалоба кієвского воєводы Чаадаєва на кн. Борятиньского; зъ неи видко, що Борятиньскій грабувавъ украиньски̂ села и мѣсточка, не дававъ пощады навѣть храмамъ Божимъ. А переяславскій воєвода князь Волконьскій скаржився на того жь самого Чаадаєва за те, що во̂нъ выряжавъ съ Кієва ратнико̂въ въ Переяславъ грабувати мѣщанъ, попо̂въ и козако̂въ: ратники єго руйнували и палили житла. Здирства и грабованя московскими ратниками Украинцѣвъ були тодѣ неминучими, бо московскій урядъ не дававъ ратникамъ въ сво̂й часъ платнѣ и вони черезъ те терпѣли велики̂ злиднѣ. Украина страшенно бѣдувала, найбо̂льшь же економічный побытъ потерпѣвъ черезъ выпущени̂ тодѣ мѣдяни̂ грошѣ.
Си̂ грошѣ скоили скро̂зь по Украинѣ велику колотнечу: московски̂ урядники, о ско̂лько можна було, вымагали срѣбну и золоту монету и примушували натомѣсть приймати мѣдяну, въ однако̂й вартости зъ срѣбною. Разомъ съ тымъ настала на все дорожнеча.
Московскимъ ратникамъ не легко було жити на Украинѣ; се видко съ того, що вони разъ-у-разъ втѣкали. Року 1661 у Кієвѣ було 4500 чоловѣка залоги; зъ нихъ во̂дъ 15. серпня по 4. вересня втѣкло 103 чоловѣка, а во̂дъ 4. по 12. вересня, се бъ-то за оденъ тыждень 351 чоловѣкъ. Воєвода свѣдчивъ, що причиною велики̂ злиднѣ, людямъ нѣчого ѣсти, коней нема чимъ погодувати. Видима рѣчь, що за такого ладу мусили ратники втѣкати и грабувати Украинцѣвъ. Дисціпліны помѣжь ратнико̂въ не було. Утѣкала така численна сила ратнико̂въ, що московскій урядъ не вдовольнився вже звычайною карою утѣкачѣвъ, а звелѣвъ вѣшати ихъ на шибеницѣ. Що до наруги и грабованя церковь, то окро̂мъ того, що въ московскому во̂йску були нехристы, та й сами̂ Москалѣ могли не вызнавати потрѣбного шанованя до украиньскихъ святощѣвъ. По Московщинѣ того часу ходила релігійна колотнеча, котра вытворила на будущину подѣлы головнои церквы на ро̂жни̂ секты. Прихильники давныхъ обрядо̂въ московскихъ — бачили въ украиньскому богослуженю во̂дмѣны, що не походили на ихъ старосвѣцки̂ московски̂ звычаѣ; вони ненавидѣли ти̂ во̂дмѣны и натурально лютували на те, що було имъ ненавистного.
Досить було Москалеви спостерегти, що Украинець хреститься „проклятою щепоткою“ и во̂нъ вже вважавъ єго наче невѣрного. Отъ же, не вважаючи на те страшенне лихо, яке потерпѣвъ украиньскій наро̂дъ во̂дъ московского во̂йска и воєводъ, не вважаючи на безперерывни̂ зажаленя царю на безпутства и насилє ратнико̂въ — украиньскій урядъ разъ-по-разъ просивъ Москву ще бо̂льшь вырядити во̂йска на Украину: се певне и ясно показувало, що Украину при Московщинѣ можна вдержати то̂лько силою. Цѣлкомъ що иншого було першими роками по̂сля Переяславскои умовы зъ Богданомъ 1654 р. Тодѣ козаки у купѣ зъ московскими ратниками добували побѣдъ. Тодѣ не Москвою була сильна Украина, а навпаки Московщина була сильна силою и славою Украины. Теперь на козацтво найшла пошесть, розпуста и руйнованє. Чимало було людей, що шукали собѣ талану, по̂дбурюючись до московского уряду и нѣкому такъ не пощастило, якъ нѣжиньскому протопопови Максиму Филимонову. Се черезъ те, що нѣхто зъ Украинцѣвъ не бувъ такимъ по̂длизою и нѣхто такъ радо не доптавъ украиньски̂ права и во̂льности, нѣхто такъ не пильнувавъ, якъ протопо̂пъ Максимъ Филимоновъ, що бъ въ конець по̂дгорнути Украину по̂дъ московску кормигу и приподобити єѣ до иншихъ московскихъ провінціяльныхъ краинъ. На початку 1661 р. Максимъ подався до Москвы; тутъ за по̂дмогою боярина Ртищева настановлено єго єпископомъ мстиславскимъ и оршаньскимъ и препоручено єму адмініструвати митрополію. Вже не безъ того, що Максимъ, ставши єпископомъ Методіємъ, сподѣвався згодя досягнути и до митрополічого стану. Діонизій — неприхильный до Москвы, нѣ за що не хотѣвъ ломати споконвѣчного звычаю и приняти посвященє замѣсть царгородского патріярхи во̂дъ московского. За се Москва не хотѣла вызнати єго за митрополіту и вырядила до Кієва Методія, обдарувавши єму гро̂шми и соболями. На харчѣ єму дано 6.100 р. а 14 тысячѣвъ припоручили єму во̂двезти на платню ратникамъ и на заводины почты. Окро̂мъ того єму дали ще грошей по̂дкуповувати по̂дъ Москву тыхъ, кого во̂нъ вызнає потрѣбнымъ. Єго приятель протопо̂пъ Семенъ писавъ въ Москву таке: „Багато духовныхъ и свѣтскихъ людей радо повитають Методія, сподѣваючись черезъ него придбати для Украины царски̂ ласки. Сподѣваються, що коли вернеться Методій, то й заднѣпряньски̂ козаки пристануть на єго пораду.“ Москва наказала Методію поглядати за Сомкомъ и за иншими. Доси во̂нъ выдававъ себе за Золотаренкового приятеля и въ купѣ зъ нимъ баламутивъ проти Выговского, а теперь и на Золотаренка, такъ само, якъ и на Сомка во̂нъ зводивъ, що во̂нъ не стоить того, що бъ гетьманувати; одначе до якогось часу выдававъ себе Золотаренкови приятелемъ и ворогомъ Сомкови. Тишкомъ-нишкомъ во̂нъ баламутивъ Сомка и Золотаренка одного проти одного, а тымъ часомъ завѣвъ зносины съ кошовымъ запорозкимъ Иваномъ Мартиновичемъ Бруховецкимъ — и заходився, що бъ сей добувъ собѣ гетьманьску булаву. На Украинѣ выразно ворогували значни̂ проти простыхъ, городови̂ козаки проти низовыхъ. Сомко и Золотаренко обыдва були значными, ради̂ були вылѣзти въ шляхту, завести на Украинѣ шляхоцтво и розжитися на таки̂ права, що бъ можна було набивати кишеню зъ громадского добра и кермувати справами Украины. На Запорожу мо̂цно держалися за ро̂вно̂сть, ненавидѣли по̂днесенє надъ чернею и по̂дзорили на зраду и неприхильно̂сть до Польщѣ усѣхъ значныхъ. Знаменитый Сѣрко, колишній прихильникъ и заступникъ молодого Хмельницкого проти Выговского, теперь нехтувавъ Юрія за Слободищаньску умову. Ненавидѣвъ во̂нъ и Сомка и обзывавъ єго зрадникомъ. Скро̂зь по Украинѣ ишовъ гомо̂нъ про выборы гетьмана. Выбо̂ръ чи Сомка, чи Золотаренка, Запорожцѣ вважали за торжество шляхоцкого прямованя. Думка про шляхоцтво, ширячись по Украинѣ, мимо волѣ городовыхъ повинна була хилити ихъ до Польщѣ. Гадяцку умову стоптали не розмѣркувавши; минуло по̂сля того доволѣ часу; козаки пильнѣйше вдумувалися въ Гадяцку умову и що дня бо̂льшало такихъ, що жалували по минулому, ганьбили себе за те, що поспѣшно такъ во̂дреклися во̂дъ Гадяцкои умовы и бажали вернути страчене. Козакамъ не подобалося, що шляхоцтво надавано то̂лько де-кому. По̂сля Чудно̂вскои умовы прихильники Поляко̂въ стали плести, що теперь усе козацтво поро̂вняно званємъ высшого шляхоцкого стану. Довѣдавшись про отсю гуто̂рку, на Сѣчи написали и розо̂слали до городовыхъ отаку проклямацію: „Преславне во̂йско запорозке низове остерегає усѣхъ козако̂въ, що бъ не вѣрили зрадливымъ влесливымъ листамъ. Не приймайте ихъ братя! и не йдѣтъ у слѣдъ Выговского; зъєднайтеся зъ нами однодушно, що бъ не радѣли бусурмане и Ляхи. Коли жь вы, ради клятого шляхоцтва не постоите за себе, то запропастите свои душѣ: сами̂ вѣдаєте, що вамъ, черни, непотрѣбне отсе шляхоцтво; добре тямите, що Ляхи не для запомоги, а за для погибели вашои приходять до васъ; а Татаре пильнують до останку звести христіянъ.“ Запорожцѣ не любили городовико̂въ. Поспо̂льство не любило козако̂въ, заздрячи, що вони користуються такими во̂льностями, якихъ нема поспо̂льству. До Запорожцѣвъ у поспо̂льства ще трималося таке-сяке спочутє, бо де-хто зъ Сѣчовико̂въ, хочь и нещиро часомъ правивъ, що на Украинѣ усѣ повинни̂ бути ро̂вными. На Запорожу добували собѣ пристановища ти̂ съ посполитыхъ, яки̂ вважали себе за козако̂въ. Лукавый Бруховецкій загадавшись добути собѣ гетьманьску булаву и розжитися, помѣтивъ, що до сего можна до̂йти двома стежками: разъ треба потакати черни и голотѣ проти значныхъ и дуко̂въ и тымъ народну громаду прихилити до себе; въ друге треба по̂ддобрюватись до московского уряду и надавати єму обѣцянок бо̂льшь, нѣжь надають Сомко и Золотаренко. У Москвы була заповѣтна думка, закрепити по̂дъ свою кормигу Украину и приро̂вняти єѣ въ правахъ зъ старыми своими краинами: тымъ-то хто зъ Украинцѣвъ бо̂льше брався помагати отсимъ замѣрамъ, того Москва бо̂льше лащила и голубила. Сею стежкою выпявся и Методій. Ще якъ бувъ протопопомъ, во̂нъ своими листами выявлявъ бажанє на знѣвеченє козацкихъ во̂льностей и скасованє козацкого устрою. Москва тодѣ ще не во̂дважувалася на се; бо тодѣ ще вона не мала спроможности до того. Але вона голубила Украинцѣвъ, що думали єи думкою и пильнувала, що бъ такихъ людей було бо̂льшь. И отъ протопо̂пъ Максимъ — ставъ єпископомъ-адміністраторомъ, за одну ступѣнь до митрополіта; во̂нъ ставъ у московского уряду самою певною особою. Бруховецкій порахувавъ, що й собѣ треба йти тою стежкою и триматися Методія и писавъ до него, мабуть сподѣваючись, що листъ єго перехоплять и читатимуть Москалѣ. „Яке лихо нашо̂й безталанно̂й Украинѣ. Не волимо мы оборонити єѣ во̂дъ ворога, а то̂лько за гетьманованємъ женемося. Паны городови̂ заходяться, що бъ придбати наступника Выговскому, та Хмельницкому. И хто бъ єго сподѣвався, що Хмельницкій по̂де на таку зраду. А ты, святителю! заводишь рѣчь про зрадника Сомка: та во̂нъ го̂рше цигана людей морочить. Во̂нъ справжній зрадникъ: на доказъ посылаю єго листъ. Намъ треба пильнувати не про гетьмана, а про украиньского князя, постановленого намъ царемъ. Такимъ же княземъ я бажаю Ртищева; за него бувъ бы у насъ лѣпшій ладъ и козаки бъ все були на поготовлю проти ворого̂въ. Маєтности и млыны, яки̂ пороздавано полковникамъ, треба бъ пово̂дбирати и повернути на во̂йсковый скарбъ. Намъ треба зъ усеи силы триматися царя, то й буде намъ и славно и здорово.“ Нема що й казати про те, що Москвѣ повиненъ бувъ сподобатися Украинець, котрый гадає, що лѣпше буде, коли правитиме Украиною Москаль, а не гетьманъ, выбраный по козацкимъ звычаямъ во̂льными голосами. Бруховецкій тямивъ, що Москва не во̂дважиться зъ разу поставити Москаля керманичемъ Украины, а зробить гетьманомъ Украинца, що дає таку пораду. Про Золотаренка въ листѣ до Методія Бруховецкій писавъ: „Даремно во̂нъ усилується выбрехати собѣ у царя гетьманьску булаву; єму на се не здобутися, во̂нъ и перше ще стративъ ко̂лькохъ добрыхъ людей; не тако̂вскій во̂нъ, що бъ во̂йско сѣчове слухалося єго. Вони, значни̂, звыкли тютюнъ на во̂дкупъ брати, а во̂йско звыкло за свои во̂льности смерть приймати. Вони (се бъ то Сомко и Золотаренко) хочуть надъ во̂йскомъ запорозкимъ гетьманувати; безъ розуму заздро̂сть на нашу лугову соломятину, а мы бъ промѣняли єѣ на городову. Нехай бы покоштували, яка сильна вона. Даремне то̂лько вони гублять неповинныхъ людей, пустошать краину, та выманюють у царя грошѣ. Добре бъ було, коли бъ ты про все отсе написавъ до царя, та й мене повѣдомивъ, що бъ я знавъ, що во̂йску казати. А то во̂йско ремствує, нарѣкає, каже: доки мы терпѣтимемо таку неволю, що бъ городовики ставили намъ гетьмано̂въ. Васюта (Золотаренко) все дбає про грошѣ; до Ляхо̂въ во̂двезе, що бъ за во̂льности заплатити; во̂нъ и то вже въ нихъ до конституціи приписаный. Боюсь, що бъ во̂нъ чого не накоивъ.“
Всѣ отси̂ думки стали вѣдоми̂ Москвѣ и прихилили урядъ до Бруховецкого. Головный ватажокъ московского во̂йска на Украинѣ — князь Ромодановскій, тягъ руку за Бруховецкого. Бруховецкій въ листахъ до Методія выхвалявъ Ромодановского пишучи: „Коли бъ не Ромодановскій, то бъ мы усѣ пропали.“ Методій, приставши до Бруховецкого, зъ усеи силы працювавъ єму на користь; нишкомъ въ Москвѣ во̂нъ провадивъ интригу, а явно влещувавъ Золотаренкови и приятелювавъ зъ нимъ. Методій пильнувавъ, що бъ Золотаренко яко мога бо̂льшь писавъ въ Москву доносо̂въ на Сомка: бо такою стежкою, можна було згодя обнести Сомка и погубити єго. Золотаренко слухався Методія якъ свого щирого приятеля и не жалѣючи працѣ сыпавъ доносами на Сомка. А Сомко своєю чергою сыпавъ доносы на Золотаренка. Москва не ймучи вѣры Сомкови, теперь не стала няти вѣры и Золотаренкови.
Якійсь часъ Москва хилилась до згоды съ Хмельницкимъ; ѣй здавалося, що за приводомъ Хмельницкого и инши̂ Заднѣпрянцѣ пристануть по̂дъ царя. Московскихъ уряднико̂въ схилявъ до Юрія колишній писарь єго Семенъ Голуховскій; єго въ Москвѣ радо повитали. Золотаренко и Сомко помылилися на сему чоловѣцѣ. Обыдва вони сподѣвалися, що Голуховскій тягнутиме за нихъ, а показалося, що во̂нъ нѣ за того, нѣ за другого; то̂лько водивъ ихъ щедрыми обѣцянками, а справдѣ заступався за Юрія. Хмельницкій одержувавъ во̂дъ него ко̂лька разо̂въ листы зъ Москвы; котрыми во̂нъ усовѣщувавъ єго пристати по̂дъ царя. Голуховскій запевнявъ Юрія, що царь тямить, що во̂нъ по неволѣ зрадивъ по̂дъ Слободищемъ, що во̂нъ, Юрій, поспѣшавъ тодѣ на запомогу Шереметева, та за грѣхи єго не поспѣвъ; царь все те пробачає и забуває, царь затвердить усѣ во̂льности, та ще й подвоить ихъ. Голуховскій нагадувавъ Юрієви про єго батька, що во̂ддавъ цареви Украину и лишився вѣрнымъ царю.
Хмельницкій вагався сюды й туды. Съ Польщею, небавомъ по̂сля мировои, не йшло на ладъ. Єго обносили, єго по̂дзорили въ Варшавѣ; польски̂ коронни̂ гетьманы сподѣвалися во̂дъ него зрады; а во̂нъ, листуючись до короля, нарѣкавъ на брехнѣ и поговоры про него. На Украинѣ чекали, що бъ польскій соймъ затвердивъ Слободищаньску умову и вырядили до сойму посло̂въ во̂дъ во̂йска запорозкого. Умовы затвердили. Оголосили загальне всепрощенє. Старшинѣ за прихильно̂сть до Польщѣ надавано привилеѣвъ на маєтности; одначе незадоволенє не зникло: козаки ремствували, що Татаре, спо̂льники Польщѣ, розбѣглися по Украинѣ, грабують, руйнують и забирають Украинцѣвъ въ неволю. Гетьманъ Хмельницкій разо̂въ зъ десять просивъ польскій урядъ, що бъ швидше вырядивъ на лѣвобережну Украину польске во̂йско съ козаками и ордою и такимъ робомъ правобережна Украина спекалась бы Татаръ. Не до̂ждався во̂нъ польского во̂йска и мусивъ самъ 7. жовтня 1661 р. зложити умову съ ханомъ Мехметъ-Гиреємъ. Ханъ понявся вырядити свою орду съ козаками на лѣвый берѣгъ Днѣпра; заказавъ ордѣ нападати и пустошити въ тыхъ полкахъ, яки̂ вырушать на во̂йну и не чинити насиля надъ добромъ и людьми по тыхъ мѣсцевостяхъ Лѣвобережа, яки̂ приставатимуть по̂дъ гетьмана; дальше бо̂льшь трохъ днѣвъ не стояти бо̂ля такихъ мѣстъ, яки̂ не по̂ддаватимуться, бо черезъ те Татаре могли бъ розсыпатися по краинѣ — грабувати. На останку, ханъ заказавъ вступати въ мирову безъ волѣ Польского короля и наказавъ ордѣ вертатися до Крыму не правымъ, а лѣвымъ берегомъ Днѣпра.
Зъєднавшись съ Татарами, Хмельницкій 21. жовтня 1661 р. рушивъ на лѣвобережну Украину; гетьманъ и ханъ затаборували бо̂ля Переяслава. Хмельницкій зъ своимъ обозомъ ставъ бо̂ля Попо̂вки за рѣчкою Трубежемъ. Переяславскій воєвода, Песковъ, згодя доносивъ цареви, що Хмельницкій тодѣ умовлявся зъ своимъ дядькомъ Сомкомъ и нѣ-бы-то Сомко згоджувався во̂дречися во̂дъ царя, якъ прийде польске во̂йско до Переяслава. Не выконавъ сего Сомко, черезъ те бъ-то, що московске во̂йско заздалего̂дь поспѣло въ Переяславъ. Сему доносови не можна няти вѣры, бо тодѣ доносы компонували по̂дъ вплывомъ Сомковыхъ ворого̂въ; а ворого̂въ у Сомка було доволѣ. Сомко выѣздивъ на розмову до свого небожа, розмовляли вони на греблѣ мѣжь Переяславомъ и таборомъ. Сомко пото̂мъ доводивъ московскимъ воєводамъ, що въ розмовѣ зъ небожомъ, во̂нъ усовѣщувавъ Юрія пристати до царя, але Юрій не послухавъ єго. Сомко радивъ Юрію писати до царя: „Що тамъ я єму писатиму, во̂дповѣвъ Юрій: гетьманъ — во̂льный чоловѣкъ; надъ моєю головою нема нѣ коронного гетьмана, нѣ воєводы; а королѣвске во̂йско по̂дъ моєю рукою. А ты наказный гетьманъ не самъ по собѣ, а во̂дъ мене; выжени Москалѣвъ зъ Украины; во̂ддай менѣ Украину, а самъ покорися королю; бо се во̂тчина короля, а не царева.“
Переказуючи сю рѣчь воєводамъ Чаадаєву и Пескову, Сомко додавъ, що такъ говорити приневолили Юрія, Лѣсницкій, Носачь и Гуляницкій; коли бъ не вони, то во̂нъ инакше бъ говоривъ и робивъ. Съ по̂дъ Переяслава Хмельницкій порозсылавъ во̂ддѣлы бунтувати проти Москвы и схиляти Лѣвобережцѣвъ до него. Нѣчого зъ сего не выйшло и въ Песчаному полонили уманьского полковника Ивана Лизогуба. Нѣчого не вдѣявши, Юрій и ханъ рушили съ по̂дъ Переяслава. Московски̂ воєводы доносили цареви, що за увесь той часъ зъ Сомка не було имъ користи, що во̂нъ приятелювавъ зъ ворогами, та гулявъ и пивъ. Полоненого Лизогуба во̂ддали по̂дъ доглядъ братови єго, переяславскому мѣщанинови. Воєводы нарѣкали, що Сомко нѣкого зъ Москалѣвъ не допускавъ до Лизогуба, що бъ во̂нъ нѣчого имъ не розповѣвъ. А Сомко опо̂сля доводивъ, що Лизогубъ згодився пристати по̂дъ царя. Хмельницкій съ ханомъ рушали до Нѣжина; козацки̂ во̂ддѣли съ Татарами, розсыпались по Лѣвобережу и доходили ажь за Стародубъ, набѣгали тамъ на московски̂ краины. Повештавшись по Лѣвобережу до Богоявленьскихъ святъ, Юрій съ ханомъ повернули за Днѣпро. Частина козако̂въ съ Цыцурою лишилася була въ Ирклѣєвѣ, та єѣ выгнавъ Ромодановскій, Цыцуру полонивъ, а Ирклѣєвъ спаливъ. Цыцуру и другого бранця Мартина Курощупа попровадили въ Москву.
Сподѣвалися, що Юрій, придбавши собѣ польского во̂йска, зновъ прийде на лѣвый берѣгъ. Сомкови̂ вороги зъ усеи силы пильнували нашкодити Сомкови. Московски̂ воєводы, що перебували на Украинѣ, були проти него, бо во̂нъ не братався зъ ними и загаломъ недолюблювавъ Москалѣвъ. Козаки, яки̂ ворогували зъ нимъ, по̂ддобрюючись до Москвы, казали: „Якимъ (Сомко) замѣряється гетьманувати, хоче звести полковнико̂въ, яки̂ неслухняни̂ до него. Особливо не мили̂ єму Золотаренко, Бруховецкій та Дворецкій. Коли во̂нъ буде гетьманомъ, то на самъ передъ повбиває ихъ и верховодитиме надъ Украиною такъ, якъ захоче того Юраско. Коли жь Васюта зацѣлѣє, то станеться те, що було у Выговского съ Пушкаренкомъ. Велике лихо и прозоръ коить намъ старшина; тяжко намъ во̂дъ неи. Коли жь нашь братъ попаде на старшину, то наѣвшись хлѣба, набравшись московскои платнѣ, заразъ захоче бути великимъ паномъ, знюхається зъ Ляхами и Татарами, та й зрадить.“ А инши̂, по̂ддобрюючись до Москалѣвъ, казали таке: „Зо̂всѣмъ не треба намъ гетьмана; безъ царскихъ ратнико̂въ гетьманъ не оборонить Украины во̂дъ ворого̂въ.“ Сомко, що бъ єго не по̂дзорили и собѣ говоривъ те жь, що й Бруховецкій: „Нехай царь настановить надъ Украиною Ртищева; во̂нъ до насъ ласкавый и чого бажаємо, про все царю обписує.“ Одначе воєводы не вѣрили Сомку и писали до царя, що во̂нъ и зъ нимъ усѣ козаки готови̂ зрадити и пристати до Юрія, що вдержати Украину можна лишень збо̂льшивши швидше московске во̂йско. Але харчувати ратнико̂въ що дня було сутяжнѣйше. Мѣдяныхъ грошей Украинцѣ нѣ за що не хотѣли приймати; а старшина силомо̂ць выдирала у поспо̂льства срѣбни̂ грошѣ и давала натомѣсть мѣдяни̂. Дорожнеча росла нечувано: коня менше якъ за сто рублѣвъ не можна було придбати. Десять рублѣвъ мѣдяныхъ грошей ледво можна було промѣняти на срѣбного коповика (50 коп.). На овесъ и сѣно и цѣны не можна було зложити. У московскихъ ратнико̂въ зъ голоду здыхали конѣ; та й самымъ ратникамъ доводилося пухнути зъ голоду. Край бувъ знищеный; наро̂дъ страшенно бѣдувавъ. На веснѣ 1662 р. у Кієвѣ було московскихъ ратнико̂въ 3206 и мѣжь ними 458 слабувало. Съ 737 рейтаро̂въ 250 були безъ коней; а у 92 драгоно̂въ не було жаднои коняки. На удержанє отсихъ ратнико̂въ Чаадаєвъ мавъ 1600 руб. срѣбломъ, 6502 золотомъ и 76.837 рублѣвъ мѣдяныхъ грошей, та коли жь у Кієвѣ, якъ и скро̂зь по Украинѣ нѣхто не приймавъ мѣдяныхъ. Зъ Нѣжина бо̂льшо̂сть ратнико̂въ повтѣкала; було 4 пищалѣ, але бракувало олова и запало̂въ. Округъ Нѣжина краина такъ зубожѣла, що нѣде було купити конопель, або лену на запалы. Воєвода нѣжиньскій писавъ, що наврядъ, чи во̂добється во̂нъ во̂дъ ворого̂въ. Въ Черниговѣ лишилося 200 ратнико̂въ. Переяславскій воєвода кн. Волконьскій жалѣвся, що и въ єго ратнико̂въ мало, бо вельми багато ихъ втѣкає и харчувати ихъ нѣчимъ; разомъ во̂нъ доносивъ на Сомка и всѣхъ Переяславцѣвъ, обвинувачуючи ихъ, що вони потайни̂ зрадники.
Сомко скликавъ по̂дъ Козелець раду на 23. квѣтня, нѣ бы що бъ порадитися, якимъ засобомъ оборонятися, коли зновъ прийде Юрій зъ за Днѣпра. Сомко сподѣвався, що на сѣй радѣ выберуть гетьмана. За него стояли полковники: наказный переяславскій Щуровскій; ирклѣєвскій Матвій Попкевичь; кременчускій Константинъ Гавриленко; наказный лубеньскій Андрѣй Пирскій, наказный миргородскій Гладкій; прилуцкій Терещенко; зѣнко̂вскій Шиманъ и черниго̂вскій Силичь. Всѣ вони були Сомковыми по̂дручниками. Супротивными єму були Нѣжинцѣ зъ Золотаренкомъ, а головна рѣчь — ворогъ єго Методій. На радѣ одни̂ кричали за Сомка, други̂, збаламучени̂ Методіємъ и Золотаренкомъ, гукали, що Сомко зрадникъ, приятелює зъ Юраскомъ и хилиться до Польщѣ. Прихильники Сомка написали акты выбору и приложили до него руки и печатки; супротивники во̂дкидали той актъ. Нѣчого зъ выборо̂въ не выйшло, прирадили просити у царя прибо̂льшити свого во̂йска, а тымъ часомъ оборонятися проти Юрія, выбо̂ръ же гетьмана лишити, доки не приѣде во̂дъ царя по̂сланець. Сомкови̂ прихильники гадали, що царскому послови нема що чинити, якъ затвердити выбо̂ръ Сомка на гетьмана. По̂сля рады въ Козельци Золотаренко и Методій зновъ писали въ Москву на Сомка, що во̂нъ зрадникъ, зсылається зъ небожемъ и хоче гетьманувати на те, що бъ все Лѣвобереже притягнути по̂дъ Польщу. Волконьскій и Ромодановскій и собѣ обносили Сомка зрадникомъ, на останку и Бруховецкій — яко змо̂гъ — закидавъ болотомъ Сомка. За Бруховецкимъ потягъ и Сѣрко. Зберѣгся єго листъ до Сомка, хоча и вельми попсованый. Сѣрко мѣжь иншого писавъ: „Многомилостивый Якиме Сомко! мо̂й любый приятелю! Покинь мудрувати. Про твоє лукавнованє и зраду вже довѣдалося усе во̂йско. Я тямлю твою лукаву влесливо̂сть; ты за одно зъ своимъ небожемъ, волишь зрадити Богу и цареви; вы обыдва однои думки зъ собакою Выговскимъ. Вы зъ єго напучуваня женетеся за діявольскимъ шляхоцтвомъ лядскимъ. Не забувай якъ ты бѣгавъ до сойму по титулы та маєтности. Наказного гетьмана тобѣ надало не во̂йско, а зрадникъ Хмельницкій. Лѣпше бъ було тобѣ покинути гетьманованє, та памятувати про во̂йскову кару, що не давно постигла тыхъ, яки̂ величалися не по заслузѣ и неєдностайно̂й волѣ усего низового во̂йска. Яки̂ въ тебе заслуги? У насъ доволѣ є тутъ Донцѣвъ; усѣ вони знають, якъ ты на Дону шинкувавъ горѣвкою. Порозставлявъ на переправахъ вартъ, немовь бы во̂дъ ворого̂въ; а своимъ не можна пройти. Ты по саму шию бовтаєшся въ людско̂й крови; але трѣвай! дасть Богъ, во̂йско зъєднається, пануватиме думка всѣхъ чорныхъ во̂йсковыхъ людей. Не сердься на мене, що правду пишу!“
И Запорожцѣ и Методій писали въ Москву, що справжній выбо̂ръ на гетьмана може во̂дбутися то̂лько на чорно̂й радѣ. Московскій урядъ ще бо̂льше озвѣрився проти Сомка за Козелецку раду. Дня 13. мая прийшовъ во̂дъ царя до Ромодановского наказъ, рушити всѣ украиньски̂ мѣста на оборону проти ворого̂въ и скликати раду на выбо̂ръ гетьмана. Наказано було, що бъ на радѣ були усѣ Запорожцѣ зъ Бруховецкимъ, мѣщане и чернь. Чорна рада була Москвѣ на руку. Москва зъ досвѣду тямила, що украиньске поспо̂льство прихильне до царя и пристане на всѣ перемѣны, яки̂ ради власнои користи вчинить Москва; у поспо̂льства не було тыхъ шляхоцкихъ и політичныхъ правъ и во̂льностей, за яки̂ горою стояли козаки; поспо̂льству було сутяжно во̂дъ козацкихъ привилеѣвъ; воно бажало полѣпшеня своєи долѣ и сподѣвалося добути того во̂дъ царя. Поспо̂льство далеко менше нѣжь козаки набралося польскихъ розумѣнь и поглядо̂въ. Воно бажало вельми багато, але вымагати могло дуже мало; та й бо̂льше вдатнымъ воно було до того, що бъ сподѣватися и чекати, нѣжь вымагати. Идеаломъ поспо̂льства була загальна широка ро̂вно̂сть; вызволенє во̂дъ податко̂въ, во̂дбутко̂въ и утиско̂въ. Московски̂ політики тямили, що опираючись на чорну громаду, можна по̂дгорнути Украину по̂дъ одновластє царя. Бруховецкій и єго по̂дручники тямили, що на Украинѣ теперь така руина, таки̂ обставины, що не трудно баламутити масу, а потакуючи єи волѣ и бажаню, хочь бы й за надто непомѣрнымъ, можна верховодити надъ нею, а згодя зрабувати єѣ, и єи працею набивати власну свою кишеню. Тымъ-то Бруховецкій и єго прихильники и добивалися чорнои рады. Сомкови така рада була не по серцю, во̂нъ вгадувавъ, що єго постигне во̂дъ тои рады лихо, але прикидувався и казавъ воєводѣ, що й во̂нъ за таку раду, що во̂нъ не бажає гетьманованя, а лишиться чернякомъ и вѣрою та правдою служитиме цареви. Що до Золотаренка во̂нъ не здолѣвъ зразу зрозумѣти наступаючу бѣду; на розумъ Золотаренко бувъ убогій и по̂ддаючись порадамъ Методія, сподѣвався выграти щось для себе.Тымчасомъ Москва не лишала надѣѣ порозумѣтися съ Хмельницкимъ. У Хмельницкого не було ладу съ Польщею: Поляки все ще по̂дзорили и чекали во̂дъ него зрады. Гетьманъ Станиславъ Потоцкій листувавъ Любомирскому чутку, нѣ бы Юрій вдався до царгородского патріярха, просячи зняти зъ него чудно̂вску заприсягу, що Юрій зсылається зъ Сомкомъ и Бруховецкимъ и бажає, що бъ на него напали Лѣвобережцѣ тодѣ, якъ зъ нимъ буде невеликій во̂ддѣлъ во̂йска. Отъ тодѣ во̂нъ и выправдуватиме себе тымъ, що по неволѣ мусивъ пристати до Москвы. Тутъ було по трохи й правды. Хмельницкій писавъ на Сѣчь до Сѣрка, казавъ єму чимъ будь потурбувати въ степахъ Татаръ и подававъ надѣю, що небавомъ и самъ воюватиме съ Татарами и чекає спо̂лки европейскихъ державцѣвъ проти Турокъ. „Не турбуйтесь съ того, писавъ во̂нъ, що мы тутъ Татаръ закликаємо и присягаємо имъ, не годиться передъ своимъ братомъ христіяниномъ брехати, а що передъ бисурманомъ, то Богъ простить.“
Релігійни̂ непорозумѣня съ Польщею не зникали: Денисъ Балабанъ хочь и ненавидѣвъ Московщину, але бувъ щиро православнымъ и писавъ до короля, що бъ во̂дповѣдно гадяцко̂й и чудно̂вско̂й умовамъ, швидше були позабирани̂ во̂дъ уніято̂въ ти̂ монастырѣ и церковни̂ маєтности, яки̂ попередавано имъ во̂дъ православныхъ; що то̂лько ся справа втихомирить Украину и во̂йско запорозке лишиться нестеменно вѣрнымъ Польщѣ. Гетьманъ ще въ березѣли вырядивъ до Варшавы Гуляницкого съ Креховецкимъ, Глосиньскимъ и Каплоньскимъ пово̂дбирати во̂дъ уніято̂въ православни̂ єпископски̂ катедры, архимандритски̂ и церковни̂ маєтности и просивъ короля швидше вырядити польскихъ комісарѣвъ, що бъ въ купѣ зъ украиньскими выконали отсю, якъ во̂нъ мовивъ „святу справу.“ Але выконати сего не можна було: доки Поляки латинянами, не могли вони чинити нѣчого такого, що бъ було шкодило ихъ релігіи. До того повставало пытанє про вызволенє народу съ по̂дъ пано̂въ. Украиньскій наро̂дъ за сю справу стоявъ на ро̂внѣ якъ и за вѣру.
— „Доношу вашому величеству, писавъ Юрій до короля, що паны шляхта и посесоры маєтностей вашихъ и дѣдичныхъ за надто обтяжають людей непомѣрными чиншами, десятинами, поволовщинами и иншими; приневолюють до роботы козако̂въ, чинять надъ народомъ насилє; нехтують нашими правами и во̂льностями, затверджеными умовами и конституціями прежныхъ соймо̂въ.“ Въ ту саму пору прибули до сойму и заступники шляхты и жалѣлися, що гетьманъ своимъ універсаломъ наробивъ панамъ лиха: кого не допускають володѣти своимъ добромъ, а кого выганяють зъ батько̂вщины. Король, на по̂дставѣ соймовои прирады, во̂дповѣдавъ заступникамъ украиньско-польскихъ пано̂въ, що напише до Хмельницкого, що бы позахоплювани̂ добра були повернени̂. Тодѣ жь було прираджено, що усѣ привилеѣ козакамъ на шляхоцки̂ маєтности, хочь бы вони й були затверджени̂ прежними соймами, скасовуються и всѣ таки̂ маєтности пово̂дбирати во̂дъ козако̂въ и повертати ихъ до прежнихъ властителѣвъ. Нова прирада особливо налягала на скасованє тои торѣшнёи конституціи, по розуму котрои козацкій урядъ не повиненъ бувъ реєструвати козако̂въ ранѣйше того, доки церковни̂ маєтности не будуть повертани̂ православнымъ; то̂лько за три мѣсяцѣ по̂сля сего повертаня гетьманъ новиненъ бувъ реєструвати козако̂въ. Сей пунктъ умовы скасовано черезъ те, що во̂нъ не бувъ записаный въ городскихъ варшавскихъ книгахъ. Реєстрованя козако̂въ Поляки вельми жадали, бо воно ставило межу невыразныхъ во̂дносинъ помѣжь козако̂въ и поспо̂льства; воно бъ спинило вписуванє посполитыхъ въ козаки, а гетьману и єго старшинѣ загородило бъ стежку вступатися въ таки̂ краєви̂ справы, яки̂ переходять за межу козацкого порядкованя. Одначе жь козакамъ дорого було реєструватися то̂лько тодѣ, коли будуть задовольнени̂ релігійни̂ потребы православного народу. Поляки, домагаючись реєстрованя козако̂въ, и не вертаючи православнымъ ихъ церковъ и церковныхъ маєтностей, тымъ самымъ свѣдчили, що зводять козако̂въ и силуються, що бъ у козако̂въ було менше засобо̂въ боронити православіє. Видима рѣчь, що съ такими обставинами не могло бути мо̂цнои згоды козако̂въ съ Польщею. Поляки вельми скоро почали выдавати свою єзуитску політику. Хмельницкій и єго полковники те жь не стояли твердо: вони готови̂ були все пристати до Московщины, коли бъ вона згодилася вволити ихъ волю, але зъ московского боку мало свѣтилося козакамъ надѣѣ. Москва неприхильна була вволити те, чого жадали козаки: вона, прямуючи до своєи споконвѣчнои меты, по̂дгортати по̂дъ себе и асимілювати усѣ руски̂ землѣ, не згодилась бы нѣ Юрія, нѣ кого другого вызнати за гетьмана инакше, якъ на по̂дставѣ послѣднои переяславскои умовы. Козацко̂й старшинѣ та умова була осоружною. До того жь Украина не могла за того смутного часу сподѣватися на яку добру запомогу во̂дъ Московщины. Сомко и лѣвобережни̂ полковники разъ-у-разъ просили у Москвы во̂йска, а Москва разъ-по-разъ во̂дповѣдала имъ, що про сю рѣчь буде наказъ; а во̂йска не выряжала на Украину: ти̂ московски̂ ратники, яки̂ перебували тодѣ на Украинѣ — неспромо̂жни̂ були оборонити Украинцѣвъ во̂дъ чужихъ; а сами̂ були для Украинцѣвъ катами. Черниго̂вскій полковникъ такъ мовивъ до московского гонця: „Мы разъ-у-разъ просимо у царя во̂йска, а насъ годують обѣцянками, ратнико̂въ не присылають, а ти̂, яки̂ є у воєводъ, то̂лько руйнують насъ.“ Жалѣнямъ во̂дъ Украинцѣвъ до царя тодѣ не було й лѣку — то й плакався, що московски̂ ратники во̂добрали у него жѣнку; другій вбивався за донькою, выкраденою Москалями; третій, що у него Москалѣ покрали мали̂ дѣти и запроторили кудысь въ неволю на Московщинѣ. Инши̂ ѣздили по московскимъ землямъ розшукувати покраденыхъ дѣтей, кревняко̂въ. Насиля, грабованя, утиско̂въ, не перестававъ терпѣти украиньскій наро̂дъ во̂дъ Москалѣвъ, яки̂ були на Украинѣ. Про все отсе вѣдавъ Хмельницкій и все отсе во̂двертало єго и старшину во̂дъ Москвы. Та ще рахували и такъ: коли вони (правобережни̂) во̂дречуться во̂дъ Польщѣ, Поляки приймуться руйнувати села, нѣвечити людей; а Московщина, хочь бы й хотѣла, не спроможеться запомогти имъ; выходить, що пристати имъ по̂дъ царя все одно, що самымъ ити на явну погибель свою. Лишатися й по̂дъ Польщею, не на душѣ було; бо очевидно стало, що Поляки не додержать своихъ обѣцянокъ, ошукають Украину, бачучи, яке на нѣй стоить лихолѣтє и руина. Одначе жь все таки Польща для Украины здавалася сильнѣйшою и прихильнѣйшою, анѣжь Москва; Москва такъ себе показала Украинцямъ, що дружба и прихильно̂сть єи здавалася имъ го̂ршь усякого ворогованя. Тымъ-то Правобереже и вагалося. Хмельницкій, не знаючи ще про ворожу за для Украинцѣвъ соймову прираду, вырушивъ въ лѣтѣ 1662 на лѣвобережну Украину, пригортати єѣ до себе. Во̂нъ взявъ зъ собою орду татарску и польского во̂йска.
Сомкови пощастило во̂дбитися во̂дъ передного во̂ддѣлу Правобережцѣвъ. На останку мая во̂нъ злапавъ 30 татарскихъ розвѣдчико̂въ и выправивъ ихъ въ Москву до царя съ такимъ листомъ: „Смиренно благаю, покажи превелику ласку свою до мене, твого вѣрного слуги и не попусти мене въ наругу моимъ ворогамъ; вони своими влесливыми листами до тебе обносять мене зрадникомъ. Вони й перше сидѣли по своимъ домо̂вкамъ, сидять и теперь, помочи менѣ проти неприятеля не дають и давати не хочуть; а мою працю бачить Богъ: не одну, не двѣ годины бився я и мо̂й самый лишень переяславскій полкъ противъ твоихъ ворого̂въ. Не тямлю за що Методій зъ Васютою обносять мене зрадникомъ; я передъ вашимъ величествомъ плакатимуся, доки не доведу своєи невинности, доки не здо̂ймешь зъ мене свого ворогованя и неласки и доки не пришлешь до мене такого свого листу, що бъ кожному моєму ворогови соромно було. Въ десятый разъ благаю, що бъ єпископъ Методій вгамувався и не баламутивъ и ти̂ люде, якихъ во̂нъ побаламутивъ, нехай стямляться и въ купѣ зо̂ мною вѣрно служать вашому царскому величеству. Благаємо ще вырядити до насъ боярина на выборы гетьмана. Нехай ся справа во̂дбудеться по старосвѣтскимъ нашимъ звычаямъ, зъ волѣ во̂йска запорозкого, а єпископъ нехай въ се дѣло не втручається.“ Разомъ нарѣкавъ Сомко и на Ромодановского, що во̂нъ на него ворогує, а зъ Методіємъ та Васютою явно приятелює. Сомко доводивъ, що Ромодановскій, на переко̂ръ козацкимъ правамъ и во̂льностямъ вымагавъ во̂дъ зѣнковского полку 300 козако̂въ, по̂дводы и 50 чоловѣкъ погоничѣвъ. — „Нашимъ поруйнованымъ и знищенымъ людямъ во̂дъ такого во̂дбутку безъ во̂йны, во̂йна.“ Сомко просивъ наказати Ромодановскому, що бъ во̂нъ не втручувався въ козацки̂ права и во̂льности; не баламутивъ Методія и Васюту, не ѣздивъ на раду по̂дчасъ выбору гетьмана, а знавъ свою во̂йскову справу: обороняти край во̂дъ ворого̂въ. Нарештѣ Сомко просивъ вернути єму грошѣ, що выдавъ во̂нъ зъ власнои кишенѣ воєводѣ Чаадаєву на платню ратникамъ. Про си̂ грошѣ Сомко вже ко̂лька разо̂въ нагадувавъ. „Не дай Боже, писавъ во̂нъ, моєи смерти, то нѣкому буде й нагадати про ти̂ грошѣ; було у мене двохъ любыхъ сыно̂въ, та обохъ ихъ разомъ Богъ прибравъ до себе.“
Хмельницкій зъ своимъ во̂йскомъ бо̂льшь мѣсяця простоявъ бо̂ля Переяслава. Були невелички̂ побиванки, Татаре гайсали но околицямъ. Дня 23. червня чигириньски̂ козаки добули Кременчуга. Кременчужцѣ впустили ихъ до мѣста, а 500 московскихъ ратнико̂въ зъ запасомъ и гарматами замкнули въ замку. Три днѣ вони во̂дбивалися. Дня 25. червня прийшовъ Ромодановскій и зъ нимъ 10 тысячѣвъ ко̂нницѣ. Тодѣ обложенцѣ вдарили на ворого̂въ и прогнали ихъ. Инши̂ татарско-козацки̂ во̂ддѣлы рушали по шляху на по̂вно̂чь: дня 20. червня добули Носо̂вку, полонили попа зъ родиною и перебили мешканцѣвъ. Въ липню Правобережцѣ пустошили околицѣ коло Козельця. Нѣжинъ що дня чекавъ до себе нападу и хочь не сподѣвався во̂дбитися, одначе нѣжиньскій полковникъ Золотаренко не хотѣвъ дѣяти за одно зъ Сомкомъ и не хотѣвъ вызнавати єго за наказного гетьмана, що бъ опо̂сля не вызнавати за дѣйстного. Сомко писавъ до него, доводивъ свою неспромо̂жно̂сть, справитися безъ запомоги; але Васюта не слухавъ єго. Дня 15. липня Сомко выряжаючи до царя трохъ бранцѣвъ — Поляко̂въ, зновъ благавъ швидше дати єму запомоги. „Намъ самымъ, писавъ во̂нъ, не маючимъ запомоги нѣ во̂дъ Золотаренка, нѣ во̂дъ Ромодановского, доведеться, сидячи въ облозѣ, пропасти зъ голоду.“ Разомъ зновъ допевнявся во̂нъ оборонити єго во̂дъ внутрѣшнихъ ворого̂въ: „Накажи, ласкавый царю! писавъ Сомко, що бъ я мавъ волю баламуто̂въ судити и карати по нашому козацкому звычаю; бо инакше не выкорениться зрада.“ Нарѣкавъ во̂нъ и на Голуховского. Семенъ Голуховскій вернувся зъ Москвы до Нѣжина; мабуть во̂нъ порадившись зъ Методіємъ и Золотаренкомъ, подався спершу въ зѣнко̂вскій, далѣ до полтавского полку и баламутивъ козако̂въ проти Сомка. Пото̂мъ прибувъ во̂нъ до Кременчуга и за щось порубавъ тутъ отамана: єго схопили и попровадили до Сомка. Сомко писавъ, що у Голуховского вытрусили листы до Ромодановского, а въ тыхъ листахъ колишній писарь обносивъ Сомка баламутою и зрадникомъ. Сомко додававъ, що Голуховскій вештаючись по Лѣвобережу, клепавъ языкомъ, що то̂лько Полтава та де-неяки̂ мѣста зацѣлѣють, а всѣ останни̂, и зъ ними Переяславъ, будуть попалени̂. Московскій урядъ нѣчого не во̂дповѣдавъ Сомкови, прикинувся нѣ бы дечого зъ єго листо̂въ не розумѣє; одначе похвалявъ єго за вѣрну службу и по̂дохочувавъ и дальше вѣрно служити цареви. Царскій листъ повѣдомлявъ Сомка, що обороняти Украину наказано Ромодановскому и Шереметеву.
Небавомъ прибувъ на Украину стольникъ Осипъ Коковиньскій и попривозивъ царски̂ універсалы: царь зъ однаковою ласкою выхвалявъ и Сомка и Золотаренка и повѣдомлявъ, що велѣвъ скликати раду и выбрати на гетьмана. Сомко вычитавши царскій листъ, мовивъ до Коковиньского: „Мене тѣшить царска ласка, а не гетьманованє; хочь я буду останнимъ козакомъ, то вѣрно служитиму цареви.“
Бо̂льшь мѣсяця продержався Сомко въ облозѣ проти Хмельницкого. Хмельницкій таборувавъ за три верствы до Переяслава: ко̂лька разо̂въ во̂нъ зъѣздився зъ Сомкомъ. Сомко запевнявъ воєводу Волконьского, що во̂нъ усовѣщувавъ Юрія, пристати по̂дъ царя, але Голуховскій, якось по̂дпивши, пробалакався, що Сомко радився зъ Юріємъ, якъ бы имъ зъєднатися съ Крымскимъ ханомъ, що вони умысно гаялися, чекаючи, доки король съ Поляками прибуде до Кієва.
На останку Ромодановскій зъ во̂йскомъ прибувъ до Переяслава; до него приставъ и Золотаренко зъ своими козаками. Хмельницкій не вѣдавъ, що прийшовъ Ромодановскій; але Татаре, ладивши руйнувати Пирятинъ, злапали московского розвѣдчика, довѣдались во̂дъ него, що прийшовъ Ромодановскій и повѣдомили про се Хмельницкого. Гетьманъ швидше знявъ табо̂ръ и ставъ рушати до Днѣпра. Ромодановскій зъ Сомкомъ, Золотаренкомъ и черниго̂вскимъ полковникомъ Силичемъ подався у слѣдъ Хмельницкого.
Дня 17. липня стався бо̂й. У Юрія було 20 тысячѣвъ во̂йска, мѣжь ними 24 польскихъ хоруговъ и Нѣмцѣ — драгоны; Татаре покинули гетьмана и подалися до свого Крыму. Бо̂й розпочавъ Сомко зъ своими козаками; билися двѣ съ половиною годины, доки Ромодановскій съ ко̂нницею не наперъ на во̂йско Хмельницкого. Правобережцѣ подалися и не спромоглися вже поправитись; одни̂ побѣгли до Днѣпра; други̂ съ Хмельницкимъ втѣкли въ лѣсъ; то̂лько Нѣмцѣ — пѣхотиньцѣ (було ихъ тысячь чоловѣка) стояли хоробро и всѣ до одного полягли головами. За тыми, що побѣгли до Днѣпра, по̂гналися Москалѣ; нѣкуды було имъ втѣкати: кинулися вони въ рѣчку и всѣ погибли. Хто справився роздягтися и переплысти Днѣпро, ти̂ голыми по̂шли по домо̂вкамъ. Хмельницкій користуючись съ того, що єго заступає во̂дъ ворога лѣсъ, переправився за Днѣпро.
Дня 18. липня у московскому таборѣ зо̂бралися радитися. Сомко и Силичь, гадаючи, що мѣжь нѣжиньскими полчанами доволѣ такихъ, що не долюблюють Васюту, стояли за те, що бъ теперь скликати раду и выбрати на гетьмана, а безъ того не можна рушати на той бо̂къ Днѣпра. Сомко ще до того вырядивъ за Днѣпро Лизогуба, назначивъ єго канѣвскимъ полковникомъ и казавъ єму розповсюдити на правобережу листы по̂дмовляючи̂ правобережныхъ полковнико̂въ, приставати по̂дъ царя. Сомко запевнявъ, що полки бѣлоцерко̂вскій, корсуньскій и черкаскій заразъ пристануть до царя, треба то̂лько, що бъ вони вѣдали, що на лѣвобережно̂й Украинѣ єсть выбраный козаками и затвердженый во̂дъ царя гетьманъ. Сомко сподѣвався, що отсимъ робомъ во̂нъ усовѣстить швидше скликати раду. Марни̂ були єго сподѣваня; проти Сомка гукавъ Методій, за нимъ Золотаренко; до̂йшло до сварки; особливо Сомко и Методій вельми допѣкали оденъ одному. Ромодановскій затявся, що не дасть теперь скликати рады и выбирати на гетьмана, що зъ сею справою треба чекати, доки можна буде скликати на раду усѣхъ козако̂въ и чернь и доки не прийде во̂дъ царя призначеный заступникъ.
Сомко, що бъ пригорнути на свою руку козако̂въ, почавъ справляти имъ бенкеты, радѣючи, що побили Правобережцѣвъ. А тымчасомъ Золотаренко и Методій баламутили проти Сомка Ромодановского и радили лишити єго: „Нехай во̂нъ собѣ бенкетує, говорили вони, а намъ треба не гаючись рушати на той бо̂къ Днѣпра.“ Вони гадали, що ско̂нчать во̂йну и безъ Сомка; тодѣ єго вага передъ царемъ на вѣки пропаща. Ромодановскій послухався и рушивъ, не кажучи про те Сомкови нѣ слова; во̂нъ ненавидѣвъ Сомка. Сомко довѣдавшись про рухъ, швидше знявся и собѣ, що бъ наздо̂гнати Ромодановского, та одначе не встигъ.
Ромодановскій задержавшись въ селѣ Богушо̂вцѣ, вырядивъ зъ стольникомъ Приклоньскимъ частину во̂йска за Днѣпро, Приклоньскій добувъ Черкасы безъ бою и зъ во̂дсѣля подався на Чигиринъ; але Хмельницкій тымчасомъ бувъ вже въ Чигиринѣ и зо̂бравъ тутъ орду, выряжену до него ханомъ по̂дъ проводомъ двохъ солтано̂въ Селимъ-Гирея и Мехметъ-Гирея. Приклоньскій, довѣдавшись про сю силу, побоявся йти на Чигиринъ и повернувъ до Днѣпра на Бужинъ. Проти самого Бужина на другому боцѣ перебувавъ Ромодановскій; отуда жь поспѣшавъ и Приклоньскій, та не встигъ. Татаре наздо̂гнали єго; — дня 3. серпня напали на десятитысячне єго во̂йско, во̂добрали сѣмь гарматъ, боєвничи̂ припасы, коругвы, барабаны и саме во̂йско потрощили. Друга звѣстка свѣдчить, що Приклоньского не вельми побили Татаре и во̂нъ успѣвъ перебратися черезъ Днѣпро; а що найбо̂льше потерпѣли Украинцѣ, що були зъ нимъ. Имъ огидло плентатися повагомъ, вони выскочили съ табору и пустилися переплывати Днѣпро; але зъ другого боку Москалѣ, палячи на Татаръ, не давали имъ гараздъ переплывати. Злучившись зъ недобитками Приклоньского, Ромодановскій хватався во̂дступити. По звѣстцѣ Хмельницкого солтанъ Мехметъ-Гирей наздо̂гнавъ Ромодановского бо̂ля переправы черезъ Сулу и вельми побивъ: во̂добравъ 18 гарматъ и увесь табо̂ръ. Ромодановскій зъ недобитками рушивъ до Лубенъ. Самовидець въ своѣй лѣтописи нѣчого не каже про сей бо̂й. Здається, Хмельницкій въ своихъ звѣсткахъ до короля выхвалявся и звѣсткамъ єго не слѣдъ вѣрити, яко цѣлкомъ певнымъ.
Отси̂ подѣѣ выкликали по всѣй правобережно̂й Украинѣ колотнечу. Видко стало, що Хмельницкій — недотепный; надѣя на Поляко̂въ и острахъ ихъ силы пропали. Польске коронне во̂йско не приходило въ пору помагати Хмельницкому, воювати Москалѣвъ; то̂й частинѣ польского во̂йска, яка була при Хмельницко̂мъ, не поталанило. Татаре гайсали по Украинѣ, грабували своихъ спо̂льнико̂въ, брали въ неволю жѣноцтво и дѣтей. Татаре почали нехтувати Поляко̂въ и радили козакамъ пригорнутися до Туреччины; по̂дъ єи крѣпкою рукою Украина буде и цѣлою и безпечною; Туреччина съ по̂дручными своими Татарами захистить Украину и во̂дъ Ляхо̂въ и во̂дъ Москалѣвъ, во̂дъ котрыхъ нѣчого доброго не слѣдъ козакамъ сподѣватися. Татарски̂ мурзы запевняли, що Турецкій державець свято берегтиме козацкихъ правъ и во̂льностей. Коли жь Украинцѣ не пристануть до Турко̂въ, то для Украины погано буде. Воно й справдѣ: 60 тысячѣвъ орды, що вешталася по Украинѣ було го̂ршь ворого̂въ; до того жь невдача Хмельницкого будила у козако̂въ думку, пристати по̂дъ православного царя. Запорожцѣ трималися Бруховецкого и лютували на Хмельницкого. Коли правду каже Величко, то вони писали до Юрія таке: „Кровь, що ты проливъ — то Авелева кровь — вона голосить до Бога и просить по̂мсты. Вѣдай, що нѣ орда, нѣ Поляки не во̂двернуть во̂дъ тебе бѣды. Мы маємо добрый спосо̂бъ, забрати тебе посередъ твого Чигирину и выкинути геть, немовь ту него̂дну пявку зъ вершѣ. Не доводь насъ бо̂льшь до грѣха; выбирайся съ Чигирину и тѣкай собѣ, куды тямишь; то̂лько не забирай во̂йсковыхъ клейното̂въ; а то зъ ними ты нѣде во̂дъ насъ не втечешь. Коли жь ты заздалего̂дь не выберешся съ Чигирину, то мы прийдемо и розкидаємо стѣны твого будынку и самого тебе не зо̂ставимо живымъ; ворогъ ты и розоритель нашои во̂тчины.“
Такимъ похвалкамъ спочувало и городове правобережне козацтво. Юрій що дня сподѣвався, що або Запорозцѣ нападуть, або прокинеться ворохобня помѣжь єго власнымъ во̂йскомъ. Скро̂зь єму привиджувалася зрада. Лѣтопись повѣдає, що куды бъ во̂нъ не йшовъ, усе озирався, чи не хоче хто єго злапати и выдати Запорозцямъ. Мабуть власне єго сумлѣнє почало гризти єго за єго нестало̂сть; може свѣдомо̂сть власнои недотепности не давала єму спокою: во̂нъ тямивъ, що зъ єго роботы выходила сама то̂лько шкода Украинѣ: Татаре руйнували; зневажали церквы; народови що дня ставало го̂рше; помѣжь полковниками не було згоды, росла колотнеча. А во̂нъ, Юрій, яко козакъ, выхованый зъ малку на предко̂вскихъ переказахъ заповѣтного прямованя до самосто̂йности Украины, то̂лько й жадавъ, то̂лько й побивався, що бъ Украина була самосто̂йною. Во̂нъ хочь и влещувавъ Полякамъ, але не любивъ ихъ.
Поляки вже не крылися, що вони ошукали Украину, що обѣцянки ихъ не щири̂, що вѣра Украинцѣвъ не збудеться наруги, украиньско-рускими землями орудуватимуть Поляки, а украиньско-рускій наро̂дъ не добється того, що бъ шанували єго права и во̂льности. Юрій що годины бувъ на поготовѣ пристати до Московского царя; але що годины и во̂дрѣкався во̂дъ сеи думки: єго во̂двертало во̂дъ Москвы змаганє єи, триматися осоружнои за для Украинцѣвъ — останньои переяславскои умовы. У Юрія не було такого самосто̂йного розуму, котрый бы зумѣвъ зъєднати розумъ другихъ людей и повернути ихъ до однои меты. У козако̂въ, на лихо, за надто багато було ро̂жныхъ не однаковыхъ прямовань, несталости, а головна рѣчь, за надто ворогованя помѣжь себе. Черезъ те Хмельницкому не можна було зрозумѣти, чого бажає козацка громада, чого жде, на що сподѣвається украиньско-рускій наро̂дъ. Хто радивъ годитися съ Поляками: таку пораду найбо̂льше подававъ Тетера — (за Богдана переяславскій полковникъ, а за Юрія выбраный на генерального писаря). Тетера незабаромъ зрѣкся писарскои посады. Зъѣздивши въ Польщу, во̂нъ здобувъ тамъ на титулъ полоцкого стольника и вернувся на Украину зъ наказомъ во̂дъ короля, по̂дстерегати поведенє козако̂въ. И инши̂ старѣйшины радили Юрію те жь саме; але козацка громада разъ-по-разъ хвилювалася: вона не любила Поляко̂въ, боялася ихъ, хочь и Москалѣ здавалися ѣй осоружными. Все лихо скидали на Хмельницкого: во̂нъ голова на Украинѣ, во̂нъ керманичь, во̂нъ и виноватый; єго кляли. Тетера листувавъ до короля, що во̂нъ зъ усеи силы пильнувавъ пригорнути во̂йско до гетьмана, погодити ихъ; але выйшла съ того марна праця.
„Що дѣяти съ такимъ упертымъ народомъ, коли вже во̂нъ такои вдачѣ, що абы хто стративъ єго прихильно̂сть, той вже не швидко придбає єѣ зновъ;“ писавъ Тетера до короля.
Багато де-якихъ козако̂въ, нехтуючи гетьмана, покинули во̂йскову службу — и вдалися до господарства. Громадска жваво̂сть холоднѣла; починали люде жити — якъ трапилося, „абы день до вечера“. Хмельницкій чувъ, що до него загальна зневага що дня по̂дростає: во̂нъ лютувавъ на козако̂въ, на наро̂дъ, на цѣлу Украину. Свѣдомый своєи недотепности Юрій, сегодня збирався зречися гетьманьского уряду, а завтра спостерѣгши, що сего то̂лько й бажають козаки, обома руками тримався за гетьманьску булаву и похвалявся, коли вже що — то пристати до орды и зъ єи запомогою спиняти неслухняне козацтво.Въ осени во̂нъ повѣвъ орду до Кієва и за Кієвъ, туды, де Десна вливається въ Днѣпро: козаки не слухали єго и по̂шло ихъ за нимъ мало. Нѣчого не здобувъ Юрій зъ сего походу, а то̂лько ще бо̂льше по̂дбуривъ проти себе мешканцѣвъ. Во̂нъ вернувся назадъ. Мелянхолія гризла єго, „во̂нъ мучився и трусився наче Каинъ“, каже лѣтопись. Страшенна туга, змученє сумлѣня и острахъ довели єго до того, що во̂нъ рѣшивъ ити въ ченцѣ. Во̂нъ скликавъ козако̂въ на раду до Корсуня — бо̂ля Во̂льшаньского монастыря. Прийшовши на раду, Юрій поклонився и промовивъ: „Памятаючи батько̂вски̂ заслуги, вы выбрали мене на гетьмана; але я не стою такои шанобы, не здолѣю йти по батько̂вски, та й батько̂вскимъ таланомъ не надѣливъ мене Богъ. Хочу попрощатися зъ вами, выконати своє давне бажанє, во̂дречися во̂дъ свѣта и дбати про спасенє моєи грѣшнои душѣ. Дай вамъ Боже щастя; выберѣть собѣ нового гетьмана и такъ, якъ мы не маємо спроможности вызволитися нѣ во̂дъ Ляхо̂въ, нѣ во̂дъ Москалѣвъ, то пристаньте лѣпше до Турка; може зъ нимъ добудете волю Украинѣ“.
Дехто радивъ Хмельницкому покинути отсей замѣръ; бо̂льшь усѣхъ за таку пораду стоявъ Павло Тетера, хоча въ душѣ во̂нъ бо̂льшь усѣхъ бажавъ, що бъ Хмельницкій положивъ булаву. Тетера сподѣвався собѣ добути єѣ. А ти̂, що не любили Юрія, прямо мовили: „Нехай собѣ йде до дѣдька, коли зъ нами не хоче жити. Злякався, бачь, такъ теперь хоче по̂дъ каптуръ сховати свою голову. Мы собѣ знайдемо такого, що стоятиме за наши̂ во̂льности“.
Хмельницкій по̂шовъ въ ченцѣ и 6. сѣчня 1663 р. постригся: єго нарекли Гедеономъ. Небавомъ зустрѣнемо єго архимандритою, а пото̂мъ за ко̂лька лѣтъ зновъ побачимося зъ нимъ на во̂йсковому поли.
Выбрати гетьмана козаки зо̂йшлися на раду въ Чигиринъ. Дехто радивъ выбрати Выговского.
„Та во̂нъ же сенаторъ, теперь и воєвода; стане гетьманомъ, не слухатиме козацкои рады“, гомонѣли инши̂.
У Выговского було тодѣ двохъ супротивнико̂въ: обыдва вони були женатыми зъ доньками Богдана Хмельницкого.
Оденъ бувъ Иванъ Нечай, мабуть вызволеный зъ московского полону. За него старалася єго жѣнка Олена. Другимъ бувъ Павло Тетера: жѣнка єго Степанида оборудувала справою вдатнѣйше, нѣжь єи сестра. Вона зъ батько̂вскихъ грошей пообдаровувала людей вплывовыхъ на радѣ и прихилила ихъ до своєго чоловѣка. Багато людей съ тыхъ, що тямили Тетеру, не вважали єго нѣ розумомъ, нѣ сумлѣнємъ за дотепного гетьманувати; але хабарѣ замазали все. Украиньскій лѣтописець Величко повѣдає, що тодѣ кождый козакъ за золото й срѣбло, не то-що давъ бы собѣ око выколоти, а продавъ бы батька-матѣрь: „Усѣ вони, каже Величко, походили на Юду, що продавъ за грошѣ Христа и де вже имъ було дбати про безпомо̂чну свою матѣрь Украину.“ Се було цѣлкомъ натурально! Украиньска справа гинула. Разъ-у-разъ невдача за невдачею знищили надѣѣ, люде позбулися вѣры въ свою справу, въ свою мету; выникали думки, що до тои меты не досягнути. Черезъ се зникала воля и терпѣнє; слабшала любовѣ до ро̂дного краю, до громадского гаразду; патріотични̂ подѣѣ и жертвы показувалися даремными. Особисте, приватне самолюбство переважувало чесни̂ патріотични̂ спонуканя. Своє хатне лихо для кожного ставало непомѣрно тяжкимъ; кождый ставъ дбати про себе самого: людски̂ душѣ дро̂бнѣйшали, мерзенѣли, розумъ людскій тупѣвъ по̂дъ ваготою тяжкого шуканя шляху до спасеня. Усе, що колись було дорогимъ, святымъ, теперь продавалося дешевше та дешевше. Героємъ часу вважали того, хто середъ загальнои колотнечѣ умѣвъ зберегти себе самого, выринути съ ковбанѣ смуты, затопивши въ ню другихъ, забезпечити себе самого, погубивши ближныхъ. Метке ошукуванє, шахрайство — стали добродѣйствомъ; безсердечне злочиньство — вважалося за во̂двагу; великодушно̂сть вважали за дурницю. Воно такъ все було въ исторіи за тыхъ часо̂въ, коли громада, не досягаючи своєи меты, не переносячи утиско̂въ лихои долѣ, починала вмирати, нѣвечитися. Такъ скро̂зь бувало, де громада не йшла одностайно до выразно помѣченои меты, де громадскій идеалъ заслонявся идеаломъ особистои наживы и самолюбства.
Отаке умиранє, таке нѣвеченє розпочиналося тодѣ по Украинѣ, середъ тои громады, що въ исторіи Славяньства мигнула сяєвомъ зъ назвою во̂йска запорозкого. Метою тои громады була національна, політична самосто̂йно̂сть Украины-Руси. Исторични̂ обставины не сприяли доброму розвоєви въ во̂йску запорозко̂мъ горожаньскихъ засновинъ въ тако̂й мѣрѣ, въ яко̂й неминучо було ихъ треба. Змаганя свои во̂йско поставило въ исторіи безъ доброго запасу отыхъ засновинъ; а тымчасомъ три силы супротивни̂ и ворожи̂ єму стали тягнути єго до себе. Ти̂ силы були: Московщина, Польща и Туреччина. Черезъ бракъ самосто̂йныхъ горожаньскихъ засновинъ — тканина не мала такои дебелости, що бъ выдержати страшенну ваготу натиску отсеи тро̂йцѣ. Тканина почала рватися. А вже жь де громада нѣвечиться, руйнується, тамъ неминучо беруть гору особисти̂ спонуканя тыхъ людей, котри̂ складували громаду, обречену на знѣвеченє. По̂сля громады лишається такій слѣдъ, якъ по̂сля порваня тканины: пацёрки зъ нитокъ свѣдчать, що була колись и основа и тканє.
Павло Тетера бувъ родомъ съ Переяслава: тутъ за Богдана во̂нъ полковникувавъ. За молоду во̂нъ придбавъ собѣ освѣту далеко лучшу, нѣжь була тодѣ помѣжь загаломъ козако̂въ. Але освѣта не надала єму нѣ воєвничого хисту, нѣ хоробрости и во̂дваги, нѣ чести. Завсе во̂нъ бувъ великимъ самолюбомъ, дбавъ то̂лько про себе и теперь показався якъ разъ сыномъ свого часу. Ще полковникуючи во̂нъ розжився, а побравшись зъ Богдановою донею — ставъ богатиремъ — дукою. Тетера у купѣ зъ Выговскимъ працювавъ надъ Гадяцкою умовою, добувъ собѣ шляхоцтво и за по̂дмогою Бенёвского бувъ выбраный писаремъ во̂йска запорозкого. Пото̂мъ подався въ Польщу, по̂длещувався до короля и придбавъ во̂дъ него маєтности за свою прихильно̂сть до Польщѣ. Що бъ зо̂брати бо̂льшь готовика, во̂нъ ти̂ маєтности повернувъ въ заставъ; съ початку 1662 р. во̂нъ прибувъ на Украину, на посаду комісаря польского съ платнею 2000 золотыхъ ро̂чно. Теперь Павло Тетера купивъ собѣ гетьманованє. Роздаючи хабарѣ, во̂нъ мѣтикувавъ вернути ихъ зъ зайвиною, якъ стане гетьманомъ; во̂нъ роздававъ грошѣ на по̂дкупъ, такъ само, якъ крамарь выдає капіталъ на крамъ, що бъ бо̂льшь розжитися. Колишній приятель Выговского, во̂нъ ставъ теперь єго лютымъ ворогомъ и згодя погубивъ єго. Поставивши собѣ метою — догоджати Полякамъ, Тетера въ листахъ до короля и до высшихъ польскихъ уряднико̂въ пильнувавъ, вызначити себе за чоловѣка наче чужого во̂йску запорозкому, а то̂лько пристановленого пильнувати и наглядати єго. Во̂нъ выдававъ себе — за такого, наче во̂нъ нѣколи не бувъ нѣ козакомъ, нѣ Украинцемъ, во̂нъ забувъ, що выйшовъ съ переяславскихъ мѣщанъ. Окро̂мъ власнои наживы и самолюбныхъ потребъ у Тетеры не було иншои меты и иншихъ идей. Опинитися въ головахъ украиньского народу єму треба було то̂лько на те, що бъ награбувати зъ сего народу у власну кишеню, та тодѣ й кинути сей наро̂дъ на вѣки. Ставши гетьманомъ, во̂нъ вырядивъ Гуляницкого посломъ до Варшавы благати короля, прийти зъ во̂йскомъ, що бъ по̂дгорнути по̂дъ Польщу лѣвобережну Украину. Мусивъ Тетера, якъ и Юрій просити, що бъ була выконана умова про православну релігію, про во̂дбиранє во̂дъ уніято̂въ загарбаныхъ церковныхъ и монастырскихъ маєтностей. Самому Тетерѣ ся справа була байдуже; але инакше не можна було єму дѣяти, бо инакше не вдержавъ бы во̂нъ гетьманьскои булавы. Згодя во̂нъ во̂дрѣкся во̂дъ православнои вѣры, за котру теперь мусивъ заступатися.
Отакъ-то — можна мовити — чудно зо̂йшлися обставины, що по̂сля Богдана Хмельницкого змагалися на гетьманьску булаву, кревняки старого Богдана: Сомко доводився шурякомъ Богдановымъ, во̂нъ бувъ братомъ першои єго жѣнки; Золотаренко — те жь шурякъ, яко братъ третёи єго жѣнки, Тетера єго зять; четвертый, що змагався пото̂мъ на булаву, не бувъ нѣ кревнякомъ, нѣ своякомъ, а бувъ колись у Богдана слугою, — и отсей-то слуга, Иванъ Бруховецкій перемо̂гъ усѣхъ на лѣвобережно̂й Украинѣ.
Ставши гетьманомъ, Тетера по̂славъ на лѣвобережну Украину універсалы, усовѣщуючи Лѣвобережцѣвъ пристати до него — и похвалявся, що небавомъ прийдуть Польскій король и ханъ Крымскій, а зъ ними велика сила во̂йска. Не великого добра придбали ти̂ універсалы. Въ Переяславѣ, де во̂дъ давна знали Тетеру, знайшлися де-неяки̂ приятелѣ єму. Сомко написавъ до полковнико̂въ, що бъ лапали Тетериныхъ агенто̂въ, перехоплювали листы єго и присылали до него Сомка. А тымъ часомъ во̂нъ писавъ и до Тетеры и подававъ надѣю прилучити лѣвобережну Украину до Польщѣ, абы то̂лько во̂нъ бувъ певнымъ, що нѣ король, нѣ Рѣчь-Посполита не помщатимуться надъ нимъ. Тетера написавъ про се до короля и король приславъ Сомкови прощенє. Хочь якъ таємничо Сомко зносився съ Тетерою, а все жь таки довѣдалися про се Сомкови̂ вороги. Не добри̂ чутки кружали по Украинѣ: гомонѣли люде, що царь замѣряється поступитися Польщѣ Украиною и въ купѣ съ Польщею знѣвечити козацтво. Приводомъ до такихъ поголосокъ були зъѣзды польскихъ и московскихъ комісарѣвъ, розпочати̂, що бъ полагодити во̂дносины и зложити мирову. Кожда партія пильнувала покористуватися съ тыхъ поголосокъ: люде неприхильни̂ до Москалѣвъ баламутили наро̂дъ проти Московщины, Бруховецкій и Методій сыпали доносами въ Москву на своихъ супротивнико̂въ и вказували на свою щиро̂сть и прихильно̂сть.
Король радѣвъ, що на гетьмана выбрали Тетеру, чоловѣка, на котрого Польща могла запевнитися, бо̂льшь нѣжь на кого будь иншого. Черезъ молодого руского шляхтича Ивана Мазепу король по̂славъ до Тетеры гетьманьски̂ клейноты. Мазепа бувъ тодѣ чоловѣкомъ незначнымъ. Тетера зауваживъ, що дорученє єму черезъ такого незначного чоловѣка — єсть нѣ бы зневагою во̂йску запорозкому; во̂нъ згадавъ, що колись гетьманьски̂ клейноты Богдану Хмельницкому доручавъ Адамъ Кисѣль — воєвода; нарештѣ Тетера натякавъ и на те, що бъ на лѣвому боцѣ Днѣпра — доручити гетьманьски̂ клейноты тому, кого выберуть на гетьмана, Москва препоручить значному бояринови: отымъ-то Тетера просивъ, що бъ клейноты доручивъ не Мазепа, а Хома Корчевскій — сяноцкій по̂дкоморій. Король згодився на се.
Затвердженє нового гетьмана на правобережно̂й Украинѣ не спинило татарского руйнованя по селахъ. Тетера писавъ до короля: „Татаре орудуючи останними злиднями убогихъ людей и честею жѣноцтва, вытворяють таки̂ огидливи̂ паскудства и злочиньства, що христіянъ ажь жахъ бере. Черезъ се багато людей зъ во̂йска запорозкого готовыхъ пристати до тои неволѣ, яка выпала на долю Волохо̂въ, що бы не терпѣти во̂дъ Татаръ такого незвычайного и тяжкого ярма.“ Не знати, що бъ заподѣявъ король; але татарску орду бо̂ля Чигирина побили Калмуки, выряжени̂ проти нихъ Московщиною.
Сомкови̂ вороги на Лѣвобережу, довѣдавшись, що во̂нъ листується съ Тетерою, покористувались съ того, що бъ ще бо̂льше зневѣрити проти него Москву. Въ осени 1662 р. Запорожцѣ вызнали кошовымъ гетьманомъ Ивана Бруховецкого. Се була зъ роду-вѣку нечувана на Украинѣ посада! На кошового гетьмана выбрали Ивана Сѣрка. Бруховецкій прибувъ на Украину, величаючись кошовымъ гетьманомъ, гадаючи зробитися и гетьманомъ во̂йска запорозкого. Во̂нъ закватирувавъ у Гадячи; зъ нимъ бувъ и Методій. Обыдва вони домагалися передъ Москвою, що бъ на выбо̂ръ гетьмана була скликана чорна рада. За Бруховецкого тягъ руку и Ромодановскій; отся прихильно̂сть Ромодановского хилила до Бруховецкого майже чи не половину Лѣвобережа. Золотаренко й доси бувъ певный, що Методій стоить за него и що Сѣчовики нѣкого на гетьмана не бажають, окро̂мъ єго Васюты. Во̂нъ и теперь не розумѣвъ и не сподѣвався на те, що дѣялося на Украинѣ. Така певно̂сть Золотаренка була на користь Бруховецкому. Золотаренко, довѣдавшися, що Бруховецкій въ Гадячи, сподѣвався листо̂въ во̂дъ него: листы не приходили. Мовчавъ и Методій; отсе особливо дивувало Золотаренка; во̂нъ поѣхавъ до Гадяча, де тодѣ перебувавъ и Ромодановскій. По дорозѣ Золотаренко завернувъ до Батурина: тутъ значне товариство єго — во̂драджувало єго ѣздити до Бруховецкого, а раяло швидше погодитися зъ Сомкомъ и помагати єму зробитися гетьманомъ. Золотаренкови здалося, що се не щира порада, а интрига Сомковыхъ приятелѣвъ; во̂нъ такъ розлютився на сю пораду, що загадався закликати до себе на бесѣду отыхъ пораднико̂въ, та й повбивати ихъ. Во̂нъ ставъ по̂дмовляти до сеи справы пѣхотынцѣвъ, але вони не по̂шли на таке злочиньство и трохи не вбили єго самого. Тодѣ Золотаренко, тямлячи, що московски̂ воєводы ласи̂ до хабаро̂въ, по̂славъ до Ромодановского подарунко̂въ и наказавъ своимъ посламъ вывѣдати за певне — якъ гадають сѣчовики. Ромодановскій на той часъ бувъ въ Зѣньковѣ, де перебували и Запорожцѣ. Ромодановскій не принявъ подарунко̂въ, та ще поглумився зъ нихъ. Золотаренкови̂ по̂сланцѣ почали могоричити Запорожцѣвъ. Деяки̂ съ по̂дпилыхъ, розпустивши языка, промовилися, що вони зо̂бралися, що бъ перебити городову старшину, бо вона наживається съ простого народу; и насампередъ до̂станеться Золотаренкови и Сомкови. По̂сля такои звѣстки Золотаренко розжувавъ, що Методій пошивъ єго у дурнѣ и що во̂нъ обносивъ передъ Москвою зрадникомъ Сомка на користь не собѣ, а кому иншому; та ще за те може въ купѣ зѣ Сомкомъ и голову свою зложить. Во̂нъ написавъ до Сомка, просячи у него прощеня, мировои, и обѣцюючи коритися єму. Сомко и Золотаренко побачилися въ Ичнѣ. На той часъ зъѣхалися сюды полковники, сотники и значни̂ товаришѣ. Въ церквѣ, що на рынку, вони заприсягли коритися Сомкови и на радѣ, не кого, якъ єго выбрати на гетьмана. Таку звѣстку дає сучасный лѣтописець. Архівни̂ жь акты свѣдчать, що та рада, де Золотаренко вызнавъ Сомка гетьманомъ, во̂дбулася у Нѣжинѣ и Сомко тамъ не бувъ, а бувъ за него во̂йсковый єго писарь. Отсю суперѣчь не трудно погодити. Мабуть було такъ, що Золотаренко и Сомко бачилися въ Ичнѣ, а рада во̂дбулася въ Нѣжинѣ. Теперь Золотаренко зъ усеи силы старався про Сомка. Кого усовѣщувавъ, кого неволивъ, стояти за Сомка. По̂сля рады выборчій актъ по̂слали въ Москву, просячи именемъ во̂йска запорозкого, що бъ царь затвердивъ выбо̂ръ. Золотаренко теперь писавъ въ Москву, що гетьманъ Якимъ Сомко вѣрный слуга Москвѣ: „И мы зъ нимъ, якъ съ початку служили вѣрно, такъ и дальше служитимемо по присязѣ и повмирати за царя готови̂, а не такъ якъ отой, що сидить въ Гадячи, та велики̂ бѣды и мордерства убогимъ людямъ заподѣває“. Выбо̂ръ Сомка, не бувъ повноправнымъ, бо за него були то̂лько полки: нѣжиньскій, черниго̂вскій, переяславскій, прилуцкій и лубеньскій, а проти него змагалися полки: полтавскій, зѣнько̂вскій и миргородскій.
Бруховецкій розумѣвъ, що єго вага на Украинѣ залежить во̂дъ тымчасовыхъ обставинъ: громада горнеться до него и сприяє єму, доки передъ нею маячить надѣя, пограбувати значныхъ и дуко̂въ, и доки усѣ бачать, що московскій урядъ тягне руку за нимъ. Во̂нъ тямивъ и те, що громада слаба на память, доки во̂нъ на очахъ у громады, вона за него; а нехай во̂нъ зникне хочь на короткій часъ куды, ту жь саму громаду — не дорого коштуватиме ворогамъ єго — збаламутити проти него: громада такъ само поняла бъ вѣры єго ворогамъ, якъ доси няла вѣры єму. Бруховецкій и єго по̂дручники верзли, що Юрій Хмельницкій на те положивъ булаву, що бъ помогти свому дядькови Сомкови зробитися гетьманомъ. А Сомко має думку всю Украину привернути до Тетеры.
Московскій урядъ усѣхъ стерѣгся; усѣхъ по̂ддобрювавъ и нѣкому не нявъ вѣры, хочь бо̂льшь иншихъ хилився до Бруховецкого. Останними днями грудня 1662 Москва вырядила по̂сланцемъ на Украину Ладыжиньского: во̂нъ повѣзъ до Бруховецкого, до Сомка, до Золотаренка и до всѣхъ полковнико̂въ „милостиве царске слово“. Царь запевнявъ, що й на думцѣ нема въ него во̂ддавати Польщѣ Украину и призначивъ на весну скликати повну раду. Видко, що московскій урядъ пильнувавъ розъєднати Бруховецкого и зъ Методіємъ до часу, поки збереться рада, а самого Бруховецкого зъ єго сѣчовиками выперти на зиму зъ Украины. Методію наказано ѣхати до Кієва, а Бруховецкому зъ Запорожцями рушати на Сѣчь и зъ во̂дто̂ль на Татаръ. Москва гадала вырядити на Татаръ князя Черкаского съ Калмуками, а Бруховецкій повиненъ бувъ запомагати єму. Одержавши во̂дъ Ладыжиньского сей наказъ, Бруховецкій мовивъ: „Мы готови̂ служити цареви и головы свои за него положити, одначе нѣякимъ побытомъ не можна намъ рушати. Я съ козаками приплывъ Днѣпромъ на човнахъ. Коней у насъ нема, живучи отутъ такій довгій часъ, козаки попропивали ихъ. А пѣшки бъ-то, та ще зимою, въ таку далеку дорогу!… Якъ се можна!… Та про се й гадати не можна: мене за се сѣчовики убють; а не то Сомко десь въ дорозѣ спо̂ткає и убє, такъ само, якъ колись Выговскій Барабаша… А коли зо̂ мною що вдѣється, то по цѣло̂й Украинѣ по̂де колотнеча и Сѣчь во̂дречеться во̂дъ Московщины“. Бруховецкій скликавъ раду. Рада прирадила, що доки не збереться повна рада, Запорожцямъ не можна вырушати; бо инакше, якъ выйдуть вони теперь зъ Украины, то Сомко вже ихъ не впустить… Методій и собѣ змагався: „Не можна менѣ выбиратися зъ Гадяча, казавъ во̂нъ, а то зрадникъ Сомко накаже мене знѣвечити; та Гадячь же въ моѣй епархіи. Нехай вже царь не забороняє менѣ перебути въ Гадячи доки ско̂нчиться рада“.
„Коли царь не звелить скликати чорну раду, писавъ Бруховецкій и не окрепить мѣстъ, то Сомко приверне усѣхъ насъ до Польщѣ. Юрій наумысно поступився гетьманьскою булавою Тетерѣ, а Павло Тетера Сомко̂въ зять, Павлова сестра за Сомкомъ. Сомко вѣдавъ, а проте не донѣсъ цареви, що єго небо̂жь Юраско во̂ддає гетьманованє Тетерѣ. Теперь вони зъ Золотаренкомъ вчинили потайну раду и выбрали Сомка на гетьмана. Се все на те, що бъ заразъ — якъ затвердиться Сомко на гетьманьскому урядѣ — во̂дречися во̂дъ Москвы“.— „Що се за выборы! гомонѣли полковники, прихильники Бруховецкого: одна половина обирала, а друга нѣ!“
Бруховецкій, мѣркуючи прихилити московскій урядъ надѣями на выгоды, мовивъ: „И чому вони не волѣють чорнои рады? Вже жь тому, що сами̂ усѣмъ орудують, та розживаються за надто. Розжившись, гадають привернути Украину до Польщѣ, а самымъ за те придбати собѣ шляхоцтво, наче бъ-то московскому цареви Запороже и Украина нѣ на-що вже не потрѣбни̂. У насъ зъ роду-вѣку сего на Украинѣ не водилося, що бъ гетьманъ, полковники, або сотники, чи инши̂ яки̂ урядники володѣли крестянами, або мѣщанами, не маючи на те привилеѣвъ во̂дъ короля. Усеи во̂льности гетьманамъ, полковникамъ и иншимъ то̂лько й було, що займе де шматокъ во̂льнои землѣ, гаю чи лугу, та обкопає, або обгородить, заведе оселю, та й живе тамъ зъ своєю семьєю; а що бъ крестянъ держати на такихъ земляхъ, сего нѣкому не во̂льно було, хиба млынъ можна було збудувати. Та й горѣвкою на чарки козаки не шинкували, се мѣщаньска рѣчь була и за те вони платили чи королю, чи панамъ. Податки зъ мѣщанъ съ чернѣ йшли тодѣ до королѣвскои казни. А теперь гетьманъ съ полковниками и иншими урядниками повернули на себе и мѣста, и села, и землѣ, и млыны, а чорнымъ людямъ такъ сутяжно стало, що и по̂дъ бисурменомъ у Царгородѣ христіянамъ легше жити. Отъ же якъ зберуть чорну раду, окреплять „пункты“, то всѣ отси̂ добра и добутки пово̂дбирають во̂дъ гетьмана, полковнико̂въ и иншихъ уряднико̂въ; а повернуть усе те на царску казну, та на платню царскимъ ратникамъ. Отъ-тому-то вони й не хочуть чорнои рады“.
Сомко навпаки, доводивъ тому жь самому московскому послови, що коли царска казна въ недоборѣ, то се певно черезъ те безладє, яке коить Бруховецкій зъ своими Запорожцями. „На Нѣжиньско̂й радѣ, мовивъ во̂нъ, прираджено просити царя, що бъ казавъ скликати раду, окрепити пункты и затвердивъ прежни̂ наши̂ привилеѣ; та що бъ завести козако̂въ въ реєстры: козаки служитимуть цареви, а мужики платитимуть на него податки. Теперь усѣ зовуть себе козаками и нѣхто нѣчого не хоче платити. Коли жь покажеться неприятель, то стари̂ реєстровики не хочуть служити, а мѣщане платити, та втѣкають на Запороже; тамъ собѣ рыбу ловлять, а опо̂сля змагаються, що службу во̂дбували, проти неприятеля ходили. Отъ коли бъ по стародавному слухалися одного то̂лько гетьмана, то бъ до него на запомогу приходили бъ проти ворога зъ Запорожа, а теперь втѣкають на Запороже, що бъ не давати помочи проти ворога. Теперь у нихъ кождый — голова; тымъ воно й завелося таке безладє“.
Велика прикро̂сть огорнула Сомка, коли во̂нъ почувъ во̂дъ Ладыжиньского про скликанє чорнои рады. Се значило, що царь не хоче затвердити на гетьмана того, кого выбрано на радѣ у Нѣжинѣ. „Мене, казавъ во̂нъ, усе Методій зрадникомъ обносить, а я служу вѣрою и правдою. Ко̂лько то разо̂въ во̂дбивався я и во̂дъ Татаръ, и во̂дъ Ляхо̂въ, и во̂дъ украиньскихъ зраднико̂въ; якои нужды не зазнавъ я, сидячи въ облозѣ. Отъ и теперь и бо̂ля Переяслава и по иншихъ мѣстахъ, все поруйнували, цѣлого села не зо̂сталося; хуторѣ, пасѣки, все понѣвечили попалили, скро̂зь по цѣлому переяславскому полку и по иншихъ мѣстахъ, жита нѣ зерна нѣхто не сѣявъ ; а царскои ласки нема; на що во̂нъ наказує на веснѣ скликати чорну раду“. На останку нагадавъ, що вже двѣчи, въ Козельци и въ Нѣжинѣ рада выбрала єго на гетьмана, а царь не затверджує, все черезъ Методієви̂ наговоры.
— „Даремно ты се кажешь, во̂дповѣвъ єму царскій посолъ: царь вѣдає про твою вѣрну службу, и давно бажає, що бъ ты ставъ гетьманомъ; хоча жь и не приславъ до тебе універсалу и булавы, то се черезъ те, що мѣжь полковниками незгода; вони просили царя, що бъ наказавъ скликати чорну раду и выбрати на гетьмана во̂льными голосами. Царь не хоче зрушати вашихъ правъ и во̂льностей, а пильнує, що бъ у васъ усе було по старосвѣцкому“.
— „Зъ роду-вѣку у насъ не водилося, мовивъ Сомко, що бъ єпископы ѣздили на раду; єпископъ повиненъ знати свои церковни̂ справы. Та отакій баламутъ хиба годиться на єпископа? Перше знюхався зъ Золотаренкомъ, а пото̂мъ перебѣгъ до Бруховецкого. Зъ єго баламутства Бруховецкій величається кошовымъ гетьманомъ. На Запорожу съ поконвѣку гетьмано̂въ не бувало; отаманы тамъ були, а гетьманъ оденъ на цѣлу Украину; на те и во̂йскомъ запорозкимъ вона прозывається. И теперь нехай царь накаже, що бъ не було тамъ гетьмана. А коли на Запорожу буде гетьманъ, то намъ вже не можна писатися гетьманомъ во̂йска запорозкого“.
А Бруховецкій запевнявъ, що Сомко зсылається съ Тетерою и мѣтикує повернути Украину до Польщѣ и безперемѣнно и во̂нъ и Золотаренко зрадять цареви. Своєю чергою Сомко запевнявъ Ладыжиньского, що Бруховецкому не можна няти вѣры; бо во̂нъ на половину Ляхъ; бувъ Ляхомъ, та приставъ до во̂йска запорозкого; а козакомъ зъ роду во̂нъ не бувъ; служивъ въ Богданово̂й дво̂рнѣ а не въ козакахъ, Богданъ не приймавъ єго до во̂йска“.
Але у Сомка не було вдачѣ по̂длещуватися до московского уряду и до Москалѣвъ такъ, якъ по̂длещувався Бруховецкій; навпаки во̂нъ дрочивъ Москву и Москалѣвъ проти себе: „Вы намъ багато обѣцяєте, мовивъ во̂нъ, а нѣчого не даєте. Менѣ наобѣцяли й се й те, а доси не вернули моихъ власныхъ грошей, що выдавъ на вашихъ ратнико̂въ“. А коли Ладыжиньскій перебувавъ въ Переяславѣ, то й тутъ Сомко повѣдавъ єму де-що такого, що не могло сему подобатися, н. пр. во̂нъ ганивъ, що по останно̂й Переяславско̂й умовѣ заборонено гетьманови карати на смерть уряднико̂въ: „Треба, казавъ во̂нъ, що бъ полковникъ жахався гетьмана и за него скро̂зь стоявъ и вмиравъ. Онъ якъ Выговскій звелѣвъ Грицькови Гуляницкому въ Конотопѣ до смерти стояти за єго наказъ, а не то, похвалявся скарати на смерть єго жѣнку, и дѣтей и Гуляницкій послухався. Отъ такъ добре!“
— „Але Гуляницкій забувъ про Бога и православну вѣру, во̂дповѣдавъ Ладыжиньскій: во̂нъ зрадивъ цареви“.
— „Выговскій выконавъ наказъ, во̂дповѣвъ Сомко — того, хто бувъ надъ нимъ старшимъ“.
Такій поглядъ не до смаку бувъ Москвѣ: вона й обмежувала гетьманьску власть умысно на те, що бъ полковникамъ можна було не слухатися гетьмана. Тежь не подобалося Москвѣ и бажанє Сомкове, що бъ Москва вызволила заарештованыхъ нею Украинцѣвъ и мѣжь ними Грицька Дорошенка, Нечая, Цыцуру и иншихъ.
Трапилося ще й таке: разъ-якось зъ Ладыжиньскимъ Сомко объѣздивъ коло Переяслава и показуючи на пороблени̂ недавно окрепы, мовивъ: „Отутъ на ко̂нци великого мѣста, я гадаю збудувати мале: ото коли мы, часомъ, якъ прийде ворогъ — выйдемо на него, то воєвода тодѣ може замкнути велике мѣсто и не пустити насъ назадъ“.
Те по̂дзоренє на воєводъ було прикрымъ Ладыжиньскому. Во̂нъ мовивъ: „и тобѣ доводилося сидѣти въ облозѣ, и вылазити на ворога, а чи доводилося, що бъ тодѣ замыкали за тобою браму, не пускали тебе назадъ, и що бъ цареви̂ люде не ходили на запомогу тобѣ? Нѣ! безъ царского дозволу ты й не гадай будувати у великому мѣстѣ мале“.
Коли Ладыжиньскій повѣдавъ про отсей Сомко̂въ замѣръ воєводѣ Волконьскому, останній промовивъ: „Чувъ я про се во̂дъ Сомка и сказавъ єму: я выряджу тысячь царскихъ ратнико̂въ, що бъ съ тобою перебували у малому мѣстѣ. Отъ ще Сомко позаводивъ у великому мѣстѣ варту скро̂зь тамъ, де єсть царски̂ ратники. А тодѣ не становивъ такои варты, коли приходивъ неприятель зъ Юріємъ Хмельницкимъ. Съ того боку Днѣпра трохи не що дня приѣздять до Сомка крамарѣ и во̂нъ своихъ туды посылає. Одно слово: не можна єму няти вѣры. Якъ воно буде дальше — не вгадати, а доси я не помѣтивъ за нимъ недоброго дѣла“.
Того часу до Сомка привозили листы зъ за Днѣпра; а игуменъ зъ Мгарского (бо̂ля самыхъ Лубенъ) монастыря, Викторъ Загоровскій, бувъ великимъ приятелемъ Сомкови и привѣзъ до него листъ во̂дъ Тетеры. Ладыжиньскій вывѣдувавъ про се и почавъ вымагати, що бъ Сомко показавъ єму Тетеринъ листъ.
— „Я теперь гуляю, мовивъ єму Сомко: пю за мою во̂льно̂сть. Во̂дъ Тетеры ще багато буде листо̂въ, я всѣхъ ихъ перешлю до царя. Тетера пише до мене, що бъ погодитися; а я єму во̂дпишу, що и я радѣтиму, що бъ во̂йны не було, и що мы зъ ласки царя живемо при своихъ во̂льностяхъ; Татарвѣ жѣнокъ и дѣтей не во̂ддаємо; хлѣбъ ѣмо на повный ротъ, нѣхто у насъ єго не во̂до̂ймає. Та ще спытаюся у него: а на що вы гетьмана свого въ ченцѣ постригли, та скарбъ єго зграбували?“
Части̂ зносины съ Тетерою и гулянка Сомка съ тыми, що привозили Тетерини̂ листы, выкликували у Москалѣвъ недобри̂ думки. Сомко найбо̂льшь ударявъ на те, що московски̂ ратники кривдять Украинцѣвъ, знущаються зъ нихъ: „Нехай, казавъ во̂нъ, царь перемѣнить ратнико̂въ; єго ратникамъ иде платня мѣдяными гро̂шми, а на Украинѣ у насъ такихъ грошей не беруть нѣде. Ото жь царски̂ ратники, попропивавши усе, съ чимъ прийдуть, разъ-у-разъ обкрадують нашихъ людей; багато людей пустили вже вони крадѣжкою въ старцѣ. Нѣякимъ побытомъ не можна зъ ними вжитися; доведуть вони до чогось не доброго; або козаки й мѣщане знимуться и повтѣкають, або й ще го̂рше буде. Онъ у Нѣжинѣ и въ Черниговѣ побудували во̂друбно, на одшибахъ дворы за для ратнико̂въ; а въ Переяславѣ вони кватирують по козакахъ, та по мѣщанахъ. Нехай и въ Переяславѣ збудують имъ такій дво̂ръ“. До самого царя писавъ Сомко жалѣнє на ратнико̂въ и писавъ не выбираючи сло̂въ: „Мы вѣрни̂ по̂дданки вашого величества; сто̂лько вже лѣтъ по̂дставляємо свои головы, кровь свою ллємо, добро своє во̂ддаємо, сами̂ тиняємося голи̂ и боси̂ и въ конець доходимо до руйнованя, все отсе черезъ злодѣйства во̂дъ вашихъ ратнико̂въ. Наро̂дъ нашь черезъ грабованє, та черезъ крадѣжки ратнико̂въ порозбѣгався по всѣмъ усюдамъ. Ско̂лько въ одному Переяславѣ стоить пустками дворо̂въ, бо господарѣ, покидали ихъ и порозходилися, не переносячи великихъ кривдъ и утиско̂въ. Вже и останни̂ мешканцѣ замѣряються повтѣкати.“ Царь вырядивъ въ Переяславъ стольника свого Бунакова, що бъ выслѣдивъ. Бунако̂въ то̂лько одного ратника Якушку Нечаєва велѣвъ выбити кнутомъ за злодѣйство; а бо̂льше бъ-то нѣкого зъ ратнико̂въ не було виноватого въ злодѣйствѣ.
Сомко выяснивъ тодѣ, що переяславски̂ люде, якихъ покривджено, або повмирали вже, або въ полонъ попалися, отъ черезъ що й выйшло такъ, нѣ бы нема покривдженыхъ. А Москалѣ зъ сего вывели таке, що Сомкове жалѣнє свѣдчить, що во̂нъ недолюблює Москалѣвъ и московского уряду. Москва запевнилася, що Сомкови нѣ въ чому не можна няти вѣры.
Москва була певна, що на всѣй Украинѣ самый прихильный до неи и певный чоловѣкъ єпископъ Методій. А Сомко тымъ часомъ разъ-по-разъ писавъ на Методія въ Москву и просивъ заборонити єму втручатися до во̂йсковыхъ справъ. Ладыжиньскому Сомко мовивъ: „Коли царь не накаже Методієви, що бъ во̂нъ выбрався до Кієва, не перебувавъ на украиньскихъ мѣстахъ и не бувъ на радѣ, то инакше нѣхто не поѣде на раду. Черезъ такого баламута намъ не можна служити цареви. Зъ роду сего не водилося, що бъ митрополіты ѣздили на раду“.
Отся ганьба Методія ще бо̂льшь прихиляла до него Москву, а Сомка вважала Москва ще бо̂льшь за прихильника заднѣпряньскои партіи, ворожои до царя и Москвы. Денисъ Балабанъ, вважаючи, що Методій перехопивъ у него законне єго достоиньство, писавъ про сю рѣчь до царгородского патріярхи. Патріярха выдавъ проти Методія во̂длученє, Украина звыкла зъ давныхъ давенъ въ справахъ релігіи коритися царгородскому патріярхови, яко верховному керманичеви. Тымъ-то патріярхове во̂длученє Методія выкликало по Украинѣ хвилёванє. За Методія заступився царь и вдався зъ листомъ до царгородского патріярхи, просячи зняти во̂длученє. Отъ въ саму отсю годину Сомко встає проти Методія. Зъ сего Москва зновъ выводила, що Сомко йде проти царя. Москва вже призвычаилася вважати Сомка за чоловѣка двоєдушного. И справдѣ таки Сомко не тримався однои думки: разъ во̂нъ запевнявъ, що не хоче гетьманувати и служитиме цареви чорнякомъ, и въ друге здавався на козелецку раду и казавъ, що єго вже выбрано на гетьмана, и во̂нъ настоящій гетьманъ. Коли вже й Золотаренко приставъ до сего выбору, то нѣякого другого выбору и не може бути, и нема на що скликати на веснѣ раду. Тодѣ жь Сомко розмовлявъ съ посломъ Ладыжиньскимъ про козацки̂ права и во̂льности и сподѣвався, що царь затвердить ихъ.
Бруховецкій проводивъ свою справу бо̂льшь практично и політично. Во̂нъ не нарѣкавъ на Москалѣвъ и на ихъ ратнико̂въ; во̂нъ не просивъ затвердити козацки̂ во̂льности и права; во̂нъ тямивъ, що для Москвы нема нѣчого огидливѣйшого, якъ чути про права и во̂льности украиньско-руского народу; во̂нъ увесь самъ и всю Украину во̂ддававъ на волю царя. Отъ чимъ во̂нъ и прихиливъ до себе Москалѣвъ: Москва вважала єго за чоловѣка певного, и черезъ те во̂нъ сподѣвався, що нѣкому иншому, якъ єму доведеться гетьманувати. Золотаренко погодившись зъ Сомкомъ, черезъ те самъ програвъ въ Москвѣ: до него и перше не була Москва певною, а теперь почала по̂дзорити. На лихо ще стався оденъ выпадокъ єму не на руку. Въ Московщинѣ, въ Путивлю, Золотаренко державъ своє майно, що бъ захистити єго во̂дъ розграбленя на небезпечно̂й Украинѣ. Помирившись зъ Сомкомъ, Золотаренко поперевозивъ своє добро съ Путивля до Нѣжина. Сомкови̂ вороги заразъ сплели, що Золотаренко се для того вчинивъ, що мѣтикує въ купѣ зъ Сомкомъ пристати до Польщѣ, якъ то̂лько Сомка выберуть на гетьмана. Правда, що й Золотаренко, зо̂йшовшись зъ Сомкомъ на мирову, и заприсягши въ церквѣ коритись єму, не покинувъ по̂дкопуватися по̂дъ Сомка. Надѣя гетьманувати ще бо̂льшь засѣла у него на думцѣ. Ладыжиньскій повѣдавъ єму, що Сомко вважає, що выборча справа вже ско̂нчена, єго выбрано на гетьмана и сей выбо̂ръ вызнавъ и во̂нъ Золотаренко. Пристане самолюбство зновъ прокинулося у Васюты; во̂нъ мовивъ: „Доки збереться чорна рада, нехай собѣ Сомко гетьманує, абы не було у насъ колотнечи; а тамъ гетьмануватиме той, кого выбере чорна рада. Мы не выбирали Сомка на настоящого отамана; се во̂нъ самъ таке выгадує. Сомко зрадникъ, во̂нъ зсылається съ Тетерою, єму не можна вѣры няти“. Видима рѣчь, що коли отакъ Сомко и Золотаренко двоилися, то Москва не могла няти вѣры нѣкому зъ нихъ; мусила во̂двертатися во̂дъ того й другого и хилитися до Бруховецкого, хочь бы вже черезъ те то̂лько, що Бруховецкій не двоився, разъ-у-разъ здавався на волю царя и всю надѣю клавъ на самого то̂лько царя.
Великогагинъ прибувъ зъ стольникомъ Кириломъ Хлоповымъ и привѣвъ зазброєне во̂йско по̂дъ урядомъ полковнико̂въ Страсбурга, Инглиса, Поляньского, Воронина, Шепелева и Скрябина. Лѣтопись „Самовидця“ повѣдає, що Бруховецкій ще зъ далека до Нѣжина зустрѣвъ московскихъ посло̂въ и здружився зъ ними. Методій бувъ зъ нимъ нево̂дступно. Царскихъ посло̂въ вони заразъ надѣлили хабарями. Хабарѣ се рѣчь звычайна у Москалѣвъ, але й безъ того справа Бруховецкого въ Москвѣ стояла гараздъ. Ромодановскій бувъ за него; въ Москвѣ вважали, що окро̂мъ Бруховецкого — нѣкого зъ Украинцѣвъ постановити на гетьмана — и Великогагинъ, ѣдучи на Украину — одержавъ во̂дъ свого уряду наказъ тягнути руку за Бруховецкого. Сприяло Бруховецкому й поспо̂льство: воно було усе за него, значить, и за Москву.
Раду въ Нѣжинѣ призначено на 17. червця: до сего часу зо̂ставалося ще ко̂лька днѣвъ во̂дъ того часу, якъ московски̂ послы поприѣздили до Нѣжина. Золотаренко зъ своими полчанами бувъ у Нѣжинѣ. Сомко съ Переяславцями и товариствомъ значныхъ таборувавъ бо̂ля брамы, що звалася Кієвскою. Поприѣздили полковники лубеньскій и черниго̂вскій зъ своими полчанами и затаборували поручь зъ Сомкомъ. На переко̂ръ наказови, вони були зазброєными и привезли зъ собою гарматы. Сомко все твердивъ, що не треба и не слѣдъ бути новому выбору; выборы вже, мовлявъ, були, а теперь то̂лько слѣдъ оголосити передъ народомъ царске затвердженє гетьмана. Наша лѣтопись повѣдає, що Сомко завитавъ до Великогагина, показавъ єму, якъ слѣдъ, шанобу и препоручивъ себе, полковнико̂въ и все во̂йско ласцѣ державця. Разомъ во̂нъ запевнявъ, на свою нестеменну вѣрно̂сть цареви; вказувавъ на те, що єго вже двѣчи, на радахъ въ Козельци и въ Нѣжинѣ, выбрано на гетьмана и натякавъ, що зо̂бранє чорнои рады дѣло небезпечне, що тутъ ледви чи встережуться во̂дъ колотнечи и безладя. Великогагинъ, выслухавши єго, сухо промовивъ, що чорна рада мусить во̂дбутися, бо така вже на те царска воля. А кого рада выбере на гетьмана, той и буде затвердженый во̂дъ царя.
Мабуть Золотаренко спостерѣгъ, що въ Нѣжинѣ бере гору супротивна єму партія. Во̂нъ зо̂бравъ своихъ полчанъ и прилучився зъ ними до Сомкового табору. Козаки єго були зазброєными и везли гарматы. Великогагинъ, хочь и заборонявъ именемъ царя брати зброю, одначе сперечався и що бъ заздалего̂дь не дратувати значныхъ, казавъ своимъ ратникамъ не зупиняти и выпустити за браму Золотаренковыхъ полчанъ.
Бруховецкій ставъ таборомъ на другому ко̂нци Нѣжина, въ урочищѣ Романовскій кутъ. До запорозкого табору поприставали ти̂ полки, що були проти Сомка и великій натовпъ поспо̂льства.
Рѣчь зайшла про те, на якому ко̂нци мѣста во̂дбудеться рада. Кожна партія бажала, що бъ на єи ко̂нци зо̂бралася рада, бо сподѣванка була така, коли не переможуть голосами, то руками. Сомко и єго прихильники багато сподѣвалися на свою мѣсцево̂сть: козаки ихъ були зазброєными, значить, коли до̂йде дѣло до бою, то хочь черни и бо̂льшь, але жь вона не зазброєна и голоручь нѣчого не вдѣє проти зазброєныхъ козако̂въ.
Якъ на те жь, выйшло не такъ. Сомко довѣдався, що царску катрягу напинають на тому ко̂нци, де таборувавъ Бруховецкій: во̂нъ вырядивъ до Великогагина по̂сланця сказати, що бъ рада збиралася бо̂ля Кієвскои брамы, а не то, во̂нъ зъ своими полчанами рушить до Переяслава. Великогагинъ не звернувъ на си̂ гро̂зьбы уваги.
Въ переддень до рады, се бъ то 16. червця Великогагинъ по̂славъ до Сомка и иншихъ полковнико̂въ, що бъ перейшли съ полчанами на той конець, де була нанята царска катряга, и стали во̂дъ неи въ лѣворучь, та що бъ приходили пѣшки и безъ зброѣ. Сцѣпивши зубы, Сомко рушивъ, за нимъ и инши̂ не змагалися. По за мѣстомъ вони прийшли на широку ро̂внину зъ схо̂дного боку Нѣжина. Прислана зъ Москвы царска катряга вже красувала. Передъ нею на помостѣ стоявъ довгій сто̂лъ. На сей сто̂лъ треба було постановити передъ народомъ того, кого рада выбере на гетьмана. На видоцѣ лежала гетьманьска булава.
Сомкови и єго прихильникамъ велено було приходити пѣшки, а вони поприѣздили верхи на коняхъ, при шабляхъ, зъ рушницями и навѣть попривозили гарматы. Велено було имъ стояти въ лѣворучь бо̂ля катряги, а вони стали въ праворучь, де стоявъ Бруховецкій, бо боялися, що ихъ умысно во̂дпихають, що бъ не дати имъ взяти гору на радѣ. Ихъ кармазинови̂, гаптовани̂ золотомъ жупаны, роско̂шне убранє на коняхъ, стояли якъ та суперѣчь проти свитки и лахматя пѣшихъ, обо̂драныхъ, трохи не голыхъ прихильнико̂въ Бруховецкого, що зо̂йшлися зъ усѣхъ усюдъ, завистни̂ на здобычь во̂дъ зграбованя отсихъ значныхъ. Рада того дня не во̂дчинялася. Великогагинъ, приѣхавши зъ мѣста, вступивъ по̂дъ катрягу; за нимъ вдався и Бруховецкій. Тамъ вони приязно радилися, якъ повести справу на руку Бруховецкого. Бруховецкій обѣцявъ, що увесь останокъ того дня поверне на те, що бъ перетягнути до себе Сомковыхъ прихильнико̂въ.
Вороги не вдержалися, що бъ споко̂йно дочекатися до ранку. Великогагинъ мусивъ середъ ночи розбирати колотнечу: во̂дъ Бруховецкого прибѣгъ до него сотникъ, жалуючись, що Сомко полонивъ ко̂лькохъ єго козако̂въ и пово̂днимавъ у нихъ конѣ, за те, що во̂ддѣлъ 300 чоловѣка ѣздивъ вызволити якогось Гвинто̂вку. (Сей Гвинто̂вка пото̂мъ полковникувавъ замѣсть Золотаренка). Великогагинъ вырядивъ до Сомка якогось майора, що бъ розпытався и заборонивъ чинити колотнечу. До майора выйшовъ Золотаренко и мовивъ: „Оденъ зъ старшины Бруховецкого, Гвинто̂вка, полонивъ мого брата и забивъ єго въ кайданы… Отъ я й вырядивъ людей вызволити свого брата, а бо̂льшь нѣчого“.
Въ ранцѣ 17. червця, якъ то̂лько встало сонце, ударено въ таламбасы и бубны. Московске во̂йско выстроилося по боєвничому: солдаты стояли въ праворучь катряги, а стрѣльцѣ въ лѣворучь. Украинцѣ хвилястымъ натовпомъ рушили зъ своихъ таборо̂въ. Скро̂зь розвивалися козацки̂ бунчуки. Такъ якъ о 10. годинѣ ранку Великогагинъ и Хлоповъ зъ своимъ товариствомъ рушили до катряги, вони помѣтили, що козаки йдуть зазброєнными. Великогагинъ по̂славъ ще разъ казати, що бъ поскидали зброю. Бруховецкій не змагався, але мовивъ, що безъ зброѣ для него небезпечно буде, бо єго супротивники зазброєни̂ и не гараздъ буде, коли вони нападуть на незазброєныхъ. Сомко тымпаче не гадавъ роззброитися, во̂нъ добре бачивъ, що Великогагинъ тягне руку за Бруховецкого. Зброя була останнёю надѣєю у Сомка: єго становище було такимъ, що або панъ, або пропавъ. Разомъ Сомко спостерѣгъ, що Бруховецкій не марно працювавъ вчера. Якъ то̂лько Сомко, йдучи зъ свого табору, наблизився до козако̂въ Бруховецкого, прости̂ козаки натовпомъ ринулися во̂дъ Сомка до Бруховецкого.
Приѣхавъ Методій и вступивъ по̂дъ катрягу. Настигла година рады. Гомо̂нъ затихъ. Усѣ чекали зъ великою увагою. Великогагинъ выйшовъ съ катряги, несучи въ руцѣ царскій універсалъ. Поручь него йшовъ Методій. Великогагинъ вырядивъ своихъ офіцеро̂въ до Бруховецкого и до Сомка.
— „Князь наказує вамъ, мовили до отсихъ офіцеры, що бъ вы лишили коней и зброю и пѣшки йшли зъ старшиною и значными козаками до катряги слухати царского універсалу“.
Послухалися, по̂шли, але Сомко не скинувъ шаблѣ и сайдака. Поручь него ишовъ єго зять и нѣсъ бунчукъ. Се наче нагадувало, що Сомко вважає себе за гетьмана и мо̂цно стоятиме за своє право. Натовпъ єго полчанъ, чекаючи, що бъ за першои ознаки, вхопити зброю и кинутися на супротивнико̂въ.
Великогагинъ ступивъ на помо̂стъ и читавъ царскій універсалъ; царь призволявъ скликати раду и выбрати гетьмана на все во̂йско запорозке. Ще Великогагинъ не вычитавъ універсалу и до половины, якъ Сомкови̂ прихильники ринули до катряги и гукнули: Сомко гетьманъ! Якимъ Семеновичь Сомко, вояка хоробрый и въ во̂йсковыхъ справахъ умѣлый! во̂нъ не жалѣвъ свого здоровля за честь и славу царя. Єго волимо на настоящего гетьмана!“
— „Бруховецкій гетьманъ! Сомко зрадникъ, заревѣли по̂дручники Бруховецкого и собѣ подалися до катряги.
Обыдвѣ партіи по̂дкидали въ гору, по козацкому звычаю, шапки и гукали: „Бруховецкій гетьманъ! Сомко гетьманъ! Бруховецкій зрадникъ! Сомко зрадникъ! Сомкови̂ по̂дручники спершу попередили було, вхопили Сомка, постановили єго на сто̂лъ и вкрыли корогвами. Але на нихъ наперли по̂дручники Бруховецкого, принесли на рукахъ свого кандидата, и постановили єго на той самый сто̂лъ, де стоявъ Сомко вкрытый коругвами и бунчуками.
Великогагина зо̂пхнули съ помосту и выперли: во̂нъ подався въ катрягу, не дочитавши універсалу до ко̂нця.
Розпочалася помѣжь супротивнико̂въ люта бо̂йка. Сомкового зятя, що державъ бунчукъ, вбито. Бунчукъ поломали. Сомко не встоявъ на столѣ; у него вырвали булаву. Бо̂йка розходилась все бо̂льшь и лютѣйшь. Тодѣ полковникъ зъ московского во̂йска Страсбургъ, казавъ своимъ Москалямъ метнути на бо̂йцѣвъ ручными бомбами. Багато попадало людей забитыми и покалѣчеными. Бо̂йка зупинилася. Надъ купою мертвыхъ и вмираючихъ Бруховецкій взявъ гору! Зъ гетьманьскими клейнотами, зъ бунчукомъ и булавою, по̂шовъ во̂нъ въ царску катрягу. Сомко на силу встигъ скочити на коня и втѣчи зо̂ свого табору; за нимъ Москалѣ гнали бомбами натовпъ єго прихильнико̂въ. Бруховецкій приязно розмовлявъ въ катрязѣ зъ Великогагинымъ и Методіємъ. Чернь торжествувала гукаючи: „Бруховецкій гетьманъ!“ Окрики за Сомка швидко затихли. Сомко, порадившись въ своєму таборѣ зъ старшиною, вырядивъ посло̂въ до Великогагина: „Сомко благає, мовили послы, во̂ддати тѣло забитого бунчучного, єго зятя, що бъ похоронити; заразомъ просить во̂ддати єму покалѣченыхъ и показати справедливый осудъ надъ тыми, що сто̂лько народу перебили и перекалѣчили. Бруховецкій, хочь и захопивъ булаву, але во̂йско не вызнає єго за гетьмана. Сомко зъ своими полчанами рушить до Переяслава и зъ во̂дто̂ль про все обпише до царя. Бруховецкого силомо̂ць зробили гетьманомъ, а во̂йско єго не вызнає“.
Великогагинъ во̂дповѣвъ:
— „Сомкови̂ люде сами̂ виновати̂; вони дали першими прово̂дъ до безладя. На що вони поприходили зазброєными и силою хотѣли постановити Сомка на гетьмана?“
Пото̂мъ Великогагинъ вырядивъ до Сомка якогось Непшина.
— „Князь кличе тебе зъ старшиною до катряги; тамъ порозумѣєтесь и погодитесь“.
— „Мы не ймемо вѣры, во̂дповѣдали Непшину: може тамъ и насъ такъ повбиваютъ, якъ вбили бунчучного. Та й що тамъ робити? Справа давно ско̂нчена. Гетьмана давно выбрано. Гетьманъ Сомко“.
Бруховецкій зъ булавою и бунчукомъ подався до свого табору. На вкруги него бѣгла чернь, кидала въ гору шапками и гукала: „Бруховецкій гетьманъ!!“
Другого дня Великогагинъ съ товариствомъ и Методій зновъ зо̂бралися въ катрягу и порадившись, по̂слали гонцѣвъ до Бруховецкого и до Сомка.— „Рада ще не выко̂нчена, повѣдали гонцѣ; приходьте зъ старшиною, а козаки нехай безъ зброѣ стоять зъ далека“.
Нову раду призначили на третій день. Але показалося, що вже не треба було рады. Въ Сомковому во̂йску по̂днялася ворохобня. Властиво єго прихильниками були полковники, старшина та значни̂. Прости̂ козаки, хочь и були доси за нимъ, але въ душѣ вони були однои думки съ прихильниками Бруховецкого, що до ворогованя проти значныхъ. Черезъ що и по̂шли у слѣдъ бо̂льшости. До того жь значни̂ поприѣздили зъ великими роскошами, понавозили зъ собою всякого добра. Отсе й спокусило голоту; особливо коли Бруховецкій черезъ своихъ по̂дручнико̂въ побаламутивъ чернь и натякнувъ, що бъ пограбували возы у значныхъ. Ко̂лька сотень зъ Сомкового во̂йска, певне що змовившись попереду, взяли коругвы, розпустили ихъ и по̂шли до Бруховецкого: вклонилися єму, яко гетьманови, а пото̂мъ повернули назадъ и кинулися грабувати возы своєи старшины, забираючи зъ возо̂въ, що хто вподобавъ и що можна було вхопити. Сомко, Золотаренко, полковники черниго̂вскій и лубеньскій зъ своими урядниками кинулися до Великогагина просити забороны: во̂нъ казавъ усѣхъ ихъ позамыкати въ нѣжиньскому острозѣ по̂дъ варту. Арештованыхъ було чоловѣка съ пятьдесять; у нихъ пово̂дбирано коней, зброю, навѣть верхну одежу зъ нихъ поздирали.
По̂сля сего Великогагинъ казавъ покликати Бруховецкого:
— „А якъ князь велѣвъ приходити, зъ зброєю, чи безъ неи?“ спытався Бруховецкій.
— „Все во̂йско повинно зо̂братися незазброєнымъ“ во̂дповѣли до него.
Тодѣ насампередъ выѣхали ко̂нни̂, безъ зброѣ, але съ коругвами, за ко̂нными — пѣхотинцѣ, тежь безъ зброѣ. Ко̂нниця по̂вобводомъ обо̂гнула катрягу; пѣхотинцѣ стали проти катряги. Великогагинъ зъ своими поѣзжанами и зъ нево̂дступнымъ Методіємъ выйшовъ съ катряги и вступивъ до козацкого кругу. Бруховецкій и всѣ урядники єго зложили єму шанобу. Князь спытався: „Кого волѣєте на гетьмана?“
— „Мы вже выбрали Ивана Мартиновича Бруховецкого“, гукнули козаки.
— „Твоя мило̂сть, мовивъ князь до Бруховецкого, мусишь взявши бунчукъ, обо̂йти во̂йско“.Бруховецкій такъ и вчинивъ. Поузъ якихъ козако̂въ во̂нъ проходивъ, ти̂ схиляли передъ нимъ коругвы и кидали въ гору шапками. Се було ознакою, що козаки вызнають єго гетьманомъ.
Пото̂мъ Великогагинъ зъ своими урядниками, Методіємъ и Бруховецкимъ вступили по̂дъ катрягу. Тутъ московскій посолъ доручивъ Бруховецкому булаву и бунчукъ и державъ до него промову, про затвердженє єго на гетьмана. Бруховецкій тодѣ жь таки въ подяку, що єго зробили гетьманомъ, вдався до Великогагина, що бъ по украиньскихъ мѣстахъ були московски̂ залоги, а на удержанє ихъ повернути наново податки, ти̂ що колись наро̂дъ дававъ на Польского короля и той хлѣбъ, що въ кожному полку збирали на полковника; нарештѣ, що бъ по тыхъ мѣстахъ, де будуть московски̂ залоги, воєводъ московскихъ и офіцеро̂въ надѣлити землями по̂дъ пасовища и сѣнокосы; такихъ земель во̂дмежувати имъ на 15 верстовъ! На платню ратникамъ завести оподаткованє млыно̂въ. Для себе самого Бруховецкій бажавъ то̂лько, що бъ єму выдали єго ворого̂въ Сомка и Золотаренка и товаришѣвъ ихъ: во̂нъ запевнявъ, що наро̂дъ змагається за симъ. Великогагинъ давъ єму надѣю, що буде по єго. Того жь дня въ нѣжиньскому соборѣ Бруховецкій заприсягъ на вѣрно̂сть Московщинѣ и одержавъ царскій жалованый універсалъ зъ золотыми літерами. Гарматы гремѣли оповѣщаючи народови, що нового гетьмана затверджено зъ волѣ царя на урядѣ.
Новый гетьманъ заразъ поперемѣнювавъ усѣхъ полковнико̂въ и старшину и натомѣсть понастановлявъ новыхъ зъ своихъ прихильнико̂въ Запорожцѣвъ. Во̂нъ не забувъ и про чернь и три днѣ не заборонявъ ѣй грабувати значныхъ и глумитися зъ нихъ. За такимъ дозволомъ цѣлыхъ три днѣ стояло нечуване піяньство, грабованє и насилє: нѣхто за се не каравъ; все отсе вважали нѣ бы воно вытворяється шутками. Худобу тыхъ, що сидѣли по̂дъ вартою въ замку, розграбовано всю до чиста; зъ дворо̂въ ихъ рознесли усе до нитки. Зле було тодѣ кождому, хто носивъ кармазиновый жупанъ; багато людей помордовано тодѣ. Инши̂ спасалися тымъ, що попередягалися въ свитки. Коли бъ московске во̂йско не захищало мѣста Нѣжина, то певне бъ єго зграбували, а пото̂мъ съ пяныхъ очей и спалили бъ. За три днѣ Бруховецкій наказавъ спинити грабованє и оповѣстивъ, що кождый покривдженый може черезъ судови̂ позвы шукати собѣ ублаготвореня. Мѣсточко Ичню, де зъѣздилися Сомкови̂ выборчи̂, спалено до нащаду, навѣть спалено и ту церкву, де заприсягали бути вѣрными и коритися Сомкови.
Кождому зъ новыхъ полковнико̂въ и зъ Запорожцѣвъ гетьманъ надавъ по сотнѣ вартовыхъ. Нови̂ полковники заразъ засвѣдчили, що вони за птахи, и чого треба сподѣватися во̂дъ нихъ. Вони заразъ же почали кривдити и утискати не то̂лько значныхъ, але й простыхъ козако̂въ. На Украинѣ запанували холопы, наразъ опинившись панами. Упившись шанобою, до якои не були призвычаєными, вони не тямили мѣры своєму самовольству и нѣчимъ не спиняли єго. Вони безъ грошей забирали сѣно, овесъ; мешканцѣ повинни̂ були харчувати и зодягати ихъ. Вони, якъ повѣдає сучасна лѣтопись, такъ лютували, що можна було гадати, що урядовыми посадами надѣливъ ихъ не гетьманъ, выбраный народомъ, а якійсь ненаситимый катюга, що ненавидить людей.
Того самого часу, якъ вытворилося таке безладє на лѣвобережно̂й Украинѣ, загорѣлася и на правому березѣ ворохобня проти Тетеры. По̂днявъ єѣ паволочскій по̂пъ Иванъ Поповичь. Колись во̂нъ бувъ козацкимъ полковникомъ, а пото̂мъ высвятився на попа. Теперь зновъ розстригся, назвався полковникомъ и почавъ зноситися зъ Сомкомъ. Ворохобню во̂нъ розпочавъ съ того, що наказавъ по всѣй Паволочѣ вырѣзати жидо̂въ. Наро̂дъ, ненавидячи Поляко̂въ, зрадѣвъ, що єсть теперь у него ватажокъ и почавъ збиратися до Поповича. Сомко тодѣ вже сидѣвъ въ неволѣ. Поповичу все одно було, чи Сомко чи Бруховецкій; во̂нъ вдався до Бруховецкого за запомогою: одначе не роздобувся во̂дъ него помочи, мусивъ здатися Тетерѣ и вмеръ страшенно замученый.
Съ часу выбору Бруховецкого на настоящего гетьмана, розпочинається на Украинѣ періодъ сумного и бурливого двогетьманьства. Доки Юрій Хмельницкий не во̂дрѣкся во̂дъ гетьманованя, московскій урядъ воловодивъ затверджувати на гетьмана въ лѣвобережно̂й Украинѣ. Во̂нъ сподѣвався, що Поляки доведуть Юрія до розпуки, и тодѣ во̂нъ зновъ пристане до Московского царя, за нимъ пристане и вся правобережна Украина. Для Москвы така справа була бъ за надто користною. Коли жь Юрій постригся въ ченцѣ и выступивъ съ політичнои нивы, Москвѣ нѣчого було вже сподѣватися и чекати. На Тетеру надѣѣ не було. Отакимъ побытомъ, колись єдину, неподѣльну Украину теперь розо̂рвали на двоє: одна частина єи була при Московщинѣ, друга при Польщѣ. Люде зъ добрымъ політичнымъ поглядомъ бачили, що не змо̂цнѣвша ще політично будо̂вля гетьманьщины неминучо повалиться, и вони нагадували слова евангелія: „Кожде царство, коли подѣлиться на себе, — погибне“. Отсе політичне тѣло, не выро̂сши ще, вмирало вже: знѣвечили єго сто̂лько жь бракъ внутрѣшнои природы, ско̂лько и ворожи̂ зверхни̂ обставины.
Бруховецкій, дякуючи цареви за затвердженє на гетьманьскому урядѣ, доносивъ, що Сомко, Золотаренко и ихъ прихильники, замкнени̂ по̂дъ варту, усѣ вони зрадники. Доводивъ во̂нъ зраду ихъ тымъ, що у Сомка була Гадяцка умова. Козаки роздобули сю умову, — побивши 1659 р. Выговского; Сомко не знѣвечивъ єѣ и не переславъ до царя, а державъ у себе: Бруховецкій й вывѣвъ зъ сего, що Сомко гадавъ покористуватися колись съ тои умовы. Бруховецкій запевнявъ, що коли бъ Сомко сѣвъ гетьманувати, то во̂нъ ставъ бы вымагати, що бъ Москва зложила зъ Украиною нову умову, въ розумѣ гадяцкои; а коли бъ Москва не згодилася на се, то Сомко почавъ бы мѣркувати що иншого. Царь наказавъ обвинувачуємыхъ поставити на судъ во̂йска запорозкого.
Не можна сказати, що бъ обвинувачуванє Сомка не мало жаднои основы. Сучасни̂ листы Тетеры до короля свѣдчать, що Сомко, чекаючи чорнои рады, зносився съ Тетерою про зъєднанє лѣвобережнои Украины съ Польщею. Нѣ до чого певного во̂нъ ще не брався, хоча съ Тетерою єму зручнѣйше було поєднатися, нѣжь зъ Юріємъ, коли бъ воно до̂йшло до настоящого дѣла. Тетера певно поступився бъ Сомкови гетьманованємъ, а за те придбавъ бы собѣ во̂дъ короля во̂дповѣдну нагороду. Мабуть Сомко приладжувавъ собѣ приязнь Польщѣ, яко останній вже захо̂дъ, коли бъ запевнився, що зъ Москвою нѣякимъ чиномъ не можна погодитися такъ, якъ во̂нъ бажавъ того. Москва, вѣдома рѣчь, нѣ защо не хотѣла поменшити свою кормигу надъ Украиною и поширити єи автономію. Останне жь и було заповѣтною метою у Сомка и значныхъ. Черезъ се, коли бъ Сомко ставъ гетьманувати, то неминучо бъ мусивъ во̂дречися во̂дъ Московщины. Опо̂сля и Бруховецкій не мо̂гъ не заподѣяти сего.
Обвинувачуємыхъ судили въ Борзнѣ. Судъ бувъ короткій: єго проводжено такъ, що обвинувачуємымъ не давали жадного способу выправдатися. Сомкови, Золотаренкови, черниго̂вскому полковникови Силичу, лубеньскому Шамрицкому, Атанасови Щуровскому, Павлу Киндію, Ананіи Семенови и Кирилови Ширяю, присудили во̂дтяти головы; а иншихъ осоружныхъ Бруховецкому людей (кієвского полковника Семена Третяка, ирклѣєвского полковника Матвѣя Понкевича; Дмитра Чернявского, Сомкового писаря Само̂йла Савицкого, Михайла Вуяхевича; переяславского полкового писаря Хому Тризнича, боришѣвского сотника Ивана Горобця, двохъ брато̂въ Переяславцѣвъ Семена и Порфира Кульженко̂въ; осаулу зъ нѣжиньского полку Левка Бута, писаря Захара Шикія и игумена зъ Мгарского монастыря Виктора Загоровского) присудили забити въ кайданы и запровадити въ Москву, що бъ московскій урядъ позапроторувавъ ихъ на засланє. Дня 18. вересня въ Борзнѣ середъ рынку справляли кару. Сомкови довелося останнимъ выпити смертну чашу. Грабянчина лѣтопись повѣдає, що катъ-татаринъ такъ задивувався на Сомкову красу, вроду (а Сомко бувъ тодѣ вже далеко не молодого вѣку), що не вдержався и промовивъ:
— „Чи вже жь таки и отсю голову стинати? Ой вы безглузди̂ и люти̂ люде! Сего чоловѣка Богъ сотворивъ на показъ цѣлому свѣтови, а васъ жаль не бере; и не шкода вамъ нѣвечити єго!“
И пото̂мъ во̂дтявъ Сомкови голову.
Надъ выконанємъ кары пильнували обозный Иванъ Цѣсарскій и кієвскій полковникъ Василь Дворецкій съ прилуцкимъ полковникомъ Пѣсецкимъ. Вони жь пото̂мъ во̂двезли до Полтавы отыхъ дванайцять, що присуджено на засланє. Зъ Москвы вже Москалѣ позапроторували ихъ по Сибѣру.
Переложивъ[3] Ѳ. В.
- ↑ Грам. IV. 63.
- ↑ Суфіксъ — ишко (н. пр. мольчишко, сынишка, лакейшко) въ великоруско̂й граматицѣ, зоветься „уничижительнымъ“, себе такимъ, що вызначає найго̂ршу зневагу, нехтованє. Здається чи є въ друго̂й яко̂й европейско̂й мовѣ суфіксы съ такою ознакою.
(Додатокъ перекладчика).
- ↑ Съ книжки: „Историческія Монографіи и изслѣдованія Николая Костомарова. Т. XII. С. Петербургъ 1872 г.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |