Гетьман Петро Сагайдачний/VIII
| ◀ VII. Рушають у похід | Гетьман Петро Сагайдачний VIII. Одурили |
IX. Буря на морі ▶ |
|
Козаки щасливо допливли до Кизикерменю.
Кизикермень — то була невеличка, але добре взброєна турецька фортецька, що стояла над Дніпром, трохи вище од Лиману. Збудували там її турки на те, щоб замкнути Дніпро і не випускати з його в море страшних запорожців, що своїми легенькими чайками налітали зовсім несподівано на багаті турецькі й татарські городи та й грабували їх.
На мурах у Кизикермені стояло з дванадцятеро гармат, повернених пащами до Дніпра, щоб зараз же послати смерть тим зухвалим головам, що насмілились би прокрадатися з Дніпра в Чорне море. Опріче того од фортеці й до другого берега ввесь Дніпро перегорожено було залізними ланцюгами. Та важкі ланцюги спускалися в воду досить глибоко і легенькі козацькі чайки могли пропливати над ланцюгами, зовсім їх не зачепивши. Через те до ланцюгів було попричіплювано багато всяких брязкал на поплавцях; вони плавали зверху і кожен човен неминуче мусив зачепити за ті брязкала. Знімався страшенний брязкіт, з фортеці зараз же стріляно з гармат на ланцюги, і вороги, що думали темної ночі прокрастися повз фортецю, неминуче потопали в Дніпрі.
Все це дуже добре знав батько козацький Петро Сагайдачний і намислив одурити турків.
Не допливши кільки верстов до Кизикерменю, він звелів чайкам звернути в затоку. Над затокою росли великі старі сокори, тополі та инші дерева.
Сагайдачний, вийшовши з козаками на беріг, звелів їм рубати товсті дерева і тягти їх до води. Козаки щиро взялися до роботи і незабаром на землі лежало кільки десятків дерев, що так закрашали Дніпрову затоку.
— Скільки чайок, дітки, стільки й дерев треба, — наказував Сагайдачний.
— Добре, батьку, — одмовили козаки і заходилися лічити позрубувані дерева.— Лічи ти, Хомо, — глузували козаки з придурковатого Хоми. — Ти ж у нас здорово вмієш лічити.
Хома почав:
— Оце раз, оце два, оце три…
Лічив, лічив, налічив аж двадцять дев'ять, а тоді:
— Двадцять десять, двадцять одинадцять…
Козаки зареготалися, а Хома страшенно збентежився й замовк.
— Так, так, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять люлька, тридцять кресало…
І знову регіт.
Нарешті позрубувані дерева полічено. Тоді Сагайдачний звелів:
— А тепер, дітки, стягайте дерево в воду та прив'язуйте злегенька до чайок.
— Ну й хитрий же з біса в нас батько! — бубонів Карпо, тягнучи з своїми хлопцями величезну деревину в воду.
Ось уже дерева постягано в воду і до кожної чайки поприв'язувано по деревині, так, щоб деревина пливла поперед чайки. Тоді повечеряли на березі, не роспалюючи багаття, щоб не побачили з Кизикерменю; та й татари може десь недалеко вешталися; то щоб не побачили диму. Незабаром смеркло, а там і зовсім споночіло і знявся вітер з півночі, по запорозькому — москаль.
— Москаль знявся, це нам на руку ковінька! — казали запорожці.
— Москаль нас і в море винесе.
Недопустивши трохи до півночі, запорожці посідали в чайки і попливли. Тепер чайки пливли лавою близесенько одна до одної. Пливли тихо-тихо, не гребучися, а за водою.
Поперед чайок пливли якісь темні страшидла — чи то люде-велетні, чи то звіри, чи якісь велетенські риби… З води вистромлювалися ніби руки з величезними пальцями… То пливли дерева, поприв'язувані до чайок.
Тихо-тихо — ніхто й словом не озветься. Тільки вітер москаль подихає… Подихне, пробіжить по воді і стихне…
Десь там, у темряві, заспівав півень: то в Кизикермені турецький півень, а співає так саме, як і козацький півень на Вкраїні. Другий півень заспівав — це вже північ. Небо зоряне, зоряне: он Петрів хрест, он Чепіга, а он Волосожар сяє…
І з Дніпра дивлються і мигтять зірочки. Он зірочка покотилася по небу і ніби впала в Дніпро… Десь пугач запугав…
На одній чайці, що пливе трохи попереду, чорніє якась постать. То Сагайдачний стоїть нерухомо і дивиться наперед…
А там спереду в темряві загавкав собака… То в Кизикермені турецький собака на вітер гавкає — не спиться йому, як і кожному собаці…
Он манесенький вогник заблимав… Мабуть то світиться віконце в вартовій башті… А може то зірочка… Ні, не зірочка — он чорніє башта, мури…
Знову москаль подмухнув козакам у потилицю — і знов тихо…
— Весла в воду! Спиніть чайки! — звелів Сагайдачний стиха, так що почули тільки на найближчих чайках.
— Весла в воду! Спиніть чайки! — переказано з чайки на чайку.
Всі чайки стали. Пепереду чорніли баштові Кизикерменські мури.
— Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! — звелів знову Сагайдачний.
— Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! — пішов наказ з чайки на чайку упоперек усього Дніпра.
Визволені дерева, ворушучи пообрубуваними гілками, мов руками, попливли вниз за водою.
Чайки стояли нерухомо, бо козаки стримували їх веслами.
Дерева позникали в темряві…
Тихо, тихо — навіть москаль не подихає… Поминуло кільки хвилин… Хрипко, ніби зпросоння, кукурікнув півень, гавкнув зпросоння собака… і знову тихо…
Раптом спереду в темряві брязнуло… далі знову брязь, брязь!..
— Зачепили! — пробубонів Карпо, налягаючи на весло.
І в ту ж мить грімнуто з гармати — раз, удруге, втретє.
Прокинулася фортеця, загрюкотіли гармати — стріляють турки по сокорах та по тополях, та й думають, що топлють чайки з зухвалими козаками… Чути, як кричать: — „Алла! Алла! Алла!“
Раз за разом грімають з мурів. Гарматні кулі падають у воду, розривають ланцюги.
— Ких-ких-ких! — затулюючи рукою рот і ніс, сміється Хома. — Ото йолопи! По сокорах стріляють.
— Ну й хитрий же в нас батько! — шепочуть молоді козаки.
Ще кільки разів грімнуто і все стихло: мабуть певні турки, що вже знищили своїх ворогів.
Тихо й темно спереду — хоч в око стрель.
— Рушайте, дітки, та тихо-тихо, щоб і не хлюпнути водою! — наказує Сагайдачний.
— Рушайте! Рушайте! — тихо пролинуло по чайках.
Дмухнув москаль, і чайки, мов птахи, полинули темною водою… Ось вони пливуть уже повз фортецю… Чути гомін на мурах… За мурами реве перелякана худоба… Ось уже поминули фортецю…
— Ких-ких-ких! — сміється Хома, затуляючи рота.
— Мовчи, Хомо, ще не дома! — спиняють його козаки.
— От так батько! От так Сагайдак!
— Налягайте, налягайте, братці, на весла!
Чайки линули прудко, прудко. Кизикермень зостався далеко позаду.
На світанні вони, мов дикі качки, поховалися в неосяжних очеретах. Там вони мали відпочити, а тоді вже випливти в море. Місце за для спочинку було чудове. Очерети тяглися на десятки верстов, а серед їх жило безліч усякого водяного птаства: баклани, чаплі, гуси, качки, кулики, дикі курочки, бугаї. Од пташиного галасу аж повітря дзвеніло. Часом ніби вихор пролітав очеретами: то бігла чимсь наполохана черідка диких свиней; їх багато велося в плавнях.
Запорожці любили очерети. В очеретах ховалися вони від татар та турків, в очеретах полювали, в очеретах рибу ловили. Про очерети козаки і в піснях співали.
Та в очеретах же велися і найлютіші козацькі вороги, що дошкуляли козакові при роботі і не давали йому ні відпочити, ні заснути до пуття. Вороги ті були комарі… Навіть у піснях співано про те, як козакам доводилося козацьким білим тілом комарів годувати.
Заїхавши в очерети, запорожці полягали спочивати — хто в чайці, хто на березі. Але ж не всі полягали, бо треба було й вартувати. Вартові поставали теж в очеретах, але на шпилях, щоб ген-далі видко було. На варту ставало по двоє й по троє вкупі: як одного сон зморить, то щоб було кому вартувати.
Раптом запідьподьомкав перепел: „Підьподьом! підь-подьом!“
— Хавав! Хавав! Хавав! — одгукнулося в різних місцях.
То обережний Небаба вивіряв варту; сховавшися в очереті він підьподьомкав, а до його вартові повинні були озиватися. І лихо було тому необачному, що заснув на варті і не відгукнувся: його здорово бито киями.