Гетьман Петро Сагайдачний/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Гетьман Петро Сагайдачний
з повісті Д. Мордовця
перероб. М. Загірня

VIII. Одурили
Катеринослав ; Ляйпціґ: Українське видавництво в Катеринославі, 1922
VIII. Одурили.

Козаки щасливо допливли до Кизикерменю.

Кизикермень — то була невеличка, але добре взброєна турецька фортецька, що стояла над Дніпром, трохи вище од Лиману. Збудували там її турки на те, щоб замкнути Дніпро і не випускати з його в море страшних запорожців, що своїми легенькими чайками налітали зовсім несподівано на багаті турецькі й татарські городи та й грабували їх.

На мурах у Кизикермені стояло з дванадцятеро гармат, повернених пащами до Дніпра, щоб зараз же послати смерть тим зухвалим головам, що насмілились би прокрадатися з Дніпра в Чорне море. Опріче того од фортеці й до другого берега ввесь Дніпро перегорожено було залізними ланцюгами. Та важкі ланцюги спускалися в воду досить глибоко і легенькі козацькі чайки могли пропливати над ланцюгами, зовсім їх не зачепивши. Через те до ланцюгів було попричіплювано багато всяких брязкал на поплавцях; вони плавали зверху і кожен човен неминуче мусив зачепити за ті брязкала. Знімався страшенний брязкіт, з фортеці зараз же стріляно з гармат на ланцюги, і вороги, що думали темної ночі прокрастися повз фортецю, неминуче потопали в Дніпрі.

Все це дуже добре знав батько козацький Петро Сагайдачний і намислив одурити турків.

Не допливши кільки верстов до Кизикерменю, він звелів чайкам звернути в затоку. Над затокою росли великі старі сокори, тополі та инші дерева.

Сагайдачний, вийшовши з козаками на беріг, звелів їм рубати товсті дерева і тягти їх до води. Козаки щиро взялися до роботи і незабаром на землі лежало кільки десятків дерев, що так закрашали Дніпрову затоку.

— Скільки чайок, дітки, стільки й дерев треба, — наказував Сагайдачний.

— Добре, батьку, — одмовили козаки і заходилися лічити позрубувані дерева.

— Лічи ти, Хомо, — глузували козаки з придурковатого Хоми. — Ти ж у нас здорово вмієш лічити.

Хома почав:

— Оце раз, оце два, оце три…

Лічив, лічив, налічив аж двадцять дев'ять, а тоді:

— Двадцять десять, двадцять одинадцять…

Козаки зареготалися, а Хома страшенно збентежився й замовк.

— Так, так, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять люлька, тридцять кресало…

І знову регіт.

Нарешті позрубувані дерева полічено. Тоді Сагайдачний звелів:

— А тепер, дітки, стягайте дерево в воду та прив'язуйте злегенька до чайок.

— Ну й хитрий же з біса в нас батько! — бубонів Карпо, тягнучи з своїми хлопцями величезну деревину в воду.

Ось уже дерева постягано в воду і до кожної чайки поприв'язувано по деревині, так, щоб деревина пливла поперед чайки. Тоді повечеряли на березі, не роспалюючи багаття, щоб не побачили з Кизикерменю; та й татари може десь недалеко вешталися; то щоб не побачили диму. Незабаром смеркло, а там і зовсім споночіло і знявся вітер з півночі, по запорозькому — москаль.

— Москаль знявся, це нам на руку ковінька! — казали запорожці.

— Москаль нас і в море винесе.

Недопустивши трохи до півночі, запорожці посідали в чайки і попливли. Тепер чайки пливли лавою близесенько одна до одної. Пливли тихо-тихо, не гребучися, а за водою.

Поперед чайок пливли якісь темні страшидла — чи то люде-велетні, чи то звіри, чи якісь велетенські риби… З води вистромлювалися ніби руки з величезними пальцями… То пливли дерева, поприв'язувані до чайок.

Тихо-тихо — ніхто й словом не озветься. Тільки вітер москаль подихає… Подихне, пробіжить по воді і стихне…

Десь там, у темряві, заспівав півень: то в Кизикермені турецький півень, а співає так саме, як і козацький півень на Вкраїні. Другий півень заспівав — це вже північ. Небо зоряне, зоряне: он Петрів хрест, он Чепіга, а он Волосожар сяє…

І з Дніпра дивлються і мигтять зірочки. Он зірочка покотилася по небу і ніби впала в Дніпро… Десь пугач запугав…

На одній чайці, що пливе трохи попереду, чорніє якась постать. То Сагайдачний стоїть нерухомо і дивиться наперед…

А там спереду в темряві загавкав собака… То в Кизикермені турецький собака на вітер гавкає — не спиться йому, як і кожному собаці…

Он манесенький вогник заблимав… Мабуть то світиться віконце в вартовій башті… А може то зірочка… Ні, не зірочка — он чорніє башта, мури…

Знову москаль подмухнув козакам у потилицю — і знов тихо…

— Весла в воду! Спиніть чайки! — звелів Сагайдачний стиха, так що почули тільки на найближчих чайках.

— Весла в воду! Спиніть чайки! — переказано з чайки на чайку.

Всі чайки стали. Пепереду чорніли баштові Кизикерменські мури.

— Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! — звелів знову Сагайдачний.

— Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! — пішов наказ з чайки на чайку упоперек усього Дніпра.

Визволені дерева, ворушучи пообрубуваними гілками, мов руками, попливли вниз за водою.

Чайки стояли нерухомо, бо козаки стримували їх веслами.

Дерева позникали в темряві…

Тихо, тихо — навіть москаль не подихає… Поминуло кільки хвилин… Хрипко, ніби зпросоння, кукурікнув півень, гавкнув зпросоння собака… і знову тихо…

Раптом спереду в темряві брязнуло… далі знову брязь, брязь!..

— Зачепили! — пробубонів Карпо, налягаючи на весло.

І в ту ж мить грімнуто з гармати — раз, удруге, втретє.

Прокинулася фортеця, загрюкотіли гармати — стріляють турки по сокорах та по тополях, та й думають, що топлють чайки з зухвалими козаками… Чути, як кричать: — „Алла! Алла! Алла!“

Раз за разом грімають з мурів. Гарматні кулі падають у воду, розривають ланцюги.

— Ких-ких-ких! — затулюючи рукою рот і ніс, сміється Хома. — Ото йолопи! По сокорах стріляють.

— Ну й хитрий же в нас батько! — шепочуть молоді козаки.

Ще кільки разів грімнуто і все стихло: мабуть певні турки, що вже знищили своїх ворогів.

Тихо й темно спереду — хоч в око стрель.

— Рушайте, дітки, та тихо-тихо, щоб і не хлюпнути водою! — наказує Сагайдачний.

— Рушайте! Рушайте! — тихо пролинуло по чайках.

Дмухнув москаль, і чайки, мов птахи, полинули темною водою… Ось вони пливуть уже повз фортецю… Чути гомін на мурах… За мурами реве перелякана худоба… Ось уже поминули фортецю…

— Ких-ких-ких! — сміється Хома, затуляючи рота.

— Мовчи, Хомо, ще не дома! — спиняють його козаки.

— От так батько! От так Сагайдак!

— Налягайте, налягайте, братці, на весла!

Чайки линули прудко, прудко. Кизикермень зостався далеко позаду.

На світанні вони, мов дикі качки, поховалися в неосяжних очеретах. Там вони мали відпочити, а тоді вже випливти в море. Місце за для спочинку було чудове. Очерети тяглися на десятки верстов, а серед їх жило безліч усякого водяного птаства: баклани, чаплі, гуси, качки, кулики, дикі курочки, бугаї. Од пташиного галасу аж повітря дзвеніло. Часом ніби вихор пролітав очеретами: то бігла чимсь наполохана черідка диких свиней; їх багато велося в плавнях.

Запорожці любили очерети. В очеретах ховалися вони від татар та турків, в очеретах полювали, в очеретах рибу ловили. Про очерети козаки і в піснях співали.

Та в очеретах же велися і найлютіші козацькі вороги, що дошкуляли козакові при роботі і не давали йому ні відпочити, ні заснути до пуття. Вороги ті були комарі… Навіть у піснях співано про те, як козакам доводилося козацьким білим тілом комарів годувати.

Заїхавши в очерети, запорожці полягали спочивати — хто в чайці, хто на березі. Але ж не всі полягали, бо треба було й вартувати. Вартові поставали теж в очеретах, але на шпилях, щоб ген-далі видко було. На варту ставало по двоє й по троє вкупі: як одного сон зморить, то щоб було кому вартувати.

Раптом запідьподьомкав перепел: „Підьподьом! підь-подьом!“

— Хавав! Хавав! Хавав! — одгукнулося в різних місцях.

То обережний Небаба вивіряв варту; сховавшися в очереті він підьподьомкав, а до його вартові повинні були озиватися. І лихо було тому необачному, що заснув на варті і не відгукнувся: його здорово бито киями.