Гетьман Петро Сагайдачний/IX
| ◀ VIII. Одурили | Гетьман Петро Сагайдачний IX. Буря на морі |
X. Біля Криму ▶ |
|
Нарешті козаки випливли в море.
— А яке ж воно велике! — з острахом крикнув Грицько, глянувши переляканими очима на безкрає море.
— А яка в йому вода! — чи то дивуючись, чи лякаючись, озвався його товариш.
— Блакитна…
— Ні, синя.
— І не синя, а зелена.
— І кінця-краю нема їй.
— Так он яке море! Ой, Господи!
— Тільки небо покрив йому…
— Небо простре яко кожу… Ех! — якось незадоволено пробубонів Олексій Попович. Він був сердитий, бо під час походу, а надто на морі, заборонено було пити горілку. — Чортове море!
— Еге! Як би оце все була горілка, а не вода, ото добре було б! — глузував із його вусатий Карпо.
Море вразило не самих тих, хто вперше бачив його. Перед очима, куди не глянь, хвилювала вода якогось дивного коліру і не було їй краю; не було на чому спочити в тій водяній пустині. Людина почувала себе такою безпорадною, одірваною від усього світу. Вгорі небо, внизу безодня, і нічогісінько більше. Сум налягав на душу. Хоч би що небудь живе з'явилося на цій водяній пустині. Чайки пливли на південь. І людині хотілося спитати, що ж там далі, за тією безкраєю блакиттю? Здавалося, що там ще страшніше.
Тільки ліворуч, далеко-далеко, там, де небо сходилося з морем, простяглася довга темна смуга ніби хмарка, та й вона ніби тонула в морі, ніби туманом бралася.
— А то що? — питали молоді козаки про ту смугу.
— То Крим…
Так ота хмарка, що ростає там, за далекою блакиттю — то Крим? Ото там мучуться бідні невільники?.. Ото туди пливуть козаки, щоб визволити їх і помститися за їх муки?..
А як сонце пече! Невже це те саме сонце, що й на Вкраїні: в Київі, в Острозі, в Прилуці, в Пирятині?.. І на море лягла од його безкрая блискуча смуга і тремтить вона та іскриться на тій страшній воді, що ніби дихає всюди, куди досягне око…
На великій отаманській чайці сидить, підобгавши ноги, сивоусий Небаба, ліниво смокче люльку і куняє.
У тій же чайці сидів і вусатий Карпо. Він не дивився на море, бо вже не раз бував на йому і воно його вже не цікавило. От у степу або в очеретах — то зовсім инше: там завсігди єсть на чому виявити свою спритність. А море — що! Сама вода, та й то така, що й пити негодяща.
Олексій Попович сидів недалеко від Карпа і з нічого робити перехилився через облавки і плював у погане море, на якому заборонено пити горілку.
— Дядьку, гляньте, гляньте, що то воно? — спитав переляканий друкарь, показуючи на море.
— Де? — спитав Карпо.
— Та онде з моря виринає…
— Та то ж коні.
— Які коні?
— Морські коні, не наські.
Справді, недалеко від чайок, з моря виринали якісь чорні незґраби, плескали по воді чи то хвостом, чи то руками і знову пірнали в воду. То дельфини виринали погратися проти сонечка і якось чудно перекидалися.
— А коли б нам дьори не дало, — пробубонів Карпо.
— Якої дьори, дядьку? — спитав стурбований Грицько.
— Коли б море не заграло…
— Як то?
— Хуртовина буде — буря.
— Та по чому ж ви вгадуєте, дядьку?
— А по тому, небоже, що оті коники виграють.
Хоча ні з чого не було видко, що має початися буря, та слова досвідченого запорожця дуже налякали молодих козаків. Їм доводилося чувати про страшні бури на морі, вони чули, як співали кобзарі думу про те, як два брати-козаки в морі потопали та за-очі з батьком, з ненькою прощалися і прохали помолитися за їх нещасливих, що в морі потопають, вирятувати їх зо дна моря, і як потопав з ними третій козак — чужий чужениця, що не було кому за його помолитися.
А дельфини все частіще висували з моря нечупарні голови та чорні блискучі спини… В повітрі тремтіло марево… Десь високо над козаками пролинув сокіл-білозерець, жалібно квилючи. Щось та віщують оті таємничі призвістки!..
Аж ось на сході з'явилася хмара. Вона росла швидко-швидко, прибіраючи собі всякі химерні постаті, надималася, мов жива, лізла з під обрію все вище й вище і заступала небо. Море почало чорніти і подекуди ніби здрігалося. Ніби щось живе забігало по йому, дмухало в обличча козакам, свистіло в вітрилах, розтріпувало гребцям спітнілі чуби.
— Гай-гай! — озвався Небаба, поглядаючи на небо. — Щось то буде!
Щось загуло здалека, ніби щось важке котилося з гори.
І море, й небо все темнішали. На воді став з'являтися білий шум, так наче білі птахи то виринали з моря, то знову пірнали. Десь угорі знову заквилив сокіл-білозерець… Козацькі чайки все дужче стрибали по хвилях, та все ж силкувалися пливти лавами…
На отаманській чайці стояв Сагайдачний; він скинув шапку і уважно почав роздивлятися навкруги. Чуб його маяв у повітрі.
— А буде щось, — стиха озвався він до Небаби, що стояв біля його.
— А буде, батьку, — одмовив Небаба.
Сагайдачний виняв з кишені хустку і махнув нею. З поміж козаків, що сиділи в отаманській чайці, устав кремезний козарлюга і підійшов до Сагайдачного.
— Подай гасло! — звелів йому Сагайдачний.
Гармаш пішов до передньої гармати; він мало не падав — так дуже хитало чайку. Вітер усе дужчав і аж вищав, наче з болю, наче його самого хтось примушував віяти.
Грімнула гармата, але стріль видався зовсім негучний проти того грому, що вдарив зараз же. Почувши гарматне гасло, всі чайки почали привертати до отаманської, і незабаром стояли всі круг неї.
— Панове отамани і все вірне товариство! — почав голосно Сагайдачний. — Сами ви бачите, що Господь посилає нам роботу дуновенієм своїм божим. Встає хуртовина — треба з нею боротися, і милосердний Господь нам допоможе. Держітеся купи, щоб нас по морю не розімчало, та становіть чайки проти хвилі… А води не бійтеся — воду шапками козацькими виливайте… Чуєте, дітки?
— Чуємо, батьку! — відгукнулося козацтво.
Почалася буря — несподівана, раптова, несамовита. Грім, що спершу ніби перекочувався по всьому небу, тепер гуркотів без перестану над зчорнілим морем та над козаками. Блискавки перехрещувались, перерізували одна одну, сліпили козакам очі, падали в воду, наче ось-ось тут, саме біля чайок. Дощ лив такий, ніби вгорі замісць хмар було море.
Козаки на дніпровських порогах позвикали боротися з розлютованою водою. І там їх байдаки кидало з гори в безодню і вони, мов сухе листя, крутилися на збуреній воді, а тоді знову злітали вгору на сиві буруни; то й тепер вони всі до одного завзято боролися з посатанілим морем. Стирники та гребці давали одсіч високим бурунам, що налітали на їх; вони сміливо різали водяні гори і падали в безодні, а тоді знову злітали на височенні, сиві од шуму, хвилі; всі останні козаки виливали воду з чайок, хто ківшем, хто відром, а хто й просто шапкою… Грюкотів грім, рипіла й скрипіла снасть у чайках, гуло й ревло море, скіглив вітер, кричали старі козаки, підбадьорюючи молодих — і все це зливалося в таку музику, що від неї і в найсміливіших волосся ворушилося на голові.
Буря перемагала. Бідаки гребці так познесилювалися, що насилу ворушили руками. Де в кого вже вирвало весла з знесилених рук і понесло в море; деякі весла вже на тріски потрощило. Води в чайках прибувало.
— Спини хлябі твої, Отче Вседержителю! Покарай мене самого!.. Сам я тут грішний! — молився Олексій Попович, упавши навколішки і знявши руки до грізного неба.
— Браття! Будемо сповідатися Богові милосердному! — гукало козацтво.
— Сповідай нас, батьку! Сповідай, отамане, потопаємо!
Сагайдачний чув ті безнадійні вигуки. Він бачив, що товариство вибивається з мочі і втрачає надію на рятунок. Треба було підтримати, підбадьорити знесилених. Сагайдачний добре знав море і певний був, що ця несподівана буря так саме швидко й помине, як налетіла… Вона ось-ось ущухне, бо й грім уже не так грюкотів і блискавки вилися вже далі… Але треба було викрепити цей останній момент, треба було підбадьорити товариство. Знав він добре забобони тих людей, серед яких жив так довго: вони здебільшого були мов діти, що вірили казкам. Він бачив, що в цю страшну хвилину вони згадали думу про бурю на Чорному морі, що кобзарі співали по всій Україні… І він зважився зробити так, як співається в думі, надто що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що співається в думі.
Так намисливши, він став у чайці і сказав голосно словами з думи:
— Панове, братіки мої й дітки! Може хто межи вами великий гріх на собі має, що злая хуртовина на нас налягає, судна наші потопляє… Сповідайтеся, панове, милосердному Богу, Чорному морю і всьому війську запорозькому, і мені отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів на собі має, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє.
Деякі козаки попадали навколішки і поздіймали руки до неба:
— Я грішний! Я найбільше гріхів на собі маю! — гукали вони.
Аж тут виступив наперед Олексій Попович. Мокре волосся падало йому на бліде обличча, з очей текли сльози. Він був дуже правдивий, але вдачу мав запальну, нестриману, любив піячити, гультяювати, з усіма сварився, та швидко й мирився; серце мав вельми щире.
Він зважився віддати себе в жертву за всіх.
— Панове-браття! — голосно вигукнув він. — Я той грішник великий — мене карайте!.. Добре ви браття, учиніте, червоною китайкою мені очі зав'яжіте, в Чорному морі втопіте. Нехай я один погибаю, війська козацького не загубляю…
Зо страхом та з жалем дивилися на його козаки і не помічали, що буря вже вщухає, грім уже не так грюкоче, дощ перестає.
Устав вусатий Карпо, приятель Олексіїв.
— Як же то, Олексію? — спитав він. — Ти святе письмо в руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре наставляєш, — який же ти на собі великий гріх маєш?
Олексій Попович сумно похитав головою і промовив:
— Як я з города Пирятина, брате, виїздив, то з отцем, з матіррю опрощення не брав і на свого старшого брата великий гнів покладав, дітей малих, удів старих стременем у груди штовхав, проти церкви — дому божого проїздив, шапки з себе не знімав. За те, панове, великий гріх на собі маю і тепер погибаю. Не єсть це, браття, по Чорному морю буря гуляє, а єсть це отцева й материна молитва мене карає.
Всі слухали його з великою увагою. Сам тільки Сагайдачний, бачивши, що буря ось-ось ущухне і небезпешність уже минула, ховав усміх під усами, але зважився довести справу до краю. Та тепер уже не треба було занапащати людину, досить зробити так, як вимагав забобон народній: треба було впустити в пащу розлютованому морю кільки крапель людської крови.
— Панове-братіки й дітки! — голосно сказав він: — добре ви дбайте, Олексія Поповича наперед виводіте, на правій руці мизинного пальця утніте, християнської крови в Чорнеє море впустіте. Як буде Чорне море кров християнську пожирати, то буде на йому супротивна хвиля стихати.
— Гляньте, а вже й тихо стало! — несподівано скрикнув Грицько.
— Глянь! І справді тихо! Слава ж тобі, Господи!
— Ведіть, ведіть Олексія Поповича! Утніте йому пальця! — гукнули деякі.
Олексій Попович сам вийшов наперед, перехрестився, вклонився на всі чотирі боки і положив мизинного пальця на облавки. Тут стояв Небаба. Він добув з піхов шаблю і перехрестився:
— Господи поможи! Рраз!
Кінчик мизинного пальця впав у море. Закапала в море і кров козацька. Всі перехрестились. Перехрестився і Олексій Попович і закрівавив своє бліде обличча.
А тим часом буря зовсім ущухла. Глянув на стихле море Олексій Попович, і обличча йому повеселішало.— А почитай нам, Олексію, з святого письма, а ми послухаємо та подякуємо Богові за рятунок, — прохали деякі козаки.
Попович виняв свою товсту книгу, що зовсім змокла, розгорнув її і почав перегортати мокрі картки, чогось шукаючи, а знайшовши, сказав:
— Мабуть оце прочитаємо: посланіе апостола Павла до Тимохвія — про повагу до старих людей.
— Добре, добре! Читай!
Олексій перехрестився і почав читати ще й досі тремтячим голосом:
— Чадо Тимохвіє! Старцю не твори пакости, но утішай яко же отця, юноши — яко же братію, стариці — яко же матері…“
— Ось і сонечко! — радісно скрикнув Хома і перепинив читання.