Гетьман Петро Сагайдачний/X
| ◀ IX. Буря на морі | Гетьман Петро Сагайдачний X. Біля Криму |
XI. У Кафі ▶ |
|
Кільки день уже пливли козаки морем. Після бурі година стала гарна та тиха і козаки пропливли вже повз увесь західний беріг Криму, увесь час пливучи від його так далеко, що він здавався вузенькою хмаркою на обрію; нарешті опинилися вони проти південного берега. Ні разу вони ні з кім не спіткалися, бо як помічали на морі якесь судно, то роздивлялися своїми бачучими очима, куди воно пливе, та й звертали так, щоб з ним не зустрітися. А їх помітити здалека не можна було, бо чайки були дуже низенько над водою.
Тепер вони підпливли до Криму вже ближче, але все ж так, що з берега не можна було їх побачити, а їм берег було видко. Дивуючися та жахаючися роздивлялися молоді козаки на величну красу південного Криму, того Криму, про який вони наслухалися стільки цікавого, таємного, страшного й звабливого од старших козаків, що бували в тому дивному краї то по волі, то по неволі, як забірали їх татари.
Перед козаками в тумановій далечині, серед зелених долин, знімалися височенні гори-скелі. Ті стрімко знімалися вгору, а ті понависали над морем — здавалося, що ось-ось увірвуться вони і шубовснуть у море. Сказав би, що то якісь могутні духи попідземні повивертали з глибині оті величезні кряжі та гострі скелі, що знімалися до блакитного неба і відгородили кримське побережжа од північних країн, захистили, щоб вітер північний не віяв холодом на його пишну природу, на дивне темно-блакитне море.
Бувалі козаки оповідали молодчим, які дива бачили вони в Криму, і слухачам та дивна країна здавалася ще таємнішою, ще страшнішою. Високі гострі скелі, вузьке міжгірря, гора Бабуган-Яйли, подібна до якогось звіра, височенний Чатирдаг, що ніби підпірав небо своєю кам'яною головою — все це збуджувало якийсь побожний о́страх у козаків, що народилися в українських степах.
— Стривайте, все побачите: і татар і Кафу, а може й Козлов, і бідних невільників може побачите, — одказав Небаба. Сам він уже не раз те все бачив.
Нарешті побачили вони й Кафу, той усесвітній невільницький базарь у XVI, а надто в XVII сторіччі, як у йому на торговицях та на пристанях повно було невільників з усяких країн; вони юрбами сиділи, а то блукали, дзвонючи кайданами, і їх продавано та куповано так, як продають та купують воли чи коні.
І ось козаки побачили цей страшний го́род — город неволі та плачу, город, який проклинав увесь тодішній християнській світ. В далечині, повиті злегка туманом, стояли по над блакитним морем сірі башти та позублені мури; високо знімалися вгору білі шпичасті минарети з золотими півмісяцами зверху. А геть далі знімалися сірі гори, порослі темно-зеленим деревом. На пристанях, мов ліс, чорніли щогли з галер чи каторг турецьких, та з усяких суден: італійських, еспанських, голендерських, — яким пощастило допливти до блакитноводої пристані в Кафі.
— Так оце та Кафа проклята! Оце та неволя бусурменська! — говорили козаки.
— Вона ж, вона, Іродова! — одмовляв Небаба.
Вранішнє сонце осявало Кафу і ввесь південний берег кримський, і козаки до схочу могли надивитися на ту дивну країну, в яку лагодилися вступити. І думалося їм, що може кому доведеться навіки там заснути від ворожої кулі чи шаблі, а кому — здобути кайдани на руки та на ноги та й вік звікувати в тяжкій неволі…
Небаба стояв у чайці поруч із Сагайдачним та з писарем Мазепою. Коли це він почав до чогось пильно придивлятися.
— А ну, пане писарю, — озвався він до Мазепи, — в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, — глянь лиш отуди, що то там ворушиться.
— Де, пане Хвилоне? — спитав Мазепа.
— А онде… щось чорніє на морі.
Небаба показав на море ліворуч од Кафи. Мазепа наставив руку над очима.
— Бачу, бачу: може татари-рибалки пливуть, а може що инше.
— Та то, дядьку, каюк татарський, — озвався Олексій Попович. Він добре знав Крим, бо вже скуштував кримської неволі.
— Та вже ж каюк, — сказав Сагайдачний.У чорних замислених очах його раптом блиснула якась думка. Він озирнув чайки, що тихо гойдалися на блакитному морі.
— А ну, хлопці, беріться за весла! — голосно гукнув він.
Всі вельми здивувалися, почувши такий наказ. Гребці взялися за весла; козацтво в чайках заметушилося.
— Пайове отамани і все військове товариство! — промовив Сагайдачний, — стійте ви тут, вартуйте, мене дожидайте, а я хочу татарина піймати, щоб роспитатися в його про дещо.
— Добре, добре, батьку! — одмовили з усіх чайок.
— Мочіть весла, хлопці! гайда! — звелів Сагайдачний. — Доганяйте чорну муху, що ген там на морі сіла!
Гребці вдарили веслами по воді, і чайка полинула мов справді крилатий птах. Скоро чорну муху стало видніще. Знати було, що вона простує до Кафи. Ліниво, ледві помітно ворушачись, блищало двоє весел, а разом з ними, так са̀ме ліниво хиталася в каюці людина.
Чайка наздоганяла каюк, але ті, що сиділи в йому, може й помітили це, та не злякалися і не кинулися тікати, бо подумали мабуть, що то пливе великий татарський чи турецький човен.
Аж ось чайка вже зовсім близько. Хома, ростебнувши сорочку, так щиро повертав веслами, що аж увесь по̀том облився. Він поглядав на каюк, усміхався лукаво й підморгував веселому Грицькові — вони вже були приятелями.
— Ото дурень! — казав він, лукаво всміхаючись. — І злякається ж він, як нас побачить.
— Ще б пак не злякатися, тебе побачивши! — одказав, сміючися, Карпо. — Ти такий страшний, що тебе й мати злякалася та й дурнем на світ пустила.
Ось уже чайка біля каюка.
— Алла! Алла! — закричав татарин, кинувши весла. — Козак! Козак!
У каюці спало ще двоє татар. Вони схопилися і теж залементували:
— Алла! Алла! Алла-акбер!
Та Карпо вже зачепив гаком за каюк і притяг його до чайки.
— Не кричіть! Не вийте, гаспидови цуцики! — крикнув він бранцям.
Кільки козаків, а серед їх і Хома, стрибнули з чайки в каюк і пов'язали трьох бранців-татар — двох старих і одного молодого.
— Добре, дітки! — похвалив Сагайдачний. — Несіть їх у чайку!
Здоровучий Хома вхопив одразу двох татар і підняв їх, щоб перекинути в чайку. Татари страшенно билися в його міцних руках.
— Та не пручайтеся, гаспидови діти, бо потопнете! — вмовляв їх Хома.
Инші козаки вхопили бранців і втягли в чайку. Але Хома якось похитнувся і шубовснув у воду.
— Ой лишечко! Хома втоп! — скрикнули козаки.
Та Хома не втоп. Його здорова, з русявим чубом, голова виринула з води і він, червоний, як буряк, пирхав, наче кінь. Козаки простягли йому весло і помогли влізти в чайку. Він усе плював і бубонів:
— Ну й вода в морі недобра… солона та гірка…
Перелякані бранці-татари з острахом поглядали навкруги. Менчий упав навколішки і щось бубонів, мабуть молився, бо часто поминав Аллаха. Він безнадійно поглядав на рідні гори та на зелені садки, що купалися в пекучому соняшному промінні; мабуть то він прощався з ними, не сподіваючися вже до їх вернутися. І старі татари щось шепотіли: мабуть теж прощалися і з життям, і з своїм чудовим краєм, думаючи, що ті вусаті, чубаті, засмалені страшидла зараз їх повбивають.
В каюці були кошики з вишнями, з огірками, з морквою та з иншою городиною. Татари те все везли на базарь у Кафу, та дуже одбилися од берега і опинилися в козацьких руках.
Сагайдачний, Небаба, Олексій Попович і ще дехто з козаків заговорили до бранців по татарському, і хоч говорили деякі не геть то добре, та все ж татари розуміли. Їх роспитувано, хто тепер санджакує в Кафі, скільки в фортеці татарського та турецького війська, чи стоять у пристані турецькі військові та торгові ґалери і скільки їх саме. Татари здебільшого одказували, що нічого не знають і все згадували Аллаха.
Тоді Сагайдачний звелів прив'язати каюк до своєї чайки і пливти туди, де зосталося все товариство. От зраділи там, побачивши ягоди та городину і зараз хотіли поласувати, але Сагайдачний заборонив займати.
— Я сам повезу це добро на базарь, — сказав він. — Хочу сам у Кафі довідатися, по чому там продають ківш лиха.
Небаба, почувши це, тільки вусом моргнув, а Мазепа озвався:
— Лихо — дешевий крам, пане отамане.
— А щоб хоч на годину купцем стати, то треба і вбратися по купецькому, — додав Сагайдачний. — А ну, дітки, роздягніть їх аж до голого тіла, щоб було нам у віщо вдягтися, коли вже торгувати заманулося.
Козаки кинулися роздягати татар. Бідолахи думали, що то вже їх або в море повкидають, або голови повтинають і страшенно пручалися та кричали: „Алла“! Тоді козаки вхопили їх за руки й за ноги, і за мить татари були вже голі.
— Прикрийте чимсь татарське тіло! — звелів Сагайдачний.
Татар прикрили повстями, а в їхню одежу повбіралися Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович, бо він був уже в Криму в неволі і добре розумів татарську мову, та й сам умів трохи по їхньому.
Козаки страшенно раділи, дивлючися, як вони вбіралися в татарське вбрання.
— От татари, так татари! — хвалив Хома.
— Такі татари, що й Хома злякався б, як би побачив їх у себе на печі! — дражнив Карпо.
— А то ж! злякаюсь я лисого біса! — огризався Хома.
Вбравшися в татарське вбрання і сховавши чуприну під татарську шапку, Сагайдачний трохи замислився, а тоді сказав своєму джурі:
— А ну, джуро, подай мені булаву!
Джура мерщій побіг і незабаром приніс Сагайдачному його отаманську булаву. Сагайдачний узяв у руки булаву і високо зняв її над головою.
— Панове отамани і все славне військо запорозьке! — сказав він голосно. — Як що я завтра вранці не вернуся до вас, то вибірайте собі нового батька і добувайте без мене Кафу. А тепер, поки я їздитиму, хай отаманує пан писарь.
І він передав свою булаву Мазепі.
Через кільки хвилин татарський каюк швидко плив од чайок. У йому сиділи Сагайдачний, Небаба і Олексій Попович.
Козаки довго пильнували очима каюка, аж поки він став такий, як муха, а потім і зовсім зник.
А каюк тим часом помалу підпливав до Кафи. Все виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських узбіччах похмурі кінчасті башти фортечні з вузенькими віконцями та з дірками, в які визирали гармати. Башти півколом спускалися до моря; а нижче були такі ж похмурі міські мури з залізними гаками; на ті гаки за кару кидано з мурів бідних невільників і вони, настромившися на гаки, вмірали в тяжких муках. Птахи та черви об'їдали тіло, а кістяки довго ще висіли й торохтіли, як повійне вітер. З-за тих похмурих мурів визирали мечети[1] з круглими, ніби окатими, банями та високі тонкі минарети[2] з позолочуваними півмісяцями зверху і з вузькими довгастими вікнами внизу. Визирали з-за мурів і будинки з рівними мов поміст дахами, обплетені всякими ростинами, пообсажувані темними замисленими кипарисами. Вулиці йшли по горі півколом одна над одною і це виходило дуже гарно.
Козаки дивилися на той чудовий город, а серце їм нило з тяжкого болю…
Та й було чого серцеві боліти…
В Кафинській пристані повно було кораблів, ґалер чи каторг та инших усяких суден. Великі й малі прапори всякого коліру маяли на їх. На суднах метушилися якісь небачені люде в усякому дивному вбранні. Чути було розмови всякими мовами. Та голосніше за розмови й за ввесь галас бряжчали десь недалеко ланцюги-кайдани… На кому вони?.. Хто бряжчить ними?..
Козаки озирнулись і побачили велику чорну незґрабну каторгу турецьку. На їй сиділи й стояли невільники, поприпинані брязкучими ланцюгами до ослонів і невпинно повертали веслами, і каторга пливла і тягла за собою кільки суден, навантажених усяким крамом. Придивившися до тих нещасних гребців, що працювали так тяжко, козаки аж застогнали з великого жалю; бо то все були невільники: українці, москалі, ляхи. Вимучені, виснаснажені, вони були ніби страшні якісь примари з довгим скудовченим волоссям, з довгими скудовченими бородами, мало не зовсім голі. Залізо та сириця до кісток пошмугляли їм тіло. Невільників багато було на ґалері — старі з сивими, навіть з пожовклими бородами і молоді, але вже зістарені з горя та з праці надмірної. Вони гребли, похиляючися то назад, то наперед. Поміж ними ходили турецькі доглядачі. Он якийсь невільник, знемігшися з праці тяжкої, чи з голоду, чи може з безсоння, не в лад повертає веслом. Доглядач зараз прискочив до його і почав шмагати червоною таволгою по голих плечах, по спині, по голові…
Червона таволга впивалася в голе потерзане тіло невільникове, а він не смів навіть ухопитися руками за вдарене місце, а тільки ввесь згинався і жалібно, безнадійно дивився на чудове, але німе й нежалісливе небо…
— Мати Божа! — несамохіть скрикнув Небаба, а по засмаглому обличчу в Олексія Поповича котилися сльози і падали на татарське вбрання.
Тільки Сагайдачний мов не помічав ґалери і не дивився на неї; він сидів похмурий і з під густих брів пильно дивився на пристань.— Не дивіться на каторгу, — стиха сказав він, — а то щоб який невільник не пізнав нас та не скрикнув з радощів.
Небаба та Олексій Попович одвели очі од ґалери. А вона все посувалася помалу; а в повітрі бряжчали й дзвеніли важкі кайдани, і той брязкіт болем тяжким одгукувався в козацьких душах.
Козаки почали просуватися каюком поміж усякими суднами і зненацька почули якісь дивні згуки: чи то співання, чи то стогнання, що вихоплювалося з намученої душі. Глянувши туди, звідки чулися ті згуки, побачили козаки знову бідолах-невільників. Та ці вже були одмітніші од тих, що бачили козаки на ґалері. Ці були ще наче обідраніші, ще голіші і здебільшого русяві та руді, і на ногах у їх було щось, ніби постоли. З чого їх виплетено — не можна було розібрати, та все ж нагадували вони постоли. На невільниках було щось, ніби хомути; мотузки од тих хомутів сплетено в товсту кодолу, прив'язану до судини, навантаженої камінням. На ногах у невільників дзвеніли кайдани. Похиливши вниз голови та поспускавши руки, що висіли мов спаралізовані, невільники йшли берегом і тягли важку судину, стогнучи наболілими грудьми: „Эй, дубинушка — ухнем!“ А біля їх ішли доглядачі і били таволгою та сирицею.
Козаки дивилися на бідолах і пекучий жаль стискав їм серце. Нарешті каюк сяк-так просунувся проміж човнами та проміж татарчатами, що купалися та перекидалися в дивно прозорій воді і пристав до берега.
Небаба зостався берегти каюк. Але татари, побачивши гарну городину, сунули б її купувати і довідалися б, що не татарин привіз її. Щоб тому запобігти, він ліг у каюці і удавав, що спить, а Сагайдачний з Олексієм Поповичем пішли в Кафу. Олексій трохи знав Кафу, бо не що давно був там у неволі.
——————