Гетьман Петро Сагайдачний/XI
| ◀ X. Біля Криму | Гетьман Петро Сагайдачний XI. У Кафі |
XII. Запорожці в Кафі ▶ |
|
Тепер уже нема Кафи; правда, там, де вона була, і тепер стоїть місто, але зветься воно Ѳеодосія.
Багато на своєму довгому віку бачила Кафа, а вік її справді був довгий.
Ще років за 500 до Христового Різдва греки з Мілету осілися над чудовою морською сагою в теперішньому Криму. Побудували вони там цілий город і назвали його Ѳеодосією, то б то, даром божим. Через те так назвали, що дуже вони там багатіли. У теперішньому Криму жили тоді скифи — хлібороби. Вони багато пшениці сіяли, а греки в їх тую пшеницю вимінювали, та й добре з неї багатіли. Гарно жилося грекам у Ѳеодосії: побудували вони собі гарні будинки, театр збудували, закрасили вулиці та майдани чудовими статуями. А навкруги цвіла багата південна природа і в береги плескалося море.
Роскошуючи, прожили греки кільки сот років; а тоді насунули войовиті гунни і зруйнували Ѳеодосію.
Поминув час, і там, де цвіла пишна Ѳеодосія, побудувалося невеличке місто Кафа, та греків уже там не було. Жили там якийсь час наші предки поляне, жили й татари; і все тая Кафа була дуже мізерна. Та ось прибули туди нові люде — генуезці і забрали Кафу собі. Вони були купці і зробили вбогу Кафу торговим містом. І під час їхнього панування Кафа стала ще краща, ще пишніша, ніж була Ѳеодосія за греків. Генуезці побудували палаци та церкви, закрасили вулиці та майдани статуями та водаграями і жили в Кафі вельми багато й пишно.
Та року 1475 насунули турки, відняли Кафу в генуезців і сами в їй запанували. І стала вона тоді зватися Кефе. До того, що позаводили генуезці, турки додали ще своєї пишноти, побудували пишні мечети з високими минаретами і стали турки звати Кафу Крим-Стамбулом, або Кучум-Стамбулом, се б то Кримським або Малим Цареградом. Тисяч з вісімдесят людей жило тоді в Кафі, по семи сот суден одразу стояло в її пристані. І де далі, то все дужче закрашалася й багатіла Кафа.
У це пишне місто увійшли Сагайдачний з Олексієм Поповичем.
Великою міською брамою безперестану йшли люде — ті в Кафу, ті з Кафи. Татари, турки, вірмени, греки, ораби — всі здебільшого в дуже кольористому вбранні йшли брамою. Разом з иншими людьми і наші козаки вступили в пишне і в той же час смердюче місто. Який же там був страшенний галас, лемент, стукотнява, грюкотнява! На вузьких вулицях та на широких майданах повно було людей, коней, ослів. Бряжчала зброя та всякі металеві окраси, поначіплювані на людях; гарби скрипіли, аж душу вимотували; іржали коні, ревли осли, кричали погоничі, водоноси, перепродувачі; ляскали пуги; дикими голосами вигукували щось дервиші[1], біля яких купчилися мусульмане, щоб подивитися на їх: а серед усього того лементу відразу мов ножем по серцю різнув наших козаків сумний, сумний спів — невільницький плач.
Дивні речі бачили козаки в Кафі; чудові генуезькі будівлі, попсовані турецькими окрасами; велика пишнота і тут же огидна брудота; палаци і купи сміття перед ними; шовкові, злотом гаптовані вбрання на одних і брудне рам'я на других; нахабні задоволені обличча башів та яничарів і пригноблені сумні обличча злидарів та невільників; позолочувані сап'янці в багачів і виплетені з осоки постоли в невільників-москалів; зброя в башів на золотих ланцюгах і залізні ланцюги на руках, на ногах, а то й на шиї в бідних невільників; коні в шовках та в златоглавах[2], і людські спини, нічим не прикриті, опріче шрамів та синяків. Всюди роскоші, багатство безмежне і тут же страшенне убозство, безмежне горе… І серед усього того натовпу людського ні одного личка жіночого.
Але ж ні… Он воно, любе жіноче личко у холодку під кипарисом… заплакане личко…
Заплакане, бо то козаки опинилися вже на невільницькому базарі.
Базарь був на великому майдані, обсаженому з усіх боків стрункими тополями та журливими кипарисами, — „майданом сліз“ прозвали його невільники. Палюче соняшне проміння іскрило в срібних струмочках води, що лилася з водограїв. Саме в той час на майдані був торг. Покупці вибірали собі невільників та невільниць, а купці вихваляли їх: усі мужчини в їх були дужі й спритні до роботи, а всі жінки надзвичайно вродливі. Гомін, лемент, сміх, якась дика татарська музика і серед усього того галасу тихий плач жіночий і жалібний спів… Козаки зараз пізнали, що то хтось співає думу „Невільницький плач“. Не раз, слухаючи, як співав кобзарь той „Плач невільницький“, плакали й вони там, у своєму краю.Козаки подивилися навкруги. Під кипарисом стояла дівчина й плакала; до неї прихилилося мале чепурне хлоп'я. Біля їх стояли татари, показували на їх пальцями і жваво сперечалися. Посеред майдану, біля великого водограю, саме проти сонця, сидів старий сліпий дід у рам'ї. Він зараз оце пообідав огірком та лустою хліба, що хтось йому подав, та й того не доїв, а положив решту в мисочку, що стояла в його на колінах. Круг діда скупчилися невільники, сковані ланцюгами по двоє й по троє; вони не що давно пригнали з Козлова каторгу з вагою, а тепер їх вигнано на торг, щоб перепродати з баришем, бо в Кафі за невільників плачено дорожче, ніж у Козлові.
— Скільки вже ви тут у неволі пробуваєте, старче божий? — спитав один невільник.
— Був тридцять років у неволі, а тепер тридцять без одного у великій пригоді, — одказав старець.
— Скільки ж вам, дідусю, років було, як вас татари забрали?
— Двадцятий пішов, як узяли.
— А ви ж тоді не темні були?
— Ні, видющий був.
— А коли ж ви отемніли?
— Саме перед волею, — сказав старий, усміхаючись.
— Як то, дідусю, перед волею?
— А так: як схотілося мені волі, то я і втік з каторги, а мене піймали та в тяжчі кайдани закували. Я не покаявся та вдруге втік; а мене піймали та ще в тяжчі заліза закували… А як на тридцятому році утретє втік, то тоді вже мене, піймавши, не кували в заліза, а взяли та очі мені повиймали, щоб не бачив шляху на рідну Вкраїну… З того часу я й став вільний… От же й виходить, що саме перед волею отемнів. Двадцять років воду татарам носив, а як постарівся та занедужав, то й не зміг уже води носити, і десятий рік уже старцюю.
Сумно хитали головами невільники, слухаючи старцеве оповідання. Кожному думалося, що може й йому судилася така ж гірка доля.
Сагайдачний та Олексій Попович, стоячи в юрбі, слухали невільницькі розмови і теж думали кожен свою думу.
Сагайдачному думалося, що як продовжить йому Бог віку, то раніше чи пізніше, а таки зруйнує він оце розбійницьке гніздо — Крим, знищить на йому всякий слід татарського панування, перенесе туди Січ запорозьку і осадить її там. Він думав, що як збільшити військо запорозьке до ста або й до двохсот чи до трьохсот тисячів козаків та осадити Січ над чудовою морською затокою і звідти нападати на турків, то можна зовсім їх вигнати з Європи…
А Олексієві Поповичеві пригадувалося, як і він був тут, у Кафі, в неволі, і тоді ще бачив цього старця. Він і тоді вже був сліпий та недолугий і старечим голосом співав невільницькі та козацькі думи, а татари слухали і мало що розуміли, але жаліли бідолаху і подавали йому хто грошинку, хто шматок хліба або огірок чи морквину.
— Заспівайте нам, діду! — прохали невільники.
— Якої ж вам? — спитав старець.
— Невільницької, старче божий.
— Гаразд, заплачу й невільницької.
Старець помацав круг себе і намацав свою немудру бандуру. Він злаштував її з якогось коробочка, приправивши до його струни. Струни з одного боку накручувалися на кілочки. Старець поторкав струни, попідкручував кілочки, зняв до неба свої очі-ямки і заспівав старечим голосом „Плач невільницький:“
Ой у святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки підіймали,
Кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
„Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер!
Хочай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,
Хочай би чи не повиривала якорів з турецької каторги!
Та вже ж ся нам турецька каторга докучила:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке-молодецьке коло жовтої кости пошмугляло!“
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він похожає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турки-яничари зо-зла гукає:
„Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду захожайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набірайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!“
То ті слуги, турки-янчари, добре дбали,
Із ряду до ряду захожали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набірали,
По тричі в однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле козацьке-молодецьке коло жовтої кости обривали,
Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
„Ти земле турецька, віро бусурменська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, Господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької
З каторги бусурменської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений
В городи християнські!
Даруй, Боже, милости вашій
І всьому військові Запорозькому
На многая літа!
Невільники уважно слухали співання і сльози котилися їм з очей. І в їх же на руках та на ногах було залізо та сириця, і їм же кайдани пов'їдалися в тіло, пошмугляли його до кісток.
Сліпий співець співав усе тихше й тихше і врешті зовсім замовк. Бандура його скотилася з колін додолу, а сам він затулив обличча руками і заплакав разом із невільниками.
— Дарма, дітки, потерпіть ще, — озвався він нарешті. — Може таки Сагайдачний з козаками і до нас прибуде.
Сагайдачний несамохіть здрігнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть здалося, що старець повернув голову до його.— Та щось нічого не чути про козаків, — озвався хтось.
— А не чути зараз, то згодом почуєте, — сказав старець.
— Коли б то, Господи!
— Пошли їх до нас, свята Покрово!
— Вони прийдуть! — озвався невідомий голос.
Всі аж здрігнулися і почали озиратися навкруги, але нікого не бачили, опріче татар, що сновигали й галасували по всій торговиці.
— Мати Божа! Хто це сказав? — питалися невільники один в одного.
— Так ніби з води щось гукнуло…
— А може з неба…
— З неба, дітки, — впевнено сказав старець.
— Ой! ой! ой! — розітнулося зненацька, і невільники кинулися геть од старця, бо то на їх наскочили доглядачі, що сиділи досі в холодку під деревами, курили люльки та пили кофе. А це вже вони люльки подокурювали, кофе подопивали і повставали робити діло — показувати покупцям невільників. Вони нагаями погнали їх на инше місце, бо там дожидали купці. Їм треба було невільників, щоб гнати каторги з крамом у Трапезонт.
Старець зостався сам біля водограю, намацав свою бандуру і знову почав співати. Його тремтячий спів плакав на ввесь майдан.
Сагайдачний та Олексій Попович вибрали зручну хвилинку і подійшли до старця.
— Добридень, Опанасовичу! — стиха сказав Олексій.
Старець здрігнувся і звів угору свої очі-ямки.
— Хто тут знає Опанасовича? — спитав він стурбований.
— Я знаю, Олексій Попович.Старець мало не скрикнув — чи то з радощів, чи то з переляку.
— Олексієчку, ріднесенький мій!
Олексій Попович нахилився до дідової мисочки, положив у неї срібну грошину і перебірав накидані туда мідяки, ніби беручи собі здачу.
— Оликсієчку, хиба ти знову в неволі? — питався боязько старий.
— Ні, дідусю… Ми прийшли сюди вдвох із батьком кошовим, Петром Сагайдачним…
— З Сагайдачним! Мати Божа!
— Я тут, старче Божий, — стиха озвався Сагайдачний, нахилившися до дідової мисочки, — козаки стоять чайками на морі. Нам треба, щоб уночі нам одчинено міську браму…
— Щоб уночі напасти на Кафу, — пояснив Олексій Попович.
Старець слухав ті слова і аж тремтів з радощів. Сам Сагайдачний тут, той Сагайдачний, що турки й татари жахаються, тільки ім'я його почувши, тепер ось він сам тут і козаків привів Кафу руйнувати, невільників визволяти…
— Батьку отамане і ти, Олексієчку, — сказав він тихесенько, — тікайте ви зараз із Кафи, щоб вас тут не вхоплено; а я піду до до Івашка-потурнака, санджакового[3] клюшника. Може вблагаю його одчинити вам браму.
Попрощавшися з Опанасовичем, Сагайдачний і Олексій Попович пішли з Кафи до свого каюка.
——————