Горля і иньші оповіданя/Коло помершої
| ◀ Чорт | Горля і иньші оповіданя пер.: Марія Грушевська Коло помершої |
Очікуванє ▶ |
|
Вона вмерла без аґонії, спокійно, як жінка, котрої житє було бездоганне; тепер вона лежала на своїм ліжку на взнак з замкненими очима, з лицем спокійним; довге біле волосє старанно уложене, наче десять мінут перед смертею вона прибиралась; цїле її блїде обличє усопшої таке скуплене в собі, таке спокійне, таке покірне, що кождий відчував, яка то лагідна душа жила в тім тїлї, яке спокійне житє вела та старенька, яку кончину без боротьби й без грижі мала тота праведниця. Коло ліжка клячить її син, урядник з непохитними принципами, і донька Марґаріта, по монастирськи сестра Евлялїя, і гірко плачуть. Вона узброїла їх від дитиньства безоглядною моралю, виучивши релїґії без уступок і обовязків без компромісів. Він, мужчина, став урядником і воюючи законом побивав ним без милосердя слабих і немічних; вона, дївчина, зовсїм пересякла чеснотою, що окружала її в тій суворій родинї, взяла шлюб з Богом, через знеохоченє до людей.
Вони зовсїм не знали свого батька: знали тільки, що він зробив їх матїр нещасливою, не довідавшись нїяких подробиць.Монахиня пристрастно цїлувала у помершої руку, що звисала, білу руку, наче зі слоневої кости, подібну до руки великої статуї Христа, положеної на ліжку. З другої сторони простертого тїла друга рука ще наче тримала пімняте покривало тим непевним рухом, що називають рухом аґонїї, а на білю лишились малі заломи, наче спогад сих останнїх порушень, що попереджають вічну нерухомість.
Легке стуканє в двері змусило піднестись обі заплакані голови, і сьвященик, що вертав з обіду, увійшов. Він був червоний, задиханий, через травленє що вже почалось; він розмішав сильно свою каву з коняком, щоби побороти тим змученє останнїх ночей і цїлонічне сидженє, що його ще чекало.
Він виглядав сумним, тим конвенциональним смутком духовним, для котрих смерть служить заробком. Він зробив знак хреста і наближаючись з тим професиональним знаком сказав: „Отже, мої бідні дїти, я прийшов помогти вам перебути сї сумні години“. Але сестра Евлялїя зараз встала з словами: „Дякую, отче, ми бажаєм, я і мій брат, зістатись самі з нею. Се наші останнї хвилї, коли можемо її видїти, ми хочемо бути знов в трійку, як колись, коли ще… коли… коли ми були малі, і коли наша бі… бідна мати…“ Вона не могла скінчити, так її слези заливали, так дусив її біль.
У сьвященика лице прояснилось від згадки про своє ліжко: він поклонив ся і сказав: „Як хочете дїти“. Він уклякнув, перехрестив ся, помолив ся, встав і вийшов тихоньки шепчучи: „Се була сьвята“.Вони зістались самі, померша й її дїти. Від укритого годинника розходив ся в тїни правильний стук його, а через відчинене вікно входив до хати мягкий запах сїна і дерев разом зі слабим сьвітлом місяця. В селї анї звука, тільки рахканє жаб, а часом загуде ака нічна комаха, що влїтає наче вилка і стукає собою до стїни. Безконечний спокій, божеська мелянхолїя, поважне мовчанє окружають сю помершу, наче виходять з неї самої на верх і заспокоюють саму природу.
Урядник, все ще на колїнах, з головою притисненою до постели, приглушеним голосом, що перебив ся через простирала й покривала закликав: „Мамо, мамо, мамо!“ А сестра припадаючи до землї і як фанатичка бючи своїм чолом до підлоги, корчачись, трясучись наче в пароксизмі епілєпсиї стогнала: „Ісусе, Ісусе, мамо, Ісусе!“
І обоє, пірвані гураґаном болю, задихувались, хрипіли. Та поволи пароксизм заспокоював ся і вони стали плакати трохи слабше, так як спокійний дощ наступає після сильного вихру на збуренім морю.
Пізнїйше вони піднеслись і стали споглядати на дорогого трупа. І спогади, сї повільні спогади, такі ще солодкі вчера, нинї такі жорстокі виступали в їх гадках зі всїма забутими подробицями, інтимними і фамілїярними, які відтворюють істоту що вже зникла. Вони нагадували собі обставини, слова, усьмішки, звук голосу тої, що вже до них не про мовить. Вони наче бачили її щасливу і спокійну, відшукували в памяти реченя, що вона до них говорила, і дрібні рухи руки, що наче вибивали такт, які вона часом мала, коли виголошувала щось важне.
І вони любили її так, як перед тим нїколи. І вони спостерегли тепер, мірячи свою роспуку, яка вона була їм дорога, які вони остануть ся тепер одинокі.
Се була їх підпора, їх провідник, їх цїла молодість, цїла радість їх житя, що зникла тепер, се була їх звязь з житєм, мати, манна, дорога істота, лучність з предками, якої вони вже не будуть мати. Вони ставали тепер одинокі, самітні, вони не могли вже споглядати по за себе.
Монахиня сказала до брата: „Пригадуєш собі як мама читали все ті старі листи: вони всї там, в її шуфлядї. Може-б і ми з черги тепер їх поперечитували і пережили-б цїле її житє сеї ночи коло неї? Се буде наче хрестна дорога, наче знайомість, яку ми зробимо зі своєю матерю, з нашими незнайомими дїдами, яких листи там є, і про яких вона так часто нам говорила, пригадуєш собі?“
І вони виняли з шуфляди цїлий тузин малих пакетиків з пожовклих паперів, повязаних старанно і поскладаних одні на других. Кинули на лїжко сї сьвятощі і вибравши одну з них, де було напасане слово „Батько“ вітворили і стали читати.
Се були ті старі письма, які знаходять ся в старих родинних бюрках, сї листи, від яких пахне тамтим столїтєм. На першім стояло: „Моя дорогенька“, на другім: „Моя мила донечко“, на иньшім знов: „Моя дорога дитино“, дальше ще: „Моя дорога доню“. І монахиня зачала голосно читати, перечитувати тувати помершій її історію, всї її сердечні спогади. А урядник, спертий на ліжку слухав, вдивившись в маму. І нерухомий труп виглядав щасливим.
Сестра Евлялїя перервала нагло і сказала: „Треба їх вложити їй до гробу, зробити їй з того всего покривало, поховати з нею разом“. І вона взяла другий пакет, де не було написано нїякого слова поясненя. І вона почала піднесеним голосом: „Моя найдорожша, я люблю тебе так, що трачу голову. Від вчера я страждаю, наче окаянний, палений згадкою про тебе. Я чую ще твої губи на моїх, твої очи на моїх очах, твоє тїло поруч зі мною. Я люблю тебе, люблю! Я дурію через тебе. Мої обійми вітворяють ся і я рвусь до тебе палений незмірним бажанєм пригорнути тебе знов. Цїле моє єство тебе клаче, тебе бажає. На моїх губах лишив ся ще смак твоїх поцїлунків“…
Урядник піднїс ся; монахиня перервала; він вирвав їй з рук лист, шукав підпису. Не було нїякого, тільки під словами: „Той, що тебе убожає“ імя: „Анрі“. Їх батько називав ся Рене. Отже се не був він. Раптовним рухом син перебурив пакет з листами, взяв иньший і прочитав; „Я не можу вже обійтись без твоїх ласк“… І стоячи, грізний, як у своїм трибуналї, він дививсь на помершу зимним поглядом. Монахиня, випростована, наче статуя, з останками слїз в кутах очей дивилась уважно на брата і ждала.
Він перейшов ся по хатї повільним кроком, станув коло вікна і вдивляючись непевним оком в ніч, думав.Коли обернув ся, сестра Евлялїя, тепер уже з сухими очима, все ще стояла коло ліжка з опущеною головою.
Він зблизив ся, зібрав скоро листи і кинув їх гуртом в шуфляду; опісля засунув заслону над лїжком.
І коли зачало днїти й воскові сьвічки на столї поблїдли, син повільно встав зі свого фотеля, і не поглянувши нї разу на матїр, котру від себе відлучив, осудив, сказав повільно: „Тепер віддалїм ся, сестро“.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|