Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів/II

◀ I

Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів II (Григорій Сковорода) пер.: Гната Хоткевича

III ▶

II.

(До того ж; 10-го мая 1779 р.).

Любезний благодітелю, Василю Михайловичу — Христос воскресе! Давай трохи побалакаємо.

Болієш, Лазаре? Болій, друже, болій. Але чуєш — болій тільки тілом, а до душі щоб не доторкнулася рука ворожа. Душа наша нехай в руці Божій зостанеться. Тіло на те й родилося, щоб боліти й щезати, як місяць. А душа — то чаша, що наповняється вічною радістю. Дивися ж, щоб не наповнилася вона дріжджами грішними.

А як же ж тому запобігти? Дуже просто. Погляньте на тих розбійників, що сидять у тюрмі. Вони дужчі звіряки й скотини по тілу, а серце їх слабше горобця, гниліше міллю поточеної одежі. Погляньте ж знов на гноіще Іова. Тіло його як горіхова шкаралюща від струпів зігнило, а душа й думки в нім — як благовонне зерно коріандрове, яко смірна видає пахощі блаженної радости, що ото сказано: радости вашої ніхто не візьме від вас.

Нехай же о Господі похвалиться душа моя! Коли шкаралюща може бути здоровою при гнилім зерні, то й голова може мати радости при гнилім своїм хвості. Не обіщав нам Бог нерушимого тілесного здоровья во спасення ніде. Велика сила Його в тім утаілася, щоб йому не могти сотворити нічого з тварей твердого, окрім самого себе. А се для того, щоби ми, поминувши Бога, не поклали за основу щастя нашого якого идола чи тварь. Отож не звертай уваги на мішок твій тілесний. Оце тобі буде й здоровья: їж на здоровья.

„Весе́ліє серця — життя чоловікові і радість мужеві довгі дні“, каже Сірах. Бог може зробити серце наше веселим, а стерво наше нетлінним і безбопізним зробити не може — а то ж чому? Чому Він ще й поражає оте стерво наше і всяку молі підвержену гнилизну нашу? Цілком так як ото пастух, бьючи скотичу палкою, відганяє від болота.

А се тому, що, Бог єсть вища всіх причин причина й резон. Йому всі віддають причину, а Він нікому, бо коли б віддавав, то мав би когось вище себе і втратив би Божество, а Він не може втратити Божества. Отже й стерво наше не може дістати божества, бо Він не може його втратити. Питаючи — чому Бог не може зробити стерва нетлінним, ми тим самим завдаємо питання — чому Бог не може божества свого втратити. Бо бути нетлінним і бути Богом — се одно. Бог же вже єсть — як же ж можна бажати аби й плоть була Богом? Скоріше два кота в мішку помиряться, ніж два начала у світі. І бажати сього — се ж дурниця.

О Боже! Яким тяжким є все те, що непотрібне й дурне — і яке легке й солодке усе, що істинне й потрібне! По-що нам бажати, щоби плоть була вічною, коли й без неї є Вічний? Отже нехай яко дим щезає усяка плоть, отой вічний ворог Божий і наш. А ми ще обо́жити її хочемо. Уже маємо червінця (Бог — драхма) — пощо ж бажати, щоб і сам гаманець був золотим! Досить одного червінця. Але невірство наше не бачить тої драхми у мішку нашім. Отверзи ж, Господи, очі наші, щоби воскресла й блеснула нам внутрішня наша людина, щоб побачили ми її живу та щоб не обожали діавола. Чого ви боітеся? Нехай дрянь щезає. Людина — се єсть серце. Спокій серцю вашому!