Грицева шкільна наука (1903)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малий Мирон і иньші оповіданя (1903
Іван Франко
Грицева шкільна наука
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.


ГРИЦЕВА ШКІЛЬНА НАУКА.

Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
Вчив ся барз добре на фільозофії.

 Стара співанка.


І.

Гуси зовсїм нїчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку відвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намір. Тим менше знав про нього сам Гриць. Він, як звичайно, встав рано, поснїдав, поплакав троха, почухав ся, взяв прут і підскакуючи погнав гуси з обори на пасовиско. Старий білий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима і червоним широким дзьобом, засичав різко, а відтак таракаючи про щось нецїкаве з гусками, пішов передом. Стара грива гуска, як звичайно, не хотїла йти в рядї, але поплентала ся поза містком і зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом і назвав „лупярем“, — так він мав звичай називати все, що не піддавало ся його високій власти на пасовиску. Очевидна річ затим, що анї білий гусак, анї грива гуска, анї в загалї нїхто з цїлої череди — як їх було двацятеро й пятеро — так анї одно не знало про близьке перенесенє їх володаря та воєводи на иньше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло і несподївано надійшла нова вість, с. є коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця до дому і там віддав його в руки матери, щоб його вмила, вичесала і вбрала, як Бог приказав, і коли потім батько взяв його з собою і не кажучи нї слова попровадив трепечучого в низ вигоном, і коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсїм у зміненім видї, в нових чобітках, у новім повстянім капелюшку і червоним ременем підперезаного, підняв ся між ними наглий і дуже голосний окрик зачудуваня. Білий гусак підбіг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотїв йому добре придивити ся; грива гуска також простягнула голову і довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушеня, аж в кінцї швидко вицокотїла: Де-де-де-де?

— Дулна гуска! — відмовив гордо Гриць і відвернув ся, немов хотїв сказати: „Еге, чекай лише, не в такі я тепер пани вскочив, щоб іще став відповідати тобі на твоє гусяче питанє!“ А в тім може й для того не відповів, що сам не знав.

Пішли горі селом. Батько нїчого і Гриць нїчого. Аж прийшли перед просторий, старий будинок під соломою, з комином на верха. До того будинка йшло богато хлопцїв, таких як Гриць, або й більших. По за будинком по городї ходив пан у камізельцї.

— Грицю! — сказав батько.

— Га! — сказав Гриць.

— Видиш оту хату?

— Видзу.

— Памятай собі, се школа.

— Ба, — сказав Гриць.

— Сюди будеш ходити вчити ся.

— Ба, — сказав Гриць.

— Справуй ся добре, не пустуй, пана професора слухай. Я йду, аби тебе записав.

— Ба, — сказав Гриць, майже нїчого не тямлячи, що говорив батько.

— А ти йди з отсими хлопчиками. Візьміть його, хлопчики, з собою!

— Ходи! — сказали хлопчики і взяли Гриця з собою, а тим часом батько пішов у огород поговорити з професором.



II.

Увійшли до сїний, у яких було зовсїм темно і страшно воняло торічною гнилою капустою.

— Видиш, там? — сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.

— Видзу, — сказав тремтячи Гриць, хоч зовсїм нїчого не видїв.

— Там яма, — сказав хлопчик.

— Яма! — повторив Гриць.

— Як будеш зле справувати ся, то професор всадить тебе в оту яму і будеш мусїв сидїти цїлу ніч.

— Я не хоцу! — скрикнув Гриць.

Тимчасом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засьміяли ся, а потім перший, налапавши шкільні двері, сказав до Гриця:

— Застукай до дверий! Борзо!

— На сцо? — спитав Гриць.

— Треба! Тут так годить ся, як хто перший раз приходить.

У школї був гомін, мов в улию, — але коли Гриць застукав кулаками до дверий, зробило ся тихо. Хлопчики звільна отворили двері і втрутили Гриця до середини. В тій хвилї залупкали добрі березові різки по його плечех. Гриць дуже перепудив ся і зверещав.

— Цить, дурню! — кричали на нього сьміхованцї-хлопцї, що почувши стук, засїли були за дверми і зробили Грицеви таку несподїванку.

— Ой-ой-ой-ой! — верещав Гриць. Хлопцї злякали ся, щоб не почув професор, і почали Гриця зацитькувати.

— Цить, дурню, то так годить ся! Хто до дверий стукає, того треба по плечех постукати. Ти того не знав?

— Не-е-е зна-а-в! — відхлипнув Гриць.

— Чому не знав?

— Бо я-а-а пе-е-лсий ла-а-з у сколї.

— Перший раз! а! — скрикнули хлопцї, мов здивовані тим, як можна перший раз бути в школї.

— О, то треба тебе погостити! — сказав один, поскочив до таблицї, взяв зі скриночки добрий кусник крейди і подав Грицеви.

— На, дурню, їдж, а борзо!

Всї мовчали і в ожиданцї глядїли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далї поволеньки вложив її в рот.

— Їдж, дурний, а борзо! — напоминали хлопцї, а самі дусились зо сьміху.

Гриць почав хрупати і на силу з'їв крейду. Регіт у школї розляг ся такий, аж вікна задзвенїли.

— Цого сьмієте ся? — спитав здивований Гриць.

— Нїчого, нїчого. Може хочеш іще?

— Нї, не хоцу. А сцо то таке?

— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.

— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.

— Бо ти ще не засмакував. То годить ся кождому їсти, хто перший раз приходить до школи.

В тій хвилї увійшов професор. Усї хлопцї, як сполошені воробцї, попирскали до лавок, тілько Гриць остав ся зі сльозами в очах і з губами забіленими крейдою. Професор грізно зблизив ся до нього.

— Як називаєш ся? — крикнув.

— Глиць.

— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцї не сидиш? Чого плачеш? Чим забілив ся? Га?

— Та я їв єлусалим.

— Що? який єрусалим? — допитував ся професор. Хлопцї знов аж дусили ся зо сьміху.

— Та давали хлопцї.

— Котрі хлопцї?

Гриць озирнув ся по хатї, але не міг нїкотрого пізнати.

— Ну, ну! Йди сїдай, і вчи ся добре, а єрусалима більше не їдж, бо будеш битий!



III.

Почала ся наука. Професор говорив щось, показував якісь дощечки, що на них були намальовані якісь гачки та стовпки; хлопцї час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нїчого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже сьмішними видались йому хлопцї, що сидїли довкола нього. Один довбав пальцем у носї, другий із заду раз-у-раз старав ся уткнути невеличке стебельце Грицеви в вухо, третїй працював довгий час дуже пильно микаючи зі свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже їх перед ним на спіднїй дошці лавки лежала цїла купа, а він усе ще микав і скуб зо всеї сили.

— На сцо то микаєс? — спитав Гриць.

— Буду дома з бовщом їсти, — відповів шепеляво хлопець, і Гриць довгий час думав над тим, чи буває не здурив його сей хлопець.

— Але бо ти, Грицю небоже, нїчого не вважаєш, — крикнув на нього професор і покрутив його за вухо, так що Грицеви мимоволї аж сльози стали в очах і він так перепудив ся, що довгий час не тілько не міг уважати, але й зовсїм о́-сьвітї не тямив. Коли нарештї отямив ся, хлопцї вже починали читати склади на подвижних табличках, які розкладав і складав професор. Вони невтомимо по сто разів співучими голосами повторяли: „а-ба-ба-га-ла-ма-га“. Грицеви, не знати чому, дуже се сподобало ся, і він почав своїм пискливим голосом на випередки кричати: „а баба галамага“. Професор уже готов був узнати його дуже пильним і здібним хлопаком і хотячи ще лїпше переконати ся про се, переставив букви. Несподїваним способом він виставив перед учениками букви „баба“, але Гриць, не дивлячи ся на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: „галамага“. Всї зареготали ся, не виключаючи й самого професора, тілько Гриць здивований оглянув ся і знов на голос сказав до свого сусїда: „Цому не клицис галамага?“ Аж тодї бідолаха стямив ся, коли професор потягнув його за понятливість різкою по плечех.

— Ну, а чого тебе там у школї навчили? — спитав батько, коли Гриць у полудне вернув до дому.

— Вцилисьмо ся „а баба галамага“, — відповів Гриць.

— А ти вмів? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.

— Тазе вмів, — відповів Гриць.

— Ну, так менї справуй ся! — заохотив отець. — Як тут у селї вивчиш ся, то підеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай но йому що їсти.

— Ба, — відповів Гриць.



IV.

Минув як раз рік після того важного дня. Блискучі надїї батька на Грицеву будущину давно розвіялись. ПроФесор просто сказав йому, що Гриць „туман вісїмнацятий“, що лїпше зробить, коли відбере його до дому і назад заставить гуси пасти. І справдї, по роцї шкільної науки Гриць вертав до дому як раз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдї „а баба галамага“ він вивчив докладно на память і нераз навіть у снї з уст його вилїтало се дивовижне слово, що становило немов перший поріг усякої мудрости, якого йому не судило ся переступити. Але далї поза те слово Гриць в науцї не поступив. Букви якось мішали ся перед його очима і він нїколи не міг спізнати їх з лиця, котре ш а котре т, котре „люде“ а котре „мислїте“. Про читанє вже нїщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливости, чи в кепськім навчаню професора, сего не знати; то тілько певно, що крім Гриця таких „туманів вісїмнацятих“ між тогорічними школярами було 18 на 30 і всї вони підчас того шкільного року заєдно робили собі блискучі надїї, як то буде гарно, як вони увільнять ся від щоденних різок, позаушників, штурканцїв, „пац“ та „попідволосників“, і як покажуть ся знов у повнім блиску своєї поваги на пасовищі.

А вже хто як хто, а Гриць запевно найбільше і найчастїйше думав про се. Проклятий буквар, що його він за час цїлорічної натуги над науковими питанями пошарпав і пофалатав трохи не на сїчку, прокляте „а баба галамага“ і прокляті професорські причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що він аж вихуд та поблїд, і ходив увесь час мов сновида. Наконець змилував ся Бог і післав місяць липень, і змилував ся батько та сказав одного ранку:

— Грицю!

— Га? — сказав Гриць.

— Від нинї вже не підеш до школи.

— Ба, — сказав Гриць.

— Здійми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про недїлю, а ти запережи ся личком, візьми лупку на голову, та жени гуси пасти.

— Ба! — сказав радісно Гриць.



V.

Гуси, звичайно — дурні гуси, і сим разом не знали про радісну зміну, яка їх чекала. Через цїлий рік Грицевої шкільної науки їх пас малий сусїдський хлопчик Лучка, що звичайно тілько й робив на пасовиску, що копав ямки, лїпив паски з болота та пересипав ся порохом. Про гусий він не дбав зовсїм і вони ходили самопас. Нераз їм лучило ся зайти в царину і тодї від пошкодованого приходилось їм витерпіти богато проклять, а навіть побоїв. А крім того нещастє кілька разів того року зловіщим крилом перелетїло понад чередою. Пять молодих гусаків і десять гусок господиня попродала в містї; важко прийшлось иньшим розлучати ся з ними. Стару попеласту гуску забив хворостиною в шкодї сусїд і в варварській безсердечности припяв бездушного трупа за лапу до тоїж хворостини, волік його так через цїле пасовиско, а відтак кинув господареви на обору. А одного молодого гусака, красу й надїю череди, забив ястріб, коли раз відблукав ся від своєї ріднї. Але про всї ті тяжкі та невіджалувані страти череда сего року була більша нїж торік. Дякувати білому гусакови і гривій гусцї, тай ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.

Коли Гриць появив ся між ними з прутом, знаком своєї намісницької власти, зразу всї очи звернули ся на нього і тілько один нїміючий сик здивованя дав ся чути. Але анї білий гусак, анї грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря і пшвидко пригадали собі його. З голосними викриками радости і трепотанєм крил вони кинули ся до нього.

— Де-де-де-де? — цокотїла грива гуска.

— Адже в школї був, — відповів гордо Гриць.

— Ов! ов! ов! — дивував ся білий гусак.

— Не, віриш, дурню? — крикнув на нього Гриць і швякнув його прутом.

— А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? — дзьоботїли громадячись коло нього иньші гуси.

— То нїби, що я навчив ся? — формулував їх питанє Граць.

— Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботїли гуси.

— А баба галамага! — відповів Гриць.

Знов сик зачудуваня, немов анї одна з тих 40 гусячих голов не могла зрозуміти такої глибокої мудрости. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештї білий гусак здобув ся на слово.

— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув він своїм дзвінким, металїчним голосом, випростувавши ся, піднїсши високо голову і трепочучи крилами. А відтак обертаючись до Гриця додав, немов аби його ще більше пристидати:

— А кши, а кши!

Гриць був зломаний, засоромлений! Гусак в одній хвилї переймив і повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!

— Чому вони його до школи не давали? — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.