Малий Мирон і иньші оповіданя/Оловець
| ◀ Грицева шкільна наука | Малий Мирон і иньші оповіданя Оловець (1879) |
Schön Schreiben ▶ |
|
Прошу нїяким сьвітом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеї повістки — яка небудь метафора. Нї, дїло справдї йде про оловець, і то не цїлий, а кусник, от так, візьмімо, три цалї завдовжки. А в тім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судити ся. Але то знаю добре, що чотирох цалїв завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити й заскарити ся, на чім сьвіт стоїть“. Півчетверта цаля, не більше, за-довгий був герой сеї повістки. Хоть то лїт тому чимало, як ми бачили ся з ним останнїй раз, се є, як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хибаж міг мене бачити? А при тім він цїлого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шіснацяти лїт, — доволї часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля за-довгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і полїтурований на жовто, з срібним, вибитим написом „Mittel“ на тупім кінцї; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стілько, кілько потрібно для сїльського школяря.
В такім видї лежав він одного зимового поранку на снїгу на подвірю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі лїтали малесенькі платочки снїгу, зовсїм прозірчасті, видні тілько по діяментовім блиску, коли в них заломав ся соняшний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снїгу, а лежав зовсїм на верха. Його жовта полїтура полискувала ся до сонця, а срібні букви „Mittel“ виднїли ся з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стїн школи, немов силував ся вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної але дуже холодної постелї і занести там, до школи, відки широко по селу розлягав ся гармідер хлопцїв, що дожидали пана професора.
Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучило ся побачити такого Mittel'а і то в подібнім не зовсїм для його „чина“ відповіднім положеню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нїм героя не то повістки, але навіть ґазетярської новинки або мізерного анонса, підняли-б його і сховали по просту до кишенї. Иньші 10% запевно навіть не схилились би по нього.
Я, признати ся щиро, належав до тих 90%, с. зн. не підозріваючи нїчого злого в олівци, схилив ся по нього і не маючи нїде при тїлї кишенї, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсїм звичайного, так се те, що я вельми втїшив ся своєю знахідкою. Я був бідний сїльський хлопець і нїколи ще на своїм віцї не мав олівця, все мусїв писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов оловець! Тай ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снїгу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячи ся, щоб сонце, котре так ясно сьвітило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цїкава штука при цїлій тій операциї була та, що менї й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — анї через голову менї не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівцї! То мусїв Бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може то був Жид гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще від торік і нїхто його бідного не видїв. А може він упав у ночи з неба враз зо снїгом? Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть із неба; чомуж би й олівцї не мали падати? Так міркував я йдучи через подвірє до школи. Щож, хиба шестилїтному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — нї! Менї дуже сподобав ся той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руцї, я обертав його гранками сюди й туди, старав ся вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, одним словом, моя фантазія мов мотиль коло квітки, невпинно крутила ся й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, менї прийдеть ся віддати його назад властителеви.
В клясї повно вже було школярів. Деякі сидїли в лавках і бубонїли завдану лєкцію, хвиля від хвилї боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Иньші, сьмілїйші ходили по клясї, били ся, тручали ся поміж лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблицї і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замісь губки. За олівцем нїхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сїв на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слїдуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру, і весь затремтїв — не знаю, чи з радости, чи з якоїсь неясної трівоги.
Ось і професор прийшов, почала ся наука. Нїчого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почав ся по давньому, про оловець нїхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаю ся довкола і тремчу, мов злодїй над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.
Але нїхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчать ся, сваволять і товчуть ся по давньому.
Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближуєсь до мене.
— Ов, ти видно нинї рахунків не вмієш; то то будеш у шкіру брав! А ще як менї скаже професор бити, ну, май ся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить нераз подрочити ся зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; при тім нинї я не бою ся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчив ся. О, ще й як навчив ся! А хто вчора цїлий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?
— Ну, ну, не дуже ти жури ся моїми рахунками, — відповів я Степанови. — Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!
Диво дивне, бігме, що диво! Я хотїв відповісти Степанови також жартом, з усьміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як цїле моє лице налило ся кровю. Степан стояв хвилю передо мною і не кажучи нїчого більше, дивив ся на мене зачудуваним поглядом, а далї відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризко відповів йому? За що засмутив його? Він же-ж говорив до мене жартом, і я не мав нїякої причини гнївати ся на нього!
Такі мисли шибли менї через голову, коли Степан пішов і мовчки сїв у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина, осьмилїток. Його батько, бідний селянин, був сусїд мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопцї, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давнїйше, кажуть, був богатий чоловік, але великий огонь та всїлякі иньші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось бояв ся його і вважав його жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удав ся в матїр, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому то нераз стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавити ся з ним. Правда, ми нераз і сварили ся, як звичайно дїти, але нїколи не на довго. Я, горячійший до сварки а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин — а Степан, усе однаковий, усьміхав ся так любо, немов хотїв сказати:
— А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!
Але тепер, по що я тепер розгнївав ся на Степана? Та нї, я чув добре, що я зовсїм навіть не розгнївав ся на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болїв мене якось, вертїв у моїй дитинячій груди. Я стидав ся чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіня остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули з далека дотик олівця, тодї знов моя фантазія вернула назад до того предмету і за хвилю про Степана й його сумний погляд я забув зовсїм.
Знов увішов професор, почала ся година наукова і поволї проминула; про оловець нїхто нї пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувала ся таким способом, що професор викликував одного до таблицї, казав йому там писати крейдою цифри, а всї иньші хлопцї мусїли ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут то там до зошитів, чи всї пишуть і чи так пишуть, як належить ся.
Перед рахунковою годиною почув я в остатнїй лавцї, де сидїв Степан, якийсь гамір, якісь трівожні, уривані питаня й відповіди, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушив ся в минї. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно менї обридло.
Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столї, він устав і викликав мене до таблицї. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо в загалї писанє чи то цифер чи букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з під моїх рук виходили криві, гачковаті, розлїзлі, так що звичайно подабали на старий пліт, у якім кождий кіл стримить у иньший бік, а хворостини півперечні стримлять самі по собі, не можучи здибати ся з колами. Але що було робити: викликав професор, треба йти. Я став коло таблицї і взяв у праву руку шмату, а в лїву крейду.
— 35! — крикнув професор і озирнув ся на мене. — Ах, ти тумане, а ти як крейду держиш? Лївкутом будеш писати, га?
Я перемінив нещасливі знаряди премудрости в обох руках, відтак підвів праву як міг до гори і ледво дістав до половини таблицї. Завданє, написати на таблицї цифру 35, було дуже трудне, бо приходило ся писати самі „скрутні“ цифри. Вчора, вправляючи ся пальцем на шибах у писаню цифер, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трійку, щоб її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на серединї? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішнїй а відтак долїшнїй каблучок. Так я й навчив ся писати дома, так само взяв ся й тепер дрожачою рукою мазґуляти на таблицї. А тут іще, як на нещастє, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучу ся тиснучи крейду до таблицї, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледво їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже? — кричить професор і обертаєть ся до мене.
— Ще… ще нї, — відповідаю я і обливаючись холодним потом берусь писати 5, розумієть ся, знов після власної методи, с. є зачинаючи з долини.
— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг близше до мене, — як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблицї. Пятка подабала радше на Ґ, нїж на круглочереве, гребенясте 5.
— Ах ти поросяча почеревино! (звичайний титул, яким професор іменував школярів), — то ти не знаєш, як пишеть ся 5?
І не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив зі столика широку ленїю, а другою мою руку, з якої вилетїла крейда, і голосний ляск залунав по клясї. Долоня моя налила ся кровю і стала якась нїби грубша, а по під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривив ся.
— То ти не знаєш, як писати 5? Не видїв, як я писав? А диви, як пише ся 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав на сам перед на таблицї величезну пятку, а відтак на моїм лицї такуж саму (може не таку правильну й виразну) величезну пятку.
— Пиши далї, — крикнув до мене, — 48!
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивив ся ще хвилю. Чвірка вдоволила його і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете? — крикнув він грізно до хлопцїв, котрі на пів з усьміхом, а на пів з ляком дивили ся на те, що дїяло ся при таблицї. На крик професора всї голови нахилили ся до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче, важке колосє.
— А ти старосто як написав 3? — питає професор одного.
Замісь відповіди, замісь поясненя ляск ленїєю по лапі.
— А то що на верха, над 5? — питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск ленїєю по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я.., про… прошу пана професора — чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнївно.
— Я десь оловець загубив.
В тій хвилї з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Нїяким сьвітом! А все таки при тих його словах я так запудив ся, рука моя так затремтїла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.
— Так — крикнув професор, — загубив? Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотїв професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дни тому дуже сварив ся з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки, аби за вітця пімстити ся на хлопцеви; а крім того ми бачили, що сьогоднї професор троха пяний, і що, значить, без бійки не обійдеть ся.
— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець видко знав, що його жде, і не швидко рушав ся; професор ухопив його за довге, біляве волосє і виволїк на середину.
— Тут стій! А ти — обертаючись до мене — написав уже?
— Написав.
— Сїдай! А ти йди до таблицї!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я лекше якось відітхнув, раз тому, що сам сидїв на безпечнім місцї, а по друге тому, бо думав собі, що чень уже Степанови не буде нїчого за оловець, коли його професор післав до таблицї, — бо те знав я, що Степан писати вміє. Тілько чуючи, яким гнївним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютив ся видячи, що Степан пише добре, я чогось бояв ся. Менї було так тяжко, немов щось шептало менї в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплели ся в моїй голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтїв, мов трепетовий лист.
Степан пише цифри тай пише, вже записав цїлу таблицю, професор раз-у-раз дивить ся на нього, аби зловити його на чім будь, але годї.
— Досить! — кричить він, — а тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзиваєть ся Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай!
Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукає різки в остатнїй лавцї, а бідний Степан, блїдий, дрожачи стоїть при таблицї і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближав ся з різкою в руцї.
— Лягай! — крикнув той, і не ждучи далї вхопив Степана за волосє, перевернув його на крісло і почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачить ся, тілько дужше дразнив опянїлого професора.
— Аби ти знав на другий раз як олівцї губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильнїйше засвистала, оперізуючи тїло бідного Степана.
Що дїяло ся зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилї? Перша думка, яка мигом шибнула менї через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів оловець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанови. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов зелїзними клїщами. Крик Степана прошибав менї груди. Холодний піт обілляв мене цїлого; я виразно чув біль, острий біль від різки, чув його на цїлім тїлї і так живо, що всї мої мускули мимоволї корчили ся і тремтїли, а в горлї щось захлипало голосно, на цїлу клясу. Але трівога обдала всїх такою мертвотою, що не вважаючи на гробову тишу нїхто в клясї не чув мойого хлипаня.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посинїло з натуги, пальцї судорожно впили ся в професорові колїна, ноги кидали ся в повітрі, але різка не переставала свистїти в повітрі, а кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював трицять дитинячих серць у клясї, витискав новий крик болю і розпуки з груди Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що дїяло ся в менї підчас тих страшних хвиль, які чутя перелїтали по моїм тїлї, який біль проникав мої сустави, які мисли шибали по голові. Та нї, — мислий не було нїяких! Я сидїв холодний, задубілий, мов камінь! І тепер іще, по шіснацятьох лїтах, коли нагадую ту хвилю, бачить ся менї, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тїмю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кождій низшій школї нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духово дїти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох лїт задурила професорська дісціплїна.
В кінцї стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотив ся на поміст. Професор, червоний мов бурак, кинув різку і сїв на крісло, з котрого іно-що скотив ся Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цїлій клясї було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотїв професор, копаючи його ногою в бік.Степан по хвилї ледво-ледво підвів ся на ноги і став, держачи ся рукою лавки.
— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівцї губити!
Степан пішов на місце. В клясї знов стало тихо. Професор, видимо, протверезив ся троха і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпати ся не добре. Думка про се ще гірше дразнила його і він схопив ся і почав мовчки бігати по клясї, важко сапаючи.
— А, драби, розбійники! — крикнув у ходї, не знати, чи до нас, дїтий, чи до неприсутних ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по клясї, знов сапає і воркоче щось під носом, а далї обертаєть ся до нас і кричить:
— До дому!
Але й се, звичайно дуже чудодїйне слово, що звіщало нам бодай на день увільненє від ваготи шкільної премудрости, тепер немов до глухих було сказане. Трівога й непевність приголомшили всїх школярів і відібрали їм чутя. Треба було аж другого, голоснїйшого викрику професора, щоб усї встали до молитви.
Коли по молитві школярі рушили ся з лавок і почали виходити з кляси, то дїяло ся се без звичайного шуму й товкітнї; всї йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всї хлопцї не вийшли. Кождий чув себе якось немов придавлений. Степан ішов хлипаючи, а коли вже коло дверий позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий остатнїй, ледво переступаючи ногами. Я бояв ся і стидав ся чогось так страшно, що рад би був у тій хвилї запасти ся під землю. Не знаю, хиба розбійник по сповненім убійстві чує таку ваготу на серцї, яку я чув тодї. Особливо на Степана був би я в тій хвилї не поглянув за жадні гроші. Я так живо уявляв собі його біль, — нї, я терпів не менш його, — а тут іще той проклятий внутрішнїй голос раз у раз шептав менї, що він через мене терпів, що оловець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менї, що то його оловець я знайшов! І що́ би, бачить ся, на такий спосіб природнїйше, як піти тепер до нього і віддати йому згубу! Чи не ще! Так нї! Природно воно видаєть ся, але менї тодї, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсїм неможливо се зробити. І не то, щоб тепер іще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер ваготїв мов камінь у моїй торбі, пік мою руку з далека, — я тепер нїяким сьвітом не був би діткнув ся його, не був би поглянув на нього! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу і витряс із неї все, так щоб і оловець випав, а Степан відтак міг його взяти, — ах, як би я був радував ся такому випадкови! Але так не стало ся, — та й не до того було школярям.
Скоро лиш із кляси та з професорського подвіря, всї обступили ще хлипаючого Степана і почали його розпитувати, як і де загубив він оловець, який то був оловець; деякі голосно відказували на професора, иньші жалували Степана і говорили йому, аби конче пожалував ся татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що менї тепер та-атуньо скажуть! Іно що менї поза-авчора купили в містї, а я-а загубив. Ой-ой-ой! — заплакав бідний хлопець, що бояв ся вітця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бій ся, — потїшали хлопцї, хоть певно нї один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-абють за оловець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за нього в містї… А як менї, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!… Ой, ой, ой!…
Я не міг слухати тої бесїди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачи, блїдий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бив ся з хлопчисками! — крикнула при моїм входї на мене тїтка, — що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах, ти драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосьвітенна!
Тїтка була ще дївчина двацяти кількох лїт віку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нїколи „дармо хлїб їсти“ і якому нїколи не хибло слів.
Я повісив торбу з книжками на кульцї і сїв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сїв коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учити ся, що там на завтра було завдано, — де менї було до вченя! Я сидїв над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого се йде. Я силував ся не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунули ся менї на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давнї проступки. Я так бажав, аби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я бояв ся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не оловець, а гадина.
Як я перемучив ся, поки настав вечір, не буду розказувати. Які страшні сни снили ся менї в ночи, як я кричав, утїкав нїби, ховав ся, як за мною бігали та лїтали ящірки з острою мордою і з великим написом „Mittel“ на хребтї, як мене кололо тернє з жовтою блискучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінцї, — се також нехай тоне в криницї забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанницї, а тїтка в додатку насварила на мене, що я всю ніч метав ся та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким іще я пішов до школи, вуйко приходить із села і скинувши грубі, суконні рукавицї з рук, зачинає розповідати про ріжні сїльські новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би хто обілляв мене окропом.
— Та… та… та…, каже, що десь за… за… за…
— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула з боку тїтка. — Ну, та що там такого стало ся із Степаном? — запитала вуйка.
— Та так вам його вчора професор збив за якийсь оловець, що ледво живий прилїз до дому.
— Та який оловець?
— А во, купив йому отець у понедїлок оловець, а він учора загубив. Професор пяний, тай нуж хлопця бити, нїби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому долїз. А тут іще прийшов тай повідає, а старий медвідь сказив ся са бий дитину! За волося, та під ноги, та обцасами!… Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлїв, ледво водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушити ся не може ! Що то, так дитину скатувати!…
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакав ся в голос і перервав його бесїду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тїтка.
— Я… я… я… — пролепотїв я плачучи, але хлипанє не дало менї докінчити бесїди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я… знайшов… Степанів оловець!
— Знайшов? Де? коли?
— Вчора, перед школою на снїгу, — проговорив я вже сьмілїйше.
— Ну, і чомуж ти не віддав Степанови?
— Я не знав, що то його, а він не допитував ся.
— А потому, по школї?
— Я… я бояв ся.
— Бояв ся? Та якого дїдька лабатого? — спитала тїтка, але я не відповів нїчого на те питанє.— Ну, і деж той оловець?
— Та в торбі.
Вуйко позирнув до торби і виняв нещасливий оловець. Я не сьмів позирнути на нього.
— Ну, дивіть ся, люди добрі, тай за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув і вийшов, узявши оловець із собою. Мене тїтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозї, а сльози текли менї без моєї волї по лицї, хоч на душі стало далеко лекше.
Того дня і цїлий слїдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго й професор: вуйко догадував ся, що певно його старий Леськів мусїв добре „обломити“. Чи воно так було, чи нї, того я докладно не дізнав ся, — досить того, що Степана я після того не бачив цїлі дві недїлї. Ах, як я тепер бояв ся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах його добре, тихе лице, синє ще від побоїв, зболїле й марне, — яким важким докором глядїли на мене його сиві, добродушні очи! Але коли я побачив ся з ним, коли почув його голос, то всї муки, весь неспокій перебутих днїв немов віджили одним разом у моїй душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по давньому, заговорив до мене добродушно, мов нїчого й не було між нами; про оловець анї споминки. Чи він не знав про те, що то я мав його оловець у себе і став ся причиною його болю? Не відаю. Досить того, що нїколи потім про оловець між нами не було бесїди.
Львів, 1879.
