Два сини

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Два сини
автор: Марко Вовчок
Джерело: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=67  

І[ред.]

М.О. Максимовичу

Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипіло! Збула... Клопочуся, бідкаюся — з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись... А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть— мої соловейки.

II[ред.]

Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький. А що вже Василько, — тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі не видно. Був якийсь задумливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав. Андрійко село оббіжить, — вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає... Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить нерухомо, мов прислухається до чого. — Що се задумався, сину? — спитаю. — Який сей світ великий, нене! Ще хлоп'ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з вирію — усе він теє знав. — Се йому так бог дав! — було мені кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

III[ред.]

Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге — толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. «Пустіть вже, мамо!» — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся — не спить Василько мій. — Сину! Чому ти не спиш? — Так... не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна? — Так бог дав, дитино, що темно уночі... Спи, — кажу йому, — спи! Він і змовкне... Тільки довго ще невпокійно ворочається. Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, — то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: «Не дивись, Василечку, на місяць, — не годиться!» Він і зітхне... То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться. Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся... Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, — і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його... Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як іскра, — то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб'ється за яку пустоту. — Андрійку! — каже тоді Василь, — а що ти невеселий? — Бивсь, от що! — Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито! А Андрійко йому своє: — І так сидіть нудно! Та знов югне з хати — і слід загув!.. Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий! Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — і очей не зведе, і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.

IV[ред.]

Діти мої, діти мої! Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків — що то за хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав! — сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути... Збираю останнє, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на моїх очах уже прив'яв... Де той погляд молодецький, де усміх веселий! Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми в'ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу... Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху... Пішла моя сподіванка слідом за некрутами!..

V[ред.]

Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату. — Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати! Я віри не йму їм. — Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа! —Ні, мамо, — промовить Василь, — так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!.. І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.

VI[ред.]

Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають... І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю. Тільки як гляну на дітей, то страшно стане. Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх... Господи, боже мій! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII[ред.]

Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько... Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!» Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо... — Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи! Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли... Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..

VIII[ред.]

Попрощалися. Провели мене діти за місто... От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом... позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче...

IX[ред.]

Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую... Минає рік, і другий, і п'ятий... Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої! По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду... Надворі завірюха, аж у вікна б'є, і світло мигтить... Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь! — Василечку, синочку мій! А Андрійко де?.. — Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!.. А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити! На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!.. — Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?.. — А так мені жилося: устаю — плачу і лягаю — плачу, так мені жилося! —Я, мамо, до вас умирати прийшов!.. Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!.. — Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути! Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка. Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали... — Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було каже. — Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий! Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі. — О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!.. І в останню годину промовив: — Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило... А я зосталася...

Х[ред.]

Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки. Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться. І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався... Прокинусь... пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...